Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право

Адміністративно-правове регулювання у сфері громадського контролю в системі судоустрою України

О. Ю. Наливайко — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано норми чинного законодавства України з питань адміністративно-правового регулювання сфери громадського контролю за діяльністю органів судової влади. Обґрунтовано, що сьогодні відповідне адміністративне законодавство включає низку документів, які утверджують та розвивають демократичну природу цього суспільно-політичного феномену. Безпосередньо судова гілка влади тісно вплетена в загальнодержавну систему поділу державної влади зі своїми особливостями. Вона підпорядковується ключовим принципам, вимога і тенденціям державної політики України щодо гарантування розвитку прозорого і відкритого громадянського суспільства.

Розкрито особливості забезпечення системи інформаційної відкритості та прозорості діяльності судів і суддів для громадськості через належну реалізацію багатогранності й різнонаправленої функціональності громадського контролю з питань доступності до публічної інформації та загально-організаційних аспектів практичного втілення у практичну площину конституційного права громадян на звернення. У цьому контексті розглянуто положення Законів України «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації» та «Про звернення громадян», а також низку інших адміністративно-правових актів.

Розкрито особливості процедури отримання публічної інформації, яка реалізується за різними формами взаємодії громадськості з суб’єктами владних повноважень, де особливе значення набули звернення громадян. Вказаний вид комунікації є широким і багатофункціональним конституційно-правовим інструментом, яких глибоко пронизує юридичний механізм захисту прав людини, складова участі всього населення в управлінні державними справами і здійснення громадського контролю за діяльність владних інституцій. Рівень задоволення у країні обґрунтованих звернень в публічній сфері завжди свідчить про демократичність державного устрою, справедливість судочинства та загалом розвитку громадянського суспільства.

Окреслено місце ключових суб’єктів громадського контролю, серед яких громадські об’єднання та представники медіа, що відіграють визначальну роль у сфері моніторингу публічної сфери, виявлення зловживань посадових осіб, судів і суддів, сприяння реалізації та захисту конституційних прав і свобод, законних інтересів громадян.

Запобігання корупції в діяльності підрозділів системи Міністерства внутрішніх справ як спосіб підвищення якості надання ними адміністративних послуг

К. О. Нестеренко — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена висвітленню та аналізу питань запобігання корупції в діяльності підрозділів системи Міністерства Внутрішніх справ (далі – МВС), які надають адміністративні послуги. Зауважено на тому, що запобігання корупційним проявам залишається однією з найбільш гострих і складних проблем на шляху України як незалежної правової та соціально орієнтованої держави та основною стратегічною метою усіх без винятку органів влади. Враховуючи важливість цього напряму державної політики та інформацію про проблеми, які супроводжують процеси надання адміністративних послуг підрозділами системи МВС, виникла необхідність дослідження означеної проблематики.

У статті зосереджено увагу на тому, як на практиці в умовах сьогодення реалізуються процеси запобігання корупції при наданні адміністративних послуг підрозділами МВС. Виділено низку правопорушень, що створюють сприятливі умови для впровадження корупції в поліцейському середовищі. Крім того, виокремлено ряд факторів, що провокують корупційні процеси не тільки в підрозділах системи МВС, а й в інших органах державної влади.

Аналіз стану виконання Антикорупційної програми МВС на 2023–2025 рр., дав змогу виділити основні групи проблемних питань, які порушувалися громадянами, а саме: довготривале очікування на прийом до адміністраторів сервісних центрів МВС, незадовільне обслуговування та ставлення до клієнтів, відвідувач не зміг отримати послугу, не можливо отримати талон електронної черги інше. Зауважено, що практика постійного, унормованого контролю керівництвом МВС України відповідних підрозділів має висвітлюватись як на порталі міністерства так і в засобах масової інформації. Виділено наступні форми контролю: жopcткий вiдбip i пepeвipкa кaндидaтiв нa cлyжбy нe тiльки дo MBC Укpaïни, a й тиx цeнтpaльниx opгaнiв викoнaвчoï влaди, дiяльнicть якиx cпpямoвyєтьcя тa кoopдинyєтьcя MBC; пocтiйний кoнтpoль зa дотриманням антикорупційного законодавства; oбoв’язкoвe peaгyвaння нa звернення гpoмaдян та інші.

Доведено, що корупційні прояви в підрозділах МВС становлять найбільшу небезпеку для реалізації прав громадян у взаєминах з останніми в сфері надання адміністративних послуг. Зазначено, що cyчacний мexaнiзм пpoтидiï кopyпцiï вcepeдинi cиcтeми opгaнiв MBC Укpaïни мaє бути спрямовано нa зaбeзпeчeння вiдпoвiднocтi пpaвoтвopчoï дiяльнocтi MBC Укpaïни нopмaм Koнcтитyцiï Укpaïни тa зaкoнoдaвcтвa в цілому.

Адміністративно-правова протидія корупції в податкових органах під час виконання ними контрольних функцій

Р. М. Опацький — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджуються питання адміністративно-правової протидії корупції в податкових органах під час виконання ними контрольних функцій. Автор аналізує чинне законодавство, що регулює боротьбу з корупцією в податковій сфері, та виявляє ключові корупційні ризики, що виконуються під час здійснення контрольних повноважень податковими органами. Особливо увага приділяється аналізу ефективності адміністративно-правових механізмів, які застосовуються для запобігання та протидії корупційним проявам. У роботі обґрунтовано необхідність удосконалення правового регулювання, впровадження сучасних технологій і підвищення рівня професійної підготовки податкових працівників для зменшення корупційних ризиків. Розроблено рекомендації щодо підвищення прозорості та ефективності діяльності податкових органів у контексті.

Також розглядаються міжнародний досвід боротьби з корупцією в податкових органах та можливості її адаптації в умовах українського правового поля. Акцентується увага на важливості інтеграції антикорупційних стандартів та практики у роботі податкових служб для забезпечення ефективного функціонування державної податкової системи. Автор пропонує конкретні заходи, спрямовані на посилення адміністративного контролю та підвищення рівня відповідальності посадових осіб за корупційні правопорушення.

Наголошується на важливості посилення міжвідомчої співпраці та координації заходів між правоохоронними, антикорупційними та податковими органами для ефективної боротьби з корупцією. Автор зазначає, що залучення громадянського суспільства та неурядових організацій до моніторингу діяльності податкових органів може суттєво підвищити рівень відповідності й прозорості їхньої роботи. Окремо акцентується увага на необхідності вдосконалення системи дисциплінарної відповідальності працівників податкових органів, що вчинили корупційні правопорушення, для забезпечення невідворотності покарання.

Таким чином, стаття пропонує комплексний підхід до адміністративно-правової протидії корупції в податкових органах, включаючи правове, організаційне та технологічне вдосконалення механізмів контролю та запобігання корупційним проявам. Висновки і пропозиції статті можуть бути використані для подальших наукових досліджень і практичної реалізації в рамках антикорупційних заходів.

Формальні підстави підсудності в адміністративному судочинстві

В. І. Петелька — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті на підставі чинного законодавства розглянуто формальні підстави підсудності в адміністративному судочинстві. Об’єктом дослідження виступає сукупність адміністративних процесуальних правовідносин, що виникають щодо компетентного суду. Предметом є закономірності виникнення та розвитку адміністративних процесуальних правовідносин щодо підсудності юридичної справи, яка обумовлена спором у сфері публічного управління. Методологія статті побудована на основі об’єктивності та системності наукового аналізу, що базуються на загальнонаукових і приватно-наукових методах пізнання: діалектичному, історичному, формально-логічному, порівняльно-правовому, структурно-системному та інших методах наукового дослідження. Неповнота та суперечливість правових норм, регулюючих одну з умов реалізації права на судовий захист – питання підсудності, практично створюють перешкоди на шляху застосування правових засобів реалізації цього права. Зазначено, що від конструктивного вирішення на законодавчому рівні спірних питань підсудності залежить ефективність функціонування судової системи, оскільки алгоритм визначення компетентного суду безпосередньо пов’язаний, зі збалансованим розподілом навантаження на органи судової влади та з реалізацією принципу доступності правосуддя. Сфери дії інституту підсудності у адміністративному судочинстві: векторна, предметна, територіальна. Різна предметна підсудність справ має припускати різний порядок розгляду, оскільки помилка щодо підсудності фактично тягне помилковість всієї процесуальної форми. Поняття підсудності цивільних визначається не тільки навколо справ, віднесених законом до розгляду по першій інстанції того чи іншого суду, але обсягом прав і обов’язків конкретного суду розглянути та вирішити справу, а також обов’язком сторін підкоритися діяльності суду, який прийняв справу до свого провадження. Інакше щодо підсудності її зміст повному обсязі розкрито не може. Істотною ознакою підсудності є розмежування компетенції між судами першої інстанції щодо розгляду та вирішення конкретної адміністративної справи.

Адміністративна юстиція як інститут забезпечення гарантій реалізації принципів адміністративних процедур

О. І. Петелька — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті подано аналіз доктринального розуміння інститутів адміністративної юстиції та адміністративних процедур. Об’єктом дослідження є врегульовані правом суспільні відносини, що виникають у зв’язку із взаємодією органів державної влади та місцевого самоврядування, інших органів, що реалізують публічні функції щодо прийняття індивідуальних чи нормативних актів. Предметом дослідження виступають норми законодавства про адміністративні процедури, практика його застосування адміністративними органами та судами. Методологічна основа дослідження обумовлена об’єктом та предметом, включає філософські, загальні та спеціально-наукові методи: діалектичний, історичний, порівняльно-правовий, формально-логічний, методи аналізу та синтезу, метод абдукції. Розглянуто основні моделі, ознаки та специфіку регулювання адміністративної юстиції. Досліджено співвідношення понять адміністративної юстиції та адміністративних процедур, значення судового контролю за актами та діями органів публічної влади. Наведено позиції Конституційного Суду України, які містять роз’яснення конституційно-правового змісту та призначення адміністративних процедур. Адміністративні процедури виступають «сполучною ланкою» між різними адміністративно-правовими феноменами: публічною адміністрацією, адміністративними актами, фізичними і юридичними особами. Адміністративні процедури є засобом для реалізації вимог принципів адміністративного права. Будучи врегульованим адміністративним законодавством, адміністративні процедури пронизують усі основні інститути та забезпечують єдність, взаємну узгодженість. Доведено, що сутність адміністративних процедур, що ускладнилася паралельно з еволюцією публічного управління, більше не може розкриватися виключно через призму раціоналізації діяльності державних органів. Сучасні адміністративні процедури є не просто послідовністю вчинених посадовими особами дій. Правове регулювання адміністративних процедур має ґрунтуватися на правозахисних ідеях, закріплюючи необхідний набір гарантій суб’єктивних прав для відстоювання інтересів у взаємодії із публічною адміністрацією.

Особливості державного фінансового контролю у сфері обігу бюджетних коштів

А. В. Пиріг — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Наукова стаття на підставі вивчення і аналізу позицій науковців, положень нормативно-правових актів висвітлює поняття та ознаки державного фінансового контролю у сфері обігу бюджетних коштів. Актуальність обраної теми полягає у тому, що значення державного фінансового контролю дедалі зростає, оскільки дієве його застосування в управлінні державними фінансовими ресурсами створює необхідні передумови для здійснення в державі ефективної економічної політики. У статті розкриваються такі загальні поняття: державний фінансовий контроль у сфері обігу бюджетних коштів, його ознаки, завдання, функції та форми.

Автором статті поставлено за мету визначення державного фінансового контролю у сфері обігу бюджетних коштів та дослідження його особливостей.

У роботі наголошено, що у чинному законодавстві та серед науковців відсутнє визначення базової категорії, різноманіття доктринальних тлумачень дефініції «державний фінансовий контроль» вражає, у кожному з них визначаються окремі її особливості. Серед науковців існують різні точки зору щодо зазначеного питання, які можна об’єднати у декілька груп, у яких державний фінансовий контроль формулюється як: один з видів фінансового контролю; специфічна управлінська діяльність або система певних дій; інститут публічного сектору економіки.

У ході дослідження надано авторське тлумачення державного фінансового контролю у сфері обігу бюджетних коштів як системної діяльності органів державної влади та спеціально уповноважених ними органів, спрямованої на забезпечення законності, раціональності та ефективності обігу бюджетних коштів, орієнтованої на упередження, виявлення та припинення правопорушень на підконтрольному об’єкті.

Розглянуто та узагальнено наявні наукові погляди щодо ознак державного фінансового контролю у сфері обігу бюджетних коштів як певного виду діяльності, зокрема: визначеність суб’єктного складу органів, що здійснюють контроль; перелік суб’єктів, діяльність яких підлягає контролю; предмет контролю; мета контролю; методи контролю.

На підставі аналіз змісту законодавства та праць науковців проаналізовано найважливіші завдання, сформульовано функції (аналітична; інформаційна; профілактична; мобілізуюча; коригувальна; правоохоронна; виявлення відхилень; аналіз причин відхилень), та форми державного фінансового контролю у сфері обігу бюджетних коштів, найбільш розповсюдженою класифікацією яких є їх поділ на попередній (превентивний), поточний (оперативний) та подальшій (наступний, ретроспективний).

Деякі особливості застосування правоохоронними органами України заходів адміністративного примусу у період воєнного стану

О. А. Присяжнюк — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

В статті було охарактеризовано поняття, особливості та види адміністративного примусу. Констатовано, що державний примус, який уособлюється у конкретних методах впливу, є неоднорідним. Правовий примус виявляється, перш за все, у різних формах відповідальності: кримінальній, адміністративній, дисциплінарній і майновій, яку несуть громадяни, посадові і юридичні особи, що вчинили правопорушення, а також у застосуванні уповноваженими державними органами та посадовими особами інших заходів примусового впливу щодо осіб, які добровільно не виконують вимоги правових норм. Зауважено, що застосування адміністративного примусу є не тільки важливим напрямком адміністративної правоохоронної діяльності відповідних державних органів, а ще й ключовим критерієм реалізації ними правоохоронної функції держави в цілому.

Наголошено, що на відміну від інших заходів державного примусу, які завжди є реакцією на протиправні діяння суб’єктів, заходи адміністративного примусу часто використовуються для превентивного впливу та недопущення скоєння правопорушень, а також для встановлення правопорядку за різних надзвичайних обставин.

Запропоновано адміністративний примус детермінувати як застосування уповноваженими державою правоохоронними органами до об’єктів, які не знаходяться у призмі їх підпорядкування, незалежно від волі і бажання останніх, регламентованих нормами адміністративного права, заходів впливу морального, майнового, особистісного та іншого характеру з метою охорони суспільних відносин, що виникають у сфері публічного адміністрування, шляхом запобігання і припинення правопорушень, а також притягнення до відповідальності винних осіб за їх вчинення.

Зауважено, що зовнішніми формами прояву адміністративного примусу є його заходи. Підкреслено, що заходи адміністративного примусу в в залежності від мети застосування доцільно розподілити на три групи: адміністративно-запобіжні заходи, заходи адміністративного припинення, заходи адміністративного стягнення.

Наголошено, що режим військового стану в Україні вніс значні корективи у функціонування майже всіх державних органів, установ та організацій, особливо вони торкнулися діяльності правоохоронних органів, у тому числі під час застосування заходів адміністративного примусу.

Правове регулювання душпастирської опіки в закладах охорони здоров’я країн Вишеградської групи

Н. О. Росул — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджуються особливості нормативно-правового регулювання інституту медичного капеланства в країнах Вишеградської групи. Аналізується сучасний стан гарантування права пацієнтів та медичних працівників на душпастирську опіку та функціонування інституту медичного капеланства в Угорщині, Словаччині, Чехії та Польщі.

Окреслено конституційні положення, що закріплюють право на свободу совісті та віросповідання. Встановлено схожість визначення в основних законах держав даного фундаментального права, яке є основою для впровадження душпастирської опіки в закладах охорони здоров’я. Проаналізовано нормативно-правові акти, які закріплюють можливість реалізації права на душпастирську опіку в закладах охорони здоров’я, правовий статус капеланів, умови їх діяльності, а також взаємодію релігійних організацій з лікарнями чи госпіталями з метою забезпечення пацієнтів та інших осіб душпастирською опікою. Встановлено відмінність у правовому регулюванні даного інституту в аналізованих країнах, зокрема щодо рівня нормативно-правових актів та сфери регулювання.

Визначено особливості діяльності інституту капеланства в країнах Вишеградської групи залежно від моделі державно-конфесійних відносин, статусу релігійних організацій. Досліджено окремі аспекти функціонування інституту медичного капеланства в Угорщині, Словаччині, Чехії та Польщі, а саме коло завдань, повноважень капеланів та джерела фінансування їх роботи з фондів закладів охорони здоров’я чи за рахунок релігійних організацій. Окреслено відмінності у статусі медичних капеланів щодо визначення кваліфікаційних характеристик. Наприклад, в Угорщині відсутні вимоги, що встановлюються до капеланів. На противагу цьому, в Чехії чітко встановлено вимогу наявності вищої освіти та обов’язковості подальшої спеціалізації.

У висновках підкреслено ключову роль капеланів у забезпеченні прав пацієнтів та медичних працівників на свободу віросповідання. Наголошено на необхідності подальшого вдосконалення інституту медичного капеланства в Україні з урахуванням досвіду країн Вишеградської групи.

Безпека фінансового ринку держави як чинник економічної стійкості держави

Д. В. Сакалюк — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

В статті розглянуто і звернено увагу на питання та проблеми в забезпеченні безпеки фінансових ринків держави в реаліях сьогодення, а саме в умовах євроінтеграційних процесів та в умовах воєнного стану.

Приділено увагу важливості забезпечення безпеки фінансових ринків для економічної стійкості держави, в тому числі для забезпечення фінансової безпеки держави. Наведено тлумачення науковців щодо важливості забезпечення фінансової безпеки та безпеки фінансових ринків, вплив належного функціонування таких ринків на забезпечення економічно стійкості. Звернено увагу на систему фінансової безпеки яка включає: бюджетну, валютну, грошово-кредитну, боргову безпеки, безпеку страхового ринку та безпеку фондового ринку.

Висвітлюється важливість безпеки фінансових ринків держави для забезпечення державного суверенітету та цілісності країни, а також достойного рівня життя громадян України.

Звернено увагу на актуальні загрози фінансовим ринкам України в умовах сьогодення та в умовах воєнного стану. Розглянуто фактори, що впливають на економічну стійкість та фінансову безпеку держави, пропонуються заходи для забезпечення безпеки фінансових ринків.

Визначено загрози фінансовій безпеці держави, зокрема такі як: недотримання принципу верховенства права; недосконалість державного управління при забезпеченні фінансової безпеки; неефективність системи контролю за витратами бюджетних коштів; непродумана грошово-кредитна політика держави; неефективність податкової системи; корумпованість державних органів та тиск на бізнес; надмірний дефіцит Державного бюджету; зростання «тіньової» економіки; зростання зовнішньої заборгованості; відтік людського капіталу та демографічна криза; нераціональне використання іноземних кредитів та фінансової допомоги.

Звернено увагу на досвід Європейського Союзу (ЄС) в забезпеченні безпеки фінансових ринків та фінансової безпеки держави.

Висновки роботи демонструють, що для належного функціонування фінансової діяльності держави та сприянню євроінтеграції України, навіть в теперішніх умовах має бути на належному рівні забезпечена безпека фінансових ринків держави та належне їхнє функціонування.

Право на інформацію в цифровому середовищі

І. І. Шпуганич, Ю. Я. Самагальська — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

В статті аналізується поняття і сутність права на інформацію як частини права на свободу слова і вираження поглядів. Такий підхід закріплений у міжнародному праві та підтриманий вітчизняним законодавством. Загальним Законом, що регулює право на інформацію в Україні вважається Закон «Про інформацію», в якому визначено, що право на інформацію передбачає вільно її одержувати, використовувати, поширювати та зберігати для реалізації̈ свої прав та законних інтересів. Також дозволяється її захищати від незаконного посягання інших осіб.

Проаналізувавши правомочності щодо права на інформацію автори приходять до висновку, що частиною права на інформацію є право на забуття (видалення своєї інформації), яке необхідно прямо закріпити в чинному законодавстві.

Окрема увага в статті присвячена самому поняттю «інформація» та її класифікації в залежності від режиму доступу до неї, адже саме від нього залежатиме порядок реалізації права на інформацію. Так, інформація поділяється на відкриту та інформацію з обмеженим доступом. До відкритої інформації відносяться публічна і регульована інформації, які мають своє спеціалізоване законодавство.

В свою чергу, інформація з обмеженим доступом поділяється на конфіденційну, службову та таємну інформацію, кожній з яких в статті дана окрема характеристика.

В статті проаналізовано проблематика, з якою на практиці зустрічаються особи, які реалізовують своє право на збереження інформації з обмеженим доступом, встановлено розмежування між конфіденційною інформацією та комерційною таємницею, а також визначено, що персональні дані є частиною конфіденційної інформації.

Також в статті дано визначення поняттям інформації, яких не закріплено в чинному законодавстві, зокрема це службова, таємна інформація, а також дано визначення та проаналізовано поняття службової (професійної) таємниці. Дана характеристика правовому регулюванню такій інформації.

Автори звертають увагу і питання встановлення балансу між правом захищати інформацію щодо себе, а також правом на збирання інформації щодо іншої особи. Пояснена проблематика дифамаційних спорів як частини права на свободу слова та вираження поглядів.

Право на апеляційний перегляд в адміністративному судочинстві

О. М. Соловйова, І. М. Балакарєва — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Статтю присвячено загальній характеристиці права на апеляційний перегляд судового рішення в адміністративному судочинстві, визначенню його складових елементів та проблемних питань практичної реалізації. Ефективно діючий механізм апеляційного оскарження судового рішення сприяє зміцненню довіри громадян до судової системи взагалі, особливо, коли мова йде про захист прав, законних інтересів особи, порушених суб’єктами владних повноважень у сфері публічно-правових відносин.

Встановлено, що апеляційне провадження, в межах якого особа і реалізує право на апеляційний перегляд справи, можна розуміти залежно від мети у декількох аспектах: як одну із основних засад судочинства; гарантію перегляду судових рішень; спосіб виправлення ймовірно допущених судових помилок судом першої інстанції; засіб відновлення законності; складову частину права на справедливий суд. Кожен із окреслених аспектів розуміння апеляційного провадження є цілком правильним та не протирічить один одному, виходячи із його сутнісного призначення та допомагає зрозуміти внутрішню сутність права на апеляційний перегляд адміністративної справи.

Визначено, що забезпечення апеляційного перегляду справи охоплюється діями конкретних суб’єктів, які можуть ініціювати апеляційне провадження, та повноваженнями суду після отримання апеляційної скарги для перевірки судового рішення суду першої інстанції.

На підставі аналізу наукових доробок, нормативно-правових джерел та правових позицій, висловлених Верховним Судом, робиться висновок про те, що для реалізації можливості звернутися до апеляційного суду з апеляційною скаргою необхідна наявність низки передумов – так званих попередніх умов реалізації права на апеляційне оскарження. Зокрема, до умов апеляційного перегляду адміністративної справи відносяться: 1) коло осіб, які наділяються правом на апеляційне оскарження; 2) перелік судових рішень, визначених процесуальним законом, що можуть бути оскаржені; 3) обґрунтування підстав для перегляду судових рішень в апеляційному порядку; 4) строк, в межах якого особа може звернутися з апеляційною скаргою; 5) необхідність сплати судового збору для подання апеляційної скарги в необхідному розмірі; 6) повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення.

Правові основи запровадження інформаційно-інноваційних технологій у сфері медичного обслуговування

І. П. Сторожук — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті розглянуті правові аспекти запровадження інформаційно-інноваційних технологій у сфері медичного обслуговування та актуальність застосування інформаційних технологій у сфері медичного обслуговування. Використання нових інформаційно-інноваційних технологій забезпечить об’єктивність даних, сприятиме ефективності надання послуг та підвищить ефективність передачі інформації. Впровадження інформаційно-інноваційних технологій включає три основні етапи: отримання первинної інформації (знань і технічних навичок) про технології, організація впровадження технології з вирішенням матеріально-технічних, юридичних, фінансових і кадрових питань надання послуг, а далі після реалізації – підтримка організаційних заходів з урахуванням запровадженої технології.

Проаналізовано термін «медична послуга», що вперше визначено в законі. Розкрито доцільність використання новітніх технологій в медичній сфері, до них відносяться: нанотехнології, біомедичні дослідження в поєднанні з математичним і комп’ютерним моделюванням, мікроаналіз біологічних рідин і тканин, створення штучних органів і тканин. Основними сферами застосування сучасних інформаційних технологій є: медична інформаційна система, телемедицина, медична діагностика, експертні системи, медичне обладнання та комп’ютерні системи, інноваційні технології в лікувальному процесі, наукові дослідження в медицині., описано методи використання новітніх технологій у процесі організації, а саме: використання інтерактивних технологій, спеціальних програмних засобів та вебсерверів, електронних платформ, створення електронної бази та інше. Досліджено та охарактеризовано можливості інноваційних технологій в Законі «Про охорону здоров’я» від 19.11.1992 № 2801-ХІІ та інших законах, нормативно-правових актах які регулюють суспільні відносини у сфері охорони здоров’я, розглянуто правові аспекти запровадження інформаційно-інноваційних технологій в Законі № 2807-IX від 01.12.2022 Про Національну програму інформатизації. Описано використання законів на провадження інноваційної діяльності в медичній сфері.

Електронне урядування в Україні: правові аспекти та перспективи розвитку

І. С. Сухан, А. І. Сенько — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Електронне урядування є важливою складовою модернізації державного управління в Україні, яка сприяє підвищенню ефективності, прозорості, підзвітності органів влади та забезпечує доступ громадян до адміністративних послуг у цифровому форматі. У статті здійснено комплексний аналіз правових аспектів функціонування електронного урядування, що включає нормативно-правову базу, механізми реалізації та перспективи розвитку. Розглянуто основні етапи впровадження електронного урядування в Україні, починаючи з перших спроб цифровізації адміністративних процесів до сучасних ініціатив зі створення інтегрованих платформ для взаємодії між державою, бізнесом та громадянами. Значна увага приділяється дослідженню законодавчих актів, які визначають основи правового регулювання електронного документообігу, електронного підпису, цифрової ідентифікації, а також захисту персональних даних відповідно до міжнародних стандартів.

Розглянуто ключові проблеми, які виникають у процесі впровадження електронного урядування в Україні. Серед них виділено недостатнє фінансування, нерівномірний розвиток цифрової інфраструктури, низький рівень цифрової грамотності населення, правові колізії, що гальмують ефективне функціонування системи, та відсутність єдиної стратегії розвитку. У статті акцентовано увагу на важливості інтеграції національного законодавства у сфері електронного урядування до європейських стандартів, зокрема у контексті гармонізації нормативної бази з вимогами Європейського Союзу.

Автором запропоновано практичні рекомендації щодо вдосконалення правового забезпечення електронного урядування. Серед ключових напрямів відзначено розширення доступу до цифрових послуг для всіх категорій населення, впровадження єдиних стандартів обміну даними між державними установами, посилення кібербезпеки та запровадження механізмів прозорого моніторингу ефективності використання електронних платформ. Також підкреслено важливість впровадження інноваційних інструментів для залучення громадян до прийняття управлінських рішень на основі сучасних цифрових технологій.

Перспективи розвитку електронного урядування розглядаються у контексті його впливу на демократизацію суспільства, підвищення ефективності державних процесів, покращення якості надання адміністративних послуг та забезпечення якісної комунікації між суб’єктами управління. Таким чином, електронне урядування є потужним інструментом трансформації державного управління, що сприяє сталому розвитку України.

Адміністративно-правові аспекти фінансового моніторингу бізнесу в умовах воєнного стану

О. А. Татьянченко — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Фінансовий моніторинг – діяльність із виявлення незаконно отриманих доходів та запобігання фінансуванню тероризму. Національний банк встановлює до банків та небанківських установ вимоги щодо протидії відмиванню незаконно отриманих доходів та перевіряє їх дотримання.

Здійснюючи фінансовий моніторинг, банки та небанківські фінансові установи перевіряють клієнтів та аналізують їхні фінансові операції. У разі виявлення підозрілих операцій банки інформують Державну службу фінансового моніторингу та правоохоронні органи України.

Національний банк діє відповідно до Міжнародних стандартів з протидії відмиванню доходів та фінансуванню тероризму і розповсюдженню зброї масового знищення FATF.

Питання фінансового моніторингу бізнесу в Україні в умовах воєнного стану актуальне як ніколи. Мова йде про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення. Банківським установам згідно з чинним законодавством делеговані повноваження суб’єкта первинного фінансового моніторингу.

Завдання суб’єкту первинного фінансового – це розробка внутрішніх документів з питань фінансового моніторингу, які повинні містити процедури, достатні для забезпечення ефективного управління ризиками, а також для запобігання використання послуг та продуктів суб’єкта первинного фінансового моніторингу для легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення та призначає працівника, відповідального за його проведення.

Банківські установи, як суб’єкти первинного фінансового моніторингу створюють та забезпечують функціонування самостійного структурного підрозділу для виконання функцій з питань проведення фінансового моніторингу.

Але для підприємств, які перереєстрували свою діяльність з тимчасово окупованих територій на підконтрольну територію України дуже складно проходити фінансовий моніторинг оскільки їх фінансова діяльність «паралізується» в очікуванні на рішення банківської установи, дуже часто блокуються рахунки. Річ у тому, що на початку 2024 року вищевказані підприємства банківські установи перевіряли в російських реєстрах подібних українським Ю-Контрол, Опендатабот тощо. При цьому спирались на них більш ніж на українські законні реєстри. Тому постає дуже важливе питання фінансовий моніторинг підприємств - правовий захист чи знищення бізнесу в умовах воєнного стану?

Фінансові технології як обʼєкт фінансового-правового регулювання

Д. В. Титаренко, В. Р. Костенко — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу фінансових технологій як об’єкта фінансово-правового регулювання в умовах глобалізації та розвитку цифрової економіки. Автор досліджує сутність і особливості фінансових технологій, їх розвиток, а також проблеми, що виникають у процесі їх впровадження та застосування. У статті розглядається, як стрімкий розвиток інноваційних фінансових інструментів, зокрема криптовалют, блокчейн-технологій, мобільних платіжних систем та систем на основі штучного інтелекту, ставить перед правовими інститутами нові виклики та вимоги.

Зокрема, у роботі розглянуто етапи розвитку фінансових технологій, починаючи від традиційних банківських операцій і закінчуючи новітніми цифровими фінансовими інструментами, що активно змінюють фінансові ринки і структуру традиційних фінансових установ. Важливе місце займає аналіз правових проблем, пов’язаних з необхідністю адаптації національних та міжнародних норм до нових реалій, зокрема недостатньої регламентації ряду фінансових інновацій, таких як криптовалюти, децентралізовані фінансові системи і т. ін. Враховуючи високий рівень інновацій, що швидко розвиваються, стаття акцентує на необхідності створення спеціалізованих законодавчих механізмів і нормативно-правових актів для ефективного регулювання фінансових технологій.

Особливу увагу автор приділяє досвіду міжнародної практики, зокрема законодавчим ініціативам Європейського Союзу, де введення нормативно-правових актів, таких як PSD2, сприяло розвитку нових платіжних систем та технологій. Зокрема, акцентовано на важливості правового забезпечення безпеки фінансових операцій, захисту прав користувачів та запобігання ризикам, пов’язаним із застосуванням нових технологій. Автор також вказує на основні юридичні ризики, що виникають у сфері фінансових технологій, серед яких – шахрайство, відмивання грошей, фінансування тероризму, порушення конфіденційності та безпеки даних.

Завершує стаття висновками щодо необхідності комплексного підходу до правового регулювання фінансових технологій, що дозволить забезпечити стабільність, прозорість та безпеку фінансових ринків. Автори наголошують, що важливою складовою цього процесу є взаємодія державних органів, міжнародних організацій та фінансових установ для створення єдиного правового середовища, яке сприятиме розвитку інновацій у фінансовій сфері та захисту прав і інтересів всіх учасників фінансових ринків.

Фінансування тероризму: міжнародні стратегії протидії та їхній вплив на Україну

І. В. Ткачов, Ю. О. Ільченко — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Фінансування тероризму є однією з найгостріших проблем сучасності, що вимагає комплексного підходу для протидії. У роботі розглядаються основні механізми, за допомогою яких терористичні організації отримують ресурси, а також ефективність міжнародного регулювання в цій сфері. Особливу увагу приділено діяльності таких міжнародних організацій, як FATF, G20 та МВФ, які встановлюють стандарти і рекомендації для країн, що прагнуть забезпечити фінансову безпеку. Досліджено, як ці організації формують рамки для національних систем фінансового моніторингу, а також вказано на важливість міжнародного співробітництва у запобіганні терористичному фінансуванню.

У статті також проаналізовано нормативні акти, що регулюють фінансування тероризму, зокрема резолюції Ради Безпеки ООН та рекомендації FATF. Виявлено, що ці документи визначають основні принципи та вимоги до країн щодо ведення ефективної політики в сфері фінансового моніторингу.

Однак, попри активні зусилля на міжнародному рівні, багато країн стикаються з серйозними викликами. В статті досліджуються проблеми, пов’язані з недостатньою технічною базою для виявлення складних фінансових схем, корупцією та поганою координацією між державними органами. Наявність таких викликів значно ускладнює реалізацію ефективних стратегій протидії фінансуванню тероризму. Розглянуто приклади фінансування терористичних організацій та їх міжнародне врегулювання, що демонструє необхідність подальшого вдосконалення правових механізмів та практик у цій сфері. Забезпечення ефективної протидії фінансуванню тероризму може бути досягнуто лише за умов об’єднання зусиль держав, міжнародних організацій та фінансових установ, що підкреслює важливість глобальної відповідальності у цій справі.

У статі розкрито об’єктивну і суб’єктивну сторону злочину «фінансування тероризму», окреслено матеріальна підтримка терористичної групи або організації. Аналізуються рекомендації Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF) та їх вплив на формування підходів держав у т.ч. України до протидії фінансуванню тероризму.

Адміністративно-правові засади діяльності почесних консулів іноземних держав і консульських установ, що очолюються такими консулами в Україні

А. А. Хачатрян — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Проаналізовано положення чинного вітчизняного адміністративного законодавства щодо функціонування дипломатичних і консульських установ, службової діяльності послів, інших дипломатів і консулів. Здійснено систематизацію відповідного правового масиву за чотирма нормативно-правовими блоками, перший з яких включає сукупність консульських конвенцій укладених між Україною та іноземними державами, інших міжнародних договорів. Серед переліку відповідних міжнародних документів особлива увага приділена консульським конвенціям, які мають політичний характер. Вони корелюються з положеннями Віденської конвенції про консульські зносини з розкриттям специфіки міждержавної взаємодії з іноземними державами.

Другий блок охоплює ключові, основоположні документи, спрямовані на сприяння реалізації державної політики у сфері міжнародних відносин і дипломатії. Акцентовано на ключових дипломатичних намірах України, спрямованих на стійке покращення міждержавних відносин з країнами ЄС та НАТО. Означене зумовлено отриманими унікальними можливостями через інтенсифіковані євроінтеграційні процеси вийти на якісно новий цивілізаційний рівень розвитку державності та громадянського суспільства.

Третій блок нормативно-правових актів спрямовується на формування законодавчої основи організації забезпечення функціонування системи органів дипломатичної та консульської служби. Окреслено вітчизняне спеціальне адміністративне законодавство, яке розкриває систему органів дипломатичної служби, що реалізує професійну діяльність посадових осіб дипломатичної служби, пов’язаній з реалізацією зовнішньої політики, захистом національних інтересів у сфері міжнародних відносин, прав та інтересів громадян і юридичних осіб за кордоном.

Четвертий законодавчий блок увібрав до себе адміністративно-правові акти з питань регулювання порядку і процедури надання консульських послуг. Їх згруповано за основними напрямами консульської діяльності у відповідних сферах реалізації, зокрема засвідчення документів; реєстрації актів цивільного стану; консульський облік; громадянство України; безоплатна правова допомога; звернення громадян; постійне місце проживання за кордоном.

Адміністративно-правові інструменти взаємодії Національної поліції України з громадськістю у сфері превентивної діяльності

А. А. Хребтова, Є. А. Позняк — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Статтю присвячено вивченню особливостей застосування, проблем та перспектив удосконалення адміністративно-правових інструментів превентивної діяльності Національної поліції України. Встановлено, що на сучасному етапі розвитку правоохоронних органів в Україні в превентивній діяльності Національної поліції України застосовується широке коло адміністративно-правових інструментів. Однак необхідність подальшого оновлення адміністративно-правового інструментарію превентивної діяльності Національної поліції України і сьогодні залишається безперечною. Зокрема, у частині впровадження інноваційних технологій.

Невід’ємною складовою правоохоронної діяльності є превентивна діяльність поліції. Це унікальний, найбільш гуманний спосіб боротьби зі злочинністю, засіб підтримання належного рівня правопорядку в суспільстві, забезпечення прав і законних інтересів громадян. Особливого значення ця діяльність набуває в умовах воєнного стану. Більше того, нова реальність змушує шукати відповідні рішення та оновлювати підходи до організації безпеки публічних просторів, і провідне місце у здійсненні цих заходів, безумовно, належить підрозділам превентивної діяльності Національної поліції України. України, які є найближчими до населення. В умовах стрімких змін у суспільстві, зростання викликів і загроз громадській безпеці і порядку як ніколи актуальним є пошук нових підходів і реалізація ефективних стратегій превентивної діяльності, в якій науково-практичний підхід відіграє вирішальну роль. в розумінні та реалізації найбільш оптимальних адміністративно-правових інструментів превентивної діяльності Національної поліції України.

На сучасному етапі розвитку правоохоронних органів в Україні в профілактичній діяльності Національної поліції використовується широкий спектр адміністративно-правових засобів. Проте беззаперечною на сьогодні залишається необхідність подальшого оновлення адміністративно-правового інструментарію превентивної діяльності Національної поліції України. Адже, незважаючи на наявний прогрес і досягнення, низка проблемних моментів у цій сфері залишається невирішеною. Видається доцільним розробити комплексну стратегію вдосконалення адміністративно-правового інструментарію превентивної діяльності Національної поліції України, в тому числі шляхом впровадження штучного інтелекту. Водночас питання вдосконалення адміністративно-правового інструментарію превентивної діяльності Національної поліції України потребує подальшого наукового дослідження.

Роль нотаріуса в системі альтернативного вирішення спорів: теоретичні засади та практичні аспекти

А. А. Хребтова — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У сучасних правових системах, зорієнтованих на гуманізацію процедури вирішення правових конфліктів і наближення правосуддя до суспільства, зростає увага до альтернативних методів врегулювання спорів. Альтернативне вирішення спорів (АВС), таке як медіація, арбітраж, переговори та інші форми досудового врегулювання, набуває особливої ваги в умовах перевантаженості судової системи, складності традиційних процесуальних механізмів та підвищення вартості судового розгляду. В цьому контексті постає потреба у переосмисленні ролі та функцій професійних правових інститутів та учасників правочинів, серед яких вагоме місце належить нотаріусу.

Нотаріус, як гарант законності й автентичності правочинів, традиційно сприймається насамперед як фахівець, покликаний засвідчувати юридичні факти, оформлювати правочини та надавати їм публічної довіри. Водночас, розвиток інституту нотаріату в останні десятиліття демонструє тенденцію до розширення спектра його функцій та повноважень. Нотаріус дедалі частіше виступає не лише як «документатор» волевиявлення сторін, а й як посередник, порадник та, зрештою, «допоміжний арбітр» у процесах врегулювання спорів без звернення до суду. Саме в цьому, збалансованому поєднанні традиційних засад нотаріальної діяльності та нових підходів до позасудового врегулювання конфліктів, криється потенціал підвищення ефективності правової системи та посилення довіри суспільства до правоохоронних інституцій.

Запропонована наукова розвідка спрямована на ґрунтовний аналіз теоретичних засад та практичних аспектів ролі нотаріуса в системі альтернативного вирішення спорів. Зокрема, у статті буде висвітлено сутність та особливості різних форм АВС, окреслено компетенції нотаріуса в межах цих процедур, а також проаналізовано сучасний стан правового регулювання й прецеденти практичної реалізації нотаріальної участі в позасудових механізмах розв’язання правових конфліктів. Результати цього дослідження матимуть теоретичне та прикладне значення, оскільки сприятимуть подальшому удосконаленню правових норм, розробці рекомендацій для практикуючих нотаріусів та формуванню науково-методологічної основи для розвитку інституту нотаріату як активного учасника системи альтернативного вирішення спорів.

Проблемні питання правового регулювання суспільного нагляду за аудиторською діяльністю в Україні

Ю. В. Циганок — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Статтю присвячено пошуку шляхів вирішення окремих актуальних проблемних питань правового регулювання суспільного нагляду за аудиторською діяльністю в Україні. Зокрема, існує правова невизначеність в частині фінансово-правових відносин з приводу фінансування діяльності органів, уповноважених здійснювати суспільний нагляд за аудиторською діяльністю, за рахунок внесків суб’єктів аудиторської діяльності, які надають аудиторські послуги певним визначеним категоріям юридичних осіб та їх об’єднань.

Обґрунтовано, що саме недоліки юридичної техніки, допущені законодавцем при внесенні змін до Закону України «Про аудит фінансової звітності та аудиторську діяльність», які набули чинності з 1 січня 2023 року, призвели до виникнення правової невизначеності щодо розміру фіксованих внесків, які сплачуються суб’єктами аудиторської діяльності на користь Органу суспільного нагляду за аудиторською діяльністю у випадку надання аудиторських послуг політичним партіям, що отримують фінансування з державного бюджету, державних підприємств (крім тих, що є мікро- та малими підприємствами), Національного банку України, банківських груп, небанківських фінансових груп. Як наслідок, Органом суспільного нагляду щодо суб’єктів аудиторської діяльності можуть бути відкриті необґрунтовані дисциплінарні провадження та застосовані стягнення на розсуд службових осіб органів суспільного нагляду, наділених дискреційними повноваженнями.

На підставі системного аналізу норм Закону України «Про аудит фінансової звітності та аудиторську діяльність» автором надається доктринальне тлумачення зазначених норм щодо сплати внесків і робиться висновок, що правова невизначеність виникла унаслідок недоліків юридичної техніки, допущених законодавцем при конструюванні зазначених норм. Запропоновано внести відповідні зміни до профільного закону, які дозволили б усунути цю правову невизначеність. До внесення відповідних змін обґрунтовано необхідність надання офіційного тлумачення чинних норм Міністерством фінансів України як державним регулятором у сфері аудиторської діяльності.

Контрактна форма проходження служби в митних органах України: проблеми та перспективи

О. В. Черкунов — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджується контрактна форма проходження служби в митних органах України, акцентуючи увагу на ключових проблемах та перспективах її розвитку. В умовах глобалізації та інтеграційних процесів ефективність митної служби стає важливим чинником для забезпечення економічної безпеки держави, розвитку економіки та підтримки міжнародної торгівлі, особливо в умовах воєнного стану та екзистенційної необхідності в наповненні державного бюджету України. Дослідження аналізує сучасний стан організації та здійснення контрактної форми проходження служби в митних органах, виявляючи основні виклики, з якими стикаються посадові особи митних органів в своїй діяльності. Серед них можна виділити і проблеми із належним правовим забезпеченням та інертний рівень реагуванням до вимог сьогодення, а також відсутність єдиного підходу до розуміння проходження служби в митних органах України за контрактом.

Стаття також розглядає оновлення законодавства України в частині контрактної форми проходження служби в митних органах. Зокрема, акцентується увага на необхідності прийняття нового порядку укладення контрактів про проходження служби в митних органах та затвердження типової форми контракту про проходження служби в митних органах, що суттєво має змінити підхід до самої організації контрактної форми проходження служби в митних органах України. Важливим аспектом є також подальший розвиток спеціального законодавства, що регулює порядок проходження служби.

Перспективи організації контрактної форми проходження служби в митних органах України полягають у комплексних реформах, що включають оновлення та приведення у відповідність нормативно-правових актів відповідно до вимог сучасного законодавства, здійснення оптимізації системи управління в цілому, чітке розмежування делегованих повноважень між центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну митну політику та територіальними органами Держмитслужби, а також підвищення рівня професійної підготовки кадрів. В статті наводяться рекомендації щодо удосконалення системи управління, забезпечення прозорості та підзвітності. Таким чином, дослідження сприяє глибшому розумінню проблем і можливостей, що постають перед митними органами України, а також визначає стратегічні напрямки подальшого розвитку в питаннях проходження служби.

Дисципліна в публічному адмініструванні як основа державного функціонування: правовий вимір

А. В. Чубай — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті проаналізований правовий вимір дисципліни в публічному адмініструванні як основа державного функціонування. В межах цього аналізу з’ясовано, що поняття дисципліни ‒ дуже неоднозначна та суперечлива категорією, що зумовлено наявністю значної кількості видів поняття дисципліни, відображених у широкому переліку нормативно-правових актів. І стосується це переважно не міжнародних нормативно-правових актів та договорів, що неминуче сприяло б уніфікованому її розумінню, а у галузевих нормативно-правових актах залежно від конкретної сфери відносин та правового регулювання. Хоча на перший погляд може скластися враження начебто дух цього терміну відгукується термінологією радянської правової школи, втім згадок поняття дисципліни у законодавстві, в тому числі у сфері, що стосується державної службової діяльності в цілому та органів публічного адміністрування зокрема зовсім не бракує. Обґрунтовано, що дисципліна як поняття та охоронюваний законом принцип не втрачає своєї актуальності й по сьогодні. Пошуки шляхів механізму її забезпечення стають перманентним об’єктом наукових досліджень учених різних соціо-гуманітарних дисциплін. Відтак наукові пошуки та розробки залишається актуальним і станом на сьогодні. Тому, обґрунтовано, що коли ми говоримо про феномен дисципліни в контексті аналізу діяльності органів державної влади в цілому та органів публічного адміністрування зокрема, то доцільно говорити власне про дисципліну службову. Остання постає диференціальною характеристикою, маркером при аналізі показників ефективності чи неефективності органів публічного адміністрування, дотримання принципів права, зокрема гуманізму та клієнтоорієнтованості, якщо так доречно виражатися про публічний сектор діяльності. Такий стан речей дає підстави стверджувати, що дисципліна в діяльності органів публічного адміністрування спрямована переважно на реалізацію положень законодавчих та інших підзаконних нормативно-правових актів, що стосуються положень щодо проходження служби та виконання посадової інструкції в органах державного адміністрування, виконання вимог керівництва.

Податкові наслідки інвестування в криптовалюти: український і міжнародний досвід

В. В. Чумаченко — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджуються податкові аспекти інвестування в криптовалюти, зокрема, правові підходи до оподаткування цифрових активів в Україні та світі. Швидке поширення криптовалют і підвищений інтерес до них з боку інвесторів створюють нові виклики для держав щодо регулювання цієї сфери, особливо у частині оподаткування доходів від таких інвестицій. Автор аналізує чинне українське законодавство щодо криптовалют та податкових зобов’язань, порівнюючи його з нормативними підходами розвинених країн, зокрема США, Німеччини та Швейцарії, які вже розробили детальні механізми оподаткування криптовалютних операцій. Основна увага приділена визначенню правового статусу криптовалют як активів, питанням їх оподаткування як доходів від продажу чи обміну, а також можливості застосування стандартних схем оподаткування капітальних прибутків. У статті розкриваються проблеми правової невизначеності у національному законодавстві, зокрема відсутність чіткої класифікації криптовалют як об’єктів оподаткування, а також ризики, які ця невизначеність створює для інвесторів і держави. Окремо наголошується на значущості податкового регулювання як інструменту стимулювання або, навпаки, гальмування розвитку ринку криптовалют. У статті пропонуються можливі шляхи вдосконалення податкового регулювання криптовалют в Україні на основі передового міжнародного досвіду. Зокрема, акцентується на необхідності гармонізації національного законодавства з податковими нормами ЄС та інших країн, що вже розробили комплексні моделі оподаткування цифрових активів. Дослідження є надзвичайно актуальним у контексті стрімкого розвитку цифрової економіки, глобальної інтеграції ринків та адаптації податкової системи до реалій ринку цифрових активів. Автор наголошує на важливості формування прозорих і зрозумілих податкових норм, які сприятимуть залученню інвестицій у цифровий сектор економіки та забезпеченню фінансової стабільності держави. У статті також розглядається роль податкових стимулів у сприянні інноваціям у цифровій економіці, підкреслюючи, як сприятлива податкова політика може залучати глобальних інвесторів на ринок криптовалют. Крім того, обговорюється важливість балансування фіскальних інтересів із необхідністю створення справедливого та конкурентного середовища для цифрового бізнесу. Автор акцентує увагу на ризиках надмірного регулювання, яке може призвести до переміщення діяльності з криптовалютами в тіньову економіку, підриваючи державні доходи та довіру інвесторів.

Специфіка відповідальності за фінансові кримінальні правопорушення у сфері службової діяльності

Т. Б. Шаповал — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Статтю присвячено визначенню специфіки відповідальності за фінансові кримінальні правопорушення у сфері службової діяльності, які, відповідно, вчинюються спеціальним суб’єктом – службовою особою. Фінансова безпека, на яку посягають кримінальні правопорушення у сфері фінансової діяльності, зокрема вчинювані службовими особами, є складовою економічної безпеки та національної безпеки в цілому, що і обумовлює актуальність даного дослідження. Метою даного дослідження було визначення особливостей відповідальності за фінансові кримінальні правопорушення відповідно до КК України. У дослідженні було запропоноване уточнене поняття фінансового кримінального правопорушення. Встановлено, що у випадку вчинення фінансових кримінальних правопорушень у сфері службової діяльності відбувається посягання на декілька об’єктів: порядок здійснення фінансово-правової діяльності; порядок забезпечення правильної роботи державного апарату і апарату органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ і організацій, нормальної службової діяльності; авторитет органів державної влади; фінансова безпека як складова національної безпеки. Нерідко досліджувані кримінальні правопорушення пов’язані із корупційною діяльністю. Зазначене вище обґрунтовує нашу думку, що покарання за фінансові кримінальні правопорушення має бути більш суворим: не лише штраф і позбавлення права займатися певними видами діяльності, а також відшкодування заподіяних збитків, але і позбавлення волі на певний строк в залежності від розміру заподіяної фінансової шкоди. А тому специфіка відповідальності за фінансові кримінальні правопорушення полягає у тому, що вона є виключно кримінально-правовою в її можливих проявах, а не фінансово-правовою стосовно адміністративних фінансових правопорушень.

Дане дослідження відкриває перспективи подальших досліджень у даній сфері, що, у свою чергу, сприятиме удосконаленню національного законодавства щодо притягнення до кримінальної відповідальності за фінансові кримінальні правопорушення службових осіб.

Фінансові санкції як інструмент міжнародної політики

О. В. Пілат, М. С. Шаренко, S. O. Сумцова — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Фінансові санкції на сьогодні є одним із найпотужніших інструментів міжнародної політики, що дозволяє впливати на держави без прямого використання військової сили. Застосування економічних обмежень стало комплексною альтернативою традиційним методам вирішення конфліктів, надаючи міжнародній спільноті засоби тиску на порушників норм міжнародного права. За останні десятиліття санкції продемонстрували свою ефективність у впливі на економічні та політичні процеси в різних країнах світу, наприклад, в Ірані, Північній Кореї та Росії.

Особливо актуальним є питання санкцій у контексті російсько-українського конфлікту, де вони стали основним інструментом міжнародної реакції на агресію. У зв’язку з цим дослідження фінансових санкцій як інструменту міжнародної політики набуває нової значущості, особливо в умовах глобальної економічної взаємозалежності. Вивчення ефективності таких заходів, їхнього впливу на цільові держави, а також аналіз можливих наслідків для міжнародної фінансової системи є важливим завданням як для науковців, так і для практиків.

Проведене дослідження виявило ключові закономірності застосування фінансових санкцій як інструменту міжнародної політики. Встановлено, що найбільш ефективними є багатосторонні санкційні режими, які поєднують різні типи обмежень. Економічний вплив санкцій проявляється через зниження ВВП, зростання інфляції та девальвацію національної валюти цільових країн, причому ступінь впливу корелює з рівнем інтеграції їх економік у світову фінансову систему.

Виявлено зростаючу роль вторинних санкцій у посиленні ефективності первинних обмежень, хоча їх надмірне застосування може призводити до фрагментації світової фінансової системи. У контексті російсько-українського конфлікту санкції продемонстрували значний економічний вплив, особливо після 2022 року, проте їх політична ефективність залишається обмеженою. Результати дослідження вказують на необхідність вдосконалення механізмів застосування фінансових санкцій через посилення міжнародної координації та розробку більш гнучких санкційних режимів.

Матеріалами дослідження є: 1) Нормативно-правові акти, що регулюють фінансові санкції як інструмент міжнародної політики, включаючи українські та міжнародні джерела; 2) Праці вітчизняних і зарубіжних авторів, які досліджують застосування фінансових санкцій у глобальній політиці та їхній вплив на економічні й політичні процеси.

Було використано такі наукові методи: теоретичного узагальнення (для вивчення основних концепцій і доктрин застосування фінансових санкцій як інструменту міжнародної політики); аналізу і синтезу (для дослідження впливу санкцій на економічну систему цільових країн і політичні наслідки їх застосування); порівняльного аналізу (для співставлення ефективності санкцій, запроваджених різними країнами та міжнародними організаціями, зокрема в контексті санкцій проти Росії та Ірану); метод формалізації (для побудови схеми дії санкцій та оцінки їх впливу на міжнародну фінансову систему).

Роль міжнародного фінансового права у протидії відмиванню коштів

М. С. Шаренко, В. В. Чумаченко — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті розглядається роль міжнародного фінансового права в боротьбі з відмиванням коштів у глобальному масштабі. Відмивання коштів, яке включає легалізацію доходів, отриманих злочинним шляхом, є однією з головних загроз сучасній фінансовій стабільності та безпеці. Ця проблема має транскордонний характер, оскільки фінансові злочини часто охоплюють кілька юрисдикцій, що значно ускладнює їх виявлення та припинення. Відсутність єдиних стандартів або узгоджених дій між країнами створює сприятливі умови для незаконної діяльності, зокрема використання офшорних зон та складних схем приховування джерел коштів. У статті проаналізовано ключові міжнародні інструменти, такі як рекомендації FATF (Financial Action Task Force), що формують загальні стандарти боротьби з цим явищем, та надають методологію для виявлення та усунення фінансових злочинів. Особлива увага приділяється ролі нормативно-правових актів Європейського Союзу, включаючи Шосту директиву (6AMLD), яка суттєво розширює вимоги до національних законодавств держав-членів, впроваджуючи нові правила ідентифікації фінансових злочинів та посилюючи відповідальність за їх вчинення. Крім того, приділяється увага впливу міжнародного співробітництва, яке є необхідним для успішної протидії фінансовим злочинам і забезпечення прозорості фінансових операцій. У статті також висвітлюється український контекст імплементації міжнародних стандартів у національне законодавство. Розглядаються ключові виклики, серед яких корупція, обмежені технічні ресурси та недостатня ефективність правоохоронних органів. На завершення зазначаються перспективи подальшого вдосконалення регулювання, які можуть сприяти посиленню фінансової безпеки на національному та міжнародному рівнях. Крім того, приділяється увага впливу міжнародного співробітництва, яке є необхідним для успішної протидії фінансовим злочинам і забезпечення прозорості фінансових операцій. У статті також висвітлюється український контекст імплементації міжнародних стандартів у національне законодавство. Розглядаються ключові виклики, серед яких корупція, обмежені технічні ресурси та недостатня ефективність правоохоронних органів. Особливо актуальними є питання цифровізації процесів фінансового моніторингу, запровадження автоматизованих систем звітності та розширення міжнародного обміну інформацією про підозрілі транзакції. На завершення зазначаються перспективи подальшого вдосконалення регулювання, які можуть сприяти посиленню фінансової безпеки на національному та міжнародному рівнях.

Формування правових цінностей у системі національно-патріотичного та військово-патріотичного виховання військовослужбовців

І. М. Шопіна — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

На основні аналізу правових актів зроблено висновок про недостатність системності у формуванні правових цінностей військовослужбовців, що потребує здійснення низки заходів організаційного, теоретико-методологічного та правового характеру. З’ясовано, що потребують свого коригування прогалини, пов’язані із визначенням правового статусу суб’єктів здійснення виховних впливів. Визначено, що назріла необхідність осучаснення форм та методів виховної роботи. Враховуючи тривалість російської збройної агресії проти України, відкладання питань національно-патріотичного, військово-патріотичного та правового виховання військовослужбовців на мирний час уявляється непередбачливим.

У статті акцентовано увагу на тому, що в умовах правового режиму воєнного стану формування правових цінностей у військовослужбовців ускладнено низкою проблем, до яких належать: а) примат сили, який утверджується нині у міжнародному просторі і знаходить свій прояв у недієвості міжнародних механізмів стримування та притягнення до відповідальності держави-агресора за численні порушення гуманітарного права, цілісності та недоторканості території інших держав у межах їх кордонів; б) тривала недооцінка державою важливості формування у всіх верств населення готовності до збройного опору у разі нападу противника; в) непродумана мобілізаційна політика, яка сприяла створенню численних правових лазівок для ухилення від виконання військового обов’язку; г) недостатність кваліфікації існуючих суб’єктів, які здійснюють виховні впливи, особливо в аспекті роботи з військовослужбовцями зрілого віку, педагогічна робота з якими будується за іншими алгоритмами, ніж з дітьми та юнацтвом; ґ) недосконалість нормативно-правових актів, якими регламентується правове виховання військовослужбовців.

Наголошено на тому, що формування правових цінностей у військовослужбовців є елементом національно-патріотичного та військово-патріотичного виховання. Метою цієї діяльності є закріплення у ціннісно-мотиваційній сфері військовослужбовця ідеї про важливість правових способів та методів вирішення конфліктів та розв’язання проблем, які виникають в їх службовій діяльності та особистісному просторі. Критерієм результативності діяльності з формування правових цінностей є їх відтворення у повсякденній діяльності військовослужбовця під час вибору правових способів та методів досягнення його цілей.

Особливості функціонування виборчої системи України в умовах воєнного стану

Є. В. Цехмістер, В. М. Юрах — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Спроможність функціонування виборчої системи нашої держави – це конституційна гарантія реалізації державного суверенітету України на всіх етапах її розвитку. В сучасних умовах, коли наявною є екзистенційна загроза незалежності, територіальній цілісності та конституційному ладу країни, проведення виборів вдається одним із можливих варіантів зміни ситуації, при тому як внутрішньої так і зовнішньої. Відповідно, дослідження особливостей функціонування виборчої системи в цілому, та стану її невід’ємних складових в сучасних воєнних реаліях дає можливість проаналізувати та оцінити перспективи проведення виборів в державі в найближчій перспективі. Проведення парламентських виборів в державі дасть можливість сформувати Уряд національної єдності, консолідувати всі політичні сили на досягнення єдиної важливої на сьогодні мети – перемоги у війні, або, принаймні - досягнення миру на «сильних» для держави позиціях. Проведення виборів в країні, на думку багатьох міжнародних експертів, і перш за все – найвідчайдушніх партнерів України на міжнародному рівні, – може змінити негативну парадигму ставлення до перспектив держави у всіх її починаннях, як то євроінтеграція та наближення до членства у НАТО. Проведене дослідження направлене на формування висновків щодо наявних проблем та недоліків всіх механізмів виборчої системи та запропонувати шляхи їх вирішення та врегулювання. Будучи центральним елементом публічного права, структурні складові якого обумовлюють особливості функціонування влади в Україні державного та самоврядного рівня, базуючись на політичній основі, виборча система концентрує ланцюги взаємодії, що направлені на створення найвищих інституцій влади. При цьому, ґрунтується на базових принципах народного суверенітету, що за допомогою демократичних начал, створює умови участі громадян у народовладді. Констатується, що в Україні виборча система перебуває у скрутному стані, адже переважна більшість її інструментів не дієві, реалізація більшості принципів виборчого права під загрозою. Запропонована авторська позиція щодо вирішення найнагальніших проблем функціонування виборчої системи України в умовах воєнного стану.

Основні напрями правового забезпечення виховного процесу у системі підготовки офіцерів запасу

В. В. Ярема — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена визначенню основних напрямів правового забезпечення виховного процесу у системі підготовки офіцерів запасу.

Досліджено роль національно-патріотичного виховання під час підготовки військовослужбовців. Обґрунтовано, що мета правового забезпечення виховного процесу у системі підготовки офіцерів запасу - це створення правових механізмів вироблення у означеної категорії осіб патріотичного світогляду, морально-бойових якостей та національно-ідейних переконань, заснованих та військових традиціях українського народу, любові до Батьківщини і готовності виконувати свій військово-патріотичний обов’язок у будь-яких умовах.

З’ясовано, що правове забезпечення виховного процесу у системі підготовки офіцерів запасу складається з нормативно-правових актів: 1) глобального характеру (Конституції України, норм міжнародного гуманітарного права); 2) організаційного характеру, які обумовлюють особливості проходження військової служби (зокрема, це закони України «Про військовий обов’язок і військову службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»; 3) правових актів регламентуючого характеру, до яких належить Порядок проведення військової підготовки громадян України за програмою підготовки офіцерів запасу, Інструкція про організацію військової підготовки громадян України за програмою підготовки офіцерів запасу тощо.

Аргументовано, що виховний процес у системі підготовки офіцерів запасу виконує направляючу та консолідуючу функції, забезпечуючи цілісність освітнього процесу та формування у майбутніх військовослужбовців комплексу ціннісно-мотиваційних, морально-ділових та світоглядних якостей. Інтегруючою основою професійно важливих якостей офіцера запасу є патріотизм, який включає формування оборонної свідомості, поваги до військової служби, усвідомлення її ролі у житті суспільства і держави.

Зроблено висновок, що основні напрями правового забезпечення виховного процесу у системі підготовки офіцерів запасу уявляють собою вектори спрямованості правового впливу на формування особистості майбутніх військовослужбовців з метою зміцнення їх національно-патріотичних та військово-патріотичних цінностей і професійної мотивації. До найбільш важливих напрямів досліджуваного виду правового забезпечення належать ціннісний, організаційний, інструментальний, людиноцентристський та комунікативний.

Суб’єктивна сторона декларування недостовірної інформації: деякі теоретичні та правозастосовні аспекти (на базі судової практики Вищого антикорупційного суду)

А. В. Айдинян — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Визначається, що у теорії кримінального права України домінує підхід, згідно з яким декларування недостовірної інформації характеризується умисною формою вини, вид умислу – прямий.

Судова практика також підтверджує, що даний склад кримінального правопорушення вимагає встановлення саме прямого умислу.

Здійснюється аналіз судової практики Вищого антикорупційного суду (здебільшого вироків). На базі такого аналізу судової практики формулюється висновок про неоднорідність підходів практики до дослідження суб’єктивних ознак декларування недостовірної інформації. В одних випадках суд предметно досліджує суб’єктивні ознаки, в тому числі мотив та мету, і, у разі неможливості встановити конкретний мотив та мету ухвалюється виправдувальний вирок через відсутність суб’єктивної сторони складу даного кримінального правопорушення. В інших – суди констатують прямий умисел, виходячи з фактичних обставин, при цьому мотив і мета презюмуються, але конкретно не досліджуються (наводяться загальні положення-презумпції про наявність особистого мотиву і мети приховати відомості від громадськості та контролюючих органів про свій дійсний фінансовий стан). В окремих випадках, на думку судів, існує потреба встановити прямий умисел, що констатується виходячи з об’єктивних ознак, але не вбачається необхідність досліджувати мотив і мету декларування недостовірної інформації (в деяких вироках на це прямо вказується).

Аналіз судової практики дозволяє відстежити різні висновки суду щодо суб’єктивних ознак складу декларування недостовірної інформації навіть за подібних фактичних обставин.

Наголошується, що з усіх елементів складу будь-якого к. пр. саме суб’єктивна сторона є найбільш складною для встановлення, а при встановленні суб’єктивної сторони декларування недостовірної інформації виникають особливі труднощі, що пов’язано з «підвищеними» вимогами законодавця до інтелектуального моменту вини. Висловлюється думка, що зазначене підтверджує потребу досліджувати усі суб’єктивні ознаки, в тому числі мотиви і мету суб’єкта, адже це сприяє досягненню цілей кримінального судочинства.

Кримінологічний портрет особи, яка вчиняє кримінальне правопорушення за статтею 299 КК України («Жорстоке поводження з тваринами»)

О. М. Бєлоусова — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті розглянуто важливість виокремлення значущих рис особи, яка вчиняє кримінальне правопорушення за статтею 299 КК України («Жорстоке поводження з тваринами»). Зроблено акцент на тому, що висвітлення кримінологічного портрету особи, яка вчиняє кримінальні правопорушення передбачених статтею 299 КК України, дозволить розробити дієві заходи запобігання досліджуваного виду злочинності. Крім того, враховуючи існування зв’язку між насиллям над тваринами та насиллям над людьми, дослідження ґрунтовних рис особи, що завдає шкоди тварині, дозволить попередити більш тяжкі кримінальні правопорушення, в тому числі стосовно людини. Підкреслено, що головні риси особи злочинця розкриваються через її структуру. В зазначеному випадку, найбільш вдалим та повним є її розкриття через соціально-демографічні, кримінально-правові та морально-психологічні ознаки. Аналізуючи соціально-демографічні ознаки, встановлено, що переважну більшість досліджуваних злочинів вчиняються чоловіками, які не мають вищої освіти, не одружені та не мають на утримані дітей. Визначено, у процентному відношенні вікові групи осіб, які жорстоко поводиться з тваринами за статтею 299 КК України. Досліджуючи кримінально-правові ознаки особи правопорушника, що жорстко поводиться з тваринами, встановлено, що більшість злочинців раніше не були засуджені. Мотивація у переважній більшості носила хуліганський характер. Кожне друге кримінальне правопорушення було вчинено у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння. Досліджуване кримінальне правопорушення зазвичай вчиняється одноособово, співучасть трапляється досить рідко. Аналізуючи морально-психологічні ознаки особи, що жорстко поводиться з тваринами, встановлено, що такій особі притаманні риси, які не узгоджуються із загальноприйнятими нормами моралі. Спільними рисами цих осіб є: зневага та вороже ставлення до суспільства, агресивність, властолюбство, мстивість, аморальність, збудливість, бездуховність, соціальне відчуження, безвідповідальне ставлення до праці.

Запобігання фінансуванню тероризму в Україні: окремі питання теорії та практики

А. П. Некоз, А. В. Власов — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена актуальній проблемі протидії фінансуванню тероризму, що стає дедалі важливішою в умовах глобальної загрози терористичної діяльності. Автори аналізують поточний стан боротьби з фінансуванням тероризму, наголошуючи на необхідності постійного вдосконалення законодавчих механізмів та фінансового контролю для ефективної протидії цьому суспільно небезпечному явищу.

У роботі проведено науково-теоретичний аналіз питань, які стосуються запобігання фінансуванню тероризму в Україні. Звертається увага, що превентивні заходи для забезпечення миру та безпеки є одними із ключових інструментів політики будь-якої держави. Такі заходи мають сприяти знешкодженню злочинців та запобіганню скоєнню терористичних актів ще на початковому етапі (на стадії готування чи замаху). Зазначається, що складні фінансові схеми, використання інструментів відмивання грошей дають можливість приховати справжнє походження та напрямки руху коштів, що ускладнює процес виявлення дій з фінансування тероризму та вимагає постійного вдосконалення законодавчого інструментарію для протидії такому суспільно небезпечному явищу сьогодення.

Основну увагу приділено ролі фінансових установ у процесі виявлення та блокування підозрілих фінансових потоків, що можуть використовуватися для фінансування тероризму. Автори підкреслюють, що фінансові схеми терористичних організацій постійно еволюціонують, використовують сучасні технології та легальні структури, зокрема благодійні та громадські організації. Це значно ускладнює виявлення незаконних операцій, оскільки фінансові ресурси можуть бути переміщені через легальні канали, що не викликають підозр у фінансових моніторингових систем. Стаття також розглядає роль міжнародних стандартів, таких як FATF (Financial Action Task Force), які визначають основні засади протидії відмиванню грошей і фінансуванню тероризму. Аналізуються відповідність національної нормативно-правової бази цим міжнародним вимогам і акцентується увага на необхідності адаптації міжнародних практик для підвищення ефективності національної системи боротьби з фінансуванням тероризму.

Крім того, досліджуються виклики, пов’язані з фінансуванням терористичної діяльності через банківські та небанківські фінансові установи. Незважаючи на існування певних законодавчих механізмів і програм фінансового моніторингу, система виявлення підозрілих операцій часто функціонує формально, а результати залишаються недостатніми.

У підсумку, пропонуються конкретні заходи щодо вдосконалення національної системи боротьби з фінансуванням тероризму, зокрема через зміцнення міжнародної співпраці, адаптацію кращих іноземних практик і постійне вдосконалення фінансового моніторингу. Наголошується на необхідності покращення взаємодії між фінансовими установами та правоохоронними органами для більш ефективного виявлення та блокування фінансових потоків, пов’язаних із терористичною діяльністю.

Правовий механізм профілактики девіантної поведінки неповнолітніх

Т. З. Гарасимів — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті схарактеризовано правовий механізм профілактики девіантної поведінки неповнолітніх, зокрема проаналізовано зв’язок соціальної депривації та девіантної поведінки у неповнолітніх, розкрито зміст, форми і методи правової роботи із соціально депривованими неповнолітніми особами. Виокремлено два види девіантної поведінки: зовнішню та внутрішню, що відрізняються своїми цілями. Зовнішня девіантна поведінка неповнолітнього спрямована на порушення правових норм і суспільних засад, що є небезпечною не лише для нього, але й соціуму. Внутрішня девіантна поведінка неповнолітнього спрямована на дезінтеграцію та саморуйнування своєї особистості, такі дії створюють лише тимчасове, короткочасне задоволення, і зазвичай перешкоджають його майбутньому благополучному розвитку.

Зазначено, що основним чинником формування девіацій в осіб неповнолітнього віку є соціальна депривація – відхилення індивідуальних стандартів неповнолітнього від реальних соціальних норм суспільства. Відтак, у межах правового механізму профілактики девіантної поведінки неповнолітніх можемо виокремити три основні напрямки роботи: соціально-педагогічна та правова профілактика, превентивна допомога (психологічна, правова) і корекція, адаптація, реабілітація та ресоціалізація. У реалізації цих напрямів повинні брати активну участь суб’єкти профілактики девіантної поведінки неповнолітніх, які нами вищеозначені.

На основі узагальнення наукової літератури та практики профілактики девіантної поведінки систематизовано та відібрано такі ефективні напрямки, як активне інформування підлітків про наслідки вживання різних видів алко-, нарко- та токсичних речовин за рахунок підключення ЗМІ та інтернет-контенту, поширення наочних засобів, проведення «круглих столів», лекцій та бесід; роз᾽яснення правових норм, що стосуються різних аспектів асоціальної поведінки шляхом залучення фахівців правової сфери та запровадження їх тісної взаємодії з підлітками та їхніми батьками; формування навичок активного та культурного проведення дозвілля; надання консультативної допомоги з вирішення проблем (консультації юриста, психолога, лікаря, педагога, консультування за допомогою ЗМІ); актуалізація тренду здорового способу життя; створення умов для самореалізації особистості в різних видах творчої, інтелектуальної, громадської діяльності.

Новели кримінального законодавства щодо угод про визнання винуватості в корупційних правопорушеннях: у пошуках оптимальної моделі

В. Л. Гончарук — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню кримінально-правових аспектів забезпечення принципу процесуальної економії при укладанні угод про визнання винуватості в корупційних правопорушеннях. Аналізується суспільна небезпека корупції як загрози для української держави, яка підриває основи правової держави, сприяє економічним збиткам та соціальній нерівності. Розглядаються законодавчі новели, ухвалені Законом України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо вдосконалення регулювання угод про визнання винуватості у кримінальних провадженнях щодо корупційних кримінальних правопорушень та кримінальних правопорушень, пов’язаних з корупцією» 29 жовтня 2024 р., що стосуються механізмів укладання угод про визнання винуватості, зокрема спрощення та прискорення кримінального процесу.

Наведено порівняння з американською практикою укладання подібних угод, де вони часто використовуються для викриття інших правопорушників. Автор висловлює застереження щодо впливу відповідних змін на правову систему та суспільну стабільність в Україні, незважаючи на введені п. 2 ч. 4 ст. 469 КПК України обмеження щодо укладання угод з порушниками антикорупційного законодавства.

Критично проаналізовано внесені зміни до Кримінального кодексу України, спрямовані на запровадження нормативних параметрів угод про визнання винуватості у кримінальних провадженнях щодо корупційних (пов’язаних з корупцією) кримінальних правопорушень. Зокрема наголошено на тому, що штраф як вид покарання не є та не повинен розцінюватись як певний різновид «відкупу» за вчинення кримінального правопорушення; штраф повинен сплачуватися із законних доходів винного, а не з доходів, одержаних злочинним шляхом.

Окремо порушено питання про етичність внесених законодавчих змін та аргументовано, що внутрішнє законодавство, особливо кримінальне, не повинно реформуватися «в обмін» на отримання зовнішньої фінансової підтримки. Автор застерігає, що така практика може мати негативні наслідки, створюючи додаткові корупційні ризики та загрожуючи стабільності суспільства, особливо у випадках звільнення топ-корупціонерів на основі угод.

Міжнародно-правові механізми забезпечення прав людини в умовах збройної агресії

М. М. Потоцький, В. І. Гранкіна — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Дана наукова стаття присвячена дослідженню міжнародно-правових механізмів забезпечення прав людини на міжнародному рівні. У ході викладу основного матеріалу зазначено, що права людини мають бути захищені в рівній мірі незалежно від того, порушуються вони в умовах мирного часу, чи збройного конфлікту. Актуальність запропонованої теми обумовлена потребою розгляду міжнародних засобів захисту прав та свобод людини і громадянина, пошуку механізмів притягнення до відповідальності держави-агресорки. Наголошено, що за час свого існування людство неодноразово стикалось з кровавими військовими конфліктами, які забирали життя мільйонів людей і неминуче тягли за собою порушення міжнародного гуманітарного права, міжнародного права прав людини. Вказано, що закінчення Другої світової війни знаменувалось початком співробітництва та певною єдністю держав у розумінні цінності прав людини та їх захисту. Наслідком розширення такого міжнародно-правового співробітництва стало виникнення міжнародних організацій та механізмів захисту прав людини. Відмічено, що щойно примат цінностей прав людини було сформульовано у Статуті ООН, дана міжнародна організація стала основою у дотриманні прав людини на міжнародному рівні. Визначено, що попри значну кількість міжнародних договорів, в сьогоднішніх реаліях, дані норми не захищають права цивільних та військових осіб під час війни. Акцентовано увагу на трьох інстанціях, які у відповідь на звернення кваліфікованих юристів-міжнародників, здатні справедливо реагувати на порушення прав та інтересів нашої держави та її громадян: Європейський суд з прав людини (European Court of Human Rights), Міжнародний Суд ООН (International Court of Justice), Міжнародний кримінальний суд (International Criminal Court). Констатується, що збір доказів, розслідування та розгляд справ у всіх міжнародних судових інстанціях – це дуже кропіткий та тривалий процес, однак це єдиний шлях до покарання країни-злочинниці за вчинене. Наша держава має чітко вибудовану стратегію та механізми захисту своїх прав та інтересів на міжнародній арені. Підсумовано, що сьогодні існує необхідність у об’єднанні сил та засобів усіх інститутів влади, соціуму для забезпечення безумовного дотримання законності та протидії свавільному порушенню прав і свобод людини.

Аналіз законодавчих новел щодо інших заходів кримінально-правового характеру, які застосовуються до юридичних осіб

Ю. Ю. Забуга — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу новел кримінального законодавства України, які стосуються заходів кримінально-правового характеру, що застосовуються до юридичних осіб. Предметом дослідження були зміни до розділу ХІV¹ загальної частини Кримінального кодексу України, внесені Законом України від 04.12.2024, метою прийняття якого є виконання нашою державою взятих на себе міжнародних зобов’язань імплементувати Рекомендації Ради Організації економічного співробітництва та розвитку щодо подальшої боротьби з підкупом іноземних посадових осіб у міжнародних ділових операціях, а також удосконалення механізму застосування заходів кримінально-правового характеру до юридичних осіб відповідно до положень Конвенції ОЕСР про боротьбу з підкупом іноземних посадових осіб у міжнародних ділових операціях. Цим Законом у чинному КК України запроваджуються нові додаткові (нефінансові) заходи кримінально-правового характеру, які можуть застосовуватись до юридичних осіб, передбачено розширення підстави для їх застосування та шляхом запропонованих змін до ст. 96³ КК легалізована можливість застосування додаткових (нефінансових) заходів кримінально-правового характеру незалежно від факту притягнення до кримінальної відповідальності фізичної особи, яка діяла від імені та/або в інтересах юридичної особи. Також передбачається збільшення розміру такого заходу кримінально-правового характеру, що застосовується до юридичної особи, як штраф, розмір якого визначає суд у випадках, коли неправомірна вигода юридичною особою не була одержана або неможливо визначити її розмір. Встановлено заборону на виплату штрафу у розстрочку строком до 3 років у випадках, коли до юридичної особи застосовані заходи кримінально-правового характеру на підставі положень ч. 2 ст. 96-3 КК в редакції Закону України від 04.12.2024. Наукова новизна статті полягає у тому, що вона є однією з перших спроб критичного аналізу положень Розділу ХІV-1 КК України в редакції Закону України від 04.12.2024 через призму принципів права, а також загальновизнаних підходів, які закріплюються у кримінальному законодавстві.

Представник держави-агресора як адресат надання допомоги у формі передачі матеріальних ресурсів чи інших активів (ст. 111-2 КК України)

Б. П. Допіряк, З. А. Загиней-Заболотенко — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано розуміння поняття «представник держави-агресора» як адресата надання допомоги у формі передачі матеріальних ресурсів чи інших активів, а також поняття «держава-агресор» у статті 111-1 «Пособництво державі-агресору» Кримінального кодексу України. Зроблено висновок, що поняття «держава-агресор» та «представники держави-агресора», що використовуються законодавцем у диспозиції ст. 111-2 Кримінального кодексу України, не визначаються в цьому Кодексі. Інші нормативно-правові акти використовують термін «держава-агресор». Проте дефініції, що в них визначені, стосуються виключно відповідних актів. Термінологічний зворот «представник держави-агресора» не вживається в жодному іншому нормативно-правовому акті, окрім Кримінального кодексу України. Та, відповідно його значення ніде не роз’яснюється. Використовуючи прийоми доктринального та системного тлумачення, зроблено висновок, що держава-агресор – це держава, яка застосовує збройну агресію щодо іншої держави (держав). Збройна ж агресія розуміється у значенні, запропонованому в ст. 1 Закону України «Про оборону». Запропоновано під представником держави-агресора у розумінні ст. 111-2 Кримінального кодексу України розуміти особу, носія публічної влади, яка уповноважена законом представляти інтереси держави/органу державної влади держави-агресора, реалізуючи повноваження публічної влади, з приводу і для реалізації функцій і завдань такої держави-агресора у процесі досягнення нею своїх агресивних цілей, спрямованих на анексію території України, ліквідації територіальної цілісності та недоторканності нашої держави. Встановлено, що з огляду на формулювання адресата надання допомоги у формі добровільної передачі матеріальних ресурсів або інших активів юридичні особи приватного права (господарські товариства, акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю), зареєстровані за законодавством держави-агресора, не є представником держави-агресора в розумінні ст. 111-2 Кримінального кодексу України, оскільки вони не реалізують публічної функції та не наділені повноваженнями публічної влади.

Актуальні питання об’єктивної сторони перешкоджання законній професійній діяльності журналістів

Є. Г. Ісаєнко — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджуються деякі ознаки об’єктивної сторони складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 171 Кримінального кодексу України, яке описує перешкоджання законній професійній діяльності журналістів. Розглянуто три форми перешкоджання журналістській діяльності: 1) умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, у т.ч. в один із описаних у кримінальному законі способів (ч. 1 ст. 171 КК України); 2) вплив на журналіста з метою перешкоджання виконанню ним професійних обов’язків (ч. 2 ст. 171 України); 3) переслідування журналіста у зв’язку з його законною професійною діяльністю (ч. 2 ст. 171 України). Наголошено на тому, що об’єктивна сторона досліджуваного кримінального проступку полягає в суспільно небезпечних діяннях (діях або бездіяльності), якими обмежується можливість або взагалі унеможливлюється виконання журналістами своїх професійних обов’язків.

Досліджено три основні способи кримінально протиправного перешкоджання діяльності журналіста, описані в ч. 1 ст. 171 КК України: 1) незаконне вилучення зібраних, опрацьованих, підготовлених журналістом матеріалів і технічних засобів, якими журналіст користується у зв’язку із своєю професійною діяльністю; 2) незаконна відмова у доступі журналіста до інформації; 3) незаконна заборона висвітлення окремих тем, показу окремих осіб, критики суб’єкта владних повноважень. Підкреслюється, що чинний кримінальний закон закріплює широкий перелік діянь, які можуть вважатися перешкоджанням, ураховуючи формулювання «будь-яке інше умисне перешкоджання». Це уможливлює охоплення різних практичних ситуацій, у яких журналістам створюються перепони у виконанні професійних обов’язків.

У статті окремо аналізуються нормативні визначення, що регулюють вилучення майна та особливості відмови у доступі до інформації, а також наведено приклади судової практики, що ілюструють незаконне вилучення матеріалів та інші обмеження щодо професійної діяльності журналістів.

Окрема увага приділена тлумаченню понять, пов’язаних із забороною на висвітлення певних тем або критики суб’єктів владних повноважень; також описані ситуації, де такі заборони можуть виявлятися у формі державної цензури чи інших протиправних впливів. Автор обґрунтовує необхідність оптимізації норм закону та виключення зайвих повторень, таких як вживання терміна «незаконний», щоб уникнути тавтології та покращити орієнтири для правозастосування.

У висновках наголошено на важливості удосконалення практики застосування кримінального закону та на можливих напрямах такого вдосконалення задля забезпечення захисту прав журналістів і свободи слова в Україні.

Медіація як складова відновного правосуддя в пенітенціарній системі: досвід Великобританії

А. В. Духневич, Н. В. Карпінська — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню ролі медіації як складової відновного правосуддя в пенітенціарній системі Великобританії. Мета дослідження – вивчити досвід застосування медіації в контексті виправних установ, а також проаналізувати її ефективність для розв’язання конфліктів і відновлення справедливості серед ув’язнених та працівників. В процесі наукового дослідження використовувалися загальнонаукові методи пізнання, зокрема аналіз, синтез, порівняння, узагальнення та системний підхід. Результати дослідження показують, що медіація в цивільній системі правосуддя Великобританії є важливим інструментом для оперативного та ефективного вирішення спорів. Вона сприяє зменшенню завантаженості судів, економить час і ресурси учасників процесу, а також підтримує добрі стосунки між сторонами конфлікту. Однією з переваг медіації є її гнучкість: вона може проводитися у різних формах, включаючи особисті зустрічі, конференції та непряму «човникову» медіацію, під час якої медіатор передає повідомлення між сторонами. Для малих позовів (до 10 000 фунтів) застосовується безкоштовна медіація, що дозволяє уникнути судового процесу. Якщо ж мова йде про більші позови, сторони звертаються до зовнішніх медіаційних служб, які працюють відповідно до професійних стандартів, визначених галузевими організаціями. Процедура медіації передбачає нейтральне посередництво, що спрямоване на пошук компромісного рішення між сторонами, залишаючи можливість звернення до суду у випадку недосягнення згоди. Велика увага приділяється державним ініціативам із впровадження медіації як обов’язкової стадії розгляду малих позовів. Уряд також планує розширити цю практику на більш значні справи, що дозволить підвищити доступність правосуддя та забезпечити рівні можливості для всіх учасників процесу. Практичне значення дослідження полягає у можливості використання досвіду Великобританії для розвитку інституту медіації в пенітенціарних установах та судовій системі інших країн.

Кримінальна відповідальність за неналежне виконання професійних обов’язків медичним працівником у кримінальному законодавстві України та окремих держав: порівняльно-правове дослідження з урахуванням міжнародних стандартів та практики ЄСПЛ

Н. М. Колос — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Сутність цієї статті полягає у дослідженні та аналізі кримінальної відповідальності медичних працівників на основі вітчизняного та зарубіжного досвіду. Проаналізовано національне законодавство держав у сфері регулювання кримінальної відповідальності медичних працівників, визначено наявні досягнення та проблеми. Здійснено аналіз судової практики Європейського суду з прав людини до позитивних зобов’язань держави у справах щодо належного надання послуг працівниками медичної сфери. За допомогою порівняльно-правового методу дослідження порівнюються правові норми, які регулюють питання відповідальності за ненадання або неналежне надання медичної допомоги, а саме законодавство України, Латвії, Польщі, Словенії, Румунії, Хорватії, Грузії, Вірменії, Узбекистану, Киргизстану, Азербайджану, Казахстану, Франції, Естонії, Німеччини, Іспанії, Канади, Японії та інших. Правовий аналіз можливих варіантів процесу перенесення та втілення відповідних правових норм із зарубіжного законодавства до національного за допомогою правових механізмів та способів притягнення медичного працівника до кримінальної відповідальності за неналежне виконання ним своїх професійних обов’язків є надважливим для визначення підходів до вдосконалення нормативно-правової бази України щодо критеріїв відповідальності медичного фахівця за неналежне виконання своїх професійних обов’язків. Встановлено, що через різну побудову систем охорони здоров’я кожної з держав та неоднакові концепції правового регулювання, підходи до вирішення питання щодо притягнення до кримінальної відповідальності медичних працівників за професійні злочини, відрізняються між собою в першу чергу тим, що у більшості держав відповідальність таких суб’єктів настає за завдання шкоди життю та здоров’ю особи, а в законодавстві інших держав такі діяння передбачені окремою главою чи розділом, що стосується безпосередньо кримінальних правопорушень у медичній сфері. Визначено, що в зарубіжних країнах широко використовують медичне страхування від неправильного лікування, як гарантійний механізм компенсації пацієнтам шкоди, завданої внаслідок медичної помилки, що сприяє захисту порушених прав.

Поняття кримінально-правової охорони господарських відносин у сфері функціонування будівельного ринку

І. В. Крамаренко — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті розглянуто поняття кримінально-правової охорони господарських відносин у сфері функціонування будівельного ринку. Будівництво є сферою економічної діяльності, що має потенціал до вирішення сукупності взаємопов’язаних соціально-економічних завдань. Це визначення рівня економічного розвитку та забезпечення ефективної роботи всієї системи фінансово-господарського комплексу країни, задоволення інтересів та потреб людей, на основі підвищення якості їхнього життєвого рівня, зокрема стандартів проживання, створення матеріальної основи для сталого розвитку суспільства. Для підвищення ефективності функціонування будівельного ринку важливо забезпечити належну його правову, у тому числі й кримінально-правову охорону, під якою слід розуміти встановлення правового режиму убезпечення функціонування будівельного ринку, від заподіяння йому істотної шкоди винними діяннями здійснюване через криміналізацію діянь. Здійснюючи в такий спосіб охорону суспільних відносин, кримінальне право в подальшому регулює інші суспільні відносин – ті, що виникають між державою й особою, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, з приводу притягнення останньої до кримінальної відповідальності. Суб’єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства. Зокрема, в Україні правовий господарський порядок формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб’єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. При цьому, господарськими визнаються відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. У свою чергу, Кримінальний кодекс України чітко визначає, які суспільно небезпечні діяння, спрямовані проти господарських відносин у сфері функціонування будівельного ринку є кримінальними правопорушеннями та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

Окремі методологічні аспекти зовнішньої кримінально-правової політики України

М. О. Красій — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджуються ключові методологічні аспекти зовнішньої кримінально-правової політики України. У сучасних умовах глобалізації злочинність дедалі частіше набуває транснаціонального характеру, що потребує ефективної взаємодії держави з міжнародними інституціями. Авторка аналізує роль наукових методів, таких як діалектичний, порівняльно-правовий, історичний, формально-юридичний, статистичний і соціологічний, у дослідженні цієї проблематики.

Зовнішня кримінально-правова політика розглядається як багатогранна система, що поєднує правові, політичні та міжнародні аспекти для боротьби зі злочинністю. Підкреслюється важливість гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами, а також необхідність критичного перегляду традиційних методологічних підходів для забезпечення ефективної інтеграції у міжнародний правовий простір.

Розкрито значення методології для дослідження правових явищ, її вплив на формування і реалізацію зовнішньої кримінально-правової політики як складової загальної правової політики держави. Авторка акцентує увагу на необхідності перегляду традиційних методів дослідження, що базуються переважно на формально-юридичному підході, який не враховує динамічних змін у глобальному правовому середовищі.

Зазначено, що вдосконалення методологічного інструментарію сприятиме гармонізації національної правової системи з міжнародними стандартами, зміцненню міжнародного авторитету України, а також підвищенню ефективності боротьби зі злочинністю.

Результати дослідження спрямовані на вдосконалення механізмів міжнародної співпраці України, адаптацію правової системи до сучасних викликів і забезпечення сталого розвитку правової держави. Таким чином, дослідження методологічних аспектів зовнішньої кримінально-правової політики України не лише поглиблює наукове розуміння цієї сфери, але й формує фундамент для створення ефективної стратегії міжнародної взаємодії, адаптованої до сучасних викликів глобалізації. Особливу увагу приділено важливості впровадження самостійної методологічної рефлексії як засобу адаптації національної правової політики до міжнародних стандартів. Акцентується на значенні інтеграції кримінально-правових норм України в міжнародний правовий простір. Авторка підкреслює, що поглиблення методологічних знань і розробка нових підходів забезпечить ефективне співіснування національних та міжнародних правових систем, сприяючи їх гармонізації.

«Злочинний менеджмент»: огляд об’єктивних ознак злочинного впливу

І. В. Красницький, Г. З. Яремко — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті аналізується система норм про злочинний вплив, а саме кримінально-правова норма про встановлення або поширення злочинного впливу (ст. 255-1 КК України), а також інші норми, які передбачають окремі способи здійснення злочинного впливу і в яких прямо вживається вказівка на злочинний вплив (ч. 5 ст. 255, ст. 255-2 КК України).

Метою наукового огляду є не просто виокремлення системи норм, які встановлюють відповідальність за злочинний вплив, а власне встановлення співвідношення між ними, а відтак виокремлення правил кримінально-правової кваліфікації, а також визначення ознак об’єктивної сторони злочинного впливу.

У статті злочинний вплив з об’єктивної сторони розглядається як своєрідний «злочинний менеджмент», а саме організація, забезпечення злочинної діяльності особою, яка здійснює злочинний вплив, а також контроль над такою діяльністю.

За результатами аналітичного огляду виокремлено такі основні положення:

У КК України міститься система норм про різні способи здійснення злочинного впливу, такі передбачені ч. 5 ст. 255, ст. ст. 255-1, 255-2 КК України.
Нормою про встановлення або поширення злочинного впливу (ст. 255-1 КК України) не охоплюються такі діяння, вчинені суб’єктами злочинного впливу, як: створення, керівництво злочинною організацією (участь у ній), злочинною спільнотою (ч. 5 ст. 255 КК України), а також організація, сприяння у проведенні або участь у злочинному зібранні (сходці), якщо вчинено особою, яка здійснює «звичайний» злочинний вплив (ч. 1 ст. 255-2 КК України).
Співвідношення між нормами про встановлення або поширення злочинного впливу (ст. 255-1 КК України) та про створення, керівництво злочинною організацією (участь у ній), злочинною спільнотою, вчинені суб’єктами злочинного впливу (ч. 5 ст. 255 КК України) – це співвідношення загальної та спеціальної норм. За усталеними правилами подолання конкуренції перевага повинна надаватися спеціальній нормі.
Співвідношення між нормами про встановлення або поширення злочинного впливу (ч.ч. 1, 3 ст. 255-1 КК України) та нормою про організацію, сприяння у проведенні або участь у злочинному зібранні (сходці) (ч. 1 ст. 255-2 КК України) це співвідношення двох спеціальних норм, які «спеціалізовані» за ознакою суб’єкта, який здійснює злочинний вплив, та за способом вчинення злочинного впливу відповідно. При здійсненні кримінально-правової кваліфікації перевага повинна бути надана тій спеціальній нормі, яка передбачає більш суворе покарання.

Проблеми визначення суб’єкта невиконання вироку суду

С. А. Крушинський — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті автор наголошує на тому, що в Україні невиконання судових рішень є наразі системною проблемою, що несумісне з правом на справедливий суд, передбаченим ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Враховуючи позицію Верховного Суду, зроблено висновок, що крім загальних обов’язкових ознак (статус фізичної особи, осудність, вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність) суб’єкту невиконання вироку суду притаманна і обов’язкова спеціальна ознака – наявність в особи обов’язку і реальної можливості виконати цей вирок суду. Критикується науковий підхід і судова практика щодо притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 382 КК України особи, засудженої за вчинення кримінального правопорушення відповідним вироком суду, оскільки КК України, містить й інші кримінально-правові заборони, спрямовані на забезпечення реалізації ухвалених судами вироків – це ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі, умисне невиконання угоди про примирення або про визнання винуватості. За правилами подолання конкуренції загальної і спеціальних норм закону про кримінальну відповідальність застосовуватись у цьому випадку повинна саме спеціальна норма. Автор доводить, що залежно від обставин такі діяння особи, засудженої за вчинення кримінального правопорушення вироком суду, можуть бути кваліфіковані за ст.ст. 389, 389-1, 390, 390-1 КК України. Суб’єктами невиконання вироку суду можуть бути службові особи відповідних органів (установ), на які покладено обов’язок виконати вирок суду. Ознаки спеціального суб’єкта законодавець використовує також для диференціації кримінальної відповідальності, передбачаючи їх як кваліфікуючі ознаки – вчинення таких діянь службовою особою, службовою особою, яка займає відповідальне чи особливо відповідальне становище, особою, раніше судимою за злочин, передбачений ст. 382 КК України. Підтримується думка про зміну терміну «особа, раніше судима за злочин, передбачений цією статтею», вжитого законодавцем у ч. 3 ст. 382 КК України, на термін «особа, що має судимість за злочин, передбачений цією статтею».

Роль судової влади у визначенні проблеми приховування адміністративних правопорушень посадовими та службовими особами: аналіз судової практики

Я. О. Ліховіцький, Т. В. Довба — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Вказується, питання визначення безпосереднього об’єкта приховування правопорушення, наприклад, передбаченого ст. 396 КК України, які склалися в сучасній доктрині кримінального права, присвячена значна кількість наукових робіт. Проте дослідження у сфері ролі судової влади при визначенні кваліфікації а також при прийнятті судових рішень/постанов щодо встановлення ознак приховування правопорушення та його кваліфікації є доволі актуальним незважаючи на існуючі нормативно-правові акти.

Роль судової влади у визначенні та розвитку проблематики приховування адміністративного правопорушення посадовими та службовими особами є вагомою частиною дослідження в контексті правової системи України. Сучасне суспільство, в якому державні інституції відіграють ключову роль у забезпеченні правопорядку та дотриманні законності, не може обійтися без ефективного механізму контролю за діяльністю посадових осіб. Адміністративне правопорушення, скоєне такими особами, порушує принципи прозорості та підзвітності органів державної влади, що є основою правової держави. Судова влада в цій ситуації виступає не лише як інструмент розгляду справ, а й як гарант правосуддя та контроль за дотриманням законності.

Посадова особа – це будь-яка особа, що займає посаду в органі державної влади чи органі місцевого самоврядування, уповноважена відповідно до закону та/або на підставі внутрішніх розпорядчих актів державного органу. Вони є безпосередніми носіями і виконавцями повноважень.

Однією з основних проблем, що постають перед судами, є питання визначення суб’єкта злочину а також інкримінація правопорушення. Судді, розглядаючи справи про правопорушення, повинні оцінити наявність доказів, що підтверджують факт приховування, а також з’ясувати мотиви, якими керувалася посадова особа. Судова практика в даному випадку допомагає не лише у вирішенні конкретних справ, а й у формуванні загальних підходів до тлумачення норм права, що стосуються адміністративних правопорушень.

Автори роблять висновок про те, що приховування злочину посадовою та службовою особами посягає на суспільні відносини. Даний факт потрібно чітко розмежувати за категорією суб’єкта злочину. Сам факт службового недбальства, явища приховування правопорушення тягне за собою наслідки, які можуть призвести до шкоди державі та суспільству, тому вважаємо за доцільним інкримінувати таку діяльність, а також кваліфікувати як окреме кримінальне правопорушення, передбачене ст. 396 КК України, шляхом доповнення її новим пунктом, який би передбачав конкретну відповідальність за приховування правопорушень з боку посадових та службових осіб за ступенем тяжкості вчиненого злочину.

Класифікація міжнародних злочинів

В. В. Налуцишин, В. В. Налуцишин, Р. В. Налуцишин — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті розглядаються проблеми, пов’язані з класифікацію міжнародних злочинів. Констатовано, що в доктрині міжнародного права міжнародні злочини розуміють як найтяжчі та найнебезпечніші порушення принципів і норм міжнародного права, що посягають на глобальні інтереси людства і становлять загрозу міжнародному миру і безпеці. Проаналізовано класифікацію міжнародних злочинів, наведену в статутах Нюрнберзького, Токійського міжнародних військових трибуналів, Женевських конвенціях, документах Організації Об’єднаних Націй, Римського статуту, судову практику. Зазначено, що перелік міжнародних злочинів є лише приблизним, оскільки він постійно змінюватиметься в міру розвитку міжнародного права.

На сьогодні склади міжнародних злочинів, на наш погляд, найповніше представлені в Римському статуті Міжнародного кримінального суду 1998 р. До них належать: геноцид; злочини проти людяності; воєнні злочини; агресія. Звернуто увагу на те, що крім нелюдських діянь (вбивства, винищення, поневолення, заслання та інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до або під час війни) та переслідування людської групи (з політичних, расових або релігійних мотивів) до переліку злочинів проти людяності включено також катування, злочини сексуального характеру, насильницьке зникнення людей та апартеїд, коли їх вчиняють у рамках широкомасштабного або систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб.

Зауважено, що повномасштабна російська збройна агресія супроводжується скоєнням на території України численних міжнародних злочинів, що не мають строків давності. Наголошено, що основна розбіжність між національним законодавством та загальновизнаними складами міжнародних злочинів в міжнародному кримінальному праві полягає у відсутності криміналізації злочину проти людяності та відсутності інституту командної відповідальності (chief of command). Зроблено висновок, що основним законодавчим кроком є приведення національного кримінального законодавства України у повну відповідність до вимог Римського статуту Міжнародного кримінального суду для забезпечення справедливого, необхідного і невідворотного покарання осіб, які вчиняють міжнародні злочини.

Примирення винного з потерпілим як підстава звільнення від кримінальної відповідальності: матеріальний та процесуальний аспекти

І. В. Єна, К. О. Панкратова — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

На підставі аналізу положень національного законодавства визначено сутність та встановлено особливості інституту примирення винного з потерпілим як підстави звільнення від кримінальної відповідальності. Узагальнено умови, дотримання яких є необхідним для звільнення, а саме: вчинення особою кримінального правопорушення вперше; вчинення особою кримінального проступку або необережного нетяжкого злочину; примирення винного з потерпілим від кримінального правопорушення; відшкодування особою завданих збитків або усунення заподіяної шкоди.

Встановлено, що під примиренням винного з потерпілим слід розуміти таку поведінку осіб, метою якої є урегулювання кримінально-правового конфлікту та досягнення позитивного результату, що встановлюється угодою про примирення.

Визначено, що примирення підозрюваного, обвинуваченого з потерпілим – це правовий інститут, що спрямований на гуманізацію кримінальної юстиції, забезпечення захисту прав потерпілої сторони та реалізацію принципу справедливості.

Основними характеристиками примирення у процесуальному аспекті є: добровільність; відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням; звільнення від кримінальної відповідальності.

Окреслено проблеми, які виникають у практиці застосування інституту примирення, серед яких: недостатня обізнаність сторін про можливість примирення, укладання угоди про примирення та її правові наслідки; недостатня мотивація до виправлення підозрюваного, обвинуваченого і уникнення в майбутньому вчинення кримінальних правопорушень; зловживання правом на примирення.

Крім того, авторами акцентується увага на необхідності підвищення рівня правової освіти громадян щодо інституту примирення; запровадження обов’язкової участі професійних медіаторів у складних випадках; уточнення законодавства та закріплення обов’язку відшкодувати шкоду потерпілому до моменту затвердження угоди про примирення судом.

На підставі дослідження було зроблено висновки, що за своєю сутністю примирення винного з потерпілим є комплексним інститутом кримінального та кримінального процесуального права. Для його ефективного застосування необхідно вдосконалювати нормативно-правову базу та забезпечувати належну реалізацію процесуальних гарантій.

Принцип favor rei в американській судовій доктрині void-for-vagueness (недійсності у зв’язку з незрозумілістю) та доцільність його запозичення у кримінальне право України

Н. М. Панченко — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті охарактеризовано особливості прояву принципу favor rei в американській судовій доктрині void-for-vagueness (недійсності у зв’язку з незрозумілістю). Констатовано, що відповідний принцип, попри відсутність його закріплення в законодавстві України, широко використовується судами, зокрема й судами кримінальної юрисдикції, під час правозастосування. Дослідження вказаного принципу дозволило дійти таких основних висновків. Принцип favor rei має кримінальну процесуальну та кримінально-правову природу та може застосовуватися судами під час тлумачення кримінально-правових норм у разі, якщо у невизначеність кримінально-правового припису не дозволяє обрати правильний результат тлумачення у конкретному випадку. Вказаний принцип може застосовуватися під час тлумачення кримінального законодавства України з огляду на вимогу передбачуваності кримінального закону, яка випливає з практики Європейського суду з прав людини, що означає зрозумілість для адресата суті кримінально-правового припису. Тлумачення судами України кримінально-правових приписів з використанням принципу favor rei є своєрідною гарантією для обвинуваченого, що в разі незрозумілості кримінально-правового припису, який може бути застосований до нього, суд вибере в цьому разі такий варіант тлумачення, який буде найбільш сприятливим для обвинуваченого. Принцип favor rei має бути важливим у процесі правозастосування з огляду на те, що обвинувачений повинен бути переконаний, що суд не буде виправляти огріхи законодавця під час застосування норм права, тобто не буде ставити себе на місце законодавця. Принцип favor rei може зробити тлумачення кримінального закону більш передбачуваним, оскільки суть цього принципу полягає в тому, що у разі, коли з закону однаково випливають кілька варіантів тлумачення, однак істотних правових аргументів на користь вибору одного з них немає, то слід обирати той результат тлумачення, який є більш сприятливим, тобто найбільш передбачуваним для обвинуваченого.

Застосування додаткових покарань у разі звільнення від відбування основного покарання з випробуванням (аналіз законодавчих змін)

Н. М. Парасюк — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті проведено аналіз новел законодавчого регулювання застосування додаткових покарань при звільненні від відбування покарання з випробуванням та обґрунтовано напрями удосконалення кримінального законодавства. Законом України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України щодо вдосконалення регулювання угод про визнання винуватості у кримінальних провадженнях щодо корупційних кримінальних правопорушень та кримінальних правопорушень, пов’язаних корупцією» від 29 жовтня 2024 року № 4033-IX проведено редагування статей КК України, що вийшли за рамки кримінально-правової концепції застосування умовного засудження при узгодженні судом угоди про визнання винуватості за корупційне кримінальне правопорушення або кримінальне правопорушення пов’язане з корупцією та змінили загалом кримінально-правову природу штрафу як основного та додаткового покарання. Застосування такого широкого законодавчого редагування не могло базуватися на порядку застосування цього виду покарання виключно при звільненні від відбування покарання з випробування за вчинення лише окремої групи кримінальних правопорушень, бо не враховано специфіки призначення цього виду покарання за інші діяння. Зроблено висновок, що норми, які передбачено частинами 1 та 2 ст. 77 КК України співвідносяться як загальна та спеціальна норми. Запропоновано, якщо санкція статті за вчинення корупційного кримінального правопорушення або кримінального правопорушення пов’язаного з корупцією передбачає додаткове обов’язкове покарання у виді штрафу, то при визначенні його розміру суд не може вийти за її межі та перейти до застосування абз. 2 ч. 3 ст. 53 КК України. Встановлено нераціональність застосування конфіскації майна при звільненні від відбування покарання з випробуванням за вчинення корупційних кримінальних правопорушень або кримінальних правопорушень, пов’язаних з корупцією при застосуванні ч. 3 ст. 77 КК України. Запропоновано передбачити у ч. 2 ст. 77 КК України призначити за вказаних у ній умов спеціальну конфіскацію замість конфіскації майна.

Реалізація адміністративної відповідальності за автотранспортні порушення у стані сп’яніння: кримінологічний аналіз

О. С. Пироженко — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена проблематиці реалізації адміністративної відповідальності за керування транспортним засобом у стані сп’яніння. Висловлюється теза про високий рівень дорожньо-транспортного травматизму внаслідок ДТП в Україні та низький рівень організації безпеки дорожнього руху. В якості однієї з причини такого стану аварійності на дорогах вказано на скоєння дорожньо-транспортних пригод у стані сп’яніння, що є наслідком низької культури вітчизняних водіїв та відчуття безкарності, оскільки такі правопорушення стають нормою, вони стали звичними.

Стверджується, що важливим аспектом успішної реалізації державної політики у сфері безпеки дорожнього руху є здатність вітчизняної судової системи виконувати покладені на неї завдання щодо забезпечення невідворотності настання відповідальності за вчинені автотранспортні правопорушення. Однак існує ряд факторів (детермінантів), які не дають можливості суду успішно реалізовувати покладені на них функції. Звертається увага на щорічне зростання навантаження на судову систему України. Збільшення вакантних посад через звільнення суддів негативно впливає на якість та кількість розглянутих справ, а також на загальну тривалість процесу в бік його затягування. Наведено статистичні дані, що свідчать про зростання кількості справ, які надходять у провадження суддів, що є підтвердженням першої тези. Наголошено на моральній застарілості чинного законодавства про адміністративну відповідальність та наявності значної кількості недоліків та прогалин, що вимагає негайного реагування. Підтримано позицію, що останнє суттєво сприяє корупції серед представників судової влади. Акцентовано на типових помилках працівників поліції при оформленні матеріалів справи про адміністративне правопорушення, які суттєво впливають на остаточне рішення суду, внаслідок якого ймовірно винна особа у керуванні транспортним засобом напідпитку взагалі уникає відповідальності. Наведено приклад розповсюдженого порушення, що допускається співробітниками поліції під час реалізації процедури притягнення водія до адміністративної відповідальності. Зроблено висновок про організаційні, нормативні та управлінські детермінанти, що спричиняють безкарність водії автотранспорту.

Суб’єкт колабораційної діяльності як елемент складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 111-1 КК України

Є. О. Письменський — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню суб’єкта колабораційної діяльності як елемента складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 111-1 КК України. Аналіз цього елемента покликаний виявити юридичні особливості суб’єкта колабораційної діяльності, що впливають на її кваліфікацію, а також визначають перспективи вдосконалення закону про кримінальну відповідальність. Констатується наявність низки проблем, що випливають із положень ст. 111-1 КК України, яка має недоліки у частині визначення суб’єкта цього складу кримінального правопорушення.

На основі доктринального тлумачення доводиться, що суб’єкт колабораційної діяльності належить до категорії спеціальних, а саме: це може бути фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку та є громадянином України.

Зі зверненням до прикладів із судової практики у статті послідовно розглядаються всі ознаки досліджуваного елемента складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 111-1 КК України. У цьому контексті порушується питання щодо зниження віку настання кримінальної відповідальності для окремих проявів колабораційної діяльності, насамперед, у воєнній сфері. Наголошується, що додатковими приводами для сумнівів в осудності особи, яка вчинила колабораційну діяльність, є фактори воєнного характеру, що здатні істотно руйнувати психіку людини. Розглядається ситуація вчинення колабораційної діяльності особою, яка перебувала у стані обмеженої осудності.

Робиться висновок, що можливість співучасті у вчиненні колабораційної діяльності може набувати поширених проявів (з огляду на характер такої діяльності, що передбачає взаємодію з представниками держави-агресора), і саме з цього питання у практиці кваліфікації колабораційної діяльності виникає чи не найбільше проблем. Установлено, що суб’єктом колабораційної діяльності, відповідно до ст. 111-1 КК України, є громадянин України, незважаючи на відсутність відповідного текстуального зазначення у ч. 4 та ч. 6 ст. 111-1 КК України. Однак такий стан законодавства потребує змін, щоб лише громадянин України міг вважатися суб’єктом колабораційної діяльності.

Кримінологічна характеристика злочинності неповнолітніх

М. Д. Дякур, Т. В. Продан — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано кримінологічну характеристику злочинності неповнолітніх. Злочинність неповнолітніх – одна із складових усієї злочинності, що підкоряється її загальним змінам та закономірностям. Досліджено сімейні, соціальні та економічні криміногенні фактори злочинності неповнолітніх. Встановлено, що вік неповнолітніх осіб поділяють на дві групи: 14-15 років та 16-17 років. Найбільше кримінальних правопорушень вчиняється неповнолітніми особами у віці 16-17 років (69,3%), які мають повну базову середню освіту. Зазначено, що у структурі морально-психологічних властивостей неповнолітніх злочинців переважають: порушення емоційно-вольової сфери, послаблення почуття сорому, брехливість, викривлена система життєвих цінностей, виражений цинізм, байдуже ставлення до переживань інших. Структура кримінально-правових властивостей передбачає, що більшості неповнолітнім особам передувала девіантна поведінка. Виокремлено чотири типи неповнолітніх злочинців: випадковий, нестійкий, негативний, злісний. Проаналізовано якісні та кількісні показники даного виду злочинності. Аргументується, що протягом 2022–2024 років рівень злочинності неповнолітніх залежно від року то збільшується, то зменшується. В цілому спостерігається зростання даного виду злочинності з 1291 до 1363 зареєстрованих кримінальних правопорушень, вчинених неповнолітніми особами. Встановлено, що з огляду статистичних даних простежується дві тенденції: негативна та позитивна. Позитивна тенденція, яка полягає у зменшенні кількості кримінально протиправних діянь проти власності і залишення практично на одному й тому ж рівні кримінальних правопорушень у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та негативна тенденція – збільшення всіх інших видів кримінальних правопорушень, передбачених у структурі злочинності неповнолітніх, а також зростання питомої ваги особливо тяжких злочинів у структурі злочинності неповнолітніх. Зроблено висновок, про те, комплексний аналіз кримінологічної характеристики злочинності неповнолітніх є досить важливим, оскільки таке дослідження є підґрунтям для подальшого розроблення ефективних заходів протидії даному негативному явищу.

Характеристика осіб, які вчиняють кримінальні правопорушення проти безпеки дорожнього руху та експлуатації автомобільного транспорту

М. М. Рудик — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Автомобільний транспорт відіграє ключову роль в житті суспільства. Однак, цей вид транспорту також є джерелом підвищеної небезпеки, що пов’язано з необережністю його використання, що в свою чергу зумовлює необхідність пошуку шляхів забезпечення безпеки дорожнього руху. З’ясовано, що ефективне запобігання злочинності можливе лише тоді, коли акцент буде зроблено на особі злочинця, оскільки саме вона є джерелом причин, які призводять до вчинення кримінальних правопорушень проти безпеки дорожнього руху.

У статті розглянуто взаємозв’язок злочинної поведінки та наслідків, при якому виокремлено механізм злочинної поведінки, який є суб’єктивним чинником сприйняття винною особою і жертвою дорожньої обстановки. Навіть за наявності одного й того ж об’єктивного підґрунтя, майже завжди відбувається розходження у суб’єктивному сприйнятті об’єктивних компонентів ситуації. Такі розходження часто є найважливішими моментами механізму злочинної поведінки, джерелом їх конфліктного, небезпечного характеру. Надана характеристика осіб, які вчиняють кримінальні правопорушення проти безпеки дорожнього руху та експлуатації автомобільного транспорту. Дослідження особи злочинця в кримінології завжди відігравало важливу роль, оскільки є основою для виявлення закономірностей формування злочинної поведінки, її детермінації та розробки відповідних превентивних заходів. Особа злочинця у контексті порушення безпеки дорожнього руху викликає особливу зацікавленість через специфіку сутності та механізму вчинення таких правопорушень. Зокрема, особу, яка вчиняє кримінальні правопорушення, слід розуміти як кримінологічну сукупність ознак та властивостей, що виявляються у механізмі її злочинної поведінки. Зазначено, що в кримінології виділяють кілька складових, що формують кримінологічну структуру особистості злочинця: соціально-демографічні, морально-психологічні та кримінально-правові характеристики. Вивчено взаємозв’язок між злочинною поведінкою та її наслідками, в рамках якого виділено механізм злочинної поведінки як суб’єктивний чинник сприйняття дорожньої обстановки як винною особою, так і жертвою. Навіть при однакових об’єктивних умовах, зазвичай спостерігається розбіжність у суб’єктивному сприйнятті об’єктивних складових ситуації. Ці розбіжності часто є ключовими аспектами механізму злочинної поведінки, що стають джерелом їх конфліктного та небезпечного характеру.

Кримінально-правова охорона приватного життя особи в Королівстві Іспанія

О. П. Рябчинська, Е. Г. Стоматов — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

В статті проаналізовано стан кримінально-правової охорони поваги до приватного життя (недоторканності приватного життя) в Королівстві Іспанія, її підстав, меж та особливостей криміналізації посягань на це право, а також проблемних питань, що виникають в доктрині та правозастосовній діяльності. Установлено, що кримінально-правова охорона приватного життя людини в Іспанії, як і в Україні, базується першочергово на приписах Конвенції про захист людини і основоположних свобод, а також приписах Конституції Іспанії, ст. 18 якої якою гарантується: (1) право на честь, на особисту та сімейну таємницю та на власний імідж; (2) недоторканність житла, що полягає в тому, що жодне проникнення або обшук не можуть бути здійснені без згоди власника або законного ордера, за винятком випадків (flagrante delicto); (3) таємниця повідомлень, особливо щодо поштових, телеграфних і телефонних повідомлень, за винятком випадків судового рішення; (4) законодавче обмеження використання обробки персональних даних з метою гарантування честі та особистої та сімейної приватності громадян і повного здійснення їхніх прав. Саме таке розуміння приватного життя і визначає його як об’єкт кримінально-правової охорони і закладає базис її моделі в кримінальному законодавстві. Ця модель, на відміну від України, полягає в продуманому об’єднанні посягань на приватне життя людини в одному розділі КК Іспанії та характеризується своєрідним підходом, принаймні порівняно з Україною, до визнання суб’єктом вчинення таких правопорушень юридичних осіб, і навпаки, визнання юридичної публічної чи приватної особи потерпілими від цих правопорушень. Практика застосування норм про відповідальність за порушення приватного життя людини Іспанії має свої складнощі, що підтверджується наведеними в статті прикладами судових рішень в касаційному порядку. Значний вплив на кримінально-правовому доктрину в Іспанії, як і в Україні мають рішення Конституційних судів щодо тлумачення змісту права на недоторканність приватного життя.

Проблеми кваліфікації кримінальних правопорушень проти статевої свободи та статевої недоторканості особи

О. О. Мельник, Т. М. Супрун-Ковальчук — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Вказується, кримінальні правопорушення проти статевої свободи та статевої недоторканості особи є суспільно небезпечними діянням, що спричиняють істотну шкоду як окремим особам (повнолітніми та неповнолітнім), так і суспільству в цілому, адже вони характеризуються аморальністю та цинічністю вчинених діянь, принижують честь та гідність потерпілої особи та завдають значної шкоди здоров’ю особи, в тому числі і моральному стану.

У статті досліджуються проблеми кваліфікації кримінальних правопорушень проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, які залишаються однією з найактуальніших сфер кримінального права. Автори аналізують чинне законодавство України, що регулює відповідальність за такі кримінальні правопорушення, акцентуючи увагу на прогалинах і суперечностях, які ускладнюють застосування правових норм на практиці.

Розкрито суспільну небезпеку правопорушень проти статевої свободи, зокрема їхній вплив на фізичний і психічний розвиток дітей і підлітків, порушення честі, гідності та здоров’я постраждалих осіб. Особливу увагу приділено проблемам кваліфікації дій, які включають різні форми фізичного та психологічного насильства, використання безпорадного стану потерпілих, а також добровільну згоду, отриману обманом чи примусом.

Автори вказують на необхідність удосконалення законодавства в частині визначення ключових термінів, таких як «згода», «безпорадний стан» та інших юридичних категорій, для уникнення неоднозначного тлумачення. Стаття також порушує питання суспільної стигматизації постраждалих та впливу цього явища на розкриття кримінальних правопорушень і забезпечення правосуддя.

У висновках пропонуються рекомендації щодо гармонізації національного законодавства, зокрема в частині захисту прав дітей, жінок та інших вразливих категорій населення. Автори наголошують на важливості впровадження комплексного підходу до профілактики та розслідування таких кримінальних правопорушень, що передбачає співпрацю держави, правоохоронних органів, громадських організацій і медіа.

Стаття є цінним джерелом для правників, науковців та всіх, хто зацікавлений у розвитку системи кримінальної юстиції України в напрямку посилення захисту статевих прав і свобод громадян.

Кількісно-якісні показники кримінальних правопорушень, що пов’язані з перетинанням державного кордону України незаконним способом та/або зі злочинною метою

І. Є. Харченко — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано кількісно-якісні показники кримінальних правопорушень, що пов’язані з перетинанням державного кордону України незаконним способом та/або зі злочинною метою, а саме кримінальних правопорушень, передбачених статтями 258-5, 258-4, 332-2 та 334 Кримінального кодексу України. Встановлено, що вказані кримінальні правопорушення на території України як явище до 2019 року фактично не були поширені, враховуючи як нормативне регулювання кримінальної відповідальності за відповідний вид правопорушень, так і особливості об’єктивної сторони складів кримінальних правопорушень, що пов’язані з перетинанням державного кордону України незаконним способом та/або зі злочинною метою. Починаючи з 2020 року спостерігаємо поступове зростання рівня вказаного виду злочинності, що пов’язана з перетинанням державного кордону України незаконним способом та/або зі злочинною метою, що мало місце до кінця 2022 року та падіння рівня цього виду злочинності у 2023 році фактично до показників 2019 року. Найбільшу питому вагу серед кримінальних правопорушень, що пов’язані з перетинанням державного кордону України незаконним способом та/або зі злочинною метою, посідає незаконне перетинання державного кордону України (ст. 332-2 Кримінального кодексу України). Власне вказане кримінальне правопорушення є основним при характеристиці кількісно якісних критеріїв злочинності у сфері перетинанням державного кордону України незаконним способом та/або зі злочинною метою. Також відносно поширеним є кримінальне правопорушення, передбачене ст. 334 «Порушення правил міжнародних польотів» Кримінального кодексу України. Однак у 2023 році не обліковувалися кримінальні правопорушення, передбачені ст. 334 цього Кодексу, а також не засуджувалися особи за цією статтею. Стосовно кримінальних правопорушень, передбачених статтями 258-5 та 258-6 Кримінального кодексу України, то відсутність показників в їх частині не означає, що законодавець помилився в їх криміналізації (ст. 258-6 Кримінального кодексу України) або в уточненні об’єктивної сторони (ст. 258-5 Кримінального кодексу України). Адже вказані статті більшою мірою несуть превентивний потенціал та спрямовані на виконання міжнародних зобов’язань Україною.

Корупція в приватній сфері України: стан та методика дослідження

М. В. Чехунов — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена комплексному аналізу сучасного стану корупції у приватній сфері України та визначенню методологічних підходів до його дослідження. Для вивчення корупційних проявів у приватній сфері застосовувалися порівняльно-правовий, формально-юридичний, логіко-юридичний, компаративістський, структурно-функціональний та герменевтичний методи пізнання соціально-правових явищ.

Було проаналізовано результати міжнародних, зокрема: Індексу сприйняття корупції (Corruption Perceptions Index, CPI), Індексу верховенства права (Rule of Law Index), Індексу легкості ведення бізнесу (Doing Business Index), Індексу глобальної конкурентоспроможності (Global Competitiveness Index, GCI), Індексу економічної свободи (Economic Freedom Index), Звіту про розширення ЄС щодо України за 2023 рік, опублікованому Європейською Комісією; та вітчизняних досліджень: Барометру інвестиційної привабливості України (Ukraine Investment Attractiveness Index), «Корупція в Україні 2021: розуміння, сприйняття, поширеність», проведеного Національним агентством з питань запобігання корупції (НАЗК), статистики Ради бізнес-омбудсмена та ін. З’ясовано, що наукова увага здебільшого зосереджена на дослідженні загального стану корупції в державі. Тому у статті виокремлено дві основні методики аналізу корупції у приватній сфері: інтеграцію даних міжнародних порівняльних досліджень у національну антикорупційну політику та проведення національних соціологічних (діагностичних) досліджень.

Зроблено проміжний висновок про необхідність спеціалізованих галузевих досліджень для комплексної оцінки корупції у приватній сфері. Запропоновано методику дослідження, яка поєднує аналіз офіційної статистики, моніторинг правозастосовної практики, а також використання соціологічних та економічних індикаторів.

Проведено системний аналіз сучасного стану корупції у приватній сфері України та визначено ключові фактори, що сприяють її поширенню. На підставі вивчення наукових джерел та результатів соціологічних опитувань окреслено основні проблеми, пов’язані з корупційними проявами у підприємницькому середовищі.

Кримінально-правові наслідки порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами: огляд судової практики

В. В. Шевчук — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено аналітичний огляд судової практики застосування визначених законом кримінально-правових наслідків за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами.

Проведений аналіз базується на судових рішеннях у справах про порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами (ст. 286 КК України), розміщених в Єдиному державному реєстрі судових рішень, а також узагальненнях судової практики вищого судового органу.

Є підстави для висновків, що суди, зазвичай, керуються законодавчо визначеними загальними засадами призначення покарання (ст. 65 КК України), хоча є окремі рішення у яких такі вимоги не дотримуються (наприклад, призначення покарання не в межах санкції статті, яка передбачає вчинене кримінальне правопорушення без наявності підстав для «виходу» за рамки санкції статті). При цьому, зважаючи на законодавчу невизначеність, ознаки, які характеризують особу винного, визнаються подекуди обставинами, які пом’якшують покарання; суди довільно пом’якшують відповідальність при наявності таких обставин.

Доводиться констатувати, що значно поширеніша практика звільнення від відбування покарання з випробуванням (с. 75 КК України) за кваліфікований склад порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами (ч. 2 ст. 286 КК України), а саме у більше, ніж 90 % проаналізованих проваджень, аніж за простий склад такого (ч. 1 ст. 286 КК України), а саме приблизно у 30 % проваджень. Така правозастосовна ситуація зумовлена законодавчо невиваженими санкціями за різні склади одного кримінального правопорушення, а саме безальтернативність основного покарання у виді позбавлення волі у ч. 2 ст. 286 КК України.

Не сприяє справедливості та рівності відповідальності перед законом також і законодавча вказівка на додаткове покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами як обов’язкове у ч. 1 ст. 286 КК України (простий склад порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами) та факультативне у ч. 2 ст. 286 КК України (кваліфікований склад порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами).

В цілому, проведений огляд спрямований сприяти формуванню єдиного правозастосовного русла щодо визначення судами кримінально-правових наслідків порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами. Однак, є законодавчі хиби, які негативно відображаються на судовій практиці та які можуть бути усунені лише законодавцем.

Відшкодування збитку або усунення шкоди, заподіяної кримінальним правопорушенням

О. І. Ющик — сб, 18 січ 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню проблем захисту законних прав та інтересів осіб, які постраждали від кримінальних правопорушень, ефективного поновлення їх прав, своєчасної компенсації та відшкодування шкоди, заподіяної вчиненим кримінальним правопорушенням. Констатовано, що в інтересах потерпілої особи є не лише бажання покарати особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, а й необхідність реституції та майнового відшкодування завданих збитків й моральної шкоди, а також можливість повернутись до нормального життя і почуватись захищеною від протиправних діянь в майбутньому. Визначається, що суб’єктом відшкодування завданої шкоди або усунення заподіяної шкоди, яка є матеріальною, може бути не лише суб’єкт вчиненого кримінального правопорушення, а й інші особи, зокрема батьки, діти, близькі родичі. А що стосується публічного вибачення, то в цьому випадку суб’єктом може бути виключно лише особа, яка заподіяла матеріальну або моральну шкоду. Викликає питання: якщо правопорушник добровільно не відшкодовує або не усуває завдану шкоду, необхідно забезпечити право потерпілої особи на компенсацію. Неодноразово виникало питання про створення спеціального Фонду, який би компенсував та відшкодовував шкоду, яка була заподіяна кримінальним правопорушенням. Зарубіжна практика показує, що в деяких країнах такі Фонди створені і забезпечують порушені права потерпілих осіб, які зазнали шкоди або збитків вчиненими кримінальними правопорушеннями. Позитивним є новела в Проекті Кримінального кодексу – відшкодування заподіяної шкоди шляхом реституції або компенсації, яка дозволить забезпечити визнання дотримання прав, свобод і законних інтересів потерпілої особи. Якщо порушено право потерпілого, то особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, буде зобов’язана здійснити реституцію або компенсацію. У разі встановлення неможливості здійснення компенсації особою, визнаною винною у вчиненні умисного кримінального правопорушення, пов’язаного із застосуванням насильства, визначена вироком суду шкода компенсується потерпілій особі державою у випадках та в порядку, передбачених законом, за рахунок Державного фонду відшкодування шкоди потерпілим.