Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право

Реалізація чи підтримка рішень та/або дій держави- агресора, збройних формувань та/або окупаційної адміністрації держави-агресора (ст. 111-2 КК): деякі тенденції судової практики України

2026-03-24T15:03:58+02:00

У статті досліджується судова практика України на предмет застосування ч. 1 ст. 111-2 КК України «Пособництво державі агресору» у формі реалізації чи підтримки рішень та/або дій держави-агресора, збройних формувань та/або окупаційної адміністрації держави-агресора.

Авторами проаналізовано понад 40 вироків за 2025-2026 роки та сформульовано кілька тенденцій судової практики.
Визначається, що ч. 1 ст. 111-2 КК є «резервною» по відношенню до ч. 5 ст. 111-1 (застосовується у випадках, коли ч.5 ст. 111-1 КК застосована бути не може, адже обвинувачені займали посади не в незаконних органах влади, а на підприємствах, установах чи організаціях).

За другою виокремленою тенденцією ч. 1 ст. 111-2 КК є своєрідною «альтернативою» державної зради, однак тут судова практика не є однозначною, адже однотипні дії в одних випадках стають підставою для засудження за державну зраду (ст. 111 КК), в інших – за пособництво державі- агресору (ст. 111-2 КК).

Третя «тенденція» застосування ст. 111-2 КК вбачається у тому, що ч. 1 ст. 111-2 КК є так званим «доповненням» до ч.7 ст. 111-1 КК. Йдеться про те, що винній особі інкримінують ч. 1 ст. 111-1 КК, наприклад, за добровільне обіймання посади у незаконному правоохоронному органі, та ч. 1 ст. 111-2 КК за реалізацію своїх повноважень на цій посаді. Такий підхід до кримінально- правової оцінки видається дискусійним (виникає питання, чи не є така кримінально-правова кваліфікація надмірною).

Узагальнюючи проаналізовану судову практику, висловлюється думка, що проблема неоднозначності судової практики із застосування ст. 111-2 КК закладена в нормативному змісті цієї статті, оскільки законодавцем чітко не визначено, про яку саме реалізацію чи підтримку рішень та/або дій йдеться. Саме така невизначеність й зумовила те, що на практиці це формулювання закону тлумачиться занадто широко, часто – невиправдано широко. Висловлюється думка, що оскільки проблема зумовлена недосконалістю кримінального закону, її вирішення так само знаходиться у нормативній площині, тобто вона може бути вирішена лише шляхом внесення відповідних змін чи доповнень до ст. 111-2 КК.

Відповідальність за жорстоке поводження з військовополоненими за законодавством України та Римським статутом МКС: порівняльний аналіз

2026-03-24T15:21:07+02:00

У статті здійснено порівняльно-правовий аналіз відповідальності за жорстоке поводження з військовополоненими за законодавством України та Римським статутом Міжнародного кримінального суду. Актуальність дослідження зумовлена ратифікацією Україною Римського статуту 21 серпня 2024 року та набуттям повноправного членства в МКС з 1 січня 2025 року, що потребує гармонізації національного кримінального законодавства з міжнародно-правовими стандартами. Проаналізовано положення статті 8 Римського статуту щодо воєнних злочинів проти військовополонених та відповідні норми статті 438 Кримінального кодексу України. Здійснено детальне порівняння ознак складу кримінального правопорушення: об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єктивної сторони та суб’єкта. Встановлено, що національне законодавство має суттєві прогалини у визначенні форм жорстокого поводження, не передбачає окремих категорій діянь, визначених Римським статутом, зокрема біологічних експериментів, примушування до служби у ворожих силах, незаконної депортації військовополонених. Проаналізовано практику Міжнародного кримінального суду, зокрема рішення у справах щодо воєнних злочинів та ордери на арешт російських злочинців. Обґрунтовано необхідність імплементації положень статті 8 Римського статуту до Кримінального кодексу України шляхом розширення переліку альтернативних діянь, конкретизації форм жорстокого поводження, запровадження відповідальності командирів за кримінальні правопорушення підлеглих. Сформульовано конкретні пропозиції de lege ferenda щодо вдосконалення статті 438 Кримінального кодексу України з метою забезпечення ефективного притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні воєнних злочинів під час збройної агресії проти України. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному порівняльно-правовому аналізі складу жорстокого поводження з військовополоненими за національним та міжнародним кримінальним правом, виявленні системних прогалин законодавства України та розробці науково обґрунтованих пропозицій щодо його вдосконалення у контексті членства України в Міжнародному кримінальному суді.

Феміцид як злочин: світові тенденції криміналізації

2026-03-24T15:36:05+02:00

Звернено увагу на статистичні дані Управління ООН з наркотиків і злочинності (UNODC) та структури ООН-Жінки щодо значної кількості вбитих жінок, які стали жертвами насильства, пов’язаного саме зі статтю, а також на мотиви такого роду вбивств (ревнощі, відмова від припинення стосунків, помста за повідомлення поліції або небажання прийняти нові стосунки після розриву), найпоширеніші тригери (домашнє насильство, вживання алкоголю, зловживання психоактивними речовинами та конфлікти) та фактори, що сприяють феміцидам – вогнепальна зброя та технології як інструмент контролю (йдеться про нові загрози, зокрема про насильство, пов’язане з онлайн-стеженням, доксинг (публікація приватної ідентифікаційної інформації про людину в інтернеті без її згоди) та насильство, пов’язане з використанням зображень).

Зосереджено окрему увагу на досвіді Італії у контексті криміналізації феміциду (вбивства жінки на ґрунті статі). Деталізовано причини, які спонукали італійський уряд внести відповідні зміни до Кримінального кодексу, окреслено загалом відповідну статистику та обставини резонансного вбивства, яке стало поштовхом до розроблення та прийняття норм, якими встановлено, що феміцид є злочином, який карається довічним позбавленням волі. Виокремлюються аргументи як прибічників, так і скептиків доцільності цього шляху. Наголошено, що представники останніх вважають, що прогалини у відповідному юридичному захисті відсутні та що нове визначення феміциду є занадто розмитим і суддям буде важко його застосовувати, а оскільки більшість жінок в Італії гинуть від рук своїх нинішніх або колишніх партнерів, довести, що мотивом вбивства була статева приналежність, буде складно.

Розглянуто, яким саме чином закріплені положення про феміцид у Кримінальному кодексі Італії (як держави, яка останньою нещодавно впровадила відповідні зміни та доповнення), а також законодавстві інших зарубіжних країн, що пройшли цей шлях раніше. Зокрема, наводяться приклади Кіпру, Мальти, Хорватії, Коста-Рики та Аргентини. Наголошено, що в останній, на противагу іншим державам, наразі відбуваються процеси переосмислення доцільності такої окремої норми про феміцид.

Проблематика кримінальних правопорушень проти статевої свободи та статевої недоторканості дітей, що вчиняються з використанням мережі інтернет

2026-03-24T15:51:03+02:00

В статті розглянуто сучасний стан та проблематику кримінальних правопорушень проти статевої свободи та статевої недоторканості дітей, вчинених з використанням мережі інтернет. Окреслені базові міжнародно-правові акти, які регулюють запобіжну діяльність щодо таких посягань. Досліджено Конвенцію ООН про права дитини (1989), Факультативний протокол до Конвенції ООН щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції та порнографії (2003), Будапештську конвенцію про кіберзлочинність (2001), Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (1950), а також Конвенцію Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатація та сексуального насильства (2007).

На підставі звітів UNICEF (2024), WeProtect Global Alliance (2023), Childlight (2024) та EPRS (2024) звертається увага на стрімке зростання масштабів онлайн-сексуального насильства над дітьми (CSEA – Child Sexual Exploitation and Abuse) та його трансформацію в глобальну загрозу.

Особлива увага приділена статті 23 Лансаротської конвенції, яка зобов’язує держави-учасниці криміналізувати домагання до дітей для сексуальних цілей за допомогою інформаційно- комунікаційних технологій (ІКТ), якщо після пропозиції зустрічі були вчинені дії для її реалізації, визнаючи суспільну небезпечність маніпулятивного впливу на дитину в електронному середовищі без обов’язковості фізичного контакту. В Україні ця норма імплементована у 2021 році через статтю 156-1 Кримінального кодексу України, яка охоплює фізичні та віртуальні форми контакту з дітьми з метою сексуальних дій, з відповідальністю з моменту вчинення хоча б однієї дії для реалізації зустрічі, незалежно від її фактичного здійснення, що відповідає міжнародним стандартам. Визнано запізнення в прийнятті цієї норми, що зумовило відсутність практики розслідування онлайн-злочинів у попередні роки. Але позитивом є усунення прогалин, посилення превенції та інтеграція з глобальними зусиллями протидії. Окреслено сучасні тенденції розвитку онлайн-сексуальної експлуатації та насильства щодо дітей та фактори, що їх зумовлюють.

Про деякі детермінанти, які впливають на законність і незалежність діяльності органів судової влади в Україні

2026-03-26T09:18:06+02:00

У даній науковій статті здійснено аналіз рішень судів України та Європейського суду з прав людини, що стосуються дотримання в нашій державі загальних засад кримінального провадження, а також визначені причини і умови, які сприяють порушенню принципів законності та незалежності діяльності судової влади.

Зокрема, встановлено, що досі в Україні на практиці мають місце випадки втручання учасників кримінального провадження, які представляють сторону обвинувачення (ст. ст. 36-41 Кримінального процесуального кодексу), на процес прийняття відповідних судових рішень, які носять явно незаконних характер. Натомість, замість того щоб не зважати на такі дії органів досудового слідства (у першу чергу прокурорів, які здійснюють процесуальне керівництво у зазначених провадженнях), суди займають позицію цих суб’єктів кримінального процесу, грубо порушуючи таким чином конституційні засади правосуддя щодо заборони делегування своїх функцій іншим державним органам та норм права щодо незалежності судів (ст.ст. 124, 126 Основного закону України).

Саме на вказані факти, як показали результати проведеного дослідження, постійно акцентує увагу у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, зауважуючи про цьому, що така позиція національних судів виступає однією з детермінант, що спричинює та обумовлює порушення прав, законних інтересів і свобод людини і громадянина в Україні.

На основі проведеного аналізу у даній статті сформульовано низку науково обґрунтованих висновків, рекомендацій та інших кримінологічно значущих заходів, спрямованих на усунення, блокування, нейтралізацію тощо існуючого на сьогодні в нашій державі детермінаційного комплексу причин і умов, що сприяють будь-якому впливу на суди і суддів та порушують у зв’язку з цим їх незалежність і недоторканність, а також спричинюють звернення громадян за відновленням своїх прав, законних інтересів і свобод до Європейського суду з прав людини. Зокрема запропоновано закріпити у чинному КПК спеціальні норми про юридичну відповідальність суддів та інших учасників кримінального провадження за посягання (вплив, ігнорування, самовплив тощо) на незалежність судової влади в Україні.

Українська пробація в умовах викликів сталого розвитку та євроінтеграції

2026-03-26T15:07:40+02:00

Статтю присвячено проблематиці розроблення концепції української пробації, національно обумовленої і такої, що використовує кращі напрацювання світової пробації на основі компаративного аналізу. Актуальність статті визначена через конкретизацію глобалістичних викликів безпеки суспільства і чинники: розширення видів діяльності фахівців і персоналу пробації, впровадження секторів ювенальної пробації, збільшення кількості суб’єктів пробації, які мають статус учасників бойових дій, ветеранів війни, осіб, які мають постравматичний стресовий розлад, інші нозології та особливості когнітивного розвитку. Мета статті передбачала розкриття цільових векторів розроблення національно обумовленої української пробації. Дослідженням підтверджено такі цільові вектори: забезпечення безпеки суспільства, що передбачає зміну орієнтирів з виконання покарання на безпеку громади і дотримання прав людини, верховенство права як осердя європейських стандартів і практики поширення в ідеях і стратегіях пробації, соціальна ресоціалізація з розмаїттям програм підтримки і провайдерів послуг для задоволення потреб засуджених та / або звільнених осіб правопорушників законним шляхом, економічна ефективність через доцільне використання ресурсів пробації, покращення соціокультурного та економічного профілю кожного суб’єкта пробації, піднесення соціального статусу, престижності професії і матеріального забезпечення фахівців і персоналу пробації. Запропоновано моніторинг якості програм ресоціалізації та реінтеграції правопорушників здійснювати з урахуванням доцільної імплементації конструктивного досвіду Великобританії, інших європейських країн. Перспективними аспектами подальшого розроблення тематики статті визначено: аналітика викликів сталого розвитку для розроблення практичних стратегій співучасті громади і громадськості в ресоціалізації суб’єктів пробації; доцільна імплементація світового та європейського досвіду з опорою на соціокультурні традиції і усталені форми і методи соціально-виховної роботи, спрямованої на ресоціалізацію правопорушника, формування чи удосконалення його необхідних загальних і соціально значущих компетентностей правосвідомої просоціальної поведінки і діяльності.

Кримінально-правовий аспект охорони медичних даних пацієнтів

2026-03-26T15:19:33+02:00

У статті розкрито кримінально-правовий аспект охорони медичних даних пацієнтів у контексті цифровізації системи охорони здоров’я та зростання обігу інформації медичного характеру. Обґрунтовано положення про самостійне місце медичних даних у системі об’єктів кримінально- правової охорони з огляду на їх підвищену чутливість та безпосередній зв’язок із реалізацією права на приватне життя. Проаналізовано спеціальні та загальні норми Кримінального кодексу України, що забезпечують захист конфіденційної медичної інформації, зокрема статті 132, 145, 182, 361, 362 та 366 КК України, а також виявлено проблеми їх узгодженості та конкуренції у правозастосовній практиці.

Особливу увагу приділено кримінально-правовій характеристиці лікарської таємниці як елементу професійного обов’язку медичних працівників і як самостійного об’єкта кримінально- правової охорони. Доведено, що чинне кримінальне законодавство не формує цілісної моделі захисту медичних даних пацієнтів, що зумовлює фрагментарність правового регулювання та неоднакове тлумачення складів кримінальних правопорушень. Обґрунтовано необхідність концептуального уточнення об’єкта кримінально-правової охорони медичних даних і вдосконалення нормативних підходів до їх захисту з урахуванням сучасних викликів цифрової медицини.

Проаналізовано сучасний стан кримінально-правового регулювання в Україні, виявлено його системні недоліки. Констатовано, що чинне законодавство не формує цілісної моделі захисту, оскільки відповідні заборони мають фрагментарний характер і розосереджені в різних інститутах Особливої частини КК України. Це ускладнює кваліфікацію правопорушень та підриває єдність правозастосовної практики.

Автор критично оцінює наявний підхід, який реалізується переважно через загальні норми про захист персональних даних та інститути професійної відповідальності, не враховуючи специфіки медичної інформації та високих ризиків заподіяння істотної моральної шкоди. Наголошується, що відсутність чітко визначених меж кримінальної відповідальності за порушення конфіденційності медичних даних створює передумови для конкуренції норм і суперечливого тлумачення складу злочину.

Стаття висвітлює необхідність подальшого вдосконалення кримінального законодавства шляхом формування системної та спеціалізованої моделі охорони медичних даних пацієнтів.

Роль і місце Служби безпеки України в протидії кримінальним правопорушенням проти державних та громадських діячів

2026-03-26T15:31:15+02:00

У статті розглянуті питання щодо ролі та місця Служби безпеки України в протидії кримінальним правопорушенням проти державних та громадських діячів. Зазначено, що кримінальні правопорушення проти державних і громадських діячів в кримінально-правовому сенсі охоплюють не лише прямі посягання на життя, втручання в діяльність, або погрози чи насильство щодо них (статті 112, 344, 346 КК України), а й низку суміжних суспільно- небезпечних діянь проти основ національної безпеки України, проти громадської безпеки (зокрема терористичної спрямованості), проти громадського порядку, проти авторитету органів державної влади тощо. Серед інших кримінальних правопорушень вчинення суспільно небезпечних діянь, передбачених ст. ст. 112, 344 та 346 КК, не має значних кількісних показників. Однак ефективність протидії кримінальним правопорушенням проти державних і громадських діячів слід оцінювати насамперед за показниками попереджених посягань, а не за кількістю кримінальних проваджень та засуджених осіб, оскільки навіть одиничне успішне посягання може спричинити значні політичні, управлінські та психологічні наслідки.

Служба безпеки України як спеціально уповноважений державний орган у сфері забезпечення державної безпеки реалізує свої повноваження у протидії таким кримінальним правопорушенням щонайменше у трьох взаємопов’язаних видах діяльності: контррозвідувальній, оперативно- розшуковій та кримінально процесуальній. Однак головною особливістю діяльності СБУ у цій сфері є її переважно попереджувальний характер, за якого пріоритет надається недопущенню посягань на державних та громадських діячів шляхом раннього виявлення загроз, а не реагуванню на вже вчинене кримінальне правопорушення.

До ключових превентивних інструментів у цій сфері належать оцінювання рівня загроз щодо конкретних осіб, виявлення ранніх ознак формування злочинного наміру у конкретних осіб, планів та задумів спецслужб іноземних держав, а також нейтралізація організаторів і підбурювачів, зокрема тих, які здійснюють пошук виконавців через Інтернет ресурси.

Вказано на необхідність вдосконалення взаємодія оперативних та слідчих підрозділів СБУ, а також міжвідомчої взаємодії між відповідними правоохоронними органами, які є суб’єктами системи протидії кримінальним правопорушенням проти державних та громадських діячів.

Визначення поняття «антивідмивний комплаєнс»

2026-03-26T15:56:07+02:00

У статті пропонується введення нового терміна «антивідмивний комплаєнс» в обіг та надається обґрунтування доцільності його використання. Під цим поняттям необхідно розуміти постійний процес, організований учасником суспільних відносин, забезпечення відповідності його діяльності законодавчим, регуляторним, внутрішнім і добровільно взятим вимогам у сфері запобігання й протидії відмиванню злочинних доходів, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення. Пропозиція введення в обіг цього терміна пояснюється тим, що він: а) відповідає меті Закону України № 361-IX; б) формалізує процес, що здійснюють учасники суспільних відносин цієї сфери; в) уточнює сферу застосування комплаєнсу; г) відкриває перспективи для кодифікації цього поняття. Зазначено, що антивідмивний комплаєнс охоплює забезпечення здійснення діяльності відповідно до вимог щодо протидії та запобігання відмиванню злочинних доходів, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення. Адже Закон України № 361-IX спрямований на запобігання та протидію одночасно цим трьом злочинам. Вимоги, які передбачені Законом України № 361-IX, є універсальними за своїм характером й застосовуються у комплексі з єдиною метою – ефективно запобігати та протидіяти таким суспільно небезпечним діянням. Водночас запропоновано науковій спільноті використовувати цей термін у широкому й вузькому розумінні. У широкому розумінні автор пропонує використовувати термін на позначення забезпечення здійснення діяльності відповідно до вимог щодо протидії та запобігання трьом вищепереліченим суспільно небезпечним діянням. Своєю чергою вузьке розуміння пропонується використовувати на позначення забезпечення здійснення діяльності відповідно до вимог, наприклад, лише щодо протидії та запобігання відмиванню злочинних доходів.

Також зазначено, що цей термін сприятиме гармонізації національної термінології з міжнародною, зокрема в контексті євроінтеграції України. Висвітлено переваги використання терміна «антивідмивний комплаєнс» перед «антилегалізаційний комплаєнс» з огляду на його відповідність практиці європейського законодавства й науковим підходам. Використання цього терміна допоможе оптимізувати поняттєвий апарат сфери запобігання та протидії відмиванню злочинних доходів, фінансуванню тероризму й фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення.

До питання про момент закінчення контрабанди

2026-03-26T16:18:04+02:00

У статті на підставі аналізу здобутків кримінально-правової науки, матеріалів судової практики та положень регулятивного (митного) законодавства з’ясовується момент закінчення контрабанди і, за результатами проведеного аналізу, висуваються рекомендації щодо застосування відповідних положень Кримінального кодексу України. Відзначено, що приводом для звернення до цього задавненого спірного питання, пов’язаного з кримінально-правовою характеристикою контрабанди, стало його винесення на розгляд об’єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду.

Констатовано, що в усіх чинних кримінально-правових заборонах, присвячених відповідальності за контрабанду, при описанні об’єктивної сторони використовується єдина конструкція – переміщення через митний кордон України, через що питання про момент закінчення злочину має вирішуватися однаково стосовно усіх передбачених кримінальним законом складів контрабанди. Викладено й оцінено панівний у судовій практиці та юридичній літературі підхід із питання про момент закінчення контрабанди, який з-поміж іншого ґрунтується на граматичному тлумаченні кримінального закону і в межах якого вказаний момент визначається з урахуванням місця, напрямку і способу переміщення предметів контрабанди через митний кордон України. Доведено, що слідування такому традиційному (диференційованому) підходу уможливлює порушення принципу справедливості в кримінальному праві. Водночас піддано критиці висловлювання окремих представників суддівського корпусу про нібито наявну залежність моменту закінчення контрабанди від дій працівників митниці.

Окремо розглянуто питання про момент закінчення контрабанди у ситуації, коли її предмети виявлено під час митного контролю міжнародного поштового відправлення, що прибуло в Україну. Поставлено під сумнів правильність відповідної правової позиції Касаційного кримінального суду Верховного Суду.

Доведено, що питання системної суперечності в законодавчій конструкції складів контрабанди, яка призводить до необґрунтованої диференціації кримінальної відповідальності залежно від напрямку переміщення (ввезення/вивезення) предметів контрабанди за фактично однакового рівня суспільної небезпечності вчиненого, потребує розв’язання у спосіб внесення змін до Кримінального кодексу України. Показано, якими можуть бути такі потенційні законодавчі зміни.

Адміністративно-правовий статус установ виконання покарань у системі органів публічної адміністрації

2026-03-27T10:14:39+02:00

У статті здійснено комплексне науково-правове дослідження адміністративно-правового статусу установ виконання покарань як спеціалізованих суб’єктів публічної адміністрації. Обґрунтовано, що зазначений статус є складним багатовимірним правовим явищем, яке поєднує владно-управлінські повноваження, організаційно-адміністративні функції та підвищену відповідальність держави за забезпечення і захист прав людини у процесі виконання кримінальних покарань. Проаналізовано місце установ виконання покарань у системі органів виконавчої влади, їх підпорядкованість Міністерству юстиції України, особливості компетенції, адміністративно-юрисдикційних повноважень, а також механізми внутрішнього та зовнішнього контролю за їх діяльністю.

У роботі розкрито нормативно-правові засади формування адміністративно-правового статусу установ виконання покарань, зокрема роль Конституції України, Кримінально-виконавчого кодексу України, Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та підзаконних нормативно-правових актів Міністерства юстиції України. Доведено, що адміністративно- правовий статус цих установ формується на перетині норм адміністративного та кримінально- виконавчого права, що зумовлює його дуалістичну природу та специфіку правового регулювання.

Особливу увагу приділено аналізу реалізації владних повноважень адміністрації установ виконання покарань у сфері забезпечення режиму, застосування заходів адміністративного впливу, дисциплінарної відповідальності та підтримання внутрішнього правопорядку. Підкреслено, що здійснення таких повноважень має відбуватися виключно в межах принципу законності, із дотриманням конституційних гарантій та міжнародних стандартів у сфері прав людини.

Досліджено проблеми функціонування установ виконання покарань в умовах надзвичайних правових режимів, зокрема воєнного стану, та обґрунтовано необхідність нормативного закріплення спеціальних адміністративно-правових механізмів реагування на кризові ситуації. Акцентовано увагу на впливі міжнародних стандартів, практики Європейського суду з прав людини та рекомендацій міжнародних контрольних органів на трансформацію адміністративно- правового статусу установ виконання покарань. Зроблено висновок, що подальше вдосконалення цього статусу є необхідною умовою формування гуманістично орієнтованої, ефективної та правової пенітенціарної системи України.

Пропаганда з використанням соціальних мереж: окремі проблеми кваліфікації

2026-03-27T10:26:25+02:00

У статті аналізуються поняття «засоби масової інформації», «медіа», «засоби масової комунікації», «соціальні мережі», визначається їх зміст у регулятивному законодавстві, а також у науці у контексті тлумачення такої кваліфікуючої ознаки незаконної пропаганди, як вчинення її з використанням засобів масової інформації. З урахуванням цього встановлено, що за своїм змістом поняття «засіб масової інформації», що використане в юридичній конструкції кваліфікованого складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 4361 КК України, а також в інших статтях Особливої частини цього Кодексу, в яких передбачається кримінальна відповідальність за незаконну пропаганду, та поняття «медіа», закріплене в Законі України «Про медіа», не є тотожними. Ураховуючи відсутність у законодавстві України нормативно визначеного поняття «засіб масової інформації», зроблено висновок, що у КК України термін «засіб масової інформації» повинен тлумачитися у розумінні поняття «засіб масової комунікації», що дозволяє включати в це поняття сучасні канали масової комунікації, зокрема соціальні мережі. Тобто, «засіб масової інформації» у статтях Особливої часини КК України не є тотожним поняттю «медіа» в сучасному ркгулятивному законодавстві України. Проаналізовано Директивах Європейського Союзу та інші міжнародні акти та встановлено, що в них поняття «засіб масової інформації» фактично не використовується та, відповідно, не визначається. Перелік таких засобів масової інформації на європейському просторі може бути вельми великим. Однак обов’язковою ознакою засобів масової інформації відповідно до Директив Європейського Союзу є наявність редакційного контролю або нагляду над контентом. При цьому діяльність соціальних мереж врегульована самостійними нормативними актами. Зроблено висновок, що поширення дописів, репостів, коментарів на сторінках соціальних мереж «Facebook», «ВКонтате», каналі Youtube, тощо з огляду на ст. 22 Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про медіа» вважається «використанням засобів масової інформації» та потребує кваліфікації, зокрема, за ч. 2 ст. 4361 КК України.

Визначення «національної групи» як об’єкта злочину геноциду

2026-03-27T10:47:24+02:00

У статті здійснено комплексне кримінально-правове дослідження поняття «національна група» як обов’язкового елемента об’єкта складу злочину геноциду, передбаченого статтею 442 Кримінального кодексу України. Актуальність теми зумовлена необхідністю ефективної правової кваліфікації масових звірств та системних злочинів, що вчиняються в умовах повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України.

Методологічну основу дослідження становить порівняльний аналіз доктринальних джерел, положень Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року, прецедентної практики міжнародних спеціалізованих установ – Міжнародного кримінального трибуналу щодо Руанди (МКТР) та Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії (МКТЮ), а також концепції «геноциду» Рафаела Лемкіна.

Значна увага приділяється еволюції підходів до ідентифікації захищених груп: «об’єктивного» та «суб’єктивного» підходів, а також «позитивного» та «негативного» критеріїв визначення приналежності жертв до групи. У статті критично проаналізовано недоліки виключно об’єктивного підходу та «негативного» критерію в процесі ідентифікації національної групи.

Окремий блок дослідження присвячено проблематиці співвідношення понять «національна група» та «етнічна група» в українському законодавстві, зокрема в контексті Закону України «Про національні меншини (спільноти) України». Автор вказує на нормативну невизначеність та ризики ототожнення громадянства з національністю, що може ускладнити процес правового доказування злочину.

Для розширення меж правового захисту національної групи у статті проаналізовано досвід іноземних держав. Зокрема, розглядається законодавство Литви, Франції, практика Європейського суду з прав людини щодо використання «довільних критеріїв» для визначення групи.

Ключовим результатом дослідження є сформульоване автором авторське доктринальне визначення поняття «національна група» для цілей статті 442 КК України. Визначення охоплює такі аспекти, як спільність історичної долі, культури, публічних інституцій.

Домашнє насильство в країнах африканської правової системи: соціокультурний та юридичний дискурси (за матеріалами наукової експедиції в Західній Африці)

2026-03-27T11:05:50+02:00

Наукова стаття присвячена соціокультурним й юридичним аспектам домашнього насильства в країнах африканської правової системи. Актуальність теми визначається об’єктивно назрілими соціальними запитами поглиблення знань, уявлень про детермінацію домашнього насильства, що, своєю чергою, передбачає розширення наукових розвідок за напрямком «правові системи сучасності». Отримані таким чином результати засвідчують складні й неоднозначні реалії домашнього насильства в країнах звичаєвої (традиційної) системи, розкриваючи тим самим загальні та специфічні риси африканської правової системи (сім’ї). Виявлено та проаналізовано прикладні сегменти проблематики домашнього насильства. Розглянуто поняттєво-категорійний апарат інституту полігамних стосунків у структурно-функціональних одиницях родини й сім’ї Республіки Бенін. З’ясовано фокуси віктимності та обґрунтовано роль психологічного маніпулювання у формуванні чоловічої віктимності. Підкреслено концепцію психологічної сумісності, яку авторка обстоює у наукових доробках щодо домашнього насильства. Зроблено висновок про те, що розв’язання домашнього насильства в бенінському суспільстві потребує насамперед дієвого соціального забезпечення вразливих категорій населення; ефективної прввопросвітницької діяльності та залучення психологічних, духовних служб, Сімейних Рад до формування мотиваційних настанов нульової толерантності щодо озвученого суспільно небезпечного діяння.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що обґрунтовані за результатами дослідження положення і висновки можуть бути використані у: науково-дослідній сфері – при подальшому дослідженні феномену «домашнє насильство»; у навчальному процесі при лекційних та семінарських заняттях з навчальних дисциплін «Теорія держави та права», «Порівняльне сімейне право», «Звичаєве право», «Кримінальне право», «Порівняльне правознавство», «Африканістика», «Запобігання та протидія домашньому насильству».

Дослідження здійснено в межах наукової експедиції в Західній Африці травень 2025 р. – січень 2026 р.

Воєнна транснаціональна організована злочинність як один із видів вчинення кримінальних правопорушень у співучасті

2026-03-27T11:17:08+02:00

У цій науковій статті з’ясовано соціально-правову природу кримінальних правопорушень, що вчиняються воєнними транснаціональними злочинними організаціями, та доведена необхідність вивчення цих суб’єктів як одного з видів групової злочинності та вчинення злочинів у співучасті.

Встановлено, що за формальними ознаками зазначені злочинні об’єднання за аналогією здійснюють ті ж самі діяння, що визначені як суспільно небезпечні та карані в ст. 255 Кримінального кодексу України, а отже, мають бути віднесені до одного з видів співучасті у вчиненні кримінального правопорушення, що закріплені в ст.ст. 27-28 вказаного Кодексу.

Констатовано також, що в основу такого теоретико-прикладного підходу слід покласти наступні критерії, а саме: високий ступінь суспільної небезпеки вчинюваних воєнними транснаціональними злочинними організаціями кримінальних правопорушень, предметом посягань яких є ті ж речі матеріального світу, що охороняються нормами права, які характерні й для загальнокримінальних злочинних організацій (грошові кошти, цінності, транспортні засоби тощо); особливо тяжкі суспільно небезпечні наслідки, що є результатом вчинення членами таких злочинних організацій як військових кримінальних правопорушень, так і інших загальнокримінальних посягань (на право власності, господарську діяльність, об’єкти екологічної безпеки, т. ін.); тотожні та різноманітні способи вчинення суспільно небезпечних діянь, які ґрунтуються на фізичному чи психічному насильстві; та інше.

Виходячи з отриманих результатів дослідження, доведена теоретична і практична цінність сформульованих у цій роботі пропозицій, положень, висновків тощо, а також створено таким чином відповідне наукове підґрунтя для активізації доктринальних досліджень з означеної проблематики, враховуючи її актуальність для України в умовах воєнного стану, а також дуалізм (подвійність) тих потенційних і реальних загроз, які детермінує воєнна транснаціональна організована злочинність, у тому числі у виді посягань як на об’єкти, що стосуються військової служби та воєнних злочинів, так і на об’єкти загальнокримінальної злочинності (у виді крадіжок, грабежу, розбою, рекету, тощо).

Контрабанда: Сучасні виклики кримінально-правового захисту

2026-03-27T11:42:39+02:00

Стаття присвячена комплексному аналізу контрабанди як кримінально-правового явища та визначенню сучасних викликів кримінально-правового захисту економічних інтересів держави. Обґрунтовано, що контрабанда в Україні продовжує становити системну загрозу фінансовій стабільності, добросовісній економічній конкуренції та національній безпеці, незважаючи на зміну підходів законодавця до її криміналізації. Досліджено еволюцію кримінально-правового регулювання відповідальності за контрабанду – від декриміналізації товарної контрабанди у 2012 році до повторного запровадження кримінальної відповідальності у 2024 році у зв’язку з внутрішніми потребами держави та зобов’язаннями у сфері європейської інтеграції. Проаналізовано зміст нових статей Кримінального кодексу України, що передбачають відповідальність за контрабанду товарів і підакцизних товарів, а також встановлені законодавцем порогові значення, види санкцій і особливості їх застосування. Особливу увагу приділено проблемам правозастосовної практики, зокрема дисбалансу між кримінальною та адміністративною відповідальністю, надмірно високим вартісним критеріям криміналізації, відсутності чіткої регламентації конфіскації предметів контрабанди, а також інституційним труднощам взаємодії між митними органами та Бюро економічної безпеки. Узагальнено перші результати судової практики, які свідчать про низький рівень ефективності нових кримінально- правових механізмів і відсутність невідворотності покарання для організаторів контрабандних схем. Показано, що нинішня модель криміналізації за наявності завищених «вартісних» меж і нечітких процесуальних алгоритмів вилучення та звернення майна в дохід держави не забезпечує належного превентивного ефекту й зберігає сприятливі умови для організованих схем. Проведено порівняльний аналіз підходів до криміналізації контрабанди в державах Європейського Союзу та США. За результатами дослідження сформульовано пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства та практики його застосування з метою підвищення ефективності протидії контрабанді.

Кримінально-правова охорона дітей від незаконного переміщення під час збройного конфлікту: міжнародно-правові стандарти

2026-03-27T11:56:48+02:00

Стаття присвячена комплексному аналізу кримінально-правової охорони дітей від незаконного переміщення під час збройного конфлікту з фокусом на міжнародно-правові стандарти та проблеми їх імплементації в національне законодавство України. Актуальність дослідження зумовлена масовими та системними порушеннями прав дітей в умовах збройної агресії російської федерації проти України, зокрема незаконним переміщенням і депортацією українських дітей з окупованих територій.

На основі аналізу емпіричних даних, зокрема звітів міжнародних організацій, ООН та правозахисних інституцій, у статті висвітлено масштаби та характер незаконного переміщення дітей, включаючи практики примусової “евакуації”, “реабілітації”, зміни громадянства, розміщення у спеціалізованих установах та подальшої асиміляції. Окрема увага приділяється правовій оцінці таких дій крізь призму міжнародного гуманітарного та міжнародного кримінального права.

Проаналізовано ключові норми міжнародного гуманітарного права, що формують правовий режим захисту дітей під час збройних конфліктів, зокрема положення IV Женевської конвенції 1949 року, Додаткового протоколу I 1977 року, Конвенції ООН про права дитини 1989 року. Увагу приділено також тлумаченню принципу “забезпечення найкращих інтересів дитини” та його значенню для оцінки законності переміщення дітей в умовах війни.

У статті досліджено зміни до статті 438 Кримінального кодексу України, внесені Законом України № 4499-IX, та виявлено основні проблеми їх практичного застосування, зокрема відсутність чітких дефініцій окремих складів діянь, труднощі у встановленні законності “згоди” на переміщення дітей та ризики легітимізації дій окупаційної адміністрації через незаконні процедури.

Обґрунтовано, що визначення законності або незаконності переміщення дітей під час збройного конфлікту має здійснюватися виключно на основі норм міжнародного гуманітарного права та національного законодавства держави походження дитини, а не внутрішнього законодавства чи актів держави-окупанта. Такий підхід дозволяє уніфікувати кримінально-правову оцінку відповідних діянь у праві України, запобігти легітимізації воєнних злочинів та забезпечити ефективну кримінально-правову охорону прав дітей.

Воєнні злочини: проблемні питання кваліфікації та розмежування з суміжними кримінальними правопорушеннями

2026-03-27T12:08:21+02:00

Міжнародне правосуддя концентрується на дослідженні найтяжчих міжнародних злочинів – геноциду, злочинів проти людяності, воєнних злочинів та злочину агресії – забезпечення притягнення до відповідальності за які є універсальною ціллю для всієї міжнародної спільноти. Для підкреслення цього було створено Міжнародний кримінальний суд, який забезпечує реалізацію правосуддя на основі Римського статуту, що визначає юрисдикцію суду та закріплює поняття найтяжчих міжнародних злочинів. Що стосується національного законодавства, то у зв’язку з повномасштабною агресією росії проти України особливого значення набуло здійснення судового розгляду кримінальних проваджень про вчинення кримінальних правопорушень, передбачених розд. ХХ «Кримінальні правопорушення проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку» і проблем кримінально-правової охорони миру й безпеки від воєнних злочинів і ст. 438 КК України, яке є основною для кваліфікації воєнних злочинів при тому, що у КК України немає такого терміна, але у міжнародному праві воно є визнаним. Оскільки воєнні злочини регулюють поведінку сторін під час збройних конфліктів, обмежують насильство, забороняючи певні методи і зброю, щоб метою було не винищення всього живого, а лише військове ослаблення супротивника. Зазначені воєнні злочини мають бути передбачені міжнародними договорами, що мають юридичну силу для України, тобто чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Положення Римського статуту Міжнародного кримінального суду є уособленням останніх напрацювань міжнародного права в частині кримінального переслідування за міжнародні злочини. За даними Офісу Генерального прокурора України, станом на грудень 2025 р. до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено 200 136 кримінальних правопорушень, передбачених ст. 438 КК, тобто воєнні злочини КК України, вчинених в період повномасштабного вторгнення РФ. Хоча необхідно відзначити, що серед такої кількості облікованих кримінальних проваджень, з 2022 р. було засуджено 172 воєнних злочинця, з яких тільки 59 перебували на лаві підсудніх. До осіб, які вчинили злочин, передбачений ст. 438 КК, не застосовується давність притягнення до кримінальної відповідальності та виконання обвинувального вироку (відповідно до ч. 5 ст. 49 та ч. 6 ст. 80 КК).

Китайська модель протидії корупції та глобальний режим протидії відмиванню коштів: асиметрична інтеграція чи нормативна альтернатива?

2026-03-27T12:40:05+02:00

У статті здійснено теоретико-порівняльний аналіз антикорупційної моделі Китайської Народної Республіки (далі – КНР) у контексті глобального антикорупційного режиму та режиму протидії відмиванню коштів (далі – ПВК), інституційно сформованих на основі Конвенції ООН проти корупції (далі – UNCAC) і міжнародних стандартів ФАТФ. Концептуальною основою дослідження є критичне осмислення ліберальної презумпції глобального антикорупційного режиму, відповідно до якої ефективність протидії корупції детермінується інституційною незалежністю правоохоронних органів, верховенством права, прозорістю та підзвітністю публічної влади. Обґрунтовується, що практичний досвід КНР ставить під сумнів універсальність цієї передумови.

На основі аналізу еволюції китайської антикорупційної політики з початку 2000-х років до періоду оцінювання ФАТФ 2019 року простежено трансформацію моделі від політично централізованого, переважно репресивного механізму забезпечення партійної дисципліни до фінансово орієнтованої системи, інтегрованої у глобальну архітектуру ПВК. Особливу увагу приділено показникам кримінального переслідування, конфіскації та репатріації активів як індикаторам результативності. Встановлено, що високий рівень операційної результативності не супроводжується повною імплементацією ліберально-інституційної моделі та не трансформує глобальний режим, а функціонує в його межах шляхом селективної інтеграції.

Звернуто також увагу на високий рівень інтегрованості КНР у глобальну антикорупційну та ПВК архітектуру. Це проявляється в участі у ключових міжнародних форматах – UNCAC, мережі ФАТФ (через APG), Антикорупційній робочій групі G20, регіональних ініціативах Азійського Банку Розвитку та ОЕСР для Азійсько-Тихоокеанського регіону, а також у розгалуженій системі двосторонніх договорів про екстрадицію та взаємну правову допомогу. Ратифікація UNCAC у 2006 р. та проходження процедур міжнародного моніторингу засвідчили формальну відповідність китайської моделі базовим стандартам глобального антикорупційного режиму. Водночас міжнародна антикорупційна політика КНР позначена нормативними суперечностями: поряд з активною участю у багатосторонніх механізмах співпраці зберігається обмежена готовність до повної криміналізації підкупу іноземних посадових осіб та використання антикорупційних інструментів у контексті внутрішньополітичної стабілізації.

Доведено, що китайська модель функціонує в межах чинного міжнародного режиму, здійснюючи вибіркову імплементацію його стандартів без демонтажу централізованої політичної архітектури. Це дає підстави інтерпретувати глобальний антикорупційний режим не як механізм нормативної уніфікації, а як багаторівневу конструкцію, що допускає асиметричну інтеграцію та функціональну еквівалентність різних інституційних форм. У порівняльному вимірі китайський досвід розглянуто як окремий тип інституційної конфігурації всередині глобальних антикорупційної та ПВК систем. Зроблено висновок, що фінансова ефективність не є автоматично похідною від ліберальної інституційної моделі, однак довгострокова стійкість і міжнародна довіра залежать від поєднання результативності з гарантіями правової легітимності.

Питання запобігання насильству щодо жінок у військовому середовищі в умовах воєнного стану

2026-03-27T12:50:39+02:00

У роботі розглядається питання насильницьких правопорушень щодо жінок- військовослужбовців, які перебувають у військовому середовищі (проходження військової служби, виконання функціональних обов’язків за трудовим договором) в умовах воєнного стану. У роботі поставлено питання аналізу динаміки зростання злочинів, пов’язаних з різними видами насильства щодо жінок, та відповідної їх чисельності як жінок-військовослужбовців, так і жінок за різними видами трудових відносин у військовій сфері, з відповідним аналізом проходження служби та роботи в умовах воєнного стану при виконанні бойових завдань і вчинення при цьому насильства як з боку військовослужбовців рф, так і серед військовослужбовців України.

В роботі проаналізовано ключові матеріали інших наукових дослідників, офіційні статистичні дані, а також здійснено аналіз офіційних публікацій українських та іноземних медіаресурсів, що надає можливість забезпечити повноцінність наданого матеріалу в порівнянні з його актуальним станом на сьогодні, за якого за допомогою ЗМІ можна робити попередні висновки щодо актуальності теми роботи, яка свідчить про систематичність та латентність такої злочинності.

При цьому в роботі акцентовано на детермінації насильницької злочинності у збройних формуваннях України та проаналізовано окремий міжнародний досвід у контексті досліджуваної проблематики, включаючи методи та рекомендації ООН, ЄС, США щодо її запобігання, які також можуть бути використані в системі запобігання насильницькій злочинності військовослужбовців.

Базуючись на проведеному аналізі, зроблено відповідний висновок про необхідність комплексного удосконалення методів та підходів запобігання означеній злочинності, які сприятимуть стабілізації ситуації, пов’язаної з насильством над жінками у військовому середовищі.
Ці результати можуть бути використані для вдосконалення процедур захисту жінок, підвищення довіри до системи правосуддя та зменшення латентності насильницьких правопорушень.

Соціальна обумовленість кримінальної відповідальності за злочини проти власності в умовах воєнного стану: сучасний науковий дискурс

2026-03-27T13:08:37+02:00

У статті здійснено комплексний аналіз соціальної обумовленості кримінальної відповідальності за злочини проти власності в умовах воєнного стану. Доведено, що збройна агресія та пов’язані з нею трансформації суспільних відносин істотно змінюють криміногенну ситуацію, впливають на мотивацію, динаміку та структуру майнових злочинів. Розкрито ключові соціальні фактори, що детермінують зростання корисливої злочинності у воєнний період, серед яких економічна нестабільність, масштабні переміщення населення, дефіцит ресурсів та послаблення контролю у прифронтових регіонах. Окреслено особливості кримінально-правового реагування держави, зокрема посилення відповідальності за злочини, учинені в умовах воєнного стану, як елемент захисту економічної безпеки та суспільної стабільності. Підкреслено необхідність балансу між репресивністю та соціальною справедливістю, що вимагає комплексного міждисциплінарного підходу до регулювання майнової злочинності. Окрему увагу приділено аналізу особливостей кримінально-правового реагування держави на злочини проти власності, учинені в умовах воєнного стану, зокрема посиленню кримінальної відповідальності як інструменту превенції та стабілізації суспільних відносин. Результати дослідження можуть бути використані для подальшого вдосконалення кримінально-правової політики України в умовах збройного конфлікту. Зроблено висновки про необхідність комплексного міждисциплінарного підходу до протидії майновій злочинності, який поєднує кримінально-правові, соціально-економічні та кримінологічні механізми. Узагальнені результати дослідження можуть бути використані у науковій діяльності, правозастосовній практиці, а також при формуванні та вдосконаленні кримінально-правової політики України в умовах воєнного стану та післявоєнного відновлення. Узагальнюючи, можна зазначити, що ефективна протидія злочинам проти власності у воєнний період потребує комплексного міждисциплінарного підходу, який поєднує правові механізми, соціальну політику, профілактичні стратегії та науково обґрунтоване коригування кримінально- правових норм.

Асиметричність кримінально-правової політики держави щодо визначення ступеня тяжкості злочинів в умовах воєнного стану

2026-03-27T13:21:12+02:00

Українське законодавство знаходиться одночасно у двох площинах: євроінтеграційний вимір та реальність воєнного стану. З одного боку, законодавець має реагувати на виклики воєнного часу, але з іншого боку – забезпечувати належне застосування альтернативних засобів вирішення кримінально-правових конфліктів відповідно до стандартів європейського правового простору.

Ця стаття присвячена дослідженню феномену асиметричності кримінально-правової політики держави щодо визначення ступеня тяжкості окремих злочинів в умовах воєнного стану: законодавчі зміни у законі про кримінальну відповідальність, запроваджені після 24 лютого 2022 року істотно обмежили можливості підозрюваних і обвинувачених у застосуванні альтернативних способів врегулювання кримінально-правових конфліктів у справах про злочини щодо власності, водночас вони паралельно створили нормативні передумови для лібералізації кримінальної відповідальності у випадках корупційних кримінальних правопорушень.

На основі аналізу статистичних даних про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування, оприлюднених на офіційному вебсайті Офісу Генерального прокурора за період 2021–2025 років, автори виявили наслідки застосування незбалансованого підходу до криміналізації правопорушень, пов’язаних із викраденням чужого майна (на прикладі крадіжки) в умовах воєнного стану. Якщо у 2021 році частка крадіжок, кваліфікованих як кримінальні проступки, становила 26,76% від загальної кількості таких правопорушень, то у 2025 році цей показник знизився до 0,162%. Це зумовлено тим, що відповідні діяння тепер віднесені до категорії тяжких злочинів і кваліфікуються за частиною четвертою статті 185 Кримінального кодексу України, що унеможливлює застосування альтернативних способів вирішення кримінально-правового конфлікту. Натомість у разі вчинення кримінальних проступків корупційного характеру, нетяжких або тяжких корупційних злочинів (за певними винятками), а також кримінальних правопорушень, пов’язаних з корупцією, такі альтернативні механізми залишаються доступними. З огляду на це, у статті підкреслено необхідність перегляду підходів до кримінальної відповідальності в умовах воєнного стану.

Кримінологічний портрет жінки-педофіла

2026-03-27T13:30:19+02:00

Стаття присвячена комплексному кримінологічному аналізу особистості жінки-педофіла як специфічного суб’єкта сексуальних кримінальних правопорушень щодо дітей. Актуальність дослідження зумовлена зростанням наукового інтересу до гендерних аспектів злочинності, високим рівнем латентності сексуальних посягань, учинених жінками, а також поширеними у суспільстві стереотипними уявленнями про жінку як «незагрозливого» суб’єкта насильницької поведінки. У роботі обґрунтовано, що такі уявлення істотно ускладнюють виявлення, фіксацію та запобігання сексуальним кримінальним правопорушенням щодо дітей.

Метою статті є формування кримінологічного портрета жінки-педофіла на основі аналізу соціально-демографічних, соціально-рольових, морально-психологічних та кримінально-правових ознак. У межах дослідження використано загальнонаукові та спеціально-юридичні методи пізнання, зокрема аналіз, синтез, системно-структурний, порівняльно-правовий та міждисциплінарний підходи.

Доведено, що жінка-педофіл характеризується поєднанням емоційної нестабільності, порушень саморегуляції, зниженого рівня емпатії, труднощів у формуванні зрілих міжособистісних стосунків, а також схильності до маніпулятивної поведінки. Значна частина таких осіб має досвід фізичного, психологічного або сексуального насильства у минулому, що впливає на формування викривлених моделей сексуальної поведінки та девіантних установок.

Обґрунтовано, що сексуальні правопорушення жінок щодо неповнолітніх здебільшого реалізуються у межах найближчого соціального оточення дитини, де правопорушниця має статус матері, родички, опікунки або особи, якій довірено догляд.

Зроблено висновок, що жіноча педофілія є окремим кримінологічним феноменом, який потребує спеціального наукового дослідження та врахування при розробленні кримінально-правових і профілактичних заходів. Наголошено на необхідності впровадження гендерно чутливих моделей запобігання сексуальним кримінальним правопорушенням щодо неповнолітніх та удосконалення міждисциплінарної взаємодії у сфері захисту прав дитини.

Кримінальна відповідальність за відмову від військової служби на підставі релігійних та світоглядних переконань: колізії національного законодавства та міжнародні стандарти

2026-03-27T13:41:24+02:00

У статті на основі системного тлумачення національного законодавства та стандартів ЄКПЛ обґрунтовано юридичну неспроможність поточної практики притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які відмовляються від військової служби під час мобілізації на підставі релігійних та світоглядних переконань. Доведено, що ситуація «нормативного вакууму», спричинена бездіяльністю законодавця щодо імплементації конституційної гарантії (ч. 4 ст. 35 Конституції України) у спеціальне законодавство воєнного часу, не може слугувати легітимною підставою для кримінальної репресії.

Ключовим результатом дослідження є доктринальне спростування наявності у діяннях сумлінних відмовників складу кримінального правопорушення, передбаченого статтею 336 КК України. Аргументовано, що реалізація особою конституційного права прямої дії виключає обов’язкові ознаки кримінального правопорушення – протиправність та суспільну небезпечність. Окрему увагу приділено дефектам суб’єктивної сторони складу кримінального правопорушення: доведено відсутність прямого умислу на ухилення від конституційного обов’язку, оскільки метою особи є не уникнення захисту Вітчизни, а його виконання у специфічній, невійськовій формі, що є сумісною з імперативами совісті (forum internum).

Здійснено критичний аналіз трансформації судової доктрини (зокрема, правової позиції Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 27.10.2025), яка через механізм «захисного релятивізму» легітимізувала пріоритет мілітарної доцільності над абсолютними правами людини. Констатовано, що застосування до відмовників покарань у виді реального позбавлення волі за відсутності механізму відновлення права створює ефект «громадянської смерті» (civil death) та призводить до порушення статті 3 ЄКПЛ через кумулятивний характер кримінального переслідування.

Запропоновано авторську модель виходу із правової колізії, що базується на відмові від дискримінаційного конфесійного підходу (членство у зареєстрованих організаціях) на користь індивідуального «тесту на щирість» (sincerity test). Обґрунтовано необхідність застосування критеріїв «обґрунтованості» (reasonability) та послідовності переконань як єдиної умови для доступу до альтернативної служби. Сформульовано висновок, що доктринально виваженим рішенням є не інтеграція відмовників у небойові підрозділи ЗСУ, а створення інституційно відокремленої цивільної служби («справжня альтернатива»), що відповідає принципу nullum crimen sine lege та унеможливлює кримінальне переслідування за конфлікт совісті.

Соціальна зумовленість диференціації кримінальної відповідальності за військові службові кримінальні правопорушення за ознаками спеціального суб’єкта

2026-03-27T13:49:32+02:00

У статті піднімаються питання соціальної зумовленості саме диференціації кримінальної відповідальності за військові службові кримінальні правопорушення за ознаками спеціального суб’єкта. Військові службові кримінальні правопорушення передбачені окремими статтями КК України з огляду на їх особливу соціальну обумовленість, що визначається специфічним суб’єктним складом, підвищеною суспільною небезпекою, а також на конституційним значення сфери оборони та безпеки держави.

Специфічний суб’єктний склад – військові службові особи, які крім обов’язків, обумовлених їх статусом як службової особи (визначені у примітці 1 до ст. 425 КК України), виконують обов’язки, обумовлені їх статусом військовослужбовця, що прямо випливає з ч. 2 ст. 401 КК України. Ця, на перший погляд, очевидна специфіка спеціального суб’єкта, враховуючи «накладання» обов’язків, справді обумовлює потребу диференціації кримінальної відповідальності за ознаками спеціально- конкретного суб’єкта.

Очевидно, що не сам по собі статус особи як військової службової визначає специфіку, що лежить у основі диференціації відповідальності за цими ознаками. Важливим, головним є те, що ці обов’язки реалізуються у відповідній сфері суспільних відносин, яка відповідно до змісту положень Конституції України є вельми важливою. Відповідно до ст. 65 Основного Закону нашої держави. Таким чином, обов’язок захисту Вітчизни належить до небагатьох конституційних обов’язків громадянина, належне виконання якого, як доводить і давня і сучасна історія забезпечує саме існування української незалежної держави. Саме на забезпечення виконання цього конституційного обов’язку прямо чи опосередковано спрямоване функціонування тих сил безпеки і оборони, службовці яких є потенційними суб’єктами кримінальних правопорушень проти порядку несення військової служби, а службові особи – військових службових кримінальних правопорушень.

Цей факт, своєю чергою, обумовлює підвищену суспільну небезпеку військових кримінальних правопорушень, оскільки порушення належного порядку здійснення військовими службовими особами своїх службових повноважень у кінцевому рахунку здатне заподіяти непоправної шкоди самому існуванню України як незалежної суверенної держави. Саме тому виокремлення самостійної групи військових службових кримінальних правопорушень варто визнати достатньо соціально обумовленим.

Злочинність в місцях несвободи: сучасний стан та напрями протидії

2026-03-27T14:06:41+02:00

У статті автором здійснено комплексний аналіз злочинності в місцях несвободи як кримінологічного явища. Розглянуто наукові підходи до поняття «злочинність в місцях несвободи». Обґрунтовано, що під злочинністю в місцях несвободи можна розглядати негативне, масове, соціально-правове та самовідтворювальне явище, що становить цілісну сукупність суспільно небезпечних посягань, вчинених засудженими в установах виконання покарань на певній території за відповідний проміжок часу. Виокремлено кримінологічні ознаки злочинності в місцях несвободи, зокрема: характеризується високим рівнем латентності, підвищеним ступенем суспільної небезпеки, відзначається тісним зв’язком із кримінальною субкультурою, негативно впливає на процес ресоціалізації, підриває авторитет установ виконання покарань Міністерства юстиції України. Наведено найбільш поширені кримінальні правопорушення, що вчиняються в місцях несвободи. Проаналізовано статистичні дані щодо кримінальних правопорушень, що дезорганізують нормальну діяльність місць несвободи за період 2023-2025 роки. Встановлено, що спостерігається позитивна тенденція до зниження рівня кількості зареєстрованих кримінальних правопорушень, що дезорганізують нормальну діяльність місць несвободи з 119 до 87. Окрему увагу приділено міжнародному досвіду, що свідчить про глобальний характер проблеми, зокрема в контексті переповненості установ виконання покарань та зростання криміногенних проявів. Обґрунтовано, що протидія злочинності в місцях несвободи повинна складатися з комплексу заходів, які містять поєднання загальносоціальних, спеціально-кримінологічних та індивідуально- профілактичних заходів. Доведено, що ефективність такої протидії залежить від узгодженості нормативно-правового регулювання, належного кадрового забезпечення установ виконання покарань, впровадження сучасних програм ресоціалізації, психологічної підтримки засуджених та мінімізації впливу кримінальної субкультури. Зроблено висновок, що лише впровадження результативних заходів, спрямованих на мінімізацію проявів цього негативного явища здатні забезпечити належний рівень правопорядку в місцях несвободи та створити передумови для ефективної ресоціалізації засуджених.

Вплив корупційної злочинності на економічну безпеку України

2026-03-27T14:20:17+02:00

Світова корупція в умовах сьогодення є серйозною загрозою для системи усталених міждержавних взаємовідносин, оскільки підриває стабільність, правила взаємодії на міжнародній арені, а також викривлює баланс сил стримування і противаг у світі. У геополітичному вимірі Україна займає особливе розташування, оскільки її територія є буферною на стику Європи та Євразії та відіграє визначальну домінанту у Центральній Європі, адже нині стримує російську агресію від її розростання на території країн Європейського Союзу та сусідніх з ним держав, а тому корупція у державі, яка перебуває у війні, має свої особливості та значно відрізняється від корупції у розвинутих країнах. Найнебезпечнішими проявами корупції в Україні є корупційна злочинність, яка стала реальною загрозою національної безпеки, зокрема економічної її складової. Корупційна злочинність в умовах воєнного стану, особливо за 2024, 2025 роки, набула свого поширення та проникла в усі сфери життєдіяльності людей, а серйозні її прояви набули ще більш організованих форм із застосуванням контррозвідувальних та конспіративних заходів протидії правоохоронним органам. Водночас, корупційна злочинність, зокрема організована, підриває економічні основи держави, оскільки корупційні зв’язки все більше витісняють легальні господарські відносини у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, добросовісної конкуренції, а, отже - загрожує економічній безпеці держави, яка є вирішальною компонентною національної безпеки України. Таке становище стало наслідком розширення повноважень службових осіб державного та приватного сектору в період воєнного стану, зокрема відходу від прозорих процедур закупівлі або надання послуг, на фоні зниження контролю керівної ланки та правоохоронних органів. Наукова стаття присвячена дослідженню суспільної небезпеки корупційної злочинності та визначення її впливу на економічну безпеку держави, в основі якого лежить стратегічний аналіз корупційних кримінальних правопорушень за період 2021-2024 роки. Акцентовано увагу на позиції державних інституцій, які піднімають проблеми корупції та корупційної злочинності, деякі застереження поширення якої окреслені у окремих нормативно-правових актах. Проаналізовано динаміку та структуру корупційної злочинності та окреслено основні напрями розвитку впливу корупційної злочинності на національну безпеку держави, зокрема економічну.

Гармонізація кримінального законодавства України зі стандартами ЄС у сфері захисту персональних даних

2026-03-27T14:47:06+02:00

Статтю присвячено дослідженню ролі та місця кримінального права у системі забезпечення загального рівня захисту персональних даних в Україні в умовах євроінтеграційних процесів.

Актуальність теми зумовлена необхідністю приведення вітчизняного законодавства у відповідність до стандартів Європейського Союзу, зокрема, Регламенту (ЄС) 2016/679 (GDPR).

Дослідження ґрунтується на комплексному аналізі правової природи персональних даних як самостійного об’єкта правової охорони. Автор наголошує, що для отримання статусу країни з адекватним рівнем захисту даних Україна має продемонструвати наявність не лише адміністративних, а й дієвих кримінально-правових механізмів. У межах дослідження проаналізовано положення статті 45 GDPR, яка визначає критерії оцінки правової системи третіх країн, включаючи роль кримінального права та доступ публічної влади до даних. Особливу увагу приділено критичному аналізу чинної статті 182 Кримінального кодексу України. Доведено, що її диспозиція, орієнтована на захист «недоторканності приватного життя», не повною мірою охоплює специфіку правопорушень у сфері захисту персональних даних, що створює розрив між українським правом та міжнародними стандартами. Розробляючи диспозицію запропонованої статті 182-1 КК України, автор пропонує запровадити санкції за незаконне транскордонне передання даних та протиправну торгівлю персональними даними.

У своїй роботі автор порівнює досвід Польщі та Південної Кореї у сфері захисту даних. Наприклад, у Польщі кримінальні покарання прописані прямо в профільному законі, а корейська модель, яку Євросоюз визнав однією з найкращих у світі, вдало поєднує спеціальний закон та норми Кримінального кодексу.

Аналізуючи українські реалії, автор зауважує, що сучасні ініціативи (зокрема, законопроєкт № 8153) роблять великий акцент на збільшенні штрафів, але не приділяють уваги змінам до кримінального законодавства. Тому в статті пропонується доповнити Кримінальний кодекс України новою статтею 182-1. Такий крок допоможе створити дійсно надійну систему захисту даних, яка відповідатиме європейським стандартам і допоможе Україні інтегруватися до ЄС.

Конституційні засади кримінально-правової охорони права на захист в Україні та країнах Європейського Союзу

2026-03-27T14:58:03+02:00

У статті здійснено компаративний аналіз конституцій низки країн Європейського Союзу в контексті гарантування реалізації права людини на професійну правову допомогу. Особливу увагу приділено таким фундаментальним аспектам, як право на вільний вибір захисника у кримінальному провадженні та інститут надання безоплатної правової допомоги для вразливих категорій громадян. У процесі дослідження з’ясовано суттєві відмінності у концептуальних підходах держав-членів ЄС щодо визначення змісту цього права на конституційному рівні, а також виявлено специфічні особливості криміналізації суспільно-небезпечних діянь, що посягають на це право. Автором розкрито сучасний стан наукової розробки даної проблематики, проаналізовано ключові доктринальні підходи у вітчизняній та закордонній правовій думці. Право на захист є фундаментальним міжнародно-правовим стандартом, закріпленим у Загальній декларації прав людини та Міжнародному пакті про громадянські і політичні права. Особливий акцент зроблено на положеннях Європейської конвенції з прав людини, яка разом із Конституцією України формує цілісний каркас правового статусу особи у сучасному кримінальному процесі. У системі конституційно-правових гарантій права на захист закладено базові засади, які згодом конкретизуються та набувають практичного змісту у нормах кримінального процесуального та матеріального законодавства. Встановлено, що створення ефективної моделі кримінально- правової охорони права на захист є критично важливим для запобігання правопорушенням у сфері правосуддя. Така модель ґрунтується на синергії положень основних законів, спеціального законодавства та на обов’язковому врахуванні прецедентної практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), зокрема щодо тлумачення статті 6 Конвенції.

Констатовано, що кримінальна відповідальність за грубі порушення права на захист, вчинені посадовими особами держави, виступає як гарантія дотримання цього права. Дослідження показало, що кримінальні закони більшості країн Європейського Союзу переважно не містять окремої норми про відповідальність саме за порушення права на захист. Натомість такі діяння службових осіб, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, кваліфікуються як зловживання владою або службовим становищем.

Кримінальна відповідальність за погане поводження з військовополоненими: міжнародно-правові стандарти та імплементація в кримінальному праві України

2026-03-27T15:05:36+02:00

У статті здійснено комплексний кримінально-правовий аналіз відповідальності за погане поводження з військовополоненими як однієї з найбільш небезпечних форм серйозних порушень міжнародного гуманітарного права. Актуальність дослідження зумовлена повномасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України, у ході якої задокументовано численні випадки катувань, жорстокого, нелюдського та такого, що принижує честь і гідність, поводження з українськими військовополоненими. Масовість і системний характер таких діянь свідчать не лише про ігнорування основоположних принципів гуманності, а й про свідоме порушення імперативних норм міжнародного гуманітарного права, що зумовлює потребу в їх належній кримінально-правовій оцінці.

У статті проаналізовано міжнародно-правові стандарти поводження з військовополоненими, закріплені насамперед у Женевській конвенції про поводження з військовополоненими 1949 року, Додаткових протоколах до неї, а також в офіційних коментарях Міжнародного комітету Червоного Хреста. Розкрито поняття поганого поводження з військовополоненими, визначено його основні форми та прояви, зокрема фізичне насильство, катування, заподіяння фізичних і моральних страждань, утримання в нелюдських умовах, відмову в наданні необхідної медичної допомоги. Проведено відмежування поганого поводження від катувань та інших суміжних складів злочинів, що має принципове значення для правильної кримінально-правової кваліфікації відповідних діянь.

Особливу увагу приділено кримінально-правовій характеристиці відповідальності за погане поводження з військовополоненими в Україні. Проаналізовано об’єкт, об’єктивну та суб’єктивну сторони відповідного воєнного злочину, а також особливості спеціального суб’єкта кримінальної відповідальності. Досліджено проблеми бланкетності кримінально-правових норм, співвідношення статей Кримінального кодексу України, що передбачають відповідальність за воєнні злочини та злочини проти встановленого порядку несення військової служби, а також питання конкуренції загальнокримінальних і спеціальних складів. Окремо розглянуто проблему встановлення зв’язку діяння з міжнародним збройним конфліктом як визначального критерію кваліфікації воєнних злочинів.

Специфіка феноменологічного методу в кримінології

2026-03-27T15:11:54+02:00

Розглядається специфіка використання феноменологічного методу при проведенні кримінологічних досліджень та в процесі попередження злочинності. Феноменологія наголошує на важливості переживань, які люди пов’язують із правовою реальністю, дає можливість виявляти сенс, який вони надають праву у своєму житті. Актуальність дослідження цієї теми пов’язана з тим, що феноменологічний метод слугує розумінню причин людської поведінки, у тому числі й протиправної, а отже створює умови для її попередження. У межах феноменології право розглядається не як абстрактна система норм, а як конкретний досвід взаємодії людей з правовими інститутами, нормами та практиками; феноменологічний метод слугує вивченню суб’єктивного психологічного аспекту людської поведінки, тим самим забезпечує отримання важливих знань, недоступних для спостереження сторонніми особами; відкриваючи шляхи впливу на свідомість, кримінальна феноменологія сприяє вирішенню практичних завдань щодо протидії злочинності, осмисленню та розробці конкретних напрямів діяльності з попередження злочинності в окремих кримінальних сферах, запобіганню окремим кримінальним правопорушенням. Разом із тим, кримінальна феноменологія по суті являє собою погляд на причину злочинності, згідно з яким значення злочинної поведінки відомо лише тим, хто її здійснює (адже ідея стосується лише свідомості та не сприймається зовнішнім світом), при цьому об’єктивна природа злочинності залишається поза увагою. Цей метод виявляє свою недостатність для розуміння всіх причин людської поведінки, він спрямований на дослідження окремого акту поведінки та не завжди дає можливість розглянути первинні переживання, що передують рефлексії. Практична значимість дослідження полягає в тому, що знаючи специфіку феноменологічного методу, можна вивчати досвід людської життєдіяльності та її структури, способи надання сенсу цьому досвіду, а значить впливати на поведінку людини, тим самим попереджати правопорушення і злочинність.

Фізична підготовка поліцейського як чинник професійної безпеки та протидії злочинності: кримінологічно-ціннісний вимір

2026-03-27T15:22:38+02:00

У статті розкрито кримінологічно-ціннісний потенціал фізичної підготовки поліцейського як чинника професійної безпеки та ефективної протидії злочинності в умовах воєнного стану й зростання службових ризиків. Вихідною позицією дослідження є пріоритет законності й дисципліни особового складу, зокрема нетерпимість до керування транспортом у стані сп’яніння та безумовне дотримання заходів особистої безпеки. Методологічну основу становлять міждисциплінарний підхід і наукометричний зріз фахових публікацій (опрацьовано 27 статей за матеріалами НБУВ із фокусом на проблематиці «фізичної підготовки»), що дозволило систематизувати ключові смислові блоки й виокремити практично значущі рекомендації. Наголошено на потребі перетворення інструктажів зі зброї та заходів фізичного впливу на практикоорієнтовані інструктажі-тренінги з моделюванням критичних сценаріїв, що забезпечує стійкі алгоритми дій у пам’яті поліцейського та знижує ймовірність фатальних помилок у надзвичайних ситуаціях (за П.Т. Токарем). Методологічну основу становить міждисциплінарний підхід і наукометричний зріз фахових публікацій, опрацьованих із застосуванням технік скорочитання та аудіоначитування, що дало змогу виокремити доступні й практично значущі смислові блоки для подальшої наукової систематизації. Обґрунтовано, що фізична підготовка не зводиться до «спортивності», а є професійно-прикладним ресурсом: поєднанням витривалості, сили, швидкості, самоконтролю, стресостійкості, тактичної медицини та комунікативно-вольових якостей. Запропоновано розглядати її як елемент суспільної комунікації й організаційної культури: регулярне висвітлення тренувань на офіційних ресурсах МВС/ГУНП може підсилювати довіру, мотивувати персонал і формувати взірці здорового способу життя. Концептуально підкреслено значення духовно- ціннісної парадигми («Дух–Душа–Тіло») як світоглядної опори службового покликання, що підтримує моральну стійкість і відповідальність за збереження життя. Практичне значення полягає у рекомендаціях щодо оновлення змісту занять, інструкторських практик і ціннісної профілактики ризикованої поведінки в поліції.

Заходи протидії та запобігання кримінальним правопорушенням в умовах дії воєнного стану

2026-03-27T15:33:27+02:00

У статті здійснено комплексний аналіз засобів протидії кримінальним правопорушенням, які набувають особливої актуальності в період дії воєнного стану в Україні. Досліджено теоретичні та практичні аспекти криміналізації суспільно небезпечних діянь в умовах збройного конфлікту, зокрема проаналізовано підходи провідних учених-криміналістів до визначення поняття криміналізації та її ролі в системі кримінально-правової політики держави. Визначено ефективність протидії злочинності через впровадження комплексних заходів, включаючи правоохоронний контроль, соціальні програми та психологічну підтримку населення в умовах воєнного стану. Розглянуто кримінологічні фактори, що впливають на зростання злочинності в особливий період, серед яких соціальна дезорганізація, економічна нестабільність, обмежена присутність правоохоронних органів, політична нестабільність та психологічний вплив війни на свідомість громадян. Детально проаналізовано методи протидії колабораційній діяльності відповідно до статті 111-1 Кримінального кодексу України, яка є новітнім кримінальним правопорушенням, що виникло внаслідок збройної агресії російської федерації проти України. Досліджено структуру особистості колаборанта за соціально-демографічними, морально-психологічними та кримінально-правовими ознаками, а також визначено напрямки індивідуальної профілактичної роботи з особами, схильними до колабораціонізму. Проаналізовано проблеми незаконного переправлення осіб через державний кордон в умовах воєнного стану та запропоновано інноваційні методи протидії із залученням технологій штучного інтелекту та підрозділів кіберполіції для моніторингу мережі Інтернет. Розглянуто питання протидії ухиленню від мобілізації через забезпечення належного соціально-економічного захисту військовослужбовців та формування патріотизму і громадянської відповідальності. Досліджено проблематику протидії воєнним злочинам (ст. 438 КК України в редакції Закону № 4012-IX від 09.10.2024) на міжнародному та національному рівнях, зокрема питання фіксації та документування доказів воєнних злочинів. Запропоновано конкретні рекомендації щодо удосконалення системи запобігання та протидії кримінальним правопорушенням воєнного часу.

Злочини проти волі, честі та гідності особи в період воєнного стану: проблеми та колізії

2026-03-27T15:42:27+02:00

Статтю присвячено проблемним питанням, що стосуються злочинів проти волі, честі та гідності особи, зокрема, кримінально-правовій охороні в умовах воєнного стану. Проаналізовано правомірність та межі діяльності територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (далі – ТЦК та СП) під час здійснення заходів мобілізаційного характеру.

У процесі дослідження особливу увагу приділено кваліфікації злочинів, передбачених розділом ІІІ Особливої частини Кримінального кодексу України (далі – КК України), що охоплюють злочини проти волі, честі та гідності особи (статті 146–151-2). До цієї категорії належать такі злочини, як незаконне позбавлення волі, викрадення людини, торгівля людьми, погроза вбивством та інші посягання на особисту недоторканність і моральні права людини. Зокрема, основна увага в дослідженні приділена статтям 146 – 146-1 КК України.

В умовах воєнної агресії з боку російської федерації та введення воєнного стану на території України відповідно до Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні»» від 24.02.2022 № 2102-IX [1] виникає необхідність дослідити межі допустимого обмеження особистої свободи громадян, зокрема під час доставлення осіб до ТЦК та СП, їх утримання у приміщеннях відповідних органів. Таким чином, необхідно проаналізувати можливі прояви незаконного позбавлення волі та викрадення людини, передбачених статтями 146–146-1 КК України.

Також в статті проаналізовано характерні ситуації, у яких заходи примусового доставлення громадян, їх фактичне утримання або обмеження можливості вільно залишити приміщення ТЦК та СП можуть набувати ознак злочинів, передбачених статтями 146 та 146-1 КК України.

Розглянуто колізії в законодавстві, прогалини нормативного регулювання діяльності ТЦК та СП, типові порушення прав громадян, що фіксуються у практичній діяльності.

За результатами дослідження сформульовано пропозиції щодо удосконалення нормативного регулювання діяльності ТЦК та СП, підвищення рівня правової визначеності у сфері застосування примусових заходів, вироблення єдиних підходів до кваліфікації можливих зловживань службовими повноваженнями. Обґрунтовано необхідність посилення гарантій захисту волі, честі та гідності особи навіть в умовах воєнного стану, що є невід’ємною ознакою демократичної та правової держави.

Напрями забезпечення правопорядку на звільнених територіях: інституційні підходи, довіра та практики взаємодії поліції й громади

2026-03-27T15:54:57+02:00

У статті проведено комплексне дослідження інституційних підходів до відновлення та забезпечення правопорядку на деокупованих територіях України. Забезпечення правопорядку на звільнених територіях виступає актуальним викликом для державної безпекової політики, вимагаючи оперативного відновлення легітимності інститутів публічної влади в умовах тотального мінування, руйнування інфраструктури та глибокої соціальної кризи. У цих екстремальних обставинах традиційна силова парадигма правоохоронної діяльності вичерпує свій потенціал, оскільки не здатна ефективно подолати наслідки тривалого окупаційного тиску та правову невизначеність у місцевих громадах.

Впровадження принципів процедурної справедливості щодо нейтральності, поваги та надання громадянам права бути почутими, виступає центральним елементом відновлення правопорядку, що дозволяє замінити вертикальні важелі контролю розбудовою горизонтальних зв’язків і спільним визначенням безпекових пріоритетів. Така комунікація через відкриті форуми та консультативні ради забезпечує перехід до механізму підтримки безпеки та забезпечення правопорядку, заснованого не на страху перед державним примусом, а на добровільній згоді та активній співпраці місцевих мешканців з органами правопорядку.

Формування довіри через інклюзивні механізми залучення громади обґрунтовано як базову умову зниження рівня злочинності та інструмент реінституціалізації влади на деокупованих територіях. Критерій довіри виступає індикатором відповідності безпекових заходів локальним загрозам, забезпечуючи верифікацію профілактичної діяльності та раціоналізацію бюджетних витрат у межах перехідного періоду. Інституціалізація довіри через публічну звітність і громадський моніторинг створює механіз протидії ворожій дезінформації. При цьому, забезпечується перехід від моделі державного примусу до стійкого комунікативного партнерства.

Аналіз зарубіжного досвіду, зокрема польських моделей комплексної превенції (KWP та KSP), підтверджує, що ефективність правопорядку на деокупованих територіях прямо залежить від системної підготовки поліцейських-координаторів у сферах протидії мові ворожнечі, кіберзагрозам та злочинам на ґрунті ненависті. Впровадження подібних інституційних підходів дозволяє трансформувати правоохоронну діяльність у механізм проактивного партнерства, де поєднання спеціалізованих компетенцій правоохоронців із прозорими комунікативними навичками стає надійним інструментом формування довіри та подолання наслідків ворожої пропаганди.

У висновках підкреслено, що лише поєднання інституційних складових із прозорою комунікаційною стратегією та довірою дозволить створити на деокупованих територіях стійку і безпечну систему правопорядку, здатну протистояти сучасним гібридним загрозам.

Індивідуалізація покарання крізь призму принципу пропорційності та стандартів захисту прав людини

2026-03-27T16:04:13+02:00

Статтю присвячено комплексному теоретико-прикладному аналізу індивідуалізації покарання крізь призму принципу пропорційності та міжнародних стандартів захисту прав людини. Обґрунтовано, принцип пропорційності є самостійним засобом правозастосування, що в свою чергу вимагає дотримання таких критеріїв, як обґрунтування покарання та застосування його з необхідністю, достатністю для досягнення мети покарання. Реалізація цього принципу можлива на підставі дотримання загальних засад призначення покарання, врахування системи покарань, додержання процесуальних гарантій особи на справедливий судовий розгляд.

Принцип індивідуалізації покарання є ключовим механізмом в реалізації кримінальної відповідальності, який забезпечує справедливий баланс між публічними інтересами держави та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності.

Проаналізовано загальні засади призначення покарання, закріплені у ст.ст. 65-67 КК України та з’ясовано їх роль у забезпеченні співмірності між тяжкістю вчиненого кримінального правопорушення, особою винного, обставинами, що пом’якшують або обтяжують покарання, видом та розміром покарання. Встановлено, що при призначенні покарання необхідно враховувати і інші положення кримінального законодавства, зокрема положення стадій вчинення кримінального правопорушення (ст.ст. 13-15 КК України), співучасті (ст.ст. 27-28 КК України), системи покарань (ст. 51 КК України) та інші положень Загальної частини КК Україні, які впливають на вид та розмір покарання та є співмірними залежно від тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного заради досягнення справедливості та мети покарання.

Окрему увагу приділено практиці Європейського суду з прав людини щодо застосування ст. 3 та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Підкреслено, що абсолютний характер заборони катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження визначає граничні межі застосування кримінально-правового примусу, тоді як право на справедливий суд виступає процесуальною гарантією забезпечення пропорційності покарання. Зроблено висновок, що індивідуалізація покарання крізь призму принципу пропорційності та міжнародних стандартів захисту прав людини є гарантом забезпечення співмірності покарання вчиненому правопорушенню, належній процесуальній процедурі, що є запорукою верховенства права, а також ефективному захисту прав і свобод людини.