Окремі процедурні питання прийняття нового тексту Конституції України в період післявоєнного відновлення

Анотація

У статті досліджено комплексні проблеми та перспективи конституційної модернізації України в контексті післявоєнного відновлення та стратегічного курсу на європейську інтеграцію. Обґрунтовано, що чинна Конституція 1996 року, попри її фундаментальне значення, містить низку системних інституційних дисбалансів, зумовлених складними політичними компромісами періоду її прийняття, що суттєво обмежує ефективність правового регулювання сучасних динамічних суспільних відносин. Автором актуалізовано проблему існування «процедурного вакууму» в чинному законодавстві щодо механізму реалізації установчої влади народу, оскільки Розділ XIII Основного Закону регламентує виключно порядок внесення змін до Конституції, не визначаючи чіткого алгоритму прийняття її нового тексту.

Для розв’язання вказаного питання запропоновано авторську «бінарну конституційну модель», спрямовану на подолання нормативної невизначеності шляхом синхронізації процедур, передбачених статтями 155 та 156 Конституції України. Модель базується на пакетному розгляді двох взаємопов’язаних законопроєктів: перший спрямований на реформування розділів, зміни до яких вносяться за парламентською процедурою (ст. 155), а другий – на оновлення Розділів I, III та XIII, що потребують обов’язкового затвердження на референдумі (ст. 156). Встановлено, що ключовим елементом цієї моделі є принцип суворої юридичної взаємозумовленості, згідно з яким набрання чинності новою редакцією Основного Закону в цілому залежить від остаточного волевиявлення Українського народу, чиє рішення на всеукраїнському референдумі виступає актом вищої легітимації та вирішальною умовою завершення установчого процесу.

Деталізовано роль Конституційного Суду України у процесі конституційної трансформації, зокрема в частині здійснення превентивного контролю на предмет відповідності законопроєктів вимогам статей 157 та 158 Конституції України. Аргументовано, що в межах «бінарної моделі» Суд має виконувати функцію наскрізної експертизи, перевіряючи не лише конституційність окремих положень, а й внутрішню узгодженість між «парламентською» та «референдумною» складовими майбутнього тексту. Водночас визначено, що відмова Суду від контролю за дотриманням процедурних обмежень у період воєнного стану створює суттєві ризики правової невизначеності.

Окремо окреслено шляхи вдосконалення інституту парламентських слухань як необхідного інструменту забезпечення транспарентності та інклюзивності конституційного процесу. Виявлено системні перепони в існуючій практиці їх проведення, зокрема нормативну обмеженість щодо їх ініціювання та низьку ефективність імплементації напрацьованих рекомендацій. Аргументовано, що лише через подолання цих перепон та впровадження запропонованої автором «бінарної моделі» можливо створити комплексну систему, яка покликана не лише впорядкувати процедуру оновлення Конституції в період післявоєнної відбудови, а й закріпити незворотність демократичного вибору нашої держави.