Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право

Генеза та типологія історичних моделей перехідного правосуддя

В.В. Берч, Н.Д. Іщенко — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті здійснено комплексне дослідження генези та типології історичних моделей перехідного правосуддя у контексті подолання наслідків збройних конфліктів, масових порушень прав людини та трансформації авторитарних політичних режимів. Проаналізовано концептуальні підходи до розуміння перехідного правосуддя у міжнародно-правовому дискурсі та охарактеризовано його основні функціональні напрями, серед яких кримінальне переслідування винних осіб, відшкодування шкоди потерпілим, встановлення історичної правди та проведення інституційних реформ.

Досліджено еволюцію механізмів перехідного правосуддя під впливом процесів демократизації у країнах Латинської Америки та Східної Європи, а також міжнародних стандартів захисту прав людини, сформованих у документах ООН.

У межах дослідження здійснено характеристику основних моделей перехідного правосуддя, зокрема, каральної, комісійної, інституційно-реформаторської та комбінованої. Проаналізовано діяльність міжнародних трибуналів після Другої світової війни, а також особливості функціонування комісій правди у країнах постконфліктного врегулювання. Окрему увагу приділено досвіду колишньої Югославії, Кенії, Південно-Африканської Республіки та Колумбії.

Обґрунтовано, найбільш ефективною у сучасних умовах є комбінована модель перехідного правосуддя, котра поєднує судові та позасудові механізми реагування на наслідки конфлікту. На основі аналізу колумбійського досвіду доведено, що комплексне застосування механізмів кримінального переслідування, встановлення істини, відшкодування шкоди потерпілим та пошуку зниклих безвісти забезпечує реалізацію принципу невідворотності відповідальності та створює передумови для суспільного примирення та демократичної трансформації держави. Зроблено висновок, що міжнародний досвід перехідного правосуддя має важливе значення для формування національної моделі постконфліктного врегулювання в Україні.

Проблеми визначення об’єкту страхування та переліку страхових випадків за договором страхування цивільно-правової відповідальності адвоката

В.В. Заборовський, В.В. Манзюк — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У рамках даної статті аналізується правова природа механізму страхування цивільно-правової відповідальності адвоката через призму визначення об’єкту страхування та переліку страхових випадків за договором страхування такої відповідальності адвоката, як одних із основних концептуальних моментів даного механізму страхування.

Робиться висновок, за яким під об’єктом страхування слід розуміти майновий інтерес адвоката, що пов’язаний з його обов’язком відшкодувати завдану ним шкоду, у зв’язку з невиконанням або неналежним виконанням адвокатом своєї професійної діяльності, тоді як страхові випадки (події, з настанням яких виникає обов’язок страховика виплатити страхову суму) за договором страхування цивільно-правової відповідальності адвоката повинні бути пов’язані саме із його професійними помилками та упущеннями (з ненавмисними його діями).

В статті досліджується причинно-наслідковий зв’язок між можливим порушенням адвокатом своїх професійних обов’язків та шкодою, яка була заподіяна його клієнту, та аргументується позиція за якою, даний зв’язок наявний коли адвокат допускає істотні процесуальні порушення, внаслідок чого були прийняті рішення, що не відповідають інтересам його клієнта, і навпаки – відсутній, якщо адвокат здійснив всі залежні від нього процесуальні дій, але все ж було прийнято рішення не в інтересах його клієнта.

Акцентується увага, що необхідною умовою використання системи страхування помилок та упущень є існування так званих мінімальних стандартів професійної діяльності адвоката, які повинні, з одного боку, бути розроблені на підставі аналізу дисциплінарної практики, а з іншого – стати основою при виробленні типових правил страхування цивільно-правової відповідальності адвоката. Такі Стандарти професійної діяльності українського адвоката відіграватимуть визначальне значення при кваліфікації того чи іншого проступку адвоката як страхового випадку.

Військові суди (трибунали): історія існування та перспективи відновлення

С.М. Іващенко, А.І. Куртов, Д.А. Куртов — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті досліджується феномен військових судів (трибуналів) як особливої форми здійснення правосуддя, що функціонує або відновлюється в окремих державах у сучасних умовах на перетині вимог військової дисципліни, державної безпеки та гарантій захисту прав і свобод людини. Проведено комплексний аналіз історичного становлення військових судів, еволюції їх правового статусу та місця в системі судової влади в різні історичні періоди. У роботі простежується трансформація військових трибуналів від надзвичайних органів правосуддя, спрямованих на забезпечення дисциплінарного впливу в умовах воєнного часу, до спеціалізованих судових інституцій, покликаних забезпечувати баланс між інтересами оборони держави та дотриманням принципів верховенства права. Метою статті є комплексне дослідження історичних, правових та інституційних засад функціонування військових судів і визначення перспектив їх можливого відновлення в Україні. Для досягнення поставленої мети проаналізовано історичні моделі військової юстиції, досвід іноземних держав, а також сучасні наукові підходи до оцінки ефективності спеціалізованих судових інституцій у сфері військових правовідносин. Особливу увагу приділено порівняльно-правовому аналізу моделей функціонування військових судів у державах континентальної та англосаксонської правових сімей, а також виявленню причин їх ліквідації, трансформації або збереження в структурі національних систем правосуддя. Проаналізовано аргументи прихильників і критиків існування військової юстиції, зокрема з позицій незалежності суду, доступу до правосуддя та дотримання міжнародних стандартів справедливого судового розгляду. На основі оцінки сучасних безпекових викликів, збройної агресії проти України та специфіки правового режиму воєнного стану обґрунтовується необхідність переосмислення ролі військових судів у національній системі правосуддя. Акцентується увага на об’єктивних потребах ефективного, оперативного та професійного розгляду кримінальних і дисциплінарних справ, пов’язаних із проходженням військової служби. Сформульовано авторське бачення можливих напрямів відновлення військових судів в Україні з урахуванням принципів верховенства права, незалежності та неупередженості суду, а також міжнародних стандартів у сфері прав людини і справедливого судочинства. Зроблено висновок про доцільність подальшої наукової та законодавчої дискусії щодо формування сучасної моделі військової юстиції як елемента демократичної правової держави.

Реформування інституту суду присяжних у контексті міжнародного досвіду

О.В. Макарова — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що суд присяжних виступає важливим механізмом реалізації принципів народовладдя; інституційною гарантією реалізації права на справедливий суд; забезпечує участь громадян у здійсненні правосуддя; сприяє відновленню довіри до судових органів; зміцненню соціальної єдності суспільства та легітимності правосуддя в умовах повоєнного відновлення України.

Сучасна модель суду присяжних в Україні, що функціонує на підставі положень Конституції України, Кримінального процесуального кодексу України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів», є перехідною конструкцією, яка формально забезпечує участь громадян у здійсненні правосуддя, однак не надає їм вирішальної ролі у процесі ухвалення судового рішення, що призвело до реформування даного інституту.

Стаття присвячена аналізу концептуальних засад реформування чинної української моделі інституту суду присяжних у контексті міжнародного досвіду, зосереджена увага на основних характеристиках суду присяжних, робиться акцент на ролі суду присяжних у питанні зростання довіри до суду. Окремо досліджуються сучасні виклики інституту присяжних у різних типах правових систем з метою оптимізації й удосконалення української моделі суду присяжних в період повоєнного відновлення системи судочинства в Україні.

Суд присяжних є інститутом, який сприяє розвитку громадянської свідомості та відповідальності кожного за прийняття суспільно важливих рішень і участь у правосудді. У повоєнний період він може забезпечити більш об’єктивний розгляд справ, відновлення довіри до судових органів, зміцнення соціальної єдності та легітимності правосуддя в Україні.

Проведене дослідження дає змогу сформулювати такі висновки у контексті євроінтеграції: інститут суду присяжних є одним із функціональних інструментів, який забезпечує адаптацію національної системи судочинства до загальноєвропейських стандартів справедливості, неупередженості та незалежності суду, а також започатковує процес гармонізації законодавства з європейськими стандартами.

Слід зазначити, що чинна в Україні модель суду присяжних, яка передбачає здійснення судового розгляду колегією у складі двох професійних суддів та трьох присяжних, зазнає трансформації, відповідно до положень проєкту Закону України «Про суд присяжних». Така трансформація спрямована на посилення незалежності суду присяжних, перегляд його кількісного та суб’єктного складу, розширення або уточнення переліку справ, у яких застосовується суд присяжних, а також удосконалення порядку його функціонування та фінансування.

У контексті зазначених трансформацій, з урахуванням міжнародного досвіду, доцільним є удосконалення порядку формування складу присяжних на засадах репрезентативності. Крім того, обґрунтованого нормативного закріплення потребує вимога мотивування відводів присяжних, а також встановлення належних гарантій їх безпеки, безпеки їхніх родичів і майна.

Правила оцінки ЄСПЛ можливого відшкодування за незаконне осудження

К.С. Музичук, З.В. Зарадюк — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті виявлено процесуальні правила (правила), з допомогою яких Європейський суд з прав людини оцінює справедливість судових розглядів щодо відшкодування незаконно осудженим особам.

Встановлено, що першочерговим правилом у згаданому контексті є аналіз стану врегулювання поняття «судова помилка» національними судами.

Доведено, що наднаціональний судовий орган використовує двоякий підхід: на основі статті 3 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав та основоположних свобод (якщо згаданий Протокол № 7 ратифіковано країною-підписантом конвенції); на основі пункту 2 статті 6 Конвенції (якщо Протокол № 7 не ратифіковано), тобто в аспекті презумпції невинуватості.

Обґрунтовано, що ЄСПЛ статтю 3 Протоколу № 7 тлумачить не як форму спеціального закону (lex specialis), який виключає застосування пункту 2 статті 6 Конвенції до вимог відшкодування через судову помилку.

Аналізується правило, якого дотримується ЄСПЛ щодо можливого відшкодування на основі презумпції невинуватості: якщо кримінальну справу закрито або осудженого виправдано, то пункт 2 статті 6 Конвенції може бути застосовний тільки з інших підстав.

Розглядаються правила, які випливає із аналізу практики ЄСПЛ щодо можливого відшкодування у подібних випадках: застосовність пункту 2 статті 6 Конвенції допустиме, якщо національні суди зосереджувались на впливі нового чи нововиявленого факту на будь-яку оцінку справи і чи була проведена оцінка доказів, щоб визначити, чи свідчив цей факт поза розумним сумнівом про те, що обвинувачений не вчиняв правопорушення.

Встановлено, що важливими правилами щодо застосування пункту 2 статті 6 Конвенції для відшкодування є: з’ясування вчасності подання позову про компенсацію після завершення кримінального провадження; наявність зв’язку позову про компенсацію з провадженнями в законодавстві та на практиці як з точки зору юриспруденції, так і з точки зору суті; право заявників на відшкодування є «прямим продовженням» (або «наслідками та необхідними супутниками») закриття кримінального провадження.

Обґрунтовано правило ЄСПЛ: якщо в конкретній справі не виявлено порушення державою-відповідачем пункту 2 статті 6 Конвенції, заявнику може бути відмовлено в компенсації.

Використання штучного інтелекту при прийнятті судових рішень

О.О. Тегза — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті здійснено дослідження правових та етичних засад використання штучного інтелекту в судочинстві та при ухваленні судових рішень. Встановлено, що технології ШІ, включаючи системи предиктивної аналітики, обробки природної мови та генеративного ШІ, дедалі активніше інтегруються в судові процеси різних держав, від автоматизованого управління справами до допоміжних систем прийняття рішень щодо запобіжних заходів і вироків. Виявлено, що ключовими правовими проблемами, пов’язаними з використанням ШІ в судочинстві, є: алгоритмічна упередженість та дискримінація; непрозорість систем ШІ та дефіцит пояснюваності; загрози принципам належної правової процедури та рівного захисту; підрив довіри громадськості до правосуддя. Досліджено регуляторні підходи до управління ШІ у судових системах, зокрема Акт ЄС про штучний інтелект 2024 р., Етичну хартію КЄПЄ 2018 р. та керівні принципи окремих юрисдикцій. Проаналізовано результати порівняльного дослідження впровадження ШІ в судові системи окремих країн та практику застосування ШІ в судах різних правових систем, зокрема Колумбії, Китаю та держав ЄС. Окрему увагу приділено проблемі співвідношення ефективності ШІ та збереження суддівської незалежності й людського контролю над алгоритмічними рішеннями. Зроблено висновок про необхідність формування чіткої правової бази, що забезпечувала б можливість використання ШІ як допоміжного, а не замінного щодо судді інструменту, зберігаючи при цьому фундаментальні процесуальні гарантії.

Узгодження конституційних норм у правосудді в умовах правового режиму воєнного стану – пошуки першооснов

О.С. Туренко, Р.Я. Ріжняк, Д.В. Хитровський — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

Проблема гармонізації конституційних норм у правосудді в умовах воєнного стану має не лише прикладне, а передусім теоретичне значення, оскільки саме в надзвичайних умовах війни найбільш чітко постає питання меж державної влади, допустимості обмеження прав людини та збереження балансу між державним суверенітетом і національним суверенітетом. Саме тому правосуддя в умовах війни повинно функціонувати не як ситуативний механізм владного примусу, а як інститут конституційного забезпечення держави в межах проголошених прав і обов’язків усіх суб’єктів правовідносин.

Дослідженням обґрунтовано, що першоосновою гармонізації конституційних норм у правосудді в умовах воєнного стану є верховенство права. У період війни цей принцип набуває особливого значення, оскільки покликаний забезпечити правове розмежування між об’єктивною державною необхідністю та неправомірним розширенням владного примусу.

Внутрішнім аксіологічним ядром такої гармонізації є людська гідність. Саме через категорію людської гідності стає можливим змістовне тлумачення меж державного втручання в особисту свободу, фізичну недоторканність, автономію волі та право особи на правовий захист. У цьому сенсі людська гідність постає не лише як похідний елемент правового статусу особи, а і як фундаментальна основа, через яку правосуддя має оцінювати законність і легітимність рішень органів державної влади в умовах війни.

Провідна роль у практичній координації конституційних норм належить судовій владі. За таких умов особливого значення набуває практика вищих судів, передусім Верховного Суду, який через прецедентність має забезпечувати єдність правозастосування та оперативну конкретизацію конституційних стандартів у відповідь на виклики війни.

Отже, пошук засад гармонізації конституційних норм у правосудді в умовах воєнного стану дає підстави стверджувати, що такими засадами є верховенство права як універсальний принцип конституційного ладу, людська гідність як найвища аксіологічна основа правового статусу особи, судовий контроль як механізм захисту конституційних меж влади та інституційний баланс як умова збереження правового, демократичного характеру держави.

Нейроправа як четверте покоління прав людини: доктринальне обґрунтування

М.В. Бєлова — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

Вказується, особливої гостроти набуває питання правового статусу нейроданих, що генеруються інвазивними інтерфейсами. Жоден із законів про захист персональних даних, ухвалених до 2024 року, не містив чіткого врегулювання нейроданих як окремої категорії. Стрімка комерціалізація нейроінтерфейсів випереджає формування належних правових і регуляторних рамок, створюючи умови, за яких найінтимніша інформація, дані про активність мозку, залишається фактично поза правовим захистом.

Стаття присвячена обґрунтуванню нейроправ як нового, четвертого покоління прав людини. На тлі стрімкого розвитку нейронейтехнологій, зокрема інвазивних нейроінтерфейсів і технологій декодування мозкової активності, у статті досліджується питання про нормативну достатність чинної міжнародної системи прав людини. Встановлено, що жоден із чинних міжнародно-правових інструментів не містить адекватного регулювання загроз, що виникають унаслідок технологічного доступу до ментальних процесів людини. Проаналізовано ґенезу нейроправа як міждисциплінарної галузі від введення терміну у 1991 р. і формування МакАртурівської мережі у 2007 р. до конституційної реформи в Чилі (2021) та Модельного закону Латиноамериканського парламенту (2023). Детально розглянуто систему чотирьох нейроправ: право на когнітивну свободу, право на ментальну приватність, право на ментальну цілісність і право на психологічну безперервність. Здійснено критичний аналіз альтернативних позицій про достатність еволютивного тлумачення чинних прав. Обґрунтовано авторську позицію: нейроправа належать до четвертого покоління прав людини як його найспецифічніший субінститут, оскільки їхнім об’єктом є людська суб’єктивність – свідомість як основа особистості і людської гідності. Запропоновано гібридний підхід: розширювальне тлумачення чинних прав як проміжний захід і паралельне закріплення спеціальних нейроправ як довгострокова нормативна мета.

Правовий порядок як форма буття права в умовах соціальної динаміки

О.М. Ганчук — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті здійснено комплексний теоретико-методологічний аналіз правового порядку як багатовимірного соціально-правового феномена, що відображає особливий спосіб буття права у системі суспільних відносин. Варто зазначити, що правовий порядок виступає не лише результатом дії правових норм, а й процесом їх реалізації, який формується під впливом об’єктивних і суб’єктивних чинників суспільного розвитку. Разом з тим розкрито взаємозв’язок правового та соціального порядку, акцентовано увагу на їхній взаємній детермінації та ролі у забезпеченні стабільності, інтеграції й безпеки соціуму. Проаналізовано основні підходи до розуміння правопорядку – нормативний і соціоемпіричний, визначено їх евристичний потенціал та методологічні обмеження. Слід зазначити, що абсолютизація будь-якого з підходів призводить до спрощення природи права: або до його відриву від соціальної реальності, або до втрати нормативної специфіки.

Особливу увагу приділено динамічному характеру правового порядку, що проявляється у постійній трансформації правових норм відповідно до змін соціальної структури, інтересів і потреб суспільства. Висвітлено сучасні тенденції розвитку правового регулювання, зокрема процеси децентралізації, зростання ролі недержавних регуляторів і вплив глобалізаційних процесів. Зроблено висновок про необхідність забезпечення балансу між стабільністю правових приписів і їх адаптивністю до реалій суспільного життя як ключової умови ефективності правового порядку.

Також підкреслено значення інституційних механізмів забезпечення правопорядку, зокрема діяльності органів державної влади, судової системи та громадянського суспільства. Визначено, що ефективність правового порядку значною мірою залежить від рівня правової культури, правосвідомості та довіри до права як соціального регулятора, що підсилює ефективність його функціонування, сприяє зміцненню законності та формуванню стійкого демократичного правопорядку.

Гуманізм та трансгуманізм: право і філософія

А.М. Крегул — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

Статтю присвячено дослідженню філософсько-правових засад співвідношення гуманізму та трансгуманізму як концептуальних систем, що визначають сучасний правовий дискурс у сфері прав людини, біоетики та регулювання технологічних перетворень особистості. Гуманізм, сформований у добу Відродження та збагачений ідеями Просвітництва, розглядається як аксіологічний фундамент сучасного права, на якому вибудовано концепцію невідчужуваних прав людини, принцип поваги до гідності особистості та ідею рівності суб’єктів правових відносин. Трансгуманізм, натомість, постає як новітній філософський рух, що не заперечує гуманістичних витоків, а прагне їх радикального переосмислення: він пропонує долання біологічних меж людини засобами генетичних, нанотехнологічних, інформаційних та нейрокогнітивних технологій. У статті досліджуються фундаментальні суперечності між цими двома системами поглядів у правовому вимірі: трансгуманістична концепція вільного вдосконалення особистості за допомогою технологій стикається з традиційним розумінням людської гідності як незмінної та невід’ємної характеристики правового суб’єкта. Розкривається трансформація концепції прав людини під впливом трансгуманістичних ідей, зокрема виникнення нових категорій прав: права на самовдосконалення, права на технологічну трансформацію тіла та свідомості, нейроправ. Аналізується роль міжнародних правових інструментів у регулюванні біотехнологічних перетворень людської природи, зокрема Ов’єдської конвенції Ради Європи, документів ВООЗ щодо редагування геному людини, а також рамкових актів у сфері штучного інтелекту. Обґрунтовується необхідність вироблення нової концептуальної моделі правового регулювання, здатної збалансувати права на свободу технологічного розвитку з гарантіями захисту людської гідності та засадами рівного доступу до технологій удосконалення. Зроблено висновок, що право стоїть перед необхідністю вироблення власного відповіді на виклики трансгуманізму, яка не відкидатиме його ціннісних надбань, але й не консервуватиме архаїчні категорії у відриві від реальних технологічних трансформацій суспільства.

Логічна типологія правової невизначеності: прояви та механізми подолання у правозастосуванні

Т.О. Крижановська , Л.В. Токар — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

Актуальність представленої теми зумовлена тим, що перехід від загального нормативного припису до індивідуального правового рішення не є механічною дедукцією, а передбачає складні операції інтерпретації, конкретизації та аргументативного обґрунтування. Метою статті є аналіз проявів різних логічних типів правової невизначеності у правозастосовній діяльності та виявлення механізмів її подолання на матеріалі законодавства і судової практики. Методологічну основу становить логічна реконструкція аргументації, доповнена логіко-семантичним аналізом, формалізованою інтерпретацією та доктринально-практичним підходом. Це дозволяє виявити рівні виникнення невизначеності та способи її трансформації у процесі нормативної конкретизації. У статті показано, що правова невизначеність не є однорідною і проявляється у трьох основних логічних формах: нечіткості меж (vagueness), структурній двозначності (ambiguity) та невизначеності критеріїв оцінки (evaluative indeterminacy). На прикладах судової практики продемонстровано, що кожен із цих типів пов’язаний із різними рівнями логічної структури норми та потребує специфічних механізмів подолання. Зокрема, нечіткість меж долається через прецизифікацію та інтенсіональне уточнення понять; структурна двозначність – через реконструкцію альтернативних синтаксичних інтерпретацій і вибір нормативно прийнятної; невизначеність критеріїв оцінки – через встановлення ієрархії релевантних критеріїв та пріоритетів правового зважування. Наукова новизна полягає у виявленні особливостей прояву різних логічних типів правової невизначеності у правозастосуванні та обґрунтуванні відповідних механізмів її подолання, в межах яких судова практика виступає засобом звуження множини допустимих інтерпретацій. Обґрунтовано, що юридична визначеність не є наперед заданою властивістю норми, а формується у процесі її інтерпретації та застосування. У висновку підкреслюється, що правозастосування слід розглядати як структурований логіко-аргументативний процес, у якому подолання невизначеності здійснюється через відповідні операції конкретизації, що забезпечують обґрунтованість індивідуального правового рішення.

Діяльність міжнародних організацій у контексті міжнародних збройних конфліктів: механізми впливу та ефективність реалізації рішень

М.Ф. Анісімова, В.Є. Гарнаженко — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті розглянуто діяльність міжнародних організацій у контексті міжнародних збройних конфліктів та проаналізовано основні механізми їхнього впливу на розвиток безпекових процесів у сучасному світі. Особливу увагу приділено діяльності таких міжнародних організацій, як Європейський Союз, Організація Північноатлантичного договору та Міжнародне агентство з атомної енергії.

В статті наведено основні напрями діяльності цих організацій у контексті сучасних міжнародних конфліктів, зокрема російсько-української війни. Розглянуто механізми впливу, які використовуються міжнародними організаціями для реагування на загрози міжнародній безпеці, серед яких санкційна політика, військова та фінансова підтримка держав, а також контроль за дотриманням міжнародних норм безпеки.

У дослідженні охарактеризовано діяльність Європейського Союзу у сфері політичної, економічної та гуманітарної підтримки України, проаналізовано роль НАТО у зміцненні обороноздатності потерпілої від агресії держави та забезпеченні безпеки в європейському регіоні. Окрему увагу приділено діяльності Міжнародного агентства з атомної енергії, яке здійснює моніторинг ядерної безпеки та контролює ситуацію на ядерних об’єктах під час збройного конфлікту.

У дослідженні автори зосередилися на проблемі дієвості міжнародних організацій під час збройних конфліктів. Окремо розглянуто слабку реалізацію їхніх рішень та обставини, що ускладнюють практичне застосування цих рішень у сфері міжнародної безпеки та конфліктного врегулювання.

Зроблено висновок, що міжнародні організації відіграють значну роль у забезпеченні безпеки та реагуванні на сучасні конфлікти. Вони сприяють координації дій держав, формуванню політичного й економічного тиску на держав-порушниць міжнародного права, а також наданню допомоги постраждалим від збройних конфліктів.

Водночас результативність цих структур значною мірою залежить від рівня міжнародної співпраці та політичної волі держав-членів.

Проблеми міжнародно-правової відповідальності міжнародних військових контингентів

А.О. Барінов — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

Статтю присвячено комплексному дослідженню актуальних проблем міжнародно-правової відповідальності у контексті діяльності міжнародних військових контингентів. Проаналізовано сучасні підходи до визначення суб’єктів відповідальності за міжнародно-протиправні діяння, вчинені у межах багатонаціональних військових операцій. Особливу увагу приділено співвідношенню відповідальності держав і міжнародних організацій, а також визначенню критеріїв юридичного приписування поведінки у складних багаторівневих правовідносинах. Розглянуто положення Проєкту статей про відповідальність міжнародних організацій, розробленого Комісією міжнародного права, як основи сучасного нормативного регулювання у цій сфері. Визначено ключові елементи міжнародно-протиправного діяння міжнародної організації, а також проаналізовано особливості віднесення поведінки органів і агентів міжнародних організацій. Окрему увагу приділено критерію ефективного контролю як основному інструменту встановлення належності поведінки, а також альтернативним підходам, що застосовуються у міжнародній судовій практиці. Досліджено практику міжнародних судових інституцій, зокрема підходи до визначення відповідальності у справах, пов’язаних із діяльністю міжнародних військових контингентів. Виявлено відсутність єдиного підходу до розмежування відповідальності між державами та міжнародними організаціями, що зумовлює правову невизначеність і створює ризики уникнення відповідальності.

Обґрунтовано доцільність застосування концепції множинного юридичного приписування поведінки як більш адекватної сучасним умовам здійснення міжнародних військових операцій. Зроблено висновок про необхідність подальшого вдосконалення міжнародно-правового регулювання у цій сфері шляхом уточнення критеріїв відповідальності та забезпечення ефективних механізмів її реалізації. Підкреслено значення розвитку цього інституту для забезпечення дотримання норм міжнародного гуманітарного права, захисту прав людини та утвердження принципу верховенства міжнародного права.

Дипломатичні засоби реагування на збройні конфлікти в міжнародному праві

Х. Бехруз — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті досліджуються дипломатичні засоби реагування на збройні конфлікти в міжнародному праві як складова механізму підтримання міжнародного миру і безпеки. Увага до дипломатичних засобів реагування на збройні конфлікти посилюється в умовах зростання кількості та складності сучасних конфліктів, трансформації безпекового середовища і розширення функціонального значення дипломатії у стримуванні ескалації, локалізації конфлікту та формуванні передумов для подальшого врегулювання. У статті визначено місце таких засобів у системі міжнародно-правових механізмів реагування, а також з’ясовано їх основні форми, функції та правові межі застосування.

Проаналізовано співвідношення дипломатичних засобів із мирними засобами вирішення міжнародних спорів, розкрито їх нормативну основу та охарактеризовано роль переговорів, добрих послуг, посередництва, консультацій, слідчих і погоджувальних процедур, а також діяльності міжнародних організацій у реагуванні на збройні конфлікти. Окрему увагу приділено тому, що дипломатичне реагування може здійснюватися як до початку активної фази конфлікту, так і під час його перебігу та після припинення інтенсивних бойових дій, змінюючи свої форми залежно від стадії конфлікту, характеру вимог сторін і ступеня залучення міжнародних інституцій. У цьому аспекті дипломатичні засоби розглянуто не лише як спосіб досягнення компромісу, а і як юридично значущий інструментарій фіксації позицій сторін, погодження тимчасових режимів, забезпечення гуманітарного доступу та вироблення процедурних рамок подальших переговорів.

Обґрунтовано, що дипломатичні засоби не можуть розглядатися виключно як політичні інструменти, оскільки їх функціонування відбувається в межах основних принципів міжнародного права, насамперед принципів незастосування сили, мирного вирішення міжнародних спорів, суверенної рівності держав і сумлінного виконання міжнародних зобов’язань. Доведено, що дипломатичні засоби мають особливе значення в умовах активного збройного протистояння, коли саме вони забезпечують збереження офіційної комунікації між сторонами, створюють можливості для досягнення припинення вогню, гуманітарних домовленостей, обміну військовополоненими та поступового переходу до політико-правового врегулювання. Зроблено висновок, що дипломатичні засоби реагування на збройні конфлікти становлять важливий елемент сучасного міжнародно-правового механізму підтримання миру і безпеки, поєднуючи політичну гнучкість із правовою обумовленістю та забезпечуючи зв’язок між невідкладним кризовим реагуванням і довгостроковим врегулюванням конфлікту.

Еволюція теорій юридичної природи державної території в міжнародному праві: від об’єктної до змішаної концепції

О.С. Бісюк, С.О. Соколов — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

Стаття присвячена комплексному аналізу історичної еволюції теорій юридичної природи державної території в міжнародному праві від феодальних концепцій до сучасних доктринальних підходів. Досліджено трансформацію підходів до розуміння правової природи державної території через призму об’єктної, суб’єктної та змішаної теорій, визначено їхні переваги та недоліки у контексті розвитку міжнародно-правової доктрини. Окрема увага приділена критичному аналізу об’єктної теорії території як власності держави, її історичним коренням у феодальному праві та імперіалістичному характері, що обґрунтовує необхідність відходу від цієї концепції у сучасному міжнародному праві.

У статті проаналізовано суб’єктну теорію території як простору здійснення державної влади, яка відображає сутність територіального суверенітету через компетенційний підхід. Обґрунтовано, що саме змішана (компетенційна) теорія найбільш адекватно відображає складну правову природу державної території у сучасному міжнародному праві, поєднуючи елементи речово-правового та компетенційного підходів. Показано, що державна територія є одночасно просторовою сферою здійснення суверенних прав держави та об’єктом міжнародно-правового регулювання.

Особливу увагу приділено значенню вказаних теорій для розуміння принципу територіального суверенітету, який є одним із основоположних принципів сучасного міжнародного права. Проаналізовано взаємозв’язок між теоретичними концепціями юридичної природи території та практичними аспектами реалізації територіального верховенства держави, включаючи винятки з принципу територіального суверенітету. Обґрунтовано, що правильне розуміння юридичної природи державної території є критично важливим для вирішення сучасних територіальних конфліктів та захисту територіальної цілісності держав.

У статті також наголошено на актуальності дослідження еволюції теорій державної території в умовах збройної агресії російської федерації проти України, яка грубо порушує принцип територіальної цілісності та намагається обґрунтувати анексію українських територій застарілими концепціями, що суперечать сучасному міжнародному праву. Зроблено висновок, що змішана теорія території забезпечує найбільш збалансоване розуміння правової природи державної території у XXI столітті.

Міжнародно-правова кваліфікація депортації українських дітей як воєнного злочину та злочину проти людяності

Є. Бондаренко, М. Онищенко, Ю. Плохотнюк — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

Стаття присвячена міжнародно-правовій кваліфікації депортації та примусового переміщення українських дітей з тимчасово окупованих територій України до російської федерації у площині міжнародного гуманітарного права, міжнародного кримінального права та міжнародного права прав людини. Обґрунтовано, що зазначені дії мають багаторівневу правову природу і можуть одночасно розглядатися як грубі порушення Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 р., Додаткового протоколу І 1977 р. та Конвенції ООН про права дитини 1989 р., а також як міжнародні злочини за Римським статутом Міжнародного кримінального суду. Особливу увагу приділено кваліфікації депортації дітей як воєнного злочину відповідно до статей 8(2)(a)(vii) та 8(2)(b) (viii) Римського статуту, що знайшло відображення в ордерах МКС на арешт В. Путіна та М. Львової-Бєлової від 17 березня 2023 р. Окремо проаналізовано можливість кваліфікації відповідних дій як злочину проти людяності у формі депортації, примусового переміщення населення, переслідування та насильницького зникнення. Доведено, що кваліфікація як воєнного злочину та злочину проти людяності є найбільш процесуально реалістичною на сучасному етапі, тоді як питання геноциду потребує окремого дослідження у зв’язку з необхідністю доведення спеціального умислу. Сформульовано пропозиції щодо посилення міжнародних механізмів відповідальності та повернення дітей.

Міжнародне гуманітарне право як механізм захисту прав і свобод людини в Україні під час збройного конфлікту

О.А. Ганич — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті досліджується значення та роль міжнародного гуманітарного права як правового механізму захисту прав і свобод людини в умовах збройного конфлікту в Україні. Проаналізовано основні принципи та норми міжнародного гуманітарного права, що регулюють забезпечення захисту прав і свобод людини в умовах збройного конфлікту. Наголошено, що правовим механізмом забезпечення та захисту прав і свобод людини в умовах російсько-української війни є, безпосередньо, норми міжнародного гуманітарного права, однак ключову роль відіграють також міжнародні інституції, які забезпечують напрям розвитку і реформації міжнародного законодавства у відповідь на виклики і реальні події воєнного характеру, що відбуваються в світі, зокрема і в Україні.

Особливу увагу приділено Женевському та Гаазькому праву, як нерозривних частин (блоків) міжнародного гуманітарного права, фундаментальних міжнародно-правових актів у сфері захисту цивільного населення, військовополонених та інших осіб, які постраждали внаслідок війни. Розглянуто проблеми застосування норм міжнародного гуманітарного права під час війни в Україні, а також питання притягнення винних до відповідальності за воєнні злочини, зокрема у межах діяльності Міжнародного кримінального суду. Наведено факти порушень прав людини як після окупації частини українських територій, так і після повномасштабного вторгнення. Обґрунтовано позицію, що міжнародні організації і їх інституції недостатньо спроможні повипливати на припинення правопорушень з боку країни-агресорки через політичні, економічні і фінансові важелі, а також маніпуляції російської федерації на світовому ринку енергоресурсів.

В умовах збройних конфліктів крім основоположних, фундаментальних принципів
міжнародного гуманітарного права ключове місце має ще займати своєчасність реагування на воєнні злочини, припинення порушення прав і свобод (актуальність, оперативність та/або невідкладність).

Зроблено висновок про нові виклики міжнародному гуманітарному праву, які потребують посилення механізмів для забезпечення ефективного захисту прав людини в умовах війни. Запропонований теоретичний аналіз може слугувати підґрунтям для подальших досліджень.

Судові механізми забезпечення права на спілкування з дитиною за кордоном, виклики та трансформації в умовах воєнного стану

Г.М. Гончарова — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті проведено комплексне дослідження судових механізмів, спрямованих на забезпечення права батьків на спілкування з дитиною, яка проживає за кордоном, в умовах дії воєнного стану в Україні. Актуальність теми обумовлена масовим виїздом дітей за межі країни з метою пошуку прихистку, що спричинило виникнення нових правових викликів у сфері сімейних та транскордонних відносин. Автор аналізує трансформацію способів захисту батьківських прав, акцентуючи увагу на переході від традиційних форм особистих зустрічей до дистанційних методів взаємодії.

Особлива увага приділяється зміні судової практики щодо встановлення графіка спілкування з використанням сучасних засобів телекомунікацій. У роботі досліджено процесуальні труднощі, з якими стикаються національні суди при визначенні юрисдикції у спорах, де дитина отримала статус тимчасового захисту в іноземній державі. Розглянуто питання імплементації положень Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року та Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 року в контексті збройного конфлікту.

Автор виокремлює ключові перешкоди у виконанні судових рішень, зокрема обмеження фізичного доступу до дитини через неможливість перетину кордону окремими категоріями громадян та складність механізмів міжнародної правової допомоги під час війни. Обґрунтовано необхідність адаптації законодавства до реалій воєнного часу, зокрема через розширення повноважень органів опіки та піклування та впровадження обов’язкових медіаційних процедур у
транскордонних сімейних спорах.

У висновках наголошується, що пріоритетом при вирішенні таких справ залишається забезпечення найкращих інтересів дитини, проте механізм судового захисту потребує гнучкості та врахування фактичної неможливості реалізації звичних моделей виховання. Стаття пропонує шляхи вдосконалення процесуальних інструментів для збереження стійких сімейних зв’язків між батьками та дітьми попри територіальний розрив та безпекові виклики.

Роль Всесвітніх авіатранспортних конференцій в розвитку міжнародного повітряного права

О.М. Григоров — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

В статі аналізуються результати Всесвітніх авіатранспортних конференцій і їх значення для розвитку міжнародного повітряного права. Виявлено, що положення Чиказької конвенції 1944 p. про міжнародну цивільну авіацію, зокрема положення ст. 44 Конвенції, які визначають основні цілі діяльності Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО), не передбачають кодифікаційні функції цієї універсальної міжнародної організації в сфері повітряного транспорту.

Одночасно встановлено, що низка статей Чиказької конвенції, у яких визначається внутрішня організаційна структура ІКАО та компетенції її головних органів, зокрема Асамблеї ІКАО, щодо прийняття змін та додатків до Чиказької конвенції, розширюють можливості організації у напрямку прогресивного розвитку сучасного міжнародного повітряного права.

Визначено, що на сьогодні ІКАО стала універсальним інституційним механізмом регулювання діяльності цивільної авіації у світі, поставивши за мету розробку принципів і стандартів міжнародної аеронавігації та сприяння плануванню й розвитку міжнародного повітряного транспорту. Завдяки діяльності ІКАО в сучасному світі сформовано єдині принципи використання цивільною авіацією суверенного і міжнародного (відкритого) повітряних просторів, забезпечується авіаційна безпека, відбувається обмін ефективними практиками. Водночас виявлено, що питання практичного аналізу і вироблення перспективних правових моделей розвитку міжнародного повітряного транспорту виноситься на розгляд Всесвітніх авіатранспортних конференцій які проводяться під егідою ІКАО.

Доведено, що роль Всесвітніх авіатранспортних конференцій ІКАО (донині їх проведено шість, остання – у 2013 р.) полягає у виконанні ними таких завдань: підбиття підсумків розвитку системи міжнародно-правового регулювання відносин щодо комерційних аспектів міжнародних повітряних перевезень (надання прав на перевезення, тарифи, захист від недобросовісної конкуренції тощо) за період з моменту проведення попередньої конференції; визначення проблем і перепон правового регулювання у зазначених сферах; ухвалення актів рекомендаційного характеру, окреслення завдань на майбутнє та шляхів їх досягнення; формулювання рекомендацій для ІКАО, які вона втілює у своїй практиці.

Підсумовано, що питання, які можуть бути включені в порядок денний наступної Сьомої Всесвітньої авіатранспортної конференції 2026 р., вимагають розгляду в контексті викликів і можливостей, пов’язаних із діяльністю повітряного транспорту в ХХІ ст.

Внесок Комісії міжнародного права ООН у кодифікацію норм дипломатичного права

І.В. Земан , С.В. Ольшанецька — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано ключовий внесок Комісії міжнародного права ООН у кодифікацію норм права зовнішніх зносин.

Наголошено на внеску Джерамі Бентама не лише на формулювання терміну міжнародне право (international law), але і на систематизацію норм міжнародного права на професійному рівні у вигляді єдиного кодексу. Особливо акцентовано на позицію вченого щодо підтримки принципу відкритої дипломатії.

Досліджено особливості різних історичних періодів міжнародного права та їх вплив на початок процесу кодифікацій норм міжнародного права у другій половині ХХ ст. Наголошено на важливості створення Комісії міжнародного права як допоміжного органу ООН у цьому напрямку. Висвітлено процес діяльності Комісії міжнародного права щодо кодифікаційної діяльності з права зовнішніх зносин. Розкрито основні напрямки роботи Комісії міжнародного права та провідних вчених щодо кодифікації норм дипломатичного права, права спеціальних місій, консульського права, дипломатичного права за участю міжнародних організацій. Акцентовано на необхідності злагодженості дій Комісії міжнародного права та держав-членів ООН у процесі підготовки та прийнятті тексту міжнародних конвенцій.

Звернено увагу на питання внеску Комісії міжнародного права ООН щодо системного підходу у правовому врегулюванні діяльності міжнародно-правових інституцій. З’ясовано окремі фактори, які вплинули на необхідність кодифікації різних видів права зовнішніх зносин та виділено наявні прогалини, що мали місце під час роботи Комісії. В першу чергу мова йде про інститут дипломатичного захисту, який досі існує лише у вигляді проєкту статей.

Показано актуальність та важливість систематизації норм дипломатичного права. Окрему увагу зосереджено на важливості послідовної та поетапної розробки частин права зовнішніх зносин, які Комісія міжнародного права обирає для початку кодифікації. Важливим аспектом роботи Комісії є фактична трансформація правової природи цих норм через їхнє перетворення зі звичаєвих у конвенційні.

Підкреслено, що подальше ґрунтовне вивчення процесу кодифікації норм права зовнішніх зносин буде сприяти удосконаленню статусу осіб, які користуються дипломатичним захистом.

Правові наслідки розірвання заручин: порівняльно-правовий аналіз від римського до сучасного сімейного права

А.Є. Зубарева , М.І. Грабинський — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню правових наслідків розірвання заручин та еволюції їх правового регулювання від римського права до сучасного сімейного права. Проаналізовано правову природу заручин у римському праві, де вони розглядалися як домовленість про майбутній шлюб та могли породжувати певні майнові наслідки. Розкрито подальшу трансформацію відповідного інституту у праві нового часу та сучасних правових системах. На основі порівняльно-правового аналізу досліджено підходи до визначення правових наслідків розірвання заручин у різних правових традиціях, зокрема в англо-американському праві, праві континентальної Європи (на прикладі Німеччини та Франції), а також у праві Китайської Народної Республіки та України. Встановлено, що у сучасному праві заручини, як правило, не створюють юридичного обов’язку укладення шлюбу, що зумовлено принципом свободи шлюбу, однак у низці правових систем, зберігаються окремі майнові наслідки їх припинення, пов’язані з відшкодуванням витрат або поверненням подарунків. Обґрунтовано, що підходи до врегулювання відповідних відносин варіюються від законодавчо закріплених моделей до гнучких механізмів, сформованих судовою практикою та звичаями. Водночас встановлено, що сучасний підхід до правового регулювання заручин відображає загальну тенденцію розвитку сімейного права, спрямовану на мінімізацію втручання держави у сферу особистих відносин та посилення автономії волі учасників сімейних правовідносин. Це зумовлює трансформацію інституту заручин із правової конструкції, що могла породжувати відповідальність за порушення обіцянки шлюбу, у переважно соціально-правове явище, у межах якого юридичного значення набувають, насамперед, окремі майнові аспекти відповідних відносин. Окрему увагу приділено визначенню права, що підлягає застосуванню у відносинах із іноземним елементом. Встановлено, що ключовим є питання правової кваліфікації заручин, від якого залежить вибір колізійної прив’язки та застосовного права, зокрема lex personalis, lex contractus та lex loci delicti. Доведено, що відсутність єдиного підходу до кваліфікації заручин зумовлює складність правозастосування у транскордонних відносинах. Це свідчить про необхідність вироблення більш узгоджених підходів як у національному, так і в міжнародному правовому вимірі. Зроблено висновок про відсутність уніфікованого підходу до визначення правових наслідків розірвання заручин та необхідність подальшого комплексного дослідження цієї проблематики.

Еволюція дипломатичних представництв в умовах глобалізації та цифрової дипломатії

С.Б. Карвацька , М.І. Строїч , О.Д. Чепель — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті досліджується еволюція дипломатії в цифрову еру, яка трансформувала міжнародну комунікацію, розширивши канали взаємодії між державами та недержавними акторами. Соціальні мережі і платформи миттєвої комунікації прискорили дипломатичні процеси, зробивши їх більш відкритими, водночас зменшивши ексклюзивність традиційних каналів, що раніше концентрували владу лише у руках політичних еліт та урядовців. Цей перехід створив новий глобальний ландшафт, де інформація стала ключовим ресурсом для прийняття рішень і формування міжнародних відносин.

Доведено, що разом із потенціалом цифрових інструментів з’явилися нові виклики. Кіберзагрози, включно з державними кібератаками та порушеннями безпеки даних, ставлять під загрозу конфіденційність і цілісність дипломатичної інформації, а швидке поширення дезінформації підриває довіру між країнами, спотворює переговори та дестабілізує міжнародні процеси. Ці явища підкреслюють необхідність надійних систем кіберзахисту, практик перевірки інформації та міжнародного співробітництва для нейтралізації ризиків у цифровому середовищі. Водночас цифрова дипломатія відкриває безпрецедентні можливості для прямого контакту урядів з глобальною аудиторією, підвищення прозорості державних процесів, зміцнення міжнародної співпраці та ухвалення рішень на основі даних. Вона сприяє демократизації дипломатії, розмиваючи традиційні ієрархічні структури, і дозволяє інтегрувати глобальний порядок денний у процеси врядування, торгівлі та державного брендингу.

У висновку наголошується, що майбутнє дипломатії залежить від здатності держав балансувати між можливостями цифрових технологій і супутніми ризиками. Комплексні стратегії, що поєднують кіберзахист, перевірку інформації та міжнародну координацію, стануть ключовими для ефективного функціонування дипломатії в цифрову епоху. Тільки через інтеграцію інноваційних комунікаційних інструментів із механізмами безпеки та управління інформаційними ризиками дипломатія зможе залишатися ефективною, надійною та адаптивною у глобалізованому цифровому середовищі.

Дотримання преклюзивних строків проведення антидемпінгових розсліду-вань в Україні: узгодженість із стандартами СОТ у період воєнного стану

А.А. Кілочек — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті здійснено дослідження актуальної правової проблематики, що стосується дотримання процедурних строків проведення антидемпінгових розслідувань в Україні в умовах дії правового режиму воєнного стану. Констатовано, що з початком повномасштабної збройної агресії росій-ської федерації проти України 24 лютого 2022 року відбулося перенесення уповноваженим орга-ном - Міністерством економіки, довкілля та сільського господарства України строків проведення торговельних розслідувань на невизначений термін. Обґрунтовано, що така практика спричинила системне перевищення граничного вісімнадцятимісячного строку, встановленого Угодою про за-стосування статті VI ГАТТ 1994 та національним законодавством.

Проведено порівняльний аналіз адаптації функціонування Міністерства економіки, довкілля та сіль-ського господарства України у період воєнного стану із практикою Антимонопольного комітету України та Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Встановлено, що належне нормативне регулювання забезпечує безперервність діяльності державних органів навіть у кризових умовах.

Особливу увагу в межах дослідження приділено критичному аналізу правової підстави пере-несення строків проведення торговельних розслідувань із посиланням на подію, що неминуче має настати. Встановлено, що така практика призводить до необмеженої дискреції органу державної влади, не відповідає принципу правової визначеності та унеможливлює прогнозування трива-лості процедур для зацікавлених сторін. У роботі детально проаналізовано міжнародні правові стандарти через призму практики Органу вирішення спорів Світової організації торгівлі (СОТ), зокрема на прикладі справ «Марокко - антидемпінгові заходи щодо певної гарячекатаної сталі з Туреччини» та «Пакистан – антидемпінгові заходи щодо двоосно орієнтованої поліпропіленової плівки з Об’єднаних Арабських Еміратів». Імперативність вісімнадцятимісячного строку завер-шення антидемпінгового розслідування, порушення якого не може бути виправдане форс-мажор-ними обставинами, додатково підтверджується правовими коментарями Європейського Союзу у відповідних справах Органу вирішення спорів СОТ, а також положеннями Регламенту (ЄС) No. 2016/1036, який встановлює 14 місяців для завершення антидемпінгових процедур.

Обґрунтовано, що перевищення граничного строку розслідувань не лише порушує міжнародні зобов’язання України, а й нівелює актуальність доказової бази через зміну ринкової кон’юнктури. Запропоновано комплекс заходів щодо припинення антидемпінгових розслідувань, що перевищи-ли строк проведення визначений законодавством, запровадження дистанційного формату роботи Міжвідомчої комісії з міжнародної торгівлі та повної цифровізації всіх етапів торговельних роз-слідувань з метою забезпечення їх прозорості, ефективності та дотримання встановлених строків.

Динаміка міжнародних конфліктів у XXI столітті: кількісні та структурні трансформації

С.С. Крамной — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті здійснено комплексний аналіз сучасної динаміки міжнародних збройних конфліктів у кількісному та регіональному вимірах із використанням емпіричних даних Stockholm International Peace Research Institute та матеріалів SIPRI Yearbook 2025. Обґрунтовано, що у першій чверті XXI століття конфліктна динаміка характеризується не лише коливанням кількості держав, охоплених збройними протистояннями, а насамперед зростанням інтенсивності насильства, масштабів людських втрат і гуманітарних наслідків. Встановлено, що навіть за умов відносного скорочення кількості активних конфліктів у 2023-2024 роках загальна смертність досягла найвищих показників за досліджуваний період, що свідчить про підвищення руйнівності сучасних форм воєнного протистояння.

Проаналізовано структурну трансформацію збройних конфліктів, яка проявляється у домінуванні внутрішньодержавного виміру, інтернаціоналізації громадянських війн, зростанні ролі недержавних акторів, а також у гібридизації насильства через поєднання військових і невоєнних засобів впливу. Доведено, що сучасні конфлікти дедалі рідше відповідають класичній моделі симетричної міждержавної війни та набувають багаторівневої, асиметричної й транскордонної конфігурації.

Окрему увагу приділено регіональному аналізу. Визначено, що Європейський регіон зазнав докорінної трансформації безпекового середовища внаслідок повномасштабної агресії російської федерації проти України, що стала найбільшим міждержавним воєнним конфліктом у Європі з часів Другої світової війни та спричинила системну дестабілізацію міжнародного правопорядку. Близький Схід зберігає статус одного з найбільш конфліктогенних регіонів світу з високим рівнем інтернаціоналізації внутрішніх протистоянь і масштабними гуманітарними наслідками. Африканський континент характеризується системною кризою державності, боротьбою за ресурси та затяжними внутрішніми війнами, тоді як для Азії притаманні асиметричні конфлікти, зумовлені інституційною слабкістю держав і глибокими етнополітичними суперечностями.

Зроблено висновок, що сучасна динаміка міжнародних конфліктів відображає процес глибокої трансформації глобальної безпекової системи, який потребує перегляду теоретичних підходів до аналізу війни та миру, а також адаптації міжнародно-правових і інституційних механізмів запобігання та врегулювання збройних протистоянь. Результати дослідження можуть бути використані у подальших наукових розробках з міжнародного права, міжнародних відносин та безпекових студій.

Правовий захист дітей під час збройних конфліктів: імплементація міжнародних стандартів у національне законодавство України

І.В. Малишко — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті досліджуються актуальні питання правового захисту дітей під час збройних конфліктів крізь призму імплементації міжнародних стандартів у національне законодавство України. Особлива увага приділяється аналізу міжнародно-правових актів, що формують систему гарантій забезпечення прав, безпеки та належного розвитку дітей у період воєнних дій. Метою дослідження є визначення ефективності національного механізму правового захисту дітей в умовах збройного конфлікту та виявлення проблемних аспектів імплементації міжнародних стандартів у правову систему України. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні методи, зокрема формально-юридичний, системно-структурний, порівняльно-правовий та метод правового аналізу. У роботі проаналізовано ключові міжнародні стандарти захисту прав дітей у період збройних конфліктів та особливості їх реалізації у національному праві України.

Встановлено, що сучасні виклики, зумовлені повномасштабною збройною агресією проти України, значно ускладнюють ефективне забезпечення прав дітей та потребують удосконалення національних правових механізмів їх захисту. У статті виокремлено основні проблеми імплементації міжнародних стандартів, серед яких недостатній рівень гармонізації національного законодавства з міжнародними нормами, складність документування порушень прав дітей у зоні бойових дій та на тимчасово окупованих територіях, а також обмежена ефективність механізмів притягнення винних осіб до юридичної відповідальності. На основі проведеного дослідження обґрунтовано напрями вдосконалення національного законодавства у сфері захисту прав дітей в умовах збройного конфлікту. Зокрема, запропоновано посилення гармонізації кримінального та цивільного законодавства України з міжнародними стандартами, удосконалення правових процедур повернення та соціальної реінтеграції депортованих і примусово переміщених дітей, а також розвиток системи документування воєнних злочинів проти дітей. Практичне значення результатів дослідження полягає у можливості їх використання для вдосконалення державної політики у сфері захисту прав дітей та підвищення ефективності гарантування їхніх прав і свобод в умовах воєнного стану.

Щодо питання міжнародно-правової кваліфікації діянь, пов’язаних з руйнуванням гребель або дамб та завданням шкоди навколишньому середовищу в період збройного конфлікту

І.І. Маринів , О.С. Тарасенко — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

З ганебним вторгненням на територію України держава агресор РФ вчиняє міжнародні правопорушення норм міжнародного гуманітарного права. Серед багатьох злочинів, скоєних Російською Федерацією проти України, її народу, є й такі, наслідки яких будуть відчутні ще для багатьох поколінь. У даній статті здійснюється аналіз норм міжнародного гуманітарного права, що можуть слугувати підставою для притягнення держави до відповідальності та забезпечення справедливого покарання за заподіяну шкоду навколишньому середовищу в умовах руйнування гребель або дамб в період збройного конфлікту. Питання кваліфікації злочинів, здійснених на території України державою-агресором, є вкрай актуальним. Застосування норм національного законодавства України, а саме ст. 438 та 441 ККУ, повинно відбуватись з одночасним зверненням до міжнародних договорів. Водночас міжнародно-правова кваліфікація, повинна здійснюватися лише на підставі міжнародного права.

З точки зору екологічної значущості, особлива увага приділена дослідженню положень Додаткового Протоколу І до Женевських конвенцій 1949 року (далі ДПІ), що становить важливе правове регулювання захисту гребель або дамб, а також навколишнього середовища в період збройного конфлікту. Під час дослідження даного питання, здійснено аналіз проблемних аспектів статей ДПІ, які створювались практично п’ятдесят років тому і в умовах сьогодення потребують еволюційного тлумачення. У зв’язку з цим існує потреба в розумінні віднесення гребель або дамб до об’єктів, які в найширшому розумінні становлять «екологічну чутливість», оскільки їх руйнування неминуче призводить до катастрофічних наслідків для навколишнього середовища.

Дослідження руйнування гребель або дамб демонструє вразливість водної інфраструктури в умовах війни та вказує на масштабні гуманітарні й екологічні наслідки подібних дій. Вивільнення небезпечних сил (dangerous forces), що призводить до затоплення та тяжких втрат серед цивільного населення, повинно створювати розуміння, що екологічна катастрофа неминуча. Попри це, спеціальні положення, що присвячені руйнуванню гребель або дамб, орієнтовані на захист цивільного населення від голоду, втрати питної води чи вимушеного переміщення (ст. 54 ДПІ) або ж тяжких втрат серед цивільного населення (56 ДП І), забуваючи про широке розуміння екологічної шкоди, де страждає не тільки людина, а й природа.

Міжнародно-правове регулювання протидії незаконній торгівлі органами людини

О.В. Матвєєв — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

Незаконна торгівля органами людини є одним із найсерйозніших транснаціональних злочинів, що грубо порушує фундаментальні права людини та людську гідність. Сучасна практика свідчить про стрімке зростання цього явища, яке часто перетинається з торгівлею людьми, експлуатує вразливі групи населення та підтримується міжнародними злочинними мережами. Особливу стурбованість викликає недостатня ефективність існуючих механізмів протидії та притягнення винних до відповідальності.

У статті розглядаються ключові міжнародно-правові інструменти протидії незаконній торгівлі органами людини, зокрема Керівні принципи ВООЗ щодо трансплантації клітин, тканин і органів людини, Декларація Стамбула про торгівлю органами та трансплантаційний туризм, Конвенція Ради Європи про боротьбу з торгівлею органами людини (CETS № 216), резолюція 25/1 Комісії ООН з попередження злочинності та кримінального правосуддя, а також практичні рекомендації UNODC.

Аналізується ефективність цих інструментів, їхні сильні та слабкі сторони, проблеми імплементації на національному рівні та ступінь їхньої універсальності. Увага акцентується на фрагментарності міжнародно-правового регулювання, недостатній кількості ратифікацій обов’язкових норм, слабкому моніторингу та обмежених можливостях притягнення до відповідальності за торгівлю органами.

Окреме місце у статті відведено розгляду глобальних ініціатив провідних міжнародних організацій (ВООЗ, ООН, Рада Європи, Європейський парламент) та оцінці їхнього внеску у формування сучасної системи протидії незаконній торгівлі органами. Досліджуються також практичні виклики, пов’язані зі стійким попитом на органи, соціально-економічною нерівністю, впливом збройних конфліктів та транснаціональним характером злочинності.

Висновки статті вказують на необхідність подальшого удосконалення міжнародно-правового регулювання, універсалізації ключових конвенцій, посилення міжнародної співпраці, гармонізації національного законодавства та створення ефективної глобальної системи протидії незаконній торгівлі органами людини.

Реалізація санкційної політики держави крізь призму захисту прав людини

Р.В. Мельниченко — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті здійснено комплексний юридичний аналіз проблеми забезпечення та захисту прав людини в умовах реалізації санкційної політики України, зокрема у контексті забезпечення національної безпеки. Санкції виступають важливим інструментом державного реагування на загрози суверенітету, територіальній цілісності та іншим національним інтересам, що набуває особливого значення в умовах збройної агресії та воєнного стану. Водночас їх застосування пов’язане із суттєвим втручанням у права людини, зокрема право власності та право на ефективний судовий захист. У роботі досліджено нормативно-правову основу санкційної політики, включаючи Закон України «Про санкції», а також механізм їх застосування, який охоплює підготовчий етап, етап ухвалення рішення та стадію судового контролю. Встановлено, що на кожному з цих етапів існують суттєві процесуальні недоліки, які обмежують права підсанкційних осіб: від обмеженої прозорості формування доказової бази до відсутності належного участі особи під час ухвалення рішення, позасудового характеру запровадження санкцій та складності їх подальшого оскарження у судовому порядку. Окрему увагу приділено аналізу міжнародних стандартів захисту прав людини у сфері санкцій, що відображено у практиці ЄСПЛ та ЄС, які висувають вимоги пропорційності, справедливого балансу між публічним інтересом і правами особи, а також забезпечення ефективного судового контролю. Досліджено механізми захисту прав осіб у міжнародних санкційних режимах, що демонструють тенденцію розвитку процедур незалежного перегляду санкційних рішень, хоча вони й мають обмеження. На підставі проведеного дослідження зроблено висновок про наявність розбалансування між ефективністю санкційних механізмів та гарантіями захисту прав людини в Україні, а також про необхідність удосконалення національного механізму санкцій для забезпечення прозорих процедур, чітких стандартів доказування та ефективних засобів незалежного судового перегляду. Отже, забезпечення належного балансу між захистом національної безпеки та гарантіями прав людини є ключовою умовою легітимності та дієвості санкційної політики держави та має відповідати сучасним міжнародним стандартам прав людини.

Обов’язковість рішень Європейського суду з прав людини

Д.А. Мінченко — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

Дана наукова стаття присвячена встановленню сутності та змісту властивості обов’язковості рішення Європейського суду з прав людини.

Стверджується, що обов’язковість рішення Європейського суду з прав людини має конвенційний характер, адже воно є обов’язковим для держави лише у випадку, якщо це передбачено міжнародним договором (Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод), підписаним та ратифікованим цією державою.

Обґрунтовано необхідність визначати обов’язковість рішень Європейського суду з прав людини у вузькому та широкому сенсі. Обов’язковість рішення Європейського суду з прав людини у вузькому сенсі ‒ це його обов’язковість до виконання, яка безпосередньо впливає зі змісту ст. 46 Конвенції. Обов’язковість виконання рішень Європейського суду з прав людини відрізняється від обов’язковості виконання рішень українських судів тим, що держава має значно ширші межі розсуду щодо конкретних заходів виконання приписів рішення Європейського суду з прав людини, особливо якщо йдеться про заходи загального характеру.

Від обов’язковості виконання пропонується відрізняти обов’язковість урахування (застосування) практики Європейського суду з прав людини українськими судами під час розгляду справ у випадках, коли об’єктом судового захисту є права та свободи, передбачені Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а також у зв’язку з необхідністю адаптувати саму судову процедуру до вимог Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Неможливо належним чином вбудувати Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та передбачений нею механізм захисту прав людини до правової системи України без сприйняття усього масиву практики Європейського суду з прав людини, яка суттєво поглиблює розуміння норм Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та особливості їх застосування до конкретних життєвих ситуацій.

Зроблено висновок, що обов’язковість рішень Європейського суду з прав людини в широкому сенсі включає обов’язковість виконання остаточних рішень Європейського суду з прав людини (тобто обов’язковість рішень Європейського суду з прав людини у вузькому сенсі), обов’язковість урахування (застосування) практики Європейського суду з прав людини українськими судами під час розгляду справ, а також будь-які інші засоби імперативного впливу рішень Європейського суду з прав людини на суспільні відносини, судову практику та правову систему України в цілому (зокрема, дотримання державою вимог ЄСПЛ щодо вжиття тимчасових заходів).

Співпраця України та ОБСЄ в умовах повномасштабної агресії рф

О.М. Рябокінь — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу та перспективам взаємодії України з ОБСЄ в умовах повномасштабної агресії російської федерації. Організація, що об’єднує 57 країн, є впливовою на міжнародній арені. Рішення і висновки організації використовуються іншими міжнародними установами та країнами для формування їхньої політики та рішень. Взаємодія з такою організацією вкрай важлива для організації міжнародної підтримки України, зупинення агресивних дій, покарання агресора. Метою статті є аналіз та оцінка взаємодії України та ОБСЄ в умовах агресії від російської федерації як держави учасниці ОБСЄ. Дослідження спрямоване на існуючі норми і процедури міжнародної організації, ефективну взаємодію з метою забезпечення безпеки, отримання підтримки та подальшої інтеграції України до європейської спільноти. У статті проаналізована взаємодія з ОБСЄ до повномасштабного вторгнення російської федерації та під час вторгнення. Особлива увага на розгляді механізмів взаємодії для розблокування роботи міжнародної організації через присутність в ній держави-агресора. Проаналізовані установчі документи організації та документи, що були прийняті її адміністративними підрозділами для забезпечення діяльності. Визначені основні проблеми застосування консенсусного правила прийняття рішень, розглянуто існуючі в установчих документах та положеннях про адміністративні органи, способи уникнення блокування рішень. Проаналізований вплив процедури визначення Голови ОБСЄ та Генерального Секретаря та їх повноважень по внесенню на розгляд питань та визначено можливість осіб на цих посадах корегувати рівність держав в обмеженому часовому проміжку. Визначено, що запуск Московського механізму суттєво вплинув на процеси в міжнародному правосудді для покарання винних у злочинах. Висвітлені актуальні на початок 2026 року ініціативи ОБСЄ по врегулюванню конфлікту. Рекомендовані шляхи подальшої співпраці з ОБСЄ через реформування організації з метою забезпечення адекватної реакції на агресію та формування європейського безпекового середовища з ефективними інструментами запобіганню збройним конфліктам.

Летальні автономні системи озброєння (LAWS) як новий фактор світової воєнної ескалації: міжнародний кримінально-правовий аспект

Л.Р. Самедова — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті розкриваються кримінально-правові аспекти використання летальних автономних систем озброєння (LAWS) у сучасних глобальних конфліктах 2026 року. Проаналізовано сучасні тенденції застосування автономних бойових платформ, роботизованих систем та дронів, здатних ухвалювати рішення щодо застосування сили без безпосереднього втручання людини, а також визначено основні технологічні передумови їхнього стрімкого розвитку, включаючи досягнення у сфері штучного інтелекту, машинного навчання та обробки великих масивів даних. Особливу увагу приділено зростанню рівня автономності таких систем та їхній інтеграції у сучасні військові стратегії провідних держав світу.

Узагальнено міжнародні підходи до правового регулювання використання таких технологій, а також ініціативи щодо обмеження або заборони LAWS, що активно обговорюються на міжнародних майданчиках у межах дискусій про контроль над озброєннями та розвиток військового штучного інтелекту. Охарактеризовано підходи до визначення суб’єктів кримінальної відповідальності, зокрема розробників алгоритмів, виробників систем, військових командирів і держав. Розглянуто проблему розмежування відповідальності між людиною та автономною системою у випадках порушення норм міжнародного права.

Приділено увагу забезпеченню людського контролю над застосуванням сили, прозорості та підзвітності алгоритмів, а також мінімізації ризиків порушення норм міжнародного гуманітарного права. Акцентовано на проблемах ідентифікації відповідальності та складності встановлення причинно-наслідкових зв’язків при автономному прийнятті рішень.

Враховано сучасну геополітичну ситуацію, зокрема триваючу війну між росією та Україною, напружену ситуацію на Близькому Сході за участю Ірану, Ізраїлю та США, а також стратегічне суперництво США та Китаю щодо Тайваню, що посилює ризики подальшої воєнної ескалації. Обґрунтовано необхідність удосконалення міжнародних кримінально-правових механізмів контролю за застосуванням автономної зброї, формування чітких правил відповідальності та розвитку міжнародно-правових інструментів, спрямованих на запобігання неконтрольованому використанню LAWS. Підкреслено, що відсутність ефективного правового регулювання може сприяти розширенню локальних конфліктів, зростанню рівня насильства та створювати додаткові загрози глобальній безпеці й міжнародному правопорядку.

Виконання Україною міжнародних зобов’язань за «Правом Гааги» в умовах воєнного стану

Я.В. Скрипаловський — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню особливостей виконання Україною міжнародних зобов’язань за «Правом Гааги» в умовах воєнного стану.

З’ясовано, що міжнародне гуманітарне право охоплює «Право Гааги» та «Право Женеви», а його витоки сягають Стародавнього світу. Продемонстровано вагому роль християнської церкви в обмеженні засобів і методів ведення війни та захисті цивільного населення в епоху Середньовіччя за допомогою поширення в Європі ідей «Божого миру» і «Божого перемир’я».

Встановлено, що подальший розвиток ідей міжнародного гуманітарного права у XVII ст. пов’язаний з працями Г. Гроція, який окреслив правове розуміння війни, підстави справедливої війни та обґрунтував пріоритет миру як її кінцевої мети.

Зауважено, що «Право Гааги» остаточно сформувалося у ХХ ст. на основі Гаазьких конвенцій і декларацій 1899 і 1907 рр. та подальших міжнародних актів.

Окреслено кроки України щодо виконання відповідних зобов’язань, зокрема вказано на ухвалення Інструкції про порядок виконання норм міжнародного гуманітарного права у Збройних Силах України.

Наголошено, що вказана Інструкція визначає загальні положення міжнародного гуманітарного права, особливості його врахування під час підготовки і ведення бойових дій, бойового забезпечення, діяльності Сухопутних військ, ВПС і ВМС, навчання особового складу, розпізнавання осіб і об’єктів, а також обмеження застосування окремих видів озброєння.

Наголошено на складності практичного осягнення «Права Гааги» через невичерпний перелік джерел, відсутність перекладів окремих документів та звужене коло форм міжнародного права, врахованих Інструкцією.

Вказано на проблеми, пов’язані з визнанням міжнародних звичаїв джерелом міжнародного гуманітарного права, складністю доведення самого факту їх існування та визначення їх чіткого змісту.

Окреслено ризики нерівності сторін збройного конфлікту у разі ратифікації гуманітарних норм однією з них за відсутності аналогічних зобов’язань з боку супротивника. Обґрунтовано необхідність керуватися виключно державними інтересами та принципом взаємності при прийнятті міжнародних зобов’язань у сфері «Права Гааги» тощо.

Особливості міжнародно-правового регулювання обігу 3D-друкованої зброї

С.Я. Стасюк — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті досліджується питання міжнародно-правового регулювання обігу 3D-друкованої зброї. Конкретизовано визначення поняття «3D-друкована зброя» та пояснено базовий механізм її створення за допомогою CAD-файлів. Визначено подвійну правову природу об’єкта регулювання, який включає фізичний виріб та цифрове креслення, на основі якого виріб було надруковано. Проаналізовано глобальну динаміку поширення друкованої зброї на основі аналітичних та криміналістичних звітів. Доведено, що головними причинами форсованого поширення 3D-друкованої зброї є здешевлення обладнання й комплектуючих для її створення, а також спротив онлайн-спільнот та громадськості. Спростовано стереотип про абсолютну невідстежуваність пластикової зброї завдяки впровадженню новітніх криміналістичних методів хімічної ідентифікації полімерів. Досліджено правову колізію між безпековими вимогами та правом на свободу поширення інформації. Для розв’язання цього конфлікту обґрунтовано доцільність зміщення фокусу нормативного контролю на фізичні компоненти, які неможливо відтворити адитивним шляхом (боєприпаси та порох). Здійснено порівняльний аналіз правових підходів ЄС, Великої Британії, Японії та США, що дозволило виокремити взаємодоповнюючі моделі контролю: від суворих дозвільних та заборонних систем до інформаційного регулювання. Проаналізовано актуальну нормативно-договірну базу, яка включає Палермську конвенцію, Протокол про вогнепальну зброю (2001 року), Договір про торгівлю зброєю та Вассенаарські домовленості. Визначено, що найбільш дієвим інструментом протидії безперешкодному поширенню цифрових креслень наразі є застосування режимів експортного контролю за товарами подвійного використання. Доведено нагальну необхідність ухвалення окремої спеціалізованої міжнародної конвенції, яка б враховувала унікальну цифрову природу 3D-друку, встановлювала відповідальність за несанкціоноване володіння кресленнями та гармонійно доповнювала існуючі режими нерозповсюдження звичайних озброєнь.

Доктрина верховенства права крізь призму сучасної прецедентної практики Європейського суду з прав людини

О.А. Теличко , В.А. Рекун — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті здійснено комплексний аналіз доктрини верховенства права у прецедентній практиці Європейського суду з прав людини в період 2020-2025 рр. Методологічну основу дослідження становить доктрина «живого інструменту», відповідно до якої нормативний зміст Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. поступово розширюється через пошук «європейського консенсусу». Доведено, що верховенство права у практиці Суду охоплює як інституційно-процесуальні, так і матеріальні виміри – від гарантій незалежності судової влади до позитивних зобов’язань держав у кліматичній та воєнній сферах.

На підставі аналізу ключових рішень Великої палати виявлено п’ять системних тенденцій. По-перше, трискладовий тест зі справи Guðmundur Andri Ástráðsson v. Iceland (2020) став універсальним інструментом перевірки законності формування судових органів і був послідовно застосований у «польському блоці» справ (Xero Flor, Reczkowicz, Advance Pharma, Grzęda). По-друге, справи Selahattin Demirtaş v. Turkey (№ 2) та Kavala v. Turkey підтвердили, що стаття 18 ЄКПЛ є самостійним інструментом контролю за зловживанням владою, а обов’язковість виконання рішень ЄСПЛ становить невід’ємний вимір верховенства права. По-третє, рішення у справах NIT S.R.L. v. the Republic of Moldova та Vegotex International S.A. v. Belgium конкретизували вимоги до якості й передбачуваності права та критерії допустимості ретроактивного законодавчого регулювання. По-четверте, рішення у справі Verein KlimaSeniorinnen Schweiz v. Switzerland (2024) поширило позитивні зобов’язання держав на кліматичну сферу. По-п’яте, рішення у справі Ukraine and the Netherlands v. Russia (2025) підтвердило збереження дії Конвенції в умовах збройного конфлікту та встановило неможливість посилання держави-агресора на норми міжнародного гуманітарного права для уникнення конвенційної відповідальності.

Зроблено висновок, що ЄСПЛ є не лише правозахисним трибуналом, але й інституційним гарантом конституційного порядку в Європі, а його прецедентна практика формує живий нормативний зміст принципу верховенства права для всіх держав-учасниць Конвенції.

Механізм тимчасового захисту в ЄС як інструмент забезпечення прав людини під час війни в Україні: аналіз наукових підходів

О.Г. Тимощук — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню механізму тимчасового захисту в праві Європейського Союзу як інструменту забезпечення прав людини в умовах збройного конфлікту та масового переміщення населення, спричиненого повномасштабною війною в Україні. Актуальність теми зумовлена безпрецедентними масштабами міграційних процесів, що виникли внаслідок військової агресії рф проти України, а також необхідністю ефективного міжнародно-правового реагування на гуманітарні виклики, пов’язані з вимушеним переміщенням мільйонів громадян. У відповідь на цю кризу Європейський Союз уперше застосував механізм тимчасового захисту, передбачений Директивою Ради ЄС 2001/55/EC, що дозволив оперативно надати правовий статус переміщеним особам та забезпечити доступ до основних соціально-економічних прав. Метою дослідження є аналіз правових засад функціонування механізму тимчасового захисту у праві Європейського Союзу та визначення його ролі у системі гарантування прав людини для громадян України, які були змушені залишити територію держави внаслідок воєнних дій. У статті здійснено аналіз наукових підходів до дослідження європейської міграційної політики, правового статусу переміщених осіб, а також особливостей функціонування системи міжнародно-правового захисту прав людини в умовах збройних конфліктів. У результаті дослідження встановлено, що механізм тимчасового захисту є важливим правовим інструментом оперативного реагування на ситуації масового переміщення населення та забезпечує доступ переміщених осіб до базових прав, зокрема права на проживання, працю, медичну допомогу, освіту та соціальний захист. Водночас виявлено низку проблемних аспектів практичної реалізації цього механізму, зокрема нерівномірність соціальних стандартів у різних державах-членах Європейського Союзу, складнощі інтеграції переміщених осіб у національні ринки праці, а також невизначеність довгострокових перспектив правового статусу осіб після завершення режиму тимчасового захисту. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному аналізі механізму тимчасового захисту як сучасного інструменту забезпечення прав людини в умовах війни та у формулюванні пропозицій щодо вдосконалення правових механізмів співпраці між Україною та Європейським Союзом у сфері захисту прав громадян України за кордоном. Запропоновано напрями гармонізації національного законодавства України з правом ЄС, удосконалення механізмів моніторингу правового становища громадян України за кордоном, а також формування ефективної державної політики їхньої подальшої реінтеграції після завершення війни.

Національна програма адаптації законодавства України до права ЄС як імпульс для впровадження концепції бізнесу та прав людини в Україні

А.В. Токунова — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

Статтю присвячено питанням бізнесу та прав людини у зв’язку з реалізацією євроінтеграційних пріоритетів України та активізацією процесів адаптації законодавства країни до права Європейського Союзу, який є постійним прибічником концепції бізнесу та прав людини. Метою статті було з’ясувати потенціал нової Національної програми адаптації законодавства України до права Європейського Союзу (acquis ЄС) для впливу на реалізацію концепцій бізнесу та прав людини та відповідального ведення бізнесу в Україні. Для досягнення поставленої мети було проведено аналіз змісту відповідної програми в розрізі аспектів бізнесу та прав людини та відповідального ведення бізнесу. Також було приділено увагу нещодавнім науковим дослідженням українських та іноземних вчених, які розглядають питання імплементації Керівних принципів ООН з бізнесу і прав людини та інших міжнародних документів, дотичних до відповідних концепцій. Особливий наголос було зроблено на цих питаннях у зв’язку з процесами поглибленого партнерства та приєднання до ЄС. За результатами проведеного дослідження було встановлено, що Національна програма адаптації законодавства України до права Європейського Союзу (acquis ЄС) включає низку завдань та заходів, виконання яких потенційно може надати новий імпульс впровадженню концепцій бізнесу та прав людини та відповідального ведення бізнесу в Україні. Зміст проаналізованого програмного документа підтверджує розповсюджену практику, за якою ЄС не встановлює розгорнутих вимог щодо імплементації, наприклад, Керівних принципів ООН, натомість залишає свободу дій для країн-партнерів. Було рекомендовано забезпечити узгодження виконання цієї програми шляхом її координації з раніше затвердженими стратегічними та програмними документами, які вже увібрали в себе певні пріоритети концепцій бізнесу та прав людини та відповідального ведення бізнесу.

Право на відмову від реанімації: правовий, біоетичний та порівняльний виміри

О.М. Бєлов — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню права пацієнта на відмову від проведення серцево-легеневої реанімації (СЛР) як самостійного суб’єктивного права, що є частиною ширшого права на самовизначення у сфері охорони здоров’я. Актуальність теми зумовлена тим, що в умовах розвитку медичних технологій та зростання тривалості життя населення питання добровільної відмови від реанімаційних заходів дедалі частіше постає як у клінічній практиці, так і в судових залах. Разом з тим у правовій науці ця тема залишається відносно малодослідженою, а національне законодавство більшості держав, у тому числі України, не містить належного спеціального регулювання. Метою статті є аналіз правової природи DNR/DNAR-наказів (наказів «не реанімувати»), виявлення їх місця в системі прав пацієнта, а також порівняльно-правове дослідження підходів різних держав до законодавчого регулювання відмови від реанімації. У статті розглядаються засади автономії пацієнта як наріжного каменя сучасного медичного права і біоетики, правова природа наказу DNR та механізми його реалізації, специфіка регулювання у США, Великій Британії, Німеччині, Франції та Нідерландах. Особлива увага приділяється питанням: чи є право відмовитися від реанімації абсолютним; які гарантії надаються пацієнтам без дієздатності; яка роль заздалегідь складених медичних директив. Аналізується позиція Американської медичної асоціації, Американської кардіологічної асоціації, Ради Комісії з якості медичного обслуговування Великої Британії, а також міжнародні документи – Ов’єдська конвенція Ради Європи та Конвенція про захист прав людини. Окремо розглядаються проблеми несанкціонованого проведення реанімації всупереч наявному DNR-наказу, а також питання совісної відмови медичного персоналу. Автор доходить висновку, що право на відмову від реанімації є конкретизацією принципів поваги до людської гідності та автономії особи, однак потребує чіткої законодавчої регламентації та процедурних гарантій.

Підстави та порядок притягнення батьків до сімейно-правової відповідальності за ухилення від забезпечення освіти дитини

А.В. Богданець — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

Стаття присвячена комплексному науковому дослідженню правових механізмів притягнення батьків до юридичної відповідальності за невиконання обов’язків щодо забезпечення здобуття дитиною повної загальної середньої освіти в умовах сучасних соціокультурних трансформацій.

На основі системного аналізу положень Конституції України, Сімейного кодексу України, Закону України «Про освіту» та міжнародних стандартів, зокрема Конвенції ООН про права дитини, обґрунтовано концепцію беззаперечної пріоритетності права дитини на розвиток і навчання над приватними інтересами батьків або їхніми суб’єктивними поглядами на освітній процес.

Автором розкрито юридичний склад, специфіку та правові наслідки сімейно-правових санкцій. Зокрема, у контексті захисної функції права проаналізовано процедурні аспекти відібрання дитини без позбавлення батьківських прав та застосування позбавлення батьківських прав як виняткового і крайнього заходу.

Через вивчення актуальних правових позицій визначено критерії оцінки «винуватості» та «системності» у поведінці батьків, а також окреслено межі допустимого втручання держави у справи сім’ї при виявленні фактів тривалого ухилення від забезпечення освітнього процесу.

У статті окремо висвітлено новітні виклики, зумовлені масштабною цифровою трансформацією освіти та дією правового режиму воєнного стану в Україні. Досліджено проблему сімейно-правової відповідальності батьків за забезпечення належного технічного доступу дитини до дистанційних платформ навчання та складні правові колізії, що виникають у ситуації перебування українських родин під юрисдикцією іноземних держав із відмінними освітніми стандартами.

Виявлено суттєві недоліки у міжвідомчій координації між закладами загальної середньої освіти, органами ювенальної превенції Національної поліції та службами у справах дітей. За результатами проведеного дослідження сформульовано пропозиції щодо вдосконалення норм чинного законодавства України, які спрямовані на гармонізацію адміністративних санкцій із заходами превентивного соціального супроводу та впровадження інституту медіації як ефективного інструменту врегулювання освітніх конфліктів у сімейних правовідносинах.

Цифрові права людини у системі ЄКПЛ: доктринальні підходи до нових викликів

Л.Б. Васильчук — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню доктринальних підходів до формування та захисту цифрових прав людини у системі Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ). Встановлено, що цифрові права не становлять самостійної нормативної категорії ЄКПЛ, однак практика ЄСПЛ виробила механізм їх динамічного захисту через розширювальне тлумачення класичних прав, передусім статей 8 і 10 Конвенції. Досліджено доктринальні засади захисту права на приватне життя у цифровому середовищі на прикладі справ щодо масового спостереження, блокування інтернету та шифрування комунікацій. Проаналізовано прецедентну практику ЄСПЛ у справах щодо наскрізного шифрування та масового перехоплення комунікацій, що визначили сучасний стандарт цифрового захисту. Розглянуто доктрину «живого інструменту» та «поля розсуду держав» як методологічну основу адаптації ЄКПЛ до цифрової реальності. Виявлено, що ЄСПЛ виробив специфічні критерії оцінювання цифрових обмежень прав: принцип законності (передбачуваності і доступності закону), принцип необхідності в демократичному суспільстві та принцип пропорційності. Окрему увагу приділено позитивним зобов’язанням держав у цифровій сфері, зокрема обов’язку забезпечити правову базу для захисту персональних даних та свободи онлайн-вираження. Зроблено висновок, що ефективний захист цифрових прав у системі ЄКПЛ вимагає подальшого розвитку як конвенційної доктрини, так і національного законодавства держав-учасниць.

Функціонування економічної системи у період воєнного стану: актуальні теоретико-правові питання

О.О. Гончарова — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті досліджено особливості функціонування економічної системи України в умовах воєнного стану, запровадженого внаслідок повномасштабного збройного вторгнення Російської Федерації. Встановлено, що воєнний стан суттєво трансформує усі складові економічної системи – від механізмів державного регулювання та бюджетного процесу до функціонування ринку праці, грошового обігу, зовнішньоекономічної діяльності та підприємницького середовища. Охарактеризовано правовий режим воєнного стану як особливий правовий стан, що наділяє державу надзвичайними повноваженнями у сфері економічного регулювання та одночасно зобов’язує її до збереження соціально-економічних прав громадян. Проаналізовано динаміку ключових макроекономічних показників – ВВП, бюджетного дефіциту, рівня інфляції та ринку праці – в умовах збройного конфлікту. Досліджено правові механізми адаптації підприємницького середовища до умов воєнного стану, зокрема програми релокації підприємств, надання державної підтримки суб’єктам господарювання та запровадження нових інструментів оподаткування. Розглянуто особливості регулювання зовнішньоекономічної діяльності в умовах обмеженого суверенного фінансування. Окремо проаналізовано стан грошового обігу та грошової системи України в умовах воєнного стану, включаючи динаміку доларизації, інфляційний тиск та монетарну політику Національного банку. Сформульовано авторські висновки та пропозиції щодо правового забезпечення функціонування економічної системи як у воєнний час, так і в контексті повоєнного відновлення.

Обмеження прав людини в умовах воєнного стану: окремі теоретико-правові засади

С.Я. Костак — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню теоретико-правових засад обмеження прав людини в умовах воєнного стану. Встановлено, що правове регулювання надзвичайних і воєнних станів є одним із найбільш дискусійних питань сучасного конституційного та міжнародного права, оскільки передбачає відступ від фундаментальних гарантій прав і свобод людини. Проаналізовано умови та принципи допустимого відступу від зобов’язань за Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема принципи необхідності, пропорційності та тимчасовості обмежувальних заходів. Виявлено, що ключовим критерієм законності обмежень є їх співмірність загрозі, яка їх обумовлює. Розглянуто категорію абсолютних (недерогабельних) прав, відступ від яких є неприпустимим за будь-яких обставин. Окрему увагу приділено практиці дерогацій в умовах збройних конфліктів, зокрема досвіду України у зв’язку з введенням воєнного стану в лютому 2022 р. та відповідними повідомленнями про відступ від зобов’язань за ЄКПЛ та МПГПП. Досліджено конституційно-правові механізми обмеження прав і свобод у порівняльній перспективі на прикладі держав Центральної та Східної Європи. Зроблено висновок про необхідність чіткого законодавчого визначення підстав, меж та процедур обмеження прав людини в умовах воєнного стану з урахуванням міжнародних стандартів та практики Європейського суду з прав людини.

Транскордонна злочинність: актуальні виклики євроінтеграційних процесів

В.О. Махлай — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

Динамічний розвиток глобальної економіки, стрімка цифровізація суспільних відносин та поглиблення інтеграційних процесів на Європейському континенті породжують якісно нові умови функціонування як правових систем, так і правоохоронних інститутів. Зворотним боком цих трансформацій є посилення транскордонної злочинності – явища, що органічно адаптується до відкритих кордонів, використовує розбіжності між національними правовими порядками та заповнює ніші, де механізми міжнародного правоохоронного співробітництва залишаються недосконалими. Сьогодні транскордонна злочинність перетворилася на один із системних викликів безпеці євроінтеграційного простору, що за своїм масштабом і характером не може бути подолана зусиллями окремих держав.

У статті досліджено актуальні виклики транскордонної злочинності в контексті сучасних євроінтеграційних процесів. Встановлено, що транскордонна злочинність є складним соціально-правовим феноменом, який поєднує риси організованої злочинної діяльності та характеризується високим рівнем мобільності, конспіративності, здатністю інтегруватися в легальні економічні структури та активно використовувати сучасні технології, що суттєво ускладнює її ідентифікацію та протидію. Охарактеризовано правові механізми ЄС у сфері протидії транскордонній злочинності: Регламент (ЄС) 2022/991, що розширив повноваження Європолу, новітнє регулювання транскордонного доступу до електронних доказів (Регламент (ЄС) 2023/1543), дорожню карту ЄС у боротьбі з наркотрафіком та організованою злочинністю (COM(2023) 641 final). Проаналізовано статистичні дані щодо масштабів транснаціональної організованої злочинності в ЄС та Німеччині. Досліджено проблему транс-урядових правоохоронних мереж як механізму протидії нелегальним транскордонним ринкам. Окремо розглянуто вплив Brexit на стан правоохоронного та судового співробітництва між Великою Британією та ЄС у протидії транскордонній злочинності. Висвітлено виклики цифровізації злочинності, зокрема правові питання дата-орієнтованих транскордонних розслідувань та використання даних із зашифрованих комунікаційних платформ. Досліджено нову тенденцію трансформації злочинних угруповань у геополітичних акторів. Сформульовано авторські висновки щодо перспектив удосконалення правових механізмів протидії транскордонній злочинності.

Динамічне (еволюційне) тлумачення Конституції України: актуальні питання

Т.П. Попович, В.В. Вашкович, В.С. Єгорова — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

Актуальність дослідження зумовлена об’єктивною потребою забезпечення ефективності, стабільності та водночас життєздатності конституційних норм в умовах динамічного розвитку суспільних відносин. Конституція України як акт установчої влади розрахована на тривалу дію, однак інтенсивні соціальні, економічні та політико-правові трансформації зумовлюють необхідність постійного осмислення її положень у світлі нових реалій. У цих умовах особливої ваги набуває проблема збереження не лише формальної чинності, але й змістовної актуальності та регулятивної спроможності конституційних норм.

Водночас у сучасному суспільстві простежується сталий запит на передбачуване, узгоджене та ціннісно орієнтоване застосування Конституції України, що забезпечувало б реальний, а не декларативний характер її дії. Такий запит зумовлений, зокрема, підвищенням рівня правосвідомості суспільства, а також функціонуванням держави в умовах екстраординарних правових режимів, що об’єктивно потребують чіткого, узгодженого та ефективного нормативного врегулювання. У цих умовах особливого значення набуває здатність конституційних положень забезпечувати належне правове регулювання суспільних відносин, адекватно реагувати на сучасні виклики та гарантувати ефективний захист прав і свобод людини.

У цьому контексті динамічне (еволюційне) тлумачення Конституції України постає як необхідний інструмент узгодження «статичного» нормативного тексту з «динамічною» реальністю. Саме завдяки інтерпретаційній діяльності можливе забезпечення адаптивності конституційних норм, без внесення змін до їх тексту, що дозволяє зберігати баланс між стабільністю Основного Закону та ефективністю його застосування.

Разом з тим, відсутність усталених теоретичних підходів до визначення змісту, меж і критеріїв динамічного тлумачення, а також недостатня розвиненість відповідної практики у діяльності Конституційного Суду України зумовлюють необхідність подальшого наукового осмислення цієї проблематики.

Правове регулювання податкового контролю в Україні щодо контрольованих іноземних компаній: актуальні проблеми

В.Ю. Смердов — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті на основі податкового законодавства України проведено розгляд основних способів здійснення податкового контролю за дотриманням правил контрольованих іноземних компаній, зокрема, шляхом направлення спеціальних запитів та податкових перевірок.

Також автором були розглянуті особливості постановки на облік контролюючих осіб, а саме, шляхом самостійного визначення платниками податків власного статусу як контролюючих осіб на підставі ознак, визначених Податковим кодексом України. При цьому автор звернув увагу на проблеми, які виникають під час самостійного визначення платниками податків статусу контролюючої особи, зокрема, під час визначення статусу резидента України та ознак фактичного контролю, перелік яких є досить суттєвим і, при цьому, він не є вичерпним.

Щодо статусу резидента України в статті було розкрито, що це одна з обов’язкових ознак контролюючої особи, адже відповідні обов’язки щодо звітування та сплати податків за правилами КІК можуть покладатися тільки на резидентів України. Між тим, наразі під час визначення цього статусу фізичними особами виникають юридичні складнощі, оскільки податкове законодавство не містить чітких правових підстав для втрати статусу резидента України, а також способів документального підтвердження втрати такого статусу. Ця проблема призводить до того, що контролюючі органи вимушені здійснювати податковий контроль з питань КІК щодо значно більшої кількості фізичних осіб, зокрема, й тих осіб, які за всіма ознаками вже є нерезидентами. Такий стан справ призводить до надмірного навантаження для контролюючих органів і до стану правової невизначеності для платників податків.

Також особливу увагу приділено ситуації, що податкове законодавство України, незважаючи складності, які можуть виникати під час самостійного визначення платниками податків ознак контролюючої особи, не передбачає жодного пільгового періоду на подання повідомлення або подання звітів з КІК у тому разі, якщо особа помилково не ідентифікувала себе як контролююча особа - в такій ситуації передбачено тільки безумовне застосування з боку контролюючих органів штрафних санкцій. Виключення з цього правила передбачені тільки для порушень, вчинених в період з 1 січня 2022 року і до завершення дії воєнного стану.

Державно-громадське управління у сфері освіти з позиції адміністративного права

К.В. Шкарупа, І.В. Курило, А.О. Даниленко — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті розкрито державно-громадське управління у сфері освіти з позицій адміністративного права як адміністративно-правовий інструмент публічного управління, що впорядковує взаємодію держави, органів місцевого самоврядування, закладів освіти, учасників освітнього процесу, громадських об’єднань та інших інститутів громадянського суспільства з метою формування та реалізації освітньої політики, прийняття обґрунтованих управлінських рішень, забезпечення доступності та якості освіти, здійснення громадського контролю за діяльністю суб’єктів управління освітою, узгодження приватних, громадських і публічних інтересів, а також забезпечення сталого розвитку освітньої системи.

Розкрито, що статус суб’єктів державно-громадського управління у сфері освіти в Україні визначає публічно-правове становище органів публічної влади, закладів освіти, громадських, професійних та інших заінтересованих учасників освітніх відносин, а також межі й форми їх впливу на управління освітою, участі у виробленні, прийнятті, реалізації, супроводі, громадському контролі, нагляді та оцінюванні управлінських рішень у сфері освіти. Встановлено, що відповідний статус суб’єктів державно-громадського управління закріплюється нормами законодавства, а також установчими, локальними й організаційно-розпорядчими актами.

Зазначено, що новітні принципи державно-громадського управління у сфері освіти в Україні мають включати такі засади: людиноцентричності та пріоритету освітніх прав; верховенства права; публічно-партнерської взаємодії; репрезентативності та правоможності представників; процедурної участі; обов’язковості розгляду громадських пропозицій; прозорості, відкритості та гласності; підзвітності та взаємної відповідальності; децентралізації та субсидіарності; автономії закладів освіти у поєднанні з громадською підзвітністю; балансу публічного, професійного та приватного інтересів; науковості управління; експертно-консультативного супроводу; інклюзивності та недискримінації; антикорупційної доброчесності.

Розкрито, що особливості новітньої моделі державно-громадського управління у сфері освіти в Україні полягають у її змішаній публічно-громадській природі, яка поєднує владно-організаційну діяльність держави та органів місцевого самоврядування з участю інститутів громадянського суспільства в управлінні освітньою сферою.

Передумови, причини, актуальні питання та напрями активізації використання габітоскопії в Україні та інших державах сучасного світу

О.Б. Ганьба, Н.М. Радченя , К.О. Дремлюга — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У науковій статті висвітлюються проблемні аспекти слідчих, оперативно-розшукових та інших підрозділів щодо розслідування та превенції кримінальних правопорушень в Україні та інших державах сучасного світу. Аналізуються та класифікуються об’єктивні та суб’єктивні причини, що спонукають до активізації застосування як традиційних, так і новітніх методів габітоскопії у процесі встановлення та ідентифікації осіб, причетних до вчинення кримінальних правопорушень, вчинених в умовах неочевидності, коли особа суб’єкта злочину не встановлена. Характеризуються перспективи розширення та подальшого удосконалення напрямів активного використання методів габітоскопії в розслідуванні кримінальних правопорушень, у тому числі воєнних злочинів (на прикладі України) в екстремальних умовах в зонах, наближених до лінії бойового зіткнення, а також на інших територіях. Окреслюються проблеми використання в габітоскопії новітніх методик створення фоторобота суб’єктивного портрету розшукуваної особи з використанням комп’ютерних технологій, відеоаналітики тощо. Обґрунтовуються переваги використання традиційних та новітніх методів габітоскопії у процесі розслідування злочинів, встановленні та ідентифікації осіб, винних в їх вчиненні, з урахуванням діяльності правоохоронних органів в умовах дії правового режиму воєнного стану. Аналізуються переваги використання 3D-моделей у створенні об’ємного зображення особи, як об’єкта пред’явлення для впізнання з метою підвищення якості ідентифікації такої особи. Розглядаються проблемні питання біометричної ідентифікації та автоматичного розпізнавання на її основі обличь у сфері діяльності міграційних органів та структурних підрозділів оперативно-розшукової і слідчо-криміналістичної діяльності.

Щодо питання муніципально-правової відповідальності в умовах повномасштабного вторгнення рф

О. Гуриненко — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті досліджено особливості муніципально-правової відповідальності в умовах повномасштабного вторгнення рф та функціонування правового режиму воєнного стану в Україні. Проаналізовано теоретико-правову природу муніципально-правової відповідальності, її співвідношення з конституційною, адміністративною та кримінальною відповідальністю, а також поняття муніципального делікту. Визначено нормативно-правові засади діяльності органів місцевого самоврядування в умовах воєнного стану, зокрема положення Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та Кодексу цивільного захисту України.

Окрему увагу приділено судовій практиці Конституційного Суду України та Верховного Суду щодо принципу законності діяльності органів публічної влади, меж компетенції органів місцевого самоврядування та військових адміністрацій, а також застосування Конституції України як акта прямої дії. Досліджено проблеми реалізації муніципально-правової відповідальності в умовах війни, зокрема конфлікт компетенції між військовими адміністраціями та органами місцевого самоврядування, процесуальні прогалини у сфері цивільного захисту, питання бюджетної відповідальності та меж застосування воєнної необхідності.У роботі обґрунтовано, що в умовах воєнного стану муніципально-правова відповідальність набуває не лише локального, а й загальнодержавного значення, оскільки ефективність діяльності органів місцевого самоврядування безпосередньо впливає на рівень безпеки населення, стабільність функціонування територіальних громад та забезпечення обороноздатності держави. Зроблено висновок, що забезпечення належного механізму відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування є необхідною умовою дотримання принципу верховенства права та гарантією законності діяльності публічної влади в умовах війни.

За результатами дослідження сформульовано пропозиції щодо вдосконалення законодавства у сфері муніципально-правової відповідальності, посилення фінансового контролю, удосконалення механізмів судового захисту та більш чіткого розмежування повноважень органів публічної влади в умовах воєнного стану.

Актуальні проблеми реалізації житлової політики в Україні на місцевому рівні в умовах глобальних викликів

Н.І. Чудик-Білоусова — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

Статтю присвячено дослідженню актуальних напрямів реалізації житлової політики в територіальній громаді в умовах воєнного стану та глобальних викликів, зумовлених повномасштабною збройною агресією. Обґрунтовано, що право на житло залишається одним із базових конституційних прав особи, а його забезпечення в сучасних умовах набуває не лише соціального, а й безпекового, економічного та демографічного значення. Особливу увагу приділено ролі територіальної громади як ключового суб’єкта реалізації державної житлової політики на локальному рівні, оскільки саме громада найближче взаємодіє з тими соціально незахищеними категоріями, які потребують тимчасового, кризового, соціального, службового чи постійного житла.

Проаналізовано основні правові та організаційні механізми забезпечення житлових потреб внутрішньо переміщених осіб, осіб, житло яких зруйноване або пошкоджене внаслідок бойових дій, соціально вразливих категорій населення, а також фахівців, необхідних для сталого функціонування громади.

Наголошено, що ефективна житлова політика територіальної громади має поєднувати відновлення житлового фонду, формування фондів тимчасового проживання, організація будівництва, облаштування та використання модульного житла, реалізацію місцевих програм забезпечення службовим житлом, компенсаційні механізми та інші інструменти соціальної підтримки.
Зроблено висновок, що в умовах воєнного стану зобов’язання територіальної громади щодо забезпечення права на житло трансформуються, а їх практична реалізація значною мірою залежить від фінансової та організаційної спроможності територіальних громад. Житлова політика на локальному рівні має бути спрямована не лише на задоволення мінімальних житлових потреб, а й на збереження людського потенціалу, підтримку соціальної стабільності та створення передумов для повоєнного відновлення громад.

Підкреслено значення місцевих житлових програм як інструменту поєднання соціальної підтримки та перспективного довгострокового розвитку територіальної громади.

Європейські моделі правового регулювання обігу віртуальних активів

Р.Т. Синюта — нд, 14 чер 2026 00:00:00 +0300

У статті досліджено європейські моделі правового регулювання обігу віртуальних активів у контексті трансформації фінансово-правових систем під впливом цифровізації економіки. Здійснено комплексний порівняльно-правовий аналіз підходів до регулювання криптоактивів у країнах Європейського Союзу, зокрема Німеччині, Франції, Естонії та Польщі, з урахуванням наднаціонального регулювання, закріпленого у Regulation (EU) 2023/1114 (MiCA). Окрему увагу приділено особливостям правової кваліфікації віртуальних активів, інституційним механізмам їх регулювання, а також підходам до оподаткування операцій із криптовалютами в різних юрисдикціях ЄС.

У роботі проаналізовано специфіку національних моделей регулювання: ліберально-інноваційний підхід Естонії, фінансово-контрольну модель Франції, інституційно-банківську модель Німеччини та змішану модель Польщі, що поєднує імплементацію норм ЄС із національними особливостями. Встановлено, що спільною тенденцією для всіх досліджених країн є поступова уніфікація правового регулювання, посилення вимог до ліцензування постачальників послуг, пов’язаних із віртуальними активами, та інтеграція механізмів фінансового моніторингу відповідно до рекомендацій FATF.

Окремо розглянуто податкові підходи до регулювання криптовалют, зокрема оподаткування доходів від операцій із цифровими активами як приросту капіталу або звичайного доходу, а також диференціацію податкових режимів залежно від виду операцій (трейдинг, майнінг, стейкінг). Підкреслено зростаючу роль міжнародних стандартів податкової прозорості, зокрема ініціатив OECD щодо автоматичного обміну податковою інформацією.

У результаті дослідження визначено основні тенденції розвитку європейських моделей регулювання віртуальних активів, серед яких гармонізація законодавства в межах ЄС, уніфікація підходів до визначення правового статусу криптоактивів, посилення фінансового контролю та формування прозорої системи оподаткування. На основі отриманих результатів обґрунтовано можливості імплементації позитивного зарубіжного досвіду в національне законодавство України в умовах євроінтеграції.