Допустимість доказів, отриманих з порушенням процесуального порядку: формальний та оціночний підходи до правозастосування

Анотація

У статті досліджується фундаментальна проблема допустимості доказів у кримінальному провадженні крізь призму протистояння формального та оціночного підходів до визначення критеріїв їх використання судом. Автор аналізує сучасну трансформацію української кримінальної процесуальної доктрини, яка демонструє поступовий відхід від суворого процесуального формалізму до більш гнучкої моделі правозастосування, що базується на критерії «істотності» порушень кримінального процесуального закону. Такий підхід пов’язаний із необхідністю забезпечення балансу між ефективністю кримінального переслідування та гарантіями прав і свобод людини.

Окрему увагу приділено доктрині «плодів отруєного дерева», її генезису в американській судовій практиці та специфіці імплементації в національне законодавство через положення статті 87 КПК України. У роботі проаналізовано підходи до визначення похідних доказів, критерії їх допустимості, а також проблеми практичного застосування цієї доктрини у вітчизняній судовій практиці. Зазначається, що українська модель застосування цієї концепції не є абсолютно формалізованою та передбачає оцінку впливу первинного порушення на подальше отримання доказової інформації.

У роботі детально розглядається дилема між необхідністю забезпечення невідворотності покарання та дотриманням процесуальної форми як бар’єру проти державного свавілля і зловживань органів досудового розслідування. На основі аналізу останніх правових позицій Верховного Суду підкреслюється, що встановлення лише факту процедурного порушення не повинно автоматично тягнути за собою визнання доказу недопустимим, якщо таке порушення не є фундаментальним, не порушує істотно права людини та не впливає на достовірність отриманої інформації. Таким чином, сучасна формула допустимості доказів включає не лише формальну законність способу їх отримання, але й оцінку впливу порушення на права людини, справедливість судового розгляду та обґрунтованість сумнівів у якості доказового матеріалу.

Окремо досліджується наявність системного конфлікту між чинною редакцією статті 86 КПК України, яка фактично закріплює формальний підхід до допустимості доказів, та сучасними правовими реаліями і практикою Верховного Суду, що застосовує оціночні критерії. Така ситуація породжує ризики судового суб’єктивізму, неоднакового застосування норм права та правової невизначеності. У висновках обґрунтовано необхідність нормативної конкретизації механізму оцінки допустимості доказів шляхом доповнення критеріїв правомірності такими змістовними характеристиками, як якість, достовірність та цінність (важливість) доказу для встановлення обставин кримінального правопорушення. Запропонований збалансований підхід покликаний забезпечити пріоритет природних прав людини над формальними процесуальними процедурами при одночасному гарантуванні ефективності розслідування злочинів, реалізації принципу справедливого суду та забезпеченні належного рівня правової визначеності у кримінальному процесі.