Людська гідність як архітектурний нерв верховенства права

Анотація

У статті автори здійснюють критичне переосмислення людської гідності як фундаментальної категорії сучасного правового порядку та її співвідношення з принципом верховенства права. Вихідною тезою є заперечення уявної стабільності доктринального розуміння гідності як безумовного абсолюту: на основі аналізу судової практики, насамперед практики Європейського суду з прав людини, а також Федерального конституційного суду Німеччини, автори обґрунтовують, що гідність не функціонує як наперед задана непорушна межа, а щоразу конструюється у процесі правозастосування. Автори доводять, що у конкретних справах вона не існує ізольовано, а проявляється через інші права, включається у процедуру пропорційності та набуває змісту через контекстуальне зважування, що свідчить про її динамічний, а не статичний характер.

Розвиваючи цю тезу, автори звертаються до аналізу сучасних концепцій людської гідності (абсолютної та релятивістської), крізь призму їх функціональної придатності у праві. На основі праць зарубіжних і вітчизняних науковців встановлюється, що жодна з них не здатна повною мірою пояснити реальне функціонування гідності: абсолютна модель виявляється неспроможною у ситуаціях конфлікту гідностей, тоді як відносна – створює ризик розмивання її смислового ядра.

У зв’язку з цим автори формують власну теоретичну модель, що пропонує системне розуміння людської гідності через розмежування її функціонування у вертикальних та горизонтальних правовідносинах. Обґрунтовується, що у вертикальному вимірі («людина-держава») гідність постає як неперехідна межа, що виключає інструменталізацію людини і не підлягає балансуванню, тоді як у горизонтальному («людина-людина») вона втрачає характер абсолюту, включається у конфлікт і стає предметом зважування конкуруючих гідностей та інтересів із застосуванням принципу пропорційності як складової верховенства права.

Логічним продовженням цього підходу є переосмислення верховенства права крізь призму подвійної природи людської гідності. Автори доводять, що у вертикальному вимірі воно постає як змістовна межа державної влади, що унеможливлює редукцію людини до об’єкта, тоді як у горизонтальних відносинах – як процедурна вимога, що реалізується через критерії правової визначеності, пропорційності та належної аргументації.

Встановлено, що саме судова практика виступає простором, у якому ця подвійність набуває конкретного змісту: суд визначає, чи функціонує гідність як неперехідна заборона, чи як елемент балансування, і тим самим надає верховенству права його реальний, а не декларативний зміст.

У підсумку автори доходять висновку, що людська гідність постає як системна категорія, що поєднує стабільність свого смислового ядра з динамікою правозастосування: її ядро зберігає характер непорушної межі, тоді як периферія виступає простором допустимого втручання, передусім у ситуаціях конфлікту гідностей, виконуючи роль внутрішнього критерію легітимності права.