Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право

Професійна культура адвоката: до визначення поняття

2026-03-30T00:28:57+03:00

У статті здійснено дослідження змісту поняття «професійна культура адвоката».

Зауважується, що розуміння професійної культури адвоката має вирішальне значення, оскільки воно визначає очікування та поведінку, яка вважається прийнятною в цій сфері як із точки зору окремої людини, так й із точки зору суспільства.

Застосовуючи дедуктивний метод, обґрунтовано, що професійна культура адвоката є різновидом професійної культури правника, яка, своєю чергою, є різновидом загальної культури, притаманної певному суспільству. Багатогранність останнього поняття, існування чисельних підходів до його тлумачення як певного феномену, який має аксіологічний, політичний, історичний, філософський, соціальний, духовний, культурологічний та інші контексти, зумовлює поліваріативність підходів до трактування професійної культури правника.

Професійна культура адвоката зумовлена місією, роллю та функціями адвокатури та адвокатської професії. Вона культивує та репрезентує ключові цінності, традиції, принципи, стандарти адвокатури як правозахисного та самоврядного інституту, що через наявний у нього інструментарій дбає про свій авторитет у суспільстві.

Аналіз наукових підходів дозволив дійти висновку, що професійна культура адвоката є інтегральною категорією, яка охоплює комплекс взаємопов’язаних і взаємозумовлених елементів різної природи та порядку: від культури окремо взятого індивіда до специфічних вимог і принципів реалізації адвокатської професії. Тому її тлумачення доцільно здійснювати з урахуванням двох рівнів.

На макрорівні професійна культура адвоката постає як явище, що відображає цінності, традиції, принципи, стандарти соціально-професійної спільноти – адвокатів та інституції, яку вони репрезентують, – адвокатури.

На мікрорівні професійну культуру адвоката слід розуміти як системну комплексну багатовимірну характеристику його особистості, що відтворює цілий набір якостей, здібностей і спроможностей, необхідних адвокату для виконання його професійних обов’язків, основу яких формують цінності, традиції та принципи адвокатської професії.

Особливості діяльності органів прокуратури в умовах воєнного стану: порівняльно-правовий аспект

2026-03-30T23:07:28+03:00

Проведений порівняльний аналіз засвідчив, що у більшості держав, незалежно від інституційної моделі прокуратури, у воєнний період її роль істотно посилюється і виходить за межі класичного поділу влади. Досвід інших країн підтверджує обґрунтованість висновку про особливе, нетипове місце прокуратури України в системі державної влади в умовах воєнного стану. Прокуратура стає центральним елементом механізму кримінально-правової відповіді на збройну агресію, поєднуючи функції процесуального керівництва, координації правоохоронних органів та взаємодії з міжнародними судовими інституціями. Наголошується на тому, що прокуратура у сучасних умовах, крім виконання основних своїх функцій, передбачених Конституцією України та спеціальним Законом України «Про прокуратуру» виконує і інші функції, які не були їй притаманні до 24.02.2022 року: традиційні конституційні функції (організація й процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, підтримання публічного обвинувачення, представництво інтересів держави в суді), а також набули нових повноважень, зорієнтованих на специфіку воєнного часу. За результатами аналізу праць вітчизняних вчених автором зроблено висновок, що роль прокуратури в Україні за умов воєнного стану набула комплексного характеру. Сьогодні діяльність прокурорів насамперед спрямована на фіксацію військових кримінальних правопорушень, вони також прокурори приймають активну участь у міжнародному співробітництві, здійснюють координаційну діяльність. У статті також розглядається зарубіжний досвід організації роботи та повноважень прокуратури під час збройних конфліктів. Проводиться аналіз діяльності органів прокуратури у таких країнах як Франція, Німеччина, Ізраїль. Авторами вказується на те, що наразі відповідно до законодавства в Україні функціонує Спеціалізована прокуратура у сфері оборони Офісу Генерального прокурора, яка опікується питаннями додержання законодавства у військовій сфері. За результатами проведеного аналізу робиться висновок, що ефективність діяльності вказаної спеціалізованої прокуратури є важливою для підтримання правопорядку та зміцнення обороноздатності нашої держави.

Правила справедливого правосуддя: кримінальний та цивільний аспекти

2026-03-30T23:12:13+03:00

У статті досліджується проблема можливого використання правил справедливого судочинства (далі – процесуальних правил, правил), вироблених Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ, Суд) в кримінальних провадженнях, для цивільних проваджень.

Європейський суд з прав людини здійснює оцінку справедливого судочинства судами країн-підписантів Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція) на основі поєднання імперативних приписів кримінальних процесуальних кодексів цих країн та вироблених ним правил справедливого судочинства в кримінальних провадженнях.

Встановлено, на основі вивчення практики ЄСПЛ, що правилам справедливого судочинства властива гнучкість (уточнення, розвиток їх тлумачення Судом, застереження від помилкового використання) і вони є інструментом подолання прогалин у національному законодавстві.

Виходячи із пункту 1 статті 6 «Право на справедливий суд» Конвенції відділяли кримінальний аспект цієї норми від цивільного. Для цього посилалися на критерії Енгеля, встановлені ЄСПЛ для визначення поняття «кримінальне обвинувачення» в прецеденті «Енгель та інші проти Нідерландів» від 08.05.1976.: 1. Визначення правопорушень в національному праві. 2. Характер правопорушення. 3. Суворість покарання.

Помітили, що Суд вважає, що при аналізі справедливості цивільних процедур він може черпати натхнення (з відповідним коригуванням) з принципів справедливого суду кримінального контексту статті 6 Конвенції, оскільки держави мають більшу свободу дій у розгляді цивільних справ. Врахували, що правило є складовою частиною принципу (випливає з нього); при цьому мають дотримуватись гарантії справедливого судового розгляду.

Остаточно встановили, що використання правил справедливого правосуддя кримінальних проваджень у цивільних провадженнях допустиме, з відповідним коригуванням для цивільного контексту (з дотриманням гарантій справедливого судового розгляду) відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції. Крім того, дотримуючись аналогії до визначення поняття «правило» в кримінальному проваджені, запропонували власну дефініцію.

Правила справедливого правосуддя – це сукупність процесуальних дій суду, розроблених ЄСПЛ для регулювання ходу судового розгляду з метою забезпечення справедливості стосовно сторін провадження.

Реалізація права адвоката на запит в умовах воєнного стану

2026-03-30T23:22:41+03:00

У статті досліджено актуальні питання, пов’язані із правом адвоката на запит в умовах воєнного стану. Право звертатися з адвокатськими запитами, у тому числі щодо отримання копій документів, до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, підприємств, установ, організацій, громадських об’єднань, а також до фізичних осіб (за згодою таких фізичних осіб) та право ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для адвокатської діяльності документами та матеріалами, крім тих, що містять інформацію з обмеженим доступом є одними із основних і найважливіших прав адвокатів, без якого значно утруднюється або взагалі унеможливлюється надання кваліфікованої юридичної допомоги.

Доведено, що повномасштабне вторгнення на територію України 24 лютого 2022 року, а також введення в Україні воєнного стану, як особливого правового режиму, суттєво вплинули на професійну діяльність адвокатів. Існуючі реалії воєнного стану перешкоджають ефективному та належному здійсненню своїх професійних обов’язків адвокатів щодо надання правничої допомоги населенню країни. Реалії воєнного стану стали причиною й численних викликів у реалізації адвокатами права на запит.

Встановлено, що хоча Законом України «Про правовий режим воєнного стану» будь-яких змін та жодних обмежень щодо отримання адвокатом інформації від державних органів та приватних організацій для надання клієнту правової допомоги не закріплював, реалізація права на збір доказів значно ускладнюється через впровадження контролю за змістом і поширенням інформації; закриття або обмеження доступу до частини державних реєстрів та баз даних; встановлення особливого режиму роботи та посилення охорони об’єктів державного значення; відстрочки в задоволенні запитів на інформацію тощо. Адвокатам для захисту прав та інтересів клієнта рекомендовано раціонально і точно готувати та належно обґрунтовувати адвокатські запити і необхідність отримання конкретної інформації у конкретній справі, чітко формулювати запитання та дотримуватися вимог щодо оформлення запитів з метою отримання належної на них відповіді.

Щодо продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою під час апеляційного оскарження обвинувального вироку

2026-03-27T14:47:26+02:00

У статті досліджено проблематику продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою під час апеляційного оскарження обвинувального вироку в умовах нормативної невизначеності. Обґрунтовано, що чинне кримінальне процесуальне законодавство не містить чіткої процедури продовження тримання особи під вартою після постановлення обвинувального вироку, який не набрав законної сили, що породжує практику автоматичного обмеження права людини на свободу. Вказано, що подібні ситуації суперечать принципу правової визначеності та не забезпечують належної рівноваги між інтересами правосуддя і правом особи на свободу та особисту недоторканість. Звернуто увагу, що тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом із вираженим ізоляційним характером, застосування якого потребує чітких процесуальних гарантій і здійснення періодичного судового контролю за обґрунтованістю його подальшого застосування. Зазначено, що ухвалення обвинувального вироку не означає негайного набрання законної сили, а подання апеляційної скарги відтерміновує настання відповідних правових наслідків, що унеможливлює безумовне продовження обмеження свободи. Визначено, що відсутність окремого процесуального рішення про продовження тримання під вартою на стадії апеляційного перегляду створює ризик свавільного позбавлення волі. Доведено, що формальне зазначення у вироку про дію запобіжного заходу до набрання ним законної сили не відповідає стандартам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зауважено, що у практиці ЄСПЛ неодноразово констатовано порушення прав людини у випадках автоматичного продовження тримання під вартою без належного обґрунтування та визначеного строку. Констатовано, що апеляційне оскарження не повинно перетворюватися на додатковий тягар для особи у вигляді невизначеного за тривалістю позбавлення волі. Акцентовано увагу, національна судова практика переважно зводиться до збереження тримання під вартою без оцінки ризиків, передбачених кримінальним процесуальним законом. Підсумовано, що відсутність врегульованої процедури продовження тримання під вартою під час апеляційного перегляду обвинувального вироку є прогалиною кримінального процесуального закону. Наголошено на необхідності унормування порядку продовження такого запобіжного заходу з огляду на дотримання прав і свобод людини у кримінальному провадженні.

Репатріація тіл загиблих військовослужбовців як виклик для судово-медичної експертизи: криміналістична оцінка трупних змін і відтворення механізму смерті

2026-03-27T14:57:17+02:00

Стаття присвячена криміналістично-процесуальному та судово-медичному аналізу репатріації тіл загиблих військовослужбовців в умовах збройної агресії як одному з найбільш складних викликів сучасного кримінального судочинства. Автори виходять із того, що масова репатріація тіл із зон активних бойових дій істотно змінює традиційні уявлення про доказування у кримінальних провадженнях щодо воєнних злочинів, оскільки в умовах обмеженого або повністю відсутнього доступу до місця події саме труп стає основним, а подекуди єдиним матеріальним носієм криміналістично значущої інформації. У статті обґрунтовується положення про особливий доказовий статус репатрійованого тіла загиблого військовослужбовця, яке пропонується розглядати як первинне джерело заміщувальної доказової інформації в умовах фактичної недоступності місця події та первинних слідів злочину.

Основну увагу зосереджено на криміналістичній оцінці трупних змін і бойових ушкоджень зважаючи на специфіку воєнного травматизму, поєднання баротравми, термічних, механічних та поліфрагментарних ушкоджень, а також впливу екстремальних факторів зовнішнього середовища на перебіг посмертних процесів. Доводиться, що війна істотно змінює морфологію тілесних ушкоджень і перебіг трупних змін, тим самим суттєво ускладнюючи застосування класичних танатологічних критеріїв та вимагаючи перегляду судово-медичних і криміналістичних підходів до оцінки прижиттєвості травм, часу та причин смерті.

Наприкінці автори пропонують поетапний алгоритм криміналістично-судово-медичної реконструкції механізму смерті репатрійованих військовослужбовців, який поєднує процесуальну фіксацію тіла як об’єкта доказування, морфологічний і танатологічний аналіз, криміналістичне моделювання дії вражаючих чинників та ідентифікацію отриманих висновків з огляду на бойову обстановку. Аргументується, що поєднання судово-медичних даних із балістичними, трасологічними та вибухотехнічними дослідженнями дає можливість сформувати доказову модель, що відповідатиме стандартам допустимості та достовірності доказів, визначеним Кримінальним процесуальним кодексом України (далі – КПК) і практикою Європейського суду з прав людини.Разом з тим, наукова новизна статті виявляється у формулюванні принципу заміщувальної доказовості для воєнних кримінальних проваджень, розробці авторської моделі криміналістичної оцінки трупних змін у процесі репатріації та концептуальному переосмисленні судово-медичної експертизи як вагомого інструменту документування воєнних злочинів. Своєю чергою, практичне значення одержаних результатів пов’язується з можливістю їх застосування для вдосконалення судово-медичної та криміналістичної практики, підвищення доказової спроможності матеріалів кримінальних проваджень під час війни і забезпечення виконання державою міжнародних зобов’язань щодо ефективного розслідування насильницької смерті в умовах збройного конфлікту.

Криміналістична характеристика легалізації майна, одержаного внаслідок ухилення від сплати податків: елементи та механізм злочинної діяльності

2026-03-27T15:05:22+02:00

У статті на підставі узагальнення практики діяльності правоохоронних органів охарактеризовано зміст і зв’язки елементів криміналістичної характеристики легалізації (відмивання) майна, одержаного внаслідок ухилення від сплати податків (предмета злочинного посягання; способу підготовки, учинення та приховування злочинів; слідової картини; відомостей про осіб, які вчинили злочини, злочинні групи), важливе місце в якій посідають взаємозв’язки слідової картини й способу вчинення злочинів, оскільки характер та їх локалізація безпосередньо визначаються діями винуватих осіб, які обирають вчинені злочинні дії (ухилення від сплати податків) для вчинення нових, залишаючи криміналістично значущі відображення в документах, дослідження яких має найвагоміше значення для встановлення ознак події злочину та причетних до нього осіб; Висвітлено механізм легалізації (відмивання) майна, одержаного внаслідок ухилення від сплати податків (звільнення – перерахування – розподіл – маскування – інтеграція грошової маси у вигляді несплачених податків), у межах якого окреслено зміст способів учинення злочинів, а також технологій злочинної діяльності, що застосовують на етапах підготовки, вчинення та приховування. Обґрунтовано положення, що характеризують використання офшорних юрисдикцій як найпоширенішого способу відмивання майна на завершальній фазі організованої злочинної діяльності, що пов’язана з ухиленням від оподаткування та приховуванням його слідів, а також найтиповіші схеми ухилення від сплати податків, зокрема: офшорні схеми, фіктивне підприємництво («конвертаційні центри»), формування схемного податкового кредиту, порушення митних правил і контрабанда, контрафакт, виведення прибутку через псевдопідприємництво фізичних осіб, фізична особа ‒ підприємець замість найму, заниження оборотів.

Принцип дії закону у часі: окремі «колапси» правозастосування на прикладі строків досудового розслідування у чинному КПК України в умовах режиму воєнного стану

2026-03-27T15:09:52+02:00

Стаття присвячена аналізу проблем застосування кримінального процесуального закону в часі в умовах дії воєнного стану та активної трансформації процесуального законодавства України. У центрі дослідження перебуває співвідношення принципу незворотності дії закону в часі та новел законодавства, якими змінено модель обчислення строків досудового розслідування (зміни до ст. 219 КПК України), а також положень, що регламентують особливості перебігу процесуальних строків в умовах воєнного стану (зміни до ст. 615 КПК України). Обґрунтовується теза про те, що формальне поширення нових процесуальних правил на всі «незавершені» кримінальні провадження без урахування факту спливу строків за попередньою редакцією закону суперечить не лише приписам Конституції України та КПК України, а й загальновизнаним засадам верховенства права. Особливу увагу приділено аналізу перехідних положень КПК України, які стали підставою для різнотлумачень у правозастосовній практиці. Показано, що ці положення не можуть розумітися як такі, що «реанімують» уже спливлі процесуальні строки або відновлюють повноваження органу досудового розслідування після їх втрати. Автор доводить, що ретроспективне застосування процесуальних норм, які фактично погіршують процесуальне становище особи, є неприпустимим, незалежно від формального формулювання перехідних положень. На прикладі конкретної судової справи здійснено критичний розбір позицій сторони обвинувачення та потерпілої сторони, які обґрунтовували можливість застосування нових правил обчислення строків досудового розслідування до правовідносин, що виникли та фактично завершилися до набрання чинності відповідними законодавчими змінами. Доведено, що подібний підхід створює небезпечний прецедент легалізації процесуальної бездіяльності органів досудового розслідування, нівелює значення процесуальних строків як гарантії захисту прав особи та підриває довіру до судової системи. У статті обґрунтовується, що сам факт запровадження воєнного стану не може розглядатися як універсальна підстава для ігнорування процесуальних строків або для їх «автоматичного зупинення» без чітко визначеного на момент перебігу строку нормативного регулювання. Акцентується, що будь-які винятки з принципу дії закону в часі мають бути чітко сформульовані законодавцем, відповідати вимогам юридичної визначеності та не створювати ситуації правової невизначеності для сторони захисту.

Огляд вогнепальної зброї: криміналістичний аспект

2026-03-27T17:59:16+02:00

У статті розглянуто криміналістичні аспекти огляду вогнепальної зброї, зокрема поняття, значення, завдання та тактико-організаційні засади огляду. Відзначено, що огляд вогнепальної зброї є слідчою (розшуковою) дією, що сприяє отриманню відомостей, які мають значення для досудового розслідування, а також є способом отримання доказів у кримінальному провадженні шляхом дослідження ознак та властивостей об’єктів, які пов’язані із подією кримінального правопорушення та виявлення слідів правопорушника.

Вказана слідча (розшукова) дія потребує безпомилкового та процесуально правильного її проведення та фіксації характеристик і ознак досліджуваних об’єктів. При проведенні огляду вогнепальної зброї важливим є об’єктивне і повне її відображення у протоколі огляду та належна процесуальна фіксація отриманих відомостей у протоколі та додатках до протоколу.

Розглянуто тактико-організаційні засади проведення огляду вогнепальної зброї. Акцентовано увагу на тому, що дотримання тактики огляду, перш за все, сприяє проведенню послідовного, об’єктивного та повного огляду, попередженню втрати слідів та виявленню усіх характеристик і ознак досліджуваних об’єктів з метою їх фіксації. Необхідним під час проведення огляду є дотримання загальних принципів цієї слідчої (розшукової) дії щодо своєчасності, об’єктивності, повноти, методичності та послідовності проведення огляду.

Визначено ознаки та характеристики, які підлягають обов’язковій фіксації у протоколі під час проведення огляду вогнепальної зброї: 1) дані щодо вогнепальної зброї та її маркування (вид, модель, калібр, позначення та маркування на корпусі або частинах зброї); 2) дані щодо стану вогнепальної зброї (наявність зовнішніх дефектів у вигляді пошкоджень, вм’ятин або подряпин; наявність мастила, іржі або пороху; ознаки ремонту, переробки або вилучення маркувань механічним шляхом); 3) дані щодо зарядженості вогнепальної зброї (положення курка та запобіжника, наявність патрона в патроннику, наявність патронів в магазині); 4) наявність слідів папілярних узорів, крові, волосся, біологічного матеріалу, тканин або мікрочасток.

Апеляційна скарга з галюцинаціями штучного інтелекту: висновки на майбутнє з одного кейсу у кримінальному провадженні

2026-03-27T18:11:22+02:00

Розвиток штучного інтелекту та вже наявні практики його використання у правничій діяльності за відсутності нормативної регламентації породжує нові виклики для судів та учасників кримінальних проваджень. Зокрема, ці стосується використання штучного інтелекту при підготовці процесуальних документів, які подаються до суду. Тому важливим є формування доктринальних підходів щодо реагування судами на недоліки процесуальних документів, ідентифіковані як випадки невідповідального використання ШІ на основі наявної судової практики у кримінальному провадженні.

У статті розглянуто питання відповідального використання штучного інтелекту у процесуальних документах на прикладі ситуації, коли суд апеляційної інстанції вказав на наявність галюцинацій штучного інтелекту у апеляційній скарзі.

На основі зарубіжної практики, наукових досліджень та рекомендацій щодо використання штучного інтелекту зроблено висновок, що визначення меж реагування судами на недоліки процесуальних документів, ідентифіковані як випадки невідповідального використання штучного інтелекту потребує урахування таких аспектів: чи мало місце повідомлення про використання штучного інтелекту (що не є обов’язковим та і взагалі передбаченим станом на день підготовки статті); урахуванням можливостей галюцинацій штучного інтелекту у тому числі у контексті викривленого змісту нормативних актів, судової практики, та вигадування норм права та судової практики; обережності констатації неналежного виконання професійних обов`язків правником та неповаги до суду чи зловживанням у процесі через ризики стигматизації правника неправильною ідентифікацією використання штучного інтелекту.

Відсутність визнаних політик використання штучного інтелекту у професійних спільнотах загалом не заважають відповідально використовувати штучний інтелект, виходячи з більш загальних норм, у тому числі етичних, щодо належного виконання професійних обов’язків. Утім, досвід зарубіжних країн вказує на перспективи їх можливого запровадження задля відповідального використання штучного інтелекту суддями, адвокатами, прокурорами.

Конфіденційність релігійної інформації та межі її правової охорони у сучасних правових системах

2026-03-27T18:32:55+02:00

Стаття присвячена дослідженню інституту таємниці сповіді як особливої форми конфіденційної інформації, що перебуває у безпосередньому зв’язку з реалізацією конституційно гарантованого права на свободу совісті та віросповідання. У статті проаналізовано правову природу таємниці сповіді, її місце в системі інформаційних правовідносин та механізмах кримінального судочинства, а також сучасні доктринальні підходи до визначення меж її абсолютності. Окрему увагу приділено зростанню суспільного запиту на перегляд традиційних моделей охорони релігійної конфіденційності в контексті посилення державних заходів щодо протидії тяжким і особливо тяжким злочинам, зокрема злочинам проти дітей, терористичним проявам та воєнним злочинам, що актуалізує проблему пошуку балансу між приватними інтересами віруючих осіб і публічними інтересами у сфері забезпечення громадської безпеки та правопорядку. Метою роботи є здійснення порівняльно-правового аналізу національного та зарубіжного регулювання таємниці сповіді, виявлення основних моделей її нормативного закріплення, меж процесуального імунітету священнослужителів і напрямів трансформації релігійної конфіденційності.

Розглянуто правову природу таємниці сповіді у вітчизняному кримінальному судочинстві крізь призму інформаційного, нормативного та релігійно-функціонального вимірів, а також проаналізовано відповідні підходи у Федеративній Республіці Німеччина, Сполучених Штатах Америки, Ірландії, Грузії, Республіці Молдова та окремих штатах Австралії. Встановлено, що для більшості правових систем характерним є закріплення свідоцького імунітету духовенства та заборона примусового розкриття відомостей, отриманих під час пастирської діяльності. Водночас у низці держав простежується тенденція до обмеження сповідної таємниці у справах щодо злочинів проти дітей та запровадження режиму обов’язкового повідомлення.

Зроблено висновок, що сучасне правове регулювання таємниці сповіді формується на перетині приватних релігійних прав і публічних інтересів у сфері безпеки, а ступінь її захищеності істотно різниться залежно від національної правової системи. Обґрунтовано необхідність удосконалення національного законодавства шляхом чіткішого визначення співвідношення процесуального імунітету священнослужителів з обов’язком запобігання особливо тяжким злочинам в умовах підвищених безпекових викликів.

Інформаційна агресія як складова злочинів проти держави

2026-03-27T18:32:47+02:00

Розглянуто питання використання інформації, інформаційного впливу для вчинення злочинів, які посягають на державну безпеку. Звертається увага на те, що військове вторгнення на територію суверенної держави рф супроводжує інформаційною агресією, поєднуючи свої дії з використанням зброї та збройних сил. Це створює інформаційно-психологічний тиск на урядовців, політичних діячів, населення країни, ускладнює внутрішні та міжнародні умови захисту державних і національних інтересів України.

Проблеми інформаційної безпеки держави та інформаційних злочинів перебувають у сфері уваги вітчизняних науковців, якими здійснено велику кількість публікацій з питань вказаної проблематики. В меншій мірі висвітленими залишаються питання розкриття розуміння інформаційної агресії як феномену, його кримінально-правової сутності, загроз, що несе для особи, держави й суспільства, розроблення заходів протидії, зокрема й кримінально-правовими засобами. Розглянувши наукові підходи до розуміння поняття «агресія» як насильство, автори вказують, що інформаційне насильство під час війни стає особливо небезпечним, передбачає заходи пропагандистського впливу на свідомість людини в ідеологічній та емоційній сферах. Часто такі заходи здійснюють в агресивних формах у вигляді вчинення інформаційних злочинів. Інформаційна агресія рф проти України має вираз у дезінформації, маніпуляції і поширенні пропаганди з метою впливу на українське суспільство, урядові структури, внутрішні політичні сили для сприяння розділу країни та знищення її суверенітету й підірву підтримки національної ідентичності. Сьогодні реалізації задумів інформаційного агресора сприяє розвиток інформаційно-комунікаційних технологій та використання Інтернет-ресурсів.

Вказується на те, що інформаційна агресія – явище, котре породжено феноменом інформатизації суспільства і його наслідки за певних умов становлять склад кримінально-караних діянь та підлягають вивченню й оцінці в межах здійснення кримінального провадження. На думку авторів, перспективними для подальших наукових розвідок можна вважати питання оперативно-розшукового та криміналістичного забезпечення виявлення й досудового розслідування злочинів проти інформаційної безпеки держави.

Електронні (цифрові) дані у кримінальному провадженні: від електронного сліду до доказу

2026-03-27T18:41:54+02:00

Стаття присвячена дослідженню використання електронних даних у кримінальному провадженні під час кримінального процесуального доказування. Обґрунтовується, що внаслідок стрімкої цифровізації суспільних відносин виник новий об’єкт кримінального процесуального пізнання – електронний слід як єдине можливе відображення інформації про обставини вчинення кримінального правопорушення в електронному середовищі. Встановлено, що недоліком законодавчого регулювання використання електронних даних у кримінальному провадженні є відсутність нормативного визначення електронного (цифрового) доказу та фрагментарне, несистемне використання термінів, пов’язаних з електронними даними у КПК України, що негативно впливає на єдність правозастосування. На підставі проведеного розмежування понять «дані» та «інформація» в загальнонауковому контексті з використанням положень міжнародних стандартів, національного законодавства та наукових підходів доведено, що змістовним наповненням електронних (цифрових) доказів та об’єктом пізнання при їх виявленні є електронні дані. Проаналізовано основні доктринальні підходи щодо тлумачення електронних (цифрових) слідів та запропоновано авторське визначення електронного сліду як даних в електронному середовищі, що містять інформацію про обставини кримінального правопорушення та виникають у результаті активної діяльності особи, так і в автоматичному режимі. На підставі аналізу судової практики, зокрема позицій Верховного Суду, зроблено висновок, що рівень законодавчого регулювання щодо використання електронних даних у кримінальному провадженні не задовольняє потреби правозастосування. У статті продемонстровано підходи українських вчених щодо тлумачення електронних доказів у кримінальному провадженні та обґрунтовано необхідність закріплення в КПК України визначення «електронного доказу» та «електронних даних». Сформульовано авторську концепцію електронного доказу як результату процесуальної трансформації електронного сліду за умови дотримання вимог автентичності, цілісності та допустимості.

«Смуга перешкод» для спільних слідчих груп

2026-03-27T18:44:47+02:00

Стаття є продовженням циклу публікацій про європейський досвід роботи спільних слідчих груп. Йдеться про нову інноваційну формою міжнародної взаємодії у транскордонних розслідуваннях, увага до якої зростає на європейському континенті. Багато теоретичних, організаційних та методологічних аспектів діяльності інституту спільних слідчих груп вже були розглянуті в науці. Відтак стаття пропонує нову перспективу погляду на ці питання ‒ окреслення проблем, які здатні суттєво гальмувати можливості використання інституту спільних слідчих груп у міжнародних розслідуваннях кримінальних проваджень. У статті викладено ключові етапи функціонування проєкту, які реалізують зацікавлені компетентні правоохоронні органи за підтримки Євроюсту. Далі викладено аналіз ключових проблем функціонування інституту спільних слідчих груп, що включає: (1) відсутність достатнього досвіду та знань про спільні слідчі групи; (2) правові та процедурні відмінності; (3) втрата гнучкості у національних розслідуваннях; (4) неможливість точного визначення сфери діяльності спільної слідчої групи; (5) обмеження обміну великими даними; (6) неефективне «управління очікуваннями»; (7) обмеження фінансового забезпечення; (8) мовний бар’єр. Нарешті у висновках наголошено, що розуміння цієї «смуги перешкод» створює передумови для розробки системних заходів оптимізації міжнародної співпраці, як-от: розширення практики освітніх заходів, продовження процесу «зближення» та уніфікації правового регулювання процедур в кримінальному праві та процесі, оновлення інформаційних систем обміну даними тощо. Підкреслено, що ефективність проєкту спільної слідчої групи вимагає ретельної координації сил і засобів держав-партнерів, вирішення різних організаційних, технічних, тактичних, фінансових, логістичних та інших питань, а головне ‒ учасники мають мати довіру один до одного. Довіра між партнерами є вирішальними для успіху справи. У більш глобальному контексті для посилення інституційних спроможностей вирішальною є політика держави, яка пріоритезує завдання протидії транскордонній злочинності та підтверджує європейський вибір стратегічного розвитку.

Щодо застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту під час розслідування дорожньо-транспортних пригод

2026-03-27T18:52:09+02:00

У статті досліджено особливості застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту під час досудового розслідування кримінальних правопорушень, учинених унаслідок дорожньо-транспортних пригод. Виявлено проблему щодо неможливості його обрання стосовно осіб, підозрюваних у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України, що зумовлено відсутністю у санкції зазначеної норми покарання у виді позбавлення волі. Вказано, що домашній арешт має виражений ізоляційний характер, однак є менш обтяжливим для прав і свобод людини, що більшою мірою відповідає принципу пропорційності та є оптимальним у провадженнях, пов’язаних із дорожньо-транспортними пригодами. Обґрунтовано, що недосконалість норм кримінального процесуального закону в частині обрання запобіжних заходів позбавляє можливості обрати менш інтенсивний захід процесуального примусу, ніж тримання під вартою. Звернуто увагу, що безпідставне застосування більш суворого запобіжного заходу підвищує ризики порушення прав і свобод людини. Констатовано, що унеможливлення застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту до підозрюваного, дії якого кваліфіковані за ч. 1 ст. 286 КК України, ставить останнього у невигідне процесуальне становище, порівняно з особами, що підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення за іншими частинами цієї ж статті закону про кримінальну відповідальність. Звернуто увагу, що судова практика демонструє поширеність застосування домашнього арешту у провадженнях за ч. 2 і ч. 3 ст. 286 КК України. Доведено, що відсутність підстав для застосування домашнього арешту може спричинити надмірне втручання у приватну сферу особи через необхідність обрання виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Підсумовано, що усунення виявлених недоліків є необхідним для забезпечення рівноваги між правами людини та інтересами кримінального судочинства. Наголошено на важливості внесення змін до ч. 2 ст. 181 КПК України для уможливлення застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту під час розслідування дорожньо-транспортних пригод.

Історичні аспекти та еволюція застосування технологій у досудовому розслідуванні (від 1985 року до сьогодення)

2026-03-27T18:57:33+02:00

В статті проаналізовано ключові технологічні інновації за період з 1985 р. до сьогодення, що справили вплив на методику та тактику розслідування правопорушень. На основі системного підходу досліджено трансформацію криміналістичної парадигми, яка відбулася під впливом двох фундаментальних факторів науково-технічного прогресу: біотехнологічної революції та глобальної цифровізації суспільних відносин. Ретроспективний аналіз еволюції технологічного забезпечення досудового розслідування у хронологічних межах від 1985 року до сьогодення дозволяє констатувати масштабну парадигмальну трансформацію всієї криміналістичної діяльності. Виявлено, що досліджуваний період ознаменувався переходом від традиційної моделі, орієнтованої на аналогові методи та фізичні сліди, до принципово нової системи, заснованої на молекулярній та цифровій інформації як домінантних джерелах доказової бази. Синергія генетичної та цифрової революцій стала вирішальним етапом у розвитку криміналістики, ініціювавши найглибший епістемологічний зсув – від моделі «довіри особистому досвіду та репутації експерта» до наукоцентричної парадигми «довіри об’єктивному методу».

Сучасний етап технологічної еволюції характеризується віртуалізацією доказової бази та інтелектуалізацією розшукової діяльності. Констатовано, що цифрова інформація втратила статус допоміжного елемента, перетворившись на центральну ланку розслідування, що зумовило остаточне оформлення цифрової криміналістики як самостійної галузі. Визначальною тенденцією сьогодення є масштабна інтеграція алгоритмів штучного інтелекту, машинного навчання та нейромереж, що трансформує комп’ютерні системи з пасивних інструментів обробки даних на активних «суб’єктів» досудового розслідування. Зазначений перехід змінює вектор слідчої діяльності з реактивного на проактивний, дозволяючи оперувати масивами Big Data для прогнозування та превентивного виявлення злочинних правопорушень.

Виявлено основні парадигмальні зрушення у методології та філософії досудового розслідування, спричинені впровадженням інноваційних технологій: підвищення достовірності доказової бази, подолання територіальних та темпоральних обмежень, розширення категорій розслідуваних злочинів, виникнення нових ризиків маніпуляції доказами та ризиків епістемічної непрозорості, підвищення стандартів доказування, зменшення залежності від визнання підозрюваного, забезпечення захисту процесуальних прав та відновлення справедливості, ефективності використання ресурсів, виникнення нових кваліфікаційних вимог до співробітників правоохоронних органів.

Про криміналістичні методи виявлення та фіксації цифрових слідів від кіберзлочинів

2026-03-27T19:40:01+02:00

У сучасному інформаційному суспільстві кіберзлочини набувають все більшої поширеності та різноманітності, що зумовлює необхідність удосконалення криміналістичних методів їх виявлення та розслідування. У статті досліджено криміналістичну характеристику кіберзлочинів та особливості роботи з цифровими слідами в умовах стрімкої цифровізації суспільства. Визначено поняття кіберзлочину відповідно до законодавства України та положень Будапештської конвенції про кіберзлочинність. Проаналізовано основні елементи криміналістичної характеристики кіберзлочинів, зокрема способи їх учинення, типові цифрові сліди та відмінність цифрових слідів від матеріальних. З’ясовано, що цифрові сліди мають нематеріальний характер і можуть зберігатися на різних носіях і легко змінюватися чи видалятися, що вимагає застосування спеціалізованих технічних засобів і процедур фіксації. Розглянуто сучасні методи виявлення та аналізу цифрових доказів: використання OSINT (розвідки з відкритих джерел), геш-функцій, метаданих і програмного забезпечення криміналістичного призначення («X-Ways Forensics», «Cellebrite UFED Touch 2» тощо). Також зосереджено увагу на дотриманні міжнародних стандартів, зокрема ДСТУ ISO/IEC 27037:2017, що регламентує процес ідентифікації, збирання та збереження цифрових доказів. Проаналізовано норми Кримінально процесуального кодексу України щодо фіксації електронних доказів і наведено позицію Європейського суду з прав людини у справі Khan v. the United Kingdom, відповідно до якої допустимість цифрових доказів залежить не лише від законності їх отримання, а й від забезпечення справедливості судового процесу. На останок розглянуто сучасні методи виявлення, фіксації та збереження цифрових доказів, включно з аналізом комп’ютерних та мережевих слідів, логів, електронної пошти, баз даних та інтернет-трафіку. Дослідження обґрунтовує важливість інтегрованого підходу, що поєднує юридичну, технічну та процесуальну складові, для ефективного розслідування кіберзлочинів, а також доводить важливість дотримання порядку роботи з цифровими слідами, для подальшого їх використання як доказів у кримінальному провадженні.

Інститут відводу та самовідводу слідчого судді, судді: про деякі виклики та інструменти їх подолання

2026-03-27T20:01:49+02:00

У статті досліджується проблематика інституту відводу (самовідводу) в кримінальному процесі України, відводу (самовідводу) слідчого судді, судді. Зокрема: тлумачення понять «права на відвід (самовідвід)» та «обов’язку заявити відвід (самовідвід)»; проблематика відводу слідчого судді, судді як виду зловживань правами учасниками кримінального провадження; проблематика самовідводу слідчого судді, судді: дихотомія «право-обов’язок»; можливість застосовувати ч. 4 статті 81 КПК України судами, які розглядають заяву про самовідвід слідчого судді, судді, як прояв проактивної «позиції» судової влади.

Чинним законодавчим регулюванням самовідводу слідчого судді, судді закладено дихотомію «право-обов’язок». Імпонує підхід, коли за наявності чітких обставин, що виключають можливість участі слідчого судді, судді, зазначених у статтях 75–76 КПК України, виникає обов’язок заявити самовідвід. Так, згідно положень ст. 80 КПК України, за наявності підстав, передбачених статтями 75–76 цього Кодексу, слідчий суддя, суддя, зобов’язаний заявити самовідвід. Натомість тлумачення пункту 4 частини 1 статті 75 КПК України – «за наявності інших обставин, які викликають сумнів у його неупередженості» передбачає широку дискрецію, а отже – право судді заявити самовідвід. Право на самовідвід знайшло своє закріплення і у положеннях ст. 15 Кодексу суддівської етики: «Неупереджений розгляд справ є основним обов’язком судді. … Суддя не повинен зловживати правом на самовідвід».

Реалізацію вказаної дихотомії «право-обов’язок», закладеної законодавцем, щодо самовідводу слідчим суддею, суддею у практичній площині опосередковано наявністю дискусійних питань. Представники інститутів громадянського суспільства, правозахисники звертають увагу на існування поодиноких випадків неналежного виконання обов’язку та користування правом самовідводу суддями. Їх можна умовно поділити на дві основні групи: ухвалення рішень в умовах невиконаного обов’язку щодо заявлення самовідводу; зловживання суддею правом на самовідвід. Потребує всебічного опрацювання професійною спільнотою закономірне питання: чи може суд, який розглядає заяву слідчого судді, судді про самовідвід, застосувати частину 4 статті 81 КПК України? Вбачається, що в основі його вирішення – моральний, комунікативний аспекти. Визначення центральним суб’єктом розбудови судової влади системи органів судової влади, представників судової влади, суддів, передбачає проактивну позицію, модерацію суспільного діалогу, які відповідають принципові «самоочищення» судової влади. Тож опрацювання практичних підходів та наукових положень, мають відповідати високим стандартам демократичних, правових держав, принципам справедливості, критеріям істинності та доцільності тощо.

Пропонуємо до наукового обговорення наступні положення. Усталений підхід щодо системного тлумачення положень статей 75–76, 81 КПК України в частині того, що вони стосуються як відводу, так і самовідводу. А також те, що тлумачення ч. 4 статті 81 КПК України кореспондується з іншими нормами чинного законодавства України, зокрема Закону України «Про судоустрій і статус суддів», опосередковує можливість застосовувати ч. 4 статті 81 КПК України судами, які розглядають заяву про самовідвід слідчого судді, судді.

Процесуальні особливості проведення обшуку в умовах воєнного стану: сучасні законодавчі зміни та практика застосування

2026-03-29T00:18:53+02:00

У статті здійснено комплексний науково-правовий аналіз особливостей проведення обшуку житла чи іншого володіння особи в умовах воєнного стану відповідно до положень ст. 615 Кримінального процесуального кодексу України. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю адаптації кримінального процесуального законодавства до умов збройної агресії, обмеженого функціонування судової системи та підвищених безпекових ризиків, що впливають на порядок здійснення слідчих (розшукових) дій. Обґрунтовано, що законодавчі новели, спрямовані на забезпечення оперативності досудового розслідування, водночас породжують низку теоретичних і практичних проблем, пов’язаних із забезпеченням балансу між публічними інтересами держави та конституційними гарантіями недоторканності житла і права на захист. Проаналізовано дискусійні аспекти тимчасового розширення повноважень прокурора щодо надання дозволу на проведення обшуку за відсутності можливості здійснення судового контролю, можливість проведення обшуку у нічний час без критерію невідкладності, а також питання відтермінування складання протоколу обшуку до 72 годин. Звернено увагу на відсутність єдиної правозастосовної практики та чітких процедурних алгоритмів, що створює ризики зловживань і неоднакового тлумачення норм закону. У роботі сформульовано пропозиції щодо вдосконалення кримінального процесуального законодавства, зокрема: запровадження обов’язкового судового контролю post factum за рішеннями прокурора, нормативне визначення обставин «об’єктивної неможливості» здійснення повноважень слідчим суддею, встановлення обов’язку окремого обґрунтування проведення обшуку в нічний час, удосконалення порядку фіксації результатів обшуку із використанням технічних засобів та електронних процесуальних документів. Наголошено, що подальша законодавча деталізація положень ст. 615 КПК України має здійснюватися з урахуванням принципів верховенства права, пропорційності, правової визначеності та практики Європейського суду з прав людини.

Комунікативна компетентність прикордонників Державної прикордонної служби України в умовах воєнного стану: психологічний аспект

2026-03-29T00:24:16+02:00

У статті здійснено комплексний аналіз психологічних особливостей комунікативної компетентності прикордонників Державної прикордонної служби України в умовах воєнного стану як важливої складової їх професійної діяльності. Розглянуто комунікативну компетентність як інтегративне особистісно-професійне утворення, що поєднує систему знань, умінь, навичок, ціннісних орієнтацій та психологічних якостей, необхідних для ефективної міжособистісної та службової взаємодії під час охорони та захисту державного кордону.

У межах дослідження розкрито сутність комунікативної компетентності як складової професійної та соціально-психологічної компетентності прикордонника, охарактеризовано її структуру, зокрема когнітивні, емоційно-регулятивні, поведінкові та рефлексивні компоненти, а також визначено психологічні механізми її формування та розвитку в умовах підвищеного стресового навантаження. Особливу увагу приділено ролі емоційного контролю, здатності до саморегуляції, емпатії та прогнозування комунікативних ситуацій у процесі професійної взаємодії.

Проаналізовано специфіку міжособистісної взаємодії прикордонників з різними категоріями осіб, зокрема громадянами України, іноземцями, військовослужбовцями інших силових структур, а також особами з асоціальною або протиправною поведінкою у ході виконання службово-оперативних завдань. Визначено, що ефективність такої взаємодії значною мірою залежить від рівня сформованості комунікативних навичок, уміння адаптувати стиль спілкування до ситуації, дотримання норм професійного етикету та здатності конструктивно вирішувати конфліктні ситуації.

Окремо визначено ключові чинники, що впливають на рівень розвитку комунікативної компетентності прикордонників у сучасних умовах воєнного стану, серед яких: особливості службово-оперативної діяльності, рівень професійної підготовки, стаж та досвід служби, психологічна готовність до дій в екстремальних умовах, а також індивідуально-психологічні характеристики особистості. Отримані узагальнення підтверджують необхідність цілеспрямованого розвитку комунікативної компетентності прикордонників як важливого ресурсу забезпечення ефективності їх професійної діяльності та психологічної стійкості в умовах воєнного стану.

Особливості проведення процесуального інтерв’ю під час розслідування військових кримінальних правопорушень

2026-03-29T00:31:13+02:00

У статті проаналізовано особливості проведення процесуального інтерв’ю під час розслідування військових кримінальних правопорушень. Сучасні умови збройного конфлікту та воєнної агресії проти України актуалізували проблему ефективного розслідування військових кримінальних правопорушень. Стає очевидним, що Україна сьогодні докладає значних зусиль для інтеграції до Європейського Союзу, що передбачає не лише економічні та політичні реформи, але й глибинні трансформації у сфері правосуддя та кримінального процесу. Одним із ключових інструментів, який демонструє прагнення нашої держави до впровадження європейських стандартів, є процесуальне інтерв’ю. Цей метод активно застосовується у країнах ЄС, ґрунтується на принципах верховенства права, поваги до прав людини та недопустимості катувань чи примусу. На відміну від традиційного допиту, процесуальне інтерв’ю спрямоване на встановлення істини шляхом отримання максимально достовірної інформації, а не на примусове зізнання. Особливого значення процесуальне інтерв’ю набуває під час досудового розслідування військових кримінальних правопорушень. В умовах війни на території України, слідчі стикаються з потерпілими та свідками які перебувають у стані психологічної травми, а також із підозрюваними, що можуть мати специфічний військовий досвід. Використання процесуального інтерв’ю дозволяє врахувати ці фактори та забезпечити належний рівень захисту прав людини та водночас отримати належні та якісні докази для судового розгляду. Варто зауважити, що саме процесуальне інтерв’ю, розглядається не лише як форма отримання доказової інформації, але й як метод, що забезпечує дотримання прав людини та міжнародних стандартів правосуддя. Традиційна практика допиту, яка довгий час домінувала у кримінальному процесі, поступово трансформується під впливом міжнародних рекомендацій та практики Європейського суду з прав людини.

Актуальність дослідження зумовлена необхідністю адаптації міжнародних методик (зокрема моделі PEACE, когнітивного інтерв’ю) до українських реалій, особливо в умовах розслідування кримінальних правопорушень під час війни, що мають складний психологічний та соціальний вимір.

Деякі питання використання медичних знань під час ідентифікації невпізнаного трупа

2026-03-29T00:35:48+02:00

Беззаперечно, лікар, судово-медичний експерт є однією з ключових осіб, залучених до ідентифікації невпізнаного трупу, загиблого (померлого) внаслідок бойових дій. Однак, виходячи з практики проведення ідентифікації особи невпізнаного трупу, слід враховувати наявність вичерпної прижиттєвої інформації, яка у подальшому може стати одним з основних достовірних джерел для проведення порівняльного негенетичного впізнання особи. У нашій статті досліджено проблемні аспекти використання медичної документації під час проведення ідентифікації особи невпізнаного трупу в межах досудового розслідування воєнних злочинів та подій, пов’язаних з ними.

Актуальність теми викликана необхідністю законного виявлення, вилучення та використання медичної документації зі збереженням основних вимог до доказів: допустимості, належності, достовірності та достатності.

В статті вказано на складність встановлення наявності медичної документації, придатної для використання щодо ідентифікації особи в межах досудового розслідування. Зазначено, що проблемними питаннями є обмежений доступ до реєстратур та архівів медичних закладів на територіях, наближених до зони бойових дій, неможливість доступу до таких же структурних підрозділів на тимчасово окупованих територіях та тих, що перебували у знищених внаслідок обстрілів будівлях, відсутність у рідних зниклої особи інформації про наявність такої медичної документації тощо. Крім того, ускладненим є проведення тимчасового доступу до медичної документації у випадках необхідності проведення її оперативного вилучення у різних регіонах країни. Тут вже йдеться про строки виконання ухвали суду про надання тимчасового доступу до медичної документації та її пересилку ініціатору.

У роботі застосовано комплексний методологічний підхід, що включає порівняльно-правовий метод та практичний аспект застосування даних, які можливо здобути під час досудового розслідування.

Наголошено, що якісний збір прижиттєвої інформації про особу, яка зникла безвісти, у повному обсязі може сприяти її швидкій ідентифікації у разі виявлення трупа чи передання тіла внаслідок репатріаційних заходів.

Обґрунтовано, що негенетична ідентифікація особи на підставі наявної прижиттєвої медичної документації є одним із способів ідентифікації особи та підставою для винесення постанови про встановлення особи або складення протоколу пред’явлення особи для впізнання.

Позиція особи щодо власного статусу «вора в законі» та її значення для доказування

2026-03-29T00:49:02+02:00

Статтю присвячено аналізу позиції особи щодо власного статусу «вора в законі» та визначенню її значення для доказування у кримінальних провадженнях, пов’язаних із протидією злочинному впливу. Актуальність дослідження зумовлена складністю встановлення такого статусу, який не має формалізованого юридичного закріплення, не підтверджується офіційними документами та існує переважно в межах кримінальної субкультури. У правозастосовній практиці це нерідко призводить до спроб визначити доказове значення позиції обвинуваченого щодо наявності або відсутності у нього відповідного статусу.

У статті проаналізовано доктринальні підходи, судово-слідчу практику, а також окремі порівняльно-правові аспекти, що стосуються трансформації кримінальної субкультури та зміни моделей поведінки осіб, які займають ієрархічні позиції у злочинному середовищі. Обґрунтовується теза про те, що очікування прямого визнання статусу «вора в законі» є методологічно помилковим, а мовчання, ухиляння від відповіді або заперечення статусу не можуть розглядатися як доказ проти особи.

Доведено, що позиція особи щодо власного статусу може мати значення лише як джерело орієнтовної інформації, яке підлягає оцінці виключно у сукупності з іншими доказами. Окрему доказову цінність можуть мати висловлювання та дії особи, зафіксовані в межах негласних слідчих (розшукових) дій, однак і вони не можуть оцінюватися ізольовано, без урахування контексту та сукупності інших доказів. Аналогічно, визнання статусу іншими особами має значення лише за умови підтвердження реальними актами підпорядкування та виконання рішень, а не декларативними звертаннями.

Зроблено висновок, що доказування у справах про злочинний вплив має бути комплексним і зосередженим як на формальному підтвердженні статусу «вора в законі», так і встановленні реального змісту ієрархічної ролі особи, механізмів її впливу та конкретних форм реалізації цього впливу у поведінці, що відповідає засадам кримінального провадження та вимогам юридичної визначеності.

Стресостійкість серед поліцейських: освітньо-практичний аспект в розрізі вивчення дисципліни «домедична підготовка»

2026-03-29T00:49:03+02:00

У статті здійснено комплексний аналіз актуальності та значення домедичної підготовки працівників правоохоронних органів у контексті сучасних викликів безпеки та зростаючого рівня професійних ризиків. Особливу увагу приділено теоретичному осмисленню понять «стрес» і «стресостійкість» як ключових психологічних категорій, що безпосередньо впливають на ефективність службової діяльності правоохоронців. Наголошено, що специфіка їхньої роботи пов’язана з постійною взаємодією зі стресогенними чинниками: загрозами життю і здоров’ю, високою відповідальністю, дефіцитом часу на прийняття рішень, емоційним напруженням та необхідністю діяти в умовах невизначеності. У дослідженні підкреслено, що системна домедична підготовка виступає не лише як сукупність практичних навичок надання першої допомоги, а і як важливий інструмент формування психологічної готовності до дій у кризових ситуаціях. Проаналізовано сучасні підходи до організації освітнього процесу для здобувачів вищої освіти зі спеціальностей правоохоронного спрямування з урахуванням особливостей майбутньої професійної діяльності. Розкрито шляхи удосконалення методів навчання шляхом впровадження симуляційних технологій, сценарно-орієнтованих завдань, міждисциплінарної інтеграції та тренувань в умовах, максимально наближених до реальних. Окрему увагу приділено розвитку стресостійкості як складової професійної компетентності правоохоронця. Обґрунтовано доцільність використання психотренінгових методик, вправ саморегуляції, формування навичок емоційного контролю та командної взаємодії. Акцентовано на специфіці освітнього процесу в умовах воєнного стану та нестабільної військово-політичної ситуації в Україні, що вимагає гнучкості, адаптивності та оновлення змісту підготовки. У висновках наголошено на необхідності цілісного, якісного й безперервного підходу до формування професійної готовності майбутніх правоохоронців, важливості регулярних практичних тренувань, психологічного супроводу та динамічної адаптації освітніх програм до сучасних викликів безпеки й вимог суспільства.

Кримінальні правопорушення проти основ національної безпеки України в умовах воєнного стану: проблемні питання криміналістичного забезпечення досудового розслідування

2026-03-29T01:18:48+02:00

Статтю присвячено кримінальним правопорушенням проти основ національної безпеки України в умовах воєнного стану та проблемним питанням криміналістичного забезпечення їх досудового розслідування. Обґрунтовано, що «гібридизація» загроз, розосередженість подій і учасників, домінування цифрових комунікацій і транснаціональних каналів формують підвищені ризики втрати доказів, дефектів процесуалізації та подальшої недопустимості доказового масиву. У межах загальної кримінально-правової характеристики акцентовано на кваліфікаційних «вузлах», які безпосередньо визначають предмет доказування (конкуренція норм, відмежування суміжних складів, доказування спрямованості умислу та рольової участі у мережевих конфігураціях). Систематизовано проблеми криміналістичного забезпечення на старті провадження (первинна фіксація події та цифрових слідів), у цифровому доказуванні (джерело, спосіб отримання, цілісність, відтворюваність), у легалізації матеріалів ОРД/НСРД (процесуальна перспективність результатів, повнота документування, ризики «провисання»), у застосуванні тактичних операцій та тимчасового доступу, а також у площині судового контролю, допустимості доказів і стандарту обґрунтованості процесуальних рішень. Запропоновано узагальнювальну модель криміналістичного забезпечення (виявлення–фіксація–процесуалізація– перевірка–судовий контроль) і комплекс прикладних рішень: алгоритм первинних дій із мінімізацією «доказових прогалин», протоколи цифрового документування (метадані, контроль цілісності, опис середовища отримання, ланцюг збереження), критерії необхідності/пропорційності цифрових втручань і стандарти обґрунтування клопотань, а також організаційні стандарти взаємодії слідчих та оперативних підрозділів і прокурорського контролю за доказовою придатністю результатів. Доведено, що визначальними критеріями якості криміналістичного забезпечення у воєнний час мають бути перевірюваність, відтворюваність і допустимість доказів за умови збереження гарантій прав людини. Окреслено перспективи подальших досліджень, пов’язані з розробленням спеціалізованих методик розслідування окремих груп безпекових правопорушень і уніфікацією підходів до оцінки цифрових та негласно здобутих доказів у судовій практиці.

Процесуальні особливості першочергового етапу розслідування дорожньо-транспортних пригод (ст. 286 КК України)

2026-03-29T01:25:09+02:00

Стаття присвячена дослідженню процесуальних особливостей першочергового етапу розслідування дорожньо-транспортних пригод (ст. 286 КК України). Наголошено, що розслідування кримінальних правопорушень проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту характеризується специфічністю та складністю доказування. Вказано, що в залежності від наслідків, дорожньо-транспортна пригода може містити ознаки як кримінального, так і адміністративного правопорушення. Зазначено, що на практиці може мати місце ситуація, за якої інформація щодо наявності в результаті ДТП потерпілих осіб надходить з запізненням, тобто після оформлення даної пригоди у адміністративному порядку. При оформленні огляду місця події (складання схеми ДТП) відповідно до адміністративної процедури схема ДТП, в окремих випадках, може бути допустимим доказом у кримінальному провадженні. Підтримується правова позиція, викладена в Окремій думці судді до постанови Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного суду щодо підстав невідкладного проникнення до житла чи іншого володіння особи. В положеннях Конституції України (ст. 30) так КПК України (ч. 3 ст. 233) мова йде про невідкладні випадки, пов’язані з врятування «людей та майна». Тобто під загрозою мають бути одночасно як люди, так і їх майно. Водночас, на наше переконання, концепція «рятування майна» при здійсненні невідкладного обшуку не передбачає здобуття викривальних доказів щодо особи. Відзначено, що підстави невідкладного проникнення до житла чи іншого володіння особи не мають піддаватись розширеному тлумаченню. Законодавець, передбачивши в Основному Законі та КПК України винятки з засади недоторканності житла чи іншого володіння зовсім не мав на увазі використання таких винятків задля здобуття у розпорядження речових доказів в обхід ордерного порядку. Разом з тим, кримінальний процесуальний закон потребує удосконалення у контексті невідкладності проникнення до транспортних засобів у ході огляду місця події під час розслідування ДТП задля збереження доказової інформації, якщо є достатні підстави вважати, що з плином часу така інформація може бути втрачена.

Проблеми фальсифікації криміналістичних доказів

2026-03-29T22:37:29+03:00

У роботі досліджується фальсифікація криміналістичних доказів як одна з найсерйозніших загроз справедливому кримінальному судочинству. Обґрунтовано, що підроблення, маніпуляції та штучне створення доказів спотворюють встановлення істини, призводять до засудження невинуватих і формують стійку недовіру суспільства до правоохоронних органів та суду. Проаналізовано історичну еволюцію цього явища на українських землях – від формально-каральної моделі ХІХ – початку ХХ століття та репресивних практик авторитарних режимів до трансформацій періоду незалежності України. Показано, що інерція обвинувального підходу, недостатній судовий контроль і недосконалість процедур доказування тривалий час сприяли існуванню фальсифікацій у різних формах.

Окрему увагу приділено реформуванню кримінального процесу та значенню КПК України 2012 року, який закріпив принципи допустимості доказів, презумпції невинуватості й безпосередності їх дослідження судом. Систематизовано сучасні форми фальсифікацій: матеріальні та документальні підроблення, лабораторні маніпуляції, порушення ланцюга збереження доказів, а також цифрові підробки з використанням технологій штучного інтелекту, зокрема deepfakes. Проаналізовано ризики, пов’язані з відставанням процесуальних і технічних стандартів від темпів технологічного розвитку, та складнощі автентифікації цифрових матеріалів у судовій практиці.

Обґрунтовано необхідність комплексного підходу до протидії фальсифікаціям, що поєднує правові, інституційні та етичні механізми, посилений судовий контроль, стандартизацію експертної діяльності, технічну фіксацію процесуальних дій і невідворотність відповідальності за втручання в доказову базу. Підкреслено, що превенція фальсифікацій має починатися на ранніх стадіях кримінального провадження та охоплювати підготовку кадрів. Зроблено висновок, що ефективне подолання фальсифікацій можливе лише за умови формування культури професійної доброчесності та зміцнення суспільної довіри до правосуддя в умовах цифрової доби.

Передумови наукового моделювання методики розслідування шахрайства у сфері нерухомого майна, що вчиняється з використанням інформаційно-телекомунікаційних технологій

2026-03-29T23:15:54+03:00

Вказується, у сучасному українському суспільстві відзначається зростання шахрайства у сфері нерухомого майна, яке зумовлене не тільки соціально-економічними та правовими перетвореннями, а й активною інтеграцією в цю сферу суспільних відносин передових інформаційних технологій. У статті розглядаються передумови наукового моделювання криміналістичної методики розслідування шахрайства у сфері нерухомого майна, вчиненого з використанням інформаційно-телекомунікаційних технологій (ІТТ). Особлива увага приділяється комплексному аналізу соціально-економічних, правових та технологічних факторів, що зумовлюють потребу в створенні спеціалізованих методик розслідування сучасних шахрайських схем. Показано, що цифрова трансформація суспільства в Україні суттєво впливає на характер кримінальної діяльності, сприяючи дистанційному вчиненню злочинів, мінімізації матеріально-фіксованих і ідеальних слідів та ускладненню ідентифікації учасників шахрайських схем.

У роботі висвітлено проблеми встановлення місця закінчення злочину, зокрема через використання шахраями IP-телефонії, VPN, а також інших засобів анонімізації, а також труднощі організації слідчих дій у зв’язку з великою кількістю та різнорідністю документальних джерел інформації. Автором обґрунтовано теоретико-прикладні засади наукової моделі методики розслідування, яка передбачає системний підхід до збору, аналізу та обробки електронних доказів, використання спеціальних знань і інструментів цифрової криміналістики, а також формування ефективних слідчих стратегій для протидії сучасним шахрайським схемам у сфері нерухомого майна.

Розроблена модель методики розслідування має не лише теоретичне значення для розвитку криміналістичної науки, а й практичну цінність для органів досудового розслідування, підвищуючи ефективність розкриття та попередження злочинів із використанням ІТТ. Запропоновані підходи сприяють стандартизації слідчих процедур, підвищенню якості доказової бази та інтеграції сучасних технологій у криміналістичну практику.

Дослідження має міждисциплінарний характер, поєднуючи кримінальне право, криміналістику, інформаційні технології та цифрову безпеку, що робить його актуальним для науковців, практикуючих слідчих, юристів та розробників ІТ-рішень у сфері безпеки.

Координація діяльності правоохоронних органів в умовах воєнного стану

2026-03-29T23:27:01+03:00

У статті досліджено особливості координаційної взаємодії правоохоронних органів України в умовах дії правового режиму воєнного стану, запровадженого внаслідок широкомасштабної збройної агресії Російської Федерації з 24 лютого 2022 року. Актуальність дослідження зумовлена тим, що воєнний стан створює специфічне правове середовище, в якому традиційні механізми координації правоохоронної діяльності потребують суттєвого переосмислення та адаптації до екстремальних умов функціонування державних інституцій. Проаналізовано конституційно-правові та законодавчі основи координації, зокрема положення Конституції України, Закону України “Про правовий режим воєнного стану”, Закону України “Про прокуратуру”, Закону України “Про військово-цивільні адміністрації”, а також профільного законодавства щодо діяльності Служби безпеки України та Національної поліції. Досліджено багаторівневу структуру системи координації правоохоронної діяльності в умовах воєнного стану: на загальнодержавному рівні – через Раду національної безпеки і оборони України та Кабінет Міністрів України; на регіональному рівні – через обласні та Київську міську військові адміністрації; на відомчому рівні - через координаційну роль прокуратури у сфері протидії злочинності. Окремо висвітлено координаційну взаємодію в розрізі діяльності Офісу Генерального прокурора, СБУ, Національної поліції, Державного бюро розслідувань та Національної гвардії України. Виявлено ключові проблеми міжвідомчої взаємодії, серед яких: дублювання координаційних повноважень різних органів без чіткого розмежування їхньої компетенції; недостатній розвиток механізмів оперативного обміну інформацією та несумісність інформаційних платформ; складнощі цивільно-військової взаємодії правоохоронних органів із підрозділами Збройних Сил України в єдиному оперативному просторі; відомча замкненість окремих структур; прогалини в нормативно-правовому регулюванні координації саме в умовах воєнного стану; недостатня інтеграція з міжнародними партнерами при документуванні воєнних злочинів. Запропоновано науково обґрунтовані шляхи удосконалення відповідних координаційних механізмів. Підкреслено значення залучення органів місцевого самоврядування, волонтерських рухів та інститутів громадянського суспільства до координаційних процесів в умовах воєнного стану.

Актуальні напрями розвитку оперативно-розшукової діяльності в умовах сучасних безпекових викликів в Україні

2026-03-29T23:32:41+03:00

У статті здійснено комплексний науково-правовий аналіз актуальних напрямів розвитку оперативно-розшукової діяльності в Україні в умовах сучасних безпекових викликів. Обґрунтовано, що повномасштабна збройна агресія Російської Федерації проти України, запровадження воєнного стану, поширення гібридних загроз, активізація диверсійно-розвідувальної діяльності та трансформація криміногенного середовища суттєво вплинули на зміст, форми та методи здійснення оперативно-розшукової діяльності правоохоронних органів.

Проаналізовано чинне нормативно-правове регулювання оперативно-розшукової діяльності, визначено його системоутворюючу роль у забезпеченні правопорядку та національної безпеки, а також виявлено низку проблемних аспектів, зумовлених невідповідністю окремих положень законодавства реаліям функціонування правоохоронної системи в умовах воєнного стану. Акцентовано увагу на необхідності адаптації правових механізмів здійснення оперативно-розшукових заходів до умов підвищеної загрози державному суверенітету та територіальній цілісності України.

Особливу увагу приділено визначенню перспективних напрямів розвитку оперативно-розшукової діяльності, серед яких обґрунтовано доцільність цифровізації оперативно-розшукових процесів, впровадження сучасних інформаційно-аналітичних технологій, удосконалення міжвідомчої та міжнародної взаємодії, а також підвищення рівня професійної підготовки оперативних працівників. Доведено, що ефективна реалізація зазначених напрямів можлива лише за умови комплексного підходу, який поєднує правове, організаційне та кадрове забезпечення оперативно-розшукової діяльності.

Зроблено висновок, що подальший розвиток оперативно-розшукової діяльності в Україні має здійснюватися з урахуванням воєнно-політичної обстановки, сучасних загроз національній безпеці та необхідності дотримання прав і свобод людини. Запропоновані у статті напрями можуть бути використані в наукових дослідженнях, правотворчій діяльності та практиці функціонування оперативних підрозділів правоохоронних органів.

Окремі проблеми реалізації кримінальних процесуальних гарантій захисника як суб’єкта доказування на стадії досудового розслідування

2026-03-29T23:49:31+03:00

У статті досліджено проблеми реалізації кримінальних процесуальних гарантій захисника як суб’єкта доказування на стадії досудового розслідування. Особлива увага приділена механізмам збирання та подання доказів захисником, серед яких витребування документів і речей від органів публічної влади, ініціювання проведення слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій. Проаналізовано відповідні положення Кримінального процесуального кодексу (далі – КПК) України та Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», виявлено нормативні прогалини, що обмежують ефективне здійснення прав захисника, зокрема відсутність чіткої процедури отримання доказів, на підставі яких проводяться негласні слідчі (розшукові) дії. Зазначено, що такі прогалини створюють дисбаланс у реалізації засади змагальності сторін, обмежують можливості захисника перевіряти законність і обґрунтованість процесуальних дій, а також оцінювати допустимість і належність отриманих доказів. Підсумовано, що на практиці існує чимало проблемних аспектів, пов’язаних із реалізацією захисником свого права на збирання доказів під час досудового розслідування. Аргументовано, що основними проблемними аспектами є: відсутність у КПК України процедурної регламентації порядку витребування захисником речей і документів, суперечливість у використанні понять «отримання» та «вилучення» доказів адвокатом, фактична залежність сторони захисту від рішень слідчого та прокурора, слідчого судді щодо проведення слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій, засекречування процесуальних документів, які підтверджують законність проведення негласних слідчих (розшукових) дій, що позбавляє захисника можливості перевіряти правомірність таких дій та належним чином оскаржувати їх результати. Запропоновано доповнити КПК України нормами, які чітко визначатимуть процесуальний порядок витребування захисником речей, документів, передбачити можливість фіксації пояснень, отриманих захисником від учасників провадження чи інших осіб, у спеціальному процесуальному документі з наданням їм статусу доказу за умови дотримання визначених вимог, врегулювати на рівні закону процедуру розсекречення процесуальних документів (ухвал слідчого судді, постанов слідчого чи прокурора, клопотань про проведення негласних слідчих (розшукових) дій) після їх виконання або перед відкриттям матеріалів стороні захисту.

Міжнародні практики та правові інструменти протидії корупційним, а також пов’язаним із корупцією кримінальним правопорушенням: порівняльно-правовий аналіз

2026-03-29T23:49:30+03:00

Стаття присвячена актуальному питанню сьогодення - впровадженню міжнароднихантикорупційних практик та правових інструментів протидії корупційним кримінальним правопорушенням у кримінальному судочинстві. У статті обґрунтовано, що значний рівень корупції досі залишається одним із важливих завдань, яке потребує вирішення, для забезпечення верховенства права, економічної стабільності, національної безпеки та довіри громадян до держави, оскільки Україна перебуває у воєнному стані та в умовах євроінтеграційних процесів. Приділено значну увагу формуванню поняття «корупція» завдяки використанню доктринального та офіційного підходів, а також аналізу міжнародно-правових документів ООН, Ради Європи та інших міжнародних організацій. Окремо ґрунтовно досліджено досвід міжнародних країн, що досягли успіху у протидії корупційним правопорушенням у кримінальному судочинстві. Здійснено напрацювання практичних рекомендацій щодо використання досвіду міжнародних країн, що досягли успіху у протидії корупційним правопорушенням у кримінальному судочинстві. Проаналізовано моделі функціонування спеціалізованих антикорупційних органів, особливості кримінального переслідування корупційних злочинів та забезпечення прозорості діяльності органів державної влади. Практичне значення статті полягає у напрацюванні практичних рекомендацій щодо можливості впровадження досвіду міжнародних країн у національне законодавство з урахуванням історичних та правових особливостей держави. У статті зроблено висновки, що ефективна протидія корупційним кримінальним правопорушенням можлива за умови використання комплексного підходу у поєднанні жорстких заходів із превентивними механізмами, а також наявності стійкої політичної волі та підтримки громадянського суспільства. Зауважено, що особливого значення набуває інституційна незалежність антикорупційних органів, ефективність судового контролю та невідворотність кримінальної відповідальності як ключових передумов позитивного результату антикорупційної політики. Важливо вибудовувати системну правову культуру та правосвідомість в країні.

Міжнародне співробітництво правоохоронних органів у протидії злочинам проти волі, честі та гідності особи

2026-03-30T00:09:09+03:00

У науковій статті досліджено міжнародне співробітництво правоохоронних органів як ключовий чинник ефективної протидії злочинам проти волі, честі та гідності особи, що в умовах глобалізації та зростання транснаціональної злочинності дедалі частіше набувають міждержавного характеру. Обґрунтовано, що такі злочини, як торгівля людьми, викрадення осіб, незаконне позбавлення волі та насильницькі зникнення, не можуть бути результативно виявлені, розслідувані, а також попередженні виключно національними засобами, що зумовлює необхідність активної міжнародної взаємодії у більшості таких кримінальних проваджень.

Проаналізовано організаційно-правові засади міжнародного співробітництва правоохоронних органів України, зокрема в межах діяльності Міжнародної організації кримінальної поліції – Інтерполу та Європейського поліцейського офісу (Європолу). Розкрито основні напрями діяльності Інтерполу у сфері міжнародного розшуку осіб, координації зусиль держав, обміну криміналістично значущою інформацією та реалізації аналітичних і оперативних проєктів, спрямованих на протидію злочинам проти особистої свободи та гідності людини. Окрему увагу приділено проблемним аспектам оголошення осіб у міжнародний розшук і використанню інформаційних ресурсів Інтерполу у кримінальному провадженні.

Досліджено роль Європолу як інформаційного та аналітичного хабу Європейського Союзу, його повноваження щодо оброблення персональних даних, здійснення стратегічного аналізу організованої злочинності, участі у спільних слідчих групах та підтримки міжнародних операцій. Визначено значення Європейського центру боротьби з транснаціональними злочинами у забезпеченні комплексного підходу до протидії посяганням на волю, честь та гідність особи.

Зроблено висновок, що ефективне використання потенціалу Інтерполу та Європолу, удосконалення нормативно-правового регулювання та активізація практичної міжнародної співпраці сприятимуть підвищенню результативності боротьби з транснаціональними злочинами та забезпеченню належного захисту фундаментальних прав і свобод людини.

Використання технологій блокчейн як інноваційна складова криміналістичного забезпечення правозастостосовної діяльності в умовах війни

2026-03-30T00:16:10+03:00

Досліджуються актуальні проблеми використання технологій блокчейн у протидії злочинності та їх роль у системі криміналістичного забезпечення такої діяльності у сучасних умовах. Розкрито поняття і криміналістичну сутність віртуальних активів, виокремлено їх види, надано характеристику. Розглянуто сучасне розуміння технології блокчейн, яку визначено як своєрідний «ланцюжок блоків», що являє собою інноваційну технологію, що розглядається як децентралізований цифровий реєстр, який функціонує як розподілена база даних. Виокремлено види злочинної діяльності у цій сфері й запропоновано іноваційні підходи до криміналістичного забезпечення розслідування і судового розгляду кримінальних правопорушень, пов’язаних із використанням віртуальних активів та блокчейн технологій. Обгрунтовано, що криміналістика, інтегруючи сучасні досягнення науки й техніки, у реаліях сьогодення спрямовує свій науковий потенціал на створення ефективної системи криміналістичних засобів, прийомів і технологій у протидії злочинності у сфері незаконного обігу віртуальних активів, а вирішення цих завдань передбачає створення відповідного механізму та запровадження ефективної системи протидії злочинності у цій сфері. Використання таких технологій в умовах війни є фундаментом для створення нової моделі криміналістичного забезпечення органів правопорядку, що проявляється у зміні парадигми фомуванні доказової інформації при розслідуванні таких злочинів. Криміналістичне забезпечення розглядається як процес створення та надання науково обґрунтованих і перевірених на практиці техніко-, тактико-, методико-криміналістичних засобів й технологій, що використовуються практичними працівниками на основі отриманих ними знань та вмінь, відповідно до загальних засад і завдань кримінального провадження. Сучасна парадигма криміналістичного забезпечення еволюціонує від суто юридичної категорії до комплексного організаційно-технологічного механізму, функціональна спроможність якого безпосередньо залежить від рівня інтеграції інноваційних цифрових технологій у практику розслідування та судового розгляду кримінальних проваджень. Запропоновано перспективні напрями дослідження проблематики технологій блокчейн у криміналістиці і судовій експертизі.

Актуальні аспекти забезпечення прав осіб з інвалідністю у кримінальному провадженні

2026-03-30T00:25:53+03:00

У статті досліджено актуальні аспекти забезпечення прав осіб з інвалідністю у кримінальному провадженні, що набули особливої значущості в умовах воєнного стану. Внаслідок повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну різко зросла кількість громадян, які отримали інвалідність, зокрема серед військовослужбовців та цивільного населення. Це зумовлює необхідність адаптації системи кримінального правосуддя до потреб осіб з інвалідністю та створення безбар’єрного середовища на всіх етапах досудового розслідування і судового розгляду. Держава, яка позиціонує себе як демократична та правова, зобов’язана гарантувати рівність усіх громадян перед законом, незалежно від їхнього фізичного чи психічного стану. Це зобов’язання закріплене у Конституції України (стаття 24). Тому питання, забезпечення прав осіб з інвалідністю у кримінальному провадженні є особливо актуальним у період воєнного стану та не втратить своєї актуальності у післявоєнний період, що зумовлює подальше наукове опрацювання та практичну реалізацію.

У роботі проаналізовано національні та міжнародні норми, що регламентують участь осіб з інвалідністю у кримінальному процесі, визначено ключові проблеми реалізації їхніх процесуальних прав. Зокрема, наголошено на відсутності в Національної поліції України спеціально обладнаних транспортних засобів для перевезення осіб, які пересуваються на кріслах колісних, а також на недостатній архітектурній та комунікаційній доступності приміщень органів досудового розслідування. Окремо підкреслено важливість етичного та психологічно виваженого підходу до осіб з інвалідністю, які мають досвід участі у бойових діях, з метою недопущення повторної травматизації під час проведення слідчих дій.

Запропоновано конкретні напрями удосконалення діяльності правоохоронних органів, серед яких – розробка спеціальних методичних рекомендацій, проведення тренінгів і підвищення кваліфікації працівників поліції щодо особливостей взаємодії з особами з інвалідністю. Реалізація таких заходів сприятиме формуванню інклюзивного підходу у сфері кримінального правосуддя та посиленню гарантій прав людини в Україні.

Баланс між безпекою та свободою: державний контроль і права людини в умовах гібридних загроз

2026-03-31T03:00:53+03:00

Вказується, у сучасних умовах гібридної війни проти України, що поєднує збройні дії, інформаційні атаки, кібервтручання та підривні операції, перед державою постає складне завдання – забезпечити ефективний захист національної безпеки, не порушуючи при цьому основоположних прав і свобод людини.

У статті визначено понятійні та нормативні межі балансу між захистом національної безпеки та дотриманням прав і свобод людини в умовах гібридних загроз. Особлива увага приділяється ситуаціям, коли держава, вживаючи заходів контролю, ризикує перетнути межу, за якою обмеження прав стає надмірним або непропорційним. Підкреслюється, що в умовах воєнного чи надзвичайного стану допустимість обмежень визначається як міжнародними стандартами, так і положеннями національного законодавства, зокрема ст. 64 Конституції України.

Розкрито, що гарантування прав людини навіть у періоди безпекової нестабільності можливе лише за умови правового регулювання, чіткої підзвітності органів безпеки, демократичного контролю та прозорості. У статті проаналізовано рекомендації Венеційської комісії та оцінку ОБСЄ щодо реформи Служби безпеки України, які підкреслюють важливість парламентського контролю, незалежного нагляду і захисту приватності в діяльності спецслужб. Також акцент зроблено на ризиках надмірного втручання у приватне життя в межах запобіжних заходів, передбачених КПК України.

Виявлено, що найбільш вразливими для порушення прав людини є сфери обмеження свободи вираження думки, приватного життя, свободи пересування та права на справедливий суд. Гібридні загрози, як-от інформаційні кампанії, кібератаки чи підривні дії з боку іноземних держав, створюють підґрунтя для введення спеціальних режимів контролю, але без належного правового балансу вони можуть стати інструментом зловживань.

Узагальнено, що ефективне забезпечення національної безпеки в умовах гібридних загроз не має суперечити зобов’язанням держави щодо захисту прав людини. Баланс між безпекою та свободою – це динамічна модель, яка передбачає гнучке управління ризиками, відкриту взаємодію з громадянським суспільством, підвищення національної стійкості, розвиток правосвідомості та розширення механізмів правового захисту, зокрема в контексті децентралізації та надання публічних послуг.

Правове регулювання розвитку спортивного туризму в Україні

2026-03-31T03:05:35+03:00

Стаття присвячена загальному комплексному аналізу правового регулювання розвитку спортивного туризму в Україні в контексті сучасних соціально-економічних трансформацій, євроінтеграційних процесів та післявоєнного відновлення держави. Обґрунтовано актуальність дослідження спортивного туризму як міжгалузевого явища, що поєднує сферу туризму та фізичної культури і спорту та водночас виступає інструментом реалізації глобальних Цілей сталого розвитку, зокрема у частині зміцнення здоров’я населення, соціальної інтеграції й сталого розвитку територій. Акцентується увага, що розвиток спортивного туризму має додаткову суспільну значущість в умовах сьогодення, оскільки спортивно-туристична діяльність може виступати ефективним інструментом відновлення людського капіталу, реабілітації населення, зокрема ветеранів війни та осіб з інвалідністю, а також стимулювання сталого розвитку регіонів і територіальних громад. Водночас реалізація цього потенціалу безпосередньо залежить від якості та системності правового регулювання у сфері спортивного туризму.

Метою дослідження є визначення особливостей нормативно-правового забезпечення розвитку спортивного туризму в Україні, виявлення системних прогалин і колізій у національному законодавстві, а також обґрунтування науково-практичних рекомендацій щодо його вдосконалення з урахуванням європейських стандартів і принципів сталого розвитку.

Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні методи пізнання, зокрема аналіз і синтез, формально-юридичний, системно-структурний та порівняльно-правовий методи, що дали змогу комплексно охарактеризувати правові засади функціонування спортивного туризму і визначити тенденції подальшого його розвитку в Україні. Наукова новизна полягає у формуванні авторського підходу до визначення спортивного туризму як комплексного об’єкта правового регулювання на перетині туристичного й спортивного законодавства, а також у визначенні пріоритетних напрямів гармонізації національного законодавства відповідно до європейських стандартів безпеки, інклюзивності та сталого розвитку. Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості їх використання у нормотворчій діяльності, освітньому процесі закладів вищої освіти, а також у практиці організації та управління спортивно-туристичною діяльністю.

Відповідальність держави за дотриманням прав людини

2026-03-31T03:13:22+03:00

У роботі досліджуються державні зобов’язання щодо прав людини, які є критично важливими для забезпечення можливості особи реалізовувати свої права. Ці зобов’язання змушують держави поважати, захищати та виконувати права людини, створюючи правову базу, яка уможливлює збереження гідності кожної особи. Значення державних зобов’язань полягає в їхній ролі як основи для підзвітності та справедливості, що є необхідним для розвитку демократичних суспільств. Зобов’язання визначають механізми, через які громадяни можуть шукати відшкодування за порушення, сприяючи культурі дотримання прав людини. Це формальне визнання дозволяє ефективно розглядати скарги в правових системах. Аналізуючи державні зобов’язання, корисно розрізнити зобов’язання поведінки (що повинні зробити уряди) і результат (чого уряди повинні досягти). Поведінка повинна негайно відповідати встановленим нормам, а результат можна досягати поступово. Держава має право обмежувати свободу громадян лише заради їх власної безпеки. Розподіл зобов’язань на негативні і позитивні є умовним. Будь-яке негативне зобов’язання містить активну частину, яка вимагає певних дій від держави для повної реалізації гарантованих прав. Зобов’язання захищати передбачає прийняття справедливих законів, які мають юридичну силу, є недискримінаційними, підлягають виконанню, а також чесно і справедливо застосовуються як правоохоронними органами, так і судовою системою. Обов’язок виконання передбачає, що уряди роблять усе можливе для досягнення результатів. Дії включають відповідні законодавчі, адміністративні, бюджетні, судові та інші, а вжиті заходи задовольняють критерії – доступність, прийнятність та якість. Результат діяльності уряду оцінюється досягненням мінімальних рівнів кожного права, що включає основні продукти харчування, первинну медичну допомогу та базове житло. Це зобов’язання має застосовуватися незалежно від наявності ресурсів або будь-яких інших факторів. Навмисно регресивні заходи є крайнім засобом, що має бути необхідним, пропорційним, тимчасовим та недискримінаційним, має забезпечувати захист мінімального змісту прав і прийматися лише після розгляду всіх інших варіантів.

Право пацієнта на відмову від лікування як прояв особистої автономії: окремі актуальні питання

2026-03-31T03:17:11+03:00

Стаття присвячена теоретико-правовому аналізу окремих актуальних питань права пацієнта на відмову від медичного лікування та реанімаційних заходів як прояву принципу особистої автономії в системі соматичних прав людини. Зазначена проблематика розглядається на перетині медичного права, біоетики, конституційного права та міжнародного права прав людини, що зумовлює її міждисциплінарний характер та практичну значущість в умовах стрімкого розвитку медичних технологій. Обґрунтовано, що право на відмову від медичного втручання є «негативним» правом, яке ґрунтується на доктрині інформованої згоди та принципі поваги до людської гідності, і принципово відрізняється від «позитивного» права на отримання медичної допомоги. Наголошується, що патерналістська модель медицини поступово замінюється партнерською, де центральне місце посідає поінформована та вільна згода пацієнта, а право на відмову від лікування є її логічним продовженням. Досліджено питання відмови від реанімаційних заходів, у тому числі правовий статус DNR-розпоряджень та інституту завчасно висловлених побажань (advance directives). Розглянуто особливості правового становища недієздатних осіб та механізми прийняття медичних рішень на їхню користь родичами або уповноваженими представниками. Проаналізовано практику Європейського суду з прав людини у справах Arskaya v. Ukraine (2013), Lambert v. France (2015) та Pindo Mulla v. Spain (2024), які сформували ключові стандарти щодо позитивних зобов’язань держави у сфері медичного права та поваги до автономії пацієнта. Здійснено порівняльно-правовий аналіз підходів до законодавчого регулювання права на відмову від лікування у США, державах-членах ЄС та в Україні. Встановлено, що вітчизняне законодавство не містить системного механізму завчасного письмового волевиявлення пацієнта, що породжує правову невизначеність та унеможливлює реальну реалізацію права на самовизначення у критичних медичних ситуаціях. За результатами дослідження сформульовано пропозиції щодо законодавчого закріплення інституту медичного заповіту (living will) та механізму призначення медичного представника (health-care proxy) в українському праві з урахуванням міжнародних стандартів і досвіду зарубіжних правових систем.

Новітні виклики у будівельних відносинах в Україні в воєнний та післявоєнні періоди

2026-03-31T03:27:40+03:00

Статтю присвячено комплексному аналізу новітніх викликів у сфері правового регулювання будівельних відносин в Україні в умовах воєнного стану та на етапі переходу до післявоєнного відновлення економіки. Актуальність дослідження зумовлена безпрецедентним масштабом матеріальних збитків, тотальною потребою в науково обґрунтованому підході до правового регулювання процесів відновлення національної інфраструктури. П’ята оцінка потреб відновлення (RDNA5),оприлюднена у лютому 2026 року, визначає загальну вартість реконструкції на рівні 588 млрд доларів, що майже втричі перевищує прогнозований ВВП України у 2025 році. Дослідження ґрунтується на синтезі емпіричних даних міжнародних організацій (Світовий банк, UNDP, KSE Institute) та компаративному аналізі світового досвіду післявоєнної реконструкції. У статті виявлено п’ять критичних викликів: катастрофічне руйнування інфраструктури (72% збитків сконцентровано у шести областях), критичний кадровий дефіцит (30-40% нестачі спеціалістів, 2,4 вакансії на одного кандидата), масштабне мінне забруднення (142,000 км² потенційно-небезпечних територій), системну енергетичну кризу (втрата понад 50% довоєнних генеруючих потужностей) та значний фінансовий розрив (лише 43% потреб 2025 року покрито).Особливу увагу приділено кадровому виклику як найгострішому та найменш фінансово вирішуваному фактору, що обмежує спроможність будівельної галузі реагувати на зростаючий попит. Аргументовано, що без подвоєння будівельної робочої сили до 2032 року реконструкція буде уповільненою на 50-70% навіть за умов повного фінансування. Демінування ідентифіковано як критичну передумову будь-якої реконструкції у 72% найбільш постраждалих регіонах, де зосереджено основні збитки. Стаття обґрунтовує необхідність інтеграції п’яти стратегічних пріоритетів у правове регулювання: створення єдиного координаційного органу реконструкції, масштабної програми підготовки будівельних кадрів, прискореного розмінування через міжнародну координацію, пріоритетного відновлення енергетичної інфраструктури та запровадження прозорості антикорупційних механізмів. Практична значущість дослідження полягає у розробці конкретних рекомендацій для удосконалення законодавства у сфері будівельних відносин на етапі переходу від воєнного до післявоєнного періоду.

Поняття «джерело права» в сучасній правовій доктрині: актуальні підходи та значення для правового регулювання

2026-03-31T03:30:47+03:00

Стаття присвячена теоретико-правовому аналізу поняття «джерело права» як однієї з найбільш дискусійних категорій загальної теорії права та філософії права. Попри те що цей термін використовується у юридичній науці впродовж понад двох тисячоліть, єдиного загальновизнаного його визначення досі не вироблено, що зумовлює як теоретичні суперечності, так і практичні труднощі у сфері правотворчості та правозастосування. Актуальність дослідження визначається євроінтеграційним курсом України, динамічним оновленням національного законодавства та необхідністю його гармонізації зі стандартами Європейського Союзу, що вимагає чіткого розуміння природи та ієрархії джерел права.

У статті систематизовано та критично осмислено основні наукові підходи до розуміння поняття «джерело права», що сформувалися у вітчизняній та зарубіжній правовій доктрині. Встановлено, що філософський, соціологічний та позитивістський підходи пропонують принципово відмінні відповіді на питання про те, що саме породжує право і надає йому обов’язкової сили. Проаналізовано внесок провідних зарубіжних правознавців: Ж.-Л. Бержеля, Л. Фуллера, Г. Бермана, а також вітчизняних учених у розробку цієї проблематики. Обґрунтовано, що багатозначність терміна «джерело права» не є випадковою, а відображає справжню складність і багатовимірність самого феномену права.

У результаті дослідження виокремлено три основні значення поняття «джерело права»: ідеальне (правосвідомість, природне право, правова ідеологія), матеріальне (соціально-економічні умови суспільного життя, чинники правоутворення) та формально-юридичне (зовнішні форми вираження та закріплення правових норм). Доведено, що кожне з цих значень відображає певний аспект правової реальності і не може розглядатися як самодостатнє без урахування інших. Особлива увага приділяється формально-юридичному значенню, яке набуває найбільшої практичної значущості, оскільки дозволяє визначити ієрархію правових актів та механізми їх застосування. Водночас зведення джерел права виключно до їхніх формальних проявів визнається методологічно обмеженим підходом, що не враховує ціннісно-ідеологічних, соціальних та суб’єктивних чинників правоутворення. Зроблено висновок, що дослідження джерел права має виражене практичне значення для розвитку правової системи України в умовах євроінтеграції.

Логічний спосіб тлумачення норм кримінального права

2026-03-31T03:40:20+03:00

Стаття присвячена аналізу одного із способів тлумачення норм кримінального права: логічного способу. Відзначається, що тлумачення норм кримінального права відіграє важливу роль в процесі здійснення правозастосування органами кримінальної юстиції. Без здійснення тлумачення норм кримінального права їх застосування неможливе, що вказує на об’єктивний характер причин, які спонукають для вчинення інтерпретатором дій з тлумачення норм кримінального права.

Стверджується, що тлумачення норм кримінального права виступає вольовим процесом, який спрямований на вияснення точного змісту норми закону про кримінальну відповідальність, як його передбачав законодавець у процесі конструювання цієї норми.

Автор відстоює позицію, відповідно до якої серед способів тлумачення норм кримінального права логічний спосіб повинен мати самостійне значення, а не зливатися з іншими способами тлумачення (систематичним, граматичним тощо). Зокрема, логічне тлумачення норми кримінального права – це встановлення змісту правової норми виходячи із змісту виразів, використаних в законі про кримінальну відповідальність. Воно переслідує мету за допомогою логічних прийомів встановити волю законодавця, яка прямо не була виражена. Під час використання логічного тлумачення кримінально-правової норми аналізу піддаються поняття, явища та їхнє співвідношення між собою. Кожен спосіб тлумачення має своєрідний об’єкт. Зокрема, граматичний спосіб тлумачення таким об’єктом має слова, систематичний – зв’язки норм права між собою, а при використанні логічного способу тлумачення ним виступає поняття. В науковій статті на прикладах із Кримінального кодексу України продемонстровано такі прийоми логічного тлумачення норм кримінального права як перетворення, аналіз, умовивід, висновки по аналогії тощо. Авторська позиція підкріплена матеріалами судової практики та її узагальненнями.

Компенсація за час вимушеного прогулу: еволюція судової практики та нові підходи у реформованому трудовому законодавстві

2026-03-31T03:42:47+03:00

Статтю присвячено комплексному дослідженню правової природи та механізму компенсації за час вимушеного прогулу в умовах трансформації трудового законодавства України. У роботі проаналізовано нормативні засади регулювання відповідних правовідносин, насамперед положення статей 235 - 236 Кодексу законів про працю України, їх системний зв’язок із процесуальними нормами цивільного судочинства, а також із законодавством про загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Розкрито зміст поняття «вимушений прогул» як періоду фактичної неможливості працівника виконувати трудові обов’язки з причин, що не залежать від нього, та обґрунтовано його доктринальне значення в системі гарантій права на працю.

Особливу увагу приділено аналізу сучасної судової практики, зокрема правових позицій Верховного Суду щодо визначення початку і закінчення періоду вимушеного прогулу, тривалості компенсації, порядку обчислення середнього заробітку, а також правової природи відповідної виплати як різновиду заробітної плати, а не відшкодування шкоди. На прикладі конкретних судових справ продемонстровано тенденцію до розширювального тлумачення гарантій працівника, зокрема щодо можливості стягнення середнього заробітку за період понад один рік у разі тривалого судового розгляду не з вини працівника, а також щодо звільнення працівника від сплати судового збору у спорах про поновлення на роботі.

У статті також проаналізовано законодавчі новели, пов’язані із зарахуванням періоду вимушеного прогулу до страхового стажу та нарахуванням єдиного соціального внеску на суми відповідних виплат, що свідчить про поступове посилення соціальної спрямованості трудового права. Окреслено ризики та фінансові наслідки для роботодавців, пов’язані зі зростанням обсягу відповідальності у випадку незаконного звільнення, а також процесуальні гарантії доступу працівника до правосуддя.

Зроблено висновок про формування в українській правозастосовній практиці стабільної концепції повної компенсації за час вимушеного прогулу як інструмент відновлення порушеного трудового права. Обґрунтовано доцільність подальшої кодифікації та деталізації відповідних положень у межах реформованого трудового законодавства з метою підвищення правової визначеності, забезпечення балансу інтересів сторін трудових правовідносин та уніфікації судової практики.

Логічна типологія правової невизначеності: теоретико-методологічні засади

2026-03-31T02:47:03+03:00

Статтю присвячено логіко-теоретичному аналізу правової невизначеності та обґрунтуванню її типології. Вихідною є теза про те, що правова невизначеність не є випадковим дефектом нормативного регулювання, а становить структурну характеристику права, пов’язану з відкритою текстурою правових норм, загальністю правових понять і механізмами їх інтерпретації. Проблема дослідження полягає в тому, що в теорії права невизначеність часто використовується як узагальнююче поняття без належного логічного розмежування її підстав, що призводить до методологічної нечіткості та ускладнює визначення меж формалізації правових понять. Метою дослідження є виявлення логічно різнорідних механізмів виникнення правової невизначеності, їх концептуальне розмежування та уточнення меж застосування формальних логічних інструментів у правовому мисленні. Методологічну основу становить поєднання логіко-філософського аналізу, доктринально-правового підходу та юридичних конкретнонаукових методів. Його доцільність зумовлена структурною складність досліджуваного явища. У статті запропоновано логічну типологію правової невизначеності, що охоплює нечіткість меж, семантичну неоднозначність та невизначеність критеріїв оцінки. Показано, що кожен із цих типів має автономний механізм виникнення, функціонує на різних логічних рівнях і по-різному трансформується в процесі підвищення визначеності через інтерпретацію або конкретизацію. Обґрунтовано, що формалізація та уточнення правових понять не усувають невизначеність остаточно, а змінюють форму її прояву. У цьому виявляється діалектичний взаємозв’язок правової визначеності та правової невизначеності, коли підвищення визначеності в одному вимірі одночасно породжує нові зони невизначеності в іншому. Визначеність і невизначеність постають як структурно взаємозумовлені елементи правового регулювання, що перебувають у динаміці постійного перерозподілу меж. Дослідження виконано як перша частина двох послідовних статей. Отримані результати створюють теоретичне підґрунтя для подальшого аналізу процесів конкретизації у правозастосуванні та оцінки впливу виокремлених типів невизначеності на аргументацію судових рішень, що і становитиме основу подальшого етапу дослідження.

Трансформація правничої діяльності в цифрову епоху: від герменевтики тексту до інтерпретації алгоритмів

2026-03-31T02:51:33+03:00

У статті досліджено трансформацію правничої діяльності в умовах цифровізації суспільних відносин. Акцентовано увагу на зміні інтерпретаційної парадигми сучасного правника, зумовленій переходом від домінування герменевтики правового тексту до необхідності інтерпретації алгоритмів як технічно опосередкованих носіїв нормативності. Розглядається вплив алгоритмічних систем і цифрових платформ на процеси правозастосування, публічного управління та реалізації прав, а також окреслюється роль алгоритмів у формуванні нових регулятивних ефектів de facto.

Обґрунтовано, що алгоритми в сучасних соціально-правових практиках виконують функцію «операторів нормативності», опосередковуючи доступ до публічних послуг, визначаючи пріоритетність адміністративних процедур і впливаючи на траєкторії реалізації процесуальних прав. На прикладі судової практики показано, що юридично значущі наслідки для особи можуть виникати внаслідок функціонування цифрових систем за відсутності формалізованого індивідуального адміністративного акта, що актуалізує проблему прозорості алгоритмів та ефективності правового контролю.

Наголошено на ризиках порушення людських прав унаслідок непрозорості алгоритмічних рішень, можливих дискримінаційних ефектів та делегування владних повноважень цифровим системам без належних процедур підзвітності. Обґрунтовано необхідність розвитку інтерпретаційних підходів, зорієнтованих на аналіз алгоритмічної логіки, джерел даних і вбудованих у цифрові системи ціннісних припущень. Інтерпретація алгоритмів постає як необхідний елемент забезпечення принципів верховенства права, правової визначеності, пропорційності та недискримінації.

Зроблено висновок, що трансформація правничої діяльності в цифрову епоху постає як зміна інтерпретаційної парадигми, що потребує переосмислення професійних компетентностей правника, розвитку міждисциплінарних методологічних інструментів і формування нових стандартів юридичної аргументації. Реалізація цих завдань є передумовою збереження ціннісно-нормативного виміру права в умовах зростаючої алгоритмізації публічного управління та правозастосування.

Міжнародно-правове регулювання стандартів соціального партнерства

2026-03-30T23:28:02+03:00

В статті розглядаються особливості правової регламентації міжнародно-правового регулювання стандартів соціального партнерства та визначення перспектив його розвитку. Висловлена думка, що міжнародно-правові норми в умовах глобалізації є інструментом регулювання взаємозв’язків у світовому масштабі. Вони сприяють миру, безпеці, стабільному розвитку, захисту прав людини та правовій визначеності. У майбутньому їх роль лише зростатиме, адже глобальні виклики потребують спільних рішень, заснованих на загальноприйнятих правових принципах. Константовано, що міжнародно-правове регулювання соціального партнерства здійснюється на рівні ООН в цілому і МОП, зокрема як спеціалізованої установи ООН з питань, пов’язаних із трудовими відносинами, спрямованої на забезпечення захисту прав людини.

Зазначено, що в сфері міжнародно-правового регулювання соціальних стандартів діють такі основні міжнародні акти як, Конвенція МОП №87 «Про свободу асоціації та захист права на організацію» 1950 р., Конвенція МОП №98 «Про застосування принципів права на організацію та ведення колективних переговорів» 1948 р., Конвенція МОП № 135 «Про захист прав представників працівників на підприємстві та можливості, що їм надаються» 1971 р., Рекомендація МОП № 143 «Про захист прав представників працівників на підприємстві та можливості, що їм надаються» 1971 р., Хартія Європейського співтовариства про основні соціальні права працівників 1989 р. на регіональному рівні, а також інші універсальні документи, що доповнюють зазначений правовий масив.

На основі аналізу наукових точок зору та законодавства, автори приходить до висновку, що соціальне партнерство є ключовим елементом сучасної системи трудових відносин, забезпечуючи баланс інтересів між працівниками, роботодавцями та державою. Його ефективність залежить від наявності чітко визначених міжнародно-правових стандартів. Водночас, зауважено, що регулювання соціального партнерства на міжнародному рівні потребує подальшого вдосконалення, зокрема через посилення контролю за виконанням міжнародних зобов’язань, підтримку діалогу між учасниками трудових відносин та розширення участі профспілок інших представницьких організацій у прийнятті рішень.

Захист цивільного населення у збройних конфліктах за міжнародним правом

2026-03-31T00:12:41+03:00

У статті здійснено ґрунтовний аналіз міжнародно-правових норм забезпечення захисту цивільного населення в умовах збройних конфліктів із урахуванням особливостей їх практичного застосування під час збройної агресії проти України. Автор зауважує, що гарантування життя, безпеки та людської гідності цивільних осіб становить одну з ключових засад міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини і реалізується через дотримання принципів чіткого розрізнення між цивільними такомбатантами, пропорційності застосування сили, гуманності, атакожобмеження засобів і методів ведення бойових дій.У роботі проаналізовано міжнародно-правові норми, що регулюють правовий статус цивільного населення та визначають обов’язки учасників збройного конфлікту щодо його захисту. Також враховано міжнародні стандарти, що визначають межі допустимих дій у війні та обов’язок сторін уникати шкоди цивільному населенню. Особливу увагу приділено актуальним проблемам реалізації норм міжнародного гуманітарного права, зумовленим трансформацією характеру сучасних збройних конфліктів, використанням невибіркових засобів ураження та систематичним ігноруванням міжнародних зобов’язань. На основі офіційних матеріалів Управління Верховного комісара ООН з прав людини проаналізовано тенденції зростання кількості жертв серед цивільного населення України, а також масштаби руйнування житлової, соціальної та критичної інфраструктури. Окремо висвітлено правові гарантії захисту найбільш уразливих груп цивільних осіб, насамперед жінок і дітей, та проблематику сексуального і ґендерно зумовленого насильства в умовах збройного конфлікту.Проаналізовано практику Європейського суду з прав людини щодо застосування положень Конвенції в ситуаціях збройних конфліктів, зокрема з питань меж юрисдикції Суду, критеріїв правомірності застосування летальної сили та співвідношення норм міжнародного гуманітарного права і міжнародного права прав людини. Зроблено висновок, що забезпечення реального захисту цивільного населення можливе лише за умови ефективної імплементації міжнародно-правових норм, належного документування воєнних злочинів та гарантування невідворотності юридичної відповідальності за їх вчинення.

ВОІВ як провідний постачальник послуг з альтернативного вирішення спорів у галузі інтелектуальної власності

2026-03-31T00:15:07+03:00

У даній науковій статті охарактеризовано становлення та розвиток можливостей альтернативного вирішення спорів у межах Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ). Проаналізовано правову природу та функціональні засади діяльності Центру з арбітражу та посередництва ВОІВ, зокрема визначено ключові способи альтернативного вирішення спорів, представлені під його егідою, охарактеризовано нормативну базу діяльності, а саме Правила медіації, арбітражу, прискореного арбітражу й експертного рішення, включаючи їх юридичну силу. Звернено увагу на принципи автономії волі сторін, конфіденційності, незалежності нейтральних осіб і процесуальній гнучкості, що забезпечують ефективність і передбачуваність процедур, а відтак збільшують рівень довіри до них.

Стаття пропонує стислий огляд основних аспектів здійснення провадження з альтернативного вирішення спорів шляхом чотирьох способів, котрі пропонує Центр ВОІВ як надавач даних послуг. Визначено їх суть та встановлено відповідність з існуючими, загальновизнаними, міжнародними практиками. Приділено увагу перевагам та ефективності процедур, доцільності використання, їхньому зв’язку з іншими міжнародними актами у сфері альтернативного вирішення спорів.

Окремий акцент зроблено на ролі Центру у врегулюванні доменних спорів відповідно до Єдиної політики вирішення спорів щодо доменних імен (UDRP), запровадженої ICANN. Зокрема визначено, що Центр є провідним міжнародним постачальником послуг у цій сфері, ефективно протидіє кіберсквотингу – недобросовісній реєстрації, використанню та продажу доменних імен з метою отримання прибутку – та сприяє захисту прав власників торговельних марок і реєстрантів доменів, налагоджуючи активну співпрацю для зменшення випадків порушень та виникнення спорів.

Доведено, що діяльність Центру ВОІВ стала ключовим елементом глобальної системи захисту інтелектуальної власності, показуючи високу адаптивність організації до викликів цифрової економіки та її здатність ефективно поєднувати міжнародно-правові та приватноправові інструменти врегулювання спорів, забезпечуючи баланс інтересів усіх учасників правовідносин.

Співвідношення визнання та невизнання в міжнародному праві

2026-03-31T00:23:32+03:00

У статті здійснено системний теоретичний аналіз природи визнання як одностороннього офіційного акта держави, що поєднує суверенний політичний вибір і юридичну значущість для міжнародної взаємодії. Рішення про визнання ухвалюється в межах політичної дискреції суб’єкта міжнародного права, однак на практиці воно має визначені правові наслідки для подальших офіційних контактів і форм міжнародного співробітництва.

Обґрунтовано необхідність чіткого розмежування між визнанням як механізмом підтвердження правового статусу держави чи уряду та режимом невизнання як правовою реакцією на міжнародно-протиправні ситуації, зокрема агресію, окупацію або спроби анексії. Змішування цих категорій у правозастосуванні спотворює розуміння їхніх правових ефектів і може послаблювати ефективність міжнародного реагування, зокрема із використанням санкційних та інших обмежувальних заходів. Докладно розкрито зміст обов’язку невизнання ситуацій, створених внаслідок серйозних порушень імперативних норм jus cogens. Встановлено, що функція цього обов’язку полягає у запобіганні легітимації результатів протиправного застосування сили та недопущенні «нормалізації» незаконних територіальних змін у міжнародному просторі.

На основі аналізу міжнародної практики, сформованої у зв’язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України, систематизовано підходи до формування політики невизнання та окреслено межі допустимої взаємодії з de facto владою на окупованих територіях з гуманітарних і правозахисних питань. Обґрунтовано, що технічні контакти, спрямовані на захист прав людини або вирішення нагальних гуманітарних потреб, не повинні створювати ефект імпліцитного визнання за умови їх обмеженого характеру та наявності чітких офіційних застережень про невизнання легітимності окупаційних структур.

Уточнено юридичні наслідки визнання для режимів офіційних контактів, зокрема щодо допуску та акредитації представників, встановлення договірних відносин і визначення обсягу суверенних та дипломатичних імунітетів. Додатково окреслено ризикові індикатори імпліцитного визнання через поведінку держав, зокрема інституціоналізацію взаємодії та використання форматів, здатних створювати враження прийняття незаконної територіальної юрисдикції.

Угода між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки про створення Американсько-Українського інвестиційного фонду відбудови та клаузула rebus sic stantibus

2026-03-31T00:30:28+03:00

Стрімке повернення до міжнародних відносин епохи Realpolitik, за якої тенденції до збільшення впливу політики сили на міжнародні відносини становляться очевидними, змушує держави, які є потенційними об’єктами такого впливу, вдаватися до пошуку дієвих правових механізмів захисту своїх політичних та економічних інтересів в умовах докорінної зміни обставин міжнародного співробітництва. Стаття присвячена аналізу структури, змісту, обставин укладання, процедури ратифікації Угоди між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки про створення Американсько-Українського інвестиційного фонду відбудови від 30 квітня 2025 р. (далі – Угода) у контексті світоглядних змін та фактичних подій, які відбуваються у сфері міжнародних інвестиційних відносин протягом двох десятиліть ХХІ століття.

Досліджено зміст окремих положень Угоди на предмет їх відповідності керівним принципам ООН з питань бізнесу та прав людини. Визначено об’єктивне підґрунтя формування сучасної світової тенденції до фундаментального перегляду існуючих міжнародних інвестиційних договорів старого покоління та їх заміну міжнародними інвестиційними договорами нового покоління. Досліджено досвід Еквадору з одностороннього припинення міжнародних інвестиційних договорів старого покоління, визначено причини та правові підстави такого припинення. Виокремлено практичні випадки застосування Конституційним Судом Еквадору повноважень щодо здійснення контролю за конституційністю укладених Еквадором міжнародних договорів через надання попередніх і обов’язкових висновків щодо їх конституційності. Проведено аналіз Закону України «Про ратифікацію Угоди між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки про створення Американсько-Українського інвестиційного фонду відбудови» від 08 травня 2025 р. №4417-IX на предмет наявності у тексті закону застережень/імпліцитних заяв, сформульованих до його положень. Досліджено повноваження Конституційного Суду України щодо наступного контролю за чинними міжнародними договорами та спеціального контролю за критерієм «чинності» міжнародного договору. Визначено гіпотетичні випадки правомірного застосування Україною клаузули rebus sic stantibus для припинення, зупинення дії Угоди або зміни обсягу зобов’язань України за Угодою.

Актуальні проблеми правового регулювання безпеки космічної діяльності

2026-03-31T00:43:19+03:00

У даній роботі проведено аналіз проблем правового регулювання безпеки космічної діяльності, зокрема стосовно демілітаризації і техногенного забруднення космічного простору. Вказано на причини виникнення зазначених проблем, а саме, на прогалини у чинному міжнародному космічному законодавстві (зокрема в Договорі про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла від 1967 р. (Договір про космос)), які стосуються заборони використання не будь-якої зброї, а лише зброї масового знищення та ядерної зброї у космічному просторі відповідно до принципу, котрий прописаний у зазначеному Договорі про космос. А також у статті акцентовано на відсутність потужного правового забезпечення на міжнародному рівні екології космосу нормами жорсткого права (конвенційними нормами). Зауважено на те, що зазначені проблеми в сфері космічної діяльності взаємопов’язані, тобто техногенне забруднення космічного простору (створення «космічного сміття») відбувається здебільшого внаслідок руйнування (фрагментації) космічних об’єктів подвійного призначення (військового та цивільного), а екологічно небезпечне космічне середовище, у свою чергу, загрожує безпечному перебуванню людини у космосі та функціонуючим космічним об’єктам, що перебувають у космічному просторі з дослідницькими цілями, наприклад, Міжнародній космічній станції (МКС), яка вимушена постійно змінювати свою локацію, щоб уникнути зіткнення з небезпечними уламками знищених супутників та інших відпрацьованих космічних апаратів. З оглядом на проведену аналітику, обґрунтовано необхідність оновлення міжнародного космічного законодавства з урахуванням викликів сучасних реалій, і розроблення конвенційних моделей, які мають ефективно регламентуватиме забезпечення безпеки космічної діяльності в аспектах її демілітаризації та упередження збільшення «космічного сміття» шляхом встановлення законодавчих правил експлуатації та утилізації фрагментів супутників та введення мораторію на використання протисупутникової зброї прямого ураження, зокрема «ASAT». Зауважено на доцільність правової регламентації безпечного дослідження і використання космічного простору на національному рівні не лише в інтересах окремих космічних держав та їхніх приватних компаній, а з урахуванням ключового принципу міжнародного космічного права «про мирне засвоєння космосу в інтересах саме всього людства», визначеного в Договорі про космос, тому що такий позитивний підхід первинних суб’єктів міжнародного космічного права сприятиме стримуванню динаміки космічної гонки озброєння та безконтрольного збільшення «космічного сміття», що відповідає інтересам всіх країн світу.

Політика держави або організації як необхідний елемент для кваліфікації злочинів проти людяності в міжнародному кримінальному праві

2026-03-31T00:47:41+03:00

За весь час повномасштабного російського вторгнення в Україну, яке розпочалося 24 лютого 2022 року, було зафіксовано понад 170 тисяч воєнних злочинів, вчинених російською армією, значна кількість яких була спрямована проти мирних мешканців. Серед цих злочинів є й такі, які підпадають також під ознаки злочинів проти людяності, передбачені статтею 7 Римського статуту Міжнародного кримінального суду. У зв’язку з наведеними вище обставинами, потреба у детальному вивченні особливостей злочинів проти людяності, розкриття сутності їх необхідних елементів, одним з яких є вимога наявності політики держави або організації, стає надзвичайно актуальною для сучасної науки міжнародного права.

У статті здійснено комплексне дослідження правових підходів до розуміння поняття політики держави або організації як необхідного елементу для кваліфікації злочинів проти людяності. Зокрема, проаналізовано розбіжності у поглядах науковців щодо тлумачення елементу політики у протиправних діяннях проти цивільного населення. Встановлено, що одна група науковців вважає політику держави або організації самостійним та необхідним елементом злочинів проти людяності, який допомагає відмежувати останні від ізольованих актів насильства, які охоплюються внутрішнім кримінальним законодавством держав. Інша група науковців пропонує відмінний від першого підхід до розуміння елементу політики, зазначаючи, що політика держави або організації не є самостійним елементом злочинів проти людяності, а радше слугує доказовим фактором для встановлення систематичності та широкомасштабності злочинного діяння.

Крім того, у статті особливу увагу приділено аналізу судової практики трибуналів ad hoc, зокрема Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії (МКТЮ) та Міжнародного трибуналу для Руанди (МКТР), а також Міжнародного кримінального суду (МКС) стосовно тлумачення поняття «політика держави або організації». Підкреслюється неоднозначність та суперечність підходів судових органів до вирішення даного питання. З’ясовано, що політика держави або організації не обов’язково повинна бути прямо та чітко сформульованою, а може бути встановленою за сукупністю фактичних обставин.

Не менш важливим питанням, яке досліджено у статті, є роль недержавних суб’єктів у вчиненні злочинів проти людяності. Встановлено, що єдиного підходу до вирішення цієї проблеми серед наукової спільноти та в судовій практиці немає. Пропонуються два альтернативні підходи до вищезазначеного питання. Перший полягає у тому, що будь-які недержавні суб’єкти можуть вважатися «організацією» у значенні статті 7(2)(а) Римського статуту, а другий підхід передбачає, що вважатися «організацією» і бути відповідальними за вчинення злочинів проти людяності можуть лише суб’єкти, які пов’язані з державою.

Зроблено висновок, що існує нагальна потреба у формуванні узгодженого підходу до розуміння елементу політики держави або організації з метою забезпечення правильної кваліфікації злочинів проти людяності та відповідно підвищення ефективності міжнародного кримінального правосуддя.

До питання визначення місця принципу добросовісності у системі сучасного міжнародного публічного права

2026-03-31T01:00:31+03:00

У статті здійснено аналіз принципу добросовісності як одного з ключових системоутворюючих елементів сучасного міжнародного публічного права. Вказано, що цей принцип, який історично виник як етичний імператив, нині перетворився на універсальне юридичне правило, яке визначає стандарти поведінки держав у сфері міжнародних відносин. Констатовано, що добросовісність відіграє важливу роль у формуванні, виконанні та тлумаченні міжнародних зобов’язань, забезпечуючи передбачуваність та стабільність міжнародного правопорядку.

У статті аналізується правове закріплення добросовісності в основоположних міжнародних актах, зокрема у Статуті ООН та Віденській конвенції про право міжнародних договорів, а також її концептуальне осмислення у рішеннях Міжнародного Суду ООН. Вказано, що наразі дедалі активніше використовується принцип добросовісності не як декларативна норма, а як реальний інструмент для оцінки намірів і дій держав, визначення меж використання ними суверенітету, а також відновлення порушеного балансу інтересів.

Констатовано, що принцип добросовісності є основоположним чинником забезпечення стабільності міжнародних відносин. Його дотримання формує взаємну довіру, впевненість сторін у безпеці та передбачуваності дій партнерів тощо. Підкреслено вагомість принципу добросовісності у міжнародному праві, окремі вчені слушно зазначають, що цей принцип виконує роль базового регулятивного механізму, який пронизує всі рівні нормотворчої та правозастосовної діяльності держав. Він визначає стандарти поведінки як у процесі укладення та виконання міжнародних договорів, так і при прийнятті односторонніх актів, рішень міжнародних організацій тощо.

Зроблено висновок, що принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань має універсальний характер, оскільки охоплює всі сфери взаємодії між державами від політичної до економічної, від договірної до звичаєвої. Він діє на кожному етапі міжнародних відносин без винятку, від початку переговорів до остаточного виконання чи припинення зобов’язань. Крім того принцип добросовісності у міжнародному публічному праві виступає не лише моральною, а й юридично обов’язковою категорією, що забезпечує узгодженість, передбачуваність і справедливість у міжнародних відносинах.

Антикорупційні механізми у публічних закупівлях: міжнародний досвід та напрями адаптації в Україні

2026-03-31T01:02:47+03:00

Стаття присвячена комплексному дослідженню антикорупційних механізмів у сфері публічних закупівель як одного з ключових елементів забезпечення доброчесності публічного управління та економічної безпеки держави. У статті автором аналізується міжнародний досвід запобігання корупції у закупівельних процедурах, зокрема підходи Європейського Союзу, рекомендації ОЕСР, стандарти Світового банку та практики держав, що продемонстрували високу ефективність інституційних та цифрових інструментів прозорості. Особлива увага приділяється поєднанню правових, організаційних і технологічних механізмів контролю, включаючи системи відкритих даних, електронні платформи закупівель, інститути незалежного нагляду та ризик-орієнтований аудит.

Обґрунтовується теза про те, що ефективність антикорупційної політики у публічних закупівлях визначається не лише наявністю формальних заборон, а й якістю процедурного регулювання, рівнем цифровізації, підзвітністю замовників та реальними можливостями громадського контролю. На основі порівняльно-правового аналізу автором визначаються напрями адаптації міжнародних моделей до української правової системи з урахуванням інституційних особливостей, євроінтеграційних зобов’язань та потреб післявоєнного відновлення.

У статті акцентовано увагу, що гармонізація закупівельного законодавства з міжнародними антикорупційними стандартами має супроводжуватися розвитком практик доброчесного адміністрування та підвищенням професійної відповідальності суб’єктів публічних закупівель.

Запропонований та проведений аналіз підтверджує, що сталі антикорупційні результати досягаються за умови системної взаємодії нормативних гарантій, інституційної спроможності та цифрової інфраструктури. Саме інтегрованість цих елементів формує довіру до закупівель і знижує корупційні ризики.

Результати дослідження можуть бути використані для вдосконалення національної антикорупційної політики, реформування процедур закупівель та формування довгострокової моделі прозорого управління публічними ресурсами.

Особливості правового регулювання праці жінок в морській інфраструктурі

2026-03-31T01:10:49+03:00

Статтю присвячено аналізу особливостей правового регулювання праці жінок у морській інфраструктурі крізь призму міжнародного морського та трудового права. Досліджується еволюція участі жінок у морській галузі — від поодиноких історичних прикладів до формування системних міжнародних механізмів забезпечення гендерної рівності та захисту прав жінок. Обґрунтовано, що попри історичні досягнення та наявність професійного потенціалу, жінки й надалі становлять незначний відсоток світового морського персоналу, що зумовлено структурною дискримінацією, професійними стереотипами, ризиками насильства і домагань, а також обмеженим доступом до освіти й кар’єрного зростання.

Особливу увагу приділено ролі Міжнародної морської організації (IMO) та Міжнародної організації праці (МОП) у формуванні міжнародно-правових стандартів захисту прав жінок у морському секторі. Проаналізовано програму IMO «Women in Maritime», положення Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 року, Конвенції МОП № 183 та № 190, а також сучасні ініціативи IMO та WISTA International, спрямовані на створення безперешкодного та безпечного робочого середовища. Підкреслюється величезна роль у захисті прав жінок глобальних декларацій та конференцій що відображає комплексний підхід до захисту працівників в морській сфері. Висвітлено значення Манільської декларації про права людини, безпеку та благополуччя моряків як універсального документа, що підтверджує застосовність прав людини до всіх моряків незалежно від статі. Визначено сучасний механізм реалізації трудових і гендерних прав моряків через механізми колективних договорів які забезпечують профспілки та Міжнародна федерація транспортних працівників (ITF).

Зроблено висновок, що сучасний стан міжнародно-правового регулювання створює достатні нормативні передумови для реалізації трудових прав жінок у морській інфраструктурі, однак ефективність їх забезпечення залежить від імплементації міжнародних стандартів на національному рівні та реального застосування в практиці судноплавних компаній і держав прапора.

Обмеження та відповідальність за використання штучного інтелекту у збройних конфліктах: національний і міжнародний виміри

2026-03-31T01:15:02+03:00

У статті досліджуються існуючі міжнародні та національні підходи до обмеження штучного інтелекту, що використовується у воєнній промисловості. Ставиться під питання, чи забезпечують Женевські конвенції достатню кількість запобіжних заходів для суб’єктів міжнародного гуманітарного права, які мають наміри застосовувати автономні системи під час збройних конфліктів. Розглянуто історію становлення поняття «штучний інтелект» на прикладі національних теорій науковців.

Проведено паралелі правосуб’єктності особи та комп’ютера, наділеного розумовими здібностями, мисленням та поведінкою людини, задля з’ясування можливості встановлення відповідальності для штучного інтелекту. Встановлено, що «штучність» інтелекту у військових системах не є автономією в розумінні автономії волі людини. А правосуб’єктність штучного інтелекту виключає можливість притягнення комп’ютера до відповідальності у зв’язку з відсутністю правового бачення його як повноцінного суб’єкта правовідносин.

Детально розглянуто питання відповідальності за використання штучного інтелекту у збройних конфліктах в межах міжнародних суб’єктів – держав та міжнародних організацій, а також національних – командирів, виробників, розробників та операторів.

За результатами дослідження зроблено висновок, що обмеження використання штучного інтелекту має зводитися до прямої заборони алгоритмічного мислення у новітній зброї без прямого контролю людини. Щоб можна було говорити про міжнародно-правову відповідальність в порушення норм права війни комбатант має лишатися єдиним суб’єктом притягнення. А штучний інтелект у системах озброєнь мусить лишатися неавтономним джерелом інформації для проведення аналізу поля бою оператором або командиром. Як-от використання штучного розуму у системах протиповітряної оборони, у супутниках чи дронах розвідниках. Будь-яка смертельна зброя за участі штучного інтелекту обмежується моделлю «human-in-the-loop», а прийняття державами Женевських конвенцій та додаткових протоколів до них встановили запобіжні заходи щодо використання автономної зброї під час збройних конфліктів.

Дипломатичний захист у системі сучасного міжнародного права: еволюція, кодифікація та трансформація функцій

2026-03-31T01:21:37+03:00

Статтю присвячено дослідженню інституту дипломатичного захисту як одного з фундаментальних і водночас трансформованих механізмів сучасного міжнародного публічного права. Здійснено системний аналіз еволюції даного інституту від його класичних доктринальних витоків до сучасного стану функціонування в умовах зростаючої ролі міжнародних механізмів захисту прав людини та розвитку міжнародного інвестиційного права. Особливу увагу приділено з’ясуванню місця дипломатичного захисту в структурі сучасного міжнародного правопорядку, його співвідношенню з іншими формами міжнародно-правового захисту особи, а також проблемам його кодифікації та практичного застосування. Розкрито історико-правові передумови становлення дипломатичного захисту та показано, що його формування було тісно пов’язане з розвитком класичної системи міжнародного права, в якій держава виступала основним і фактично єдиним суб’єктом міжнародно-правових відносин. Досліджено процес трансформації дипломатичного захисту з інструменту політичного та економічного впливу, характерного для практики XIX – початку XX століття, у правовий механізм, спрямований на відновлення порушених прав громадян і юридичних осіб за кордоном.

Показано, що становлення системи міжнародного захисту прав людини та формування інституцій міжнародного інвестиційного арбітражу суттєво обмежили сферу його застосування, але не призвели до втрати його значення. Навпаки, дипломатичний захист поступово трансформувався у своєрідний «резервний» механізм, що активізується у випадках, коли інші правові інструменти виявляються неефективними або недоступними.

Проаналізовано процес кодифікації інституту дипломатичного захисту в межах діяльності Комісії міжнародного права ООН, що став важливим етапом у систематизації норм, які регулюють національну належність вимог, безперервність громадянства, особливості дипломатичного захисту фізичних і юридичних осіб, а також принцип вичерпання внутрішніх засобів правового захисту. Показано, що процес кодифікації супроводжувався значними теоретичними дискусіями щодо природи дипломатичного захисту, співвідношення між правом і обов’язком держави здійснювати захист своїх громадян, а також щодо зміни ролі індивіда у міжнародному праві.

Правове регулювання використання безпілотних повітряних суден: окремі аспекти імплементації досвіду ЄС

2026-03-31T01:28:18+03:00

У статті розглянуто правове регулювання цивільного використання безпілотних повітряних суден в Україні та окремі аспекти імплементації європейських стандартів. Підкреслено, що після припинення або скасування воєнного стану очікується масове застосування цивільних дронів, а чинні норми Повітряного кодексу України, кримінального та адміністративного законодавства не забезпечують належної відповідальності у сфері використання безпілотних повітряних суден. Метою дослідження є порівняльно-правовий аналіз законопроєкту № 13600 від 5 серпня 2025 р. та оцінка його відповідності праву ЄС, насамперед Регламентам (ЄС) 2019/947 і 2019/945. Проаналізовано ключові новели законопроєкту: обов’язковий державний облік безпілотних повітряних суден масою 0,25–20 кг (для розважального, освітнього, наукового чи спортивного використання) в органах Національної поліції України та збереження реєстрації інших категорій у Державному реєстрі цивільних повітряних суден; встановлення адміністративної відповідальності за експлуатацію безпілотних повітряних суден без дозволу й керування у стані сп’яніння; запровадження кримінальної відповідальності за порушення правил експлуатації та керування дронами у стані сп’яніння лише за наявності суспільно небезпечних наслідків, що забезпечує принцип пропорційності. Наголошено на відповідності положень законопроєкту з підходами ЄС щодо вагового порогу 250 г і ризик-орієнтованості, водночас акцентовано відмінність у моделі реєстрації (в ЄС переважно реєструється оператор, тоді як законопроєкт акцентує увагу на обліку дронів та власників у поліції). У статті окреслено роль авіаційних правил і технічних вимог до безпілотних повітряних суден (ідентифікація, geo-fencing), які передбачені Регламентом (ЄС) 2019/945. Законопроєкт враховує європейські підходи до балансу між безпекою та правами людини. Він імплементує заходи, покликані захистити приватність (через ідентифікацію власників, що стримуватиме зловживання дронами) та безпеку (через покарання за небезпечні польоти). Зроблено висновок про загальну узгодженість законопроєкту з правом ЄС та його перспективність для гармонізації авіаційного регулювання з одночасним урахуванням вимог безпеки й приватності.

Регулювання використання штучного інтелекту в контексті міжнародного права навколишнього середовища

2026-03-31T01:46:54+03:00

У статті розглядається роль штучного інтелекту (далі – ШІ) у сфері екологічного моніторингу та сталого розвитку, а також аналізуються міжнародно-правові механізми регулювання ШІ з акцентом на охорону навколишнього середовища. Проаналізовано сучасні міжнародні акти та ініціативи у цій галузі (рекомендації ЮНЕСКО, ЮНЕП, інших органів системи ООН, Ради Європи, законодавство ЄС, міжнародні екологічні договори) і визначено, якою мірою вони враховують екологічний вимір.

В статті стверджується, що роль ШІ в екологічному моніторингу та сталому розвитку має комплексний характер. ШІ є важливим інструментом для швидкого та точного реагування на виклики довкілля, удосконалення систем раннього попередження та підтримки екологічно орієнтованого управління. Водночас самі системи ШІ мають бути екологічно відповідальними – з урахуванням їхнього енергетичного, вуглецевого та водного сліду, впливу на ресурси й утворення електронних відходів. Максимізація позитивних можливостей і мінімізація екологічних ризиків ШІ потребує належного регулювання, у першу чергу на міжнародному рівні, оскільки ані екологічні проблеми, ані цифрові технології не визнають державних кордонів. Автор зауважує, що міжнародне право має передбачити такі інструменти регулювання, які враховуватимуть потенційні ризики та переваги ШІ для різних сфер людської діяльності, зокрема природоохоронної, а також які закріплюватимуть ефективні механізми попередження та реагування на можливі правопорушення з боку різних субʼєктів національного і міжнародного права, включно з механізмами міжнародно-правової відповідальності.

Окрему увагу приділено викликам і перспективам формування норм міжнародного екологічного права щодо використання ШІ. Зроблено висновки про необхідність інтеграції принципів охорони довкілля у глобальне регулювання ШІ та окреслено напрямки подальшої співпраці держав і міжнародних організацій для забезпечення сталого та безпечного розвитку технологій ШІ. Актуальним є формування нового напряму міжнародного екологічного права, який інтегрує принципи відповідального використання технологій, прозорості даних, запобігання шкоді довкіллю та етичної відповідальності розробників ШІ. Автор надає перелік ключових напрямів подальшого розвитку міжнародно-правового регулювання в цій сфері.

Концепція ювенальної юстиції: сучасне доктринальне осмислення та міжнародно-правові орієнтири

2026-03-31T01:51:43+03:00

У статті здійснено комплексний доктринально-правовий аналіз концепції ювенальної юстиції в контексті сучасної кримінально-правової політики України та міжнародно-правових стандартів захиступравдитини. Обґрунтовано, щоактуальністьдослідженнязумовленазбереженнямстабільно високого рівня кримінальної протиправної поведінки серед неповнолітніх, що підтверджується офіційними статистичними даними за 2024-2025 роки, а також відсутністю тенденцій до його істотного зниження. Доведено, що зазначені обставини потребують переосмислення традиційних каральних підходів до реагування на правопорушення за участю неповнолітніх і зумовлюють необхідність формування цілісної, дитиноцентричної моделі ювенальної юстиції.

У межах дослідження проаналізовано основні доктринальні підходи до визначення поняття «ювенальна юстиція», встановлено відсутність єдності в його тлумаченні та критично оцінено спроби зведення цього явища виключно до діяльності спеціалізованих судів або правоохоронних органів. Запропоновано авторське багатоаспектне визначення ювенальної юстиції як міждисциплінарної системи державних і недержавних інституцій, правових механізмів та спеціальних процедур, спрямованих на забезпечення, охорону й відновлення прав і законних інтересів дитини, реалізацію принципу найкращих інтересів дитини, а також застосування виховних, відновних і ресоціалізаційних заходів у разі перебування дитини в конфлікті із законом або у складних життєвих обставинах.

Особливу увагу приділено аналізу міжнародно-правових стандартів ювенальної юстиції, закріплених у Конвенції ООН про права дитини, актах Ради Європи та спеціальних правилах і керівних принципах ООН. Узагальнено ключові принципи функціонування ювенальної юстиції, зокрема принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, визнання її особливого правового статусу, пріоритет виховного та реабілітаційного впливу над каральним, мінімізацію застосування позбавлення волі та гарантування процесуальних прав і поваги до гідності дитини. Зроблено висновок, що подальший розвиток ювенальної юстиції в Україні потребує не лише нормативного вдосконалення, а й подолання суспільних упереджень та системного впровадження міжнародно-правових орієнтирів у національну правозастосовну практику.

Гендерний вимір права на безпечне довкілля у контексті зміни клімату

2026-03-31T02:00:34+03:00

Стаття присвячена комплексному міжнародно-правовому аналізу гендерного виміру реалізації права людини на чисте, здорове та стале довкілля у контексті зміни клімату. Досліджено трансформацію кліматичних зобов’язань держав у площину прав людини з урахуванням принципів недискримінації та субстантивної рівності, підтверджених універсальними стандартами прав людини, а також консультативним висновком Міжнародного Суду ООН щодо зобов’язань держав у контексті зміни клімату та практикою судових і квазісудових органів у сфері міжнародного захисту прав людини. Розкрито взаємодію міжнародного права навколишнього середовища, міжнародного права прав людини та механізмів захисту екологічних прав, включно з практикою Європейського суду з прав людини та Суду справедливості Європейського Союзу. Обґрунтовано, що формально гендерно нейтральні кліматичні заходи можуть мати диференційований вплив на доступ до екологічних благ, участь у процесах ухвалення рішень і можливість ефективного судового захисту, що зумовлює необхідність системного врахування гендерного аспекту під час оцінки виконання державами їхніх позитивних зобов’язань у сфері зміни клімату, а також урахування перехресної дискримінації, соціально-економічної вразливості та непропорційного впливу кліматичних ризиків на жінок, дітей і маргіналізовані групи населення. Виявлено фрагментарність інституційної взаємодії кліматичного та правозахисного режимів і відсутність чітко визначених гендерно орієнтованих стандартів належної обачності у кліматичній політиці держав. Сформульовано систему юридично релевантних критеріїв оцінки гендерного виміру кліматичних рішень, що охоплюють забезпечення субстантивної рівності, процедурної участі, доступу до правосуддя, ефективності засобів захисту та відповідність кліматичної політики міжнародно-правовим стандартам належної обачності. Доведено, що послідовна інтеграція гендерного підходу у тлумачення та застосування міжнародних кліматичних зобов’язань сприяє більш повному забезпеченню права на безпечне довкілля, підвищує інституційну узгодженість правових режимів та зміцнює універсальність сучасного міжнародного правопорядку.

Інформаційна безпека як складова міжнародної системи протидії тероризму

2026-03-31T02:05:23+03:00

У статті досліджується роль інформаційної безпеки в системі міжнародного співробітництва у сфері протидії тероризму, що набуває особливого значення в умовах стрімкого розвитку цифрових технологій, глобалізації комунікативних процесів та зростання частоти кібератак на критичну інфраструктуру держав і міжнародних організацій. Актуальність теми зумовлена трансформацією терористичної діяльності під впливом цифровізації: терористичні мережі дедалі активніше використовують кіберпростір як середовище для планування, координації та здійснення атак, що суттєво ускладнює традиційні підходи до боротьби із цими явищами.

Проаналізовано основні загрози, що виникають унаслідок використання терористичними організаціями інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) для координації діяльності, планування та здійснення атак, вербування прихильників, поширення радикальної пропаганди та цілеспрямованої маніпуляції суспільною думкою. Встановлено, що анонімність, транскордонність і висока швидкість поширення інформації в кіберпросторі суттєво посилюють деструктивний потенціал терористичних структур, ускладнюють їх ідентифікацію та нейтралізацію з боку правоохоронних органів.

Розглянуто механізми міжнародної співпраці у сфері кібербезпеки, включно з діяльністю ООН, НАТО, Європолу та Глобального інтернет-форуму з протидії тероризму (GIFCT). Детально проаналізовано досвід США, Ізраїлю, країн Європейського Союзу та України у формуванні та вдосконаленні національних систем кіберзахисту, виявлено спільні закономірності й специфічні особливості їхніх підходів в умовах різних безпекових середовищ.

Запропоновано комплекс заходів щодо посилення інформаційної складової антитерористичної діяльності: вдосконалення правового регулювання кіберпростору, гармонізація національного законодавства з міжнародними стандартами та нормами, створення ефективних систем раннього виявлення й нейтралізації кіберзагроз, протидія онлайн-радикалізації та підвищення цифрової грамотності населення. Обґрунтовано необхідність комплексного міждисциплінарного підходу, що органічно поєднує правові, організаційні, освітні та технологічні інструменти задля зміцнення глобальної інформаційної безпеки й підвищення стійкості суспільства перед сучасними терористичними викликами.

Особливості трастоподібних конструкцій у континентальних правових системах: Квебек, Луїзіана, Франція

2026-03-31T02:18:41+03:00

Стаття присвячена комплексному порівняльно-правовому аналізу трастоподібних конструкцій у континентальних правових системах на прикладі Квебеку, Луїзіани та Франції. Актуальність дослідження зумовлена процесами глобалізації, розвитком міжнародної торгівлі та фінансових ринків, що спричинили необхідність визнання й адаптації трастів, створених у юрисдикціях загального права, у державах континентальної правової традиції. Особлива увага приділяється проблемі узгодження інституту довірчого управління майном із фундаментальним для континентального права принципом єдності права власності та відсутністю поділу права власності на право власності за законом (legal title) та бенефіціарне право власності (beneficial title).

У статті показано, що розглянуті континентальні правові системи виробили власні підходи до запровадження економічної функції трасту, а саме: забезпечення сегрегації активів, фідуціарного контролю за довірчим управителем та захист майна від вимог кредиторів. При цьому класична модель трасту загального права не може бути механічно імпортована до континентальних правових систем.

Проаналізовано різні моделі адаптації трастових механізмів. Квебекська модель ґрунтується на концепції автономного цільового патримонію (patrimoine d’affectation), що дозволяє відокремити майнову масу без надання права власності ані довірчому управителю, ані бенефіціару. Луїзіана зберігає класичне континентальне розуміння власності, формально наділяючи управителя правом власності на активи трасту, однак обмежуючи його фідуціарними обов’язками та правами вимоги бенефіціара. Французький підхід реалізовано через інститут фідуції як договірної конструкції з передачею права власності фідуціару, доповненої обов’язковою реєстрацією та посиленими вимогами контролю з боку держави.

У статті доведено, що запозичення (рецепція) трасту в континентальному праві відбувається не шляхом запозичення концепцій загального права, зокрема доктрини права справедливості (equity), а через структурну адаптацію його функціонального призначення до власних правових категорій. Досліджені моделі свідчать про гнучкість континентальних правових систем та їх здатність інтегрувати складні фідуціарні механізми без порушення системної цілісності, забезпечуючи водночас ефективний захист активів та баланс інтересів учасників правовідносин.

Особливості виконання Україною міжнародних зобов’язань у сфері прав людини в умовах воєнного стану

2026-03-31T02:24:23+03:00

Стаття присвячена особливостям виконання Україною міжнародних зобов’язань у сфері прав людини в умовах воєнного стану.

Наголошено, що Україна, як співзасновниця ООН, стоїть коло витоків сучасної системи міжнародного права в цілому та міжнародного права прав людини зокрема, ратифікувала провідні універсальні та регіональні міжнародні документи в сфері прав людини, бере активну участь у низці міжнародних організацій, що захищають права людини, та, в цілому, дотримується вимог Статуту ООН та інших документів щодо поваги прав людини.

Окреслено перелік основних міжнародних документів з прав людини.

Визначено, що юридична чинність Загальної декларації прав людини 1948 р. є вельми дискусійною, а Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. передбачає можливість відступу від його положень під приводом браку наявних ресурсів у держави, а інституційні механізми захисту цих документів відсутні.

Зауважено, що більш дієвими є такі документи, як Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. та Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., які навіть мають інституційні механізми захисту – Комітет з прав людини ООН і Європейський суд з прав людини відповідно, хоча, слід розуміти, що вказані організації відхиляють переважну більшість скарг, вважаючи їх неприйнятними, а розгляд решти зазвичай розтягується на довгі роки.

Вказано, що російське вторгнення зумовило вимушений тимчасовий відступ України в умовах воєнного стану від окремих міжнародних зобов’язань у сфері прав людини за чітко визначеним переліком, про що було повідомлено Генсека ООН і Генсека Ради Європи. Висловлено припущення про можливість подальшого розширення переліку прав людини, закріплених у міжнародних правозахисних документах, від яких Україна буде вимушена відступати, з дотриманням норми про повідомлення міжнародних установ про такий намір.

Висловлено припущення про те, що, враховуючи тимчасовий характер відступу України від міжнародних зобов’язань у сфері прав людини в умовах воєнного стану, після завершення війни функціонування основних положень міжнародних документів у сфері прав людини відновиться в повному обсязі.

Національна процедура затримання та тимчасового арешту особи з метою передачі до Міжнародного кримінального суду

2026-03-31T02:30:33+03:00

У статті досліджуються передбачені Кримінальним процесуальним кодексом України та Римським статутом Міжнародного кримінального суду особливості, порядок та етапи передачі особи до Міжнародного кримінального суду.

Зазначається, що перешкодою для здійснення міжнародного правосуддя може стати відсутність чіткого та послідовного механізму передачі особи, який би зміг мінімізувати ризики процедурних помилок.

Стверджується, що однією із надскладних форм співробітництва України з Міжнародним кримінальним судом є передача особи, яка складається з окремих та послідовних етапів, кожен з яких має свої особливості.

Обґрунтовується твердження, що затримання особи та тимчасовий арешт є першим та другим етапом передачі особи до Міжнародного кримінального суду. На підставі того, що особа розшукується Міжнародним кримінальним судом або на підставі прохання про тимчасовий арешт або про арешт і передачу, компетентні органи України здійснюють затримання такої особи. Після затримання на прохання Міжнародного кримінального суду про тимчасовий арешт до особи застосовується запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (тимчасовий арешт) до шістдесяти діб.

Доводиться теза, що затримання осіб, які розшукуються Міжнародним кримінальним судом або щодо яких надійшло прохання про тимчасовий арешт або про арешт і передачу, має низку специфічних особливостей, які обумовлені, як вимогами національного кримінального процесуального законодавства, так і зобов’язаннями України відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду.

Затримання на території України осіб, які розшукуються МКС або стосовно яких надійшло прохання МКС про тимчасовий арешт або про арешт і передачу, а також розгляд скарг про їх затримання здійснюються з урахуванням особливостей, визначених ст. 582 КПК та розділом IХ² КПК.

Обґрунтовується твердження, що затримання осіб, які розшукуються Міжнародним кримінальним судом або щодо яких надійшло прохання про тимчасовий арешт або про арешт і передачу, має низку специфічних особливостей, які обумовлені, як вимогами національного кримінального процесуального законодавства, так і зобов’язаннями України відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Основні особливості полягають у наступному: 1) дотримання національної процедури; 2) міжнародний характер затримання; 3) пріоритет міжнародного права; 4) забезпечення прав затриманої особи; 5) оскарження затримання; 6)конфіденційність і безпека.

Звертається увага, на те що порядок виконання прохання Міжнародного кримінального суду про тимчасовий арешт та застосування до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, передбачає певну послідовність дій.

Механізм правового регулювання міжнародних відносин

2026-03-31T02:37:49+03:00

Статтю присвячено сучасній парадигмі механізму правового регулювання міжнародних відносин. За допомогою аналізу, дедукції, індукції, синтезу та порівняльно-правового, структурно-функціонального та формально-юридичного методів наукового пізнання вдалося реалізувати поставлену мету дослідження.

Розглянуто сучасні погляди представників різних галузей юридичної науки (сімейного права, цивільного права, трудового права, адміністративного права) на феномен «механізм правового регулювання», його поняття і структуру.

З огляду на наявні приватноправові та публічно-правові підходи до розуміння аналізованого феномена, а також зважаючи на його своєрідність у науковій царині, яка являє собою наш професійний інтерес, сформульовано таке визначення поняття «механізм правового регулювання міжнародних відносин»: це нагромадження міжнародно-правових засобів, способів і форм, синергія яких спроможна якнайкраще упорядкувати відносини між державами, міжурядовими організаціями та іншими суб’єктами міжнародного права.

З огляду на наявні як приватноправові, так і публічно-правові надбання до розуміння аналізованого феномена, а також зважаючи на його своєрідність у науковій царині, яка являє собою нашу професійну заінтересованість, обґрунтовано, що до механізму правового регулювання міжнародних відносин належать: по-перше, норми міжнародного права; міжнародно-правові звичаї; міжнародні договори; по-друге, юридичні факти; по-третє, міжнародні правовідносини; по-четверте, міжнародні акти реалізації прав та юридичних обов’язків; по-п’яте, міжнародна правосвідомість; по-шосте, міжнародна правова культура.

Визначено, що предметом майбутніх наукових розвідок може бути визначення поняття, ознак і значення (функцій) компонентів (норм міжнародного права; міжнародно-правових звичаїв; міжнародних договорів; юридичних фактів; міжнародних правовідносин; міжнародних актів реалізації прав та юридичних обов’язків; міжнародної правосвідомості; міжнародної правової культури), що входять до сучасної «анатомії» механізму правового регулювання міжнародних відносин.