Європейська система захисту прав людини: виклики в результаті російського вторгнення в Україну

Анотація

У статті проаналізовано виклики, які постали перед європейською системою захисту прав людини, з початку нової повномасштабної фази збройної агресії на території України. Акцентовано увагу на гендерно обумовленому характері аргументації, яка використовувалася російським військово-політичним керівництвом на виправдання вторгнення, зокрема, її схожістю із типовим поясненням кривдника, що вчиняє домашнє насильство. Виокремлено дві великі групи викликів, зумовлених впливом збройного конфлікту після 24.02.2022: до першої віднесено виклики, пов’язані з припиненням членства Російської Федерації у Раді Європи (вихід Російської Федерації з органів Ради Європи, дотримання фінансових зобов’язань, виконання рішень Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та ін.), до другої – які стосуються ймовірної зміни характеру і масштабів звернень до ЄСПЛ. Виходячи з статистичних даних та враховуючи компетенцію Суду розглядати заяви щодо стверджуваних порушень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Росією до 16.09.2022, а також з огляду на сплановану кампанію подання адвокатами з Росії та окупованих території тисяч заяв проти України для її дискредитації, спрогнозовано зменшення з плином часу частки російських заяв у ЄСПЛ та збільшення частки заяв проти України. Залежно від суб’єктного складу заявників та держав-відповідачів, виокремлено чотири типи потенційних звернень до ЄСПЛ: громадян України та інших осіб, які перебувають/перебували під її юрисдикцією, проти України; громадян України та інших осіб, які перебувають/перебували під її юрисдикцією, до РФ (до 16.09.2022); громадян РФ, які проживають у державах-членах РЄ, проти держав-членів РЄ; громадян України, які отримали тимчасовий захист та перебувають у державах-членах РЄ, проти держав-членів РЄ.

Зроблено припущення, що одним із найбільших викликів як для ЄСПЛ, так і для вітчизняної правової системи, будуть звернення до ЄСПЛ проти України, подані не лише особами, що постраждали від збройної агресії (або їх родичами), але й засудженими особами, зокрема, за скоєння воєнних злочинів, злочинів проти людяності та злочину геноциду, та особами, які зазнали обмежень своїх прав через сприяння державі-агресору або внаслідок дії правового режиму воєнного стану. У цьому контексті наголошено на необхідності дотримання процесуальних зобов’язань за ст.ст. 2 та 3 Конвенції стосовно ефективного розслідування загибелі людей, тверджень про катування та нелюдське поводження, права на справедливий суд за ст. 6, права на свободу та особисту недоторканність за ст. 5, зокрема при застосуванні запобіжних заходів, «ніякого покарання без закону» за ст. 7, а також алгоритму перевірки виправданості втручання (трискладового тесту) у неабсолютні права, гарантовані Конвенцією, та підкреслено ключову роль мотивованості судових рішень як гарантії запобігання порушення прав людини.