Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право

Правове регулювання затримання особи у кримінальному провадженні

М.А. Артамонов — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Визначається складний баланс між двома фундаментальними принципами: ефективністю розслідування кримінальних правопорушень та дотриманням основоположних прав і свобод людини. Розглядається затримання як ключовий захід забезпечення кримінального провадження, його сутність, мета, підстави та порядок застосування. Особлива увага приділяється аналізу міжнародних актів та стандартів, встановлених практикою Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Надаються стандарти, яким повинно відповідати реалізація прав затриманої особи. У цьому контексті обґрунтовується необхідність розуміння затримання як виключного заходу, що застосовується лише за наявності обґрунтованої підозри, а не як інструменту для збирання доказів. Розглядаються дискусійні питання, куди його віднести. Хоча воно офіційно є заходом забезпечення кримінального провадження .

У статті виявляються системні недоліки чинного Кримінального процесуального законодавства України, які призводять до зловживань та порушень прав людини. Зокрема, йдеться про прогалини в законодавстві, відсутність нормативного визначення «обґрунтованої підозри». На основі проведеного аналізу, базуючись на усталеній практиці ЄСПЛ, сформульовані конкретні пропозиції щодо внесення змін до статті 2 КПК України, зокрема, доповнити цю статтю новим абзацом, що визначає «обґрунтовану підозру», як наявність достатніх фактів або інформації, які переконали б компетентну особу, що особа могла вчинити кримінальне правопорушення. Ці факти або інформація повинні ґрунтуватися на об’єктивних даних, а не на суб’єктивному переконанні чи інтуїції службової особи. Відсутність «обґрунтованої підозри» на момент затримання робить затримання свавільним та порушенням права особи на свободу. Необхідність запровадження таких змін підтверджується також неоднозначною судовою практикою. Автор погоджується також, що затриманню особу слід присвятити окрему главу, як це зроблено в КПК України щодо кожного заходу забезпечення кримінального провадження, а частину 2 статті 176 КПК України виключити. Рекомендації спрямовані на усунення виявлених недоліків, гармонізацію національного законодавства з європейськими стандартами та забезпечення ефективного судового контролю за дотриманням прав і свобод затриманої особи на всіх етапах кримінального провадження.

Щодо окремих питань міжнародної співпраці та сучасних підходів у протидії торгівлі людьми в умовах цифровізації та транснаціональної злочинності

В.О. Білецький, С.А. Басалик — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена складній та багатогранній проблемі торгівлі людьми, як форми транснаціональної організованої злочинності. Збройна агресія російської федерації проти України викликала масштабну міграцію громадян України до інших країн, зокрема країн Європейського Союзу та переміщення наших співвітчизників в середині держави з небезпечних для проживання територій. Опинившись у складному психологічному, матеріальному становищі громадяни України в рази стали уразливі до скоєння проти них злочинів, пов’язаних з торгівлею людьми. У статті детально аналізуються результати боротьби правоохоронними органами України та іноземних держав зі злочинами торгівлі людьми, висвітлюються основні статистичні дані про стан правоохоронної діяльності у цій сфері.

Констатується факт того, що незважаючи на зростання виявлених правоохоронними органами фактів торгівлі людьми, реальна кількість жертв може суттєво перевищувати офіційні показники та з урахуванням високого рівня ризиків, що виникли у сфері торгівлі людьми після початку повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України, на міжнародному рівні вживаються системні заходи, спрямовані на посилення протидії зазначеному виду злочинності.

Розкрито основні напрями міжнародної взаємодії у сфері протидії торгівлі, зосереджено увагу на існуючі законодавчі обмеження для оперативно-розшукових підрозділів правоохоронних органів України в повноцінному, дієвому здійсненні обміну оперативною інформацією з суб’єктами протидії торгівлі людьми за кордоном.

Підкреслюється, що у сучасних умовах цифровізації одним із перспективних напрямів протидії торгівлі людьми є застосування криміналістичної методології аналізу цифрових слідів, з метою виявлення протиправної діяльності на різних стадіях її вчинення.

Крім того, наголошується на необхідність створення в Державній прикордонній службі України спеціалізованих підрозділів, аналогічних до підрозділів кіберполіції, які в умовах сьогодення дозволять забезпечити ефективне реагування на виклики цифрової злочинності та сприятимуть формуванню комплексної системи протидії торгівлі людьми в умовах цифрової трансформації суспільства.

Запобігання зловживанню повноваженнями як елемент верховенства права

Ю.А. Бут — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено дослідження проблеми запобігання зловживанню повноваженнями як структурного елементу засади верховенства права. Зауважено, що при характеристиці вказаної ознаки верховенства права використовуються поняття як «заборона свавілля», так і «запобігання зловживанню повноваженнями». Здійснено порівняльний аналіз семантичного значення слів «свавілля» і «зловживання» та визначено, що змістовно ці терміни подібні та стосуються спричинення шкоди правам та законним інтересам учасників кримінального провадження внаслідок неналежної (надмірної) реалізації законодавчо визначених повноважень. Обґрунтовано, що і зловживання правом, і свавільні дії – це діяльність, яка не є правопорушенням у класичному розумінні цього терміну, адже не порушує формально визначені законодавчі вимоги. Це діяльність, яка полягає у використанні прав та повноважень на власний розсуд, що суперечить нормативно встановленій меті певного права, завданням кримінального провадження в цілому або окремих його інститутів. Доведено, що більш коректним для кримінальних процесуальних правовідносин є використання терміну «зловживання».

Обґрунтовано доцільність надання дискреційних повноважень (свободи розсуду) особам, які здійснюють кримінальне провадження, при регламентації кримінальних процесуальних правовідносин. Зауважується, що наявність необмеженої дискреції межує зі свавіллям. Тому розсуд має реалізовуватися у спосіб, визначений у законодавстві, та у рамках законних альтернатив. Доведено, що запобігання зловживанню повноваженнями (недопустимість свавілля) як елемент верховенства права не зумовлює відмову від дискреційних повноважень, а обумовлює необхідність унеможливлення зловживання такими повноваженнями шляхом визначення меж свободи розсуду. Визначено, що запобігання зловживанню повноваженнями передбачає необхідність закріплення у кримінальному процесуальному законодавстві процедур, які унеможливлюють свавільну реалізацію дискреційних повноважень шляхом чіткого визначення: обсягу дискреційних повноважень; способу її здійснення; можливості оскарження прийнятих рішень у порядку судового контролю.

Виявлення ознак кримінальних правопорушень у сфері інституційного інвестування: оперативно-розшуковий аспект

В.М. Важинський — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджуються методи та специфіка проведення оперативно-розшукової діяльності щодо виявлення кримінальних правопорушень у сфері діяльності інституційних інвесторів. Розкрито сутність оперативного пошуку як системного процесу, що включає виявлення, фіксацію та перевірку фактичних даних про події та осіб, пов’язаних із протиправною діяльністю, а також розпізнавання ознак злочину на підставі пошукових ознак об’єктів оперативного інтересу. Окрему увагу приділено особливостям роботи з інформаційними та фінансовими даними, що відображають діяльність інституційних інвесторів, зокрема аналізу фінансово-господарської документації, операцій з цінними паперами, платіжними документами та договорами з контрагентами, виявлення ознак фіктивних операцій і безтоварних схем. Виокремлено ключові сфери та місця пошукової роботи: електронне середовище, державні контролюючі органи, банки, ЗМІ, підприємства, пов’язані з інвестиційною діяльністю, що забезпечує комплексне виявлення фактів протиправної діяльності. Проаналізовано роль конфіденційного співробітництва з працівниками інституційних інвесторів та їх контрагентів для отримання достовірної інформації, запобігання знищенню доказів та документування порушень. Наголошено на важливості інформаційно-аналітичної діяльності, взаємодії з державними органами та використання спеціальних прийомів оперативного пошуку для своєчасного виявлення латентних та конспіративних злочинів, а також на значенні встановлення довірливих відносин із суб’єктами контролю. Підкреслено, що результати оперативного пошуку створюють передумови для документування кримінальних правопорушень та подальшої передачі матеріалів до органів досудового розслідування для прийняття процесуальних рішень. Додатково відзначено значущість системного підходу до класифікації і аналізу ризикових поведінкових ознак співробітників та контрагентів, що дозволяє виявляти схеми шахрайства на ранніх стадіях. Результати дослідження можуть стати основою для вдосконалення методології оперативного пошуку та підвищення ефективності протидії економічним злочинам, а також забезпечення прозорості та безпеки фінансового ринку.

Процесуально-правові гарантії забезпечення виконання судових рішень у кримінальних справах

А.В. Вапнярчук — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджуються сутність кримінальних процесуальних гарантій загалом, під якими розуміються визначенні процесуальним законом засоби забезпечення ефективного функціонування кримінального процесу, що дають можливість захистити як приватні інтереси учасників кримінального провадження, так і публічні інтереси суспільства та держави, зокрема щодо ефективного здійснення правосуддя. Виходячи із запропонованого вище розуміння сутності кримінальних процесуальних гарантій, запропоновано авторське розуміння гарантій забезпечення виконання судового рішення як регламентованих кримінальним процесуальним законом засобів забезпечення виконання судового рішення, які дають можливість захистити як права та інтереси суб’єктів кримінального провадження, яких воно стосується, так і публічні інтереси суспільства та держави щодо невідворотності, своєчасності та ефективності його реалізації.

На підставі аналізу відповідних нормативних положень Конституції та КПК України, які регламентують: а) загальні засади здійснення кримінального провадження; б) порядок (кримінальну процесуальну форму) виконання судових рішень; в) правовий статус (сукупність прав та обов’язків) суб’єктів кримінального провадження, які беруть участь у виконанні судових рішень; г) механізм реалізації прав і законних інтересів учасників кримінального провадження (сукупність належних їм засобів впливу (певні дозволи й заборони) на дії, що здійснюються в межах процесуальної форми); ґ) відповідальність за недотримання процедури та порушення прав та свобод особи під час кримінального провадження, виокремлено процесуальні гарантії забезпечення належного виконання судових рішень у кримінальному провадженні. Ними, зокрема, визначено: 1) обов’язковість виконання судового рішення, яке набрало законної сили; 2) публічний порядок оприлюднення ухваленого судового рішення; 3) вручення копії судового рішення учаснику кримінального провадження та іншим особам, яких воно стосується; 4) виправлення описок і очевидних арифметичних помилок в судовому рішенні; 5) роз’яснення судового рішення; 6) юридична відповідальність за невиконання судового рішення. У публікації докладна увага приділена характеристиці окремих з них, а саме: врученню копії судового рішення, його роз’ясненню та юридичній відповідальності за невиконання.

Роль прокурора в кримінальному аналізі

О.В. Василова, О.М. Боднарук — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

В умовах реформування системи кримінальної юстиції України особливого значення набуває підвищення ефективності діяльності прокуратури, як ключового суб’єкта, наділеного повноваженнями процесуального керівництва та координації діяльності правоохоронних органів у сфері протидії злочинності.

Зростання рівня організованої, транснаціональної, економічної, корупційної злочинності, а також кіберзлочинності, вимагає від органів прокуратури переходу до більш проактивних, аналітично орієнтованих моделей діяльності. В сучасних умовах прокурор повинен опановувати та ефективно використовувати інструменти кримінального аналізу для прогнозування злочинних проявів, виявлення закономірностей у злочинній діяльності та оцінки ефективності роботи правоохоронних органів.

У цьому контексті взаємозв’язок між функцією процесуального керівництва, координації та кримінальним аналізом набуває особливої актуальності. Саме кримінальний аналіз виступає інструментом, що забезпечує інформаційно-аналітичну підтримку реалізації процесуальних та координаційних повноважень прокурора, дозволяючи формувати комплексне бачення криміногенної ситуації, виявляти системні ризики, визначати пріоритетні напрями діяльності в сфері боротьби зі злочинністю, підвищувати результативність досудового розслідування.

Водночас, розвиток інноваційних технологій, інтеграція аналітичних систем у діяльність правоохоронних органів, зростання складності злочинних схем і транснаціональний характер сучасної злочинності зумовлюють потребу у перегляді традиційних підходів до аналітичної функції прокуратури. Прокурор є не лише процесуальним керівником, а виступає активним учасником аналітичного процесу – від збору первинної інформації до стратегічного планування заходів протидії злочинності. Врахування аналітичної складової в роботі прокурора сприяє формуванню доказово обґрунтованих рішень, що підвищує, в свою чергу, ефективність реалізації державної політики у сфері кримінальної юстиції.

Отже, дослідження взаємодії цих складових має не лише теоретичне, а й практичне значення, оскільки сприяє удосконаленню механізмів організації процесуального керівництва, підвищенню якості кримінального переслідування та посиленню ефективності координаційних заходів у боротьбі зі злочинністю.

Безальтернативність та автоматичність тримання під вартою в умовах воєнного стану

С.С. Гальонкін — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснюється комплексний аналіз проблематики безальтернативності та автоматичності застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в умовах воєнного стану в Україні. Наголошується, що внаслідок змін до КК та КПК, ухвалених у 2022– 2024 роках, законодавець значно розширив перелік злочинів, за якими передбачено виключно тримання під вартою, позбавивши суди можливості застосовувати альтернативні заходи. Така практика, хоча й мотивується потребами захисту національної безпеки, викликає суттєві дискусії у науці кримінального процесу та суперечить усталеним стандартам ЄСПЛ, які вимагають індивідуалізованого підходу при обмеженні права на свободу. Розглянуто конституційно-правові аспекти проблеми, зокрема різні підходи Конституційного Суду України у рішеннях 2019 та 2024 років, які демонструють коливання між захистом прав людини та виправданням посилених обмежень під час війни. Проаналізовано також положення ч. 5 і ч. 6 ст. 615 КПК України, що передбачають автоматичне продовження строків тримання під вартою. Конституційний Суд визнав їх такими, що не відповідають Конституції, оскільки відсутність мотивованого судового рішення суперечить принципу презумпції невинуватості та практиці ЄСПЛ. Особлива увага приділена міжнародним стандартам, згідно з якими навіть у надзвичайних умовах держави мають забезпечувати судовий контроль та індивідуальне обґрунтування тримання під вартою. ЄСПЛ у низці справ (“Buzadji v. Moldova”, “Letellier v. France”, “МакКей проти Сполученого Королівства”) підкреслює, що автоматичність чи безальтернативність суперечать ст. 5 Конвенції. Водночас порівняльний аналіз свідчить, що допустимим може бути лише тимчасове відступлення за умови офіційної дерогації та суворих запобіжників проти свавілля. Зроблено висновок, що попри виключні умови воєнного стану, судова дискреція у питаннях застосування запобіжних заходів повинна зберігатися. Запропоновано напрями вдосконалення законодавства, спрямовані на узгодження внутрішніх норм із принципами верховенства права, забезпеченням національної безпеки та дотриманням міжнародних стандартів захисту прав людини.

Оцінка результатів OSINT у судовій практиці: окремі питання

І.В. Гловюк — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті розглянуто питання оцінки результатів OSINT у судовій практиці за критеріями належності, допустимості, достовірності. Звернено увагу на те, що є випадки оспорювання належності та допустимості таких доказів, а також їх достовірності. Наведено підходи практики Касаційного кримінального суду з цього питання. Детально проаналізовано ефективність такого оспорювання на прикладі постанови Касаційного кримінального суду у справі № 201/11849/23 у контексті аргументів захисту та контраргументів (щодо належності, допустимості та достовірності фактичних даних).

Зроблено висновок, що джерелом доказів при використанні результатів OSINT, зафіксованих у протоколі за ст. 237 КПК України з додатками, є саме протокол як різновид документу. Відповідно, питання допустимості можуть стосуватися виключно аспектів проведення та фіксування огляду, дотримання вимог КПК України щодо належного суб’єкта, строків досудового розслідування та інших питань порядку збирання та фіксування даних, які містяться у протоколі. Якщо ж є сумніви стосовно змісту первинних зафіксованих даних, їх походження у відкритих джерелах (автора контенту, особи, яка його розмістила і мету такого розміщення), створення їх штучним інтелектом, створення та поширення їх з метою дезінформації, правильності їх технічного збирання, незмінності онлайн-контенту будь-якого виду, метаданих, хеш-значеннях – мова може йти про недостовірність доказів. У цій ситуації ініціація визнання таких фактичних даних недопустимими доказами позбавлена сенсу. Результати OSINT можуть містити фактичні дані, що не мають властивість належності, але це ніяк не пов’язано з аналізом джерела походження – відкритих даних, адже встановлюється зв’язок (чи його відсутність) з усіма обставинами предмета доказування. Відповідно, ініціація визнання доказів неналежними через сумніви стосовно змісту первинних зафіксованих даних, їх походження у відкритих джерелах (автора контенту, особи, яка його розмістила і мету такого розміщення) також позбавлене сенсу.

У судових рішеннях результати OSINT мають бути відображені таким чином, щоб неупередженому спостерігачу було зрозуміло, чому суд вважає їх достовірними. Основою цього є правильне фіксування з дотриманням рекомендацій протоколу Берклі у досудовому розслідуванні.

Особливості застосування поліграфа в оперативно- розшуковій діяльності: правові та етичні аспекти

В.С. Грачук, Б.О. Чупринський — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу особливостей використання поліграфа в межах оперативно- розшукової діяльності, зосереджуючись на правових регламентаціях та етичних засадах застосування цього інструменту. Мета дослідження – з’ясувати ефективність, правове регулювання та етичні передумови використання поліграфа в практиці оперативно-розшукової діяльності. В ході наукового дослідження використовувалися загальнонаукові методи пізнання: аналіз, синтез, індукція, дедукція, порівняльно-правовий метод, системно-структурний підхід, логіко-юридичне узагальнення. Результати дослідження показують, що поліграф у межах оперативно-розшукової діяльності є високочутливим психофізіологічним засобом, який дозволяє швидко отримати орієнтовну інформацію щодо можливої причетності особи до певної події. Його ефективність у польових умовах підтверджується діагностичною точністю, яка перевищує 95%, однак результативність безпосередньо залежить від якості підбору стимулів і супроводжується ризиком хибно-позитивних результатів. Тому поліграф доцільно використовувати як допоміжний засіб для початкового кадрового скринінгу та уточнення слідчих версій, а не як самостійне джерело доказів у кримінальному провадженні. З правової точки зору встановлено, що нормативне регулювання застосування поліграфа є фрагментарним. Основні законодавчі акти, зокрема Конституція України, Цивільний кодекс, Кодекс законів про працю та Кримінальний процесуальний кодекс, гарантують добровільність участі особи у тестуванні та охорону її особистої недоторканності. З етичної точки зору зроблено висновок, що ефективність та суспільна легітимність використання поліграфа залежать від суворого дотримання таких принципів, як добровільність і поінформована згода, конфіденційність, відсутність примусу, професійна компетентність спеціалістів і прозорість у тлумаченні результатів. Практичне значення дослідження полягає в окресленні напрямів вдосконалення правового регулювання та професійних стандартів застосування поліграфа в ОРД.

Залучення спеціаліста для участі в огляді місця події під час розслідування знищення або пошкодження об’єктів рослинного світу

І.В. Губенко — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджуються питання щодо залучення спеціаліста для участі в огляді місця події під час розслідування кримінального правопорушення, передбаченого статтею 245 Кримінального кодексу України, особливості нормативного регулювання та зміст діяльності конкретних фахівців, які беруть участь у слідчому огляді. Розкрито повноваження спеціаліста, які він має при участі в огляді місця події. Звернуто увагу на право спеціаліста надавати довідки, висновки та інші документи з питань, що стосуються застосуванням ним спеціальних знань, зокрема при огляді місця знищення або пошкодження об’єктів рослинного світу. Проаналізовано закони та підзаконні нормативно-правові акти, які регулюють залучення та участь різних спеціалістів під час розслідування кримінальних правопорушень. Зроблено висновок, що такі документи стосовно справ про знищення або пошкодження об’єктів рослинного світу поділяються на дві групи: загальні та спеціальні; проведено їх аналіз. Запропоновано перелік спеціалістів, яких доцільно залучати до огляду місця події під час розслідування кримінального правопорушення, передбаченого статтею
245 Кримінального кодексу України: спеціаліст-криміналіст; працівники органів Державної служби з надзвичайних ситуацій; судові експерти – пожежотехніки, екологи; спеціалісти органів державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища; хіміки; вибухотехніки та інші. Наголошено на змісті діяльності спеціалістів: дослідженні ними слідів кримінального правопорушення, документуванні обстановки події, встановлення розміру шкоди навколишньому природному середовищу. Окреслено перелік документів, що готують спеціалісти за результатами участі в огляді місця знищення або пошкодження об’єктів рослинного світу (фототаблиці, довідки, висновки, акт про пожежу, тощо). Розкрито процесуальний механізм залучення різних спеціалістів до огляду місця події під час розслідування кримінального правопорушення, передбаченого статтею 245 Кримінального кодексу України.

Дія кримінальних процесуальних норм щодо окремої категорії громадян України

А.К. Дергачов — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

В рамках здійснення кримінального провадження забезпечення реалізації засад верховенства права, законності, рівності перед законом і судом та змагальності є ключовим фактором дотримання належної кримінальної процесуальної форми та має неухильно поширюватись на суб’єктів кримінальних-процесуальних правовідносин. В статті встановлено, що чинний Кримінальний процесуальний кодекс України закріплює відповідні особливості щодо можливості встановлення особливого порядку дії кримінальних процесуальних норм за колом осіб. Визначено, що забезпечення додатковими гарантіями окремих категорій осіб внаслідок виконання останніми відповідних державних функцій є предметом частого європейського огляду в контексті визначення відсутності порушення висхідного принципу рівності. Доведено, що ефективних заходом забезпечення ефективної діяльності визначених суб’єктів є встановлення та реалізація особливих (спеціальних) норм, що забезпечують існування додаткових гарантій, правових інструментів для підтримання нормальної та стабільної професійної діяльності передбачених суб’єктів. У статті досліджено мету застосування визначеної особливості та обґрунтовано важливість наділення окремої категорії громадян України додатковими гарантіями.

Частиною першою статті 480 Кримінального процесуального кодексу України унормовується перелік суб’єктів, до яких застосовується особливий порядок здійснення кримінального провадження. У статті досліджено суб’єктний склад окремої категорії громадян України до якого застосовується особливий порядок здійснення кримінального провадження та визначено особливості поширення дії кримінальних процесуальних норм щодо останніх.

В статті встановлено, що набуття відповідного статусу обмежується часовими рамками, то і поширення особливої форми дії кримінальних процесуальних норм щодо окремої категорії громадян України є тимчасовим, а саме до втрати визначеного статусу в передбаченому законодавством порядку. У статті досліджено нормативно-правову основу визначення часових рамок наявності відповідного правового статусу особи, що й зумовлює застосування глави 37 Кримінального процесуального кодексу України та впливає на поширення дії кримінальних процесуальних норм за колом осіб.

Морально-етичні аспекти кримінальної процесуальної діяльності прокурора

В.О. Допілка, С.О. Загороднюк — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Питання правового забезпечення та реалізації етичних норм у кримінальному процесі України є актуальним і затребуваним.

Законодавство не детермінує етику, мораль і моральність. В науці кримінального процесуального права розповсюджена позиція щодо взаємозв’язку етики, моралі та моральності з кримінальними процесуальними нормами.

Між категоріями «право», «мораль» і «справедливість» не має бути розбіжностей, однак у теперішний час вони зустрічаються.

Мораль є зовнішньою формою етики і визначається у Кримінальному процесуальному кодексі України, в Законі України «Про прокуратуру», в Кодексі професійної етики та поведінки прокурорів, звичаях і традиціях.
Моральність є внутрішньою формою етики і має суб’єктивний характер. Якщо мораль встановлює для людини бажаний, з позиції етичних і релігійних категорій, варіант поведінки у суспільстві, то моральність демонструє вже ставлення самої людини до таких категорій, детермінує вибір варіанту поведінки, який не завжди може бути моральним.

У вузькому розумінні етика ототожнюється з мораллю, тобто розглядається як об’єктивне відображення відповідних правил поведінки у зовнішніх формах, тобто є доцільним щодо ототожнення норм етики і норм моралі.

Основним завданням етики є протидія злу, але не людям, а значить перемога добра забезпечується пошуком нових шляхів розв’язання протистояння добра зі злом, втіленням ідеалів добра, протиставляючи їх примусу та насильству, які є наслідками зла.

Право прагне обмежити зло, поширюючи сферу дії на суспільні відносини. Завдяки наданню загальнообов’язкового характеру моральним критеріям, право обмежує свавілля уповноважених суб’єктів. Це досягається шляхом законодавчого закріплення таких категорій як «сумлінність», «розумність», «справедливість» та «гуманність», що забезпечують високі соціальні цінності правозастосування.

У самому понятті права закладено моральні чинники, які втілені у закон завдяки формальним вимогам, порушення яких призводить не тільки до моральних, але і до правових санкцій.

Отже, засади кримінального процесу побудовані на моральних соціальних цінностях, втілених у законі.
Визнаючи важливість етичних вимог до суб’єктів, які здійснюють кримінальну процесуальну діяльність, науковці зосереджують увагу на дослідженні питань професійної етики прокурорів.

Криміналістичне забезпечення діяльності спільних слідчих груп (Joint Investigation Teams)

О.М. Дуфенюк, Р.М. Кельман — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті йдеться про європейський досвід застосування криміналістичних знань у роботі спільних слідчих груп (ССГ). Цей прогресивний юридичний інструмент виник у відповідь на нові виклики, що постали перед світовою спільнотою. Європейська інтеграція, відкриття кордонів і розвиток транспортної інфраструктури значно підвищили мобільність людей, а разом із тим ‒ і здатність злочинців вільно пересуватися та здійснювати протиправну діяльність транскордонного характеру. За таких умов ефективна співпраця правоохоронних органів та органів юстиції різних країн стала вимогою часу. Дослідження складається з трьох частин. У першій частині висвітлено актуальність теми, короткий аналіз наукових джерел, сформульовано мету та інтерпретацію використаних ключових концептів. У другій частині продемонстровано огляд п’яти практичних справ, в рамках яких ССГ досягли успіху у викритті організованих злочинних груп та злочинних схем протиправної діяльності. Це справи про розбійні напади, торгівлю людьми, незаконний обіг наркотичних речовин, незаконну міграцію та кібершахрайство. На підставі викладеного сформульовано низку питань, які стосуються криміналістичного технічного, тактичного та методичного забезпечення міжнародної співпраці в рамках ССГ. У третій частині цієї статті деякі з цих питань отримали відповідь. Констатовано, що більшість аспектів криміналістики ССГ обговорюються безпосередньо ініціаторами створення груп на етапі укладення угоди; за загальним правилом, під час проведення процесуальних дій має застосовуватися законодавство країни, на території якої проводяться процесуальні дії; у роботі ССГ часом виникають розбіжності, які ускладнюють процес збирання та дослідження доказів; питання фінансового забезпечення роботи ССГ (витрат на відрядження фахівців; витрат на вилучення, упакування, транспортування, зберігання об’єктів; витрат на судові експертизи і т.д.) обговорюється під час координаційної зустрічі у Євроюсті. Підкреслено, що участь у роботі ССГ відкриває широкі можливості для обміну інформацією та вивчення кращих іноземних практик на національному, «домашньому» рівні. Така взаємодія сприяє розвитку національних інституцій, збагаченню й розширенню знань і технологій, в тому числі криміналістичних. Фахівці з різних країн, об’єднані єдиною метою, можуть розробити гібридну модель методики розслідування, яка враховує і іноземний досвід, і національні підходи.

Правова основа боротьби з кіберзлочинністю: актуальні проблеми та шляхи вирішення

І.К. Камран — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Динамічна еволюція кіберпростору породила складні правові та технологічні виклики, які вимагають скоординованої міжнародної відповіді. Оскільки мережі цифрового зв’язку розширюються за межі національних кордонів, кіберзлочинність набула транскордонного виміру, що виявляє структурні обмеження національних правових систем. Це дослідження проводить комплексний аналіз правових основ, що регулюють боротьбу з кіберзлочинністю, з особливим акцентом на виявленні системних недоліків, концептуальних неоднозначностей та прогалин у правозастосуванні в рамках існуючих нормативно-правових баз. У дослідженні розглядається, як швидкий розвиток інформаційно-комунікаційних технологій посилив масштаби та складність кіберзлочинів, тим самим перетворивши їх на критичну загрозу глобальній та національній безпеці. Багатогранний та високотехнічний характер цих злочинів ускладнює створення ефективних механізмів запобігання, виявлення та переслідування. Отже, одним із нагальних завдань, що стоять перед правоохоронними органами та міжнародними інституціями, є вдосконалення їхнього розуміння кіберзлочинності, модернізація інструментів розслідування та забезпечення своєчасної адаптації до нових загроз. Використовуючи доктринальну та порівняльну методологію, дослідження аналізує міжнародні конвенції, національне законодавство та судову практику для оцінки їхньої адекватності у боротьбі з транскордонними цифровими злочинами. Особлива увага приділяється правовим труднощам, пов’язаним зі збором цифрових доказів, юрисдикційними конфліктами та процедурами обміну даними. У дослідженні стверджується, що зміцнення правової бази, покращення інституційної спеціалізації та розширення міжнародної співпраці є важливими для побудови цілісної та стійкої системи кіберправосуддя. Зрештою, це дослідження робить внесок у постійний академічний та політичний дискурс, пропонуючи науково обґрунтовані стратегії, спрямовані на посилення гармонізації законодавства, сприяння використанню сучасних слідчих технологій та сприяння єдиному глобальному підходу до боротьби з кіберзлочинністю в епоху прискореної цифрової трансформації.

Проблематика здійснення кримінального провадження щодо військовополонених

М.О. Карпенко, В.В. Грицькова, А.Ю. Чорна — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті акцентується увага на тому, що у світлі глобального зростання кількості збройних конфліктів і зобов’язань держав щодо дотримання норм міжнародного гуманітарного права, особливої актуальності набуває проблематика кримінального провадження щодо військовополонених. З огляду на сучасні виклики міжнародної безпеки, що охоплюють як традиційні міждержавні конфлікти, так і гібридні форми агресії, виникає потреба в чіткому визначенні правового статусу військовополонених та гарантій їхнього захисту. В умовах війни держава стикається з потребою одночасно забезпечувати справедливість, дотримуючись вимог міжнародного права, та має гарантувати безпеку власного населення та національних інтересів. У зв’язку з цим, є важливим забезпечити ефективний механізм контролю за дотриманням прав людини у воєнних умовах, адже саме від цього залежить не лише міжнародна репутація держави, а й довіра до її правової системи. Наведеним обумовлена необхідність переосмислення підходів до забезпечення правового порядку в період воєнного стану, зокрема в межах кримінального провадження.

Констатовано, що сучасний правозастосовний контекст висуває численні виклики у сфері кримінального провадження щодо військовополонених. У зв’язку з цим, висловлена думка, що подальшого наукового розуміння потребують не лише процесуальні аспекти здійснення досудового розслідування чи судового розгляду, а й фундаментальні питання: межі юрисдикції держави, співвідношення міжнародного гуманітарного права та національного кримінального процесу, допустимість кримінального переслідування військовополонених за певних обставин тощо.

Зазначено, що на сучасному етапі функціонування кримінального процесуального механізму особливого значення набуває питання забезпечення належних стандартів поводження з військовополоненими, дотримання принципів гуманності, недискримінації та презумпції невинуватості. Розроблення чітких процедур і прозорих правил поводження з військовополоненими є необхідною передумовою для формування справедливої та стійкої моделі правосуддя у період воєнних дій і після їх завершення.

Запропоновано посилити процесуальний статус військовополонених, щодо яких здійснюється кримінальне провадження, привести у відповідність вимогам Женевської конвенції III, 1949 р. діюче кримінальне процесуальне законодавство.

Деякі питання інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності оперативно-розшукових підрозділів Державної прикордонної служби України, які актуалізовані правовим режимом воєнного стану

О.С. Кіреєва — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена комплексному аналізу проблем та перспектив інформаційно-аналітичного забезпечення оперативно-розшукових підрозділів Державної прикордонної служби України (далі – ІАЗ ОРП ДПСУ) в умовах воєнного стану. У контексті сучасних викликів – повномасштабної агресії рф, активізації диверсійно-розвідувальних груп, зростання масштабів організованої злочинності, а також незаконного переміщення зброї, наркотичних засобів і мігрантів – підкреслюється об’єктивна необхідність якісного оновлення підходів до організації ІАЗ. У статті розкрито сутність ІАЗ як системи взаємопов’язаних заходів, спрямованих на збір, верифікацію, обробку, аналітичну інтерпретацію та узагальнення даних, що забезпечують прийняття обґрунтованих управлінських рішень у сфері протидії злочинності на державному кордоні.

\Особливе місце у дослідженні займає кримінальний аналіз, розглянутий як ключовий елемент системи ІАЗ. Обґрунтовується його значення як методологічної основи трансформації даних у стратегічно важливі знання, що дозволяють виявляти приховані закономірності, формувати профілі правопорушників і розробляти випереджувальні заходи. Показано прикладне значення кримінального аналізу у протидії тероризму, нелегальній міграції, контрабанді та іншим загрозам, актуалізованим правовим режимом воєнного стану. Водночас у статті ідентифіковано комплекс проблемних аспектів, що знижують ефективність ІАЗ: організаційні, правові, технічні, кадрові та методологічні. Інформаційно-аналітичне забезпечення виступає ключовим системоутворюючим елементом ОРД ДПСУ, від якого безпосередньо залежить ефективність протидії актуальним злочинам. Підвищення результативності ІАЗ можливе лише за умови його комплексної модернізації – уніфікації та стандартизації процедур збору й аналізу даних, технічного оновлення інфраструктури, впровадження інноваційних інформаційних технологій, гармонізації нормативно- правової бази та системної підготовки висококваліфікованих кримінальних аналітиків.

Деякі проблемні питання отримання пояснень та показань під час розслідування дорожньо-транспортних пригод

С.А. Коренськой — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню проблемних питань отримання пояснень та показань під час розслідування дорожньо-транспортних пригод. У ході викладу основного матеріалу наголошується, що проблемним питанням щодо отримання відомостей від учасника ДТП є обрання формату одержання таких відомостей. Останні можуть здобуватися під час досудового кримінального провадження шляхом відібрання письмових пояснень або під час проведення допиту. Підкреслено, що з однієї сторони на початковому етапі розслідування є нагальна необхідність у здійсненні допиту учасників ДТП, а з іншої сторони, якщо особу допитувати у якості свідка та в подальшому повідомляти цій особі про підозру, то докази, отримані з таких показань мають бути визнані недопустимими. Наголошено, що вибір способу одержання свідчень від учасника ДТП має залежати від змісту обставин досудового кримінального провадження. Якщо фактичні дані щодо розслідування ДТП вказують на те, що є ймовірність набуття певною особою у подальшому статусу підозрюваного, то найкращим варіантом з погляду дотримання прав і свобод такої особи є оголошення їй повідомлення про підозру та допит у якості підозрюваного. Вказано, що допит учасника ДТП у якості свідка може поліпшувати процесуальну діяльність сторони обвинувачення під час розслідування ДТП, але створюватиме ризик порушення права на захист. Підсумовано, що допит учасника ДТП у якості свідка є неефективним способом отримання відомостей про обставини вчинення ДТП. Це обумовлюється існуванням ризику порушення права на захист та визнання показань свідка недопустимими доказами у кримінальному провадженні. Наголошено, що порядок отримання пояснень від осіб не регламентований чинним кримінальним процесуальним законом, та відповідно не передбачає особливостей отримання пояснень від осіб, залежно від їх процесуального статусу. Також надання пояснень у кримінальному процесі не забезпечується кримінальною відповідальністю та є добровільним актом. Разом з тим, добровільне надання учасниками ДТП пояснень щодо події кримінального правопорушення, навіть якщо у подальшому один з таких учасників отримає повідомлення про підозру, у майбутньому не буде суперечити правилам допустимості доказів. Акцентовано, що у випадку, коли під час розслідування ДТП відсутня ймовірність набуття певною особою у подальшому статусу підозрюваного, належним способом отримання відомостей від учасників ДТП є відібрання письмових пояснень за умови ознайомлення їх з правами підозрюваного.

Судовий post factum контроль невідкладного обшуку

О. Костюченко , А. Чистякова — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Останні зміни до Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) свідчать про доволі високий інтерес до підстав, які слід вважати законними для проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді та проведення невідкладних обшуків, оскільки редакція частини 3 статті 233 КПК зазнавала змін Законами № 4555-ІХ від 22.07.2025 “Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо особливостей досудового розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних із зникненням осіб безвісти за особливих обставин під час дії воєнного стану” та № 4560-ІХ від 31.07.2025 “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення повноважень Національного антикорупційного бюро України та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури».

Крім того, існують Законопроєкти, якими пропонуються абсолютно різні ідеї з удосконалення існуючих механізмів як самих невідкладних обшуків, так і подальших процедур post factum судового контролю (легалізації).

Невідкладні обшуки лишаються одним з найефективніших інструментів для отримання доказової інформації, але, водночас, недобросовісне застосування даного інструментарію може бути підставою для втрати нерідко важливих для слідства даних (інформації).

Очевидно, що удосконалювати необхідно не тільки процедуру проведення невідкладного обшуку, але й процедуру судового контролю post factum за вже проведеним обшуком, адже саме на цьому етапі (етапі судового контролю post factum за вже проведеним обшуком) слідчий суддя фактично перевіряє: 1) законність вже проведеного невідкладного обшуку; 2) наявність/ відсутність підстав для «невідкладності» вже проведеного обшуку; 3) правовий зв’язок вилучених в результаті обшуку речей / документів з кримінальним провадженням. У результаті такого post factum судового контролю слідчий суддя відповідає на головне, по суті, питання: чи були підстави для втручання у право на приватність?

Тому фокус уваги має бути сконцентрований саме на предметі post factum судового контролю та постановленні відповідної законної ухвали за результатами такого post factum судового контролю.

Особливості організації розслідування воєнних злочинів в Україні в умовах воєнного стану

С.С. Кудінов, Р.М. Шехавцов — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню організаційних особливостей розслідування воєнних злочинів в Україні в умовах воєнного стану. Автором проаналізовано, фактори, що обумовлені правовим режимом воєнного стану, специфікою воєнних злочинів, конкретними умовами провадження розслідування. Здійснено аналіз норм законодавства, наведено узагальнення статистики кримінальних проваджень щодо воєнних злочинів за період повномасштабної війни, досліджені сучасні підходи до організації розслідування.

Звертається увага на оптимізацію процедури визначення підслідності в умовах воєнного стану, функціонування міжвідомчих слідчих груп та спільних слідчих груп (JIT), участь структур Міжнародного кримінального суду в розслідуванні воєнних злочинів.

Визначено роль громадянського суспільства у розслідуванні цієї категорії правопорушень, наголошено на важливості взаємодії із громадськими організаціями, журналістами, очевидцями, OSINT-аналітиками з метою виявлення, фіксації, документування, отримання інформації про ці злочини.
Встановлено, що специфіка таких розслідувань обумовлена як особливостями її правового регулювання, так і особливостями, що характеризують умови в яких здійснюється розслідування. Серед правових особливостей виокремлено: окремі положення КПК України, норми міжнародного гуманітарного права та Римського статуту, міжнародні угоди та конвенції щодо розслідування таких злочинів, законодавство іноземних держав, які застосовують принцип універсальної юрисдикції для притягнення воєнних злочинців до відповідальності. Серед інших особливостей, що впливають на організацію розслідування воєнних злочинів виокремлено: масовість вчинення злочинів, їх транснаціональний характер, місце і спосіб вчинення злочинів, велику небезпеку воєнних злочинців та умов розслідування, необхідність залучення значної кількості суб’єктів розслідування (різні відомства, міжнародні та недержавні суб’єкти), застосування процедур дистанційного кримінального провадження та спеціальної процедури «in absentia», великий обсяг інформації, що підлягає дослідженню і систематизації під час розслідування.

Алгоритми дій слідчого під час розслідування кримінальних правопорушень, передбачених статтею 429 КК України

А.І. Кунтій — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У науковій статті досліджено криміналістичні аспекти діяльності слідчого під час досудового розслідування кримінальних правопорушень, передбачених статтею 429 Кримінального кодексу України, що стосуються самовільного залишення військової частини або місця служби. Актуальність порушеної теми зумовлена суттєвим зростанням кількості таких правопорушень в умовах повномасштабної збройної агресії проти України, що становить серйозну загрозу для боєздатності Збройних Сил і національної безпеки загалом. У статті наголошено на необхідності підвищення ефективності документування відповідних фактів із дотриманням вимог кримінального процесуального законодавства, а також стандартизації підходів до кваліфікації таких дій. На основі аналізу статистичних даних, чинних норм кримінального й кримінального процесуального права, практики діяльності правоохоронних органів, судової практики, а також з урахуванням умов воєнного стану, обґрунтовано потребу в розробленні чітких, логічно вибудуваних алгоритмів дій слідчого як на початковому, так і на наступних етапах досудового розслідування. У статті запропоновано низку криміналістичних рекомендацій щодо організації ефективної взаємодії між слідчими, прокурорами та представниками військових підрозділів, фіксації обстановки на місці події, отримання матеріалів службових перевірок, встановлення та допиту очевидців, виявлення й вилучення речових доказів і цифрової інформації, що має доказове значення. Також розглянуто доцільність використання інструментів відкритої розвідки (OSINT) у процесі здобуття доказової інформації, зокрема через соціальні мережі та інші джерела публічного доступу. Окрему увагу приділено питанням розшуку військовослужбовців, які самовільно залишили поле бою, порядку повідомлення їм про підозру в разі невстановленого місцезнаходження, а також застосуванню особливого порядку проведення слідчих (розшукових) дій відповідно до статті 615 КПК України. Матеріали статті можуть бути використані для підготовки методичних рекомендацій, розробки освітніх програм для слідчих, прокурорів, військових юристів, а також для вдосконалення нормативного регулювання розслідування військових злочинів у сучасних умовах.

Зарубіжний досвід протидії прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди співробітниками митної служби України

Г.В. Лисий, М.О. Гелемей — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснюється комплексний порівняльно-правовий аналіз зарубіжних підходів до протидії прийняттю пропозиції, обіцянки або одержанню неправомірної вигоди співробітниками митних органів, акцентуючи на практичній імплементації цих підходів у вітчизняні реалії. На основі стандартів та рекомендацій, а також практик ЄС й усталеної судової доктрини узагальнено превентивні та детекційні механізми: ризик-орієнтований внутрішній контроль, багаторівневі системи комплаєнсу, перевірки доброчесності персоналу (vetting, lifestyle-аудит), регулярні ротації посад, конфлікт-оф-інтерес чек-листи, а також канали повідомлення про порушення з реальними гарантіями захисту викривачів. Окремий акцент зроблено на цифровій трансформації митниці: застосуванні NCTS, інтегрованих модулів аналізу ризиків, наскрізному електронному документообігу, що мінімізує дискрецію посадовців і залишає детальну цифрову трасологію для подальшого процесуального використання. З позицій криміналістичної тактики проаналізовано іноземні моделі документування неправомірної вигоди з дотриманням вимог належної правової процедури: планування й проведення негласних слідчих (розшукових) дій та оперативно- технічних заходів без провокації злочину; стандартизоване використання аудіо- та відеофіксації; контрольовані операції (у т.ч. контрольована передача/одержання) з чіткими межами та протоколюванням; забезпечення безперервності chain of custody й криптографічної верифікації цифрових носіїв (хеш-ідентифікація, журнали доступу). Наведено типові корупційні сценарії, характерні для митної сфери (маніпуляції з кодами УКТ ЗЕД і митною вартістю; «прискорення» оформлення; використання посередників), та запропоновано тактичні комбінації їх нейтралізації з урахуванням практики ЄСПЛ щодо недопустимості інсценованої провокації.

Систематизовано багаторівневий зарубіжний досвід саме крізь призму потреб митної служби України та в апробації моделі імплементації, що поєднує правові, організаційні й техніко-цифрові елементи. Практичне значення виявляється у розробленні перевірного чек-листа документування та критеріїв оцінки допустимості, належності й достовірності доказів для підвищення стійкості обвинувачення в суді й зниження системних корупційних ризиків у митній сфері.

Нормативні дефекти ізоляційних запобіжних заходів у кримінальному провадженні в умовах воєнного стану

Т.О. Лоскутов — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню нормативних дефектів ізоляційних запобіжних заходів у кримінальному провадженні в умовах воєнного стану. У ході постановки проблеми вказується, що ізоляційні запобіжні заходи мають належним чином регулюватися у кримінальних процесуальних нормах, законно та обґрунтовано застосовуватися у ході кримінального провадження в обстановці воєнного стану, оскільки вони пов’язані із істотним втручанням у права і свободи особи. Під час розкриття стану опрацювання відповідної проблематики зазначається, що наразі залишаються невирішеними проблеми правового регулювання ізоляційних запобіжних заходів у кримінальному провадженні, що негативно позначається на ефективності кримінальної процесуальної діяльності та на гарантуванні прав і свобод особи у кримінальному судочинстві під час дії воєнного стану. У перебігу викладу основного матеріалу підкреслюється, що дефектом нормативної регламентації приписів ч. 1 ст. 208 КПК України є неповнота переліку випадків затримання особи за підозрою у вчиненні злочину без врахування вимоги «безпосередності» («щойності»). Відмічається, що недосконалість ч. 1 ст. 208 КПК України та ч. 1 ст. 298-2 КПК України значно ускладнює затримання особи за підозрою у скоєнні зазначених кримінальних правопорушень проти основ національної безпеки України. Констатується, що нормативним дефектом є виклад норми п. 6 ч. 1 ст. 615 КПК України, що не містить вказівки на обставини воєнного стану, що унеможливлюють затримання особи за підозрою у вчиненні злочину на підставі ст. 208 КПК України. Акцентується увага на колізії ч. 6 ст. 176 КПК України та ч. 2 ст. 183 КПК України щодо необхідності та неможливості застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до осіб, які в період дії воєнного стану підозрюються (обвинувачуються) у вчиненні кримінальних проступків, передбачених ч.ч. 1-3 ст. 111-1 КК України. Звертається увага на безальтернативність змісту ч. 6 ст. 176 КПК України, а також ч. 8 ст. 176 КПК України щодо застосування в період воєнного стану виключно тримання під вартою до осіб, які підозрюються за вчинення конкретних кримінальних правопорушень.

Допустимість як властивість доказів у кримінальному провадженні

Б.Є. Лук’янчиков, Є.Д. Лук’янчиков — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті зазначається, що кримінальне правопорушення як об’єктивне явище відбувається в природному середовищі і його обставини в обов’язковому порядку відбиваються у вигляді слідів (відображень) на об’єктах матеріального світу або в пам’яті людей, які сприймали його цілком або окремі елементи (підготовка, безпосередньо вчинення, приховування тощо). Завдання слідчого відшукати такі сліди дозволеними законом способами, ретельно їх дослідити, отримати з них інформацію і забезпечити збереження таких джерел інформації в умовах, які виключають можливість стороннього втручання з метою знищення, пошкодження або внесення будь-яких змін. На цій підставі зроблено висновок, що злочин не породжує доказів в готовому вигляді.

Зазначається, що докази у кримінальному провадженні є суб’єктивною категорією – результатом цілеспрямованої діяльності уповноважених на те державних органів та посадових осіб, яка відбувається у визначеній формі, відхилення від якої може потягти за собою визнання зібраних відомостей недопустимими як докази у кримінальному провадженні.

На нормативному рівні передбачено, що для визнання фактичних даних доказами вони повинні володіти такими властивостями як належність (ст. 85 КПК) та допустимість (ст. 86 КПК), а в теорії кримінального процесу до них додають достовірність, а для їх сукупності – достатність.

Наведено посилання на науковців, які присвятили свої дослідження проблемам доказів та доказування в цілому або за окремими напрямами кримінальної процесуальної діяльності пов’язаної з розслідуванням окремих видів злочинів, доказування щодо окремих категорій осіб або в особливих умовах.

Мета статті полягає в аналізі поняття доказів та властивостей, якими мають володіти фактичні дані, щоб їх можна було використовувати для ухвалення проміжних і підсумкових процесуальних рішень у кримінальному провадженні.

Уточнюються думки окремих науковців щодо можливості сприйняття суб’єктом доказування окремих обставин факту злочину. У таких випадках йдеться про сприйняття слідів (відображень) протиправної діяльності в матеріальній обстановці, що є традиційним процесом пізнання і відтворення слідчим події кримінального правопорушення.

Автори приєднуються до думки науковців про те, що для визнання фактичних даних доказами у кримінальному провадженні вони повинні володіти такими внутрішніми властивостями як належність та допустимість, а тому словосполучення «недопустимі докази» не повною мірою відповідає дійсності. Недопустимими як докази можуть бути отримані відомості, фактичні дані, інформація.

У висновках зазначається, що правом визнавати фактичні дані доказами у провадженні наділена особа, яка приймає відповідне процесуальне рішення на підставі всебічної, повної та об’єктивної їх перевірки та особистого переконання.

Слідчі (розшукові) дії на початковому етапі розслідування злочинів у сфері виробництва споживчих товарів

А. Мурадли — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Розглянуто особливості проведення першочергових слідчих (розшукових) дій в ході розслідування злочинів у сфері виробництва споживчих товарів. Зазначено, що завдяки провадженню слідчих (розшукових) дій відбувається збирання, перевірка та оцінювання доказової інформації. Охарактеризовано стан опрацювання вітчизняними вченими проблематики організації підготовки та проведення слідчих (розшукових) дій на початковому етапі розслідування злочинів, зокрема, у сфері виробництва споживчих товарів. Проаналізовано погляди науковців з теоретичних та практичних проблем застосування слідчих (розшукових) дій в ході досудового розслідування. Зазначено, що проблематика застосування слідчих (розшукових) дій не втрачає своєї актуальності, оскільки ще недостатньо сучасних наукових досліджень, спрямованих на визначення особливостей проведення першочергових слідчих (розшукових) дій в ході розслідування злочинів у сфері виробництва споживчих товарів. Розглянуто правові та організаційно-тактичні засади проведення слідчих (розшукових) дій, серед яких: огляд, допит, обшук, слідчий експеримент, а також проведення судових експертиз. Визначено організаційно- тактичні особливості їх застосування в ході розслідування злочинів, що вчиняються в процесі виробництва споживчих товарів. Надано рекомендації щодо використання тактичних прийомів проведення слідчих (розшукових) дій, що обумовлені специфікою виробництва та фінансовою звітністю у сфері виробництва споживчих товарів. У зазначених рекомендаціях акцентовано увагу на особливостях огляду документів, що відображають рух матеріальних цінностей на виробництві, зокрема, при виявленні залишків сировини, напівфабрикатів, готової продукції і зіставлення їх фактичної кількості з даними відповідних документів. Наведено перелік тактичних прийомів допиту матеріально-відповідальних та службових осіб, шо мають відношення до виробництва. Визначено специфіку застосування спеціальних знань і найбільш типових судових експертиз, серед яких: судово-економічна, судово-товарознавча, а також криміналістичні експертизи матеріалів, речовин та виробів. Вказано на необхідність проведення слідчого експерименту з метою встановлення фактів недовкладення сировини, її заміни дешевшою та фіксації інших прийомів фальсифікації споживчих товарів. Наголошено, що отримана в ході проведення зазначених слідчих (розшукових) дій інформація сприяє формуванню доказової бази у кримінальних провадженнях щодо злочинів у сфері виробництва споживчих товарів.

Матеріальна відповідальність військовослужбовців за шкоду, завдану державі: проблеми реалізації через цивільний позов у кримінальному провадженні

Є.В. Найдьонов — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджено комплекс теоретичних і практичних проблем, що виникають при притягненні військовослужбовців до матеріальної відповідальності за шкоду, завдану державі, шляхом пред’явлення цивільного позову в кримінальному провадженні. Аналізується складність цього процесу, що вимагає збалансованого підходу для захисту інтересів держави та прав військових.

Дослідження фокусується на суперечностях, що виникають через взаємодію норм кримінального процесуального, цивільного та спеціального військового законодавства. Аналізуючи положення КПК України, Закону України «Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі» та Порядку проведення службового розслідування у Збройних Силах України затвердженого наказом від 21.11.2017 № 608 , детально розмежовується доказова вага і процесуальний статус матеріалів службового розслідування та висновків судової експертизи.

Додатково аналізуються умови притягнення до відповідальності, зокрема чотириелементна конструкція складу правопорушення, та проблема відповідальності за шкоду, завдану під час виконання наказу, що дозволяє глибше зрозуміти межі відповідальності військовослужбовця залежно від правомірності отриманих розпоряджень.

Особливу увагу приділено нововведеному інституту бойового імунітету та його впливу на матеріальну відповідальність. Аналізується правова колізія між нормами Закону «Про оборону України» та ст. 43-1 Кримінального кодексу України. Підкреслюється, що звільнення від кримінальної відповідальності на підставі бойового імунітету усуває підставу для повної матеріальної відповідальності, проте залишає відкритим питання про можливість застосування інших видів відповідальності на загальних цивільно-правових засадах.

З урахуванням практики Верховного Суду щодо можливості залишення цивільного позову без розгляду для його вирішення в порядку цивільного судочинства, у підсумках обґрунтовується нагальна потреба у формуванні єдиної та послідовної судової практики. Така практика має встановити чіткі критерії співвідношення доказів, розподілу тягаря доказування (особливо щодо застосування бойового імунітету) та розробити алгоритм розгляду цивільного позову у випадку закриття кримінального провадження за відсутності складу злочину.

Проблемні аспекти допустимості доказів у кримінальному провадженні: теорія та практика

О.В. Неклеса — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджуються проблемні аспекти допустимості доказів у кримінальному провадженні з урахуванням положень кримінального процесуального законодавства України, практики національних судів та стандартів міжнародного права. Розкривається співвідношення допустимості з такими категоріями, як належність і достовірність, а також підкреслюється формальний характер цього інституту.

Окрему увагу приділено аналізу критеріїв, що визначають законність отримання доказів, зокрема джерелу інформації, повноваженням суб’єктів кримінального процесу, дотриманню процесуальної форми та гарантіям прав і свобод людини. Показано, що істотні порушення цих вимог автоматично зумовлюють недопустимість доказів відповідно до ст. 87-88 КПК України.

Розглядаються дискусійні питання застосування принципу “плодів отруєного дерева” та підходів щодо повного чи диференційованого виключення недопустимих доказів. У цьому контексті аналізується судова практика, де вирішальне значення мали процедурні помилки під час фіксації обшуку, допиту або проведення негласних слідчих дій.

Особливої уваги у забезпеченні допустимості доказів на досудовому розслідуванні потребує інститут слідчого судді. Саме на нього покладено функцію судового контролю за дотриманням прав і свобод людини під час проведення слідчих (розшукових) дій, що обмежують конституційні права особи, як-от обшук житла чи надання дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів. Законність та обґрунтованість ухвал слідчого судді є первинною передумовою для визнання отриманих на їх підставі доказів допустимими. Водночас практика свідчить про наявність проблем, пов’язаних як із формальним підходом окремих слідчих суддів до розгляду клопотань, так і з подальшою оцінкою судами наслідків порушень, допущених на цьому етапі.

Актуальним викликом для інституту допустимості є розвиток цифрових технологій та використання у кримінальному провадженні електронних доказів. Проблеми їх отримання, фіксації та дослідження породжують спори щодо їх допустимості. Ключовими питаннями стають автентичність цифрових даних, належний процесуальний порядок їх вилучення (наприклад, з комп’ютерної техніки, хмарних сховищ), цілісність інформації та дотримання права на приватність. Недостатня законодавча врегульованість цих аспектів створює ризики визнання важливих для справи доказів недопустимими через формальні порушення.

Важливе місце відведено аналізу рішень Верховного Суду та практики Європейського суду з прав людини, які формують орієнтири для національної судової практики. Підкреслюється, що допустимість доказів має не лише процесуально-правовий, а й конституційний вимір, адже пов’язана з реалізацією права на справедливий суд і верховенства права.

У підсумку автором обґрунтовується необхідність удосконалення кримінального процесуального законодавства шляхом уточнення дефініцій, закріплення системи властивостей доказів, а також врегулювання питань фіксації процесуальних дій. Це дозволить забезпечити єдність правозастосовної практики та належний баланс між ефективністю кримінального переслідування і захистом прав людини.

Проблеми взаємодії між суб’єктами правоохоронної діяльності та державними наглядовими (контролюючими) органами при розслідуванні екоциду

Н.П. Петрова — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджено особливості взаємодії суб’єктів кримінального провадження під час розслідування екоциду – злочину, що поєднує ознаки екологічного та воєнного кримінального правопорушення. Наголошено, що ефективне розслідування екоциду неможливе без скоординованої співпраці між правоохоронними органами, екологічними службами, військовими структурами, органами місцевого самоврядування та представниками державного цивільного сектору.

Особливу увагу приділено ролі прокурора як процесуального керівника, який забезпечує координацію дій слідчого, оперативних підрозділів і експертних установ, визначає напрями розслідування та гарантує дотримання законності. Проаналізовано діяльність Спеціалізованої екологічної прокуратури України, її функції щодо організації та процесуального керівництва досудовим розслідуванням екоциду. Висвітлено значення створення слідчо-оперативних груп, що об’єднують слідчих, оперативних працівників, фахівців із питань екологічної безпеки, та розглянуто основні напрями їх взаємодії – спільне планування розслідування, постійний обмін інформацією, виконання доручень слідчого, оперативний супровід і співпрацю з контролюючими органами. Обґрунтовано необхідність залучення державних наглядових (контролюючих) структур – Держекоінспекції, Держлісагентства, Держводагентства, Держрибагентства, Держгеонадр – для забезпечення повноти доказової бази. Саме ці державні установи володіють даними моніторингу стану довкілля, а їхні спеціалісти мають необхідні знання та методики для визначення масштабу екологічної шкоди. Їхні висновки, довідки й результати лабораторних досліджень формують основу доказової бази, тоді як оперативний обмін інформацією дозволяє швидко реагувати на нові загрози та запобігати подальшому знищенню природних ресурсів. Зроблено висновок, що розслідування екоциду потребує міжвідомчої взаємодії, яка поєднує процесуальні механізми, організаційні ресурси та науково-технічний потенціал держави. Визначено перспективи подальшого вдосконалення тактики розслідування шляхом розроблення сучасних форм комунікації та координації між усіма учасниками досудового розслідування.

Джерела доказів під час підтримання публічного обвинувачення в суді першої інстанції щодо привласнення майна шляхом зловживання службовим становищем

А.В. Плюсква — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У науковій статті висвітлено питання, пов’язані із підтриманням прокурорами публічного обвинувачення в суді першої інстанції у кримінальних провадженнях за фактами привласнення майна, вчиненого шляхом зловживання службовим становищем. Окреслено правову природу такого діяння, як складного за структурою злочину з багатьма юридичними елементами: від об’єкта та предмета посягання – до способу вчинення і форми вини. Особлива увага зосереджена на тому, що доведення наявності складу злочину неможливе без ефективного використання належних, допустимих та достовірних доказів, отриманих у встановленому законом порядку. У центрі дослідження виокремлюється роль прокурора у суді першої інстанції, який має не лише представляти суду зібрані докази для доведення вини особи, але й активно обґрунтовувати їх процесуальну значущість. Детально охарактеризовано основні джерела доказів у таких кримінальних провадженнях, а також їх взаємодоповнювальний характер. Обґрунтовано, що саме комплексний підхід до використання цих джерел дозволяє ефективно довести склад злочину. Виокремлено тактичні особливості досудового розслідування таких економічних злочинів, у межах якого прокурор має взаємодіяти зі слідчим у частині призначення відповідних експертиз, проведення оглядів документів, обшуків, допитів, а також збору доказів. Наголошується на важливості залучення спеціалістів у галузях економіки, фінансів та ІТ-сфери під час слідчих дій. Водночас підкреслюється, що службові особи, як суб’єкти цього злочину часто використовують різні механізми приховування фактів протиправного заволодіння майном. На прикладі судової практики продемонстровано, що ефективність підтримання обвинувачення в суді багато в чому залежить від здатності прокурора правильно тлумачити обставини справи, доводити факт фактичного володіння майном, обґрунтовувати наявність прямого умислу та корисливого мотиву, а також адекватно реагувати на лінію захисту. Запропоновано низку практичних рекомендацій для прокурорів щодо забезпечення формування якісної системи доказів. Узагальнено, що успішне підтримання публічного обвинувачення у справах щодо привласнення майна, шляхом зловживання службовим становищем, потребує від прокурора не лише глибоких знань кримінального матеріального та процесуального законодавства, а й високого рівня аналітичного мислення, уміння працювати з великою кількістю різнорідних доказів і поєднувати їх у цілісну й переконливу систему доказування.

Штучний інтелект у доказуванні в досудовому та судовому провадженнях: доктринальні засади і практика застосування

М.А. Погорецький — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена проблемним питанням використання штучного інтелекту у доказуванні в кримінальному провадженні в умовах стрімкої цифровізації. Зростання масивів даних із комунікаційних платформ, мобільних пристроїв, мережевих журналів та відкритих джерел інформації (OSINT) ускладнює їх процесуально коректну обробку, формуючи подвійний імператив: оперативний та відтворюваний аналіз за суворого дотримання критеріїв належності, допустимості, достовірності та достатності, із мінімізацією ризиків алгоритмічної упередженості й недостатньої прозорості процедур (проблема «чорної скриньки» – black box). Мета дослідження полягає в обґрунтуванні цілісної доктринально-процесуальної криміналістичної моделі інтеграції алгоритмів штучного інтелекту у доказування на досудовій і судовій стадіях у поєднанні із судовим контролем, принципом змагальності та рівності сторін. Методологія спирається на формально-догматичний і порівняльно-правовий підходи, практику Верховного Суду України, Європейського суду з прав людини (Roman Zakharov v. Russia; Big Brother Watch and Others v. the UK) та Суду ЄС у справі EncroChat (C-670/22), а також на криміналістичні стандарти Європейської мережі експертних установ (ENFSI), документи NIST SP 800-86/101r1 і Протокол Берклі. Наукова новизна полягає у: (1) конкретизації тестів допустимості й достовірності результатів алгоритмічної обробки; (2) регламентації «пакета відтворюваності» (reproducibility dossier), що включає версії програмного забезпечення, конфігурації, початкові значення (seed), журнали передоброблення та виведення, хеш-ідентифікатори, тест-плани й «паспорт моделі» (model card); (3) описі процесуальних фільтрів судового контролю (необхідність, пропорційність, мінімізація, обмеження вторинного використання) та тесту «внутрішньої еквівалентності» у транскордонних справах за Європейським наказом про розслідування (EIO); (4) операційних орієнтирах для сторін і суду. Результати дослідження окреслюють концепцію доказування, підсиленого штучним інтелектом (AI-enabled proof), яка забезпечує пояснюваність (XAI), відтворюваність результатів та вимогу кореспондуючих підтверджень. Розроблено пакет практичних рішень (типові ухвали, стандарти розкриття, уніфіковані формати експертних висновків, суддівський довідник – benchbook) і запропоновано інституційні кроки – міжвідомчі криміналістичні центри (forensic-центри), стандартні організаційно-технічні процедури (SOP) та програми фахового навчання. Запропонована нормативно-процесуальна конструкція інтегрує алгоритми штучного інтелекту в систему доказування без підміни процесуальної форми та зі збереженням балансу між ефективністю кримінального переслідування і гарантіями прав людини.

Кримінально-процесуальні гарантії прав військовослужбовців в умовах воєнного стану під час проведення процесуальних дій у режимі відеоконференції

Г.В. Попов — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Статтю присвячено аналізу проблем реалізації кримінально-процесуальних гарантій прав військовослужбовців в умовах воєнного стану під час проведення процесуальних дій у режимі відеоконференції.

Автор зауважує, що правова держава зобов’язана гарантувати дотримання фундаментальних процесуальних прав широкого кола осіб, зокрема, військовослужбовців – учасників кримінального провадження. Мова, зокрема, йде про право на ефективний захист і конфіденційність спілкування з адвокатом, забезпечення дотримання встановленого правового режиму використання інформації, що містить державну таємницю.

Мета публікації полягає в аналізі теоретичних і практичних проблем забезпечення ключових кримінально-процесуальних гарантій прав військовослужбовців під час їх участі у кримінальному провадженні в режимі відеоконференції в умовах воєнного стану, а також у формулюванні пропозицій з удосконалення правозастосовної практики з урахуванням міжнародних стандартів. Зауважується, що незважаючи на наявність сучасних наукових праць проблеми забезпечення процесуальних прав військовослужбовців у зоні бойових дій, зокрема, права на безпосередню участь у судовому засіданні, ефективний захист, потребують окремого дослідження.

Вказується, що з аналізу рішень Європейського суду з прав людини слідує: можливість підсудного надавати конфіденційні вказівки своєму адвокату безпосередньо під час розгляду справи є суттєвою складовою права на ефективний захист, як однієї з основних ознак справедливого судового розгляду.

Зроблено висновок про те, що дієвою в умовах відсічі збройної агресії може стати практика використання відеозв’язку для реалізації права військовослужбовця на захист у обставинах коли адвокат не має можливості безпосередньо зустрітися з підзахисним для визначення стратегії роботи по справі (наприклад, перебування військового у зоні ведення бойових дій).

Невід’ємною складовою проведення процесуальних дій у режимі відеоконференції є забезпечення належної захищеності інформаційно-телекомунікаційних систем, особливо у провадженнях де може фігурувати державна таємниця (наприклад, інформація у сфері оборони).

Актуальні питання проведення судово-технічної експертизи документів із встановлення факту повного або часткового підроблення

І.І. Попович — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена розгляду окремих методичних аспектів вирішення діагностичних задач зі встановлення факту підробки документа. Потреба призначення судово-технічної експертизи документів виникає у випадку необхідності встановити окремі обставини, пов’язані із виготовленням документа, зміненням його первинного змісту, використанням, збереженням речового доказу тощо. Звертається увага на коло спеціальних знань експерта в галузі технічної експертизи документів, що має обов’язково включати знання про: способи виготовлення бланків справжніх документів; способи й ознаки підробки різноманітних реквізитів; фактори, що впливають на зміни стану документа; основні елементи захисту документів від підроблення; можливості сучасної поліграфічної, копіювально-розмножувальної й комп’ютерної техніки при виготовленні й підробці документів.

Приділено увагу розгляду питань теоретичного і практичного характеру, пов’язаних із дослідженням документів, виготовлених як друкарським способом, так і за допомогою копіювально-розмножувальної техніки й комп’ютерів. Аналізуються сучасні підходи до вироблення криміналістичного поняття «документ». Автор дотримується точки зору, відповідно до якої електронний документ як і документ на паперовому носії, є матеріальним об’єктом, носій та інформація, зафіксована на ньому, є невід’ємною та необхідною складовою будь-якого документа, у тому числі й електронного. Коротко охарактеризовано способи зміни первинного змісту у документах, виконаних з використанням комп’ютерної техніки. Підкреслюється, що при експертному дослідженні слід враховувати не лише потреби практики, а й експертні можливості вирішення поставлених перед експертом питань. Для цього недостатні лише знання в галузі технічного дослідження документів, експерту слід орієнтуватися у суміжних галузях науки. Зазначається що результат якості проведеного технічного дослідження документів залежить не лише від ступеня розробленості існуючих методик, а й від якісної підготовки матеріалів, чіткості й правильності питань, поставлених перед експертом. Визнано необґрунтованим постановку експерту питання щодо встановлення справжності наданого на дослідження документа.

OSINT у забезпеченні національної безпеки

Д. Рибка — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

В статті доведено, що OSINT є передовою методикою збирання та аналізу інформації з відкритих джерел, що активно використовується органами безпекового спрямування. Це концепція, методологія і технологія добування і використання військової, політичної, економічної та іншої інформації з відкритих джерел без порушення законів – для підтримки прийняття рішень у сфері національної оборони і безпеки. Акцентовано, що на OSINT припадає 80-95% усіх даних, які використовуються розвідувальною спільнотою в усьому світі. Його застосування дозволяє більш комплексно підійти до вирішення завдань із забезпечення національної безпеки, більш оптимально використовувати людські та фінансові ресурси, пришвидшити процес прийняття організаційних рішень, підвисити ефективність боротьби зі злочинністю тощо. Проаналізовано методологію OSINT, що включає в себе: пошук інформації, реєстрацію та облік інформації, аналіз інформації і синтез повідомлень з різних відкритих джерел, адміністрування та розповсюдження інформації та має низку переваг: доступність джерел інформації; обсяг джерел інформації; різносторонність; оперативність отримання; легкість подальшого використання; вартість отримання інформації. Також окреслено позитивні сторони OSINT: глобальність оформлення інформації та її використання в режимі реального часу; сприяння розумінню контексту подій, які підлягають аналізу; його використання не вимагає додаткових фінансових витрат на придбання спеціальної техніки; не потрібна тривала підготовка певних спеціалістів; його джерела є у вільному доступі, а тому може бути використана не лише суб’єктами правоохоронної діяльності (представниками державної влади), а й приватними детективами, волонтерами та ін.; його використання (за певних умов) не порушує прав громадян. Доведено, що ефективність OSINT обумовлюється її раціональним плануванням, чітким дотриманням певних принципів, залучення до його проведення кваліфікованих працівників, оперативним формулюванням отриманих висновків та їх вчасною передачею зацікавленим особам, а також розробленням на їх основі оптимальних заходів із забезпечення національної безпеки.

Виявлення і документування способів учинення службових правопорушень: методика, тактика, цифрові сліди та ланцюг збереження доказів

Д.Б. Сергєєва — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті запропоновано цілісну криміналістично-процесуальну модель виявлення й документування способів учинення службових правопорушень у сучасному цифровому середовищі. На підставі систематизації форм використання/спотворення владних повноважень (зловживання, перевищення, умисна бездіяльність, одержання неправомірної вигоди) і типових «технологій злочинної діяльності» (розкрадання через безтоварні операції та «прокладки», заволодіння майном шляхом обману, маскування вигоди під консалтинг/гранти/благодійність, маніпуляції в EDMS/ERP/реєстрах) автор формує операційну матрицю «ознака способу → джерела відомостей → тактичні дії → процесуальна фіксація → контрольні переліки питань». Показано, як ця матриця забезпечує перехід від реконструкції механізму події до практичних алгоритмів: синхронних тимчасових доступів, оглядів електронних систем, інвентаризацій, побудови графів платіжних ланцюгів і верифікації ринкової еквівалентності. Особливу увагу приділено роботі з цифровими слідами (метадані, історії версій, журнали доступів/погоджень, резервні копії, листування) та підтриманню безперервного ланцюга збереження доказів (read-only копіювання, хешування, опис середовища, журнал доступів і переміщень). Обґрунтовано ризик-орієнтований формат судового контролю і стандартизовані контрольні переліки для слідчого, прокурора й слідчого судді, які забезпечують необхідність і пропорційність втручань та відтворюваність процедур. Окремо розкрито інтеграцію матеріалів оперативно-розшукової діяльності та негласних слідчих (розшукових) дій у доказовий контур через «маршрутизацію за ознакою способу» з мінімізацією даних і належною процесуальною «вшивкою». Наукова новизна полягає у поєднанні криміналістичної типології способів з цифровою форензікою та процесуальною доктриною допустимості/відтворюваності, а практична значущість — у стандартизації «першої доби» розслідування, запровадженні «паспортів доказів» і єдиних операційних алгоритмів для підвищення стійкості доказів у суді.

Доказування міжнародних злочинів у контексті реалізації принципу комплементарності Римського статуту Міжнародного кримінального суду в Україні

О.С. Старенький — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджено правові та праксеологічні аспекти доказування міжнародних злочинів у контексті реалізації принципу комплементарності Римського статуту Міжнародного кримінального суду в українському кримінальному судочинстві. Підкреслено, що ратифікація Римського статуту Міжнародного кримінального суду та ухвалення Закону України № 4012-IX від 09.10.2024 «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України у зв’язку з ратифікацією Римського статуту Міжнародного кримінального суду та поправок до нього» стали системним етапом інтеграції міжнародних стандартів кримінальної юстиції у національне законодавство, що сформувало правове та процесуальне підґрунтя для розслідування найтяжчих міжнародних злочинів – воєнних злочинів, злочинів проти людяності, геноциду та злочину агресії.

Обґрунтовано, що закріплення в Кримінальному кодексі України нових норм (статті 31-1, 442-1) та оновлення положень статей 49 і 442 спрямовані на забезпечення невідворотності покарання за міжнародні злочини відповідно до принципів Римського статуту Міжнародного кримінального суду.

Встановлено, що змінами до статті 216 Кримінального процесуального кодексу України підслідність злочинів проти людяності визначено за Службою безпеки України, що забезпечило концентрацію спеціалізованих повноважень і технічних можливостей для ефективного доказування злочинів цієї категорії. Розкрито правові аспекти отримання доказів під час розслідування воєнних злочинів, злочинів проти людяності, геноциду в умовах збройного конфлікту, включно із застосуванням цифрової криміналістики, OSINT-досліджень, супутникового моніторингу та аналітики великих даних.

Акцентовано на значенні принципу незастосування строків давності до міжнародних злочинів, що гарантує відновлення процесу національних розслідувань після деокупації територій України та забезпечує безперервність кримінального процесуального доказування.

Наголошено на потребі гармонізації національного законодавства зі статтями 8 bis, 17 та 28 Римського статуту Міжнародного кримінального суду, визначення кола суб’єктів злочину агресії (стаття 437 Кримінального кодексу України) з урахуванням практики Верховного Суду та реформування статті 438 Кримінального кодексу України шляхом відмови від відсилочної конструкції й системного викладення складів воєнних злочинів у вигляді чіткого каталогу.

Зроблено висновок, що реалізація принципу комплементарності сприяє зміцненню інституційної спроможності національної кримінальної юстиції, утвердженню принципу верховенства права та забезпеченню невідворотності покарання за міжнародні злочини, що становлять загрозу миру, безпеці та існуванню людства.

Криміналістичний аналіз способу вчинення незаконної діяльності з організації або проведення азартних ігор

З.М. Топорецька — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджуються особливості криміналістичної характеристики способів вчинення та приховування незаконного грального бізнесу в Україні. Наголошується, що розвиток інформаційних технологій і поява нових організаційних схем у сфері азартних ігор сприяють ускладненню механізмів вчинення цього злочину, зокрема через функціонування прихованих наземних закладів, інтернет-хабів із серверами за кордоном, використання «дроп-схем» у фінансових операціях і маскування під легальну підприємницьку чи медіа-діяльність. Це значно ускладнює процес доказування, а також вимагає модернізації криміналістичних та процесуально- правових підходів. Аналізується зміст способу злочину, який охоплює підготовку, безпосереднє вчинення та приховування, а також пов’язується з обстановкою, місцем, часом та знаряддями вчинення. Окрема увага приділяється тому, що дії злочинців відображаються у слідах, які стають важливим джерелом доказової інформації. Виділено чотири основні форми вчинення цього кримінального правопорушення, кожна з яких проявляється різноманітними способами. При цьому, діяльність у сфері незаконних лотерей не відноситься автором до незаконного грального бізнесу і виноситься за межі цього дослідження. Наголошується на значній різноманітності форм та прийомів вчинення незаконного грального бізнесу, що охоплюють як класичні схеми організації залів, так і новітні онлайн-формати з транснаціональними ознаками. Виявлено основні тенденції приховування злочину: використання закритих приміщень, контроль доступу для «своїх» клієнтів, маскування під легальні проєкти, залучення «дропів» у фінансових операціях та використання технічних засобів безпеки. Зроблено висновок, що постійне виникнення нових моделей діяльності не дозволяє сформувати вичерпний перелік способів вчинення цього злочину, що зумовлює необхідність міждисциплінарного підходу з поєднанням кримінального права, процесу, криміналістики та кібербезпеки для забезпечення ефективності розслідування.

Специфіка застосування API/PNR як інструменту оперативно- розшукової діяльності

О.С. Туз, С.А. Басалик — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний аналіз застосування систем Advance Passenger Information (API) та Passenger Name Record (PNR) як важливих інструментів у сфері оперативно- розшукової діяльності. Висвітлено основні етапи формування нормативно-правових засад їх функціонування, зокрема вимоги міжнародних організацій (Ради Безпеки ООН, ІСАО, ЄС, ІАТА, ВМО), які визначили стандарти обміну даними пасажирів між авіаперевізниками та державними органами. Проаналізовано практику впровадження API/PNR у США, Канаді, Австралії та країнах Європейського Союзу, підкреслено їх значення для боротьби з тероризмом, нелегальною міграцією, торгівлею людьми, наркотрафіком та іншими формами транснаціональної злочинності. Показано, що API забезпечує можливість попереднього отримання ідентифікаційних даних пасажирів ще до прибуття рейсу, а PNR включає широкий спектр відомостей про бронювання, маршрути, контактні дані та способи оплати. Саме поєднання цих інформаційних масивів створює умови для ефективного аналізу ризиків, ідентифікації підозрілих осіб та своєчасного реагування правоохоронних органів. Окрему увагу приділено аналізу проблем, що виникають при використанні API/PNR: низька якість даних, складність технічної сумісності різних систем, ризики порушення прав людини та необхідність дотримання високих стандартів захисту персональної інформації. В контексті України окреслено завдання щодо створення національної системи збору й аналізу API/PNR, яка б відповідала міжнародним вимогам та дозволяла ефективно інтегруватися у глобальні механізми обміну даними. Підкреслено, що такий крок сприятиме підвищенню рівня національної безпеки, розвитку міжнародного співробітництва та забезпеченню надійного прикордонного контролю.

Негласне отримання інформації про підготовку і вчинення злочинів в умовах сьогодення

О.С. Туз, В.М. Матняк — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний аналіз сучасних підходів до негласного отримання інформації про підготовку і вчинення злочинів в умовах трансформації безпекового середовища України. Висвітлено правові, організаційні та технологічні засади проведення негласних слідчих (розшукових) дій (НСРД), які залишаються ключовим інструментом у діяльності правоохоронних органів щодо запобігання, виявлення та документування злочинів. Розглянуто положення Кримінального процесуального кодексу України та Закону «Про оперативно-розшукову діяльність», що регламентують порядок санкціонування, тривалість та межі застосування НСРД [1–3]. Проаналізовано практику Верховного Суду України, яка визначає критерії допустимості доказів, отриманих у процесі проведення таких дій [4–7]. Окрема увага приділена позиції Європейського суду з прав людини, який наголошує на необхідності дотримання принципу пропорційності між інтересами державної безпеки та правом особи на повагу до приватного життя [8–11]. Показано, що ефективність НСРД значною мірою залежить від поєднання агентурних джерел, технічних засобів контролю та міжнародної взаємодії. Зокрема, досвід спільних операцій правоохоронних органів України, Польщі та Литви засвідчив високу результативність координації у протидії транскордонній злочинності, нелегальній міграції та контрабанді зброї [14–15]. Запропоновано напрями удосконалення законодавчого регулювання, внутрішнього контролю, професійної підготовки кадрів та розвитку інноваційних технологій OSINT і штучного інтелекту. Метою дослідження є з’ясування сучасних тенденцій і проблем реалізації негласних слідчих (розшукових) дій у діяльності правоохоронних органів України та формулювання пропозицій щодо посилення ефективності й забезпечення правових гарантій особи. Наукова новизна роботи полягає в інтеграції правових і технічних підходів до аналізу НСРД у системі національної безпеки. Практичне значення полягає у можливості використання результатів для вдосконалення нормативної бази, оптимізації міжвідомчої взаємодії та формування європейських стандартів дотримання прав людини під час негласного отримання інформації.

Еволюція конституційного розуміння права на свободу та особисту недоторканість в Україні

А.Р. Туманянц — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Вказується, право на свободу та особисту недоторканність є одним з основних принципів демократичної держави, що ґрунтується на верховенстві права, що безпосередньо пов’язане з визнанням та захистом людської гідності.

У статті здійснено комплексний аналіз права на свободу та особисту недоторканність як одного з фундаментальних конституційних прав людини, закріпленого у статті 29 Конституції України. Підкреслено, що це право становить основу гідності особи, її автономії та можливості вільно реалізовувати інші права і свободи. Актуальність дослідження зумовлена потребою осмислення сучасної конституційної доктрини України у світлі рішень Конституційного Суду, які формують стандарти допустимих меж обмеження свободи, принципи судового контролю та гарантії захисту від свавілля держави.

З’ясовано зміст, сутність та механізми реалізації права на свободу і особисту недоторканність крізь призму практики Конституційного Суду України, визначені етапи становлення національної конституційної доктрини та її співвідношення з міжнародно-правовими стандартами. Методологічну основу дослідження становлять формально-юридичний, системний, порівняльно- правовий та аналітичний методи, що дали змогу всебічно дослідити еволюцію підходів КСУ до тлумачення статті 29 Конституції.

У результаті встановлено, що Конституційний Суд України послідовно утверджує верховенство права, принцип пропорційності, заборону свавілля та обов’язковість судового контролю як центрального механізму гарантування особистої свободи. Судова практика Конституційного Суду України демонструє інтеграцію європейських стандартів у національне правове поле, зокрема у контексті забезпечення законності арешту, тримання під вартою та госпіталізації недієздатних осіб. Доведено, що навіть у період воєнного стану держава зобов’язана дотримуватися конституційних гарантій, які унеможливлюють свавільне позбавлення свободи.

Наукова новизна статті полягає у систематизації правових позицій Конституційного Суду України щодо реалізації права на свободу та особисту недоторканність і розкритті їхнього значення для формування національних стандартів правового захисту особи.

Організаційно-правові засади діяльності НПУ у протидії незаконному обігу вогнепальної зброї, пов’язаному з організованими групами та злочинними організаціями

В.В. Франків, М.О. Гелемей — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У роботі розглядаються основні аспекти, пов’язані з цим видом злочинної діяльності, зокрема механізми поширення незаконної зброї, способи її постачання та використання в організованих злочинних групах. Автори акцентують увагу на новітніх методах протидії незаконному обігу зброї, зокрема на правових і технічних інструментах, які використовуються для виявлення, припинення та запобігання поширенню зброї серед організованих злочинних груп. Звернено увагу на нормативно-правове забезпечення діяльності підрозділів поліції у сфері протидії з незаконному обігу зброї, що базуються на міжнародних конвенціях, угодах, а також на внутрішньодержавному законодавстві. Відмічено діяльність ключових підрозділів Національної поліції України, що займаються протидією незаконному обігу вогнепальної зброї. Зазначається, що кримінальна поліція здійснює оперативно-розшукову діяльність, що включає в себе ідентифікацію, фіксацію, розслідування та ліквідацію каналів незаконного обігу зброї, а також взаємодію з іншими підрозділами правоохоронних органів. Особливу увагу приділено профілактичним заходам, спрямованим на попередження незаконного обігу зброї, оскільки це дозволяє не тільки зменшити кількість злочинів, пов’язаних з насильством, а й запобігти виникненню нових організованих злочинних угруповань. Наголошено, що в умовах сучасної кримінальної ситуації кримінальна поліція займає центральне місце в структурі боротьби з незаконним обігом зброї, і її роль у цьому процесі неможливо переоцінити. Важливу роль відіграють також освітні програми, спрямовані на підвищення обізнаності населення щодо небезпек, пов’язаних з незаконним обігом зброї, і заохочення до співпраці з правоохоронними органами Кримінальна поліція здійснює оперативно- розшукову діяльність, що включає в себе ідентифікацію, фіксацію, розслідування та ліквідацію каналів незаконного обігу зброї, а також взаємодію з іншими підрозділами правоохоронних органів. Важливим аспектом є розгляд міжнародної співпраці та правових ініціатив, спрямованих на посилення контролю за обігом зброї, а також на поліпшення координації між національними та міжнародними правоохоронними органами. Окремо виділяються проблеми, що виникають при забезпеченні ефективного обміну інформацією та інтеграції нових технологій в процеси боротьби з незаконним обігом зброї.

Використання новітніх криміналістичних знань в Україні та європейських країнах

В.О. Яремчук — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Криміналістичні знання мають важливе значення при розслідуванні будь-якого злочину. Криміналістичні знання завжди були необхідні при розслідуванні кримінальних правопорушень. Саме криміналістичні знання надають можливість ефективно проводити різні слідчі (розшукові) та негласні слідчі (розшукові) дії. В Україні та країнах Європи сьогодні активно формуються криміналістичні знання, збільшується їх обсяг, створюються нові розділи, що пов`язано із розвитком різних галузей наукового знання і технічних можливостей запровадження здобутків окремих наук у практику боротьби зі злочинністю.

Щодо стану опрацювання, то окремі аспекти даної тематики розглядали у своїх працях такі науковці як О.В. Курман, В.В. Негребецький, В.М. Шевчук, В.Ю. Шепітько та інші науковці. Метою статті є розгляд питань щодо сучасних напрямків використання новітніх криміналістичних знань в Україні та європейських країнах під час розкриття і розслідування злочинів.

Під час військових дій на території України слідчі здійснюють розслідування різних видів кримінальних правопорушень в тому числі, військових злочинів. Іноземна військова допомога, що надається Україні суттєво покращує та прискорює процес розслідування. Сьогодні вкрай необхідним є залучення закордонних судових експертів та криміналістів з метою допомоги українським слідчим, прокурорам, детективам судовим експертам у розкритті та розслідуванні кримінальних правопорушень, проведенні судових експертиз.

Із 2014 року судові експерти проводять сотні судових експертиз, які пов`язані із дослідженням різних видів зброї, встановленням матеріальної шкоди від потрапляння боєприпасів по об`єктах інфраструктури, житловій забудові. На виконання статті 24 Закону України «Про судову експертизу» відбувається залучення закордонних фахівців європейських країн, і під час розслідування кримінальних правопорушень, і під час проведення судових експертиз.

Збільшилося навантаження судових експертів, пов`язане з проведенням сотень експертиз зброї, боєприпасів, вибухових речовин та ін. Поширеним сьогодні є використання ДНК лабораторій, де проводять судові експертизи із встановлення загиблих осіб, і військових, і цивільних , які загинули під час військових дій на території України.

Актуальні підходи до розуміння віктимологічної складової вуличної насильницької злочинності

В.С. Бабійчук — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Розглянуто загальний вплив насильницьких злочинів на якість життя потерпілого у довготривалій перспективі. Наголошено на необхідності поміркованого використання таких понять кримінологічної науки як «віктимна поведінка» з точки зору етичного аспекту та жертва злочину – статистичного. Проаналізовано практику Верховного Суду щодо визначення розміру моральної шкоди, кейс Європейського суду з прав людини, виокремлено актуальні питання правозастосовної практики при відшкодуванні моральної шкоди. Зазначено про складність обрахунку дійсно справедливого розміру сатисфакції для потерпілих, наведено приклад кейсу із судової практики щодо нематеріального відшкодування моральної шкоди. Наголошено на необхідності спеціальної психологічної підготовки уповноважених осіб напередодні взаємодії з жертвами насильницьких злочинів, оскільки процес досудового слідства має проходити екологічно для потерпілих. Наведено статистичні дані, які стосуються погіршення якості життя у потерпілих насильницьких злочинів під час посттравматичного етапу. Розглянуто різні сфери життя. Наголошено на необхідності розробки програм реабілітації для осіб (їхніх близьких), які пережили насильницькі злочини або втрату близької людини. Згадано про травматичний досвід потерпілих від насильницьких злочинів осіб під час досудового слідства та судового розгляду. Розглянуто приписи національного законодавства, які стосуються державної підтримки осіб, які потерпіли від злочинів. Наведено перелік конкретних заходів, спрямованих на полегшення процесу опитування потерпілих. Наголошено на необхідності запровадження сучасних жертвоцентристських підходів, оскільки нерідко відповідальні особи не проявляють достатню гнучкість та емпатію при роботі з потерпілими, які зазнали комбінованого насильницького впливу на тіло та ментальний стан. Зазначено про фактор «уникнення» та проблематику латентності: жертви злочинів, обираючи стратегію не звернення до компетентних органів, у прагненні уникнути повторної віктимізації не завжди погіршують своє становище, адже ключову роль у подоланні наслідків відіграє свідома допомога родини, друзів або спільнот підтримки. Наголошено на важливості повідомлення про злочин та глобальні згубні наслідки толерування злочинності.

Зарубіжний досвід кримінальної відповідальності за незаконну діяльність з організації або проведення азартних ігор, лотерей

І.А. Білінський — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Вказується, досягнення ефективних досліджень зумовлене необхідністю вдосконалення кримінально-процесуального механізму контролю за грошовою сферою в Україні, особливо в контексті боротьби з нелегальними формами гральної діяльності. Недостатня увага до офіційної легалізації азартних ігор, недосконала організація чи здійснення відповідних процесуальних дій створюють сприятливі умови для поширення кримінальних правопорушень, пов’язаних з корупцією, відмиванням грошей, шахрайством та залученням до гральної індустрії вразливих верств населення, зокрема неповнолітніх.

У статті здійснено комплексний кримінально-правовий аналіз зарубіжного досвіду притягнення до відповідальності за незаконну організацію та проведення азартних ігор, лотерей. На прикладі законодавства Сполучених Штатів Америки, а також країн Європейського Союзу (зокрема Польщі, Італії, Австрії) розкрито основні моделі криміналізації відповідної діяльності, виокремлено спільні та відмінні риси правового регулювання, виявлено ключові тенденції сучасної кримінальної політики у сфері грального бізнесу. Розглянуто механізми кримінально- правового реагування, види санкцій, категорії суб’єктів злочину, процедури ліцензування та контрольні функції уповноважених органів.

Встановлено, що у більшості зарубіжних держав застосовується змішана модель протидії незаконному гральному бізнесу, в основі якої лежить поєднання кримінально-правових, фінансових та адміністративних заходів. Особлива увага приділяється запобіганню використанню гральних закладів для відмивання доходів, фінансування терористичної діяльності та ухилення від сплати податків. Визначено, що найбільш ефективним є ліцензійний підхід із жорстким фінансовим контролем і персональною відповідальністю організаторів гральних закладів. До найдієвіших інструментів належать конфіскація доходів, блокування активів, позбавлення права на діяльність, а також міжвідомча координація дій поліції, фінансових і податкових органів. Здійснений компаративний аналіз дозволив сформулювати базові орієнтири для вдосконалення українського законодавства у сфері протидії нелегальному гральному бізнесу. Серед них – підвищення прозорості фінансових операцій, цифровий моніторинг, єдиний державний реєстр суб’єктів гральної діяльності, посилення кримінальної відповідальності за організацію тіньових ігор та узгодження норм Кримінального кодексу України з міжнародними стандартами у сфері боротьби з економічною злочинністю.

Суб’єкт незаконного проведення пошукових робіт на об’єкті археологічної спадщини

А.О. Валуєв — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджується суб’єкт незаконного проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних чи підводних робіт на об’єкті археологічної спадщини (ч. 1 ст. 298 КК України) як ключовий елемент складу кримінального правопорушення. Обґрунтовано, що вітчизняна модель суб’єктності зберігає персоналістську природу: суб’єктом є виключно фізична осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності, тоді як до юридичних осіб застосовуються спеціальні заходи кримінально-правового характеру (розділ XIV-1 КК України). Проаналізовано поєднання вікового критерію та осудності/обмеженої осудності як взаємозумовлених передумов відповідальності; розкрито роль судово-психіатричної та комплексної судово-психолого- психіатричної експертиз у встановленні юридичного критерію саме на момент вчинення діяння. Встановлено прикладну значущість індивідуалізації ролей учасників (організатор, виконавець, пособник) у справах про незаконне проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних чи підводних робіт на об’єкті археологічної спадщини; визначено підвищені ризики залучення неповнолітніх осіб; обґрунтовано необхідність кваліфікації діяння за сукупністю, зокрема з інкримінуванням ст. 304 КК України у разі втягнення у незаконне проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних чи підводних робіт неповнолітніх осіб. Окреслено проблемну ділянку законодавчого регулювання: хоча «загальний суб’єкт» є типовим для базового складу, практично поширені випадки вчинення діяння із використанням службового становища, що підвищує суспільну небезпечність, але не відображається в межах ч. 1 ст. 298 КК України. Запропоновано розширити посилений режим відповідальності на ч. 1 ст. 298 КК України шляхом конкретизації «службового» варіанту діяння, що забезпечить узгодженість санкцій із реальним масштабом шкоди та зменшить конкуренцію з «універсальними» службовими складами. Сформульовано методичні орієнтири для доказування суб’єктних ознак незаконного проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних чи підводних робіт на об’єкті археологічної спадщини, які забезпечують баланс між охороною археологічної спадщини та принципами справедливого кримінального реагування.

Особливості застосування заохочувальних заходів кримінально-правового характеру у провадженнях щодо незаконного збагачення (на підставі угоди про визнання винуватості)

А.В. Граб — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Статтю присвячено дослідженню особливостей застосування заохочувальних заходів кримінально-правового характеру у провадженнях щодо незаконного збагачення (ст. 368-5 КК України) на підставі укладення (затвердження) угоди про визнання винуватості.

Розкрито умови призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69-2 КК України), та звільнення від відбування покарання з випробуванням (абз. 2 ч. 2 ст. 75 КК України) після внесених змін до КК України на підставі ухвалення Закону України від 29 жовтня 2024 р. «Про внесення змін до Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо вдосконалення регулювання угод про визнання винуватості у кримінальних провадженнях щодо корупційних кримінальних правопорушень та кримінальних правопорушень, пов’язаних з корупцією». Встановлено, що застосування заохочувальних механізмів забезпечує пропорційний баланс між досягненням суспільного інтересу у невідворотності покарання та приватним інтересом у зменшенні кримінально-правової репресії. Наголошено на ролі заохочувальних заходів у стимулюванні позитивної посткримінальної поведінки винної особи, сприянні її ресоціалізації, та підвищенні ефективності кримінального провадження.

Підкреслено, що ухвалення згаданого Закону мало на меті забезпечення гнучкого та пропорційного правового реагування держави на корупційні делікти, що загалом відповідає міжнародним зобов’язанням України у цій сфері. З’ясовано, що аналізованим Законом усунуто правову невизначеність щодо можливості застосування до засуджених за незаконне збагачення осіб, призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, та звільнення від відбування покарання з випробуванням на підставі угод про визнання винуватості. Зроблено висновок про те, що наявні умови угоди у кримінальних провадженнях щодо незаконного збагачення узгоджуються з положеннями матеріального та процесуального законодавства. Акцентовано увагу на тому, що положення ст. 69-2 КК України, хоч і дозволяють суду за певних умов призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, для винної у незаконному збагаченні особи, забороняють також звільнити її від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 цього Кодексу, що, з одного боку, стимулює співпрацю особи з органом досудового розслідування, а, з іншого, гарантує невідворотність реального відбування нею покарання у виді позбавлення волі.

За результатами проведеного аналізу положень ст. 69-2, абз. 2 ч. 2 ст. 75 КК України та пунктів 2, 2-1 ч. 4 ст. 469 КПК України окреслено та систематизовано ключові особливості й умови для успішного застосування заохочувальних заходів кримінально-правового характеру у провадженнях щодо незаконного збагачення на підставі укладення (затвердження) угоди про визнання винуватості.

Терористичні злочини в чинному кримінальному законодавстві України: поняття та система заборон

Д.Г. Давидов — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена комплексному аналізу поняття та системи норм про терористичні злочини в Кримінальному кодексі України, а також їх співвідношенню з суміжними кримінально-правовими явищами. Автор розкриває сутність тероризму як суспільно небезпечного феномена, що полягає у свідомому залякуванні населення та органів влади шляхом насильства або погроз для досягнення протиправних цілей. Зазначено про те, що терористичні злочини посягають не лише на громадську, а й на національну безпеку, мають масовий і непередбачуваний характер, високий політичний та ідеологічний вплив на суспільство. У статті визначено систему терористичних злочинів, що охоплює норми розділу ІХ Особливої частини КК України (ст.ст. 258–258-6) та низку інших статей із потенційною «терористичною» складовою (ст.ст. 109, 110, 112, 113, 147 КК України тощо).

Констатовано, що в науковій літературі існують різні підходи до визначення тероризму та терористичних злочинів, які переважно тлумачаться як насильницька діяльність із захопленням заручників, убивствами чи погрозами з метою досягнення протиправних цілей. Також висвітлено наукові підходи до розмежування понять «терористичні злочини» і «злочини терористичної спрямованості», проаналізовано позиції вітчизняних учених щодо вдосконалення законодавчих приписів, зокрема пропозиції щодо зміни конструкції ст. 258 КК України та запровадження кримінально-правового поняття «акт тероризму». Окрему увагу приділено історичним витокам поняття «тероризм», міжнародно-правовим підходам, практиці ООН та Європейського Союзу, а також гармонізації українського законодавства з кращими міжнародними стандартами в цьому напрямі. Автор підкреслює необхідність здійснення порівняльно-правових досліджень та вдосконалення національних норм для ефективної протидії тероризму в умовах воєнного стану та триваючої збройної агресії проти України.

У висновках роботи зазначено, що українське законодавство дедалі активніше гармонізується з міжнародними нормами, зокрема з правом ЄС, через новели, які підвищують ефективність протидії тероризму. Водночас, наголошено на необхідності здійснення подальших наукових досліджень у цьому напрямі.

Застосування принципу економії кримінально-правової репресії при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом

Т.В. Димитрієва — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У даній статті розглядаються проблемні питання застосування принципу економії кримінально- правової репресії при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, аналізується сучасний стан наукових досліджень за даною темою. Важливість проведеного дослідження полягає в тому, що його висновки та положення можуть бути використані у вивченні загальних проблем про принципи кримінального права, їх реалізацію та дотримання при призначенні покарання, при вивченні суворості санкцій норм Особливої частини КК України, розробки наукових основ теорії призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом. Результати дослідження можуть вплинути на упорядкування судової практики, сприяючи її єдності у питаннях, що пов’язані із застосуванням принципу економії кримінально-правової репресії при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом.

Сучасне кримінальне право має ставити перед собою завдання раціоналізації використання репресивних заходів, зокрема, враховуючи економічні, соціальні та правові аспекти. Дане дослідження ставить перед собою завдання вивчення ефективності та оптимальності застосування принципу економії кримінально-правової репресії при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, а також розглядає їх вплив на економіку, суспільство та правову систему в цілому.

Принцип економії кримінально-правової репресії передбачає розгляд кожної окремої кримінальної справи із зазначенням певних обставин, які можуть впливати на призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено кримінальним законодавством. Основна ідея полягає в тому, щоб враховувати індивідуальні характеристики особи, що вчинила кримінальне правопорушення, його психічний стан і оточуюче його соціальне середовище.

Цей підхід дозволяє уникати призначення непропорційно суворих покарань, особливо в тих випадках, коли існують обставини, які пом’якшують вину особи. Такий підхід сприяє більш справедливому і ефективному функціонуванню правосуддя, оскільки враховує індивідуальні відмінності та обставини кожного конкретного випадку.

Таким чином, питання застосування принципу економії кримінально-правової репресії при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом залишається актуальним та потребує подальших досліджень.

Про європейський досвід кримінально-правової охорони лісу

О.О. Дудоров, Д.В. Каменський — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Статтю присвячено висвітленню законодавчого досвіду ЄС та окремих держав-членів ЄС у частині кримінально-правової охорони лісів і з’ясуванню того, які елементи цього досвіду можуть стати у нагоді при вдосконаленні вітчизняного кримінального законодавства у контексті європейської інтеграції України.

Розкрито зміст релевантних положень загальноєвропейського законодавства, а саме Регламенту ЄС щодо деревини 2010 р., його чинного наступника – Регламенту ЄС щодо знеліснення 2023 р., а також Директиви ЄС про захист навколишнього середовища за допомогою кримінального права 2024 р. Встановлено, що в цих актах про кримінально-правову охорону лісу від незаконних порубок мовиться опосередковано – через запровадження адресованої операторам і трейдерам заборони на розміщення на ринку ЄС або експорт з ринку ЄС товарів або продуктів, пов’язаних із незаконною порубкою чи деградацією лісів, і, відповідно, через вимогу криміналізувати порушення такої заборони. Доведено, що питання криміналізації такого традиційного для України самостійного посягання на довкілля, як незаконна порубка лісу, загальноєвропейський законодавець фактично «віддав» на розсуд законодавців держав-членів ЄС, що не могло не призвести до варіативності відповідних нормативних підходів.

На підставі аналізу положень законодавства Німеччини, Франції, Італії та Іспанії показано особливості кримінально-правової охорони лісів у вказаних європейських країнах, а також з’ясовано чинники, які визначають такі особливості (зокрема: різне співвідношення приватної та державної власності на ліси; відсоток лісів, що знаходяться в національних парках, природних заповідниках або на інших територіях, які користуються специфічною формою правового захисту; включення окремих кримінально-правових заборон в акти регулятивного законодавства; узаконена аналогія, у межах якої окремі лісові правопорушення розуміються як злочини проти власності; див. також висновки). Водночас виокремлено фрагменти міжнародного і зарубіжного досвіду, які можуть (повинні) бути використані при вдосконаленні ст. 246 Кримінального кодексу України або її наступника. Зокрема, одним із шляхів оптимізації національного кримінально-правового інструментарію у сфері охорони довкілля має стати відмова від притаманного вітчизняному КК казуїстичного способу забезпечення протидії видобуванню об’єктів дикої флори і фауни, а також поводженню з ними.

Кримінально правова кваліфікація правопорушень у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку

І.С. Жевелєва — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена кримінально-правовій кваліфікації злочинів, пов’язаних із використанням електронно-обчислювальних машин, комп’ютерних систем, мереж та засобів електрозв’язку. У статті здійснено комплексний аналіз положень розділу XVI Кримінального кодексу України, що встановлює кримінальну відповідальність за правопорушення вчиненні у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, зокрема: статті 361, 361¹, 361², 362, 363 та 363¹ КК України, з урахуванням практики їх застосування в умовах воєнного стану.

Розглянуто склад вищезгаданих кримінальних правопорушень, визначено їхній об’єкт, суб’єкт, об’єктивну та суб’єктивну сторони, а також особливості кваліфікації. Окрему увагу, приділено механізму незаконного втручання в роботу комп’ютерних систем, створенню та поширенню шкідливого програмного забезпечення, несанкціонованому розповсюдженню інформації з обмеженим доступом і порушенню правил експлуатації мереж.

Встановлено, що зазначені кримінальні правопорушення дедалі частіше використовуються країною-агресором як інструмент ведення гібридної війни, підготовки або прикриття більш тяжких злочинів проти основ національної безпеки – державної зради, шпигунства, диверсії, колабораційної діяльності, фінансування тероризму, пропаганди війни та посягання на територіальну цілісність України. Виявлено тенденції до зростання використання кіберзасобів у гібридних війнах, що потребує оновлення законодавчої бази та підходів до кримінально-правового реагування.

У статті висвітлено сучасні виклики у сфері протидії сфері використання електронно- обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, серед яких недосконалість методів розслідування, складність ідентифікації зловмисників, недостатність міжнародної співпраці та швидка адаптація злочинців до нових механізмів контролю.

У роботі зроблено висновок, що чинні норми КК України забезпечують лише базовий рівень кримінально-правового захисту кіберпростору. З огляду на зростання кількості кіберзагроз у період збройної агресії рф, автор наголошує на необхідності вдосконалення термінологічного апарату, гармонізації українського законодавства з європейськими стандартами, уточнення кваліфікаційних критеріїв і посилення відповідальності за використання новітніх технологій у злочинних цілях.

Обґрунтовано доцільність розвитку механізмів фіксації та верифікації цифрових доказів, удосконалення взаємодії органів досудового розслідування, підрозділів кібербезпеки правоохоронних органів та Збройних Сил України у межах єдиної концепції кібероборони держави. Підкреслено важливість інтеграції методів OSINT у кримінально-правову діяльність для ефективнішого виявлення, документування та попередження кіберзлочинів.

Поняття, сутність і суспільна небезпека транснаціональних військових організованих формувань, які є активними суб’єктами воєнних конфліктів у світі

О.В. Ілінський — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У даній науковій статті з’ясовано змістовні та сутнісні ознаки такої форми співучасті у вчиненні кримінальних правопорушень, як транснаціональна військова організована злочинність, а також сформульовано авторський варіант зазначеного правового поняття.

Констатовано також, що за формальними ознаками, які характерні для визначених на законодавчому рівні співучасників організованої злочинної діяльності, вказаний предмет дослідження слід віднести до особливого її виду, враховуючи високий рівень суспільної небезпеки транснаціональних військових організованих угрупувань та ті суспільно небезпечні наслідки, що настають у результаті їх протиправної діяльності.

Виходячи з отриманих результатів дослідження, доведена необхідність на всіх рівнях міжнародної співпраці (політичному, нормативно-правовому, доктринальному та ін.) розробки спеціального як міжнародного, так і національного законодавства, що стосувались би запобігання і протидії транснаціональній військовій організованій злочинності.

Визначено діалектичний взаємозв’язок між даним видом кримінальних правопорушень та воєнними злочинами, а також з іншими суспільно небезпечними і караними діяннями, які вчиняються транснаціональними військовими організованими формуваннями, як в окремо взятій країні, так і в цілому у світі.

Доведено, що на шляху протидії цій формі організованої злочинності важливе місце має мати взаємодія між державами, які стали жертвами від протиправної діяльності транснаціональних військових організованих формувань, а також активізація у зазначеному процесі спільних зусиль правоохоронних органів та загальновизнаних міжнародних структур (Інтерполу, Європолу, НАТО, ін.).

Констатовано, що у силу своєї соціально-політичної та протиправної природи походження, великої суспільної небезпеки реальних посягань не тільки і не стільки на об’єкти правової охорони у сфері воєнної безпеки, а й в цілому на національну безпеку України, цілком логічним видається встановлення на законодавчому рівні кримінальної відповідальності за створення, керівництво, фінансування тощо, а також участь у транснаціональних військових організованих злочинних формуваннях.

Реформування законодавства про обіг цивільної зброї в Україні як перспективний напрям протидії організованій злочинності

С.В. Клименко, Д.В. Каменський — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу перспектив нормативного регулювання обігу цивільної вогнепальної зброї в Україні, зокрема у контексті пошуку шляхів протидії організованій злочинності. Автори розглядають проблему неконтрольованого поширення зброї, пов’язаного з триваючою війною, та аналізують законодавчі ініціативи, передусім проєкт Закону № 5708 «Про право на цивільну вогнепальну зброю». Вони наголошують на необхідності балансу між правом громадян на самозахист і запобіганням криміналізації суспільства, звертаючи увагу на досвід інших країн (США, Швейцарії, Чехії), де легалізація зброї в суспільстві супроводжується суворим контролем. Окрему увагу приділено аналізу міжнародних зобов’язань України, зокрема виконанню вимог Протоколу ООН проти незаконного обігу вогнепальної зброї, що є доповненням до Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності. Особливий акцент робиться на необхідності створення єдиної державної системи обліку зброї та посилення міжнародної співпраці у цій сфері. Автори пропонують конкретні рекомендації щодо вдосконалення нормативно-правової бази, які дозволять Україні ефективніше протидіяти загрозам, пов’язаним із незаконним поширенням вогнепальної зброї, одночасно забезпечуючи законні права громадян на необхідну оборону.

У статті запропоновано аргументи «за» і «проти» легалізації зброї, включаючи потенційні ризики, такі як зростання насильства, корупція в системі видачі дозволів та використання зброї злочинними угрупованнями. Автори пропонують комплексний підхід до регулювання, який би поєднував лібералізацію з посиленням відповідальності та створенням ефективних механізмів обліку й контролю. Висновки роботи підкреслюють необхідність реформи законодавства з урахуванням міжнародних стандартів і внутрішніх викликів, пов’язаних з безпекою громадян та профілактикою злочинності.

Автори обґрунтовують необхідність створення прозорих механізмів обліку, посилення контролю й одночасної лібералізації законодавства, що дозволить громадянам реалізувати конституційне право на самозахист без загрози для суспільної безпеки. Зроблено висновок, що розвиток нормативної бази у цій сфері має бути виваженим і відповідати як внутрішнім викликам, так і міжнародним стандартам протидії організованій злочинності.

Глорифікатор російської агресії: кримінологічна характеристика особи, яка вчиняє кримінальне правопорушення, передбачене статтею 4362 Кримінального кодексу України

В.В. Копча — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена формуванню кримінологічного портрету особи, яка вчиняє кримінальне правопорушення, передбачене ст. 4362 КК України у вигляді виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії РФ проти України та глорифікації її учасників. Автор підкреслює, що актуальність такого дослідження в умовах триваючої російської агресії та зростання інформаційних загроз набуває критичного значення для національної безпеки, оскільки глорифікатори російської агресії об’єктивно виконують функцію інструменту ворожої пропаганди, послаблюють єдність українського суспільства та поширюють деструктивні наративи.

У статті аналізується комплекс соціально-демографічних, кримінально-правових та морально- психологічних характеристик глорифікаторів. Автор вказує, що аналіз офіційної статистики та емпіричне дослідження вироків судів дозволяє сформувати портрет типового глорифікатора російської агресії. Ним є громадянин України середнього або старшого віку з базовою освітою, який раніше не притягувався до кримінальної відповідальності. Переважна більшість таких осіб не має постійної трудової діяльності, що сприяє соціальній ізоляції та підвищеній сприйнятливості до пропаганди.

Особлива увага у статті акцентується на психологічному феномені «стокгольмського синдрому» на національному рівні, коли окремі категорії українських громадян мають настільки глибоко вкорінені у свідомості радянські наративи, що сприймають незалежність України як аномалію. Виявлено, що для глорифікаторів російської агресії характерні інформаційна ізольованість, низький рівень критичного мислення, деформована правосвідомість та схильність до маніпуляцій. Автор вказує, що особливо вразливою групою є люди похилого віку, які через самотність легко піддаються дезінформації в соціальних мережах.

Автор доходить висновку, що кримінологічний портрет глорифікатора російської агресії відображає поєднання соціальної вразливості, низької правової культури та медіаграмотності, що потребує розроблення специфічних заходів кримінологічної профілактики для протидії інформаційним загрозам у воєнний час.

Державна зрада і колабораційна діяльність: питання кримінально-правової кваліфікації

С.В. Корогод — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Дослідження присвячене аналізу кримінально-правової кваліфікації державної зради та колабораційної діяльності в Україні в умовах воєнного стану та активних бойових дій, зокрема з урахуванням сучасних загроз національній безпеці. Проблематика роботи зумовлена складністю розмежування складів цих кримінальних правопорушень, що часто призводить до їх одночасної кваліфікації за ст. 111 та ст. 111-1 Кримінального кодексу України (далі – КК України), створюючи ризик фактичного подвійного притягнення до відповідальності та порушення принципів правової визначеності. В аналізі враховано як чинне законодавство, включно зі змінами, внесеними Законом України № 2113-IX від 03.03.2022 р., так і судову практику, що демонструє неоднорідність застосування норм, зокрема у випадках добровільної участі громадян у незаконних збройних формуваннях або надання допомоги державі-агресору.

У роботі виявлено ключові відмінності між державною зрадою та колабораційною діяльністю за елементами складу: об’єктом, предметом, суб’єктом, об’єктивною та суб’єктивною сторонами. Державна зрада спрямована на шкоду основам національної безпеки та може вчинятися лише громадянами України з прямим умислом на виконання завдання іноземної держави, тоді як колабораційна діяльність має факультативні додаткові об’єкти (життя, здоров’я, право власності), предмет – матеріальні ресурси, допускає участь осіб без громадянства або іноземців та характеризується прямим умислом без виконання завдання держави-агресора.

На основі аналізу законодавства та практики пропонується низка заходів для підвищення правової визначеності та уніфікації судової практики: уточнення тлумачення понять «перехід на бік ворога» та «колабораційна діяльність», внесення змін до законодавства або надання узагальненого висновку Верховного Суду щодо єдиного застосування норм ст. 111 та ст. 111-1 КК України. Реалізація цих рекомендацій сприятиме ефективнішому кримінально-правовому захисту національної безпеки та забезпеченню права громадян на справедливий суд.

У роботі враховано принцип non bis in idem, закріплений у ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Практика ЄСПЛ (зокрема у справах Nikitin v. Ukraine, A and B v. Norway) підтверджує недопустимість подвійного переслідування за одне й те саме діяння. Це дозволяє висвітлити ризики, пов’язані з одночасним застосуванням ст. 111 та ст. 111-1 КК України.

Відкритість і прозорість діяльності органів влади як невід’ємний елемент запобігання корупції в Україні під час дії воєнного стану

К.Д. Кулик — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена визначенню ролі відкритості та прозорості діяльності органів влади у механізмі запобігання корупції в Україні під час дії воєнного стану. Визначено основні нормативно- правові акти, які встановлюють засади відкритості та прозорості роботи органів публічної влади, а також заходи щодо їх реалізації.

Наголошується на важливості систематичного оприлюднення та надання інформації про свою діяльність відповідними суб’єктами владних повноважень, а також активній інформаційно- роз’яснювальній роботі серед населення про їх права, передбачені законодавством. Звертається увага на необхідності використання сучасних цифрових технологій для покращення механізмів взаємодії між державними інституціями та громадськістю. Автор зазначає, що завдяки активній цифровізації країни за останні 10 років були створені численні електронні ресурси, що можуть суттєво вплинути на зниження рівня корупційних практик в Україні, а також підвищити довіру громадян до державного управління. Проаналізовано можливості деяких інформаційних сервісів, таких як, DoZorro та Єдиний державний реєстр осіб, які вчинили корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення.

Досліджено особливості реалізації принципу відкритості та прозорості діяльності органів державної влади під час дії воєнного стану в Україні. Окреслено виклики, з якими зіштовхнулася держава після широкомасштабного вторгнення російської федерації. Вони включали: тимчасове призупинення роботи реєстрів, що перебували у юрисдикції Міністерства юстиції України; тимчасове скасування обов’язкового подання електронних декларацій суб’єктами декларування до припинення або скасування воєнного стану; а також обмежені можливості спеціально- уповноважених органів у сфері запобігання та протидії корупції реалізовувати свої повноваження.

Робиться висновок про те, що для розбудови сучасної демократичної правової України є необхідним дотримання принципу відкритості й прозорості у діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування. Тільки за цих умов можна досягти суттєвих успіхів у зниженні корупції, сформувати стійке до корупції громадянське суспільство.

Кримінологічне профілювання як інструмент інформаційно-аналітичної діяльності прокуратури у сфері запобігання бюджетним кримінальним правопорушенням

А.М. Лазаренко, М.В. Пузиревський, М.І. Максименко — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена особливостям кримінологічного профілювання як інструменту інформаційно-аналітичної діяльності прокуратури у сфері запобігання бюджетним кримінальним правопорушенням. Визначено, що бюджетні кошти є важливим об’єктом публічно-правових відносин, а бюджетні кримінальні правопорушення – одним із найбільш прихованих і суспільно небезпечних видів кримінальних правопорушень, що вимагає від органів прокуратури використання новітніх інформаційно-аналітичних інструментів.

Проаналізовані особливості аналітичної діяльності органів прокуратури та правові підстави її здійснення. Встановлено, що відсутність єдиної системи аналітичних матеріалів, фрагментарність зібраної інформації, обмеженість методів сучасного аналізу та переважно реактивний характер реагування на можливі ризики вчинення бюджетних кримінальних правопорушень, гальмує ефективність аналітичної роботи прокуратури.

Розглянуто сутність кримінологічного профілювання, його теоретичне та практичне значення. Досліджено наукові підходи до його видів, зокрема профілактичного, прогностичного, типологічного, віктимологічного та системного, а також їх значення для зростання ефективності аналітичної діяльності органів прокуратури. Аргументовано, що профілактичне кримінологічне профілювання допомагає органам прокуратури діяти на упередження; прогностичне – передбачити можливий сценарій майбутніх кримінальних правопорушень; типологічне та віктимологічне – допомагають структурувати інформацію та визначати найбільш вразливі об’єкти; системне профілювання – включає інтеграцію всіх необхідних видів профілювання у єдиний аналітичний інструмент. З’ясовано, що застосування цих видів кримінологічного профілювання дає можливість органам прокуратури перейти від реактивного до превентивного запобігання бюджетним кримінальним правопорушенням. Звернено увагу, що важливим інструментом для запобігання бюджетним кримінальним правопорушенням є бюджетний паспорт, який накопичує інформацію про ризики і зловживання у бюджетній сфері. Запропоновано його розглядати як джерело для кримінологічного профілювання, що дозволить органам прокуратури підвищити точність прогнозування, розширити можливості для аналізу та удосконалити превентивну діяльність.

Проблемні аспекти, пов’язані з кваліфікуючими ознаками порушення недоторканості житла

Ю.О. Левченко, В.І. Єрмак — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано проблемні аспекти кримінально-правової кваліфікації посягань на недоторканність житла чи іншого володіння особи за кваліфікуючими ознаками. На основі узагальнення підходів до тлумачення понять «службова особа» та «насильство» чи «погроза його застосування» в теорії кримінального права та судовій практиці уточнено їх зміст і кримінально- правове значення. Зокрема, конкретизовано коло уповноважених службових осіб, які мають право на проведення огляду або обшуку житла. До таких осіб належать: прокурор, який здійснює процесуальне керівництво у кримінальному провадженні, слідчий, визначений керівником органу досудового розслідування, а також слідчі, включені до складу слідчої групи в конкретному провадженні. Водночас працівники оперативних підрозділів, хоча й можуть залучатися до проведення відповідних процесуальних дій, не вважаються уповноваженими службовими особами в цьому контексті.

Через відсутність законодавчої конкретизації змісту насильства у частині другій статті 162 Кримінального кодексу України, його кримінально-правова оцінка повинна здійснюватися з урахуванням обставин кожного конкретного випадку. При цьому необхідно враховувати наявність сукупності кримінальних правопорушень або конкуренцію кримінально-правових норм (частини і цілого). До складу об’єктивної сторони кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 162 КК України, може включатися лише таке насильство, яке безпосередньо використовувалося з метою проникнення до житла чи іншого володіння, проведення в ньому огляду, обшуку чи інших дій (наприклад, нанесення ударів, побоїв або заподіяння легких тілесних ушкоджень). Якщо ж насильство призвело до заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості або тяжких, такі дії підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів – ч.2 статті 162 та відповідних статей КК України (зокрема, ст. 121, 122 КК України).

Окремо зазначено, що протиправне проникнення до житла з метою вчинення іншого кримінального правопорушення потребує кваліфікації за сукупністю кримінальних правопорушень, зокрема за частиною першою статті 162 КК та іншими нормами кримінального законодавства (наприклад, ст. 121, 122, 152 та інші КК України).

Правове регулювання державної охорони в Республіці Польщі та Україні: порівняльне дослідження

Т.В. Логойда — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Статтю присвячено порівняльно-правовому аналізу державної охорони в Республіці Польща та Україні з акцентом на нормативні моделі, інституційну архітектуру та процедурні гарантії. Метою дослідження є висловлення пропозицій з модернізації діяльності Управління державної охорони України на основі польського досвіду реформи Служби державної охорони. Методологія дослідження поєднує формально-юридичний, системно-структурний і компаративістський підходи. Установлено, що Служба охорони держави Республіки Польща репрезентує європейську модель цивільної озброєної служби спеціального призначення, що функціонує як центральний орган державної адміністрації у підпорядкуванні міністра внутрішніх справ і адміністрації. Її правова природа поєднує охоронну (особиста та об’єктова безпека) та правоохоронно-превентивну складові (оперативно-розшукові дії з метою ідентифікації, запобігання й виявлення злочинів; застосування засобів примусу й зброї за чітко регламентованою процедурою). Інституційна архітектура Служби охорони держави Республіки Польща забезпечує цивільний, прокурорський і судовий контроль, що відповідає стандартам «належного врядування» у секторі внутрішньої безпеки та мінімізує ризики перевищення повноважень.

Порівняно з Україною, де Управління державної охорони України є з одного боку правоохоронним органом, а з іншого, фактично, військовим формуванням, безпосередньо підпорядкованим Президентові України, модель Служби охорони держави Республіки Польща демонструє вищу ступінь правової деталізації (особливо щодо оперативної діяльності та застосування сили), розвинену систему зовнішнього нагляду й інституційну інтеграцію з іншими службами безпеки у форматі міжвідомчої координації. Водночас Управління державної охорони України, зберігаючи високу професійну спроможність у воєнних умовах, потребує модернізації нормативної бази в частині уточнення правового статусу, розширення повноважень, процедурних гарантій (звітність та перевірка інцидентів застосування примусу, судовий дозвіл на негласні дії, парламентський нагляд). Наукова новизна роботи полягає у виокремленні трьох векторів оновлення Управління державної охорони України: 1) корекція моделі підпорядкування і посилення урядово-парламентського нагляду; 2) формалізація підстав і процедур застосування примусу з обов’язковою фіксацією та незалежною перевіркою; 3) інституційна інтеграція з правоохоронними та розвідувальними органами на базі спільних стандартів оцінювання загроз і підготовки кадрів.

Особливості визначення правової кваліфікації та класифікація кримінальних правопорушень проти довкілля

Р.А. Мамедов — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У вказаній науковій статті здійснено комплексний аналіз проблем, пов’язаних з притягненням осіб до кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень проти довкілля. Охарактеризовано основні підходи до класифікації таких правопорушень, проаналізовано окремі позиції науковців, а також запропоновано власний підхід до такої класифікації, яка, на думку автора, матиме більш ефективний вплив з правозастосовної точки зору. Крім того, у статті звертається увага на деяку універсальність предмету посягання злочинів даної категорії, оскільки склади таких кримінальних правопорушень, не дивлячись на наявність у Кримінальному кодексі України окремого Розділу VIIІ «Злочини проти довкілля», законодавцем фактично поміщено до різних розділів чинного Кримінального кодексу України. Також, у межах дослідження охарактеризовано основні юридичні інструменти, які дозволяють розмежувати кримінальну та адміністративну відповідальність за вчинення протиправних діянь у сфері охорони навколишнього природного середовища. Поміж іншим, у статті розглянуто найбільш поширені помилки, що виникають при визначенні правової кваліфікації протиправних діянь у сфері охорони довкілля. Зокрема, звертається у вага на непоодинокі випадки, коли діяння, що містять ознаки кримінального правопорушення, помилково кваліфікуються як адміністративні проступки, що свідчить про необхідність вдосконалення правозастосовної діяльності в означеній сфері та підвищення кваліфікації працівників правоохоронних та контролюючих органів. Окрему увагу в статті присвячено аналізу судової практики, зокрема, правових позицій Верховного Суду в цій сфері, обґрунтовано необхідність системного підходу до вдосконалення кримінально- правового регулювання у сфері охорони довкілля та формування єдиної методології кваліфікації відповідних правопорушень. Запропоновані висновки можуть слугувати теоретичним підґрунтям для подальших наукових досліджень, а також мати практичне значення для працівників слідчих органів, прокурорів, судді адвокатів та інших практиків у даній сфері.

Кримінально-правова політика України в умовах воєнного стану

А.А. Мацола — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Вказується, повномасштабна збройна агресія російської федерації проти України зумовила трансформацію безпекового середовища та необхідність системного перегляду державної політики, зокрема у кримінально-правовій сфері. Воєнний стан потребує адаптації кримінального законодавства до нових викликів, ефективної протидії злочинам проти національної безпеки, територіальної цілісності та прав людини. Кримінально-правова політика набуває стратегічного значення як інструмент захисту державності та суспільних цінностей.

У статті досліджується кримінально-правова політика України в умовах воєнного стану, спричиненого повномасштабною агресією рф. Розглянуто адаптацію кримінального законодавства до нових загроз національній безпеці, територіальній цілісності та правам громадян. Автор аналізує функції кримінально-правової політики, її превентивний, охоронний та стабілізаційний характер, підкреслюючи необхідність поєднання суворості заходів із дотриманням принципів гуманізму, пропорційності та верховенства права. Особлива увага приділяється законодавчим змінам 2022– 2025 років, що посилили відповідальність за державну зраду, колабораційну діяльність, воєнні злочини, мародерство та зловживання владою, а також інтеграції національного кримінального права з міжнародними стандартами. Аналізується баланс між безпекою держави та гарантіями прав людини, а також перспективи післявоєнної трансформації кримінально-правової політики, орієнтованої на гуманізацію покарання, реституційне правосуддя, ресоціалізацію правопорушників та інтеграцію до європейського правового простору. У висновках підкреслюється, що кримінально- правова політика виступає стратегічним елементом державної безпеки, забезпечуючи одночасно захист суспільства, зміцнення верховенства права та відновлення довіри до правосуддя в умовах воєнних та післявоєнних викликів.

Стверджується, кримінально-правова політика України в умовах воєнного стану є особливою формою державної політики у сфері безпеки, спрямованою на забезпечення життєдіяльності суспільства, обороноздатності держави та захисту основоположних прав людини. Її сутність полягає у поєднанні функцій кримінально-правового регулювання та забезпечення національної безпеки, що зумовлює необхідність динамічного вдосконалення законодавства в умовах зовнішньої агресії.

Правове моделювання як метод наукового пізнання інституту пробації

Л.Г. Остапчук — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті охарактеризовано правове моделювання як один із методів наукового пізнання суспільних відносин, який дозволяє відтворити досліджуваний об’єкт за допомогою логічних прийомів на спеціально створених моделях. Доведено, що метод правового моделювання дозволяє простежити ефективність сформованої моделі, визначити її слабкі та сильні сторони, спрогнозувати явища, що входять до національної правової системи. Констатовано, що метод правового моделювання в українській правовій доктрині, виступає як метод пізнання правової дійсності, правозастосування та правотворчості.

З’ясовано, що методу правового моделювання властива реалізація таких завдань, зокрема: відображення суті, систематизації правових явищ, ілюстрування, графічне, схематичне зображення певних правових явищ, розкриття змісту та структури оригіналу, прогнозування розвитку об’єкту дослідження, аналіз статистичних даних про стан, динаміку досліджуваного об’єкта, формування ефективних рішень.

Наголошено на необхідності дослідження інституту пробації в Україні з використанням методу правового моделювання, оскільки проведення експериментів з досліджуваним об’єктом (оригіналом) є неефективним та неможливим з морально-етичних та правових питань.
Визначено необхідність створення моделі пробації, з урахуванням положень кримінального процесуального, кримінального, кримінально-виконавчого законодавств, у якій буде враховано також економічну доцільність функціонування уповноважених органів з питань пробації у системі кримінальної юстиції. Здійснено аналіз економічних чинників, що впливають на ефективність роботи пробаціонерів. Встановлено факти недофінансування органів пробації за рахунок сформованих, стійких корупційних зв’язків. Зазначено, що саме незадоволеність працівників знижує лояльність персоналу та бажання виконувати повноцінно свою роботу. Зроблено висновок, що зазначені факти є чинниками, що значною мірою впливають на бюджет країни, запобігання рецидивній злочинності, формування нових компетенцій у працівників та продуктивність праці.

Домашнє насильство в Україні та Європі: аналітико-правове дослідження тенденцій та динаміки кримінальних вироків (2020–2025 рр.)

Т.П. Панталієнко — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Домашнє насильство є однією з найгостріших соціально-правових проблем сучасної України, що суттєво впливає на безпеку, здоров’я та добробут громадян. Його поширення має системний характер і виходить за межі приватної сфери, безпосередньо впливаючи на соціальну структуру суспільства, рівень довіри до правоохоронних органів та ефективність правового захисту. У статті здійснено аналітико-правове дослідження тенденцій та динаміки кримінальних вироків за статтею 126-1 Кримінального кодексу України за період 2020–2025 років.

Результати дослідження свідчать про сталу тенденцію до зростання кількості кримінальних вироків за домашнє насильство: з 853 вироків у 2020 році до 2177 у 2024 році та 1465 – за дев’ять місяців 2025 року. Частка таких вироків у загальній структурі судових рішень також поступово зросла з 1,24 % у 2020 році до 2,64 % у 2024 році. Така динаміка демонструє не лише зростання офіційного реагування держави, а й посилення суспільної уваги до проблеми. Проте значна кількість випадків залишається латентною через страх потерпілих, економічну залежність та недовіру до інституцій захисту.

З метою поглиблення аналізу українська статистика була зіставлена з міжнародними даними. Зокрема, в Англії та Уельсі у 2024 році було зареєстровано 851 062 злочини, пов’язані з домашнім насильством, та 51 183 кримінальних переслідування. Такий приклад свідчить про ефективність системного збору даних, стабільність правозастосовної практики та розвинені механізми реагування. Французька статистика виявляє особливо трагічний вимір проблеми: у 2021 році зафіксовано 143 смерті, пов’язані з домашнім насильством, 85 % жертв – жінки, а в 19 % випадків поруч перебували діти.

Узагальнення отриманих результатів засвідчує, що домашнє насильство має комплексний характер, а ефективна протидія потребує поєднання кримінально-правових, профілактичних і соціальних інструментів. В Україні спостерігається позитивна динаміка правозастосування, проте подальше вдосконалення політики має бути спрямоване на розвиток превентивних механізмів, зміцнення системи захисту постраждалих та забезпечення прозорого статистичного моніторингу. Досвід інших європейських країн може стати основою для формування цілісної та ефективної стратегії протидії домашньому насильству на національному рівні.

Тенденції кримінального законодавства про відповідальність за контрабанду та практики його застосування (на прикладі розділу VII Особливої частини КК України)

Н.М. Парасюк — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У ретроспективі розвитку кримінального законодавства про контрабанду (на прикладі розділу VII Особливої частини КК України) пропонується виділяти три періоди: перший включає такі етапи: криміналізація контрабанди радіоактивних матеріалів та частин вогнепальної нарізної зброї; декриміналізація товарної контрабанди; редагування спеціальної конфіскації предметів контрабанди; другий період – криміналізація контрабанди деревини та подальше підвищення розміру предмета контрабанди; третій період, в межах якого відбувається (а) структурування ст. 201 КК України приміткою, яка має комплексний характер, (б) введення кваліфікуючої ознаки – «особою, раніше судимою за статтями 201, 201-1, 201-3, 204-1 КК України»; (в) рекриміналізація товарної контрабанди та (г) криміналізація контрабанди підакцизних товарів.

З огляду на бланкетний спосіб викладу диспозицій кримінально-правової норми про контрабанду, акцентовано увагу на недоцільності тлумачення способів контрабанди у окремій примітці. Визначено, що зниження розміру предмета кваліфікованих видів контрабанди деревини без зміни караності діяння проведено без достатньої обґрунтованості.

Здійснено аналіз судової практики у сфері контрабанди культурних цінностей, що мав на меті виокремити тенденції у правозастосовному процесі, в результаті чого зроблено висновки щодо напрямів удосконалення концепції кримінальної відповідальності за контрабанду. Встановлено значний ступінь «суддівської гуманізації» на етапі призначення покарання як за закінчену, так і за незакінчену контрабанду, а також відсутність належної аргументованості доцільності призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом відповідно до ст. 69 КК України та звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК України).

Аргументовано, що відсутність кримінально-правової оцінки кожного епізоду контрабанди культурних цінностей як окремого кримінального правопорушення свідчить про неповноту кримінально-правової кваліфікації. У цих випадках також судами не визнається обставиною, яка обтяжує покарання – вчинення злочину повторно. З метою уникнення зловживань у цій сфері запропоновано доповнити склади про контрабанду кваліфікуючою ознакою – ті самі дії, вчинені повторно.

Робоча гіпотеза в моделі емпіричного дослідження готовності суспільства сприймати засуджених на засадах гуманності

В.В. Пивоваров — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена питанням забезпечення емпіричного дослідження вивіреною методологією та прикладним інструментарієм. Винаходження адекватної робочої гіпотези емпіричного дослідження закладає підвалини результативного дослідження і отримання достовірних наукових результатів та обґрунтованих тверджень. Завдання фундаментальної теми «Євроінтеграційний напрям формування концепції кримінально-виконавчої діяльності в Україні» передбачає створення моделі емпіричного дослідження стану зацікавленості українського суспільства в результатах кримінально-виконавчої діяльності, готовності суспільства до аксіологічного сприйняття засуджених, та готовності засуджених визначити своє продуктивне місце в суспільстві. Метою статті визначено обґрунтувати адекватну робочу гіпотезу цього емпіричного дослідження, та визначити його програмні складові спостереження.

В ракурсі комплексного погляду на безпосередній аспект кримінально-виконавчої діяльності у вигляді готовності (неготовності) суспільства сприймати засуджених на засадах гуманності проаналізовано відомі у новітній історії моделі застосування кримінального закону і виконання покарань, та оцінено їх гіпотетичний потенціал для проведення вказаного емпіричного дослідження: модель суворого ув’язнення, модель спеціального поводження та модель ресоціалізації. Використання історичного, порівняльно-правового, логічного методів забезпечило можливість оцінки адекватності зазначених моделей в якості робочих гіпотез.

Автор критично оцінює перспективи використання моделі суворого ув’язнення в якості робочої гіпотези емпіричного дослідження готовності українського суспільства сприймати засуджених на засадах гуманності, та пропонує обрання синергетичної версії робочої гіпотези, укладеної на основі поєднання досягнутого динамічного потенціалу моделі спеціального поводження і перспективного потенціалу апробаційних практик моделі ресоціалізації. Відповідно до запропонованої робочої гіпотези визначені обов’язкові блоки питань програми емпіричного дослідження.

Ненадання допомоги хворому медичним працівником: аналіз складу кримінального правопорушення

О.Л. Старко — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Статтю присвячено питанням кримінально-правової характеристики складу ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК України). У результаті аналізу складу кримінального правопорушення виявлено недоліки кримінального законодавства у цій частині та проблеми у розмежуванні цього діяння із неналежним виконанням професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140 КК України)

Досліджується зміст ознаки потерпілого від ненадання допомоги хворому медичним працівником. Встановлено, що хворий у розумінні ознак складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 139 КК України – це та особа, яка знаходиться у небезпечному для життя стані і потребує медичної допомоги, незалежно від того чи вона набула статусу пацієнта.

Розглянуто питання щодо змісту поняття «ненадання допомоги» як ознаки об’єктивної сторони. Під ненаданням допомоги слід розуміти як випадки повної бездіяльності медичного працівника, так і його часткової бездіяльності, тобто надання допомоги не у повному обсязі.

Акцентується увага на складності розмежування злочинів, що передбачені у ч. 2 ст. 139 КК України та ч. 1 ст. 140 КК України. Зазначено, що ненадання медичної допомоги хворому у потрібному для нього обсязі, яке призвело до настання тяжких наслідків є ідентичним тим діям, які передбачені у ч. 1 ст. 140 КК України (невиконання чи неналежне виконання професійних обов’язків медичним працівником). Робиться висновок про те, що за рівнозначні за наслідками та умисною формою вини діяння, передбачено різні види та строки покарань. Зокрема, умисне ненадання допомоги хворому медичним працівником, що спричинило смерть чи інші тяжкі наслідки підлягає кваліфікації за ч. 2 ст. 139 КК України і найбільш суворим при цьому, видом покарання є позбавлення волі на строк до трьох років, а умисне неналежне виконання професійних обов’язків медичним працівником, яке призвело до смерті пацієнта підлягає кваліфікації за ч. 1 ст. 140 КК України, за якою найбільш суворим видом покарання є позбавлення волі на строк до двох років. Пропонується диференціювати відповідальність медичного працівника за невиконання чи неналежне виконання своїх професійних обов’язків у залежності від форми вини, шляхом внесення відповідних змін до ст. 140 КК України.

Розглянуто питання щодо змісту поняття «медичний працівник» як суб’єкта складу кримінального правопорушення за ст. 139 КК України. Обгрунтовується думка про те, що фармацевтичні працівники не можуть визнаватись суб’єктом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 139 КК України.

Презумпція невинуватості як конституційна гарантія на справедливий суд

М.Г. Тома — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено ґрунтовне дослідження поняття та суті основоположного конституційного принципу презумпції невинуватості, що має ключове значення для функціонування системи кримінального судочинства. Аналізовано його правову природу, місце в системі норм і принципів кримінального процесу та роль у забезпеченні справедливості під час здійснення правосуддя. Наголошується, що принцип презумпції невинуватості закріплений у Конституції України, Кримінальному кодексі України та Кримінальному процесуальному кодексі України як один із фундаментальних механізмів захисту прав людини. Він виконує роль запобіжника від формування передчасної обвинувальної позиції суб’єктами кримінального процесу, сприяючи дотриманню стандартів правової держави. Презумпція невинуватості трактується як один із найважливіших демократичних принципів кримінального судочинства, що має вагоме значення й переслідує функцію «захисного механізму» від можливих незаконних або свавільних дій з боку державних органів і посадових осіб, які ведуть слідство або здійснюють судовий розгляд кримінальних проваджень. У структурі цього принципу виокремлюються кілька ключових елементів: правило про недопустимість доказів, здобутих із порушенням закону; вимога щодо обов’язку доведення вини стороною обвинувачення; процедура апеляційного й касаційного оскарження судових рішень, а також норми щодо компенсації матеріальної і моральної шкоди, завданої необґрунтованим засудженням.

Окрема увага приділяється тим аспектам презумпції невинуватості, які забезпечують реалізацію завдань кримінального судочинства, спрямованих на охорону прав учасників процесу та забезпечення здійснення швидкого, всебічного й об’єктивного розслідування злочинів. Принцип гарантує, що будь яка особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, буде притягнута до відповідальності в межах своєї вини, водночас жодна невинна особа не піддасться необґрунтованим звинуваченням чи засудженню. Цей демократичний інструмент також захищає право особи, яка обвинувачується в правопорушенні, на незалежний і неупереджений суд, що є невід’ємною складовою справедливого судового процесу.

Корисливий мотив у складах кримінальних правопорушень проти власності

Н.І. Устрицька — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У науковій статті аналізуються підходи щодо визначення поняття корисливого мотиву у кримінальних правопорушеннях проти власності та його кримінально-правове значення. Зокрема, звернено увагу, що у науці кримінального права та у судовій практиці панує позиція, що корисливий мотив охоплює діяння, спрямоване як на отримання майна, на яке винний не має права, так і на ухилення від здійснення обов’язкових платежів зі своїх власних коштів. Корисливий мотив – це мотив отримання наживи, прагнення збагачення завдяки вчиненню кримінального правопорушення. Кримінальні правопорушення з корисливим мотивом безпосередньо можуть бути вчинені на користь особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, а також на користь будь-яких інших третіх осіб.

В той же час, досліджено, що у кримінально-правовій науці та у судовій практиці містяться різні підходи щодо впливу корисливого мотиву на кримінально-правову кваліфікацію кримінальних правопорушень проти власності. Один підхід полягає у тому, що одним із завдань сучасного кримінального права є захист власника чи законного користувача від будь яких посягань, незалежно від мотивів якими керувався винний і мети його діяльності, а інший – полягає у тому, що необхідність наявності саме корисливого мотиву визначається змістом самого поняття викрадення як діяння, що криміналізоване у ст. 185 КК, незалежно від окремого зазначення цього мотиву у змісті диспозиції цієї статті. Така ситуація зумовлена тим, що у статтях розділу VI Особливої частини КК не передбачено мотиви вчинення того чи іншого кримінального правопорушення проти власності, у тому числі і корисливого мотиву. Адже мотив є факультативною ознакою суб’єктивної сторони складу кримінального правопорушення і виступає обов’язковою ознакою лише у випадках, коли прямо зазначений в законі або однозначно випливає з його змісту.

Підтримано позицію, що корисливий мотив аксіоматично випливає із аналізу інших ознак складу кримінальних правопорушень, зокрема, базується на змісті відповідних суспільно небезпечних діянь. Окрім цього, такий вид покарання як конфіскація майна дає можливість віднести кримінальні правопорушення проти власності, які пов’язані із розкраданням до корисливих.

Міжнародний досвід забезпечення безпеки енергоринку від протиправних дій службових

М.В. Шаталінська — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

Розглядається міжнародний досвід забезпечення безпеки енергоринку, зокрема від протиправних дій посадових осіб. Здійснюється огляд нормативно-правових документів та регуляторних актів Євросоюзу щодо безпеки енергоринку та акцентується, що в розвинутих демократіях світу протиправна діяльність посадовців на енергетичному ринку передбачає суворі правові наслідки. Здійснюється аналіз основних видів ризиків, пов’язаних із протиправними діями посадовців на енергоринку та доводиться, що зловживання службовими особами на енергетичному ринку включає корупцію у формі привласнення державних енергетичних доходів, укладання контрактів корупційними методами для обходу правил або сприяння приватній вигоді, маніпуляція цінами на енергоносії або впровадження монополістичної практики. Наголошується, що протиправні діяння, які вчиняють службові особи на енергоринку позбавляють конкурентів справедливого доступу до електромереж, що призводить до недобросовісної конкуренції та збільшення витрат для споживачів. Зазначається комплексність проблеми безпеки енергоринку та протиправних дій в паливно-енергетичному комплексі в контексті економічної безпеки держави. Окремо виділяються питання фінансових ризиків та загроз протиправних дій на енергоринку. Робляться висновки щодо шляхів удосконалення регуляторної бази України та впровадження досвіду провідних країн світу щодо унормування питань забезпечення безпеки на енергоринку. Акцентується, що кожна держава прагне до ефективної реалізації власної цілісної та взаємопов’язаної системи заходів із забезпечення енергетичної безпеки, орієнтованої на національні інтереси та стратегічні пріоритети. Провідні країни світу (Німеччина, Франція, Норвегія, Велика Британія, США) визначили та реалізують власні концепції енергетичної безпеки, які трансформуються під впливом викликів та загроз, сучасних технологій та потреб розвитку енергетичного сектору на принципах сталості. Підкреслюється, що Україна в умовах війни згенерувала власний практичний досвід забезпечення функціонування енергетичної системи, цінний для міжнародного співтовариства в контексті реагування на масштабні виклики та загрози енергетичній безпеці.

Виникнення поняття геноцид

В.Г. Яворська — сб, 22 лис 2025 00:00:00 +0200

У статті проведений аналіз виникнення поняття геноциду від початку формування задуму відносно необхідності запровадження кримінальної відповідальності до використання в науковій літературі та юридичній практиці.

Мета дослідження полягає у визначенні виникнення поняття геноциду в історії, запровадження в науковій літературі та використанні у доказуванні винуватості осіб, які вчинили геноцид, проведення аналізу періодів вдосконалення кримінальної відповідальності за геноцид.

Виникнення поняття геноциду відбувається з причини природньої чи надбаної позиції про нерівність певних груп або спільнот і бажання здобути ресурси однієї групи за рахунок іншої. Від цієї уявної нерівності груп відбувається початок не одного геноциду в історії людства.

Поняття геноцид виникло завдяки юристу єврейсько-польського походження Рафаелю Лемкіну. В процесі вчинення злочину, який визначив Лемкін, наявне пригноблення, знесилення певної групи, знущання з моральних цінностей та застосування фізичних посягань, група набуває знесилення і можна простіше нав’язати національну модель гнобителя. Вказаний процес можна прослідкувати на практиці.

Вчинення геноциду потребує великої підготовки, налагодження дій з метою виконання наміру на знищення певної групи, визначеного в законі. Продуманість геноциду та використання великої кількості способів вчинення злочину вказує на намір знищити певну групу.

Зроблені висновки, що намір визначення поняття геноциду та відповідальності за вчинення злочину почався у 1933 р., визначене поняття у 1944 р., вперше поняття геноцид застосоване в праці «Правління держав Осі в окупованій Європі», у 1945-1946 роках поняття геноцид використане на практиці. Визначення та закріплення поняття геноциду відбулося у Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, 9 грудня 1948 р.

Відповідно пройшов довгий період визначення поняття геноцид, з моменту виникнення вказаного поняття до запровадження відповідальності за вчинення геноциду в міжнародному праві. Поняття геноциду з періоду виникнення змінювалося. В даний період наявна потреба вдосконалення цього поняття в кримінальному законодавстві.