Договір про встановлення довірчої власності за участю суб’єктів агробізнесу

Анотація

Стаття присвячена комплексному дослідженню правової природи договору про встановлення довірчої власності та визначенню особливостей його застосування за участю суб’єктів агробізнесу в умовах сучасних економічних трансформацій та воєнного стану. Актуальність теми зумовлена необхідністю вдосконалення механізмів забезпечення виконання зобов’язань у сфері аграрного виробництва, що характеризується підвищеними ризиками, сезонністю господарської діяльності та залежністю від зовнішніх факторів, зокрема військових дій, руйнування інфраструктури та обмеженого доступу до фінансових ресурсів. У роботі обґрунтовується, що довірча власність виступає самостійною правовою конструкцією, яка не може бути повністю ототожнена із класичними інститутами застави чи іпотеки, оскільки поєднує у собі ознаки речового та зобов’язального права.

Особливу увагу приділено аналізу нормативного закріплення довірчої власності у цивільному законодавстві України. Встановлено, що законодавча модель довірчої власності передбачає формальне набуття права власності довірчим власником, однак обмежує можливість реалізації повного обсягу правомочностей у зв’язку з функціональним призначенням такого права. У статті досліджено наукові підходи до визначення правової природи довірчої власності. Проаналізовано позиції вітчизняних науковців, які розглядають довірчу власність як особливий вид речового права, змішану правову конструкцію або забезпечувальний інститут із специфічними ознаками. Значну увагу приділено особливостям застосування договору про встановлення довірчої власності у сфері агробізнесу. Встановлено, що специфіка аграрного виробництва обумовлює необхідність використання гнучких правових інструментів, які дозволяють забезпечити ефективне управління майновими активами без припинення господарської діяльності суб’єкта.

Окремий блок дослідження присвячений аналізу судової практики. Встановлено, що практика застосування довірчої власності як способу забезпечення виконання зобов’язань перебуває на стадії формування. Разом із тим, у рішеннях Верховного Суду сформовано підхід до розуміння довірчої власності як права власності з функціональними обмеженнями, що реалізується виключно з метою забезпечення виконання основного зобов’язання. У статті також досліджено проблеми правозастосування, пов’язані з використанням довірчої власності. Зокрема, встановлено ризики зловживання правом, які можуть проявлятися у використанні цього інституту з метою обходу законодавчих обмежень або уникнення виконання зобов’язань. Наголошено на необхідності встановлення чітких правових меж реалізації прав довірчого власника та запровадження ефективних механізмів захисту прав боржника. Окрему увагу приділено питанням державної реєстрації довірчої власності та визначення правового режиму відповідних об’єктів.