Духовна стійкість та інституційна спроможність держави: політико-правові ідеї української еміграції 1920–1930-х років у світлі сучасних трансформацій

Анотація

У статті проаналізовано взаємозв’язок духовної стійкості та інституційної спроможності держави крізь призму політико-правових ідей української еміграції 1920–1930-х років. Дослідження проведено з урахуванням сучасних трансформацій державотворчих процесів в Україні.

Актуальність теми пов’язана з сучасними викликами повномасштабної агресії проти України, за яких духовна стійкість перетворюється у засіб національного спротиву та засадничий елемент громадянсько-патріотичного виховання. Джерельну базу дослідження становлять праці видатних правників і мислителів, зокрема О. Бочковського, О. Ейхельмана, В. Липинського, В. Старосольського та С. Томашівського.

Автор виокремлює дві ключові моделі взаємодії світської та духовної влади, а саме: демократичну (базується на принципі відокремлення церкви від держави за умови забезпечення повної церковної автокефалії) та консервативну (церква постає рівноправним партнером держави у процесі формування свідомого громадянина). Доведено, що в періоди «бездержавності» інститут церкви виконував функцію ідеологічної та культурної «фортеці», забезпечуючи збереження національної мови та ідентичності.

Особливу увагу приділено правовому доробку О. Ейхельмана. Обґрунтовано його позицію щодо пріоритету правового регулювання державно-церковних відносин над релігійними догмами. Аналіз положень проєкту Конституції УНР 1921 р. свідчить про прагнення вченого вибудувати систему, за якої церква зберігає повну автономію у внутрішніх справах, залишаючись інтегрованою у загальнодержавний правопорядок.

Відзначено, що С. Томашівський вбачав виняткову роль католицької церкви у збереженні елементів класичної цивілізації та створенні культурної спільності Західної Європи, де історично опинилася також і Галичина. Майбутню державу він представляв як рівноправний союз монархії і греко-католицької церкви.

Для українських правників-емігрантів духовна самостійність була невід’ємною складовою державного суверенітету, а духовна стійкість – ціннісною конструкцією. Сучасна актуалізація цих духовних основ трактується як відновлення природного державотворчого порядку, де національна церква повинна виступати партнером держави у захисті національної ідентичності.