Фіктивний шлюб як підстава недійсності шлюбу в сімейному праві України в реаліях війни

Анотація

У статті здійснено комплексний правовий аналіз інституту фіктивного шлюбу в Україні, який в умовах дії правового режиму воєнного стану набув ознак масового явища та систематично використовується як інструмент зловживання правом. Досліджено трансформацію мотивів укладення шлюбних союзів, де первинна мета створення сім’ї підміняється прагненням формального набуття юридичного статусу, зокрема через одруження військовозобов’язаних з особами, які мають інвалідність, для отримання відстрочки від мобілізації та права перетину державного кордону.

Проаналізовано колізію між юридичною формою шлюбу та його фактичним змістом. Наголошено, що ключовою проблемою вітчизняного сімейного законодавства є повна відсутність превентивних механізмів протидії псевдошлюбам на етапі їх укладення. Доведено, що органи державної реєстрації актів цивільного стану (ДРАЦС) виконують суто номінальну функцію, не маючи дискреційних повноважень для перевірки дійсних намірів сторін чи зупинення процедури. Відповідно, існуючий ретроспективний механізм визнання шлюбу недійсним виключно в судовому порядку є неефективним, оскільки дозволяє недобросовісним суб’єктам досягти своїх протиправних публічно-правових цілей задовго до винесення судового рішення. Звернено увагу на еволюцію правозастосовної діяльності територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП), які змушені переходити від формальної оцінки наявності свідоцтва про шлюб до матеріальної перевірки факту здійснення реального догляду.

На основі порівняльно-правового аналізу законодавства Франції, Німеччини та США обґрунтовано доцільність обмеження абсолютної презумпції добросовісності шлюбу. Запропоновано імплементувати в національне законодавство інститути попереднього опитування, обов’язкової співбесіди для майбутнього подружжя, можливості відтермінування реєстрації шлюбу, а також запровадити юридичну відповідальність за такі дії.

Окрему увагу приділено проблематиці доказування фіктивності шлюбних правовідносин в українській судовій практиці. Розкритиковано застосування архаїчних засобів доказування (свідчення сусідів, акти обстеження житлових умов) та обґрунтовано необхідність напрацювання єдиної методології оцінки цифрових доказів. Доведено, що електронне листування, активність у соціальних мережах, історія банківських транзакцій та цифрові сліди спільного побуту є найбільш релевантним та об’єктивним інструментарієм для встановлення істинного наміру сторін. Зроблено висновок про необхідність комплексної модернізації сімейного законодавства для усунення прогалин у правозастосовній практиці та захисту інтересів держави.