Інститут екстрадиції за законодавством Словацької Республіки: правове регулювання та процесуальні особливості

Анотація

Стаття присвячена дослідженню питання правового регулювання інституту екстрадиції у Словацькій Республіці, з’ясуванню його процедурних особливостей, системи принципів та механізмів гарантування прав і свобод особи у межах екстрадиційного провадження. Встановлено, що сучасна словацька модель екстрадиції має двовекторний характер: у відносинах з державами-членами Європейського Союзу застосовується механізм Європейського ордера на арешт як спеціальна спрощена форма співробітництва, тоді як у відносинах із третіми державами, зокрема Україною, правову основу становлять положення Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року, відповідні двосторонні міжнародні договори та норми кримінального процесуального кодексу Словацької Республіки.

Автором зазначено, що екстрадиційна процедура у словацькому праві ґрунтується на системі базових принципів, серед яких ключове значення мають принцип взаємності, принцип подвійної кримінальної караності, принцип невидачі власних громадян, принцип неприпустимості видачі щодо окремих категорій злочинів та принцип спеціальності. Обґрунтовано, що вказані принципи мають чітке нормативне закріплення та узгоджуються з міжнародно-правовими стандартами, зокрема положеннями Європейської конвенції про видачу правопорушників та практикою Європейського суду з прав людини.

Окрему увагу приділено реалізації гуманістичного підходу у словацькому екстрадиційному законодавстві, який передбачає можливість відмови у видачі особи з огляду на очевидну непропорційність наслідків екстрадиції для неї з урахуванням віку, стану здоров’я, сімейних чи інших виняткових обставин. Встановлено, що такий підхід забезпечує баланс між інтересами кримінального правосуддя та обов’язком держави гарантувати основоположні права особи, стосовно якої вирішується питання про її екстрадицію. У статті акцентовано на важливості судового контролю як гаранта недопущення видачі у випадках реального ризику порушення статті 3 ЄКПЛ у запитуючій державі.

На підставі проведеного аналізу сформульовано висновок про доцільність використання окремих елементів словацької моделі екстрадиції у процесі вдосконалення кримінального процесуального законодавства України. Водночас наголошено на необхідності врахування принципових застережень, пов’язаних із ризиком зловживань, забезпеченням правової визначеності, відповідності особливостям національної правової системи та узгодженістю із міжнародними зобов’язаннями України. Автором акцентовано увагу на проблемі відсутності чіткого нормативного закріплення такої підстави для відмови у видачі особи як стан здоров’я у главі 44 кримінального процесуального кодексу України, попри наявність відповідного застереження до Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року. Натомість у національному законодавстві зазначений аспект фактично відображений лише як тимчасова можливість для відтермінування передачі особи, а не як самостійна підстава для відмови у її екстрадиції.