Кримінально-правова охорона дітей від незаконного переміщення під час збройного конфлікту: міжнародно-правові стандарти

Анотація

Стаття присвячена комплексному аналізу кримінально-правової охорони дітей від незаконного переміщення під час збройного конфлікту з фокусом на міжнародно-правові стандарти та проблеми їх імплементації в національне законодавство України. Актуальність дослідження зумовлена масовими та системними порушеннями прав дітей в умовах збройної агресії російської федерації проти України, зокрема незаконним переміщенням і депортацією українських дітей з окупованих територій.

На основі аналізу емпіричних даних, зокрема звітів міжнародних організацій, ООН та правозахисних інституцій, у статті висвітлено масштаби та характер незаконного переміщення дітей, включаючи практики примусової “евакуації”, “реабілітації”, зміни громадянства, розміщення у спеціалізованих установах та подальшої асиміляції. Окрема увага приділяється правовій оцінці таких дій крізь призму міжнародного гуманітарного та міжнародного кримінального права.

Проаналізовано ключові норми міжнародного гуманітарного права, що формують правовий режим захисту дітей під час збройних конфліктів, зокрема положення IV Женевської конвенції 1949 року, Додаткового протоколу I 1977 року, Конвенції ООН про права дитини 1989 року. Увагу приділено також тлумаченню принципу “забезпечення найкращих інтересів дитини” та його значенню для оцінки законності переміщення дітей в умовах війни.

У статті досліджено зміни до статті 438 Кримінального кодексу України, внесені Законом України № 4499-IX, та виявлено основні проблеми їх практичного застосування, зокрема відсутність чітких дефініцій окремих складів діянь, труднощі у встановленні законності “згоди” на переміщення дітей та ризики легітимізації дій окупаційної адміністрації через незаконні процедури.

Обґрунтовано, що визначення законності або незаконності переміщення дітей під час збройного конфлікту має здійснюватися виключно на основі норм міжнародного гуманітарного права та національного законодавства держави походження дитини, а не внутрішнього законодавства чи актів держави-окупанта. Такий підхід дозволяє уніфікувати кримінально-правову оцінку відповідних діянь у праві України, запобігти легітимізації воєнних злочинів та забезпечити ефективну кримінально-правову охорону прав дітей.