Право на відмову від реанімації: правовий, біоетичний та порівняльний виміри

Анотація

Стаття присвячена дослідженню права пацієнта на відмову від проведення серцево-легеневої реанімації (СЛР) як самостійного суб’єктивного права, що є частиною ширшого права на самовизначення у сфері охорони здоров’я. Актуальність теми зумовлена тим, що в умовах розвитку медичних технологій та зростання тривалості життя населення питання добровільної відмови від реанімаційних заходів дедалі частіше постає як у клінічній практиці, так і в судових залах. Разом з тим у правовій науці ця тема залишається відносно малодослідженою, а національне законодавство більшості держав, у тому числі України, не містить належного спеціального регулювання. Метою статті є аналіз правової природи DNR/DNAR-наказів (наказів «не реанімувати»), виявлення їх місця в системі прав пацієнта, а також порівняльно-правове дослідження підходів різних держав до законодавчого регулювання відмови від реанімації. У статті розглядаються засади автономії пацієнта як наріжного каменя сучасного медичного права і біоетики, правова природа наказу DNR та механізми його реалізації, специфіка регулювання у США, Великій Британії, Німеччині, Франції та Нідерландах. Особлива увага приділяється питанням: чи є право відмовитися від реанімації абсолютним; які гарантії надаються пацієнтам без дієздатності; яка роль заздалегідь складених медичних директив. Аналізується позиція Американської медичної асоціації, Американської кардіологічної асоціації, Ради Комісії з якості медичного обслуговування Великої Британії, а також міжнародні документи – Ов’єдська конвенція Ради Європи та Конвенція про захист прав людини. Окремо розглядаються проблеми несанкціонованого проведення реанімації всупереч наявному DNR-наказу, а також питання совісної відмови медичного персоналу. Автор доходить висновку, що право на відмову від реанімації є конкретизацією принципів поваги до людської гідності та автономії особи, однак потребує чіткої законодавчої регламентації та процедурних гарантій.