Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право

Особливості правового регулювання перевезення небезпечних вантажів

В. О. Допілка, О. О. Балобанов — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

На сьогодніший день на світовому ринку логістичних послуг щодо перевезень небезпечних вантажів існує проблема збалансування комерційних та безпекових умов цих перевезень.

Система міжнародного регулювання перевезення небезпечних вантажів є доволі складною і її нормативно-правове забезпечення включає конвенції та угоди. Чинна схема дій основних конвенцій та угод, що регламентують перевезення небезпечних вантажів різними видами транспорту, створена міжнародним організації та має бути імплементованою у національні законодавства.

Система міжнародного регулювання перевезення небезпечних вантажів є досить складною та її нормативно-правове забезпечення включає безліч конвенцій та угод. Схема дій основних конвенцій та угод, що регламентують перевезення небезпечних вантажів різними видами транспорту, та міжнародні організації, що забезпечують їх розробку та сприяють імплементації у регіональні норми та національні транспортні законодавчі масиви, викладенні у даній статті. У міжнародному плані головним джерелом нормативної бази у сфері перевезення небезпечних вантажів усіма видами транспорту є Рекомендації ООН з перевезення небезпечних вантажів (Типові правила).

Розроблення рекомендацій з перевезення небезпечних вантажів (Типових правил) здійснюється Комітетом експертів з перевезення небезпечних вантажів в узгодженій на глобальному рівні системі класифікації та маркування хімічних речовин Економічної та Соціальної Ради Організації Об’єднаних Націй. На їх основі міжнародні організації та національні органи влади різних країн розробляють нормативні документи, що регламентують перевезення небезпечних вантажів різними видами транспорту, тобто схема, відображає міжнародно-правове підґрунтя, яке слід імплементувати в національне законодавство. На сьогодні діє 18-а редакція Типових правил з перевезення небезпечних вантажів. Робота з удосконалення норм триває насамперед тому, що, згідно з даними ООН, частка небезпечних вантажів у світовому вантажообігу постійно зростає і нині сягає майже половини його загального обсягу. З перевезеннями небезпечних вантажів пов’язаний істотний потенціал ризиків виникнення надзвичайних подій. Нагальною є потреба в заходах щодо зведення цього потенціалу до рівня залишкових ризиків, прийнятного для суспільства і держави.

Еволюція доктринальних підходів до міжнародного поліцейського співробітництва в рамках Європейського Союзу

Р. М. Бірюков — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена актуальному в науці міжнародного права питанню еволюції доктринальних підходів до міжнародного поліцейського співробітництва в рамках Європейського Союзу. Досліджується література з даного питання, на підставі чого робляться спостереження щодо природи управління внутрішньою безпекою в ЄС. Досліджується зв’язок та взаємна напруга між поліцейською інтеграцією та внутрішніми політиками безпеки ЄС з одного боку та державним суверенітетом та монополією держави на використання сили з іншого. Простежується еволюція публічної сфери в управлінні політиками безпеки. Окреслюється роль політизації в управлінні міжнародним поліцейським співробітництвом. Зазначається, що політизація та публічний дискурс можуть становити як сприятливий фактор, так і перешкоду для поліцейської інтеграції.

В статті висвітлюється еволюція способів управління за допомогою м’якого та жорсткого права, а також зростаюча роль внутрішньодержавних та супранаціональних акторів в управлінні поліцейською інтеграцією. Відзначається вплив диференційованих неформальних мереж на управління внутрішньою безпекою. Простежується наявний в теоретичній літературі тренд в бік змішування повноважень через генералізацію мереж співробітництва. Розглядається питання внутрішньодержавного та міжнародного рівня управління внутрішньою безпекою. Робиться висновок, що не держави, а мережі поліцейських професіоналів визначають рівень інтересу держав до інтеграції в сфері міжнародного поліцейського співробітництва.

Констатується, що великий масив досліджень концентрується на інституціоналізації процесу управління міжнародним поліцейським співробітництвом, водночас, було проведено відносно мало роботи щодо конкретного впливу диференційованих мереж на управління безпекою та результати політики безпеки на рівні ЄС.

Досліджується асиметричність та змінність інтеграційних преференцій держав в сфері внутрішньої безпеки. Відзначається, що це питання найкраще розглянуте в рамках теорії функціоналізму. Такі пояснення ґрунтуються на реагуванні на спільні загрози та функціональності звичайних інституцій, що дозволяють досягти певності щодо очікуваної поведінки держав.

Протидія воєнним злочинам в Україні: міжнародне реагування, відповідальність та шлях до репарацій за порушення, вчинені внаслідок російської агресії

Є. Бондаренко — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Вказується, агресія росії проти України, яка почалася в 2014 році з анексії Криму російською федерацією, відтоді значно посилилася, особливо після широкомасштабного вторгнення росії в лютому 2022 року. Ця збройна агресія рф проти України призвела до серйозної гуманітарної кризи, серйозних порушеннь міжнародного гуманітарного права (МГП), міжнародного кримінального права (МКП) і міжнародного права прав людини (МПЧ).

У статті досліджуються міжнародні правові реакції на триваючу агресію росії проти України, яка почалася з анексії Криму у 2014 році та загострилася повномасштабним вторгненням у лютому 2022 року. Війна призвела до серйозної гуманітарної кризи та масштабних порушень міжнародного гуманітарного права, міжнародного кримінального права та прав людини. Основна увага приділяється військовим злочинам, включаючи напади на цивільних осіб, використання заборонених видів зброї та незаконне вивезення українських дітей до росії.

У статті проаналізовано наукову літературу щодо воєнних злочинів, скоєних росією, та імплементації міжнародного гуманітарного права (МГП), вказуючи на брак досліджень щодо експертних методик розслідування воєнних злочинів в Україні. Хоча українські науковці зосереджують увагу на інтеграції міжнародного права в національне законодавство, зарубіжні експерти надають більш детальні експертні підходи щодо кваліфікації відповідних злочинів.

У статті оцінюються дії міжнародних органів, таких як Міжнародний кримінальний суд (МКС) та ООН, а також зусилля Європейського Союзу та інших суб’єктів щодо забезпечення відповідальності та компенсацій за воєнні злочини. Особливу увагу приділено міжнародним ініціативам, таким як Консультативна група з питань найтяжчих міжнародних злочинів (Atrocity Crime Advisor Group) та Міжнародний центр з переслідування злочину агресії проти України (ICPA), які мають важливе значення для підвищення спроможності України переслідувати злочини агресії. У дослідженні підкреслюється необхідність скоординованої міжнародної правової та фінансової підтримки для досягнення справедливості для жертв воєнних злочинів і відновлення України.

Результати роботи Гаазької конференції з міжнародного приватного права з питання уніфікації норм щодо юрисдикції у міжнародному приватному праві

О. С. Волторніст — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Гаазька конференція з міжнародного приватного права (далі – «Конференція») відіграла ключову роль у розвитку та уніфікації норм юрисдикції в міжнародному приватному праві. У цій статті розглядаються результати різних конвенцій Конференції, зосереджуючись на їхньому впливі на гармонізацію юрисдикційних норм між державами-членами. Аналізуючи ключові конвенції, такі як Гаазька конвенція 1965 року про вручення за кордоном судових та позасудових документів, Гаазька конвенція 1970 року про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах і Гаазька конвенція 2005 року про угоди про вибір суду, це дослідження висвітлює як ці інструменти вирішують конфлікти законів і юрисдикційні колізії в транскордонних справах.

Також досліджено проблеми, з якими стикаються при імплементації цих конвенцій, включаючи різні національні тлумачення та вплив національних правових систем на міжнародні угоди. Шляхом порівняльного аналізу оцінюється ефективність цих конвенцій у скороченні пошуку форуму та забезпеченні більш передбачуваних результатів для сторін, які беруть участь у міжнародних спорах. Крім того, у цьому дослідженні розглядаються майбутні перспективи подальшої уніфікації правил юрисдикції, враховуючи нові тенденції, такі як глобалізація, цифровізація та зростаюча складність транскордонних правових питань. Дослідження має на меті зробити внесок у дискусію про юрисдикцію у міжнародному приватному праві, надаючи розуміння досягнень Конференції та визначаючи сфери, де необхідні подальші зусилля для підвищення узгодженості та ефективності юрисдикційних правил. Зрештою, отримані дані підкреслюють важливість міжнародного співробітництва у вирішенні юрисдикційних проблем і просуванні однакового застосування принципів міжнародного приватного права.

Успіх Гаазької конференції, однак, залежить не лише від прийняття конвенцій, а й від того, якою мірою держави інтегрують ці інструменти у свої внутрішні правові системи. Непослідовність у ратифікації та відмінні національні практики часто розмивають заплановану гармонізацію, створюючи прогалини у правозастосуванні та правову невизначеність. Деякі великі економіки ще мають ратифікувати ключові конвенції, що обмежує їх глобальне охоплення та зменшує переваги передбачуваності та одноманітності. Ці перешкоди підкреслюють потребу в більш потужних механізмах для моніторингу та заохочення дотримання, а також у розробці гнучких стандартів, які можуть врахувати різноманітні правові традиції, водночас сприяючи конвергенції. Розширення діалогу між державами-членами та цільова технічна допомога можуть сприяти ширшій участі, забезпечуючи повну реалізацію потенціалу конвенцій Конференції.

Імплементація міжнародно-правових стандартів щодо попередження (превенції) правопорушень та злочинів в Україні

В. В. Гавриленко — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Вказується, що можна відверто говорити, що євроінтеграційні перетворення в реформуванні правоохоронної діяльності вже стали незворотним процесом і ще довгі роки попереду це буде головним напрямком удосконалення функціонування українських судових, прокурорських та інших правоохоронних органів. Незважаючи на воєнний стан та продовження рішучої відсічі російської агресії, Україна докладає значних зусиль для здійснення необхідних трансформацій у своєму національному правопорядку. У статті розглядаються міжнародно-правові стандарти, що регламентують діяльність національних українських судових та правоохоронних органів щодо запобігання здійснення кримінальних правопорушень як одного із найважливіших складових процесу протидії злочинності. Обґрунтовується теза про те, що превенція злочинності в Україні, як одне із найважливіших складових напрямів функціонування системи правопорядку, має здійснюватися саме на підставі міжнародних стандартів, які, у свою чергу, створюють атмосферу впорядкованості та координації дій всіх правоохоронних структур держав-підписантів міжнародних угод на протидію злочинності як явища не тільки на національному рівні, але й сучасних її проявів у вигляді транскордонної та міжнародної організованої злочинності. На підставі аналізу міжнародно-правових джерел та праць вітчизняних науковців робляться висновки про те, що необхідно використовувати європейський досвід державного управління з протидії злочинності через втілення міжнародних стандартів у державне управління та планування діяльністю судових та правоохоронних органів, у тому числі за окремими напрями протидії злочинності; доцільно серед першочергових заходів застосовувати міжнародні стандарти для попередження корупції як у всій системі державних органів взагалі, так й особливо для протидії кримінальним корупційним правопорушенням, які можуть бути вчинені посадовими особами будь-якого рангу у сферах судової, прокурорської та іншої правоохоронної діяльності; необхідно досягати високого рівня довіри з боку суспільства до судових та правоохоронних структур; потрібно формувати антикорупційну культуру працівників правоохоронних органів з урахуванням вимог міжнародних стандартів та кращих світових практик.

Право на об’єднання в професійні спілки у міжнародному праві

В. В. Гутник — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

У статті досліджується право на об’єднання в професійні спілки у міжнародному праві. Акцентується увага, що право на об’єднання в професійні спілки є унікальним правом людини, яке прямо передбачене в головних міжнародно-правових актах з захисту прав людини, зокрема, у Загальній декларації прав людини 1948 року, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 року, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Європейській конвенції з прав людини 1950 року. Підкреслюється особлива правова природа цього права, яке водночас належить як до групи громадянських і політичних прав, так і до соціально-економічних. Крім того, право на об’єднання у профспілки походить водночас з права на свободу об’єднань та права на працю.

Звернено увагу, що право на об’єднання в профспілки включає право працівників без дискримінації чи попереднього дозволу створювати профспілки та вступати до них за власним вибором; держави повинні забезпечити вільне функціонування профспілок. Право створювати профспілки та вступати до них також вимагає, щоб члени профспілки були захищені від будь-якої дискримінації, переслідувань, залякування або репресії.

Окрема увага приділена практиці Європейського суду з прав людини щодо захисту права на об’єднання в професійні спілки. Підкреслюється, що Європейський суд з прав людини розглядає свободу профспілок як важливий елемент соціального діалогу між працівниками та роботодавцями, а отже, важливим інструментом у досягненні соціальної справедливості та злагоди. Робиться висновок, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини, профспілки не мають спеціального правового статусу, відмінного від інших об’єднань. Водночас Європейський суд з прав людини наголошує, що Європейська конвенція з прав людини вимагає, щоб за національним законодавством профспілки мали можливість, за умов, що не суперечать статті 11 Конвенції, боротися за захист інтересів своїх членів.

Інституційні та конвенційні механізми європейської системи забезпечення та захисту прав жінок

А. Ю. Замула — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

У статті розкрито роль ключових європейських інституцій та їх значення для формування і виконання програм, спрямованих на забезпечення гендерної рівності та захисту прав жінок. Зазначається, що досягнення гендерної рівності є важливим елементом у реалізації місії Ради Європи, суть якої – захищати права людини, підтримувати демократію та забезпечувати принцип верховенства права. Інституції Європейського Союзу, у свою чергу, використовують багатосторонній підхід у забезпеченні прав жінок, що охоплює законодавчі ініціативи, стратегічне планування, фінансування проектів, моніторинг та політичний вплив. Досліджено вагомість Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) в ухваленні низки документів задля підтримки ґендерної рівності, зокрема Плану дій щодо просування ґендерної рівності.

Проведено ґрунтовний аналіз конвенційних аспектів системи забезпечення та захисту прав жінок в європейському контексті. Відтак, роль Ради Європи була посилена з прийняттям Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 ., Стратегії Ради Європи з питань гендерної рівності на 2014–2017 роки, Стратегії Ради Європи з питань гендерної рівності на 2018–2023 роки та Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульська конвенція) 2011 р.

Резюмується важливість поглиблення роботи національних інститутів, відповідальних за захист прав жінок, а також сприяння освітнім кампаніям і підвищенню обізнаності у цій сфері, адже відмінності в правовій культурі, ресурсних можливостях та політичній волі можуть негативно впливати на ефективність адаптації національного законодавства до європейського нормативного поля. Стаття містить критичний аналіз досягнень і викликів, з якими стикаються європейські інституції в забезпеченні прав жінок. Запропоновано ряд рекомендацій для покращення ефективності існуючих механізмів в сфері прав жінок, включаючи удосконалення законодавства, посилення моніторингу та забезпечення належного виконання міжнародних зобов’язань.

Проблемні аспекти реалізації економічних санкцій в Європейському Союзі

Є. К. Карлюга — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

У статті розглядаються питання реалізації економічних санкцій, які, з огляду на неспроможність Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй, заблокованої правом вето Росії, виконувати свою основну функцію підтримання міжнародного миру та безпеки, стали одним з ключових інструментів забезпечення дотримання норм міжнародного права. Головну увагу приділено реалізації економічних санкцій Європейського Союзу (ЄС), який, поряд із Сполученими Штатами Америки, наразі виступає провідним адресантом цих примусових заходів. Вибір цього міжнародного актору пояснюється прагненнями України до членства в ЄС, обов’язковою умовою якого є системна адаптація національного законодавства до законодавства ЄС, а також важливістю забезпечення ефективної реалізації економічних санкцій, які, на сьогодні, представляють собою чи не єдині дієві засоби впливу на порушників норм міжнародного права. У зв’язку з цим, ця стаття визначає своєю метою аналіз практики реалізації економічних санкцій в ЄС та виявлення проблемних аспектів, що впливають на ефективність цих примусових заходів.

Задля досягнення визначеної мети, у процесі реалізації економічних санкцій в ЄС було виокремлено три етапи: етап ініціювання і введення санкцій, етап їх імплементації та етап моніторингу й оцінки ефективності.

Встановлено, що для етапу ініціювання та введення економічних санкцій першочерговими викликами є досягнення консенсусу між державами-членами ЄС щодо ухвалення рішень про запровадження санкцій, що може бути ускладнено через розрізнені політичні інтереси окремих європейських країн, своєчасне ухвалення відповідних правових актів Ради ЄС, а також їх законність. Натомість, етап імплементації обмежувальних заходів ЄС характеризується відсутністю уніфікованого підходу до імплементації економічних санкцій у національні правопорядки держав-членів ЄС, що перешкоджає ефективному виконанню санкційних режимів. На етапі моніторингу та оцінки ефективності економічних санкцій виявлено проблеми, повʼязані з браком ресурсів у держав-членів ЄС для належного виконання обовʼязків щодо звітування перед Європейською комісією про стан імплементації санкційного законодавства ЄС, складністю та розпливчатістю актів ЄС в сфері застосування обмежувальних заходів, нечітким визначенням цілей економічних санкцій, а також відсутністю єдиної системи оцінки ефективності санкційних заходів. Автор підкреслює, що ці фактори негативно впливають на досягнення завдань цього етапу, що в подальшому негативно відображається на ефективності реалізації обмежувальних заходів ЄС в цілому.

Стаття робить акцент на тому, що виявлені недоліки практики реалізації економічних санкцій в ЄС можуть слугувати основою для вдосконалення вітчизняного санкційного законодавства та підвищення ефективності його реалізації. Зокрема, рекомендується розробити механізми для моніторингу та оцінки ефективності санкцій, запровадити відповідальність за порушення санкційного законодавства та уповноважити відповідний орган державної влади на надання роз’яснень щодо дотримання норм санкційного законодавства.

Міжнародно-правовий аспект протидії доксингу в цифрову епоху

Б. В. Чернявська, А. Ю. Ковальчук — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Авторами підіймається проблема забезпечення безпеки персональних даних, а саме їх складові – ідентифікуючої інформації у мережі Інтернет. Доксинг, як злочин, що виражається у незаконному зборі інформації і використання її у публічному просторі без дозволу на це власника, набув популярності у соціальних мережах де ідентифікуюча інформація може швидко розповсюджуватись і використовуватися проти жертв. Великі мовні моделі (LLM) та Штучний інтелект є елементами багатьох програмних забезпечень, який залучається з метою збереження персональних даних, разом з тим, вивчаючи масштабні витоки інформації, автори ставлять питання про відповідальність осіб, які не забезпечили їх збереження, особливо якщо кіберінцендент сталися у наслідок застосування ШІ. Такі негативні тенденції підживлює популяризація Штучного інтелекту. У 2023 році з’явилося кілька мовних моделей, завдяки яким стало можливим збирати інформацію, й узагальнювати її одночасно. Автори виражають серйозне занепокоєння щодо збереження конфіденційності даних користувачів та забезпеченні інформаційної безпеки в умовах розповсюдження пошуку інформації за відкритим кодом, та подальше використання отриманої інформації. В епоху, коли персональні дані є надзвичайно затребуваним товаром їх захист стає першочерговим завданням перед будь-якою державою. Виходячи з такої тези, автори ставлять перед собою мету – висвітлити й узагальнити зарубіжний досвід правового захисту права людини на приватність й врегулювання відносин щодо захисту персональної (ідентифікуючої) інформації в мережі Інтернет. Методологічну основу складають загальнонаукові методи пізнання, метод компаративістики й моделювання. У результаті автори роблять висновки про те, що кібератаки, викрадення персональних даних, активна популяризація розвідки з відкритих джерел, пронизування усіх соціально-економічних процесів засобами цифрової ідентифікації, розповсюдження Інтернету речей становлять реальні загрози для приватності особи і безпеки її ідентифікуючої інформації, як елементу персональних даних.

Теоретичні аспекти кваліфікації збройного конфлікту

І. О. Колотуха — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Розглядається питання, яке має на меті встановити основні типи збройного конфлікту і визначити різновиди збройних конфліктів у міжнародному законодавстві, а також коли саме те чи інше діяння держави буде вважатися, агресією, збройним нападом чи збройним конфліктом, чи таким не буде.

Вказується, аналіз сучасних міжнародних відносин свідчить про те, що людству ще не вдається позбавитись війн та інших збройних конфліктів, які переважно є збройними конфліктами не міжнародного характеру. Це засвідчують події в колишній Югославії, Руанді, Афганістані, Іраку, Ліберії, на Кавказі, з 2014 року не виключенням стала і Україна, міжнародний збройний конфлікт на території якої з 24 лютого 2022 переріс у повномаштабну війну розв’язану рф в маштабах яких Європа не знала з часів другої Світової війни.

Відзначається, сучасні міжнародні відносини характеризуються зміною характеру конфлікту, появою ряду нових категорій та ситуацій, збільшенням числа жертв серед цивільного населення, все більшою інтернаціоналізацією збройних конфліктів неміжнародного характеру. У зв’язку з цим питання кваліфікації різних видів збройних конфліктів є надзвичайно актуальним, тим більше в умовах триваючої повномаштабної війни, розв’язаної росією проти України.

Особлива увага приділена автором положенням статуту Міжнародного кримінального суду та статуту Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії, які по суті формують сучасну доктрину кримінальної відповідальності за воєнні злочини та злочин геноциду.

У статті висвітлюються положення і яким автором надана оцінка, що стосуються передумов правильної кваліфікації, адже, передумовою правильної кваліфікації є глибоке вивчення та розуміння особою, що застосовує норми права, засад міжнародного гуманітарного права, міжнародної політики держави, міжнародної судової та слідчої практики; правильне з’ясування та витлумачення змісту міжнародного договору, визначення меж дії обраної норми в часі, просторі та за колом осіб, а також встановлення всіх її ознак; збір і аналіз доказів у справі, повне й усебічне встановлення фактичних ознак збройного конфлікту; застосування правил кваліфікації, вироблених теорією та практикою, при обґрунтованому поєднанні ознак збройного конфлікту, що встановлені міжнародним правом, з ознаками вчиненого діяння.

Важливе місце в роботі займає висвітлення питання теоретичного аналізу терміну кваліфікація.

Роль ЄС у забезпеченні енергетичної безпеки України

Я. М. Костюченко — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Досліджено роль Європейського Союзу (ЄС) у забезпеченні енергетичної безпеки України в умовах сучасних геополітичних викликів. З моменту початку повномасштабної агресії росії проти України, енергетична інфраструктура країни зазнала значних пошкоджень, що призвело до кризи енергозабезпечення. У таких умовах співпраця з ЄС стає критично важливою для відновлення та стабілізації енергетичного сектору України.

Розглянуто ключові напрямки та механізми співпраці між Україною та ЄС у сфері енергетичної безпеки, включаючи надання фінансової допомоги, технічну підтримку, а також впровадження спільних проектів у галузі відновлюваної енергетики та енергоефективності. Особлива увага приділяється Національному енергетично-кліматичному плану (НЕКП) до 2030 року, який був розроблений за підтримки ЄС і є важливою складовою стратегії енергетичної безпеки України.

Аналізується вплив впровадження Пакету чистої енергії ЄС на нормативно-правове середовище України, що сприяє створенню передбачуваних умов для інвесторів і забезпечує інтеграцію України в європейський енергетичний ринок. Розглядається роль ринкових стимулів у залученні інвестицій у відновлювані джерела енергії та їх вплив на енергетичну безпеку України.

Досліджено питання зміцнення довіри інвесторів через вирішення занепокоєнь щодо стабільності політики та повернення інвестицій, що є важливим для успішного переходу до стійкої енергетики. Важливе місце у дослідженні займає аналіз міжнародної співпраці та роль міжнародних фінансових інституцій у забезпеченні необхідного фінансування для реалізації НЕКП.

Окрему увагу приділено потенціалу відновлюваної енергетики України, включаючи можливості для розширення потужностей вітру, сонця, біомаси та гідроенергетики. Обговорюються питання впровадження розподіленої генерації, систем зберігання енергії та мікромереж, що сприяють підвищенню енергетичної незалежності та стійкості на рівні громад.

Зроблено висновки про необхідність подальшої тісної співпраці між Україною та ЄС для забезпечення енергетичної безпеки України, а також про перспективи України стати лідером у сфері відновлюваної енергетики в регіоні. Стаття містить рекомендації щодо пріоритетних напрямків розвитку енергетичного сектору та заходів, які сприятимуть зміцненню енергетичної безпеки України в контексті європейської інтеграції.

Окремі аспекти забезпечення прав осіб з інвалідністю в діяльності Ради Європи

О. І. Кувіла — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню та аналізу актів, які визначають права осіб з інвалідністю, передбачають способи їх гарантування і захисту, що були прийняті в межах Ради Європи. Розкрито поняття механізмів забезпечення прав людини, зокрема, в діяльності регіональних міжнародних міжурядових організацій. Продемонстровано комплексний багаторівневий характер європейської системи захисту прав людини, що включає спеціальні нормативні та інституційні інструменти.

Проаналізовано окремі акти так званого «м’якого права» Ради Європи. Досліджено, що перші документи РЄ в галузі прав осіб з інвалідністю стосувалися переважно економічних прав даної категорії осіб. Особливий акцент було зроблено на важливості забезпечення необхідної кількості робочих місць, професійної перекваліфікації та професійного оцінювання працівників, які втратили здатність виконувати окремі види робіт. Із подальшим удосконаленням механізмів захисту прав людини відбулися зміни також і в стратегії Ради Європи щодо забезпечення прав осіб з інвалідністю. Держави-учасниці погодилися із важливістю розширення комплексу свобод людей з обмеженими можливостями. Це було зумовлено існуванням численних бар’єрів у доступі до соціальних послуг, культурного життя суспільства, урізноманітнення дозвілля тощо. До рекомендацій, ухвалених в подальшому, було включено положення щодо абсолютної заборони дискримінації за ознакою інвалідності у таких сферах як освіта, транспорт, публічні послуги, політичне, соціальне і культурне життя держави. У статті також проаналізовано концепцію універсального дизайну, яку було запроваджено з метою забезпечення доступної інфраструктури європейських держав з тим, щоб кожна людина з інвалідністю могла отримати необхідні соціальні послуги з мінімальним втручанням третіх осіб.

Досліджено проблему захисту осіб з інвалідністю від насильства та жорстокого поводження, незалежно від того, вчиняється воно родичами, працівниками медичних закладів чи третіми особами. Виділено категорії осіб, які є більш вразливими, що зумовлено поєднанням ознаки інвалідності з деякими іншими ознаками, такими як вік, стать, соціальне становище, громадянство та ін. Розкрито новий підхід Ради Європи до забезпечення прав осіб з інвалідністю, який передбачає усунення соціальних бар’єрів та їх повну інтеграцію в життя суспільства.

Модернізація національних судових систем в контексті міжнародно-правових стандартів

С. В. Кулик — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Вказується, що важливим є зарубіжний досвід модернізації національних судових систем шляхом втілення міжнародних стандартів у конституційні закони на виконання положення Європейської Хартії про статус суддів 1998 року (далі ‒ Європейська Хартія), де визначено, що «у кожній європейській державі основні засади поведінки суддів викладено у внутрішніх нормах на найвищому рівні, а основні положення принаймні на законодавчому рівні». Звертається увага на необхідність імплементації цього стандарту підтверджено в іншому міжнародному документі, а саме: у Пояснювальній записці до Європейської хартії про статус суддів від 10 липня 1998 р., в якій читаємо: «Основні засади, на яких ґрунтується закон про статус суддів, що визначає гарантії компетентності, незалежності та неупередженості суддів і судів, мають бути прийнятими в нормативних актах на вищому рівні, тобто в Конституції, у випадку європейських держав, які створили такий повний труднощів і неточностей основний текст.

Автор коментує вище наведені положення. По-перше, у Європейській Хартії та Пояснювальній записці, яка має статус Модельного кодексу, в імперативній формі (застосовано такі словосполучення як: «у кожній європейській державі», «мають бути прийнятими») визначено про обов’язковість втілення міжнародного стандарту в нормативні акти на вищому рівні, тобто в Конституції. По-друге, цей стандарт має бути визначеним «у кожній європейській державі», тобто жодна європейська держава не може ухилитися від виконання стандарту або проігнорувати його. Але, виникає питання: чи йдеться про всі країни Європи (географічний підхід) чи тільки держави Ради Європи або Європейського Союзу або держави-підписанти Європейської Хартії (інституційний підхід)? По-третє, у Пояснювальній записці визнано факт того, що основний текст Європейської Хартії повний труднощів і неточностей, тобто виваженість та чіткість юридичних формулювань могла б бути кращою. А де гарантії того, що текст Пояснювальної записки (Модельного закону) також не містить неточностей або двозначностей?

Відзначається, взагалі тексти кожного міжнародного документу «страждають» від двозначностей та неточностей, а з часом потребують часткового доповнення або повного перероблення. На поглядавтора надання оціночних суджень у міжнародному документі про інший документ є некоректним і зайвим. Фактично ці претензії мають бути адресовані не до самого документу, а до тих, хто його розробляв, приймав та підписував.

Міжнародно-правове регулювання застосування реституції як форми матеріальної відповідальності держав

В. В. Лихвар — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

У статті робиться спроба визначити засади міжнародно-правового регулювання застосування реституції як форми матеріальної відповідальності в міжнародному праві, так як реституція – засіб правового захисту, доступний позивачеві у розгляді міжнародного спору, за якого вилучене майно повертається первісному власнику в натурі. Проаналізовано теоретичні положення щодо міжнародно-правового регулювання застосування реституції як однією із форм матеріальної відповідальності згідно міжнародного права, використовуючи наступні джерела – Комісія міжнародного права ООН (ILC); Стаття 35 Статей про відповідальність держав 2001 р.; Постійний суд міжнародного правосуддя (PCIJ) (попередник Міжнародного суду ООН). У правовій доктрині розрізняють дві форми реституції – реституцію в натурі (“restitutio in integrum”) і ресторацію (“restitutio in pristinum”). Реституція в натурі (restitutio in integrum) полягає у відновленні колишнього матеріального становища. Друга форма реституції – ресторація (restitutio in pristinum) – являє собою відновлення нематеріальних прав. Питання реституції власності займало важливе місце під час багатьох політичних змін і мирних домовленостей після закінчення холодної війни. Повернення майна, будинків і землі розглядалося як засіб виправлення минулої несправедливості в багатьох формах, починаючи від комуністичної націоналізації та конфіскації землі колоніальної доби до відвертих етнічних чисток і військових злочинів. Політика реституції часто фігурує в ширших зусиллях у сфері правосуддя перехідного періоду після репресій, переслідувань і масових порушень прав людини. Серед низки механізмів правосуддя перехідного періоду реституція найтіснішим чином пов’язана з відшкодуванням шкоди як через спільне історичне походження, так і через спільне прагнення повернути жертвам умови, в яких вони були задоволені, якби їхні права не були порушені. Проаналізовано практичні приклади реституції, які відбувалися в Чеській Республіці, Південній Африці, Боснії та Гватемалі. Досліджено рекомендації щодо того, як краще спланувати, організувати та імплментувати програму реституції в умовах перехідного періоду, які влучно описав в своїх працях видатний науковець Mr. Rhodri C. Williams [13].

Загальна характеристика доказів у міжнародних кримінальних трибуналах ad hoc (МКТЮ, МКТР, МЗМКТ)

Г. А. Мамедов — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

У статті надана загальна характеристика доказів у Міжнародному кримінальному трибуналі щодо колишньої Югославії, Міжнародному кримінальному трибуналі щодо Руанди та Міжнародному залишковому механізмі для кримінальних трибуналів.

Звертається увага, що Югославський та Руандійський трибунали, засновані Радою Безпеки ООН на підставі резолюцій Ради Безпеки ООН; причинами створення цих трибуналів були найбільш зухвалі порушення прав людини у формі вчинення міжнародних злочинів. У резолюції, якою був заснований Югославський трибунал, Рада Безпеки ООН висловила занепокоєння щодо багаточисельних повідомлень про масштабні і зухвалі порушення міжнародного гуманітарного права, які були на території колишньої Югославії й, зокрема, у Боснії та Герцеговині та ставила метою покласти край таким злочинам та вжити ефективні заходи щодо віддання суду осіб, які відповідальні за згадані злочини. Оскільки як МКТЮ так і МКТР були створені як тимчасові трибунали ad hoc, після припинення їх функціонування нерозглянуті справи було передано до новоутвореного органу – МЗМКТ з тією ж юрисдикцією, якою раніше володіли МКТЮ та МКТР. Зроблено висновок, що прийняті у МКТЮ, МКТР та МЗМКТ правила доказування є унікальними. Вони були сформовані на засадах консенсусу між національними правовими системами, які належать до правових сімей загального та цивільного права. Підкреслено, що МКТЮ та МКТР, а пізніше й МЗМКТ встановили досить м’які та гнучкі правила допустимості доказів. У разі, якщо у Правилах процедури та доказування МКТЮ, МКТР чи МЗМКТ відсутні відповідні норми, що врегульовували правила доказування, Палата, що розглядає справу має право застосовувати такі правила, які найкраще сприяють справедливому вирішенню справи, що розглядається, і відповідають духу Статуту та загальним принципам права.

Окрему увагу приділено принципу рівності сторін та його ролі у збирані та подані доказів у міжнародних кримінальних трибуналах ad hoc.

Зародження і розвиток цінностей Європейського Союзу

В. І. Мотиль — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

В статті аналізується зародження європейських цінностей у концепціях філософів Древньої Греції та державних мислителів Древнього Риму. Автор показує подальший їх розвиток під впливом християнства, соціальної церковної доктрини, ідей німецьких класичних філософів, мислителів епохи Просвітництва та засновників концепції природнього права.

Досліджується значення перших європейських документів щодо захисту основних прав і свобод, зокрема Magna Charta 1215 року, Habeas Corpus 1679 року, Англійського Біля про права 1689 року, Декларації прав людини та громадянина 1789 р., перших конституцій в Європі та Конституції США(1787). При дослідженні генези цінностей, на яких сьогодні базується ЄС, враховується розвиток української держави і права та їх вплив на цей процес, зокрема заснування грецьких міст-полісів в Південному Причорномор’ї, запровадження християнства в Київській Русі. З’ясовується значення документів та договорів Київської Русі та Конституції Пилипа Орлика (1710) на предмет їх відповідності цінностям ЄС та впливу на їх формування. Особлива увага приділяється еволюції цінностей ЄС після прийняття Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року в рамках Ради Європи та створення Європейських співтовариств. Автор аналізує тексти Договору про заснування Європейського об’єднання вугілля та сталі (1951), Договору про Європейське Економічне співтовариство (1957), Єдиного Європейського акту (1986).

Більш детально досліджується трансформація цінностей ЄС та їх правової природи від Проекту Договору про Конституцію для Європи (2003) до Хартії основних прав (2001), яка стала яка частиною Лісабонського договору (2009). Окремо звертається увага на еволюцію правової термінології у праві ЄС, коли в тексті Амстердамського договору все ще використовується термін «принципи», а вже в тексті Лісабонського договору використовується термін «цінності». Автор показує як цінності розвивались з філософських, концепції, під впливом релігійних та політичних вчень доповнювались та трансформувались вже у праві ЄС з правових принципів у цінності. У завершальній частині статті формулюються висновки.

Концепція геноциду Рафаеля Лемкіна та передумови її виникнення

В. В. Пасічник — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню концепції геноциду, запропонованої Рафаелем Лемкіним, та її еволюції у міжнародному праві. Р. Лемкін – автор терміну «геноцид» – розробив широку концепцію цього злочину, яка охоплювала не тільки фізичне знищення національних, етнічних чи соціальних груп, але й знищення їх мови, культури, соціальної структури та економічного базису. Однак, після прийняття Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року, юридичне визначення геноциду було суттєво звужене.

У статті аналізуються погляди Р. Лемкіна на визначення обсягу того, що можна вважати геноцидальними діями, зокрема, в контексті Голокосту та інших злочинів, вчинених нацистами, а також в контексті Голодомору.

У статті також досліджено історичні передумови виникнення поняття геноциду та еволюція міжнародно-правових інструментів, які захищали права національних, етнічних та культурних груп до появи цього поняття. Зокрема, аналізується роль Гаазьких конвенцій, багатьох мирних договорів, рішень міжнародних судових органів та звітів міжнародних адміністративних утворень у формуванні правових передумов для захисту прав вказаних груп до впровадження поняття геноциду та прийняття Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року.

Крім цього, у статті детально проаналізовано відмінності між оригінальною концепцією Р. Лемкіна та вужчою концепцією, яка була закріплена у Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року. Також, наводяться погляди сучасних науковців щодо запропонованої Р. Лемкіним концепції геноциду.

Результати проведеного дослідження можуть бути корисними для подальшого аналізу інтелектуальної спадщини Р. Лемкіна, впливу його концепції геноциду на розвиток сучасного міжнародного права, а також для подальшого пошуку шляхів вдосконалення міжнародних стандартів захисту прав меншин та міжнародно-правових інструментів попередження геноциду, покарання за його вчинення та захисту його жертв.

Історія становлення та розвитку консульської служби

В. М. Пефтиц — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

У статті розглядаються деякі ключові моменти розвитку консульського інституту та удосконалення нормативно-правової бази, спрямованої на регулювання відносин у рамках відповідної сфери міжнародної діяльності. Проаналізовано історію консульської служби від античних часів, ворожих до самої присутності «іноземного елементу», до новітньої епохи, стурбованої питанням кодифікації пов’язаних правових галузей; особливо увагу при цьому приділено епосі Середньовіччя та раннього Нового часу як найбільш плідним хронологічним відрізкам з точки зору вироблення принципово нових норм, практично оформлених у специфічних умовах превалювання торговельно-морських відносин. Наведено низку фундаментальних документів, які стали своєрідним «субстратом» для формування системи консульського права у сучасному розумінні цього слова: оповита таємницею Таблиця Амальфі (дивовижна пам’ятка, ймовірно, кінця першого тисячоліття нашої ери), численні двосторонні конвенції між суверенним державами, возведеними в абсолют Вестфальською системою міжнародних відносин, латиноамериканські регіональні «пакти», присвячені визначенню вичерпного кола функції консульських представників, і, нарешті, створена наполегливими зусиллями та під егідою символу нового міжнародного порядку – планетарної Організації Об’єднаних Націй – універсальна Конвенція про консульські зносини.

У підсумках висловлюється точка зору про завоювання консульською службою унікальних позицій у сучасному міжнародно-політичному калейдоскопі; якби це не звучало парадоксально, шалений вир глобального життя ХХІ ст. висуває на перший план успішність відстоювання інтересів тієї чи іншої держави безпосередньо «на місцях» шляхом послідовного відстоювання законних прав пересічних громадян юридичних осіб. Іншими словами, об’єктивний індикатор рівня розвитку і практичної, а не декларованої ефективності дипломатичної служби країни не зводиться виключно до порядку функціонування її вищої ланки – Надзвичайного та Повноваженого Посольства; про усі зазначені показники яскраво свідчать результати діяльності консульських установ.

Напрямки вдосконалення міграційної політики Європейського Союзу в питаннях інтеграції мігрантів

Н. В. Каравайченко, М. О. Саракуца — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Статтю присвячено аналізу сучасних напрямків вдосконалення міграційної політики Європейського Союзу в контексті інтеграції іммігрантів, зокрема в умовах зростання міграційних потоків до Європи. Констатується наявність проблем у побудові міграційної політики через фрагментарність механізмів її регулювання. Акцент зроблено на необхідності системного підходу до вирішення проблем, пов’язаних з інтеграцією іммігрантів, які впливають на соціальну стабільність і економічну рівновагу держав-членів ЄС. Розглядаються основні виклики, з якими стикаються як іммігранти, так і приймаючі країни: культурна ізоляція, утворення паралельних громад, економічна вразливість мігрантів, дискримінація, нелегальні прояви міграції та соціальні конфлікти.

Проаналізовано положення Пакту про міграцію та притулок, а також Плану дій щодо інтеграції та інклюзії на 2021–2027 роки, який розвиває положення Пакту. Основну увагу приділено заходам і рекомендаціям, спрямованим на сприяння інтеграції мігрантів та зміцнення соціальної згуртованості в країнах ЄС. Розглядаються положення Пакту, які передбачають «солідарну співпрацю» між державами-членами, включно з механізмами перерозподілу мігрантів, фінансовою компенсацією та технічною допомогою для держав першого прийому, зокрема через стандартизацію умов прийому.

Запропоновано подальші напрями вдосконалення політики інтеграції, такі як усунення перешкод для успішної інтеграції, включаючи нетерпимість і національну самосвідомість, покращення механізмів визнання професійної кваліфікації, підвищення доступу до освітніх і мовних програм, боротьба з дискримінацією та посилення децентралізації інтеграційних заходів.

На думку авторів, незважаючи на те, що ЄС не має компетенції щодо законодавчої діяльності у зазначеній сфері, План дій може стати рішучим поштовхом на шляху до ефективної інтеграції іммігрантів, де ключовими елементами постане соціальна єдність, економічна стабільність та безпека в ЄС, а подальші реформи в цій сфері допоможуть подолати сучасні виклики міграційної кризи.

Сфера кредитування за законодавством України та ЄС щодо захисту прав споживачів

І. С. Семко — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

В статті досліджуються особливості захисту прав споживачів у сфері кредитування за законодавством України та ЄС з точки зору приведення у відповідність національного законодавства до вимог права ЄС у цій сфері.

Визначено, що ЄС активно працює над удосконаленням правових механізмів захисту прав споживачів у сфері споживчого кредиту шляхом прийняття нових актів. У статті проаналізовані окремі зміни в цій сфері, а також окреслено причини таких змін.

В сучасній банківській практиці застосовується доволі широкий перелік видів споживчих кредитів, основними ознаками класифікації яких є: види кредиторів; види позичальників; методи погашення; терміни користування; ступінь покриття кредитом вартості товарів, робіт, послуг; забезпечення; методи сплати відсотків; об’єкти кредитування, розміри кредитів, валюта кредиту та ін. Але наявність великої кількості банківських продуктів не виключає можливості і не зменшує потребу у їх подальшому розвитку та розширенню, що повинно сприяти розвитку споживчого кредитування загалом.

Рівень соціально-економічного розвитку країни безпосередньо впливає на розвиток споживчого кредитування, разом з тим найбільший вплив має динаміка таких макропоказників, як валовий внутрішній продукт, доходи та витрати населення, обсяги наданих послуг, роздрібний товарооборот, середньомісячна номінальна заробітна плата та ін.

Споживче кредитування має більш високу ефективність порівняно з корпоративним кредитуванням і це пояснюється не лише високою його дохідністю, а й наявністю додаткових доходів, які супроводжують надання споживчих кредитів. При цьому ефективність споживчого кредитування залежить від строків надання і відповідно ефективнішими є короткострокові споживчі кредити. Тому від того, як сформований механізм споживчого кредитування у банківських установах, яким чином здійснюється регламентація та регулювання споживчого кредитування залежить результативність діяльності банків загалом у складі банківської системи України.

Позитивно оцінюючи прийняття у 2016 році профільного Закону, автор констатує потребу в його перегляді та удосконаленні, зважаючи на євроінтеграційний поступ України, а також важливість збереження економічного благополуччя населення нашої держави в умовах повномасштабного вторгнення. Відповідні зміни, на думку автора, мають торкатись вимог щодо інформації про споживчий кредит, особливостей його укладення з точки зору супутніх фінансових інструментів, а також спрощення та покращення правових механізмів дострокового припинення договорів споживчого кредиту.

Деякі аспекти міжнародної співпраці і обмін інформацією між журналістами під час збройних конфліктів: актуальні виклики та перспективи

О. Л. Скутельник — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Стаття досліджує сучасні виклики міжнародної журналістики в контексті збройних конфліктів, зокрема війни в Україні. У фокусі уваги перебувають ризики для безпеки журналістів, проблеми цензури та маніпуляції інформацією, а також вплив новітніх технологій на оперативність і достовірність новин. Дослідження розширює наявні знання про міжнародну журналістику, пропонуючи нову модель аналізу взаємодії політичних, соціальних та технологічних факторів у конфліктних ситуаціях.

Використовуючи методологію комплексного аналізу випадків (case study) та бібліометричного дослідження, стаття розглядає практичні аспекти обміну інформацією, зокрема створення безпечних каналів комунікації, дотримання етичних стандартів та перевірку фактів. В дослідженні застосовано аналіз контенту медійних повідомлень та опитування журналістів, які працюють у зонах конфлікту.

Дослідження виявляє, що війна в Україні спричинила значне зменшення міжнародної співпраці через труднощі у забезпеченні достовірності інформації, підвищення рівня цензури та маніпуляцій. Особливо важливими є проблеми безпеки журналістів, обмеження доступу до критично важливих джерел інформації та труднощі в забезпеченні незалежності медіа.

Додатково, стаття підкреслює, що збройні конфлікти створюють численні загрози для журналістів, такі як ризики фізичних атак, затримання, і навіть загрози життю. В умовах бойових дій журналісти часто стикаються з обмеженням доступу до важливої інформації, що ускладнює їхню роботу та впливає на якість висвітлення подій. Ці умови вимагають нових підходів до захисту журналістів, як на індивідуальному, так і на інституційному рівнях, а також удосконалення міжнародних стандартів безпеки та підтримки.

Отримані результати свідчать про необхідність розробки нових стратегій для захисту журналістів, забезпечення достовірності інформації та зміцнення міжнародної співпраці в сфері медіа. Ці висновки мають широкі імплікації для розуміння сучасних інформаційних війн та формування ефективних механізмів протидії дезінформації. Стаття є важливим внеском у розвиток журналістики і може бути корисною для журналістів, науковців, політиків та всіх, хто зацікавлений у забезпеченні свободи слова та розвитку демократичного суспільства.

Поняття «конфлікт інтересів»: міжнародно-правовий аспект

С. О. Телліс — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Статтю присвячено дослідженню міжнародно-правових документів у сфері запобігання корупції, зокрема розглядається поняття «конфлікт інтересів». Актуальність теми зумовлена дедалі більшою інкорпорацією концепції конфлікту інтересів у різні сфери державного управління та адміністрування через національне законодавство. Дослідженням проблематики конфлікту інтересів присвячено чимало праць науковців: автори аналізують визначення основних термінів цієї теми, закріплених у національному законодавстві; сутність поняття розкривається типологізацією ситуацій конфлікту та класифікацією типів конфлікту інтересів. Однак на національному рівні всебічне розуміння застосування концепції конфлікту інтересів ще не повністю розроблено. Також бракує концептуальної основи, яка б задовольняла вимоги правової визначеності. Питання про те, що означає поняття «конфлікт інтересів» у спосіб, придатний для судового та адміністративного застосування, залишається предметом дискусії. Важливим кроком до вирішення цього питання є вивчення міжнародно-правових підходів до визначення сутності поняття. У статті аналізуються міжнародні конвенції, декларації та інші правові документи, що стосуються боротьби з корупцією, для тлумачення та роз’яснення значення поняття «конфлікт інтересів». Уточнено міжнародно-правові підходи до визначення терміна для цілей правового регулювання. У статті зазначається, що поняття конфлікту інтересів може охоплювати широке коло питань, зокрема тих, що стосуються протидії корупції, які можуть підпадати під дію як адміністративного, так і кримінального законодавства. Зроблено висновок, що термін «конфлікт інтересів», як специфічний юридичний термін, у міжнародно-правових актах прямо не визначений. Визначення поняття «конфлікт інтересів» як повного та самостійного юридичного терміну, придатного для судового та адміністративного використання, формується контекстом державних інтересів, конституційної та правової бази та вимог державної служби.

Право інтелектуальної власності як аспект сучасної глобалізації

В. В. Туряниця, А. В. Лета — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

У статті порушується тема захисту інтелектуальної власності в епоху глобалізаційних зрушень і розкриваються засади національного правопорядку на початку становлення основ захисту прав інтелектуальної власності, що надалі по суті виступатиме якісним фундаментом для вирішення потенційних спорів. На основі вивчення встановлено, що інтелектуальна власність не має кордонів, адже якщо автор напише, скажімо програмний код, то він відповідно буде його автором як і в Україні, так і за її межами (в даному випадку йдеться саме про презумпцію авторства). Виділяються і описуються певні характеристики, що властиві поточному режиму інтелектуальної власності.

Обґрунтовано, що в нашій державі можна захистити свої права шляхом укладення договору, щоб запобігти в майбутньому конфліктним ситуаціям, або ж застосувати альтернативні засоби вирішення спору. Прикладом першого випадку може слугувати договір про передання прав на використання твору, тоді як прикладом другого випадку виступають такі моделі як: переговори чи то врегулювання спору за участю судді.

Автором запропоновано дієвий підхід, котрий полягає у безпосередньому інформуванні суспільства щодо забезпечення потреб доброчесності за умови використання чужих об’єктів інтелектуальної власності задля якісної боротьби з плагіатом в Україні. Це можна втілити в життя саме завдяки створенню реєстру вже попередньо зареєстрованих творів, в УКРНОІВІ, які мають свідоцтво. Такий погляд буде цікавим фахівцям в області інтелектуальної власності.

Особливу увагу приділено одній з новел, яка є в нашій державі в умовах війни, зокрема висвітлено те, що у самій заяві щодо припинення порушення авторського права повинні бути наведені підтвердження на предмет достовірності інформації, що подана в якості доказів адвокатом чи то патентним повіреним. Окрім того, повноваження останнього охоплюють подачу таких заяв (у письмовій або ж електронній формах, обов’язково із підписом представника у справах інтелектуальної власності), з’ясування контактів заявників, і в тому числі пряме підтвердження наявності у них прав на об’єкт інтелектуальної власності.

Проведений аналіз рішення Європейського суду з прав людини дозволив нам простежити чіткий взаємозв’язок між існуванням офіційної реєстраційної документації (наприклад свідоцтва про реєстрацію авторського права чи то остаточного судового рішення) та фактичним підтвердженням наявності у суб’єкта комплексу прав інтелектуальної власності. Отже, така кореляція є визначальним критерієм того, чи підпадає сама інтелектуальна власність під егіду захисту Європейської конвенції з прав людини, а у випадку відсутності подібного підтвердження такий хід ситуації може спричинити відмову Європейського суду з прав людини в плані визнання права володіння на певний об’єкт інтелектуальної власності.

Міжнародні збройні конфлікти та їхній вплив на безпеку авіаційного руху

Є. В. Черній — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Авіаційний транспорт є невід’ємною складовою глобальної інфраструктури, яка забезпечує швидке та ефективне переміщення людей і вантажів по всьому світу. Проте, міжнародні збройні конфлікти створюють серйозні виклики для авіаційної галузі, впливаючи на безпеку польотів, економічну стабільність авіакомпаній, а також на міжнародну авіаційну спільноту в цілому. Ця стаття присвячена аналізу впливу збройних конфліктів на авіаційний рух з урахуванням реальних прикладів з різних регіонів світу. Одним із ключових аспектів дослідження є вивчення наслідків закриття повітряного простору над зонами конфліктів, що змушує авіакомпанії змінювати маршрути, збільшуючи витрати на паливо та операційні витрати. Крім того, аналізується питання безпеки польотів у зонах конфліктів, де комерційні літаки піддаються підвищеному ризику випадкових або навмисних атак. Важливим аспектом статті є також оцінка економічних втрат, яких зазнають авіакомпанії та аеропорти через конфлікти. Зокрема, розглядаються випадки скасування рейсів, зниження пасажиропотоку, а також підвищення страхових премій, що значно впливає на фінансові показники компаній. Стаття також торкається питань міжнародного співробітництва у сфері авіаційної безпеки, яке є критично важливим для мінімізації ризиків і забезпечення стабільності авіаційного руху в умовах збройних конфліктів. Зокрема, аналізуються роль міжнародних організацій, таких як ICAO, та ефективність існуючих міжнародних угод і договорів, спрямованих на координацію дій між державами під час кризових ситуацій. У статті також приділено увагу розробці практичних рекомендацій для авіакомпаній і урядів щодо підвищення готовності до роботи в умовах конфліктів, включаючи планування маршрутів, управління ризиками та покращення системи обміну інформацією. З огляду на складність і багатогранність проблематики, автори наголошують на необхідності подальших наукових досліджень у цій сфері з метою розробки нових стратегій та інструментів для забезпечення безпеки та стабільності глобальної авіаційної індустрії в умовах збройних конфліктів. Таким чином, стаття робить значний внесок у розуміння впливу міжнародних збройних конфліктів на авіаційний рух і пропонує комплексний підхід до вирішення цієї проблеми.

Правосуддя, дружнє до дитини: шляхи вдосконалення підтримки вразливих осіб у судовій системі України

С. О. Шорнікова — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Дана наукова стаття присвячена розгляду актуальних та нагальних проблем, що виникають у сучасному правовому середовищі, зокрема забезпеченню правосуддя, дружнього до дитини. Це є критично важливим аспектом для створення справедливих, неупереджених і максимально ефективних судових процесів, які враховують інтереси та права дітей. У статті розглянуті наявні механізми підтримки й захисту дітей у межах судової системи, проаналізовані практичні аспекти їх реалізації та запропоновані дієві рекомендації для покращення та удосконалення наявної системи правосуддя. У цьому дослідженні оцінюються ключові складові елементи системи правосуддя, що орієнтовані на забезпечення прав дітей, включаючи спеціалізовані суди, професійних працівників правової системи та послуги психологічної підтримки, спрямовані на захист емоційного стану неповнолітніх під час судових процесів. Особливу увагу приділено поглибленому аналізу низки проблем, що виникають у процесі взаємодії дітей із судовими органами та працівниками правової системи, а також їхньому безпосередньому впливу на результати розгляду судових справ. Дослідження також фокусує увагу на питаннях, пов’язаних із недостатньою професійною підготовкою суддів та працівників правової системи до роботи з вразливими категоріями осіб, зокрема дітьми, та на відсутності чітких, офіційно закріплених методичних рекомендацій, які б регулювали поведінку та підходи до роботи з дітьми в суді. Це часто призводить до негативних наслідків, зокрема впливу на психоемоційний стан дітей, що опиняються у стресових умовах. На основі проведеного всебічного аналізу у статті пропонуються конкретні шляхи вдосконалення підтримки вразливих користувачів судової системи, зокрема дітей. Ці рекомендації охоплюють підвищення професійної кваліфікації спеціалістів судової системи, впровадження інноваційних технологій, які дозволять спростити процес взаємодії дітей із судовими органами, а також розробку та впровадження інноваційних підходів до надання психологічної підтримки дітям у рамках судових процесів. Окрім цього, важливим є створення більш безпечного і дружнього середовища, які будуть орієнтовані на захист прав і психологічного стану дитини. Дослідження підкреслює необхідність інтеграції сучасних підходів до правосуддя, які включають більш гнучкі, чутливі до потреб дітей та їхнього емоційного стану процедури. Також у статті акцентується увага на необхідності розробки нових стандартів і методичних рекомендацій, спрямованих на забезпечення максимально ефективної, справедливої та гуманної підтримки вразливих дітей. Стаття пропонує низку можливостей, що можуть суттєво допомогти в удосконаленні судової системи, доступу до правосуддя в контексті захисту прав і інтересів дітей у сучасному правовому полі.

Європейський офіс громадського прокурора: компетенція, завдання та перспективи співпраці з органами держави України

А. А. Приступа, О. М. Шпакович — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано функціонування Європейського офісу громадського прокурора (ЄОГП) як незалежного органу ЄС, відповідального за розслідування, кримінальне переслідування та притягнення до відповідальності осіб, які вчинили кримінальні правопорушення, що зачіпають фінансові інтереси Євросоюзу – актуальне питання як для інституцій, так і держав-членів ЄС, зокрема й для України як країни-кандидата на членство. Важливість розширення повноважень ЄОГП згадується у Політичних керівних принципах для наступної Європейської Комісії 2024–2029 рр. «Вибір Європи». Вказується на потребу обговорення сфер, в яких вбачається необхідність збільшення повноважень даного органу для боротьби з транскордонною серйозною злочинністю, включаючи корупцію, яка впливає на фонди ЄС і з якою держави-члени не можуть впоратися самостійно на своєму рівні.

В аспекті адаптації законодавства України до права ЄС, переговорів про вступ та поетапної інтеграції України до простору свободи безпеки та юстиції Союзу значну роль відіграє співробітництво та взаємодія органів державної влади України з ЄОГП.

Співробітництво Європейського Союзу у галузі простору свободи, безпеки та юстиції (далі – ПСБЮ) відбувається як на рівні ЄС та держав-членів, так й регулюється в рамках Угоди про асоціацію між третьою країною і ЄС та його державами-членами (для країн Західних Балкан – «Угоди про стабілізацію та асоціацію»). Так, Угода про асоціацію між Україною та ЄС містить розділ 3 «Юстиція, свобода та безпека».

За результатами дослідження було проаналізовано повноваження ЄОГП, розмежовано мандат ЄОГП та Європейського бюро з боротьби з шахрайством, досліджено правову рамку (Регламент Ради (ЄС) 2017/1939 («Регламент ЄОГП») та Директива (ЄС) 2017/1371 («Директива PIF»)), а також процедуру і стан приєднання країн-членів ЄС до ЄОГП, включаючи організацію роботи органу, яка реалізується на двох рівнях: централізованому та децентралізовану.

Зроблено висновок щодо необхідності приєднання України до ЄОГП після набуття повноправного членства в ЄС.

Особливості функціонування інституційного механізму Європейського Союзу

Г. І. Юдіна — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Інституційний механізм Європейського Союзу залишається важливим об’єктом дослідження у зв’язку з постійною еволюцією інтеграційних процесів та політичних викликів, з якими стикається ЄС. В умовах глобалізації, економічних криз та геополітичної нестабільності виникає потреба в гнучкій і ефективній системі управління. Однак, незважаючи на значні досягнення в розвитку своїх інституцій, ЄС продовжує стикатися з викликами, які стосуються прозорості прийняття рішень, підзвітності інституцій та належного представлення інтересів громадян Союзу. Це особливо актуально на тлі сучасних дебатів щодо реформування ЄС та вдосконалення його внутрішньої архітектури.

Стаття присвячена аналізу інституційного механізму Європейського Союзу, його еволюції та сучасним викликам, що постають у процесі забезпечення ефективної діяльності цієї наднаціональної організації. Мета дослідження – вивчення функціонування інституційного механізму ЄС в контексті його здатності забезпечувати узгодженість та ефективність у процесах прийняття рішень і виконання спільних політик. Результати дослідження показують, що інституційний механізм Європейського Союзу є складною багаторівневою системою, яка забезпечує взаємодію ключових інституцій для ефективного функціонування Союзу. Європейська Рада виконує стратегічну функцію, визначаючи загальні політичні напрями розвитку ЄС. Європейська Комісія виконує виконавчі обов’язки та ініціює законодавчі пропозиції, тоді як Європейський Парламент та Рада ЄС спільно здійснюють законодавчу функцію, що підкреслює рівноправність цих інституцій у прийнятті рішень. Суд Європейського Союзу забезпечує дотримання законодавства, здійснюючи правовий нагляд за виконанням угод і рішень Союзу, що гарантує правову відповідність діяльності всіх інституцій. Окрему роль у фінансовому контролі відіграє Європейський центральний банк, який відповідає за грошово-кредитну політику, та Рахункова палата, що здійснює контроль за витратами бюджету ЄС. Інституційна система ЄС також включає численні допоміжні органи та агентства, зокрема Комітет постійних представників (COREPER), які відіграють важливу роль у координації політики між державами-членами. Ці інститути забезпечують багаторівневу співпрацю між національними урядами та інституціями ЄС, підкреслюючи наднаціональний характер Союзу та його інтеграційні процеси.

Інститут адвокатури як ключовий елемент розбудови правової держави: сучасні виклики та перспективи

К. - С. Л. Гефнер, Д. М. Бєлов — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

У статті досліджується роль та місце інституту адвокатури в сучасній демократичній державі. Автор аналізує ключові аспекти функціонування адвокатури як невід’ємної складової правової системи та громадянського суспільства, її значення у забезпеченні права на захист, доступу до правосуддя та реалізації принципу верховенства права.

Розглядається еволюція ролі адвокатури від простого надання правової допомоги до активної участі у формуванні правової політики держави, вдосконаленні законодавства та підвищенні правової культури суспільства. Особлива увага приділяється подвійному значенню адвокатської діяльності - індивідуальному та суспільному.

Автор підкреслює важливість адвокатури як механізму громадського контролю в сфері правосуддя, її роль у забезпеченні справедливості судочинства та зміцненні верховенства права. Аналізується взаємозв’язок між ефективністю адвокатської діяльності та рівнем демократії, дотриманням законності та прав людини в суспільстві.

У статті розглядається право на кваліфіковану юридичну допомогу як фундаментальне право людини, що виступає гарантією реалізації всього комплексу прав та законних інтересів особи. Автор наголошує на необхідності створення ефективних механізмів захисту прав і свобод людини та громадянина, підкреслюючи роль адвокатури у цьому процесі.

Досліджується вплив євроінтеграційних процесів на розвиток інституту адвокатури в Україні, необхідність адаптації до європейських стандартів та принципів. Автор аналізує сучасні виклики, з якими стикається адвокатура, та перспективи її розвитку в контексті розбудови правової держави.

У висновках підкреслюється ключова роль адвокатури у забезпеченні балансу між інтересами особи, суспільства та держави, її значення для розвитку демократії та утвердження верховенства права. Автор наголошує на необхідності подальшого вдосконалення інституту адвокатури для ефективного виконання її функцій у сучасних умовах.

Принципи функціонування Вищої ради правосуддя

О. Б. Демидюк — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

У статті на підставі системного аналізу міжнародних стандартів, норм чинного законодавства України та сучасних доктринальних джерел досліджено окремі принципи функціонування Вищої ради правосуддя.

Зазначено, що відсутність прямої та чіткої норми чи вказівки на той чи інший принцип функціонування Вищої ради правосуддя у Конституції України та Законі України «Про Вищу раду правосуддя» не заперечує його наявності, оскільки може мати місце його опосередковане закріплення у змісті інших положень законодавства. Так, на переконання автора, в системі принципів функціонування Вищої ради правосуддя першочергове значення мають такі універсальні засади, вплив яких розповсюджується як на організаційну складову, так і на всі без винятку напрями її діяльності. До таких належать: незалежність і автономність, легітимність, транспарентність, підзвітність.

Незалежність і автономність як принцип випливає з законодавчо визначеного статусу та мети Вищої ради правосуддя – забезпечення незалежності судової влади. Відповідно, цей орган сам повинен бути незалежним і автономним у розумінні відсутності контролю, втручання, тиску та будь-якого впливу як з боку представників інших сегментів державної влади (виконавчої та законодавчої), так і безпосередньо представників судової влади, а також громадянського суспільства. Обґрунтовано доцільність використання саме словосполучення «незалежність і автономність», остання демонструє здатність суб’єкта самостійно регламентувати свою діяльність, вирішувати питання, пов’язані з нею без будь-якого погодження з іншими. Незалежність же є «зовнішньою оболонкою», яка характеризує стан зовнішніх комунікацій суб’єкта, його існування у певній системі взаємозв’язків і взаємодії з іншими суб’єктами, та можливості впливу.

Легітимність як принцип функціонування Вищої ради правосуддя охоплює два зрізи: конституційне закріплення ключових положень її правового статусу та суспільну довіру до її дій і рішень. Аргументовано, що від того, наскільки якісно та ефективно реалізує свої функції Вищої ради правосуддя, з особливим наголосом на кадровій і дисциплінарній функції, наскільки суспільство довіряє її рішенням у цих питаннях, залежить довіра суспільства до суду та системи судового захисту прав і свобод осіб у державі. Легітимність Вищої ради правосуддя, з одного боку, є складовою легітимності судової влади, а з іншого, - її додатковим джерелом.

Легітимність Вищої ради правосуддя залежить від реалізації інших принципів – транспарентності та підзвітності Вищої ради правосуддя.

Транспарентність передбачає відкритість, прозорість, публічність Вищої ради правосуддя, її рішень, процедур і діяльності. Вона вимагає активної комунікації Вищої ради правосуддя з різними суб’єктами, демонстрації результатів своєї діяльності, оприлюднення широкого спектру інформації, яка є продуктом такої діяльності.

Підзвітність Вищої ради правосуддя є принципом, що забезпечує її системні взаємозв’язки, та слугує запобіжником свавілля та узурпації влади, якою наділений цей орган, з огляду на концентрацію в ньому широкого спектру повноважень. Констатується, що відповідно до міжнародних стандартів існують три способи, в яких реалізується підзвітність Вищої ради правосуддя, що зумовлює існування трьох її типів: судової, каральної та роз’яснювальної підзвітності.

Деякі практичні аспекти реалізації інституту підвищення кваліфікації українських адвокатів

В. В. Заборовський — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Вказано, порядок підвищення кваліфікації адвокатів передбачає доволі об’ємний перелік можливих видів підвищення їх професійного рівня і визначальне місце серед яких займають заходи, що організовані операторами підвищення кваліфікації адвокатів, але й на те, що значний акцент таких заходів спрямований на забезпечення якості їх організації, зокрема, шляхом встановлення суттєвих професійних, особистісних та етичних вимог до лекторів та їх практичне спрямування. Дана стаття спрямована на розкриття окремих практичних аспектів механізму реалізації адвокатом свого професійного обов’язку щодо підвищення кваліфікації. Так, у науковій праці розкривається сутність етичного компоненту як необхідного елементу такого механізму, а також аналізуються підстави звільнення адвоката від виконання обов’язку підвищення своєї кваліфікації.

В рамках цієї статті було проаналізовано правове регулювання порядку реалізації адвокатом свого обов’язку щодо підвищення кваліфікації, а саме через призму необхідності оволодіння високими стандартами етичної поведінки. Звертається увага на позитивність положення українського законодавства, відповідно до якого адвокат, підвищуючи свою кваліфікацію, обов’язково повинен набути певний комплекс знань (зокрема, що стосується питань адвокатської етики). Таке положення вітчизняного законодавства в цілому відповідає законодавству багатьох країн світу (Франція, Італія, Норвегія, Чехія, Ірландія тощо), особливо в контексті підвищення кваліфікації адвокатами, які лише набули такого статусу (молоді адвокати).

Робиться висновок про необхідність розроблення саме Національною асоціацією адвокатів України відповідних заходів (програм), які б надавали можливість отримати етичну складову як необхідну умову підвищення кваліфікації адвоката на безкоштовній основі.

Досліджується також законодавство зарубіжних країн, які застосовують ті чи інші підстави звільнення від обов’язку підвищення кваліфікації адвокатів. Аргументується позиція про доцільність закріплення положення, відповідно до якого від обов’язку підвищувати кваліфікацію не тільки адвокатів, які зупинили свою діяльність, втратили працездатність або мають інші поважні причини, але й адвокатів, які досягли певного віку (наприклад, 65 років), займаються адвокатською діяльністю більше 30 років, або ж мають науковий ступінь доктора наук та є визнаними фахівцями у галузі права.

Становлення національної концепції транзитивної юстиції

Л. Г. Матвєєва — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Наукова стаття присвячена дослідженню концепції транзитної юстиції та з’ясуванню її значення для України. Концепція транзитивної юстиції є дуже актуальною, що пов’язано з поширенням внутрішніх та міждержавних конфліктів. Зазначено, що національна модель транзитивної юстиції є відносно новою для вітчизняної юридичної практики, тому осмислення її сутності та вироблення механізмів знаходиться ще на початковому етапі. Підкреслено, що транзитивна юстиція передбачає комплекс заходів спрямованих на подолання наслідків війни та окупації та вироблення механізмів, які унеможливлять повторення конфліктів у майбутньому.

Концепцію транзитивної юстиції використовують держави, які переходять зі стану конфлікту та окупації до стану миру, вона не містить універсальних формул для всіх держав. Акцентовано увагу на тому, що за сучасних умов в України напрямки транзитивної юстиції реалізуються ситуативно, безсистемно та не мають належного правового закріплення. Корисним слід визначити міжнародний досвід реалізації зазначеної концепції з урахуванням українських реалій.

Визначено, що визнання верховенства норм міжнародного права і тенденція підвищення ролі позасудових механізмів у системі правосуддя наддасть можливість застосовувати несудові механізми, з метою зміцнення сталого мир. Імплементація принципів транзитивної юстиції впливає на розвиток правової системи України та має забезпечити її стабілізацію, створення умов для її модернізації та сталого розвитку. Разом з тим зазначено, що необхідно провести велику роботу зі встановлення причин, через які відбувається війна, з’ясувати, що відбувалось безпосередньо під час збройного конфлікту. Варто розуміти, що закінчення війни це не просто повернення окупованих територій під юрисдикцію України, а початок складного шляху з розв’язання наслідків конфлікту та пошуків компромісу. Підкреслено, що існує реальна необхідність впровадження моделі транзитивної юстиції, як важливого інструменту розв’язання військового конфлікту та основного напрямку державної правової політики, в умовах збройної агресії Росії проти України.

Правовий ідеал у світлі потенційного досягнення через призму аксіологічного аналізу світового досвіду та детермінації розуміння в Україні

І. А. Полонка — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано сучасний стан України та світовий досвід щодо можливості досягнення правового ідеалу. Розглянуто позиції українських вчених щодо розуміння даної категорії. Виведено авторське поняття правового ідеалу, яке трактується у вузькому значенні – як процес пізнання та аналізу діючої правової системи із прагненням подальшого її вдосконалення, для забезпечення гідного існування особистості в умовах розвитку громадянського суспільства і правової держави. Запропоновано правову природу правового ідеалу розглядати на доктринальному та побутовому рівнях. Доктринальний рівень включає гармонічно поєднану та цілісну систему принципів, уявлень, ідей, концепцій і модельних норм щодо права і його розвитку, тобто виражає нормативно-ціннісний характер правового ідеалу на основі досконалого та справедливого права. На побутовому рівні правовий ідеал ґрунтується на звичаях, традиціях, соціальному досвіді, які характеризують особливості життя конкретної нації, народності, етнічної групи.

Досліджено європейський правовий ідеал на прикладі Європейського Союзу. Серед основних ідеалів у 27 країнах ЄС першість займають права людини, мир, демократія, верховенство закону, солідарність, рівність та особиста свобода. Доведено, що для України в сучасних реаліях досягнення правового ідеалу є практично неможливим. Однак необхідно працювати над вдосконаленням конценції реалізації правового ідеалу для збереження належного рівня правосвідомості населення. Запропоновано сфокусувати орієнтацію людей на прагненні до такого правового ідеалу, який би відповідав принципам та еталонам правової поведінки на основі національної самосвідомості, історії, української культури, ідеалів добра, справедливості, свободи та незалежності. Вказано на перспективи подальшого дослідження, а саме: більш детально потрібно проаналізувати позитивні тенденції конценції реалізації правового ідеалу іншими держава із можливим запозиченням для удосконалення правової системи України; загальнотеоретичному аналізу слід піддати питання механізму реалізації правового ідеалу у правову дійсність; необхідно конкретизувати шляхи трансформації правової ідеології на основі сучасної національної ідеї українців.

Особливості ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР) та інформаційно-телекомунікаційної системи на етапі досудового слідства

М. В. Попович — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

У даній роботі розглядаються питання пов’язані з висвітленням проблем, що виникають під час внесення відомостей про вчинене кримінальне правопорушення до єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР), а також проблем, що виникають в уповноважених осіб під час його ведення на етапі досудового розслідування. Проаналізовано процес запровадження інформаційно-телекомунікаційної системи досудового розслідування. Наголошено на необхідність вдосконалювати та розширювати функціональні можливості ЄРДР та інформаційно-телекомунікаційної системи. Розглянуто мету утворення Реєстру, його функціональні можливості а також форму ведення ЄРДР.

З’ясовано причини через які Реєстр є критично важливим для досудового слідства, а також хто є суб’єктами правових відносин Реєстру, наголошено, що власником і розпорядником даного Реєстру є держава в особі Офісу Генерального прокурора, а володільцем інформації, що обробляється є Офіс Генерального прокурора.

Досліджено процес Автентифікації у Реєстрі та інформаційно-телекомунікаційній системі, а також підписання електронних документів які здійснюються з використанням особистого ключа та відповідного йому кваліфікованого сертифіката відкритого ключа, виданого кваліфікованим надавачем електронних довірчих послуг органів прокуратури України, з дотриманням вимог законодавства у сфері електронних довірчих послуг.

Проаналізовано особливості обліку кримінальних правопорушень за заявами, повідомленнями, які надійшли до органів прокуратури, досудового розслідування чи дізнання, або щодо виявлених прокурором, слідчим, дізнавачами з інших джерел обставин, що свідчать про вчинення кримінального правопорушення.

Досліджено ЗУ «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо запровадження інформаційно-телекомунікаційної системи досудового розслідування», та наказ Генерального прокурора від 30.06.2020 № 298 «Про затвердження Положення про Єдиний реєстр досудових розслідувань, порядок його формування та ведення, а також проблеми які виникають під час проведення слідчих (розшукових) дій.

Правові обов’язки транспарентності у сфері штучного інтелекту

Т. П. Попович — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Цифрова революція, зумовлена динамічним розвитком різного роду технологій, безумовно, призвела до ряду позитивних змін у всіх сферах людського життя. Проте, водночас, виникла нагальна потреба у формуванні належного нормативно-правового підґрунтя, яке б регулювало суспільні відносини, дотичні до новітніх технологій. Протягом останніх років, як на міжнародній арені так і у національному законодавстві вже з’явилися комплексні акти, покликані вирішити проблеми імплементації цифрових технологій у правничу галузь. У той же час, право не завжди вчасно реагує на стрімкий розвиток новітніх технологій, що знову ж таки породжує масу проблемних питань. Яскравим прикладом подібної ситуації став штучний інтелект та його блискавичне проникнення майже у всі сфери людського буття. Використання штучного інтелекту (ШІ) поставило перед правничою спільнотою низку питань, зокрема щодо правового статусу ШІ та результатів його роботи, захисту даних, інтелектуальну власність, етику, тощо. Метою законодавчого регулювання штучного інтелекту є створення чіткої політики у змісті правових актів, які визначали б конкретні правила щодо функціонування, застосування та захисту ШІ. Потреба в законодавчому регулюванні штучного інтелекту, на додаток до суттєвого розвитку, якого зазнала ця сфера, також пов’язана з необхідністю контролювати наслідки, які може спричинити нерегламентоване використання ШІ. Окремі держави втілювали ряд спроб щодо законодавчого регулювання ШІ на національному рівні, зокрема й в Україні вже були зроблені перші кроки для створення правової основи в галузі штучного інтелекту. Так, у 2020 році була створена Концепція розвитку штучного інтелекту в Україні, в якій уперше на законодавчому рівні надається визначення, мета, принципи та завдання розвитку технологій штучного інтелекту в Україні. Однак, порівняно з окремими країнами, саме Європейський союз досяг найбільшого прогресу в плані підготовки до запровадження законодавчої бази для регулювання ШІ. 1 серпня 2024 року вступив у дію Закон про штучний інтелект (EU Artificial Intelligence Act – EU AI Act), прийнятий Європейським Пармламентом, довгоочікуваний європейський регламент щодо штучного інтелекту. Даний акт створив свого роду підґрунтя для подальшого розвитку механізму використання систем штучного інтелекту у правовому полі, регламентувавши такі аспекти як обслуговування систем ШІ, захист персональних даних, права інтелектуальної власності на результати діяльності ШІ, а також, що, на наш погляд, не менш важливо, передбачив чіткі обов’язки суб’єктів у ході використання штучного інтелекту. Ключова роль обов’язків, встановлених EU AI Act, полягає у забезпеченні прозорості (транспарентності) у діяльності з використанням ШІ. На наше переконання, варто дослідити зміст встановлених обов’язків, з метою розуміння механізму забезпечення так званої транспарентності у діяльності ШІ. На додачу, враховуючи відсутність в українському законодавстві правового акту, який б регулював використання систем штучного інтелекту, дослідження досвіду ЄС у даній сфері є більш ніж релевантним та може бути взятим до уваги під час розробки такого акту у перспективі.

Напрями підвищення ефективності оскарження у досудовому кримінальному провадженні

В. В. Андрух — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню окремих проблем, вирішення яких сприятиме підвищенню ефективності оскарження у досудовому кримінальному провадженні. Констатовано, що нормативні прогалини та відсутність єдиних підходів до підстав, умов та порядку застосування інституту оскарження не дозволяють реалізувати ефективний механізм правового захисту порушених матеріальних і процесуальних прав людини. Визначено, що формалізовані підходи до процедури подання скарги негативно впливають на ефективне досягнення цілей (призначення) оскарження у досудовому кримінальному провадженні. Наголошено, оскарження повідомлення про підозру має недоліки нормативного регулювання у частині відсутності матеріально-правових і кримінальних процесуальних підстав подання скарги. Разом з тим акцентовано увагу на відсутності підстав для оскарження постанови про оголошення особи в розшук. Серед дефектів порядку застосування інституту оскарження виокремлено відсутність критеріїв, за якими визначаються правила підсудності розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність сторони обвинувачення під час досудового розслідування. Розглянуто вплив на ефективність оскарження передбачена процесуальним законодавством можливість подання скарги на рішення, дії та бездіяльності сторони обвинувачення до прокурора. Зазначено, що в межах реалізації конституційних прав важливо передбачити можливість апеляційного оскарження окремих рішень слідчих суддів, які зачіпають основоположні права та свободи людини. Зокрема з’ясовано, що серед передбаченого переліку оскаржуваних рішень не враховано рішення про визначення підсудності та про проведення обшуку у невідкладних випадках. Водночас аргументовано необхідність запровадження касаційного оскарження у досудовому кримінальному провадженні, оскільки право на розгляд скарги у касаційному порядку є практичним втіленням конституційної засади кримінального судочинства. Також обґрунтовано потребу у врегулюванні порядку досудового кримінального провадження під час подання та розгляду конституційної скарги.

Щодо еволюції поняття «військовополонений» та правил поводження з військовополоненими: історико-правове дослідження

Г. Л. Арзуманов, А. Р. Туманянц — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

У статті розглядаються проблеми, пов’язані з історичним ходом еволюції поняття «військовополонений» та правил тримання, поводження, інтернування таких осіб. Констатовано, що прецедент розбіжності між нормативно-правовими актами, які передбачають правове регулювання статусу військовополонених, має ретроспективний характер. Проаналізовано звичаї стародавнього світу та ранніх цивілізацій на відповідність нормам моралі у контексті відношення до військовополонених. Ранні держави фактично не знали, що таке система «гуманного» поводження з військовополоненими, проте такі країни та державності, як Давня Греція та Індія були рушійною силою для докорінних змін у векторі людяного відношення до осіб, які знаходяться у полоні. Методом порівняльно-правового аналізу зроблено висновок, що період Середньовіччя та Нового часу у призмі поводження з військовополоненими мають як тісну кореляцію, так і пряму неузгодженість. Виокремлено законодавчі акти, які були основою для нормативного врегулювання проблеми, такі як «Спеціальний декрет в’язнів» або Гаазька конвенція 1899 року. Проаналізовані історичні зміни міжнародних підходів до розуміння поняття «військовополонений» та правил поводження з такими особами від ранніх збройних конфліктів до сучасних норм міжнародного гуманітарного права. Звернено увагу на національну рамку законодавства України у контексті звичаїв Київської Русі, періоду глибокого Середньовіччя, УРСР та періоду здобуття незалежності. Відношення до військовополонених на теренах України в історичному аспекті завжди відповідало моральним цінностям, навіть таким, які можна порівнювати з сучасним міжнародним гуманітарним правом. Зроблено висновок, що колізія між теорією, законодавством та практикою була наявна протягом всієї історії людства у силу деструктивного характеру війни та бойових дій. Наголошено на необхідності пошуку нових практичних підходів підвищення рівня правового регулювання статусу військовополонених у міжнародному гуманітарному праві та національному законодавстві України (зокрема, кримінальному процесуальному).

Предмет і система криміналістики в поглядах Ганса Гросса

А. Ф. Волобуєв — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена проблемі систематизації криміналістичних знань. Відзначається, що в сучасних умовах вона вирішується шляхом створення двох відносно відокремлених теорій – вчення про предмет і вчення про систему криміналістики. Обґрунтовується теза про ключову роль у конструюванні системи криміналістики чіткого визначення її предмета та його структури. Предмет криміналістики є системно утворюючим фактором для змісту цієї науки. Це обумовлює необхідність об’єднання даної проблематики в межах єдиного криміналістичного вчення. Підкреслюється значущість для формування такого вчення використання історичного методу дослідження.

З цієї позиції аналізується історична пам’ятка кінця XIX – початку ХХ століття – наукова праця Ганса Гросса «Керівництво для судових слідчих суддів як система криміналістики». Підкреслюється, що ця книга мала багато видань в різні роки і здобула надзвичайну популярність серед слідчих, прокурорів, суддів різних країн світу. Звертається увага, що даним науковим твором фактично було закладено фундамент криміналістики, на якому ця наука розвивалася в наступні роки. Цей розвиток відбувався як в практичному, так і в теоретичному аспектах. З урахування цього стверджується, що погляди Ганса Гросса щодо предмета і система криміналістики не втратили свого значення і в дійсний час. Зазначається, що їх аналіз дозволяє сучасним дослідникам зорієнтуватися у низці проблемних питань розвитку криміналістики, оцінити сучасні уявлення про шляхи їх вирішення. Зокрема, відзначаються дві ідеї видатного вченого: 1) криміналістика має своїм предметом вивчення двох видів діяльності – кримінальної діяльності і діяльності слідчого, що знаходить відображення в системі знань цієї науки; 2) система криміналістики має складатися із загальної та особливої частин за прикладом кримінального права, практична реалізація положень якого у судочинство здійснюється саме через криміналістику. Стверджується, що ці ідеї є цілком обґрунтованими і продуктивними та заслуговують на подальший їх розвиток з урахуванням сучасних наукових процесів.

Окремі аспекти накладення та скасування арешту майна у кримінальному провадженні

А. О. Воронкін — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Предметом дослідження даної статті є аналіз процедури накладення та скасування арешту майна в кримінальному провадженні, розглянута з урахуванням актуальних положень Кримінального процесуального кодексу України. Хоча питанню арешту майна приділяється достатньо багато уваги в національний доктрині кримінального процесуального права, автором у ході аналізу виокремлено дискусійні на сьогодні положення, які стосуються регулювання процедури накладення та скасування арешту майна в кримінальному процесі та проаналізовано висновки суду, які стосуються тлумачення проблемних питань в ході правозастосування, досліджено загальні підходи до накладення арешту на майно у кримінальному провадженні крізь призму практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), а також загальних засад та мети кримінального провадження.

Серед іншого, розглянуто питання пов’язані з процесуальними повноваженнями спеціальних суб’єктів кримінального провадження (Директор Національного антикорупційного бюро України/ його заступник, Директор Бюро економічної безпеки України/його заступник) у специфічних випадках, визначених кримінальним процесуальним законом. При цьому, автором продемонстровано наявність прогалин у актуальній редакції кримінального процесуального закону в розрізі регулювання повноважень спеціальних суб’єктів кримінального провадження щодо попереднього арешту майна без санкції суду, а також запропоновано зміни до відповідної статті КПК України з метою приведення норм закону у відповідності до загальних засад та мети кримінального провадження.

Особливий акцент зроблено на питаннях, пов’язаних з накладенням та скасуванням арешту на майно третьої особи щодо майна якої вирішується питання у кримінальному провадженні, статус якої регламентується статтею 64² КПК України. Запропоновано зміни та доповнення до Кримінального процесуального кодексу України, спрямовані на удосконалення процедур арешту майна та забезпечення прав та законних інтересів осіб, які не мають статусу у кримінальному провадженні, та чиє майно стає предметом арешту під час досудового розслідування.

Теоретико-правові підходи до класифікації санкцій

Д. Е. Гдешинський — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Теоретико-правові підходи до класифікації санкцій – це систематизовані концепції, які використовуються для аналізу, визначення та структурування санкцій у правовій системі. Вони базуються на теорії права і допомагають впорядкувати різні види санкцій залежно від певних критеріїв. У статті розглянуто теоретико-правові підходи до класифікації санкцій у правовій системі, що є важливим аспектом для забезпечення правозастосування та правової відповідальності. У дослідженні визначено ключові підходи до класифікації санкцій, а саме – залежно від характеру заходів впливу та органів, що їх застосовують та за способом охорони правопорядку.

Залежно від характеру заходів впливу та органів, що їх застосовують виділяються кримінально-правові, адміністративно-правові, дисциплінарно-правові санкції. У статті висвітлено, що кримінально-правові санкції застосовуються для найсерйозніших правопорушень, та передбачають суворі покарання, включаючи позбавлення волі. Такі санкції застосовуються виключно судом. Адміністративно-правові санкції є менш суворими і спрямовані на попередження правопорушень без суттєвого обмеження прав громадян, та сприяють підтримці правопорядку без перевантаження судової системи. Такі санкції застосовуються не тільки судом, а і уповноваженими державними органами чи їхніми посадовими особами.

Дисциплінарно-правові санкції, на відміну від кримінально-правових та адміністративно-правових, застосовуються адміністрацією установи, підприємства чи організації. Такі санкції є механізмом внутрішнього контролю та управління у багатьох установах, підприємствах, організаціях, що допомагає підтримувати професіоналізм і етичні стандарти.

За способом охорони правопорядку виділяються правовідновлювальні та штрафні (каральні) санкції. Правовідновлювальні санкції слугують для відновлення первісного стану речей, поновлення прав або відшкодування збитків, завданих правопорушенням. Штрафні (каральні) санкції мають на меті покарання правопорушника, попередження подальших порушень і стримування інших осіб від подібних дій. Вони зосереджені на покаранні, не обов’язково відновлюючи стан до порушення, але забезпечуючи справедливість і відповідальність.

Висвітленні в статті підходи до класифікації санкцій дозволяють розмежовувати санкції за різними ознаками та цільовими установками, що, в свою чергу, забезпечує правильне та ефективне їх застосування в конкретних правових ситуаціях.

Підкреслюється, що систематизовані підходи до класифікації санкцій підвищують ефективність правової відповідальності та сприяють прозорості у правовому процесі, зокрема в кримінальних та адміністративних справах.

В статті увага приділена і аналізу українських публікацій з різних підходів до класифікації санкцій, що дозволяє оцінити поточний стан української наукової думки щодо цієї теми.

Критична інфраструктура України як предмет наукового пізнання: теоретичний аспект

О. М. Герасименко — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню теоретичних аспектів критичної інфраструктури як предмету наукового пізнання. Визначається важливість об’єктів критичної інфраструктури для забезпечення національної безпеки України, стабільності її економіки та обороноздатності держави. Аналізується законодавче регулювання у цій сфері, зокрема, Закон України «Про критичну інфраструктуру», «Про національну безпеку України», Кримінальний процесуальний кодекс України, Стратегія національної безпеки України та ін. нормативно-правові акти, які містять визначення понять термінів. Звернута увага, що порушення функціонування зазначених об’єктів в умовах воєнного стану може спричиняти суспільно-небезпечні наслідки для суспільства та держави.

За результатом порівняння із закордонним досвідом (США, ЄС, Великобританія, Китай, Японія) доведено, що Україна враховує міжнародні підходи до захисту критичної інфраструктури, проте має свої унікальні особливості, зумовлені національними загрозами та викликами. У США, наприклад, критична інфраструктура визначається як системи та активи, настільки важливі, що їх нездатність функціонувати або пошкодження матимуть руйнівний вплив на безпеку, національну економіку, громадське здоров’я. Європейський Союз підходить до цього питання через Директиву про європейські критичні інфраструктури, акцентуючи увагу на взаємозв’язку та координації між державами-членами. Велика Британія опікується кібербезпекою, а Китай та Японія наголошують на національному контролі та стійкості об’єктів.

На основі проведеного аналізу надано рекомендації для удосконалення законодавчої політики України у сфері критичної інфраструктури. Зроблено висновок про актуальність завдання протидії Службою безпеки України кримінальним правопорушенням на об’єктах критичної інфраструктури та надані практичні рекомендації для подальшого вдосконалення цієї сфери. Визначено, що перспективними напрямами наукових досліджень є проведення аналізу досвіду країн Європейського Союзу в частині правового забезпечення протидії кримінальним правопорушенням на об’єктах критичної інфраструктури.

Європейські стандарти судового контролю на етапі досудового розслідування в кримінальному провадженні

Б. Ю. Головко — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

У статті досліджуються європейські стандарти судового контролю на етапі досудового розслідування у кримінальному провадженні, з акцентом на відповідність положень статті 303 Кримінального процесуального кодексу України стандартам Європейського суду з прав людини. В умовах реформування української правової системи з метою інтеграції до європейської спільноти, проблема забезпечення ефективного судового контролю є надзвичайно актуальною. У статті запропоновано під європейськими стандартами судового контролю на етапі досудового розслідування у кримінальному провадженні розглядати сукупність правових норм, принципів і гарантій, закріплених у Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентній практиці Європейського суду з прав людини, які забезпечують ефективний, справедливий і законний судовий розгляд та контроль за діями, рішеннями або бездіяльністю органів досудового слідства з метою захисту прав та свобод особи.

Виділено групи європейських стандартів в кримінальному провадженні: по-перше, стандарти, які стосуються законності затримання та тримання під вартою, по-друге, стандарти, що стосуються обґрунтованості підозри, по-третє, стандарти ефективності досудового розслідування, по-четверте, стандарти доступу до правосуддя в кримінальному провадження. Встановлено, що частиною стандарту доступу до правосуддя є стандарт ефективності судового контролю.

Доведено, що стандарт ефективності судового контролю на етапі досудового розслідування є важливим елементом доступу до правосуддя, оскільки забезпечує: захист прав осіб на етапі досудового розслідування в кримінальному провадженні, прозорість і підзвітність процесу, запобігання порушенням прав людини, оскарження процесуальних рішень.

Зроблено висновок, що, хоча стаття 303 КПК України надає інструменти для судового контролю, існуючі механізми не завжди відповідають європейським стандартам через проблеми доступу до правосуддя та оперативності судового розгляду. Необхідність імплементації міжнародних стандартів полягає в забезпеченні ефективного захисту прав і свобод громадян та зміцненні довіри до судової системи України. У роботі підкреслюється, що подальша адаптація національного законодавства до європейських вимог сприятиме підвищенню ефективності судового контролю на етапі досудового розслідування.

Окремі питання криміналістичного забезпечення досудового розслідування злочинів, що вчиняються у сфері оборонних закупівель

Т. С. Голубокий, І. В. Гора — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

У статті розкривається сутність криміналістичного аналізу злочинів у сфері оборонних закупівель та можливості криміналістичного забезпечення їх досудового розслідування. Актуальність цієї проблеми продиктована тим, що злочини у сфері оборонних закупівель, є вкрай небезпечним дестабілізуючим фактором, який негативно впливає на боєздатність Збройних Сил та обороноздатність нашої держави в умовах повномасштабної війни з країною-агресором. Окрема увага приділена взаємозв’язку елементів криміналістичного аналізу таких кримінально караних діянь з кримінально-правовим. Доведено, що це є цілком закономірним внаслідок виключної ролі кримінального закону в конструюванні складів злочинних посягань. Зазначено, що значення оборонних закупівель для національної безпеки держави зумовлює високі вимоги до ефективності розслідування злочинів. У системі заходів протидії таким злочинним проявам важлива роль відводиться правовому й криміналістичному забезпеченню правоохоронної діяльності у цій сфері.

У криміналістичному розумінні об’єкт злочину у сфері оборонних закупівель – це частина матеріального світу, на котру спрямоване злочинне діяння, тобто на заволодіння чим спрямовано умисел злочинця або те, чому наноситься шкода. Визначено, що для дослідження суб’єкта криміналістичної структури даного виду злочинів мають значення його службові функції. Володіння тими або іншими службовими функціями надає значний вплив на можливість суб’єкта впливати на об’єкт злочинного посягання, доступ до засобів вчинення злочину та обрання зловмисником набору цих засобів, іншими словами значної мірою визначає механізм вчинення злочину. Для формування криміналістичної структури злочинів у сфері оборонних закупівель визначено її елементи та взаємозв’язки між ними. Наведено зміст таких структурних елементів, куди включено: спосіб вчинення й приховування таких злочинів, обстановка злочину (місце, час); типові сліди злочину та ін.

У статті робиться висновок про те, що якість досудового розслідування зазначених видів злочинів знаходиться у прямій залежності від рівня як криміналістичного забезпечення, у тому числі й від наявності науково-обгрунтованих рекомендацій з їх виявлення й розслідування, так і від відповідного судово-експертного забезпечення.

Цифрова криміналістика в забезпеченні діяльності з протидії злочинності

В. А. Колесник, І. В. Гора, І. І. Попович — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена розгляду питань цифровізації суспільних та інших процесів існування й розвитку держави, суспільства, його економічної, промислової, комунікаційної, інформаційної сфери, а разом з тим і впливом цифрових технологій на злочинність та діяльність правоохоронних органів, що здійснюють боротьбу з нею.

Зазначено, що використання цифрових технологій принесло багато позитивного в суспільну й виробничу практику, полегшило виконання багатьох завдань на виробництві, в сфері управління державними й виробничими та соціальними процесами, розширило можливості для якісного й швидкого зв’язку між людьми з використанням ними комп’ютерних систем і мереж, всесвітньої мережі Інтернет. Водночас використання передових наукових розробок і сучасних технологій з протиправною метою створило труднощі для своєчасного виявлення ознак підготовки злочинів, збирання доказів і здійснення доказування під час досудового розслідування. Певні труднощі в доказуванні вини злочинців зумовлені появою нових і мало вивчених на даний час доказів – електронних та їхніх джерел, з дослідженням доказової інформації в цифровій формі та з її використанням в доказуванні.

Виконанню завдань з протидії злочинності має стати на допомозі наука криміналістика та її новий напрям – криміналістика цифрова. Ці питання широко обговорюють сьогодні українські та зарубіжні науковці й практики. Деякі з них вважають цифрову криміналістику окремою наукою, що розробляє питання боротьби з кіберзлочинами та іншими, які вчинені з використанням комп’ютера. Втім автори статті, спираючись на думки вітчизняних і зарубіжних науковців, доводять, що цифрова криміналістика – це не окрема наука, а напрям традиційної науки криміналістики, положення якої охоплюють питання криміналістичної техніки, тактики й методики розслідування злочинів. Її розробки спрямовані на пошук, дослідження й використання в доказуванні електронних доказів і цифрових слідів.

У висновку сформульовано авторське розуміння основних завдань нового для нас напряму цифрової криміналістики, розв’язання яких потрібне для оптимальної інтеграції електронних доказів до системи традиційних та забезпечення їх визнання судовою практикою.

Цифрові сліди кримінального правопорушення: поняття та особливості

Є. Є. Демидова — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

У статті досліджено поняття та особливості цифрових слідів як специфічного виду даних, що виникають внаслідок використання інформаційних технологій під час вчинення кримінальних правопорушень. Проаналізовано різні підходи науковців до визначення зазначеного поняття. Акцентовано увагу на відсутності єдиної термінології для визначення таких слідів. Встановлено, що зазначена множинність думок обумовлена, з однієї сторони, швидким розвитком технологій у світі та появою нових їх видів, а з іншої – акцентуванням уваги науковців на окремих особливостях (аспектах) таких слідів. Обґрунтовано доцільність використання терміну «цифрові сліди» як найбільш адаптованого до швидкого розвитку сучасних інформаційних технологій.

Досліджено сутність цифрових слідів та їх відмінність від традиційних слідів за механізмом утворення, особливостями зберігання, можливістю віддаленої зміни змісту та знищення, а також способом та порядком їх виявлення, вилучення та дослідження. Встановлено, що виникнення цифрових слідів пов’язано, в першу чергу, не з фізичною присутність певного об’єкта в конкретному місці, що, наприклад, є характерним для матеріально-фіксованих слідів та контактуванням поверхонь, а з його взаємодією з цифровими засобами та технологіями. При цьому такі сліди залишаються не на певній поверхні, а у цифровому просторі. Акцентовано увагу, що цифрові сліди не мають звичної матеріальної форми, а тому виявляються та досліджуються лише за допомогою певного обладнання. При цьому необхідно розділяти поняття «цифрового сліду» та «джерела цифрового сліду». Виокремлено основні властивості цифрових слідів та запропоновано авторське визначення. З’ясовано, що сутність цифрових слідів, придатність до різного роду маніпуляцій обумовлюють особливості їх виявлення та дослідження для гарантування цілісності та автентичності, а також можливості подальшого використання як доказу.

Поняття збирання доказів сторонами кримінального провадження

О. Л. Дульський — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Збирання доказів є першою, важливою складовою у забезпеченні процесу доказування у кримінальному провадженні. Його зміст полягає у пошуку фактичних даних, які дозволять встановити обставини кримінального правопорушення та забезпечити об’єктивність у досягненні завдань кримінального провадження. Зважаючи на особливості діяльності уповноважених суб’єктів, які залучаються до доказування, є потреба у формуванні належних теоретичних основ окресленої діяльності, що забезпечить ефективне правозастосування.

Мета даної статті – визначити зміст поняття «збирання доказів сторонами кримінального провадження» шляхом тлумачення його складових елементів.

У роботі проаналізовано основні сформовані науковцями поняття щодо визначення дефініції «збирання доказів», які певним чином відрізняються між собою. Здійснено лінгвістичне тлумачення таких понять як «збирання» та «доказ». Обґрунтовано, що поняття «збирання доказів» може включати в себе такі елементи як: пізнання, знаходження, сприйняття, витребування, вилучення, збереження та фіксація. Визначено їх дефініції та звернено увагу на їх функції у кримінальній процесуальній діяльності під час збирання доказів.

Проведений аналіз засвідчив, що під час формування визначення поняття «збирання доказів» сторонами кримінального провадження: 1) доцільно застосовувати такий його елемент як «знаходження», який охоплює такі терміни як «пошук», «виявлення», «отримання», «одержання» та які окремі науковці визначають їх як самостійні елементи процесу збирання доказів і вживають поряд із терміном «знаходження»; 2) між такими термінами як «фіксація» та «закріплення», що є синонімами, слушно вживати як елемент діяльності зі збирання доказів саме «фіксацію», адже він є ширшим за змістом.

Підсумовано, що збирання доказів сторонами кримінального провадження являє собою пізнавальну діяльність уповноважених на це суб’єктів, яка полягає у знаходженні, сприйнятті, витребуванні, вилучені, збережені, фіксації фактичних даних, які мають значення для кримінального провадження, відповідно до нормативно-правових актів, рішень Конституційного Суду України, постанов Пленуму Верховного Суду та враховуючи практику Європейського суду з прав людини.

Судові рішення у кримінальному провадженні: інформаційно-аналітичні інструменти дослідження

О. М. Дуфенюк — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Процесуальні рішення Феміди мають величезний вплив на юридичну практику. Науковці, викладачі юридичних факультетів, слідчі, адвокати, прокурори, судді, учасники кримінального провадження і загалом суспільство повинно мати доступ до судових рішень у рамках реалізації засади гласності і відкритості судового розгляду (п. 20 ч. 1 ст. 7, ст. 27 КПК). У цьому напрямі в сучасних умовах є очевидними дві тенденції: зростання кількості документів та цифровізація документів. Відкритість судової практики поволі переходить від паперової форми до цифрової. З урахуванням цієї динаміки зростає важливість вивчення інформаційно-аналітичних інструментів дослідження судових рішень, ухвалених в кримінальному провадженні. Огляд цих інструментів став метою публікації. Наголошено, що аналітика даних судової практики дає змогу проводити оцінку не тільки функціонування окремих правових норм та інститутів матеріального та процесуального права, але й розглядати діяльність органів правосуддя у більш широкому контексті з точки зору системотворчого потенціалу, важеля реалізації верховенства права та утвердження моделі належної правової процедури кримінального процесу, імплементації міжнародних стандартів та провадження правової політики у державі. У статті розглянуто цифрові платформи: «Єдиний державний реєстр судових рішень», «База правових позицій Верховного Суду», «Аналіз судової практики», «Судова статистика», HUDOC, «Захист інтересів держави в Європейському суді». Окрема увага приділена веб-застосунку «Протидія злочинності в Україні: інфографіка», а також відкритим базам даних судової практики Бельгії, Великої Британії, Іспанії, Литви та Німеччини. Дослідження підтвердило багатоманітність інформаційно-аналітичних інструментів дослідження судової практики. Інформаційно-аналітичні ресурси є важливими для освітніх, наукових цілей, обміну досвідом у практичній площині, виявлення проблем кримінального правосуддя та вироблення єдиних підходів до їх вирішення, а також ухвалення стратегічних рішень щодо реформи системи правосуддя в Україні. Національна база Єдиного державного реєстру судових рішень за інформативністю та інтерфейсом не поступається іноземним аналогам, хоча й очевидними є напрямки для вдосконалення функціоналу системи з урахуванням сучасних викликів та потреб.

Направлення кримінального провадження з одного суду до іншого в США

М. В. Карандась — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню регулювання направлення кримінального провадження з одного суду до в Сполучених Штатах Америки, а саме за федеральним законодавством та законодавством окремих штатів. Так, у статті вказано на окремі положення Федеральних правил кримінального процесу (судочинства) Сполучених Штатів Америки. Проаналізовано судову практику окружних та апеляційних судів з зазначеного питання та звернено увагу найвизначніші судові справи, які розкривають особливості використання інституту направлення кримінального провадження у окремих штатах. Розглянуто питання впливу розголосу справи у засобах масової інформації на вирішення справи колегією присяжних та вплив громадської думки на призначення покарання й визнання обвинуваченого винним у вчиненні кримінального правопорушення. Виснувано те, що суд може погодитися на зміну підсудності кримінального провадження, коли справа набуває широкого розголосу серед жителів округу й може вплинути на об’єктивність присяжних або, коли характер й мета вчиненого кримінального правопорушення робить справу сенсаційною та загальновідомою для населення. Також справа може бути направлена до іншого суду для зручності проведення судового розгляду чи, коли обвинувачений є відомою особистістю для жителів округу або суддя плекає упередження щодо підсудного та подробиць вчиненого злочину.

Також, окрема увага приділена етичним питанням, що виникають у процесі направлення справи. Наприклад, як судді США мають впоратися з упередженнями або як вони можуть гарантувати об’єктивність судового розгляду в умовах суспільного тиску та резонансу.

Крім того, висвітлено напрацювання науковців та практиків з охарактеризованої тематики. Так, у аналізованих роботах вказано на те, що клопотання про зміну місця розгляду провадження рідко задовольняються навіть у найгучніших справах та у деяких випадках зміна місця розгляду справи може фактично призвести до судового розгляду справи в більш вороже налаштованому до обвинуваченого окрузі, ніж у окрузі, де ймовірно сталося кримінальне правопорушення через соціальні особливості такого округу.

В цілому стаття може стати важливим внеском у розуміння, наскільки важливим є баланс між правом на справедливий судовий розгляд та впливом суспільства на судову систему.

Можливості судових трасологічних експертиз та особливості їх призначення під час розслідування кримінальних правопорушень, вчинених організованими групами чи злочинними організаціями

В. В. Коваленко — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Статтю присвячено висвітленню можливостей та особливостей призначення трасологічних експертиз слідів ніг людини та взуття, трасологічних експертиз слідів транспортних засобів, трасологічних експертиз замикальних та запобіжних (контрольних) пристроїв (засобів) та трасологічних експертиз знарядь злому під час розслідування кримінальних правопорушень, вчинених організованими групами чи злочинними організаціями.

Доведено, що розглянуті судові трасологічні експертизи відіграють суттєву роль у встановленні обставин кримінальних правопорушень, вчинених організованими групами чи злочинними організаціями. Однак, сьогодні, на практиці їх можливості використовуються не в повному обсязі.

Визначено завдання, які вирішуються кожним із досліджених видів експертиз у зазначених кримінальних провадженнях, зокрема встановлення групового характеру вчинення кримінального правопорушення, диференціювання «ролей» учасників кримінального правопорушення тощо. Окреслено проблемні питання, які виникають під час призначення таких експертиз, наведено рекомендації щодо підготовки об’єктів експертиз та зразків для порівняльного дослідження. Констатовано, що з метою належної підготовки об’єктів при призначенні зазначених експертиз, а також з метою правильного формулювання питань експертові слідчому доцільно скористатися допомого залученого у якості спеціаліста експерта, який спеціалізується на судових трасологічних дослідженнях.

Висловлено авторський погляд на мінімальну кількість слідів взуття, які мають бути відображені в «дорожчі» слідів (не менше 7-8 слідів, послідовно залишених правою і лівою ногами людини) для отримання достовірних результатів експертного дослідження.

Звернено увагу, що у чинних методичних рекомендаціях щодо призначення трасологічної експертизи слідів ніг людини та взуття пропонується ставити перед експертом питання: Який орієнтовно зріст людини, яка залишила сліди? Зауважено, що дане питання з певним ступенем достовірності вирішене бути не може через відсутніх відповідних науково обґрунтованих методик дослідження.

Перспективним напрямком наукового пошуку автором визначено дослідження можливостей використання інших трасологічних експертиз під час розслідування кримінальних правопорушень, вчинених організованими групами чи злочинними організаціями.

Проблемні аспекти здійснення огляду місця події під час розслідування дорожньо-транспортних пригод

С. А. Коренськой — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню проблемних аспектів здійснення огляду місця події під час розслідування дорожньо-транспортних пригод. У ході викладу основного матеріалу наголошується, що з огляду на специфіку розслідування дорожньо-транспортних пригод та «насичену» слідову картину під час огляду місця події, окремі проблемні аспекти здійснення огляду можуть негативно вплинути на ефективність досудового розслідування та справедливість остаточного рішення у справі. Вказано, що учасники дорожньо-транспортної пригоди є особами, які вже мають процесуальний «статус» у кримінальному процесі. Це може бути особа, чиї права та законні інтереси можуть бути обмежені чи порушені, або ж інша особа, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування. Присутність даних осіб при огляді в обов’язковому порядку має бути відображена у протоколі огляду місця події, що в свою чергу, надає їм право на ознайомлення зі змістом останнього. Зазначено, що застосування слідчим безперервного відеозапису при здійсненні огляду місця дорожньо-транспортної пригоди, фіксація участі учасників огляду у протоколі та забезпечення їх права на ознайомлення з матеріалами має підвищити ефективність даної слідчої (розшукової) дії. Зауважено, що збирання доказів стороною обвинувачення має відбуватись відповідно до законної процедури. Пропонується внести зміни до КПК України, якими надати дозвіл стороні обвинувачення знімати показання технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото і відеозапису, до внесення даних до єдиного реєстру досудових розслідувань, за аналогією з процедурою дізнання. Наголошено, що відеоматеріал, який добутий з автомобільного відеореєстратора шляхом незаконного проникнення до транспортного засобу, є недопустимим доказом, а такі дії мають тягнути за собою передбачену законом відповідальність. Акцентовано, що заборона слідчого будь-якій особі залишити місце огляду до його закінчення та вчинювати будь-які дії, що заважають проведенню огляду є законною лише у разі визнання особи учасником такого огляду. Зважаючи на процесуальні наслідки таку заборону не можна вважати кримінальним процесуальним затриманням.

Застосування нейромережі Stable Diffusion для візуалізації злочинних сцен та моделювання кримінальних подій

М. О. Ларченко — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Дослідження присвячене аналізу можливостей застосування нейромережі Stable Diffusion для візуалізації злочинних сцен та моделювання кримінальних подій. Завдяки здатності моделі генерувати високоякісні та реалістичні зображення на основі текстових описів чи інших вихідних даних, вона відкриває нові горизонти для криміналістичних розслідувань. Зокрема, Stable Diffusion дозволяє створювати точні візуалізації місця злочину, відтворюючи події до, під час і після скоєння злочину. Такий підхід сприяє покращенню аналізу місць злочину, більш ефективному плануванню слідчих дій і гіпотетичному моделюванню можливих сценаріїв розвитку подій.

Однією з унікальних особливостей нейромережі є можливість реконструкції сцен за текстовими описами, що особливо корисно в судовій та слідчій практиці для представлення доказової бази та візуалізації злочинних подій присяжним. Модель також дозволяє використовувати інтерактивні інструменти для вивчення злочинних сцен у різних вимірах, що підвищує точність і ефективність криміналістичних розслідувань.

У статті детально розглянуто технічні можливості Stable Diffusion, включно з етапами генерації зображень, від випадкового шуму до повноцінної візуалізації. Проаналізовано можливості інтеграції нейромережі з системами віртуальної реальності (VR) та програмами для 3D-моделювання, що відкриває нові перспективи у створенні повноцінних віртуальних реконструкцій місць злочину. Водночас обговорюються основні виклики та обмеження, зокрема потреба у високій обчислювальній потужності, юридичному обґрунтуванні та забезпеченні конфіденційності даних. Розвиток технологій машинного навчання робить Stable Diffusion перспективним інструментом для покращення розслідувань і навчання криміналістів.

Також у роботі наведено приклади інтерактивної роботи з віртуальними сценами, коли слідчі можуть змінювати параметри моделі для кращого розуміння подій. Це дає змогу всебічно проаналізувати місце злочину, зокрема з урахуванням різних змінних, таких як кут огляду, зміна освітлення чи іншої пори року, що значно покращує процес ухвалення рішень під час слідчих дій.

Значення показів свідків у розслідуванні кримінальних правопорушень

А. О. Ханов, Я. О. Леляк, В. Л. Шевчук — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

У науковій статті проводиться дослідження інституту показів свідків у процесі розслідування кримінальних правопорушень. Актуальним питанням є роль свідків у кримінальних провадженнях як ключового джерела інформації, що може суттєво впливати на встановлення істини.

Наукова стаття присвячена проблемам, які виникають при отриманні та використанні показань свідка, зокрема, їх достовірність та відповідно в подальшому допустимість, вплив зовнішнього тиску та інших учасників провадження або службових осіб, а також можливість перекручування інформації, недостовірності даних.

Окрема увага приділено аналізу правових закріплення свідчень у протоколі, що є важливим для забезпечення прийняття цього доказу. Досліджуються права та обов’язки свідка перед початком проведення допиту та закріплення таких результатів у протоколі. Доцільним джерелом точної фіксації показань свідка є аудіофіксація або відеофіксація, а застосування інформаційних технологій під час допиту є певним стримуючим фактором для надання свідками достовірної інформації.

Свідчення осіб в кримінальному провадженні закріплюється протоколом, який має визначену кримінально-процесуальним законом форму та є обов’язковим документом. В самому протоколі допиту вказується, що свідок попереджений про дачу неправдивих свідчень та відмову від дачі свідчень. В той же час, свідки мають право не свідчити проти своїх рідних осіб. Протокол допиту має чітко визначену структуру, обов’язкові реквізити для його заповнення, під час допиту свідок має право користуватись правовою допомогою адвоката.

Важливою процесуальною діяльністю є оцінка достовірності показань свідка та інших процесуальних джерел доказів, яка здійснюється слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом на підставі закону і в межах їх процесуальних повноважень.

Основні властивості показань свідка, сукупність яких утворює зміст даного виду доказів: відомості є усним або письмовим повідомленням; джерелом відомостей виступає особа, наділена процесуальним статусом свідка; відомості мають значення для даного кримінального провадження; при отриманні та оформленні відомостей забезпечено дотримання вимог законодавства.

Презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини під час кримінального провадження

А. Р. Марченко — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Презумпція невинуватості є важливим бастіоном проти судових помилок та зловживань владою. Вона гарантує, що особи не будуть покарані без ґрунтовних і юридично встановлених доказів їхньої вини. Це також гарантує неупередженість судової системи, уникаючи упередженого визначення результату судового розгляду. На практиці презумпція невинуватості передбачає, що сторона обвинувачення повинна довести свою винуватість, що обвинувачений не зобов’язаний доводити свою невинуватість, а будь-які сумніви повинні бути на користь обвинуваченого.

Презумпція невинуватості є одним з основоположних принципів нашої судової системи. Вона врівноважує необхідність покарання за правопорушення з необхідністю захисту прав особистості. Судова практика встановила ряд вимог, щоб не спотворити презумпцію невинуватості. Серед них – необхідність наявності достатніх та обґрунтованих викривальних доказів, а також дотримання основоположних прав обвинуваченого під час кримінального процесу. Проаналізовано національну судову практику, яке визначає стадії кримінального процесу та основні положення презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини. Суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому досліджені всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінивши кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв’язку, виходячи із положень презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, зокрема, в силу ст. 62 Конституції України та ст. 17 КПК України, положення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, за якою кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Доказування корупційних правопорушень

А. В. Матвійчук — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

У науковій статті приділяється увага ключовим аспектам проблеми, пов’язаної з виявленням та доведенням фактів корупційної діяльності та переведення такої діяльності в розслідування. Саме розслідування пов’язане зі збором та оцінкою доказів, правильним їх закріпленням. Особлива увага приділяється тому, щоб всі зібрані докази були долучені до матеріалів кримінального провадження та оцінені вірно судом. В цьому, випадку докази мають бути належні, допустимі, достовірні та достатні.

Аналізуються методи збору доказів, особливості їх оцінки, долучення до матеріалів провадження. Докази мають стосуватись обставин кримінального провадження, до них слід віднести: покази свідків, письмові документи, речові докази, експертні висновки та електронні докази. Детальної уваги потребує збір доказів у такій категорії справ як корупційні, оскільки корупційні правопорушення - це таємні схеми та угоди, задіяння інтелектуальної складової та складність виявлення таких дій.

Під час розслідування корупційних правопорушень найчастіше використовуються непрямі докази, такі як фінансові, бухгалтерські документи, електронна документування між учасниками, для засвідчення домовленостей, покази третіх осіб.

Особлива увага приділяється нормативно-правовій базі, яка регулює процес доказування у справах про корупцію, а також практичним аспектам роботи правоохоронних органів. У статті також висвітлюються процесуальні порушення законодавства в корупційних правопорушеннях: презумпція невинуватості; проведення обшуків; розповсюдження інформації, отриманої під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій; надмірна публічність; розкриття інформації про осіб, які здійснюють конфіденційне співробітництво.

Актуальним аспектом є певне розмежування на докази, які отримані в законний та незаконний спосіб: «чисті» (вину обвинуваченого встановлено на підставі належних і допустимих доказів та доведено поза розумним сумнівом) та «брудні» (використано недопустимі докази, застосовано провокацію, порушено права учасників провадження).

В процесі формування й перевірки доказів метою є створення властивих засобів (доказів), то в процесі доказування обставин злочину ці засоби мають застосовуватися шляхом аргументації, обґрунтування ними певних тез (висновків, процесуальних рішень).

Ґенеза методів та засобів контррозвідувальної діяльності національної спецслужби: історичний досвід та перспективи

С. В. Шевченко, Т. В. Морей — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

У статті проведено історичний аналіз методів та засобів розвідувальної та контррозвідувальної діяльності, що застосовувала національна спецслужба періоду ХVІ-ХVІІ ст., а саме, – періоду козаччини та становлення Української козацько-гетьманської держави, з метою встановлення діалектичного взаємозв’язку між ефективними інструментами протидії агресору того часу і сьогодення.

Актуальність статті полягає в дослідженні контррозвідувальної діяльності національної спецслужби того часу, трансформації відповідних підрозділів та їхніх повноважень періоду козацтва у сьогодення, оскільки воно формувалося в умовах національно-визвольної війни у протистоянні із зовнішніми ворогами. Висвітлено історичні аспекти контррозвідувальної діяльності досліджуваного періоду, зокрема застосування методів і засобів, які використовували при проведенні морських походів.

Стаття присвячена дослідженню становлення та розвитку здійснення контррозвідувальної діяльності в історичній ретроспективі, особливостей тактики ведення бойових дій періоду ХVІ-ХVІІ ст. під час проведення успішних морських операцій у контексті ретроспективних змін національних спеціальних служб, а також можливості використання історичного бойового досвіду часів козацтва у модернізації і трансформації контррозвідувальних засобів в умовах російсько-української війни ХХІ століття. Авторами вдало проведено історичну паралель між маневреними козацькими човнами-чайками та застосовуваними у Чорному морі Службою безпеки України у наданні відсічі агресору безпілотними надводними апаратами «SeaBaby» та швидкісними морськими дронами «Мамай».

Окреслені в науковій статті аспекти ґенези методів і засобів контррозвідки переконливо свідчать про те, що як гласні, так і негласні способи та прийоми розвідувальної, а згодом і контррозвідувальної діяльності, використовувалися у протиборстві з ворогом в різних формах з давніх часів і зазнали тривалої трансформації.

Наголошено, що результати вивчення історії становлення та функціонування національних спеціальних служб мають практичне значення, адже можуть бути використані для вдосконалення та модернізації діяльності Служби безпеки України в сучасних реаліях для ще більш ефективного проведення контррозвідувальних заходів та спецоперацій в умовах ведення війни з агресором та під час коригування стратегії національної безпеки.

Морська охорона: перспективи як суб’єкта боротьби з тероризмом на морі

Ю. А. Оверченко — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

У статті досліджуються окремі аспекти розвитку морської безпеки в Україні за рахунок вдосконалення антитерористичного законодавства.

Однією з головних умов, які формують мету дослідження, визначено наявний в Україні правовий режим воєнного стану. Частково увага зосереджується на окремих аспектах терористичної загрози, які розвиваються в Україні під впливом безґрунтовного військового вторгнення з боку країни агресора. З урахуванням зазначених чинників, відмічається зв’язок між поняттями тероризму та порушеннями правил ведення війни. Тим самим проводиться короткий правовий аналіз існуючого зв’язку між вказаними поняттями.

Головну увагу присвячено зміцненню протидії тероризму та піратству на морі як головним загрозам забезпечення безпеки на морі. В основу дослідження покладено аналіз існуючої нормативно-правової бази з окремих питань забезпечення морської безпеки із використанням сил та засобів Морської охорони Держприкордонслужби України.

Зазначено актуальність питання щодо забезпечення морської безпеки як однієї із складних правозастосовних сфер для наукового пошуку в Україні.

Розкрито зміст існуючої правової конструкції щодо забезпечення Україною морської безпеки під час реалізації взятих на себе міжнародних зобов’язань, в частині боротьби з тероризмом на морі та протидії морському піратству.

Проведено аналіз спроможностей, окреслених законодавцем для суб’єктів протидії тероризму на морі. Виділено низку протиріч в чинному законодавстві, які зменшують ефективність застосування існуючих нормативно-правових актів, в питаннях забезпечення морської безпеки на міжнародних каналах морського сполучення. Насамперед, увагу сконцентровано на ефективності застосування Морської охорони Держприкордонслужби України (далі – МО ДПСУ) під час реалізації своїх повноважень в межах прилеглих до українського узбережжя водних поясів, які підпадають під юрисдикцію України.

Констатовано необхідність подальшого розвитку антитерористичного законодавства України, насамперед, у сфері його застосування під час забезпечення безпеки на морі.

Запропоновано варіант узгодження декількох нормативно-правових актів, де гармонізація застосування їхніх положень може бути досягнута за рахунок нормотворчої ініціативи, що пропонується.

Сучасні можливості окремих видів судових експертиз у протидії злочинам проти інформаційної безпеки України

В. В. Колонюк, В. О. Ходанович — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

У статті розглядаються сучасні можливості окремих видів судових експертиз у протидії злочинам, що посягають на інформаційну безпеку України. Звертається увага на необхідності захисту інформаційної структури держави, що покликана забезпечити захищеність і, як наслідок, сталість та стійкість основних сфер життєдіяльності, зокрема, державного і військового управління, економіки, науки, а також суспільної свідомості від небезпечних дестабілізуючих і руйнівних інформаційних впливів. Підкреслюється, що розповсюдження деструктивних матеріалів становить загрозу національним інтересам України, оскільки здатне спровокувати значні соціальні конфлікти в економічній, політичній, релігійній та інших сферах суспільного життя, а також посягнути на конституційний лад, територіальну цілісність і незалежність держави, національну свідомість її населення.

Окремо зазначається, що саме текст і невербальні компоненти екстремістських матеріалів є головним предметом дослідження і основним джерелом доказів за кримінальними провадженнями про злочини проти інформаційної безпеки України. Судовий експерт-лінгвіст встановлює, чи є в конкретному тексті власне заклики і яким є їхній зміст, спрямованість, який вони мають характер та на яку аудиторію розраховані тощо. До того ж, визначення смислової направленості спірного тексту є попередньою й обов’язковою умовою юридичної оцінки діяння як протиправного і це дає підстави для проведення досудового розслідування. Тлумачення й інтерпретація смислу усного висловлювання або письмового тексту потребує обов’язкового залучення спеціальних лінгвістичних знань не лише у випадках використання маніпулятивних прийомів мовленнєвого впливу на аудиторію, а й для виявлення рефлексованої аудиторією пропаганди, закликів до вчинення тих або інших дій, загроз і підбурювання, виправдання чи обґрунтування необхідності здійснення протиправної діяльності.

Висловлюється думка, що перед залученими до участі в досудовому розслідуванні експертами постає питання не лише встановлення змістового наповнення тексту, а й його спрямованості, використаних конкретних засобів впливу на читача або аудиторію з метою спонукання до певних протиправних і на шкоду інтересам держави дій. Тобто вирішуються питання психологічного впливу шляхом оприлюднення закликів за допомогою мовленнєвих засобів. У статті звертається увага на доцільність саме комплексного психолого-лінгвістичного дослідження об’єктів комунікації. Підкреслюється, що в психолого-лінгвістичній експертизі необхідно формувати запитання до експерта так, щоб у ньому було відображено лінгвістичні та психологічні аспекти тих феноменів, котрі у праві мають назву, яка передається в словесній формі і певним чином. Окремо зазначається, що експертний висновок як лінгвістичної, так і психолого-лінгвістичної експертизи в жодному разі не повинен містити в собі юридичної оцінки, котру вправі давати лише орган досудового розслідування, сторона захисту та суд.

Процесуальні і тактичні особливості участі спеціаліста під час допиту в межах розслідування кримінальних правопорушень у сфері публічних закупівель

К. Б. Шнайдер — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

В статті обґрунтовано доцільність залучення спеціаліста у ході допиту під час розслідування кримінальних правопорушень у сфері публічних закупівель. З’ясовано те, тактичні особливості проведення допитів у межах кримінальних розслідувань у сфері публічних закупівель значною мірою детермінуються низкою передумов, що впливають на вибір методів впливу на допитувану особу для забезпечення отримання від неї правдивих та всебічних свідчень. Доведено, що специфіка допиту під час розслідування кримінальних правопорушень у сфері публічних закупівель зумовлюються такими процесуально-криміналістичними властивостями (ознаками), завдяки яким і визначається його сутність та особливості проведення, як його завдання; самостійність; залучення спеціалістів; використання засобів криміналістичної техніки; наявність обов’язкового учасника – слідчого; інтелектуальна діяльність слідчого; кількісний фактор суб’єктів та учасників при проведенні даної слідчої дії; особливий зміст їх прав і обов’язків; підвищений ризик конфліктності; обов’язковий процесуальний порядок фіксації ходу допиту і результатів та факультативний (з тактичних міркувань можливість фіксації його ходу та результатів криміналістичними засобами). Встановлено, що ефективна тактика допиту ґрунтується на глибокому аналізі документів, які могли бути підробленими або неправдивими, а також на свідченнях попередньо допитаних осіб, зокрема свідків, які можуть підтвердити або спростувати інформацію, надану підозрюваними. Підтверджено, що в межах розгляду проблематики процесуальних і тактичних особливостей участі спеціаліста у ході допиту під час розслідування кримінальних правопорушень у сфері публічних закупівель, особливу увагу слід приділяти ефективному управлінню процесом. Доведено, що робота з документами в контексті кримінальних розслідувань потребує не лише глибоких юридичних знань, але й спеціалізованих навичок у галузі криміналістики та інших суміжних областях. Встановлено, що залучення слідчим спеціаліста у ході допиту під час розслідування кримінальних правопорушень у сфері публічних закупівель дозволяє глибше аналізувати докази, що включають офіційні документи та процедури, забезпечує точне встановлення правопорушень, пов’язаних із службовими підробленнями, та відіграє ключову роль у підготовці та проведенні допиту.

Особливості обстановки злочинів проти життя та здоров’я особи, учинених членами молодіжних неформальних груп (об’єднань)

С. О. Щербина — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

У статті наголошується, що обстановка злочинів проти життя та здоров’я особи, учинених учасниками молодіжних неформальних груп (об’єднань) є не менш важливим елементом криміналістичної характеристики ніж слідова картина та способи їх вчинення, адже дозволяє отримати об’єктивну криміналістично значущу інформацію, що сприяє більш ефективному виявленню та розслідуванню кримінальних правопорушень.

Варто відзначити, що обстановка вчинення досліджуваних злочинів багато в чому визначає в цілому механізм злочинної діяльності неформальних груп (об’єднань) і дещо відрізняється від обстановки інших видів злочинів. вивчення кримінальних проваджень (справ) дало змогу встановити, що злочини проти життя і здоров’я вчиняються членами молодіжних неформальних груп (об’єднань), як правило, у громадських місцях, у період часу з 18 до 24 години. Дата вчинення злочинів може бути різною та на це може вплинути соціально-психологічний клімат в середині молодіжної неформальної групи (об’єднання), тобто це може бути і вечірній час з 18.00 до 24.00, а може бути й інший час враховуючи, що іноді такі злочини виникають спонтанно, попередньо не плануються і можуть вчинятися під дією алкогольних напоїв, психотропних речовин, наркотичних засобів тощо. Також делінквентна поведінка представників неформальних груп може бути спровокована спонтанною агресією до представників інших неформальних молодіжних груп (об’єднань).

Вчинення досліджуваного виду злочинів може бути пов’язане з державними, релігійними, культовими святами, датами проведення обрядів іншими важливими для певної неформальної молодіжної групи (об’єднання) подіями, а також злочини можуть вчинятися у дні проведення масових заходів в т.ч. спортивних заходів, рок-концертів, фестивалів та ін.

Практика розслідування злочинів проти життя та здоров’я особи, учинених учасниками молодіжних неформальних груп (об’єднань) показує, що, як знаряддя і засоби в більшості випадків злочинці використовують металеві спортивні знаряддя, прути, палиці, металеві труби, розбиті пляшки, ланцюги, пряжки солдатських ременів, холодну та вогнепальну зброю тощо.

Крім того, місцями вчинення злочинів неформальної молоді переважно є громадські місця – дороги та автотраси, підземні переходи, автобусні зупинки, приміщення магазинів та розважальних закладів, житлові зони, розташовані поблизу будинків, тих само розважальних закладів і магазинів, зони відпочинку, серед яких парки, сквери, стадіони, концертні зали тощо.

Аналіз опрацьованих кримінальних проваджень вказує на те, що злочини зазначеної категорії, скоюються, як правило, в умовах очевидності (близько 80%).

Ключовим фактором для зазначеної категорії злочинів є те, що обстановка злочинів проти життя і здоров’я, учинених членами молодіжних неформальних груп (об’єднань) залежить, по-перше, від виду молодіжної неформальної групи (байкери, скінхеди, рокери, футбольні вболівальники та ін.); по-друге, від ступеня організованості, ієрархії та структури самої групи; по-третє, від інших факторів, які безпосередньо передували злочину (розпиття алкогольних напоїв, вживання психотропних чи наркотичних речовин тощо).

Залучення іноземних судових експертів у кримінальне провадження в порядку міжнародного співробітництва

В. Д. Юрчишин, С. О. Коропецька — пн, 25 лис 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу норм кримінального процесуального законодавства України та інших нормативно-правових актів з питань судово-експертної діяльності, що регулюють процесуальний механізм залучення експертів з інших держав, які володіють спеціальними знаннями та навичками, необхідними для надання обґрунтованих та об’єктивних письмових висновків під час досудового розслідування і судового розгляду.

З початку введення воєнного стану в Україні у лютому 2022 року перед країною гостро постала необхідність у проведенні надвеликої кількості судових експертиз у кримінальних провадженнях, пов’язаних, зокрема, з ідентифікацією невпізнаних тіл та людських останків. Масштаби трагедії потребували залучення допомоги іноземних експертів до проведення відповідних досліджень, пов’язаних з опрацюванням ДНК-профілів загиблих та їх родичів.

У статті зазначається, що міжнародне співробітництво під час кримінального провадження передбачає окрім виконання запитів щодо проведення слідчих (розшукових) дій на території інших держав з метою одержання доказів, створення спільних слідчих груп для розслідування злочинів, також використання спеціальних знань у формі проведення судових експертиз.

Робиться висновок, що залучення іноземних експертів до кримінального провадження в Україні в порядку міжнародного співробітництва передбачене положеннями нормативно-правових актів національного характеру, хоча й у доволі загальному вигляді. Однак, сам процесуальний механізм залучення експертів та порядок міжнародного співробітництва однозначно потребують доопрацювання.

За результатами проведеного аналізу визначено реальні механізми залучення іноземних експертів у кримінальне провадження, що передбачені Кримінальним процесуальним кодексом України та Законом України «Про судову експертизу», а також наявні прогалини у законодавчому регулюванні в цій сфері. Судова практика теж вказує на можливість залучення фахівців з інших держав для спільного проведення судових експертиз у кримінальному провадженні.