Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право

Глобалізація як чинник трансформації форми правління сучасної держави

Я.О. Бариська — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню впливу глобалізаційних процесів на форму правління сучасної держави. Глобалізація розглядається як об’єктивна тенденція інтернаціоналізації різноманітних сфер суспільного життя, що справляє істотний вплив на трансформацію державно-правових інститутів, норм і відносин на всесвітньому, макрорегіональному та внутрішньодержавному рівнях. Аналізуються широкомасштабні модернізаційні перетворення другої половини ХХ століття, які спричинили формування якісно нової геополітичної конфігурації та зумовили перехід від однополярної до багатополярної моделі світового розвитку. Досліджується правова глобалізація як процес формування загальносвітової системи правових норм, у якому міжнародне право, національне право та право міжнародних господарських об’єднань перебувають у стані тісної взаємозалежності. Встановлено, що універсалізація державно-правової сфери становить один із ключових вимірів глобалізаційних процесів, що проявляється в гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами та визнанні примату міжнародного права над національним. Розглядаються універсальні тенденції деконцентрації, децентралізації та деволюції, які набувають особливої актуальності в умовах глобалізованого світу. Аналізується формування «європейської конституційної моделі», спільної для західноєвропейських та східноєвропейських
держав, яка охоплює принципи конституційного ладу, положення щодо регулювання інститутів державної влади та норми у сфері захисту прав і свобод людини. Обґрунтовується необхідність переосмислення змісту та обсягу поняття форми правління сучасної держави з урахуванням механізмів взаємодії національних владних інститутів із наднаціональними структурами. Визначено елементи доктринальної оцінки форми правління в умовах глобалізації, зокрема спосіб конституювання публічної влади, участь народу в наданні повноважень органам влади, порядок делегування суверенних прав на наднаціональний рівень та роль судової влади. Акцентується увага на проблемі збереження балансу між національними та глобальними інтересами як ключовому виклику для сучасної держави.

Міжнародне співробітництво у кримінальних провадженнях про катування в умовах повномасштабної війни

Л.А. Будник, О.Г. Ронська — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню правових, організаційних та інституційних аспектів міжнародного співробітництва у кримінальних провадженнях, що стосуються злочинів катувань, учинених у контексті воєнного стану в Україні. Метою статті є аналіз сучасних форм міжнародної співпраці у кримінальних провадженнях, пов’язаних із катуваннями, а також оцінка ефективності цих механізмів у контексті воєнного стану в Україні. У дослідженні застосовано комплекс загальнонаукових і спеціально-правових методів, зокрема діалектичний, системно- структурний, порівняльно-правовий та формально-юридичний, що забезпечили всебічний аналіз міжнародного співробітництва у кримінальних провадженнях про катування. Використання цих методів дозволило узагальнити практику міжнародних інституцій. Розкрито сутність катування як злочину проти людяності та воєнного злочину, визначено його міжнародно-правову природу на основі положень Конвенції ООН проти катувань і Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Проаналізовано національне законодавство України та його узгодженість із міжнародними стандартами. Висвітлено діяльність ключових міжнародних інституцій – Комітету ООН проти катувань, Європейського комітету із запобігання катуванням, Міжнародного кримінального суду, Ради Європи, ОБСЄ та Євроюсту у документуванні, моніторингу й переслідуванні злочинів катувань, скоєних під час збройної агресії російської федерації проти України. Розглянуто українську практику фіксації таких злочинів, створення спільних слідчих груп, обмін доказами з міжнародними партнерами, використання Стамбульського протоколу для документування фактів катувань. З’ясовано основні проблеми реалізації міжнародного співробітництва: складнощі доказування, обмежений доступ до окупованих територій, потребу у захисті свідків і потерпілих, а також уніфікації електронних баз даних воєнних злочинів. На основі проведеного аналізу запропоновано напрями вдосконалення взаємодії України з міжнародними органами: розширення програм технічної допомоги, підвищення кваліфікації слідчих і прокурорів.

Інститут реабілітації у контексті розвитку сучасного конституціоналізму

Д.Є. Забзалюк — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті здійснено дослідження поняття та ознак інституту реабілітації у контексті розвитку сучасного конституціоналізму. Відзначено, що інститут реабілітації є важливим інститутом правосуддя, шо спрямований на відновлення справедливості, захист прав і свобод особи, а також на підтримку довіри суспільства до системи правосуддя. У статті висвітлено еволюцію підходів до тлумачення сутності реабілітації, її основних функцій та ознак як у юридичному, так і соціальному аспектах. Акцентується на тому, що реабілітація не обмежується формальним виправданням особи, незаконно притягнутої до кримінальної відповідальності, а охоплює також публічне спростування безпідставних обвинувачень, відшкодування матеріальних і моральних
збитків, відновлення честі, гідності та репутації.

У статті також аналізується чинне національне законодавство, яке передбачає певні правові гарантії реабілітації, але водночас має суттєві прогалини. Процедура реабілітації визначається складністю та формалізмом, відсутністю оперативних механізмів компенсації, а також недостатньою підтримкою реабілітованих осіб. Це ускладнює практичне відновлення порушених прав і негативно впливає на рівень довіри до судової системи. Розкрито проблеми, які недостатньо розкриті у науковій літературі, зокрема питання суспільної довіри, механізми публічного вибачення з боку держави, а також потреба у створенні комплексної системи соціально- психологічної допомоги особам, які постраждали від неправомірних переслідувань.

Обґрунтовано необхідність реформування законодавства з метою забезпечення реального, а не декларативного відновлення прав. Запропоновано практичні шляхи удосконалення інституту реабілітації, серед яких розширення підстав для її застосування, запровадження інституту суспільного вибачення, а також створення систем психологічної та соціальної підтримки. Ефективна реабілітація є однією з ключових умов функціонування правової держави і критично важливою для відновлення суспільної довіри до органів правосуддя, що робить її актуальною темою для подальших досліджень і законодавчих змін.

Захист цивільних об’єктів під час збройних конфліктів

С.С. Корольов, А. І. Ігнатьєва, К.С. Ромашова — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджено правову основу захисту цивільних об’єктів під час збройних конфліктів відповідно до міжнародного гуманітарного права. Проаналізовано фундаментальні принципи розрізнення, пропорційності та запобіжних заходів, закріплені в Женевських конвенціях та Додаткових протоколах, з особливою увагою до їх застосування в умовах сучасних міських збройних конфліктів. На підставі новітніх документів, зокрема Політичної декларації 2022 року щодо вибухової зброї в населених пунктах, Резолюції Ради Безпеки ООН 2573 та задокументованих порушень у триваючих конфліктах, виявлено суттєві розбіжності між нормативними приписами та практичним їх виконанням.

У дослідженні застосовано доктринальний правовий аналіз та вивчення звичаєвого міжнародного гуманітарного права за методологією дослідження МКЧХ, що охоплює 161 правило. Результати свідчать, що попри міцну правову архітектуру захисту цивільних об’єктів, залишаються проблеми в механізмах імплементації, системах підзвітності та адаптації до технологічного розвитку воєнних засобів. Сформульовано рекомендації щодо посилення дотримання норм через удосконалення національної імплементації, покращення механізмів відстеження шкоди цивільному населенню та зміцнення міжнародних структур підзвітності. Окрему увагу приділено впливу сучасних високотехнологічних засобів ведення війни на ефективність традиційних правових інструментів захисту цивільних об’єктів. Обґрунтовано необхідність інтеграції правових, технічних і гуманітарних підходів до оцінки наслідків бойових дій у міському середовищі. Зроблено висновок про доцільність подальшого розвитку міжнародно- правових механізмів моніторингу, які дозволяють фіксувати як прямі, так і опосередковані форми шкоди цивільному населенню.

Додатково встановлено, що сучасні збройні конфлікти дедалі частіше характеризуються розмиванням меж між цивільною та військовою сферами внаслідок використання об’єктів подвійного призначення, цифрової інфраструктури, дистанційно керованих і високотехнологічних засобів ураження. Висока щільність забудови в містах, інтеграція військових цілей у цивільне середовище та залежність операцій від мережевих систем управління істотно ускладнюють практичну реалізацію принципів розрізнення і запобіжних заходів, а також підвищують ризики непрямої та кумулятивної шкоди.

Напрями реформування Державної митної служби України як органу правопорядку: інституційні та нормативні проблеми

О.С. Старенький — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний науково-правовий аналіз напрямів реформування Державної митної служби України в контексті трансформації її інституційної ролі як органу правопорядку та складової системи забезпечення економічної й митної безпеки держави. Доведено, що в умовах воєнного стану, зростання транснаціональних загроз, активізації контрабандних схем і ускладнення транскордонних товаропотоків фактичний функціональний мандат Державної митної служби України суттєво виходить за межі традиційної фіскально-адміністративної моделі, однак не отримує належного нормативного закріплення.

Встановлено, що чинне нормативно-правове регулювання діяльності Державної митної служби України має фрагментарний характер, характеризується домінуванням підзаконних актів і відсутністю цілісної законодавчої концепції її розвитку, у тому числі як органу правопорядку. Така ситуація зумовлює структурну невідповідність між фактичними завданнями митних органів у сфері протидії контрабанді й економічній злочинності та їх формально визначеним місцем у системі органів державної влади, а також обмежує розвиток правоохоронної, аналітичної та превентивної складових діяльності митної служби.

Особливу увагу приділено аналізу євроінтеграційних чинників реформування митної служби, положень стратегічних документів Європейського Союзу, а також національних програмних актів, що визначають напрями трансформації Державної митної служби України в контексті реформування системи органів правопорядку. З урахуванням принципів функціональної спеціалізації та узгодженості кримінальної юстиції критично оцінено пропозиції щодо наділення Державної митної служби України повноваженнями здійснення досудового розслідування контрабанди.

Обґрунтовано концептуально альтернативний підхід до подальшого інституційного розвитку Державної митної служби України, який передбачає законодавче закріплення її належності до сектору безпеки і оборони, посилення ролі закону у визначенні правового статусу та повноважень митних органів, а також надання їм статусу суб’єкта оперативно-розшукової діяльності без підміни функцій органів досудового розслідування.

Принцип верховенства права як основа доктрини європейської ідентичності та конституційна ідентичність держав-членів ЄС

С.В. Шевчук — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У дослідженні надається аналіз складових принципу верховенства права як це визначає Європейська Комісія у своїх Комунікаціях, Європейський Суд з прав людини та Суд Справедливості Європейського Союзу, а також Венеційська Комісія у своїх основних документах. Принцип верховенства права складає основу європейської ідентичності серед інших цінностей, на яких заснований ЄС згідно зі статтею 2 Договору про Європейський Союз. Тому цей принцип повинен визнаватися та діяти у межах національної правової системи України згідно з цими документами інституцій Ради Європи та Європейського Союзу та з урахуванням усталеного прецедентного права ССЄС та ЕСПЛ щодо тлумачення та застосування цього принципу. Держава-член ЄС або кандидат на вступ до ЄС не може надавати особливе та суперечливе тлумачення цього принципу з посиланням на власну конституційну ідентичність.

Кожна конституція за умов конституційної демократії має власну конституційну ідентичність, але в умовах європейської інтеграції необхідно тлумачити зміст основних цінностей ЄС гармонічно та узгоджено з національними конституціями, щоб уникнути порушення своїх зобов’язань в межах Європейського Союзу. Тому конституційна ідентичність не може протиставлятися європейській ідентичності з метою виправдання пріоритету застосування національного права (конституції) над європейським особливо щодо власного розуміння цінностей, на яких заснований Євросоюз. У якості прикладу наявності таких неоднозначних національних інтерпретацій принципу верховенства права наводиться новітня практика Конституційного Трибуналу Республіка Польща та реакція на неї зі сторони ЄСПЛ та Суд ЄС.

Цей принцип як основа правових систем країн західної правової традиції швидко набуває універсального значення після прийняття Статуту Ради Європи після Другої світової війни, де принцип верховенства права закріплений у Преамбулі. Це означатиме, що всі країни Ради Європи (зараз – 46) повинні не лише визнати цей принцип на рівні власних конституцій, а й ефективно впроваджувати його у межах національних правових систем.

Концепція безпеки в міжнародному праві: актуальні теоретико- правові підходи

Б.О. Васьковський — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню еволюції та сучасного стану категорії «безпека» в міжнародному праві. Дослідження простежує історичний розвиток концепції безпеки від античних філософських осмислень взаємної безпеки як основи держави до її сучасного, значно розширеного трактування. Поняття безпеки трансформувалося від вузькодержавницького захисту суверенітету до широкого охоплення прав людини, економічних, екологічних та інформаційних аспектів, що призвело до значної понятійної та інституційної диференціації.

У статті розглядаються ключові концептуальні моделі: універсальна система колективної безпеки ООН, механізми колективної оборони, як НАТО, та концепція кооперативної (спільної) безпеки. Остання представлена як інтегративна модель, що поєднує елементи колективної безпеки, колективної оборони, захисту прав людини та проєктування стабільності, розуміючи безпеку як неподільне спільне благо. Аналіз існуючих міжнародно-правових актів, таких як Статут ООН, резолюції Генеральної Асамблеї, а також регіональні багатосторонні договори, підкреслює їхню правову природу та ефективність у протидії загрозам.

Висновки роботи підтверджують, що традиційні державоцентричні підходи виявляються недостатніми для ефективної протидії транснаціональним загрозам, внутрішньодержавним конфліктам та регіональній нестабільності, що зумовлює необхідність розвитку кооперативних та комплексних підходів. Українська доктрина міжнародного права, враховуючи геополітичні реалії та досвід агресії, акцентує на «захищеності» як ключовій характеристиці безпеки та необхідності формування правопорядку, заснованого на верховенстві права. Практичне значення диференціації категорії «безпека» полягає у визначенні правової природи зобов’язань держав, архітектури безпекових організацій, меж правомірного застосування сили та співвідношення державного суверенітету і прав людини. Перспективним напрямом подальших досліджень є аналіз ефективності міжнародно-правових механізмів та розробка пропозицій щодо їх удосконалення з урахуванням досвіду України.

Відкриття провадження у справі про банкрутство: правова природа, суть та значення крізь призму економіко-правового підходу

О.В. Васковський — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджується правова природа, зміст та значення стадії відкриття провадження у справі про банкрутство в системі Кодексу України з процедур банкрутства крізь призму економіко- правового підходу.

Запропоновано авторське визначення відкриття провадження у справі про банкрутство, – це встановлений Кодексом України з процедур банкрутства (КУзПБ) процесуальний етап і юридичний факт, що оформлюється ухвалою господарського суду за результатами розгляду заяви боржника або кредитора та полягає у перевірці належності, обґрунтованості й добросовісності заявлених вимог, встановленні наявності передбачених КУзПБ підстав і ознак неплатоспроможності боржника чи реальної загрози її настання, вирішенні питання про можливість застосування до боржника процедур банкрутства, формуванні кола учасників справи та їх процесуального статусу, запровадженні спеціального правового режиму майна боржника (зокрема шляхом мораторію на задоволення вимог кредиторів) і запуску механізмів колективного, упорядкованого задоволення вимог кредиторів у межах справи про банкрутство. Обґрунтовано, що стадія відкриття провадження у справі про банкрутство становить собою фундаментальний (системоутворюючий) фільтр, через який відбувається трансформація правового статусу боржника та кредиторів: від загального правового режиму до спеціального правового режиму неплатоспроможності. Висловлено та обгрунтовано позицію, згідно з якою еономіко-правовий підхід є не просто одним із можливих, а єдино коректним і науково повноцінним методом аналізу стадії відкриття провадження у справі про банкрутство.

Виділено та обґрунтувати стрижневі положення щодо правової природи, суті та значення стадії
відкриття провадження у справі про банкрутство: стадія відкриття має конститутивне значення для всього провадження у справі про банкрутство; відкриття провадження – це момент трансформації правового статусу боржника та кредиторів; стадія відкриття провадження у справі про банкрутство виконує гарантійну (захисну) функцію, спрямовану на забезпечення добросовісного використання інституту банкрутства та недопущення його трансформації в інструмент зловживань; відкриття провадження – це точка стику (перетину) економічних та правових, матеріально-правових та суто процесуальних критеріїв допустимості застосування інституту неплатоспроможності; поступ (перехід) від «ліквідаційного» до «інсолвенційного» концепту відкриття провадження у справі про банкрутство.

Цифровізація як фундаментальний чинник трансформації правової системи

Є.В. Гущенков — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті розглянуто процес цифровізації суспільства як ключовий чинник формування нової моделі соціально-правових відносин, що охоплює всі сфери життєдіяльності – економіку, управління, освіту та право. Цифровізація визначається не лише як технологічна трансформація, а як комплексне суспільне явище, що змінює способи комунікації, механізми взаємодії між громадянами, державою та бізнесом. Особливу увагу приділено правовому регулюванню електронних договорів і використанню електронного цифрового підпису (ЕЦП) у сучасному правовому полі України.

З’ясовано, що електронні договори є важливим елементом електронної комерції та електронного документообігу, який забезпечує спрощення ділових процесів і підвищення рівня правової визначеності сторін. На підставі положень Цивільного кодексу України та Закону України «Про електронну комерцію» встановлено, що договір, укладений засобами інформаційно- комунікаційних систем, прирівнюється до письмової форми правочину. Таким чином, електронна форма договору не створює нової правової категорії, а виступає технологічною модифікацією традиційної письмової форми, яка повністю відповідає принципам цивільного права.

Детально проаналізовано роль електронного цифрового підпису, який виступає основним інструментом забезпечення юридичної чинності електронних документів. Визначено, що ЕЦП гарантує автентичність, цілісність та невідмовність електронних транзакцій, а його застосування надає документу юридичну силу, еквівалентну власноручному підпису. Розкрито механізм функціонування ЕЦП на основі криптографічних методів, які передбачають створення унікального
«відбитка повідомлення» та використання пари ключів – особистого і відкритого.

Окрему увагу приділено законодавчому регулюванню електронної ідентифікації, визначенню її поняття відповідно до Податкового кодексу України та аналізу Закону «Про електронні довірчі послуги». Розглянуто європейський контекст – регламент eIDAS, який встановлює стандарти взаємного визнання електронних ідентифікаторів і підписів у межах ЄС. Зроблено порівняльний аналіз національного та європейського законодавства, визначено необхідність подальшої гармонізації норм з метою спрощення транскордонних фінансових операцій і підвищення рівня інформаційної безпеки.

Підкреслено переваги впровадження електронних договорів і цифрових підписів у фінансовій сфері – підвищення безпеки персональних даних, зниження витрат на паперовий документообіг, прискорення обслуговування клієнтів і розвиток дистанційних сервісів. Разом із тим вказано на наявні ризики: можливість фішингових атак, несанкціонований доступ до електронних ключів, юридичні колізії у разі порушення процедури підписання.

Дотримання верховенства права при проведенні негласних слідчих (розшукових) дій

Д.Б. Сергєєва — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Вказується, негласні слідчі (розшукові) дії за своєю правовою природою є формою прихованого державного втручання у сферу приватного життя та комунікацій, тобто у ті цінності, які мають конституційний і конвенційний рівень охорони та можуть бути обмежені лише за наявності належної правової підстави, у визначених законом випадках і в передбачений законом спосіб. Статтю присвячено обґрунтуванню процесуально-доктринальної моделі дотримання верховенства права під час ініціювання, санкціонування, проведення та використання результатів негласних слідчих (розшукових) дій у кримінальному провадженні. Вихідним положенням є теза, що НСРД як «максимально інвазивний» інструментарій таємного втручання у приватність і комунікації не можуть бути легітимізовані виключно формальною наявністю процесуальної норми чи судового дозволу, а потребують оцінювання через критерії «якості закону», юридичної визначеності, пропорційності та ефективного судового контролю як запобіжника від свавільної дискреції. Запропоновано трирівневу структуру регламентації верховенства права щодо НСРД:
(1) засада верховенства права як базовий орієнтир правозастосування; (2) загальні положення про НСРД як універсальна процесуальна рамка допустимого втручання; (3) спеціальні гарантії для окремих видів НСРД і постфактум-механізми захисту. Аргументовано, що перевірка сумісності НСРД із верховенством права має здійснюватися через триєдиний тест належності, необхідності та розумності (співмірності), який забезпечує баланс між легітимною метою кримінального переслідування та недоторканністю приватної сфери. Окремо проаналізовано проблемний вузол повідомлення особи про тимчасове обмеження прав (ст. 253 КПК України) як дефіцит гарантій верховенства права, а також питання невідкриття матеріалів НСРД стороні захисту в контексті стандартів ЄСПЛ і необхідності процесуальних компенсаторів для збереження змагальності та справедливості провадження. Сформульовано висновок про те, що реальна дієвість верховенства права у сфері НСРД забезпечується лише за умов підвищення юридичної визначеності процедур, посилення інституту повідомлення та врівноваження режиму секретності із процесуальними гарантіями захисту.

Транскордонне співробітництво в контексті глобалізаційних та регіоналізаційних процесів: актуальні термнологічні засади

М.О. Форкош — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Стаття присвячена теоретико-методологічному аналізу транскордонного співробітництва як механізму регіональної інтеграції в контексті діалектичного взаємозв’язку глобалізаційних та регіоналізаційних процесів сучасного світового розвитку. Обґрунтовано, що глобалізація та регіоналізація розвиваються як різноспрямовані, проте паралельні та взаємодоповнюючі тенденції, жодна з яких не домінує над іншою, а їхня взаємодія визначає сучасну конфігурацію міжнародних відносин. Проаналізовано сутність глобалізації як процесу інтеграції різноманітних складових людства, що супроводжується посиленням загальної взаємозалежності держав, формуванням єдиного інформаційного простору, інтенсифікацією міжнародних потоків капіталу, поширенням технологій та становленням глобальних комунікаційних мереж. Досліджено феномен регіоналізації як процесу регіонального структурування простору та підвищення ролі регіонів у соціально-економічному й політичному житті суспільства, виокремлено його соціокультурну, економічну, політичну та інші форми. Встановлено, що в умовах глобалізації регіони перетворюються на самостійних акторів міжнародних відносин, формуючи нову просторову конфігурацію глобального простору та поступово стаючи ключовими структурними елементами світової системи XXI століття. Розкрито зміст поняття «глокалізація» як єдності глобального та локального вимірів розвитку, що відображає діалектичний взаємозв’язок цих тенденцій. Доведено, що транскордонне співробітництво постає ключовим механізмом регіональної інтеграції, який забезпечує практичну реалізацію принципів транснаціональності, інтегрує різноманітні форми регіоналізації, дозволяє прикордонним територіям сусідніх держав спільно формувати інтегровані економічні, соціальні та культурні простори, а також виступає дієвим інструментом превентивної дипломатії для пом’якшення потенційних конфліктогенних чинників. Особливу увагу приділено правовому виміру транскордонного співробітництва та обґрунтовано необхідність формування чіткого термінологічного апарату для ефективного правового регулювання транскордонної взаємодії та гармонізації законодавства України з європейськими стандартами.

Буття суспільної правосвідомості в інформаційному просторі України: сучасні світоглядно-ціннісні загрози

О.Д. Базаєв — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті розглянуто традиційну концепцію правосвідомості у контексті викликів інформаційного суспільства, вказано на її невідповідність реаліям, де правова ідеологія формується під впливом поверхневих та швидкісних оціночних суджень, породжених «кліповим мисленням», а правова психологія – під впливом маніпуляцій емоціями. Обґрунтовано необхідність адаптації філософсько-правової сутності поняття правосвідомості «людини інформаційної», сформованої під впливом електронних комунікацій.

Здійснено аналіз трансформаційних процесів правосвідомості, спричинених безпековими загрозами сучасного інформаційного простору України в умовах російсько-української війни. Виділено ключові деструктивні фактори, такі як цілеспрямована дезінформація, кібератаки та технологія діпфейків, які призводять до виникнення деформацій правосвідомості, зокрема правового нігілізму, інфантилізму та правової дезорієнтації. Проаналізовано, що ці загрози мають на меті не лише зміну правової ідеології, але й психологічну дестабілізацію суспільства та підрив довіри до державних інститутів.

Визначено, що найбільшу загрозу для правосвідомості у інфопросторі України несе неперевірений та маніпулятивний інформаційний цифровий контент.

Визначено правову прогалину у національній системі протидії інформаційним загрозам, що полягає у фокусуванні правових механізмів держави переважно на технічному захисті інфраструктури, залишаючи без належної уваги протидію ідеологічним інформаційним впливам, які спричиняють деформації правової свідомості. Обґрунтовано, що використання діпфейків є прямим викликом здатності суспільства диференціювати правду від брехні, що руйнує цілісність як індивідуальної, так і колективної правосвідомості.

Зроблено висновок про необхідність розробки та впровадження національної стратегії захисту суспільної правосвідомості громадян від маніпулятивного впливу на правосвідомість. Наголошено на важливості міждисциплінарного дослідження безпекових механізмів та розвитку інформаційно- правової культури й критичного мислення громадян як фундаментальних інструментів протидії негативним трансформаціям у правосвідомості громадян України.

Суддівський розсуд в умовах глобальних трансформацій сучасного суспільства

Р.В. Ванджурак — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Актуальність цього дослідження зумовлена тим, що попри складність і багатогранність поняття суддівської дискреції (розсуду) та невтихаючі дискусії щодо критеріїв застосування такої форми правозастосовної діяльності, розсуд на тлі глобальних трансформацій сучасного суспільства практично не фігурує в юридичних розвідках правозастосовної тематики. Прагнучи мінімізувати виявлену прогалину в науковому доробку й проаналізувати стан функціонуванням дискреційних повноважень в умовах сьогодення, у статті поставлено за мету дослідити функціонування суддівського розсуду в умовах глобальних трансформацій сучасного суспільства. При цьому, задля концептуального осмислення поняття розсуду й проблем його застосування в сучасних реаліях, дану наукову розвідку вирішено здійснити у філософсько-правовому ключі. Використовуючи такі загальнонаукові методи, як аналіз, синтез, узагальнення, індукція, дедукція, аналогія, першорядну роль відведено соціодинамічному підходу, за допомогою якого вдалося прийти до висновку, що глобальні трансформації сучасного суспільства зумовили також відповідні зрушення й у політичній та правовій сферах. Звідси дедалі очевиднішою стає розбіжність між стрімкою еволюцією правових відносин та відносною незмінністю законодавчої бази, а тому зростає нагальна потреба в перегляді суті та діапазону дискреційних повноважень, як засобу нівелювання прогалин між названими розбіжностями. Тож автором статті відстоюється думка, що методологія застосування дискреційних повноважень потребує перегляду низки її теоретичних засад. Такий перегляд має ґрунтуватися на комплексних підходах до розуміння та реалізації права, які дозволять об’єднати переваги різних методологічних підходів й тим самим підвищити відповідність між внутрішнім переконанням суб’єктів правозастосування та реальними обставинами конкретної справи. На переконання автора це можливо реалізувати у спосіб розширення меж дискреційних повноважень у сторону судового активізму, спрямованого на оптимальне поєднання правозастосовних та правотворчих аспектів судочинства. Окрему увагу в статті було приділено новим принципам здійснення судочинства, сформованими під впливом нинішніх суспільно-політичних процесів, зокрема залучення технологій штучного інтелекту, узаконення суддівського активізму тощо.

Щодо вдосконалення національної моделі суду присяжних з огляду на англо-американський досвід функціонування такої моделі

В.В. Безега — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Вказується, у контексті сучасної трансформації кримінальної процесуальної доктрини України особливої актуальності набуває питання інституційної автентичності суду присяжних. У статті здійснюється аналіз як наукових доктрин, судових рішень США, а також норм чинного законодавства України, які показують, що сучасний вітчизняний інститут суду присяжних об’єктивно вимагає суттєвої парадигмальної трансформації шляхом апроксимації засад саме класичної змагальної моделі та системну імплементацію її фундаментальних принципів.

Відзначається, що оптимізація вітчизняного інституту присяжних вбачається у впровадженні фундаментальних засад англо-американського права. Пріоритетними кроками мають стати функціональний розподіл повноважень між колегією присяжних і суддею, розширення переліку категорій справ, що підлягають такому розгляду, посилення автономії та незалежності журі присяжних під час прийняття вердикту, а також імплементації засадничої доктрини класичної моделі, фундаментальною ознакою якої є принцип остаточності, неоскаржуваність виправдувального вердикту.

За результатами проведеного дослідження зроблено висновок, що сучасний вітчизняний інститут суду присяжних вимагає переходу від чинної змішаної моделі (де професійні судді та присяжні спільно вирішують питання як факту, так і права) до класичної моделі, що базується на принципі чіткого розподілу повноважень. Оскільки саме імплементація засадничої доктрини класичної моделі – розмежування компетенції щодо «питання факту» та «питання права», ґрунтується на чіткому поділі способів встановлення істини в суді. У межах класичної моделі колегія присяжних здійснює безпосереднє пізнання фактичних обставин справи та встановлює причетність до них особи, тоді як професійний суддя забезпечує виключно юридичну кваліфікацію діяння. Внаслідок цього, посилюється принцип змагальності, який полягає в переході від формального вивчення матеріалів справи до реального інтелектуального протиборства сторін перед незалежним арбітром факту. Це забезпечує найвищий стандарт доказування, де переконливість аргументації сторін стає єдиним критерієм ухвалення рішення, що радикально мінімізує вплив інквізиційних чинників на результат правосуддя.

Нотаріат у структурі публічної влади: інституційний аналіз

А.Й. Герич, А.В. Герич — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню правової природи нотаріату та його місця в правовій системі України у контексті взаємодії з судовою владою. Аналізуються різні наукові підходи до визначення місця нотаріату в системі органів публічної влади, зокрема його віднесення до правоохоронних органів, характеристика як інституту превентивного правосуддя та розгляд як самостійної публічно-правової інституції. Досліджується подвійна природа нотаріату, який поєднує публічні та приватні начала: з одного боку, нотаріус є носієм публічної влади, виконуючи делеговані державою функції, з іншого – здійснює діяльність у межах вільної професії, зберігаючи незалежність та несучи особисту відповідальність за вчинені нотаріальні дії. Розглядається співвідношення судової та нотаріальної діяльності, обґрунтовується позиція, згідно з якою ці інститути утворюють послідовну систему захисту прав учасників цивільного обороту без конкуренції чи взаємної заміни. Аналізується превентивний характер нотаріальної діяльності як ключова ознака, що вирізняє нотаріат серед інших правових інституцій. На відміну від суду, який вирішує існуючі конфлікти, нотаріат забезпечує правову визначеність на етапі, що передує виникненню потенційних спорів. Досліджується правовий статус нотаріату в Європейському Союзі, де він виконує подвійне завдання: залишається інструментом приватноправового регулювання та водночас є суб’єктом реалізації публічних повноважень у сфері запобігання зловживанням і підвищення правової безпеки. Розглядаються міжнародні стандарти нотаріальної діяльності, зокрема Принципи нотаріальної функції Міжнародного союзу нотаріату, які визначають нотаріальні послуги як важливий інструмент у системі відправлення правосуддя. Обґрунтовується, що ефективність правоохоронної діяльності нотаріату зумовлена властивостями нотаріального акта, зокрема його публічною достовірністю. Формулюються висновки щодо особливого місця нотаріату в правовій системі України та перспектив удосконалення механізмів його взаємодії з судовою владою.

Професійна етика юристів та верховенство права в умовах воєнного стану

Л.В. Котова, Д.О. Степченко — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Стаття досліджує трансформацію професійної етики юристів в умовах збройного конфлікту на прикладі впливу повномасштабної російської агресії проти України з 2022 року. Аналізуються фундаментальні протиріччя між деонтологічними принципами адвокатської етики (незалежність, конфіденційність, пріоритет інтересів клієнта) та консеквенціалістськими суспільними очікуваннями, зокрема у контексті захисту осіб, обвинувачених у воєнних злочинах. Дослідження виявляє три ключові аксіологічні колізії: напруження між деонтологічними імперативами професії та суспільними очікуваннями швидкої справедливості; конфлікт між національними інтересами держави та універсальними правами людини; виклики забезпечення ефективного захисту в умовах заочного судочинства при обмеженому доступі до клієнтів.

На основі емпіричного аналізу встановлено негативну динаміку порушень прав адвокатів: випадки ототожнення правників з їхніми клієнтами зросли з 13 у 2022 р. до 32 за перше півріччя 2025 р.. Систематичний тиск проявляється через обмеження доступу до клієнтів у територіальних центрах комплектування, вручення повісток під час здійснення професійної діяльності та відкриття кримінальних проваджень проти адвокатів. Станом на вересень 2025 року 85% справ про воєнні злочини розглядаються у заочному провадженні, що створює структурні перешкоди для реалізації права на захист.

За статистичними даними, станом на 01.09.2025 р. в Україні зареєстровано 179 803 кримінальних правопорушення за статтею 438 Кримінального кодексу (воєнні злочини), винесено понад 111 вироків. Дослідження розглядає психологічні виклики для адвокатів, які стикаються з вторинною травматизацією, та ідентифікує необхідність системної інституційної підтримки адвокатури. Національна асоціація адвокатів України запровадила механізми підтримки, включаючи матеріальну допомогу, спеціалізовані курси з міжнародного гуманітарного права та програми професійного менторства. Стаття демонструє, що збереження професійно-етичних стандартів вимагає систематичної інституційної підтримки та рефлексивної готовності правничої спільноти до прийняття професійних ризиків, що становить відмінність між демократичною Україною та авторитарною Росією.

Проблеми цифровізації судочинства в Україні

В.М. Логойда — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Стаття присвячена проблемі цифровізації системи правосуддя в Україні як одного з перспективних напрямів покращення рівня якості надання судових послуг фізичним та юридичним особам.

Автор аналізує питання цифровізації правосуддя в контексті електронного забезпечення діяльності судів і в аспекті поступового запровадження цифрового правосуддя, коли окремі функції судді будуть передаватися інформаційним системам. Відзначено, що широке впровадження програмно-технічних засобів електронного забезпечення діяльності судів та широкий розвиток правової культури роботи з інформаційно-комунікаційними системами не тільки працівників суду, а і самих учасників процесу, є обов’язковою передумовою переходу до фундаментально нової філософії судівництва – до цифрового правосуддя, коли технології штучного інтелекту будуть безпосередньо залучені до процесу відправлення правосуддя.

В результаті автор робить висновок про те, що за останні чверть століття Україна досягла суттєвого прогресу на шляху електронного забезпечення процесу правосуддя. Значною мірою комп’ютеризовані суди, створені веб-портали органів судової влади, функціонує ряд онлайн-реєстрів (насамперед, ЄДРСР), створені можливості дистанційної комунікації з судом на всіх етапах руху справи (подання процесуальних документів до суду, розгляд справи в режимі відеоконференції, отримання і подальшого пред’явлення до виконання електронних виконавчих документів). Разом з тим, система електронного забезпечення судочинства все ще зіштовхується з технічними бар’єрами, консерватизмом учасників процесу та недосконалістю чинного законодавства. Очікується, що за умови належного фінансування, широкої просвітницької кампанії і послідовного удосконалення законодавства, система електронного забезпечення судочинства забезпечить повне витіснення з практики роботи суду паперового документообігу.

На відміну від цього, набагато складнішим, насамперед з юридичної та етичної точок зору, є процес переходу до системи електронного правосуддя, який передбачав би не просту автоматизацію роботи судді, а часткове усунення судді (людини) від процесу здійснення правосуддя і передачу відповідних функцій машині. Ця ідея потребує глибокого осмислення і додаткових наукових розвідок через суттєві ризики, які виникають при її можливій реалізації. Водночас, враховуючи об’єктивний характер науково-технічного прогресу, Україна змушена буде запроваджувати відповідні практики, починаючи з так званих справ незначної складності (малозначних справ), з поступовим розширенням сфери застосування систем штучного інтелекту і принципів функціонування смарт-контрактів по мірі здобуття відповідного досвіду у майбутньому.

Етимологічний підхід до визначення процесуальних правил ЄСПЛ крізь призму українських та зарубіжних словників

К.С. Музичук, П.С. Полетило — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджується проблема дефініції процесуальних правил (правил справедливого судочинства або правил) Європейського суду з прав людини, які використовуються ним в кримінальних процесах для оцінки справедливості та ефективності судових розглядів національних судів. Вивчення практики ЄСПЛ за понад шість десятиліть показало, що наднаціональний суд не пропонує визначення поняття «правило». Саме однією з труднощів впровадження процесуальних правил ЄСПЛ, встановлено авторами, є відсутність дефініції цього поняття у практиці наднаціонального органу. Постала проблема у дослідженні цього поняття.

Першим кроком у вирішенні наголошеної проблеми постало питання з’ясування правової суті поняття «правило» в українських та зарубіжних словниках. Потреба викликана ще й тим, що Кримінальний процесуальний кодекс України в переліку основних термінів поняття «правило» не передбачає, хоча в тексті окремих статей воно зустрічається.

В дослідженні використовувався такий підхід: досліджувалась структура поняття «правило» в українських та зарубіжних словниках; цю структуру клали в основу моделі поняття «правило» в кримінальному провадженні. На основі змісту складових поняття «правило» в кримінальному провадженні та їх синтезу встановлювалось правове визначення цього поняття.

Для уникнення помилок в розкритті змісту пропонованих дефініцій, спирались на загальний підхід до визначення будь-якого поняття, який пропонує наука «Логіка». Крім того, шляхом порівняння запропоновані дефініції перевіряли на несуперечливість.

Остаточно: вдалось запропонувати кілька правових дефініцій поняття «правила справедливого судочинства». Окремі з них наступні.

Правило – це сукупність процесуальних дій суду, що визначають порядок ведення судового розгляду в кримінальному провадженні, спрямовані на дотримання його справедливості на основі співвідношення доказів обвинувачення та захисту.

Правило – це сукупність процесуальних дій суду, розроблених ЄСПЛ для регулювання ходу судового розгляду з метою забезпечення справедливості стосовно сторін кримінального провадження.

Правило – це процесуальне керівництво, яке скеровує суд, в конкретних умовах, на справедливий розгляд кримінального провадження.

Ефективність діяльності органів прокуратури щодо підтримки потерпілих і свідків у кримінальному провадженні

О.І. Назарук, О.В. Крикунов — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті комплексно досліджується ефективність діяльності органів прокуратури у сфері підтримки потерпілих і свідків у кримінальному провадженні. Обґрунтовується, що потерпілі та свідки є важливими учасниками кримінального процесу, які відіграють ключову роль у формуванні доказової бази, а рівень підтримки прокуратурою цих категорій осіб безпосередньо впливає на об’єктивність та результативність досудового розслідування і судового розгляду, а також на формування рівня довіри суспільства до державних органів загалом. Проаналізовано сучасні наукові підходи до розуміння поняття «ефективність діяльності прокуратури» як міри досягнення законодавчо визначених завдань прокурора в найбільш раціональний спосіб із врахуванням засад діяльності органів прокуратури та забезпечення балансу інтересів усіх учасників процесу. Детально розглядається роль прокурора як центрального суб’єкта системи захисту прав потерпілих і свідків на всіх стадіях кримінального провадження в контексті його повноважень щодо підтримання публічного обвинувачення і процесуального керівництва досудовим розслідуванням.

Значна увага приділена аналізу нормативно-правового забезпечення підтримки потерпілих і свідків, зокрема вимогам наказу Генерального прокурора, що визначає критерії оцінки ефективності прокурорської діяльності в цій сфері, серед яких – своєчасність підтримки, повнота підтримки та дієва участь у кримінальному процесі. У контексті триваючого збройного конфлікту висвітлено нагальну потребу вдосконалення механізмів індивідуальної оцінки ризиків, застосування заходів безпеки, а також комплексної допомоги потерпілим і свідкам, особливо вразливим категоріям.

Встановлено проблемні аспекти практичної реалізації повноважень прокурорів, зокрема недостатній рівень міжвідомчої взаємодії з іншими інституціями та потребу у систематичній професійній підготовці фахівців із урахуванням європейських стандартів. Запропоновано низку рекомендацій для підвищення ефективності діяльності органів прокуратури щодо підтримки потерпілих і свідків, що охоплюють організаційно-управлінські, нормативно-правові та кадрові заходи, а також розвиток співпраці з іншими структурами.

Правові аспекти посилення прокурорського нагляду у сфері контррозвідувальної діяльності

С.П. Стецюк — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

03 червня 2025 року у Верховній Раді України зареєстровано проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення прокурорського нагляду за дотриманням законності органами та підрозділами, що здійснюють оперативно-розшукову та контррозвідувальну діяльність» (реєстраційний № 13344) [1]. Із пояснювальної записки законопроекту встановлено, що метою його прийняття є реалізація Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023-2027 роки, схваленого Указом Президента України від 11 травня 2023 року № 273/2023 [2]. Зокрема, передбачено надати органам прокуратури можливість ефективно забезпечувати дотримання вимог Конституції та законів України у діяльності органів сектору безпеки, виявляти порушення прав і свобод людини та громадянина і контролювати стан правопорядку під час здійснення оперативно-розшукової та контррозвідувальної діяльності. Проте навіть за наявності зазначених благих цілей постає питання конституційної сумісності та правової збалансованості таких змін. Відповідно до позиції Конституційного Суду України, принцип верховенства права, який включає складову правової визначеності, передбачає, що діяльність усіх органів державної влади повинна здійснюватися виключно у межах повноважень, передбачених Основним Законом.

Автором статті здійснено правовий аналіз положень законопроекту, його відповідність Конституції України та іншим нормативно-правовим актам, а також наведено можливі правові наслідки запропонованих змін. Зазначено, що запропоноване розширення прокурорських повноважень без внесення відповідних змін до статті 131-1 Конституції України може бути визнане неконституційним. Доведено, що посилання ініціаторів законопроекту на Комплексний стратегічний план реформування органів правопорядку є юридично необґрунтованим, оскільки цей документ не передбачає розширення функцій прокуратури. Висвітлено й інші недоліки законопроекту, зокрема: відсутність системної узгодженості між положеннями окремих законів; посилання на норми, які втратили чинність; ризик розкриття відомостей, що не належать до предмета прокурорського нагляду. Зроблено висновок про необхідність доопрацювання законопроекту з урахуванням принципів правової визначеності, пропорційності та верховенства права.

Наслідки Закону України «Про лобізм» та його узгодження із Законом України «Про запобігання корупції»

М.Г. Чалий, С.М. Іващенко — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджуються наслідки запровадження Закону України «Про лобіювання» та проблеми його узгодження із Законом України «Про запобігання корупції». В умовах трансформації політичної системи та активної демократизації державного управління в Україні лобістську діяльність необхідно розглядати як легітимний інструмент впливу приватних осіб, організацій та груп інтересів на процес ухвалення державних рішень. Водночас правове регулювання лобізму потребує чіткого визначення статусу лобістів, предмету лобіювання, правил взаємодії з органами влади та механізмів контролю, що дозволяє запобігти можливим корупційним проявам.

У статті аналізуються колізії між законодавчими нормами, які виникають у процесі одночасного застосування Законів «Про лобіювання» і «Про запобігання корупції». Привертає увагу невизначеність ключових термінів, дублювання процедур звітування, обмеження повноважень контролюючих органів, а також потенційна легалізація тіньових механізмів впливу. Особлива увага приділяється ризикам посилення переваг великого бізнесу у формуванні державної політики, можливим маніпуляціям із джерелами фінансування та недостатньому контролю за достовірністю поданої інформації.

Окремо розглядається міжнародний досвід регулювання лобізму, зокрема практика США, Канади та країн ЄС, де ефективне регулювання забезпечується через публічні реєстри лобістів, відкриту звітність та суворі етичні стандарти. Поєднання правових та етичних норм дозволяє знизити корупційні ризики та забезпечити рівний доступ різних груп інтересів до процесу ухвалення рішень.

Висвітлюються шляхи удосконалення українського законодавства: гармонізація термінології, інтеграція реєстрів і звітності, запровадження обмежень на практику «обертових дверей», встановлення етичних стандартів і прозорих вимог щодо фінансування, а також поетапне впровадження закону з тестуванням нових механізмів. Успішне застосування закону можливе лише за умови чіткого узгодження з антикорупційним законодавством та належного інституційного забезпечення, що забезпечить прозорість, підзвітність та баланс інтересів держави, бізнесу та громадянського суспільства.

Верховенство права та судова практика Європейського суду з прав людини: питання забезпечення виконання судових рішень

О.В. Щербанюк, О.В. Данилюк — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Вказується, протягом усієї історії Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод верховенство права було полярною зіркою, що спрямовує еволюцію прецедентного права Європейського суду з прав людини. Останніми роками посилився нормативний вплив верховенства права у його судовій практиці, зокрема у справах, що стосуються незалежності судової влади. Незалежність судової влади є лише одним із головних проявів ширшого зсуву в бік більш суворого застосування верховенства права, концептуально нездатного трансформуватися відповідно до політичного порядку денного тих, хто прагне необмеженої влади.

Визначено, верховенство права є фундаментальним принципом, що визначає зміст і спрямованість діяльності всієї системи державної влади, зокрема судової. Це засадничий орієнтир функціонування правової держави, який передбачає підпорядкування всіх суб’єктів правовідносин закону та визнання прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності. Одним із ключових елементів цього принципу є забезпечення ефективного виконання судових рішень, адже без їх реального втілення в життя сам судовий захист втрачає зміст. Саме з цього погляду практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) щодо України має не лише юридичне, а й концептуальне значення для усвідомлення стану верховенства права в державі.

Акцентовано увагу на тому, що практика ЄСПЛ чітко демонструє, що держава, яка не спроможна забезпечити виконання судових рішень, фактично позбавляє своїх громадян права на правосуддя. Реальне впровадження принципу верховенства права можливе лише тоді, коли судове рішення сприйматиметься як остаточна і безумовна норма поведінки, а не як декларація, виконання якої залежить від волі посадовця. У судовій практиці верховенство права і демократія як протиставляються (поняття використовуються в одному міркуванні, але не обов’язково поєднуються), так і накладаються один на одного (поняття вживаються майже як синоніми). Це більше, ніж проста двозначність, ця комбінація виявляє верховенство права, яке, як гарантія демократичної якості режиму, може аналізуватися поперемінно як ідеалізована політична мета або як засіб досягнення цієї мети.

Захист цивільного населення у збройних конфліктах за міжнародним правом

О.В. Бабарицький, А.І. Ігнатьєва, В.В. Скорик — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті здійснено ґрунтовний аналіз міжнародно-правових норм забезпечення захисту цивільного населення в умовах збройних конфліктів із урахуванням особливостей їх практичного застосування під час збройної агресії проти України. Автор зауважує, що гарантування життя, безпеки та людської гідності цивільних осіб становить одну з ключових засад міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини і реалізується через дотримання принципів чіткого розрізнення між цивільними та комбатантами, пропорційності застосування сили, гуманності, а також обмеження засобів і методів ведення бойових дій.У роботі проаналізовано міжнародно-правові норми, що регулюють правовий статус цивільного населення та визначають обов’язки учасників збройного конфлікту щодо його захисту. Також враховано міжнародні стандарти, що визначають межі допустимих дій у війні та обов’язок сторін уникати шкоди цивільному населенню. Особливу увагу приділено актуальним проблемам реалізації норм міжнародного гуманітарного права, зумовленим трансформацією характеру сучасних збройних конфліктів, використанням невибіркових засобів ураження та систематичним ігноруванням міжнародних зобов’язань. На основі офіційних матеріалів Управління Верховного комісара ООН з прав людини проаналізовано тенденції зростання кількості жертв серед цивільного населення України, а також масштаби руйнування житлової, соціальної та критичної інфраструктури. Окремо висвітлено правові гарантії захисту найбільш уразливих груп цивільних осіб, насамперед жінок і дітей, та проблематику сексуального і ґендерно зумовленого насильства в умовах збройного конфлікту. Проаналізовано практику Європейського суду з прав людини щодо застосування положень Конвенції в ситуаціях збройних конфліктів, зокрема з питань меж юрисдикції Суду, критеріїв правомірності застосування летальної сили та співвідношення норм міжнародного гуманітарного права і міжнародного права прав людини. Зроблено висновок, що забезпечення реального захисту цивільного населення можливе лише за умови ефективної імплементації міжнародно-правових норм, належного документування воєнних злочинів та гарантування невідворотності юридичної відповідальності за їх вчинення.

Теорія «свободи морів» Ґуго Ґроція та її роль у формуванні сучасних принципів міжнародно-правового співробітництва

К.В. Бережна, Р.О. Беспаленков, О.М. Слісаренко — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Автори запропонованої статті на основі методів контент-аналізу, історико-правового, хронологічного та порівняльного аналізу праць видатного нідерландського вченого-енциклопедиста, теоретика та історика права Ґ. Ґроція вивчають історико-правову спадщину цього мислителя. Оскільки юридична спадщина Ґ. Ґроція широка і різноманітна, аналізуватись будуть лише ті правові праці Ґ. Ґроція, які торкаються питань міжнародного права і, зокрема, такого його інституту, як морське право, в тому числі проблематики міжнародно-правового співробітництва держав.

До таких праць автори статті віднесли капітальний трактат «Про право війни та миру» та меншу за об’ємом працю «Вільне море». Хоча дані праці написано чотириста років тому, але вони не лише мають історико-правовий сенс, але й започаткували більшість сучасних принципів морського права, а також накреслили бажаність і необхідність міжнародної взаємодії, яку ми розуміємо зараз як міжнародно-правове співробітництво.

На межі ХVI–XVII ст. відбувалися докорінні зміни в усвідомленні правосуб’єктності та джерел права, внаслідок чого метафізичне (божественне) право усе більше поступається теорії народного суверенітету, а теорія суспільного договору завойовує популярність як джерело державотворення.

В означених працях було Ґ. Ґроцієм сформульовано головні принципи міжнародного права ранньомодерного часу, які, однак, не втратили актуальності й у теперішній час.

Найважливішим із них можна вважати принцип суверенної рівності держав (право рівності), незалежно від їх розміру та військової потуги. Звідси витікає принцип рівного доступу до світового океану. Ґ. Ґроцій переконливо доводить неможливість проголошення приватною власністю однієї чи кількох держав Світового океану, адже неможливо встановити режим реального володіння водним простором, а отже, океан може виступати лише спільною річчю людства. Однак людство складає єдність усіх людей, а значить, ефективно використовувати море вони можуть тільки у співпраці та взаємодопомозі.

Уже в цій ранній праці Ґ. Ґроцій виступає послідовним прибічником мирного розв’язання конфліктів. Цю ж лінію він проводить і в подальшій своїй творчості. Логічно, що саме його підхід став основою сучасних принципів морського права та міжнародно-правового співробітництва, прийнятих ООН.

Міжнародно-гуманітарні зобов’язання щодо надання медичної допомоги та захисту медичного персоналу в умовах збройних конфліктів та надзвичайних ситуацій

А.Б. Берзіна — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджуються міжнародно-гуманітарні зобов’язання щодо надання медичної допомоги та захисту медичного персоналу в умовах збройних конфліктів та надзвичайних ситуацій. Аналізуються міжнародно-гуманітарні зобов’язання держав та інших суб’єктів щодо гарантування доступності, безперервності та етичності надання медичної допомоги в умовах збройних конфліктів і надзвичайних ситуацій. Розкрито зміст основних міжнародно- правових актів, насамперед Женевських конвенцій та Додаткових протоколів, які визначають стандарти захисту поранених і хворих, статус та гарантії безпеки медичного персоналу, правила функціонування медичних закладів і санітарного транспорту. Здійснено огляд офіційних коментарів Міжнародного Комітету Червоного Хреста, документів ВООЗ та ООН, рекомендацій INSARAG та інших міжнародних керівних матеріалів, що регламентують організацію медичної евакуації, медичне сортування, принципи реагування на масові санітарні втрати та вимоги до медичних команд екстреного реагування. Особливу увагу приділено чинникам, які впливають на виконання норм міжнародного гуманітарного права: екстремальним умовам, перевантаженню медичної системи, логістичним обмеженням, ризикам нападів на заклади охорони здоров’я та перешкоджанню евакуації. Проаналізовано, як доктрина «найкраще з можливого за даних обставин» визначає порядок прийняття медичних рішень у ситуаціях обмежених ресурсів. Наголошено, що медичне сортування має здійснюватися виключно за критеріями медичної необхідності та шансу на виживання, без дискримінації.

У роботі підкреслюється нерозривний зв’язок між нормами міжнародного гуманітарного права, міжнародними етичними принципами Міжнародної Медичної Асоціації та глобальними стандартами реагування на надзвичайні ситуації. Вони формують узгоджену систему мінімально допустимих стандартів дій медичних служб та гарантують правовий захист медичного персоналу, що діє добросовісно й відповідно до наявних можливостей. Стаття демонструє, що навіть в умовах високої інтенсивності бойових дій чи при масштабних надзвичайних ситуаціях держави зобов’язані забезпечувати максимально можливий рівень медичної допомоги та безпеки пацієнтів і медичного персоналу.

Сучасні виклики та трансформації міжнародного приватного права: вплив на правове регулювання в Україні

Є.Ю. Бова, М.О. Материнко — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджено сучасні виклики та трансформації міжнародного приватного права в умовах євроінтеграційних процесів і повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України. Авторами розкрито вплив глобалізаційних процесів, масової міграції населення, значних трансформацій у сфері власності, підприємницької діяльності, сімейних, спадкових і договірних правовідносин на динаміку формування приватноправових відносин з іноземним елементом. Визначено, що Закон України «Про міжнародне приватне право» 2005 року, залишаючись базовим актом колізійного регулювання, уже не повною мірою відповідає сучасним реаліям, що зумовлює необхідність його системного оновлення. На підставі аналізу доктрини й актуальної судової практики з’ясовано проблеми гармонізації українського законодавства з правом ЄС, потребу модернізації механізмів визначення юрисдикції, вибору застосовного права та визнання іноземних судових рішень.

Окрему увагу автори приділяють впливу воєнного стану в Україні на збільшення кількості транскордонних спорів, ускладнення процедур встановлення особистого статусу, підтвердження місця проживання та правового режиму майна, що перемістилося між юрисдикціями.

Проаналізовано виклики, пов’язані зі застосуванням норм міжнародного гуманітарного права та права прав людини, а також окреслено прогалини у міжнародно-правовому регулюванні використання штучного інтелекту й цифрових технологій у транснаціональних відносинах.
Узагальнено позитивні впливи та можливі наслідки для українського правозастосування.

Обґрунтовано доцільність оновлення або перекодифікації міжнародного приватного права України відповідно до acquis ЄС, тенденцій уніфікації права, з урахуванням потреб правозастосування в умовах війни та післявоєнного відновлення. Автори підкреслюють, що модернізація міжнародного приватного права є ключовою умовою забезпечення правової стабільності, ефективного захисту прав учасників транскордонних приватноправових відносин, посилення міжнародної співпраці та інтеграції України в європейський правовий простір.

Правові механізми реалізації пакета “Fit for 55”: між амбіціями та ефективністю

Л.В. Братко — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу запровадження правових інструментів досягнення кліматичних цілей в ЄС відповідно до міжнародно-правових зобов’язань за Паризькою угодою. В рамках Європейської зеленої угоди автор досліджує кліматичні політики щодо досягнення кліматичної нейтральності до 2050 року та проміжної цілі скорочення викидів на 55% до 2030 року, зокрема ефективність впровадження пакету законодавчих ініціатив “Fit for 55” ухваленого з метою забезпечення галузевою взаємодії в ЄС, а також відповідність задекларованих кліматичних цілей реальній ефективності правозастосування. ЄС має не лише ціль щодо скорочення на 55% до 2030 року, а й окрему проміжну ціль на 2040 рік, яка показує, скільки ще потрібно скоротити викидів після 2030-го, щоб реально вийти на кліматичну нейтральність у 2050 році.

Автор розглядає ключові механізми ЄС досягнення кліматичної нейтральності відповідно до вимог Регламентів 2018/2001 та (ЄС) 2021/1119, врахування яких є важливим для ухвалення національних планів скорочення викидів. Аналізується науковий дискурс щодо ефективності кліматичної політики ЄС, яка значною мірою визначається тим, наскільки результативно держави-члени впроваджують на національному рівні інструменти пакета “Fit for 55”, зокрема декарбонізацію промисловості та транспорту, систему торгівлі викидами (EU ETS), прикордонний вуглецевий коригувальний механізм (CBAM), розвиток відновлювальної енергетики, реформу енергетичного оподаткування, підвищення енергоефективності будівель і Регламент про метан, спрямований на моніторинг та усунення витоків. Окрему увагу приділено практичним викликам їх реалізації – соціальним наслідкам, регіональним відмінностям, політичній чутливості та впливу глобальних криз, включно з війною в Україні й енергетичною нестабільністю на ринку ЄС. У дослідженнях також наголошується, що зазначені інструменти по-різному впливають на ціноутворення й темпи декарбонізації авіаційного сектору, оскільки EU ETS, квоти SAF, енергетичне оподаткування та механізм CORSIA змінюють вартість перельотів залежно від географії маршрутів і нормативного режиму.

Релевантні індикатори для оцінки ймовірного геноцидного наміру знищити національну групу

М. Віщик — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Спеціальний намір знищити захищену групу повністю або частково є центральним правовим інгредієнтом, що відрізняє злочин геноциду від інших міжнародних злочинів. Водночас він також залишається одним із найскладніших та найбільш багатошарових елементів для доведення. Оскільки прямі докази, що вказують на наявність геноцидного наміру, є рідкісними та здебільшого неможливими для отримання, аналіз зазвичай ґрунтується на непрямих доказах з огляду на вимогу, що геноцидний характер наміру є єдиним розумним висновком з наявних доказів. У цій статті представлено методологію оцінки ймовірного існування геноцидного наміру у випадках, коли національна група є ймовірною ціллю. Це має особливе значення для українських органів правосуддя в їхньому розслідуванні геноциду в контексті злочинів, скоєних російськими силами в Україні. У статті представлено алгоритм, що включає кілька етапів, де фільтрація масиву основоположних діянь є першим необхідним кроком, спрямованим на розмежування діянь, що мають дискримінаційний характер, від тих, які за своєю суттю є невибірковими та позбавлені ознак спеціального наміру. Далі, у статті підкреслюється важливість встановлення спрямованості ймовірного наміру на групу повністю або, альтернативно, на групу частково, а також оцінки істотності частини, на яку спрямований намір. У статті представлено методологію оцінки істотності як за допомогою кількісного (тобто числового), так і якісного підходів, причому останній включає оцінку важливості цільової частини. Застосовуючи призму міжнародної судової практики, у статті детально розглядається важливість різних контекстуальних факторів для аналізу ймовірного існування геноцидного наміру. Перший з факторів для аналітичного фокусу стосується способу скоєння основоположних діянь. У ній висвітлюється вивчення різних обставин, як-от повторюваність та послідовність моделі поведінки, жорстокість діянь, організований та скоординований спосіб їх вчинення. Крім того, у статті підкреслюється важливість ретельної оцінки особи потерпілих від основоположних діянь, зокрема їх значення для виживання групи. Серед них лідери групи відіграють істотну роль, особливо у випадках, коли національні групи є ціллю знищення. Стаття завершується аналізом ролі соціально-культурних нападів, риторики та висловлювань ймовірних виконавців, а також існування плану або політики для встановлення наміру.

Еволюція кримінально-процесуального захисту прав людини під час збройних конфліктів: від імперських кодифікацій до сучасного міжнародного гуманітарного права

І.С. Ганенко — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Стаття досліджує етапи еволюції кримінально-процесуального захисту прав людини саме в часи появи збройних конфліктів. Метою дослідження є виділення особливостей змін практики захисту прав людини від імперських установ у ХІХ-початку ХХ столітті і до появи конструкцій міжнародного гуманітарного права та розслідування міжнародних кримінальних злочинів. Здійсненний історико-правовий аналіз допоміг виявити процеси змін кримінального процесу, від практик забезпечення державної безпеки в імперських правових системах до первинних проявів гуманізації та захисту індивіда в міжнародному праві. Доведено, що еволюція норм міжнародного права сформувала нову модель, коли в її межах окрема особа стала суб’єктом безпосереднього міжнародного захисту. Цей перехід змусив вийти правову державну конструкцію за межі традиційної доктрини про абсолютний суверенітет держави. Обґрунтовано, що поточна архітектура міжнародно-правового регулювання закріплює «жорстке ядро» недерогованих прав. Утворені деталізовані процесуальні гарантії стосовно обвинувачених, включно з презумпцією невинуватості та обов’язковим правом на захист. Науковий внесок полягає у систематизації ролі інституту індивідуальної міжнародної кримінальної відповідальності, який через принцип комплементарності стимулює держави до гармонізації національних кримінально-процесуальних норм. Практична цінність полягає у використанні результатів для удосконалення національного кримінального процесу в умовах війни та гармонізації внутрішнього законодавства з міжнародними стандартами. Матеріали статті можуть бути застосовані у процесі фахової підготовки суддів, прокурорів та адвокатів, які здійснюють діяльність у сфері розслідування і судового розгляду воєнних злочинів. Перспективи наукових розвідок пов’язані з аналізом ефективності механізмів імплементації міжнародних процесуальних гарантій у правових системах держав, що перебувають у стані тривалого військового конфлікту. Це передбачає оцінку функціональної ролі принципу комплементарності у національних юрисдикціях та його впливу на зміцнення верховенства права.

Етапи та тенденції розвитку науково-правової доктрини щодо використання дистанційного зондування Землі

О.Ю. Голуб — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний аналіз етапів становлення та розвитку науково-правової доктрини щодо використання дистанційного зондування Землі. Визначено, що дистанційне зондування Землі як технологія спостереження за поверхнею та атмосферою планети за допомогою сенсорних систем, розміщених на супутниках, літаках чи інших літальних апаратах, стало одним із ключових інструментів сучасної науки, економіки та управління. Разом із технологічним поступом виникла потреба у правовому осмисленні нової діяльності, що зумовило формування доктрини у кілька послідовних етапів.

Перший етап (1950–1970-ті роки) характеризувався зародженням досліджень та дискусій щодо допустимості дистанційного зондування Землі у світлі Договору про космос 1967 року. Другий етап (1980-ті роки) ознаменувався інституційним визнанням дистанційного зондування Землі як окремої правової проблеми та прийняттям Принципів ООН 1986 року, які закріпили базові правила поведінки держав. Третій етап (1990–2000-ті роки) відобразив процес комерціалізації та приватизації космічних програм, що актуалізувало питання інтелектуальної власності, міжнародної торгівлі даними та захисту стратегічних інтересів держав. Четвертий етап (2010–2020-ті роки) характеризується багатовимірністю та інтеграцією: поєднанням екологічного, комерційного та безпекового вимірів, гармонізацією національних і міжнародних правових режимів та пошуком нових моделей регулювання.

У роботі використано історико-правовий, порівняльно-правовий та системний методи, що дозволили простежити еволюцію доктрини від загальних принципів космічного права до спеціалізованих норм міжнародного та національного регулювання. Особливу увагу приділено внеску міжнародних та українських учених, які розробляли концепції «глобального публічного інтересу» та «інформаційного суверенітету», а також пропонували моделі гармонізації законодавства.

Стаття має на меті окреслити ключові тенденції розвитку правового забезпечення дистанційного зондування Землі, виявити проблеми та суперечності, що залишаються актуальними, та визначити перспективи формування комплексної моделі сталого правового регулювання у цій сфері.

Особливості практики Європейського суду з прав людини у сфері соціального захисту

Н.С. Горобець, Л.В. Пилипенко — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Статтю присвячено визначенню змісту, підходів та тенденцій практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) у сфері соціального захисту та їхнього впливу на формування національної політики і правозастосування у державах-членах Ради Європи. З’ясовано значення категорії «соціальний», що є основою для розуміння соціальних прав. Визначено, що соціальні права є правами другого покоління, що охоплюють охорону здоров’я, житло, соціальне забезпечення, освіту та гідний рівень життя, регулюють ключові суспільні відносини, є основою життєдіяльності людини та визначають зміст діяльності соціальної правової держави. Встановлено, що незважаючи на те, що Конвенція про захист прав і основоположних свобод людини (далі – Конвенція) прямо не гарантує соціальні права, практика ЄСПЛ демонструє можливість їх захисту через тлумачення положень про право на життя, майно, недискримінацію та ефективний правовий захисті. Окрему увагу приділено приділено захисту майнових прав у сфері соціальних виплат. З’ясовано, що відповідно до правової позиції ЄСПЛ соціальні виплати можуть розглядатися як «майно», що підлягає захисту. Наведено ключові рішення ЄСПЛ, що стосуються соціальних виплат, недискримінації за статтю, віком, соціальним або національним походженням, практики позитивної дискримінації у питанні пенсійних та соціальних виплат. Окремо розглянуто прецеденти ЄСПЛ щодо застосування статті 3 Конвенції у контексті забезпечення адекватного рівня медичної допомоги та гідних умов утримання як прояву соціального захисту, а також взаємозв’язок соціальних прав із політичними свободами та іншими правами людини.

Визначено, що ЄСПЛ формує загальноєвропейські стандарти реалізації соціальних прав, залишаючи державам певну дискрецію у визначенні конкретних механізмів соціальної політики, але водночас контролює недопустимість свавільних або дискримінаційних обмежень. В Україні імплементація рішень ЄСПЛ через законодавство та судову практику сприяє гармонізації національної системи з європейськими стандартами та посиленню ефективного захисту соціальних прав громадян.

Реституція та відшкодування шкоди жертвам воєнних злочинів: доказові аспекти та міжнародна відповідальність

Ю.В. Гоцуляк — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Вказується, повномасштабна війна проти України загострила проблему забезпечення права постраждалих від воєнних злочинів на реституцію та компенсацію збитків в умовах системних порушень міжнародного гуманітарного права. Відновлення справедливості після закінчення воєнних дій має включати не тільки кримінальне переслідування винних, а й гарантування повноцінної компенсації матеріальної та моральної шкоди потерпілим. Реституція і відшкодування втрат становлять ключові компоненти перехідного правосуддя, покликані відновити порушені права та сформувати підґрунтя для постконфліктної відбудови суспільства.

Статтю присвячено комплексному дослідженню правових, доказових та інституційних механізмів реалізації права на реституцію та відшкодування шкоди жертвам воєнних злочинів у контексті збройної агресії проти України. Реституція й компенсація розглядаються як ключові елементи перехідного правосуддя, спрямовані на відновлення status quo ante, забезпечення справедливості та відшкодування шкоди, завданої фізичним і юридичним особам унаслідок порушень міжнародного гуманітарного права.

Проаналізовано міжнародно-правові стандарти, закріплені у Римському статуті Міжнародного кримінального суду, резолюціях Генеральної Асамблеї ООН і практиці міжнародних трибуналів, які визнають невід’ємне право жертв на поновлення майнових прав, компенсацію збитків і отримання репарацій за шкоду, заподіяну в умовах збройного конфлікту та дії воєнного стану. Особливу увагу приділено значенню належної доказової бази як передумови реалізації компенсаційних прав у судових і позасудових процедурах.

Розкрито методологію документування руйнувань шляхом збору фото- й відеоматеріалів, фіксації свідчень очевидців, збереження правовстановлюючих документів і кадастрових даних. Проаналізовано застосування цифрових інструментів, зокрема OSINT-технологій, геопросторової аналітики, супутникових знімків і блокчейн-реєстрів для верифікації та збереження доказів. Досліджено міжнародні й національні механізми фіксації шкоди, а також роль правоохоронних органів України у встановленні причинно-наслідкових зв’язків і забезпеченні стягнення репарацій. Обґрунтовано необхідність міжвідомчої координації для підвищення якості доказування та ефективності захисту прав жертв.

Гарантії права на справедливий суд в екстремальних умовах: національні та міжнародні стандарти

М.І. Грабинський, О.Р. Дем’янчук — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті розглядається право на справедливий суд як фундаментальна гарантія захисту прав людини, що, у свою чергу, є необхідною умовою верховенства права в державі. Описано історичні передумови становлення права на справедливий суд як частини внутрішньодержавного та міжнародно-правового дискурсу, починаючи від зародження терміна «fair trial» у правовому дискурсі XVII століття до сучасного нормативного закріплення, передусім, у сфері міжнародного права прав людини. Конкретизовано зміст права на справедливий суд у національному праві України та міжнародному праві, зокрема в контексті положень Конституції України, Загальної декларації прав людини, Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Розкрито основні складові права на справедливий суд: незалежність і безсторонність суду, публічність процесу та презумпцію невинуватості. Особливу увагу приділено аналізу впливу екстремальних умов, таких як війна, надзвичайний або воєнний стан, на реалізацію права на справедливий суд. Розглянуто питання допустимості обмеження чи відступу від зобов’язань держав у сфері забезпечення права на справедливий суд відповідно до національних норм законодавства України і міжнародних договорів з прав людини. На основі практики Європейського суду з прав людини, зокрема у справах Golder v. United Kingdom, Aksoy v. Turkey та Ireland v. United Kingdom, обґрунтовано, що навіть за умов дерогації держава зобов’язана гарантувати мінімальний стандарт правосуддя, який включає доступ до суду, незалежність і неупередженість судової влади та, відповідно, ефективний захист прав особи. Зроблено висновок про різницю нормативно-правового регулювання права на справедливий суд у законодавстві України (зокрема, Конституції) та міжнародно-правових актах (зокрема, Загальній декларації прав людини, Європейській конвенції з прав людини та Міжнародному пакті про громадянські та політичні права), а практика Європейського суду справ людини показує взаємозв‘язок між правом на справедливий суд та правом на ефективний засіб правового захисту.

Керівні принципи з питань внутрішнього переміщення у системі міжнародного захисту прав внутрішньо переміщених осіб

Т.А. Грекул-Ковалик, І.Ж. Торончук — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний аналіз Керівних принципів з питань внутрішнього переміщення як універсального міжнародного стандарту захисту прав внутрішньо переміщених осіб. Наголошено, що в умовах стрімкого зростання масштабів внутрішнього переміщення, спричиненого збройними конфліктами, політичною нестабільністю, масовими порушеннями прав людини та природними катастрофами, особливої актуальності набуває питання удосконалення міжнародно-правових механізмів реагування та захисту внутрішньо переміщених осіб.

Розкрито історичні передумови та процес підготовки Керівних принципів, проаналізовано їхню структуру, юридичну природу, зміст основних положень, а також визначено їхнє місце у системі міжнародного права прав людини та міжнародного гуманітарного права. Встановлено, що Керівні принципи, хоча й мають рекомендаційний характер, набули значного авторитету в міжнародній практиці, оскільки поєднали норми різних галузей міжнародного права та стали основою для розробки національних законодавчих актів та регіональних договорів, зокрема Кампальської конвенції Африканського Союзу 2009 р.

Особливу увагу приділено аналізу наукових підходів українських і зарубіжних дослідників до розуміння сутності та значення Керівних принципів. Визначено, що їхнє прийняття стало важливим етапом у розвитку доктрини «responsibility to protect», оскільки відобразило перехід від традиційного принципу невтручання у внутрішні справи держав до концепції колективної міжнародної відповідальності за захист населення від грубих порушень прав людини. Досліджено роль Керівних принципів у формуванні сучасної системи міжнародного гуманітарного реагування, їх вплив на практику діяльності міжнародних організацій та національних інституцій у сфері захисту внутрішньо переміщених осіб, зокрема в Україні.

Зроблено висновок, що Керівні принципи стали одним із ключових інструментів у формуванні нової парадигми міжнародної відповідальності держав за забезпечення прав внутрішньо переміщених осіб. Вони поєднали норми міжнародного права прав людини, гуманітарного та права біженців, створивши мінімальний стандарт гуманітарного реагування, який продовжує впливати на міжнародну практику та розвиток національних механізмів захисту в умовах сучасних міграційних криз.

Процедура спільного транзиту: правові засади та основні принципи

І.В. Дейнеко — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджено правові засади та принципи митного регулювання спільного транзиту в контексті євроінтеграційних процесів України. Актуальність дослідження зумовлена приєднанням України до Конвенції про спрощення формальностей у торгівлі товарами та Конвенції про процедуру спільного транзиту від 20 травня 1987 року, що вимагає переосмислення правових засад митного регулювання та впровадження уніфікованих принципів здійснення митних процедур відповідно до стандартів Європейського Союзу.

Метою дослідження є з’ясування понятійно-категоріального апарату правових засад та принципів митного регулювання спільного транзиту в Україні та ЄС, а також визначення переваг імплементації процедури спільного транзиту для розвитку зовнішньоекономічної діяльності України.

Проаналізовано підходи вітчизняних науковців до термінології євроінтеграційних процесів у митній сфері, обґрунтовано доцільність використання терміна «гармонізація законодавства» замість «адаптації». Досліджено особливості джерел європейського та національного права, виявлено розходження в типах та функціях нормативно-правових актів у цих правових системах. Встановлено, що з 1 жовтня 2022 року в Україні функціонує електронна транзитна система NCTS, яка забезпечує обмін митною інформацією з 35 країнами в режимі реального часу, використання єдиної митної декларації та запровадження спеціальних транзитних спрощень. За два роки дії системи оформлено близько 120 тисяч декларацій, зареєстровано 137 загальних та
близько 10 тисяч індивідуальних гарантій на суму близько 450 мільйонів євро.

Сформульовано авторське визначення правових засад митного законодавства при здійсненні процесів спільного транзиту як сукупності правових норм і принципів, які регулюють процес спільного транзиту, встановлюючи правила його проведення, права та обов’язки учасників. Принципи митного законодавства у цій сфері визначено як уніфіковані інституційні керівні ідеї, що забезпечують здійснення загального митного контролю, процес декларування та контроль за завершенням режиму спільного транзиту.

Обґрунтовано, що гармонізація національного митного законодавства з правовими стандартами ЄС є ключовим завданням державного управління України на шляху до повноправного членства в Європейському Союзі та необхідною умовою оптимізації міжнародного товарообігу.

Поступ Чорногорії, Албанії та Північної Македонії на шляху до ЄС у звітах ЄК за 2025 рік

І.І. Дір — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті розглянуто процес розширення Європейського Союзу у 2025 році з акцентом на оцінку прогресу країн-кандидатів і потенційних кандидатів на вступ до ЄС, зокрема Чорногорії, Албанії та Північної Македонії, на основі щорічних звітів Європейської Комісії. Аналізуються результати виконання рекомендацій ЄК, зокрема в межах переговорних кластерів, оцінюються темпи реформ та їхня відповідність критеріям ЄС, а також роль фінансових інструментів, таких як План зростання Західних Балкан, у стимулюванні реформ та підготовці країн до членства в ЄС.

У статті висвітлюється ключова інформація щодо прогресу Чорногорії, яка досягла значного просування у переговорах, відкривши та попередньо закривши низку розділів, а також отримала фінансову підтримку для продовження реформ. Детально проаналізовано успіхи Албанії у відкритті шести переговорних кластерів, реалізації реформ у сфері юстиції, боротьбі з корупцією
та організованою злочинністю, а також перспективи завершення переговорів до 2027 року.

Розглянуто становище Північної Македонії, акцентуючи увагу на необхідності імплементації конституційних змін, посилення верховенства права та боротьби з корупцією, а також на її відповідності спільній зовнішній та безпековій політиці ЄС.

Висвітлено роль річного моніторингу Європейською Комісією у систематичному оцінюванні прогресу держав-кандидатів, визначенні сильних та слабких сторін, а також у формуванні рекомендацій щодо подальших реформ. Підкреслюється, що звіти ЄК слугують важливим інструментом для підготовки країн до членства в ЄС, забезпечуючи прозорість та прогнозованість процесу розширення, а також сприяють інтеграції країн Західних Балкан до економічного та правового простору Європейського Союзу.

Стаття містить аналіз практичних аспектів фінансової підтримки через План зростання Західних Балкан та оцінює ефективність механізмів контролю за впровадженням реформ, підкреслюючи важливість стабільного темпу реформ для досягнення успішного членства в ЄС.

Окрему увагу в статті приділено аналізу взаємозв’язку між політичними та економічними аспектами реформ у країнах-кандидатах. Розглянуто вплив внутрішньополітичної стабільності, ефективності державних інституцій та антикорупційної політики на темпи імплементації стандартів ЄС. Звертається увага на важливість комплексного підходу, що поєднує законодавчі зміни, зміцнення правосуддя та забезпечення соціально-економічних реформ, оскільки успішне поєднання цих факторів значною мірою визначає готовність держав до повноправного членства в ЄС.

Інституційно-процедурна трансформація переговорного механізму вступу до Європейського Союзу

І.Ю. Дір — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано особливості реформування переговорного процесу щодо членства в ЄС у контексті розширення на схід, з метою формування пропозицій до якісних та ефективних переговорів ЄС та України. Визначено, що фактично весь процес європейської інтеграції завжди формувався на засадах прагнення до зміцнення ліберальної демократії в усій Європі. Участь у нових європейських інституціях була можливою для держав, що характеризувались демократичними системами та дотриманням політичних та громадянських прав. Констатовано, що геополітичні зміни в Європі в 90-х роках надали окремим країнам перспективи членства в ЄС, що стало важливим фактором у формуванні внутрішньої та зовнішньої політики цих країн. Відповідно спільною метою об’єднаної Європи стало зміцнення демократії та побудова ринкової економіки. Держави-члени ЄС досить активно підтримували країни колишнього радянського табору у прагненні побудови демократії. Крім того, проаналізовано різницю у строках приєднання до ЄС різних країн. Відповідно різниця у тривалості переговорних процесів залежить від внутрішніх та зовнішніх політичних чинників, а також від часу, необхідного країні-заявнику для проведення правових реформ, що відповідають вимогам ЄС. Цей строк залежав від базової «точки відліку» в межах наявного в державі правового порядку, засад формування інституційної системи та рівня економічної спроможності.

Наголошується, що ідея, закладена в формування Копенгагенських критеріїв членства, не пов’язана лише з кількісними показниками, вона напряму залежить від якісного аналізу та думки експертів в різних сферах, що можуть досить широко дивитись на кожен із показників та визначати його, зважаючи на реалії, в яких перебуває країна. Автором зроблено висновок, що сьогодні ЄС стикається з необхідністю визначення компромісних позицій в межах третьої фази розширення, де є країни Західних Балкан та Східної Європи, кожна з яких має свої політичні, безпекові та інші перестороги, а з іншого боку в ЄС назріла потреба стати значним геополітичним актором.

Міжнародні механізми подолання наслідків сексуального насильства в період постконфліктного відновлення

А.Ю. Замула, О.О. Бушок — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У дослідженні здійснено всебічний аналіз міжнародних механізмів подолання наслідків сексуального насильства в період постконфліктного відновлення. Автор комплексно розглядає як нормативно-правову, так і інституційну складові міжнародного реагування на сексуальне насильство, що супроводжує збройні конфлікти та несе руйнівні наслідки для фізичного, психоемоційного та соціального стану жертв. На основі глибокого аналізу джерел міжнародного гуманітарного права, міжнародного кримінального права та міжнародного права прав людини доведено, що сексуальне насильство під час збройних конфліктів є не лише грубим порушенням прав людини, але й цілеспрямованим механізмом війни, що використовується для терору, підриву соціальної стабільності, етнічного очищення або навіть як складова геноциду.

У фокусі дослідження - ключові міжнародно-правові документи (Женевські конвенції та Додаткові протоколи до них, Римський статут Міжнародного кримінального суду, Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок та її Факультативний протокол), а також резолюції Ради Безпеки ООН з циклу «Жінки, мир, безпека» (зокрема резолюції № 1325, № 1820, № 1888, № 1960 тощо). Особлива увага приділяється аналізу практики міжнародних трибуналів (ICTY, ICTR), гібридних судів (Спеціальний суд для Сьєрра-Леоне, ECCC) та діяльності Міжнародного кримінального суду. Автор розкриває внесок таких механізмів у формування стандартів кваліфікації злочинів, захисту жертв і свідків, а також визнання сексуального насильства як тортур, злочину проти людяності чи геноциду.

Окремо проаналізовано інституційні механізми, зокрема діяльність Спеціального представника Генерального секретаря ООН з питань сексуального насильства у конфліктах, роль Мережі дій ООН проти сексуального насильства, Комісій правди та різних гуманітарних агенцій, які реалізують програми підтримки, реабілітації та репарацій. Акцент зроблено на необхідності системного підходу до реінтеграції постраждалих, який передбачає не лише кримінальне переслідування винних, а й доступ до медичної, психологічної, юридичної та соціальної допомоги, економічного відновлення та захисту від повторної віктимізації.

Результатом роботи є узагальнена багаторівнева модель міжнародної відповідальності за сексуальне насильство в умовах збройного конфлікту, яка включає елементи запобігання, переслідування, реабілітації та гарантії неповторення. Обґрунтовано, що ефективність цієї моделі залежить від взаємодії міжнародних і національних акторів, належного фінансування програм, подолання правових і культурних бар’єрів, а також обов’язкової участі самих жертв у процесах прийняття рішень і формування політик.

Уніфікація міжнародно-правових стандартів відповідальності за воєнні злочини: внесок Міжнародного кримінального суду

Ю.І. Комащук — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Стаття містить характеристику ключових механізмів уніфікації міжнародно-правових стандартів відповідальності за воєнні злочини через призму діяльності Міжнародного кримінального суду (далі – МКС). Окрема увага приділена питанню історичної еволюції норм міжнародного кримінального права у сфері воєнних злочинів від Нюрнберзького трибуналу до сучасної системи МКС. У статті також наявний аналіз взаємозв’язку кодифікації воєнних злочинів у Римському статуті з практикою міжнародних судових інституцій та їх впливом на формування єдиних стандартів кримінальної відповідальності на глобальному рівні.

Обґрунтовано, що ефективне функціонування системи МКС та імплементація його стандартів у національне законодавство залишаються ключовими чинниками боротьби з безкарністю за воєнні злочини та показником рівня розвитку міжнародного кримінального правосуддя. Особливу увагу у статті приділено взаємозв’язку між принципом комплементарності, закріпленим у Римському статуті, та процесом гармонізації національних правових систем у сфері переслідування воєнних злочинів.

У статті також охарактеризовано роль Елементів злочинів та судової практики МКС у конкретизації складів воєнних злочинів та розвитку єдиних стандартів їх кваліфікації. Проаналізовано також вплив юриспруденції МКС на розвиток звичаєвого міжнародного права та практику національних судів у різних юрисдикціях.

Зроблено акцент на тому, що стандарти МКС зберігають на сучасному етапі універсальне і першочергове значення для забезпечення справедливого правосуддя за воєнні злочини, а їх неухильне застосування є необхідною умовою подолання безкарності, захисту прав жертв збройних конфліктів та зміцнення верховенства права у міжнародних відносинах.

У статті наголошено на важливості імплементації стандартів МКС у національне законодавство України, особливо в умовах триваючої збройної агресії російської федерації на території нашої держави, триваючої дії правового режиму воєнного стану, а також на потребі удосконалення національної судової системи для ефективного переслідування воєнних злочинів, посиленні співпраці з МКС та розвитку спеціалізованих механізмів документування злочинів. Зазначені питання є вкрай актуальними для забезпечення справедливості та відновлення порушених прав постраждалих від воєнних злочинів в Україні.

Ґенеза поняття спору у міжнародному праві

М.О. Кононенко — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджено еволюцію поняття «спір» у міжнародному праві – від прагматичного підходу, закладеного у Гаазьких конференціях 1899 і 1907 років та в проєктах міжнародно-правових актів Ліги Націй, до формулювання й подальшого розвитку «формули Мавроматіса» у практиці Постійної палати міжнародного правосуддя та Міжнародного суду ООН. Продемонстровано, що ранні міжнародні договори та доктринальні джерела оперували спорідненими, але неуніфікованими термінами («спір», «конфлікт», «розбіжності» тощо), уникаючи чіткого визначення. Вирішальним етапом для становлення поняття спору стала поява «формули Мавроматіса», згідно з якою спір розуміється як «розбіжність з питання права або факту, конфлікт юридичних позицій чи інтересів».

Міжнародний суд ООН розвинув «формулу Мавроматіса» у своїх подальших рішеннях, розширивши її зміст і виокремивши низку додаткових ознак спору: об’єктивність існування спору; необхідність взаємного зіткнення позицій; конкретність і визначеність об’єкта спору;
«народження спору» у момент, коли вимога однієї сторони зустрічає відмову або заперечення
іншої; незалежність від форми вираження: для констатації існування спору не обов’язково, щоб позиції сторін були письмово зафіксовані – вони можуть імпліцитними чи випливати з конклюдентних дій; критерій «чітко вираженого оспорювання», згідно з яким спір передбачає не просто уявну розбіжність інтересів, а саме реальний конфлікт правових позицій, виражений у формі вимоги та заперечення.

На основі аналізу міжнародної судової практики та доктрини автор окреслює елементи, що надають спору міжнародного характеру: участь суб’єктів міжнародного права, предмет спору, що регулюється міжнародним правом, «викристалізованість» і взаємне визнання (або об’єктивне встановлення) претензій, а також збіг об’єкта і предмета у взаємних вимогах сторін. Розглянуто співвідношення понять «спір», «конфлікт» і «ситуація», а також традиційний поділ на «юридичні» та «політичні» спори, який піддається критичному переосмисленню.

Автором запропоновано авторське визначення поняття «міжнародний спір» під яким слід розуміти точно сформульовані (викристалізувані), взаємновизнані або об’єктивно встановлені суперечності, що виникають на підставі норм міжнародного права у відносинах між суб’єктами міжнародного права (сторонами спору) через їхню незгоду з питань права або факту, конфлікт юридичних позицій чи інтересів щодо чітко окреслених об’єкта і предмета спору, які збігаються у взаємних претензіях сторін спору. У підсумку доводиться, що чіткість дефініцій і класифікацій безпосередньо підвищує ефективність мирного врегулювання міжнародних спорів і зменшує ризик їх ескалації.

Правова імплементація кластерної політики у національні правові системи: міжнародні орієнтири, інституційні моделі та нормативні обмеження

А.С. Кропова — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Стаття присвячена комплексному аналізу правової імплементації кластерної політики у національні правові системи в контексті сучасних міжнародних економічних та інституційних трансформацій. Кластерна політика розглядається як один із ключових інструментів державної економічної та інноваційної стратегії, спрямований на підвищення конкурентоспроможності, стимулювання технологічного розвитку та забезпечення сталого регіонального зростання. У роботі обґрунтовується теза про те, що, попри широке визнання кластерів на міжнародному рівні, їх правове закріплення залишається фрагментарним і неоднорідним, що зумовлює значні труднощі у процесі імплементації відповідних політик на національному рівні.

Особливу увагу приділено міжсекторальній природі кластерної політики, яка поєднує елементи промислової, інноваційної, регіональної, інвестиційної та конкурентної політики і, відповідно, охоплює декілька галузей права. Доведено, що домінування програмних документів та інструментів м’якого права зумовлює необхідність їх адаптації або гармонізації з внутрішніми правовими системами, оскільки пряме транспонування міжнародних рекомендацій у більшості випадків є неможливим.

У статті проаналізовано взаємозв’язок кластерної політики з міжнародними торговельними та інвестиційними зобов’язаннями держав, зокрема у сфері регулювання субсидій, державної допомоги та конкурентного нейтралітету. Показано, що державна підтримка кластерів може створювати потенційні колізії з нормами міжнародного економічного права, що потребує ретельного юридичного обґрунтування відповідних механізмів стимулювання. Окремо досліджено інституційний вимір імплементації, включно з проблемами правового статусу органів кластерного управління, багаторівневого врядування та договірних форм співробітництва між публічними і приватними акторами.

На основі порівняльного аналізу європейської, північноамериканської, азійської та скандинавської моделей кластерної політики обґрунтовано висновок про відсутність універсальної правової моделі її імплементації та водночас про наявність спільних міжнародних орієнтирів, що формують рамки національного правового регулювання. Зроблено висновок, що ефективна імплементація кластерної політики можлива лише за умови поєднання програмних цілей із чітко визначеними правовими механізмами, інституційною визначеністю та узгодженням із міжнародними зобов’язаннями держав у сфері торгівлі та інвестицій.

Право на пояснення алгоритмічних рішень у системі цифрових прав людини

А.Р. Лабик — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню концепції права людини на пояснення рішень, ухвалених із використанням алгоритмів штучного інтелекту. Активне впровадження автоматизованих систем до таких сфер як освіта, соціальне забезпечення, фінансові послуги, правосуддя та публічне врядування зумовлює значний вплив технологій штучного інтелекту на правовий статус особи. Як наслідок, виникає необхідність формування нових підходів до гарантування і захисту прав людини, які б дозволили запобігти дискримінації, упередженому ставленню та непрозорості під час ухвалення рішень відповідними системами.

У статті досліджено групи помилок, які можуть виникнути під час застосування автоматизованого прийняття рішень судовими органами: технічні, соціальні та помилки, пов’язані з відсутністю чи незрозумілістю пояснень. Проаналізовано передумови зародження концепції права на пояснення алгоритмічних рішень, її зв’язок із теорією «чорної скриньки» штучного інтелекту та зрозумілого штучного інтелекту. Розкрито основні різновиди пояснень, отримання яких гарантує дане право: конкретні та загальні, причинно-наслідкові та нормативні, пояснення ex ante і пояснення ex post. Проаналізовано підходи до визначення мети права на пояснення - захисту конкретного блага, яким може бути прозорість прийняття рішень, довіра до держави, суб’єктів владних повноважень чи приватних операторів або право на самозахист як таке.

Досліджено європейський підхід до визнання та нормативного закріплення цього права через призму Загального регламенту про захист даних та Закону про штучний інтелект. На основі аналізу положень відповідних актів з’ясовано основні елементи, які системно пов’язані між собою та в сукупності становлять право на пояснення автоматизованих рішень. До таких компонентів віднесено: а) право особи знати про факт використання технологій штучного інтелекту у процесі ухвалення істотного для неї рішення; б) право на змістовне і зрозуміле пояснення винесеного рішення; в) право бути поінформованим про правові наслідки цього рішення; г) право його оскаржити та вимагати втручання людини у відповідний процес.

Міжнародно-правове регулювання оборонних закупівель: системний аналіз глобальних та регіональних механізмів

О.М. Матвєєв — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний аналіз системи міжнародно-правового регулювання оборонних закупівель через дослідження глобальних та регіональних механізмів контролю за торгівлею озброєннями. Встановлено, що Договір про торгівлю зброєю (Arms Trade Treaty) став першою юридично обов’язковою угодою під егідою ООН, яка гармонізувала правила експорту та імпорту звичайних озброєнь, зберігаючи при цьому суверенне право держав на регулювання внутрішнього обігу зброї. Договір спрямований на запобігання незаконному переміщенню озброєнь, протидію ризикам повторного потрапляння зброї до неналежних осіб та забезпечення оцінки можливих наслідків експорту щодо порушень прав людини і воєнних злочинів.

Досліджено роль Угоди про державні закупівлі (GPA) Світової організації торгівлі у створенні умов для взаємного відкриття ринків закупівель між країнами-учасницями. Встановлено, що GPA охоплює оборонні закупівлі лише частково, оскільки держави використовують широкі винятки для вилучення закупівель зброї, військової техніки та компонентів подвійного призначення з-під дії угоди, виправдовуючи це необхідністю захисту суверенітету та оборонної промисловості.

Проаналізовано механізми спільних закупівель у рамках НАТО, які дозволяють країнам- учасницям узгоджувати вимоги до оборонних ресурсів та укладати спільні контракти. Виявлено, що рамкові домовленості НАТО забезпечують скорочення витрат, впровадження уніфікованої логістики та нарощування військового потенціалу, проте стикаються з перепонами у вигляді різниці парламентських процедур затвердження та відсутності повної уніфікації технічних стандартів.

Детально розглянуто Директиву ЄС 2009/81/ЄС, яка відіграє центральну роль в уніфікації процесів оборонних закупівель у Європейському Союзі. Директива забезпечує формування єдиного регуляторного підходу, стимулює інтеграцію ринків та розвиток конкурентного середовища у рамках Європейської оборонної технологічної і промислової платформи. Встановлено, що впровадження директиви призвело до збільшення прозорості та покращення доступу до ринку для європейських виробників, хоча зберігаються розбіжності в національних підходах до застосування положень.

Доведено, що сучасна система міжнародно-правового регулювання оборонних закупівель характеризується багаторівневістю та фрагментарністю, поєднуючи глобальні стандарти контролю за торгівлею зброєю з регіональними механізмами інтеграції оборонних ринків та збереженням широкої національної автономії у питаннях безпеки.

Категорія соціальної згуртованості в сучасному праві ЄС: поняття та зміст

М. Микієвич, М. Шиян — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу категорії соціальної згуртованості в сучасному праві та політиці Європейського Союзу. Розглянуто згуртованість не лише як інструмент регіональної політики, а насамперед як фундаментальний принцип права ЄС, що визначає стратегічні напрями розвитку Союзу та його інтеграційну логіку. Особливу увагу приділено практичному значенню цього принципу для України в умовах післявоєнного відновлення та європейської інтеграції, включно з реалізацією механізму Ukraine Facility. Для поглиблення розуміння згуртованості як динамічного соціально-правового явища стаття звертається до постнекласичних парадигм, зокрема до системної теорії Нікласа Лумана (Niklas Luhmann) та концепції дисипативних систем Іллі Пригожина (Ilya Prigogine). Ці підходи дають підстави розглядати складні соціальні системи як відкриті, самоорганізовані та контекстуально плинні, у межах яких згуртованість постає не як утопія статичної єдності, а як процес підтримання цілісності, що запобігає розпаду, зберігаючи множинність у русі. У такому контексті згуртованість розкривається як здатність суспільства триматися разом і функціонувати як ціле, попри наявні внутрішні напруження та конфлікти. На основі аналізу правових актів, наукових підходів і стратегічних документів ЄС у статті обґрунтовується необхідність інтегрованого бачення згуртованості як принципу єднання без примусу, що поєднує солідарність, ринкову ефективність та інституційну стійкість у межах європейського проєкту.

Таким чином, згуртованість постає як фундаментальний принцип права та управління ЄС, що має горизонтальну обов’язковість для всіх політик Союзу і тісно пов’язаний із принципами солідарності та субсидіарності. Вона є практичним втіленням гасла “Єдність у різноманітті” та слугує основою для інтеграції, не применшуючи ролі національних держав. Для України, в контексті євроінтеграції, критично важливим є засвоєння сутності принципу – єднання без примусу, де плюралізм є джерелом міцності, а не загрозою. Глибоке розуміння цієї логіки дозволить сприймати інтеграцію до ЄС як цілеспрямований рух до простору свободи і взаємної підтримки, посилюючи національну стійкість.

Публічно-приватне партнерство: оновлення рамки взаємодії суб’єктів космічної діяльності

Р.С. Пічко — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Сфера космічної діяльності, яка історично формувалася як простір виключно державних політичних амбіцій та наукових і стратегічних ініціатив, сьогодні дедалі більше трансформується в комплексний інституційний режим, де публічні та приватні суб’єкти взаємодіють у режимах, що виходять за межі класичних адміністративно-правових моделей. Розвиток сучасної космічної економіки, особливо на прикладі економічно розвинутих країн світу, демонструє, що саме інноваційно-орієнтовані публічно-приватні партнерства можуть стати провідним механізмом створення нових технологій, забезпечення сталості космічної інфраструктури та формування довгострокових національних стратегій освоєння й використання космічного простору. Україна стоїть перед періодом глибокої трансформації системи публічного управління, і космічною галуззю зокрема, що зумовлено як внутрішніми нормативними змінами, так і потребою адаптації до нової безпекової реальності та глобальних тенденцій. У статті досліджено трансформацію правових та інституційних механізмів публічно-приватного партнерства в контексті розвитку космічної галузі України. Розглядається зміна загальної законодавчо визначеної логіки публічно-приватного партнерства, яка впливає на можливість формування ефективної системи публічно-приватного партнерства в космічній галузі, на здатність держави залучати інвестиції та інтегруватися у глобальні космічні програми й забезпечувати баланс між внутрішніми оборонними потребами та цивільним розвитком космічної галузі. Встановлено, що ефективність публічно-приватного партнерства у космічній сфері з одного боку, завдяки оновленню законодавчого регулювання, обумовлюється новою моделлю взаємодії суб’єктів космічної діяльності, у межах якої критичним елементом стають режими управління правами інтелектуальної власності, доступу до технологій подвійного призначення та залучення приватних інвестицій. А з іншого – залежить від створення масиву спеціалізованих нормативно-правових актів, що забезпечує баланс між безпековими інтересами держави, комерціалізацією результатів НДДКР та міжнародними зобов’язаннями України. Обґрунтовано, що впровадження спеціальних інституційних механізмів, зокрема, статусу Державного космічного агентства України як координаційного центру публічної складової відносин публічно-приватного партнерства та модернізованого процедурного режиму цих відносин здатне підсилити глобальну інтеграцію України та забезпечити стійкий розвиток національного космічного сектору.

Еволюція миротворчої діяльності ООН та виклики для Міжнародного гуманітарного права

А.А. Сірко — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті проведено аналіз еволюції миротворчої діяльності від підтримання миру до примусу до миру та виклики, які повстають для Міжнародного гуманітарного права в частині норм, що регулюють застосування сили підрозділами в сучасних операціях з підтримання миру і безпеки під егідою Організації Об’єднаних Націй.

Проведено дослідження процесу змін у застосуванні сили відповідно до розподілу на тактичному і стратегічному рівнях. Встановлено, що більш рішуче застосування сили в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки походить з Розділу VII Статуту ООН, який належним чином дозволяє використовувати всі необхідні засоби. Мандат миротворчої місії, отриманий відповідно до Розділу VI, в подальшому може трансформуватися у повноцінну операцію із примусу до миру на основі Розділу VII.

У поєднанні з рішучими інтервенційними бригадами, які застосовують більше сили, ніж це дозволено законом, миротворчі місії ООН можуть ставити під сумнів довіру до цих операцій, розмиваючи таким чином концептуальну відмінність між підтриманням миру та примусом до миру. З цією метою, було розкрито поняття «peacekeeping» і «peace enforcement» та основні відмінності між ними.

На прикладі Інтервенційної бригади в Демократичній Республіці Конго (ДРК) показано вирішальні зміни, пов’язані із створенням наступальних бойових сил та залученням їх у збройному конфлікті, що в свою чергу має вплив на зміну філософії миротворчої діяльності ООН та нагальну необхідність чітко визначити правовий режим, що регулює їхню діяльність.

У статті чітко вказується, що Міжнародне гуманітарне право є основним та обов’язковим правовим режимом, який окреслює межі застосування сили та регулює діяльність миротворчих сил у складі Інтервенційних бригад під час їхнього безпосереднього залучення у воєнних діях.

Прогнозується, що подальше майбутнє міжнародних операцій з підтримання миру і безпеки все більше буде пов’язано з потенційними мандатами з примусового встановлення миру із залученням регіональних організацій (на підставі Розділу VIII Статуту ООН).

Міжнародно-правове регулювання медичних алгоритмів: виклики та перспективи контролю штучного інтелекту в сфері охорони здоров’я

З.С. Скалецька — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Стрімке впровадження алгоритмів штучного інтелекту (ШІ) у сферу охорони здоров’я формує новий етап розвитку медичної системи, що поєднує високотехнологічні рішення з необхідністю забезпечення прав людини, етичних стандартів та міжнародних норм безпеки. Актуальність теми зумовлена відсутністю універсальних міжнародно-правових стандартів, що регулюють застосування штучного інтелекту. У науковій статті досліджено нормативно-правові, етичні та організаційні передумови міжнародного регулювання медичних алгоритмів у контексті розвитку штучного інтелекту. Визначено, що сучасна система міжнародного права щодо використання штучного інтелекту у медицині є фрагментованою та позбавленою уніфікованих механізмів контролю. Встановлено ключові проблеми: відсутність єдиного стандарту відповідальності, недосконалість процедур сертифікації, ризики дискримінації та появи «непрозорих» алгоритмічних рішень, а також недостатній рівень захисту медичних даних при транскордонному обміні. У роботі обґрунтовано необхідність формування міжнародної правової моделі контролю за використанням штучного інтелекту в медичній сфері, що дозволить диференціювати регуляторні та наглядові процедури на рівні держав і міжнародних організацій, а також забезпечити належний захист прав пацієнтів.

Проаналізовано існуючі підходи ЄС, США та міжнародних організацій, виявлено їх переваги та недоліки. Доведено, що міжнародно-правові рамки потребують посилення через створення єдиної глобальної системи оцінки ризиків, аудитів алгоритмів та контролю їх етичної відповідності. Запропонована модель міжнародного контролю сприятиме зниженню технологічних, юридичних та соціальних ризиків, підвищить довіру до алгоритмічних медичних систем і забезпечить кращий захист прав пацієнтів у глобальному масштабі. Актуальним є поглиблення вивчення механізмів міжнародного моніторингу високоризикових алгоритмів, а також розроблення критеріїв етичної відповідності, що мають ґрунтуватися на принципах недискримінації, безпеки та пріоритетності прав пацієнта. Реалізація таких досліджень дозволить удосконалити глобальну систему правового контролю штучного інтелекту та підвищити ефективність міжнародної співпраці у сфері цифрової медицини, з метою дотримання прав людини та верховенства права.

Принцип субсидіарності в діяльності інституцій Європейського Союзу

Р.С. Стеців — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджено практичне застосування принципу субсидіарності в діяльності основних інституцій ЄС, що набуває особливої ваги в умовах євроінтеграційного курсу України та розширення сфери політик Союзу. Вихідною проблемою є розрив між договірною формулою ст. 5(3) Договору про ЄС (далі – ДЄС) і повсякденною нормотворчою практикою. Зокрема необхідним є обґрунтування «чому рівень ЄС?», вибір інтенсивності втручання, а також зв’язок між оцінкою впливу.

Запропоновано інституційно-процедурну рамку, яка перетворює субсидіарність на повторюваний доказовий стандарт. Показано, що в Європейській комісії ключову роль відіграють такі документи як: «Настанови з кращого регулювання» та додатки до них: вони структуровано вимагають проведення перевірок щодо рівня застосування заходів, аналіз альтернатив між національним і європейським рівнями, добір інструмента (координація, мінімальна чи повна гармонізація), оцінювання тягаря з окремим фокусом на МСП, територіального виміру та плану моніторингу; зовнішній контроль забезпечує Регуляторна рада з нагляду. У Європейському парламенті діють процесуальні фільтри комітетів (Правило 43, роль JURI), аналітичний супровід EPRS (первинні оцінки ІА, ex ante для поправок, ex post оцінки) та блок «Європейської доданої вартості», що кількісно зіставляє варіанти й «вартість не-Європи». У Раді ЄС перевірки здійснюються в робочих органах і Корепері, а Юридична служба забезпечує належне мотивування й якість тексту; прозорість «законодавчих обговорень» та тріалоги переводять висновки субсидіарності в рецитали й статті. Європейська рада задає політичні пороги через стратегічні настанови та перехідні механізми, не підміняючи законодавця. Суд ЄС застосовує стриманий, але структурований контроль; провідні рішення окреслюють критерії належного вибору рівня. Комітет регіонів доповнює систему правом позову у випадках обов’язкової консультації, а EESC надає соціально-економічну експертизу.

Для України сформульовано прикладні орієнтири: «ланцюжок субсидіарності» від оцінки
впливу до показників перегляду, чек-лист для пояснювальних записок і парламентських оцінок, інтеграцію територіального та МСП-вимірів. Результатом є стандартизація доказовості, зменшення зайвого тягаря та посилення легітимності рішень.

Міжнародне співробітництво у сфері кібербезпеки: роль України в умовах гібридної війни

В.І. Цимбалюк, А.С. Багатко — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

У статті розглянуто сучасні аспекти міжнародного співробітництва у сфері кібербезпеки. Здійснено порівняльний аналіз ключових аспектів міжнародної співпраці у сфері кібербезпеки в умовах сучасних глобальних інформаційних загроз. Актуальність дослідження зумовлена швидким розвитком інформаційних технологій, що потребує нових підходів до захисту від кіберзагроз та інформаційних втручань.

Окрему увагу приділено важливості спільних заходів для протидії дезінформації та кібернападам, підвищення ефективності глобальної безпеки через обмін інформацією, стандартизацію процесів та розвиток національних стратегій кіберзахисту. Визначено, що поглиблене розуміння кіберзагроз вимагає нових підходів до аналізу воєнно-політичної ситуації, зокрема в контексті гібридних і мережевої війн.

Проаналізовано значення міжнародної співпраці у сфері кібербезпеки, яка має сприяти не лише оперативному реагуванню на кібернапади, а й створенню єдиних стандартів безпеки. Спільні ресурси для реагування на надзвичайні ситуації, зокрема на атаки на критичну інфраструктуру, є важливим аспектом захисту глобальної кіберінфраструктури. Окрема увага приділена досвіду країн Європейського Союзу та НАТО, зокрема співпраці України з НАТО у сфері кібербезпеки.

Підкреслено необхідність подальшої інтеграції України в міжнародну співпрацю, зокрема, через участь у міжнародних форумах, удосконалення національного законодавства та розвиток систем раннього запобігання та реагування на кіберзагрози.

З’ясовано, захист від інформаційних загроз потребує комплексного підходу. Крім технічних заходів кібербезпеки, важливо розвивати медійну грамотність, підтримувати незалежне журналістське середовище та сприяти прозорості у владі.

Визначено роль України в даному процесі в умовах гібридної війни. Встановлено основні напрями співробітництва міжнародних партнерів та України у галузі кібербезпеки. Розглянуто ключові аспекти сьогоднішнього стану міжнародного співробітництва у сфері кібербезпеки. Наведено подальші перспективи розвитку міжнародного співробітництва та окреслено загрози.

Проблеми імплементації норм про злочин агресії в національне законодавство

Ю. Шабан — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу проблем імплементації норм про злочин агресії в національне кримінальне законодавство України в контексті Кампальських поправок до Римського статуту Міжнародного кримінального суду з акцентом на історичний розвиток концепції, криміналізацію, юрисдикційні колізії, суб’єкта злочину та автономію національного тлумачення.

Проаналізовано ключові міжнародні договори та джерела, які регулюють поняття злочину агресії, умови активізації юрисдикції МКС, принцип комплементарності, а також перехід від відповідальності держав за акти агресії до індивідуальної кримінальної відповідальності фізичних осіб.

Особливу увагу приділено доктринальним концепціям, які еволюціонують від класичної моделі злочинів проти миру до сучасної криміналізації в Кампальських поправках.
Розглянуто механізми захисту національного суверенітету, включаючи судове тлумачення юрисдикції, ратифікацію поправок та протидію імунітетам агресорів.

Підкреслено прогалини в регулюванні, такі як неповна імплементація ст. 8-bis у ККУ, нерівномірність ратифікації та імплементації серед держав-учасниць Римського Статуту. У центрі дослідження – трансформація інституту відповідальності за агресію: уніфікація криміналізації, спрощення юрисдикційних процедур, адаптація до європейських стандартів міжнародного кримінального правосуддя.

Розглянуто судову практику Верховного Суду України та порівняльний досвід імплементації в європейських державах. На основі аналізу доктрини та законодавства стаття обґрунтовує необхідність внесення змін до ККУ щодо введення нової статті 437-1 з чітким визначенням злочину агресії відповідно до ст. 8-bis, комбінованого підходу з посиланням на Резолюцію 3314 та врегулювання імунітетів.

Наголошено на важливості запровадження моделей точного, розширеного або комбінованого відтворення Кампальських норм та посилення національної юрисдикції для переслідування вищого керівництва.

Зроблено висновок про те, що подальше вдосконалення правового регулювання імплементації злочину агресії є ключовим для відновлення справедливості, притягнення до відповідальності винних у війні та євроінтеграції України, перетворюючи виклики конфлікту на можливості правової визначеності та міжнародного правопорядку.

Євроінтеграційний вектор розвитку державного управління у сфері цивільної безпеки

А.О. Шуть, Є.Є. Лашко, Д.В. Рєзнік — сб, 31 січ 2026 00:00:00 +0200

Проаналізовано особливості євроінтеграційного вектору розвитку державного управління у сфері цивільної безпеки України, визначено основні тенденції, проблеми та перспективи гармонізації національної системи цивільної безпеки із стандартами Європейського Союзу для підвищення ефективності державної політики у сфері безпеки населення. Дослідження побудоване на комплексному методологічному підході, який передбачає інтеграцію теоретичних, аналітичних та емпіричних методів з метою всебічного вивчення євроінтеграційного вектору розвитку державного управління у сфері цивільної безпеки України. Євроінтеграційний вектор розвитку державного управління у сфері цивільної безпеки України є складним, багаторівневим і системним процесом, який охоплює правові, інституційні та управлінські трансформації. Адаптація національного законодавства до стандартів ЄС, участь у європейських механізмах реагування на надзвичайні ситуації, впровадження принципів «доброго врядування» та цифрових технологій формують нову парадигму забезпечення цивільної безпеки в Україні. Незважаючи на наявні проблеми – інституційну інерцію, ресурсні обмеження та складні безпекові умови, зумовлені війною – обраний євроінтеграційний курс є стратегічно правильним і відкриває можливості для побудови сучасної, ефективної та стійкої системи цивільної безпеки, що відповідатиме потребам суспільства й найкращим європейським практикам. Запропоновані рекомендації мають універсальний характер і можуть застосовуватися у різних сферах державної діяльності, що регулюються нормативно-правовими актами. Виявленні прогалини і слабкі місця у системі державного управління цивільною безпекою, що дозволяє оптимізувати процеси прийняття рішень, планування та реагування на надзвичайні ситуації. Окреслені проблеми які необхідно усунути для гармонізації національного законодавства з міжнародним. Розглянуто державне управління цивільною безпекою в Україні з точки зору євроінтеграції. Узагальнено правові, інституційні та управлінські аспекти реформ, виявлено слабкі місця системи та запропоновано можливі рішення для їх покращення. Особлива увага приділяється впровадженню європейських стандартів, цифрових технологій та підвищенню кваліфікації персоналу.