Історичні наративи як складова інформаційних операцій рф проти України

Анотація

У статті здійснюється комплексний аналіз наукових підходів до феномену історичної політики, колективної пам’яті, інформаційно-психологічного впливу та інформаційних операцій, що дозволяє розглядати історичні наративи як структурний елемент стратегічної комунікації держави-агресора.

Вказується, що в умовах сучасної російсько-української війни особливої актуальності набуває проблема використання історичних наративів як інструменту інформаційної агресії та складової гібридного протиборства.

Відзначається, що історичні наративи у сучасній російській інформаційній стратегії втрачає суто академічний характер і трансформується у політичний інструмент легітимації зовнішньополітичних рішень, виправдання воєнної експансії та формування альтернативної картини минулого. Проаналізовано ключові ідеологеми російського інформаційного дискурсу, зокрема концепти «спільної історії», «єдиного народу», «русского мира» та «Новоросії», які використовуються для обґрунтування геополітичних претензій, делегітимації української державності та підриву національної ідентичності.

Підкреслюється, що історичні міфи у російській пропаганді виконують функцію символічної зброї, спрямованої на емоційно-ціннісний вплив на аудиторію, спрощення складних історичних процесів і формування когнітивних моделей, що виправдовують агресивну політику. Встановлено, що історична аргументація активно інтегрується у інформаційно-психологічні операції, де поєднуються елементи пропаганди, політики пам’яті, маніпулятивних технологій та інструментів стратегічних комунікацій.

Доведено, що історичний дискурс використовується як засіб нормалізації агресії, формування образу ворога та впливу на міжнародне сприйняття російсько-української війни. За результатами дослідження зроблено висновок, що історичні наративи в російській інформаційній агресії функціонує як системний механізм гуманітарного впливу, спрямований на підрив суверенітету України у сфері смислів і колективної пам’яті. У зв’язку з цим протидія історичним маніпуляціям має здійснюватися шляхом формування цілісної державної політики пам’яті, розвитку історичної освіти, посилення стратегічних комунікацій, підтримки наукової історіографії та зміцнення інформаційної безпеки як складової національної безпеки держави.