Принцип дії закону у часі: окремі «колапси» правозастосування на прикладі строків досудового розслідування у чинному КПК України в умовах режиму воєнного стану

Анотація

Стаття присвячена аналізу проблем застосування кримінального процесуального закону в часі в умовах дії воєнного стану та активної трансформації процесуального законодавства України. У центрі дослідження перебуває співвідношення принципу незворотності дії закону в часі та новел законодавства, якими змінено модель обчислення строків досудового розслідування (зміни до ст. 219 КПК України), а також положень, що регламентують особливості перебігу процесуальних строків в умовах воєнного стану (зміни до ст. 615 КПК України). Обґрунтовується теза про те, що формальне поширення нових процесуальних правил на всі «незавершені» кримінальні провадження без урахування факту спливу строків за попередньою редакцією закону суперечить не лише приписам Конституції України та КПК України, а й загальновизнаним засадам верховенства права. Особливу увагу приділено аналізу перехідних положень КПК України, які стали підставою для різнотлумачень у правозастосовній практиці. Показано, що ці положення не можуть розумітися як такі, що «реанімують» уже спливлі процесуальні строки або відновлюють повноваження органу досудового розслідування після їх втрати. Автор доводить, що ретроспективне застосування процесуальних норм, які фактично погіршують процесуальне становище особи, є неприпустимим, незалежно від формального формулювання перехідних положень. На прикладі конкретної судової справи здійснено критичний розбір позицій сторони обвинувачення та потерпілої сторони, які обґрунтовували можливість застосування нових правил обчислення строків досудового розслідування до правовідносин, що виникли та фактично завершилися до набрання чинності відповідними законодавчими змінами. Доведено, що подібний підхід створює небезпечний прецедент легалізації процесуальної бездіяльності органів досудового розслідування, нівелює значення процесуальних строків як гарантії захисту прав особи та підриває довіру до судової системи. У статті обґрунтовується, що сам факт запровадження воєнного стану не може розглядатися як універсальна підстава для ігнорування процесуальних строків або для їх «автоматичного зупинення» без чітко визначеного на момент перебігу строку нормативного регулювання. Акцентується, що будь-які винятки з принципу дії закону в часі мають бути чітко сформульовані законодавцем, відповідати вимогам юридичної визначеності та не створювати ситуації правової невизначеності для сторони захисту.