Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право

Правове регулювання електронної комерції: міжнародні та національні стандарти

В. В. Берч — 2024-11-18

У статті досліджуються проблеми правового регулювання електронної комерції як ключової складової сучасної цифрової економіки. Оскільки електронна комерція є глобальним явищем, яке швидко розвивається, виникають нові виклики в правовому полі, зокрема необхідність гармонізації національних та міжнародних правових стандартів. Зокрема, зазначено, що динамічні зміни у сфері електронної комерції вимагають адаптації національних правових актів для відповіді на сучасні виклики, зокрема у сфері міжнародних транзакцій.

Актуальність дослідження зумовлена тим, що сучасні технології створюють нові форми цифрових правовідносин, які національні правові системи не завжди встигають адекватно регулювати. Вказане викликає необхідність глибокого аналізу механізмів правового регулювання електронної комерції на міжнародному та національному рівнях. Важливим завданням є гармонізація національних правових норм з міжнародними стандартами, що забезпечить стабільність правової системи та захист прав учасників ринку. Стаття звертає увагу на те, що, попри значний обсяг досліджень у сфері електронної комерції, існує значний розрив у правовому регулюванні цієї галузі в різних країнах, що ускладнює роботу міжнародних платформ та захист прав споживачів і підприємців.

У ході дослідження було проведено комплексний аналіз ключових законодавчих актів України, які регулюють електронну комерцію, включаючи Закон України «Про електронну комерцію», Закон України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги» та інші. У статті наголошується на важливості подальшої гармонізації українського законодавства з міжнародними стандартами, що є необхідним для забезпечення правової визначеності та стабільності в умовах глобальної цифровізації економіки.

Значну увагу в роботі приділено аналізу міжнародних правових актів, таких як Типовий закон ЮНСІТРАЛ про електронну комерцію та Керівні принципи електронної комерції Організації економічного співробітництва та розвитку. Ці документи відіграють ключову роль у гармонізації міжнародних правових норм і створенні єдиного правового простору для електронної торгівлі.

Акцентовано увагу на тому, що ефективне правове регулювання електронної комерції є важливим для розвитку міжнародної торгівлі, забезпечення безпеки електронних транзакцій і захисту прав усіх учасників ринку. Обґрунтовується необхідність адаптації національних правових систем до вимог міжнародних стандартів, що сприятиме зростанню електронної комерції та підвищенню конкурентоспроможності держав у глобальній економіці.

Переваги та недоліки віртуального туризму

В. В. Заборовський — 2024-11-18

У даній статті досліджуються теоретичні та прикладні питання, що виникають у туристичній діяльності при застосуванні інноваційних технологій віртуальної реальності. Аргументується позиція, що віртуальний туризм є додатковим інструментом і не може замінити реальний туристичний досвід, але може створити нові враження, навіть ті, що за звичайних умов є неможливими. Тонкості межі, що існує між реальним та віртуальним туризмом залежить від психоемоційного ставлення та сприйняття туристом (користувачем) туристичного досвіду за допомогою технологій віртуальної реальності.

Метою дослідження є: аналіз позитивних та негативних якостей віртуального туризму на основі комплексного огляду експериментальних досліджень зарубіжних науковців у цій сфері; дослідження значення та впливу віртуального туризму на розвиток туристичної індустрії загалом як необхідного елемента стадії омолодження даного сектору економіки; виявлення подальшого місця віртуального туризму у сфері туристичної діяльності як додаткового інструменту надання туристичних послуг, або основного, яке залежатиме від ставлення туристів до даної технології.

У рамках нашого дослідження звертається увага на позитивні та негативні аспекти віртуального туризму. Серед позитивних виокремлюються такі як економія коштів та часу, можливість отримання туристичного досвіду для осіб з обмеженими фізичними можливостями, отримання туристичних послуг у будь-якому місці та в будь-який час, покращення екологічної ситуації у світі шляхом мінімізації впливу на довкілля та забезпечення стійкості навколишнього середовища. Серед негативних рис віртуального туризму можна виділити такі як відсутність особистого контакту та необхідної людської взаємодії, обмеженість огляду, яку надають віртуальні тури, що не дає користувачам вільно пересуватися чи досліджувати певні області інтересів, що призводить до вужчого огляду місцевості.

У будь-якому разі, розвиток віртуального туризму є корисно-необхідним не тільки як успішне маркетингове рішення, а й для омолодження туристичної сфери.

Особливості порядку примусового відчуження майна суб’єктів господарювання в умовах правового режиму воєнного стану

А. А. Остапенко — 2024-11-18

Стаття присвячена дослідженню проблематики процедури примусового відчуження майна суб’єктів господарювання в умовах правового режиму воєнного стану, зокрема, щодо виокремлення стадій процесу примусового відчуження майна суб’єктів господарювання в умовах правового режиму воєнного стану та їх загальної характеристики. У статті проаналізовано актуальні дослідження та публікації вчених-правників щодо особливостей примусового відчуження майна на користь держави в умовах правового режиму воєнного стану. Також, стаття присвячена дослідженню нормативного регулювання процесу примусового відчуження майна суб’єктів господарювання в умовах правового режиму воєнного стану. У статті проаналізовано актуальну судову практику щодо вирішення спорів пов’язаних із законністю процедури примусового відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану. Запропоновано перелік стадій процесу примусового відчуження майна суб’єктів господарювання в умовах правового режиму воєнного стану залежно від фактичного змісту виконуваних завдань та прийнятих рішень, зокрема: введення воєнного стану на території держави; визначення потреб держави в умовах правового режиму воєнного стану; прийняття уповноваженим органом держави рішення про примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану; реалізація прийнятого рішення про примусове відчуження майна; та повернення відчуженого майна або відшкодування вартості відчуженого майна. Також, наведено загальні характеристики кожної стадії процесу примусового відчуження майна суб’єктів господарювання в умовах правового режиму воєнного стану, із вказівкою на юридичні факти, які характеризують кожну із стадій процесу. Серед юридичних фактів, які характерні для кожної із стадій процесу примусового відчуження майна суб’єктів господарювання виділено обов’язкові юридичні факти, які беззаперечно мають місце на певній стадії, та ті юридичні факти, які не є обов’язковими або можуть мати прояв у іншій формі. У статті відзначено проблемні питання, які можуть бути об’єктами подальших наукових досліджень, звернута увага на прогалини у нормативному регулюванні досліджуваної тематики та запропоновані шляхи подолання наведених прогалин на законодавчому рівні.

Органи Національної поліції України як учасники договірних відносин

С. М. Попович — 2024-11-18

У статті досліджуються питанні участі органів Національної поліції України у договірних відносинах. Зазначено, що органи Національної поліції України, будучи учасниками договірних відносин, приймають участь в таких відносинах не як органи державної влади, наділені визначеними повноваженнями, а як суб’єкти публічного права - юридичні особи.

Підкреслено, що виходячи з правового статусу органів Національної поліції України, договори за їх участю необхідно виділяти із системи аналогічних господарських зобов’язань. Підкреслено, що такі договірні відносини мають певні особливості починаючи від підстав виникнення, змісту, порядку укладання, оформлення до специфіки відповідальності за невиконання чи неналежне виконання договірного зобов’язання.

Обґрунтовано, що компетенція органів Національної поліції України визначається не загальними нормами законодавства, а спеціальними. Тому, важливим є чітке встановлення таких повноважень у відповідних нормативних актах.

Наділення органів Національної поліції України господарською компетенцією передбачає реалізацію тих прав і обов’язків, які спрямовані на реалізацію та виконання завдань, що стоять перед ними. Як юридичні особи вони можуть приймати участь у таких договірних відносинах, які спрямовані на досягнення поставлених перед ними завдань. Наділення органів Національної поліції України правами та обов’язками юридичної особи публічного права забезпечує їхнє нормальне функціонування як учасників договірних відносин.

Визначено, що органи Національної поліції України здійснюють договірну діяльність на підставі сукупності загальних нормативних актів, присвячених договірним правовідносинам, підзаконних актів, ухвалених державними органами зі спеціальною компетенцією та відомчих актів, що регулюють організацію та повноваження органів Національної поліції України.

Роль невиконавчих директорів у корпоративному управлінні

О. В. Серт — 2024-11-18

У статті аналізуються правовий статус та функції невиконавчих директорів, у тому числі незалежних, при однорівневій структурі корпоративного управління в Україні. Дослідження має на меті проаналізувати повноваження невиконавчих директорів, зміст закріплених за ними функцій та критерії незалежності для формулювання чіткого уявлення про їхню роль у корпоративному управлінні в Україні. Автором встановлено, що директором при однорівневій структурі корпоративного управління є фізична особа, яка обирається загальними зборами учасників (акціонерів) до складу ради директорів та набуває статусу посадової особи корпорації з моменту обрання, незалежно від назви посади. У статті вказується, що невиконавчий директор визначається як член ради директорів, який здійснює функції нагляду, контролю та управління ризиками щодо діяльності корпорації та виконавчих директорів. Виконання невиконавчими директорами своїх функцій сприяє збалансованості в управлінні корпорацією. Автором досліджено, що незалежність невиконавчого директора полягає у відсутності будь-яких відносин із корпорацією та його відповідності іншим критеріям незалежності, що визначаються законодавством, статутним документом та / або положенням про раду директорів. Також, автором виснувається про можливість учасника (акціонера) бути обраним на посаду невиконавчого директора, за умови, що це не суперечитиме статутному документу та / або положенню про раду директорів. Автором розглядається за яким умов та при дотриманні яких критеріїв учасник (акціонер), що обраний на посаду невиконавчого директора, може вважатись незалежним. У дослідженні продемонстровано, що у тексті Закону № 2465-IX допущено error technicus, яка утруднює учасникам (акціонерам) при однорівневій структурі можливості самостійного правильного використання правових норм про критерії незалежності. Нарешті, управління ризиками визначається у дослідженні як ключова функція невиконавчих директорів, що включає кілька етапів: ідентифікацію, аналіз, оцінку ризиків, а також впровадження заходів для їх мінімізації та подальший моніторинг ефективності обраних заходів. Це сприяє забезпеченню дотримання законодавства та захисту прав акціонерів, у тому числі, міноритарних, і інших стейкхолдерів корпорації. Стаття робить важливий внесок у краще наукове розуміння ролі та функцій невиконавчих директорів.

Саморегулювання та соціально відповідальне господарювання: точки дотику

А. О. Сошников — 2024-11-18

Бізнес-середовище досить швидко змінюється. Практика дотримання засад соціально відповідального господарювання з кожним роком стає все більш розповсюдженою (кількість компаній, що поділяють та реалізують відповідні практики стрімко збільшується). Безумовно, окрім зміни світоглядного сприйняття власниками бізнесу та менеджментом компаній, цьому також сприяють зовнішні фактори, зокрема й окремі надзвичайні події. Бізнес демонструє спроможність до саморегулювання своєї діяльності та необхідність подальшого галузевого об’єднання.

Стаття направлена на дослідження взаємозв’язку саморегулювання та соціально відповідального господарювання.

Проаналізовано специфіку діяльності саморегулівних організацій, які є класичним проявом саморегулювання.

Проаналізовано положення Меморандуму про наміри щодо створення сприятливого середовища, розвитку добросовісної конкуренції на ринку нафтопродуктів України та задоволення потреб споживачів на період карантину та обмежень; Меморандуму про забезпечення стабільної роботи в Україні ланцюга постачання продукції харчування в умовах воєнного стану; Меморандуму щодо банківського кредитування проєктів з відновлення енергетичної інфраструктури. Обґрунтовано, що меморандуми (декларації) учасників ринку є однією з форм саморегулювання, які закріплюють додаткові зобов’язання та/чи нові правила поведінки.

Також розглянуто саморегулюючі локальні акти суб’єктів господарювання (декларації доброчесності, правила перевірки контрагентів, етичні кодекси тощо), які також є частиною концепції саморегулювання.

Надано класифікацію саморегулювання в контексті соціально відповідального господарювання. Під час дослідження було обґрунтовано, що саморегулювання є одним з принципів соціально відповідального господарювання. Відзначено, що спроможність бізнесу до саморегулювання можуть демонструвати тільки компанії, які дотримуються високих стандартів соціально відповідальної поведінки.

Також відзначено, що одним з ключових елементів соціально відповідальної поведінки бізнесу виступає ініціативність.

Особливості правового регулювання діяльності наглядових рад в державних акціонерних товариствах

К. С. Спиридонова — 2024-11-18

У статті досліджено правовий статус наглядових рад в акціонерних товариствах, 50 і більше відсотків акцій яких прямо або опосередковано належать державі. Проаналізовано основні завдання та виділено особливості корпоративного врядування в державних компаніях, визначено специфіку незалежності наглядової ради у державному секторі, яка полягає у взаємодії наглядової ради не тільки з виконавчим органом, а й з акціонером в особі відповідного органу управління.

Проаналізовано законодавчі норми, що регулюють діяльність наглядових рад в державних акціонерних товариствах, та Керівні принципи ОЕСР щодо корпоративного врядування на підприємствах державної форми власності.

Автором виокремлено особливості правового регулювання діяльності наглядової ради акціонерного товариства 50 і більше відсотків акцій якого прямо або опосередковано належать державі, такі як особливі вимоги до мінімальної кількості незалежних директорів, неможливість встановлення додаткових підстав для дострокового припинення повноважень членів наглядової ради, обовʼязкове утворення комітетів, неможливість передачі функцій наглядової ради загальним зборам та інші особливості.

Автором проаналізовано 3питання правомочності засідань наглядової ради державних компаній у випадку, якщо у складі наглядової ради відсутня більшість незалежних директорів. Досліджено правові наслідки недотримання законодавчої вимоги щодо більшості незалежних директорів у складі наглядової ради та зроблено висновок про те, що будь-які правові наслідки відсутні, а наглядова рада у такому випадку буде правомочною та зможе виконувати покладені на неї обовʼязки в повному обсязі в межах своєї компетенції. Визначено, що відсутність правових наслідків у такій ситуації є недоліком у правовому регулюванні статусу наглядової ради. Поряд з цим зроблено висновок, що недоліками у правовому регулюванні також є відсутність відповідальності органу управління за порушення строків проведення конкурсного відбору незалежних членів наглядової ради та надання органу управління можливості виконання функцій наглядової ради на період дії воєнного стану.

Тенденції міжнародного розвитку правового забезпечення господарсько-правових відносин у сфері застосування технології блокчейн

О. С. Черних — 2024-11-18

Стаття розглядає вплив міжнародного досвіду, зокрема рекомендацій FATF, Європейського законодавства на регулювання криптовалют і блокчейн-технологій в Україні. Особлива увага приділена досвіду Сполученого Королівства, ЄС та Швейцарії, де успішно провели тестові транзакції відповідно до вимог FATF. Стаття наголошує на складності дотримання міжнародних стандартів у блокчейн-операціях через тривалі строки їх впровадження та обсяг необхідних правових змін. В статті визначається необхідність наукового аналізу тенденцій розвитку регулювання крипто-активів, з метою наукового прогнозування їх подальшого розвитку, відокремлення від існуючих інститутів права. Проаналізовано рішення Європейського суду з прав людини, яке підтверджує платіжну функцію криптовалют, що робить їх аналогічними фіатним грошам. Однак українське законодавство, поки не визнає криптовалюти засобом платежу, що ускладнює їх регулювання. У статті також підкреслюються переваги блокчейн-технологій для державного управління та бізнесу, включаючи прозорість, неможливість змінювати дані після запису та незалежність від учасників. Позитивні зміни в українському законодавстві, зокрема імплементація Регламенту ЄС щодо ринків криптоактивів, мають прискорити розвиток національної економіки та її інтеграцію з європейським ринком. В статті проаналізовано тісний зв’язок впровадження технологій блокчейн з фінансовим і банківським секторами економіки, при цьому аналізується відмінність розвитку і ключові характеристики використання блокчейн при проведені платежів, документарних операцій, фінансування експортно-імпортних угод.

Визначені тенденції розвитку правового забезпечення, а саме, пов’язаність з фінансовим і господарським (комерційним) сектором, необхідність впровадження верифікації, ідентифікації та аутентифікації суб’єктів для легальності транзакції – правочинів, що проводяться за технологією блокчейн, відокремлення технології блокчейн від ринку криптовалют, в тому сенсі, що криптовалюти одна з можливостей технології блокчейн, а не технологія блокчейн є обслуговуючим, допоміжним механізмом ринку криптовалют.

Права акціонерів в Україні: деякі механізми захисту та корпоративні відносини

С. В. Щока — 2024-11-18

Ця стаття детально аналізує становлення та захист прав акціонерів в Україні, що є важливою складовою корпоративного управління та розвитку країни. Захист прав акціонерів забезпечує стабільність фінансових ринків і сприяє залученню інвестицій. Правовий статус акціонерів, їхні права й обов’язки відіграють ключову роль у функціонуванні акціонерних товариств.

Основним шляхом набуття статусу акціонера є купівля акцій на фондовому ринку, а також передача акцій через спадкування або дарування. Закон України «Про акціонерні товариства» регулює ці процеси, встановлюючи права акціонерів на участь у загальних зборах, отримання дивідендів і доступ до інформації про діяльність товариства. Однією з важливих функцій закону є забезпечення акціонерів можливістю захищати свої права у разі їхнього порушення.

Механізми захисту прав акціонерів включають судове звернення та подачу скарг до Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі – НКЦПФР). Цей державний орган контролює діяльність акціонерних товариств, забезпечуючи виконання законодавчих вимог щодо випуску та обігу цінних паперів. НКЦПФР також має повноваження накладати санкції на товариства, які порушують права акціонерів.

Прозорість і відкритість діяльності акціонерних товариств є важливими аспектами захисту прав акціонерів. Товариства зобов’язані надавати інформацію про свою фінансову діяльність і управлінські рішення, але на практиці це не завжди виконується належним чином. У таких випадках НКЦПФР може застосовувати штрафні санкції та вимагати виправлення порушень.

В Україні акціонерні відносини та корпоративне управління зазнають суттєвих трансформацій під впливом глобалізації, постійного оновлення законодавства та зростання фондового ринку. Ці зміни створюють нові можливості для розвитку бізнесу, але також ставлять перед акціонерами і компаніями нові виклики. Захист прав акціонерів виступає як один із наріжних каменів забезпечення стабільності економіки та формування привабливого інвестиційного середовища. Ефективна система корпоративного управління, яка гарантує справедливий захист інтересів акціонерів, є необхідною умовою для підвищення довіри до українського ринку та залучення міжнародних інвесторів.

Міжнародна практика відіграє важливу роль у впровадженні стандартів корпоративного управління в Україні. Принципи, розроблені міжнародними організаціями, спрямовані на забезпечення справедливого ставлення до акціонерів, підвищення прозорості та відповідальності органів управління. Це сприяє захисту прав акціонерів, покращенню інвестиційного клімату та розвитку корпоративної української культури.

Гендерна система в Національній поліції України

Д. О. Анісімов — 2024-11-18

У статті досліджується вплив гендерного підходу на спеціальну фізичну підготовку в Національній поліції України, що є ключовим елементом професійної підготовки правоохоронців. Підкреслюється важливість впровадження принципів гендерної рівності в процес фізичної підготовки, що відповідає міжнародним стандартам і підвищує ефективність роботи поліцейських. Розглядаються основні аспекти створення адаптованих навчальних програм, які враховують фізичні та психофізіологічні характеристики різних статей. Аналізується значення гендерно-орієнтованих підходів, зокрема через наставницькі ініціативи та формування освітнього середовища, яке забезпечує рівні можливості для чоловіків і жінок. Особлива увага приділяється вивченню міжнародного досвіду гендерного мейнстримінгу у підготовці поліцейських, а також можливостям адаптації успішних практик з інших країн до українських умов, з урахуванням національних і культурних аспектів.

Також було досліджено роль інноваційних технологій та психологічного супроводу в оптимізації спеціальної фізичної підготовки. Розглянуто сучасні методики, які сприяють підвищенню якості навчання та підготовки поліцейських до виконання службових обов’язків, зокрема в стресових ситуаціях і за умов високих фізичних навантажень. Виявлено основні виклики, що постають перед Національною поліцією України під час впровадження гендерних підходів у систему спеціальної фізичної підготовки, а також перспективи розвитку цього напряму, зокрема щодо підвищення професійних навичок поліцейських і зміцнення іміджу Національної поліції як сучасної, інклюзивної та ефективної організації.

Наголошується, що інтеграція гендерного підходу в систему спеціальної фізичної підготовки Національної поліції України є складним і необхідним процесом, який охоплює не лише фізичні, а й психологічні та соціальні аспекти підготовки. Цей процес вимагає координації на всіх рівнях організації та тісної співпраці між різними підрозділами для розробки ефективних навчальних програм, що враховують фізіологічні та психологічні відмінності між чоловіками та жінками. Гендерна рівність у цьому контексті не лише забезпечує справедливі умови для всіх поліцейських, але й сприяє підвищенню загальної ефективності роботи правоохоронних органів. Впровадження адаптованих навчальних програм створює умови, в яких кожен поліцейський, незалежно від статі, може реалізувати свій професійний потенціал.

Відповідальність юридичних осіб за податкові правопорушення: досвід зарубіжних держав

М. В. Балишев — 2024-11-18

Стаття присвячена висвітленню досвіду зарубіжних країн щодо відповідальності за податкові правопорушення. Зазначено, що оскільки наповнення бюджету будь-якої держави залежить від налагодження механізму контролю за здійсненням податкових надходжень від великих платників податків, а саме від юридичних осіб, постає питання запровадження юридичної відповідальності для таких осіб за порушення встановлених приписів. Одним із інструментів боротьби із ухиленням від сплати податків в Європі є спільна модель податкової справедливості, якою запроваджено низку санкцій до юридичних осіб, що порушують податкове законодавство. Наголошено на існуванні двох підходів: американського та європейського. Перший характеризуються жорсткістю санкцій за вчинення податкових правопорушень та застосуванням комбінованих штрафних санкцій, а другий - носить більш демократичний, превентивний характер та встановлює фіксовані суми штрафів залежно від величини порушення і наявності наміру. Основна увага приділена характеристиці відповідальності, яка застосовується до юридичних осіб в Італії, та Франції. Встановлено, що для кожної країни окремо у 2020 році було розроблено показники «Моделі зрілості» як інструменту діагностики самооцінки, зрілості розслідування податкових злочинів.

Проведене дослідження практики застосування відповідальності юридичних осіб зарубіжних країн за податкові правопорушення, дало підстави зробити висновок про те, що основними її видами є адміністративна відповідальність (у тому числі «квазікримінальна») та кримінальна відповідальність. Виділено такі передумови вчинення податкових правопорушень юридичними особами: недосконала політика щодо боротьби з корупцією та шахрайством на державному рівні; прогалини податкового законодавства, які стали поштовхом до розвитку тіньової економіки і, відповідно, приховування прибутків юридичними особами, часто за попередньою домовленістю; відсутність спільного фінансового реєстру незаконних фінансових потоків; неналежна система санкцій щодо посередників, які допомагають юридичним особам уникати сплати податків та вчиняти податкове шахрайство.

Функції поліції: міжнародний досвід налагодження взаємодії з громадянами та шляхи його адаптації в Україні

М. В. Бєлова — 2024-11-18

Вказується, досвід демократичних європейських країн за останнє десятиліття показав, що ключовим фактором підвищення ефективності поліції у забезпеченні безпеки є тісна взаємодія з населенням, заснована на високому рівні довіри.

У статті досліджується міжнародний досвід налагодження взаємодії поліції з громадянами та перспективи його адаптації в Україні. Особлива увага приділяється вивченню скандинавської моделі забезпечення публічної безпеки під час масових заходів, яка базується на принципах превентивних дій, постійної комунікації з учасниками, ефективного управління ризиками та диференційованого підходу.

Аналіз показує, що впровадження скандинавської моделі в Україні є складним процесом, який потребує комплексного підходу. Це включає чітке законодавче врегулювання статусу «поліції діалогу», підвищення вимог до особистих та професійних якостей керівного складу Національної поліції, вдосконалення системи кадрового забезпечення.

Крім того, розглядається питання реформування інституту служби в поліції, яке наразі характеризується відсутністю чіткого концептуального бачення та перевагою локальних змін над системними підходами. Для вирішення цієї проблеми необхідний комплексний підхід, що включає визначення критеріїв ефективності, перегляд кадрової політики, покращення матеріально-соціального забезпечення, вдосконалення управління та налагодження тісніших зв’язків поліції з громадськістю.

Досвід країн Східної Європи показує перспективність розвитку місцевої моделі забезпечення правопорядку, яка дозволяє збалансувати місцеву автономію у питаннях безпеки та інтеграцію в загальнодержавну систему. Водночас існують суттєві відмінності у взаємодії місцевих правоохоронних формувань з органами державної влади в різних країнах.

Загалом, стаття наголошує на необхідності комплексного підходу до реформування системи поліції в Україні з урахуванням передового європейського досвіду. Ключовим є поєднання централізованих та децентралізованих підходів, удосконалення кадрової політики та налагодження тісної взаємодії поліції з громадськістю.

Використання податкових пільг з метою оптимізації оподаткування

Ю. П. Бишовець — 2024-11-18

У статті, на основі аналізу чинного законодавства, наявних наукових, публіцистичних та методичних джерел, розкрито специфіку використання податкових пільг з метою оптимізації оподаткування.

Встановлено, що серед законних методів податкової оптимізації ключовими є: вибір найбільш оптимальної для ведення бізнесу системи оподаткування, яка має бути ретельно проаналізована з урахуванням специфіки діяльності суб’єкта господарювання, його масштабів і структури; побудова бізнес-моделі з вбудовуванням в організаційний процес суб’єкта господарювання – юридичної особи фізичних осіб-підприємців, які перебувають на спрощеній системі; використання суб’єктом господарювання передбачених у законодавстві пільг. Пільги можуть включати як повне звільнення від сплати деяких податків, так і зниження податкових ставок, що сприяє значному скороченню податкового тягаря суб’єкта господарювання.

Серед найбільш дієвих схем оптимізації оподаткування завдяки пільгам виділено наступні: 1. Працевлаштування осіб з інвалідністю з метою використання пільг. Схема передбачає зниження податкового тягаря й отримання фінансової вигоди від працевлаштування осіб з інвалідністю. Реалізувати її можна у двох варіантах, простому і складному. Водночас суть обох варіантів полягає в отриманні платником податків низки пільг, передбачених податковим і трудовим законодавством, спрямованих державою на стимулювання зайнятості людей з інвалідністю та одночасно на зниження податкового навантаження для роботодавців; 2. Використання спрощеної системи оподаткування. Використати переваги спрощеної системи для оптимізації оподаткування можна двома способами: простим і складним. У простому варіанті, діючий суб’єкт господарювання, намагаючись оптимізувати оподаткування, приймає рішення про перехід на спрощену систему оподаткування. По суті, сам по собі перехід суб’єкта господарювання на спрощену систему оподаткування є податковою оптимізацією, оскільки дає мікро- та малому підприємництву можливість використовувати більш м’які податкові умови, порівняно із загальною системою оподаткування. Що стосується складного варіанта, то він за оптимізаційною результативністю є набагато привабливішим, але водночас пов’язаним, в окремих випадках із певними ризиками. Суть схеми полягає у використанні переваг системи шляхом «дроблення бізнесу» на кількох фізичних осіб-підприємців – платників єдиного податку другої групи. Однак центральний контроль над бізнесом зберігається в руках одного керуючого суб’єкта – юридичної особи, найчастіше ним виступає юридична особа – платник єдиного податку третьої групи.

Міністерство культури та стратегічних комунікацій України в системі суб’єктів захисту національних інтересів в інформаційній сфері

В. М. Бігун — 2024-11-18

У статті досліджено діяльність Міністерства культури та стратегічних комунікацій України у контексті забезпечення національних інтересів і інформаційної безпеки держави. На третьому році повномасштабної, поєднаної з гібридною компонентою, війни російської федерації проти України питання інформаційного суверенітету стає критичним елементом загальної безпеки країни. Акцентовано увагу на ролі Міністерства культури та стратегічних комунікацій України як ключового органу, відповідального за формування та реалізацію державної політики у сферах культури, інформаційної політики та національної спадщини.

У статті аналізуються організаційно-правові засади діяльності Міністерства культури та стратегічних комунікацій України, його функції та завдання.

Особливу увагу приділено правовим та нормативним аспектам функціонування Міністерства культури та стратегічних комунікацій України, його еволюції, а також взаємодії з іншими органами державної влади, зокрема Радою національної безпеки і оборони України, Службою безпеки України та Національною радою з питань телебачення і радіомовлення. Оскільки Конституція України не передбачає конкретного відомства, відповідального за інформаційну безпеку, функції Міністерства культури та стратегічних комунікацій України регулюються підзаконними актами та профільними законами, такими як Закон України «Про національну безпеку України» та Закон України «Про медіа».

Дослідження підкреслює, що Стратегія інформаційної безпеки України, затверджена у 2021 році, визначає ключові загрози та завдання у сфері інформаційного суверенітету. Вона також закладає основу для скоординованих дій усіх суб’єктів державної політики у протидії деструктивним інформаційним впливам. Окреслено значення Стратегії інформаційної безпеки як важливого нормативного документа, що визначає основи захисту від зовнішніх і внутрішніх загроз. Міністерство культури та стратегічних комунікацій України, серед інших завдань, формує та оприлюднює перелік осіб, що створюють загрози національній безпеці.

Проаналізовано проблематику розмежування повноважень у сфері інформаційної безпеки. Водночас, підкреслюється, що інформаційна безпека залишається одним із ключових пріоритетів національної безпеки, зокрема в контексті протидії дезінформації та інших негативних інформаційних впливів. Наголошується, що посилення співпраці між органами влади та громадянським суспільством є ключовим для забезпечення стабільного інформаційного простору та формування сприятливого середовища для захисту національних інтересів України.

Результати дослідження спрямовані на пошук шляхів підвищення ефективності діяльності Міністерства культури та стратегічних комунікацій України у контексті протидії сучасним загрозам та забезпечення інформаційного суверенітету.

Публічне адміністрування у сфері мобілізаційної підготовки та мобілізації: ґенеза доктринального дослідження та нормативно-правового регулювання в Україні в 2014-2024 рр.

Б. В. Бойко — 2024-11-18

У статті на підставі узагальненого огляду ґенези доктринального дослідження та нормативно-правового регулювання публічного адміністрування у сфері мобілізаційної підготовки та мобілізації в 2014–2024 рр. в Україні, відзначено, що період часу з моменту анексії АРК, початку гібридної війни на Донбасі й до 23 лютого 2022 р., охарактеризувався значною трансформацією нормативно-правових актів та модернізацією порядку формування ЗСУ. У цей період яскраво простежується тенденція активізації доктринальних досліджень у цій сфері та спеціалізації наукового пошуку. Цей етап характеризується появою перших комплексних досліджень безпосередньо присвячених адміністративно-правовим засадам мобілізації та мобілізаційної підготовки. У поле зору дослідників також потрапляють окремі питання забезпечення правопорядку в ЗСУ, кримінальної відповідальності за ухилення від призову за мобілізацією, особливостей адміністрування проходження військової служби у ЗСУ, адміністративної відповідальності за порушення законодавства України про військовий обов’язок і військову службу тощо.

Встановлено, що після 24 лютого й до сьогодні було прийнято низку важливих нормативно-правових актів, у тому числі спрямованих на оперативне розгортання та запровадження механізму реалізації мобілізаційних заходів, а також удосконалення вказаного процесу та підвищення його ефективності у подальшому. Трансформації стосувалася: удосконалення процедури військового обліку призовників, військовозобов’язаних та резервістів; призовного віку (його зменшення з 27 до 25 років); уточнення переліку осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації; уточнення підстав відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації деяких категорій громадян; бронювання військовозобов’язаних на період мобілізації та на воєнний час, унормування окремих питань військово-транспортного обов’язку; вирішення спорів, що виникають у цій сфері у порядку адміністративного судочинства; соціального і правового захисту військовослужбовців та членів їх сімей тощо. Відносно аналізу наукових розвідок у цій сфері зауважено що активні бойові дії фактично поставили на паузу фундаментальні дослідження у цій сфері, оскільки жодних робіт монографічного рівня, безпосередньо присвячених порушеній проблематиці, за цей період опубліковано не було.

Теоретичні підходи до поняття та сутності неповнолітніх суб’єктів інформаційних відносин у контексті правової комунікації

В. А. Бондаренко — 2024-11-18

У статті розглянуто теоретичні підходи до поняття та сутності неповнолітніх суб’єктів інформаційних відносин у контексті правової комунікації. Мета статті полягає у системному аналізі правового забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх та формуванні комплексного підходу до його розвитку в умовах цифрової трансформації суспільства. Об’єктом є суспільні відносини, спрямовані на правове забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх. Предметом дослідження є сукупність нормативно-правових актів України, міжнародно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в галузі забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх під час використання інформаційних технологій. Проведене дослідження ґрунтується на комплексному підході до моделі правового забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх з урахуванням їхнього особливого статусу на основі міждисциплінарного підходу. Системний аналіз розширює уявлення про особливості суб’єктів та об’єктів інформаційних відносин, пов’язаних із правовим забезпеченням інформаційної безпеки неповнолітніх, та понятійно-категоріальний апарат у цій галузі. Правові норми, що стосуються інформаційної безпеки неповнолітніх як суб’єктів інформаційного права, мають однорідний характер. Вони широко використовуються різними галузями права. Зазначено, що система інформаційних прав неповнолітніх повинна містити елемент розвитку та формування неповнолітніх у сучасному цифровому просторі, розглядати неповнолітнього як сформовану особу, яка досягла певного рівня цифрової зрілості. Другим важливим елементом системи інформаційних прав визначено право на застосування безпечних інформаційних технологій в освітньому процесі, виходячи із права на безпечну інформаційну взаємодію, яка виражається у відсутності деструктивного впливу як елемента піклування про інформаційну та психологічну безпеку дітей. Це створює субінститут інформаційної безпеки неповнолітнього як складової інституту правового забезпечення інформаційної безпеки особи, розширює теоретико-інформаційні уявлення щодо змісту особливостей інформаційних прав неповнолітніх як самостійних суб’єктів інформаційних відносин.

Правова природа нотаріальної дії: питання нормативного врегулювання

Л. І. Вдовічена — 2024-11-18

В статті проведено дослідження правової природа та змісту нотаріальної дії через призму її нормативного врегулювання. Встановлено, що юридичний термін «нотаріальна дія» є чи не найбільш вживаним у актах законодавства з питань нотаріату. Але незважаючи на довготривале застосування цього терміну та його безспірне значення у нотаріальній діяльності, законодавець не вдається до його визначення ні на конституційному рівні, ні на законодавчому рівні, ні на підзаконному рівні.

Визначено, що ознаки нотаріальних дій – це сукупність властивостей, які роблять їх відмінними та за допомогою яких можна виокремити їх з великого об’єму юридичної діяльності. До таких ознак-властивостей віднесено: визначеність законодавством переліку нотаріальних дій; нормативне закріплення суб’єктного складу вчинення нотаріальних дій; безспірність нотаріальної дії; процесуальна форма вчинення нотаріальної дії; платність нотаріальної дії. Законодавчо встановлений перелік нотаріальних дій можна розділити на наступні види: посвідчення факту перебування громадянина в певному місці, тотожності громадянина з особою, зображеною на фотокартці, передачі заяв фізичних і юридичних осіб іншим фізичним і юридичним особам; посвідчення правочинів, завдання яких полягає в засвідченні нотаріусом їх законності, перевірці правоздатності; посвідчення безспірних фактів. Враховуючи територіальну компетенцію органів, які уповноважені на вчинення нотаріальних дій, їх можна класифікувати: дії, які вчиняють державні і приватні нотаріуси; дії, які вчиняють посадові і службові особи, уповноважені на вчинення нотаріальних дій; дії, які вчиняють посадові особи органів місцевого самоврядування; дії, які вчиняють консульські установи і дипломатичні представництва України.

Доведено, що безспірність нотаріальної дії – це одна з основних засад нотаріальної діяльності, яка означає, що нотаріус може вчинити нотаріальну дію лише за умови, якщо: не існує спору між заінтересованими особами щодо прав та обов’язків, які випливають з нотаріальної дії; права та обов’язки заінтересованих осіб ґрунтуються на законних підставах; документи, що надаються для вчинення нотаріальної дії, є дійсними. Нотаріальні дії вчиняють з дотриманням процесуальної форми. Порушення цієї процедури буде позначатися на законності нотаріальної дії, а відтак стане приводом її оскарження до суду і, навпаки, її не порушення буде підтверджувати законність нотаріальної дії нотаріуса.

Визначено, що нотаріальна дія – це функціонально-структурована система дій процесуального характеру, що здійснюється у встановленому законом порядку уповноваженою державою фізичною особою, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші дії, передбачені законодавством про нотаріат, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Адміністративно-правові норми та стандарти використання засобів індивідуального бронезахисту

О. О. Воронятніков — 2024-11-18

У статті автором розглядаються питання адміністративно-правових норм та стандартів використання засобів індивідуального бронезахисту. Досліджується історія становлення та розвитку засобів балістичного захисту таких як бронежилети та шоломи. Бронежилет забезпечує захист торсу, плечей, шиї і паху людини від куль та осколків. Бронешолом забезпечує захист голови при падіннях, ударах, від впливу вибухової хвилі, дрібних осколків, пістолетних куль і куль легкої стрілецької зброї. Крім того, до засобів індивідуального захисту відносять також протикульові щити, протиударні щити, комплекти для захисту рук і ніг, балістичні (тактичні) окуляри, що мають балістичні стандарти безпеки. Встановлено, що сьогодні існує багато типів жилетів з різними характеристиками, які впливають на експлуатацію: розмір; тип; призначення, матеріал. Головним показником є клас захисту – саме він визначає, від яких загроз здатен захистити бронежилет. Клас визначається захисними властивостями проти різних боєприпасів стрілецької зброї.

Аналізуються національні та міжнародні стандарти засобів індивідуального захисту. Українські національні стандарти на засоби індивідуального бронезахисту співставні з міжнародними (модифікуються відповідно до стандартів США, Німеччини та Великої Британії). Згідно з чинним українським стандартом ДСТУ 8782:2018 за конструктивним виконанням бронежилети поділяють на три типи: тип А – м’які (гнучкі); тип Б – напівжорсткі і тип В – жорсткі бронежилети із захисною структурою на основі різних захисних елементів, а також мають 6 класів захисту.

В процесі дослідження вивчено адміністративно-правові норми використання засобів індивідуального бронезахисту Національною поліцією України, Національною гвардією України, Державною службою України з надзвичайних ситуацій, Адміністрацією Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, Військовою службою правопорядку у Збройних Силах України. Зроблено висновки, що адміністративно-правові норми використання таких засобів встановлюються нормативними документами органів, які наділені відповідними повноваженнями та переважно входять до складу сектору безпеки і оборони України.

Принципи та методика проведення занять з вогневої підготовки для працівників поліції, які несуть службу на деокупованих територіях

Є. С. Зеленський — 2024-11-18

У статті розглянуто специфіку викликів, з якими стикаються поліцейські на деокупованих територіях, включаючи залишки боєприпасів, діяльність диверсійно-розвідувальних груп та нелегальний обіг зброї. Основна увага приділяється тому, як підвищити ефективність вогневої підготовки поліцейських в умовах підвищеного ризику. Вказується на важливість адаптації тренувальних програм до реальних загроз та специфічних бойових умов на деокупованих територіях. Особливо наголошується на необхідності інтеграції тактичних елементів, що моделюють бойові ситуації, зокрема зачистку будівель і патрулювання, а також роботу поліцейських підрозділів у міських умовах.

В статті проаналізовано важливість психологічної стійкості правоохоронців, необхідної для дій у стресових та небезпечних ситуаціях. Розглянуто техніки управління стресом та емоційною регуляцією, що є ключовими для ефективної роботи в екстремальних умовах. Пропонуються підходи до координації між різними силовими структурами, що діють на деокупованих територіях, підкреслюючи важливість командної взаємодії та злагодженості під час виконання завдань. Окрема увага приділяється питанням безпеки під час навчань, що проводяться у зоні підвищеного ризику через наявність вибухонебезпечних предметів.

Визначено, що тренування правоохоронців повинні максимально наближатися до реальних умов, з якими поліцейські можуть стикатися під час служби. Це означає, що навчання не може обмежуватися стандартними вправами зі стрільби на полігонах. Необхідно моделювати різні сценарії, які ймовірно можуть виникнути на деокупованих територіях.

Робиться акцент на вдосконаленні методик вогневої підготовки є необхідною умовою для підвищення ефективності правоохоронців у виконанні службових обов’язків на звільнених територіях, а також пропонує рекомендації щодо інтеграції сучасних технологій і постійного моніторингу ефективності навчальних програм.

У висновках зазначається, що для вдосконалення принципів та методики проведення занять з вогневої підготовки для працівників поліції, які несуть службу на деокупованих територіях, необхідно враховувати низку важливих аспектів. Вони спрямовані на підвищення ефективності підготовки правоохоронців та адаптацію навчальних програм до специфічних умов поствоєнних територій.

Нормативно-правові засади запобігання корупційним проявам у діяльності Національної поліції України

А. П. Плахотний — 2024-11-18

Проаналізовано правові механізми та інструменти протидії корупції в системі правоохоронних органів України, зокрема в Національній поліції. Визначено, що корупція залишається серйозною проблемою для демократичного розвитку України та підриває довіру суспільства до державних інституцій. Особливо це стосується правоохоронних органів, від діяльності яких залежить публічний правопорядок і безпека. Автор наголошує, що важливими є нормативно-правові акти, що регулюють роботу поліції та впроваджують антикорупційні заходи.

Окреслено ключові проблеми в антикорупційній діяльності, включаючи недостатність внутрішнього контролю, недосконалість законодавчої бази та необхідність її гармонізації з європейськими стандартами. Особливу увагу приділено ролі таких документів, як Закон України «Про запобігання корупції» та етичні правила поведінки поліцейських, які закладають правові підвалини боротьби з корупцією. Впровадження системи електронного декларування майна і доходів, контроль за конфліктом інтересів, а також етична поведінка працівників поліції є важливими інструментами для запобігання зловживанням.

Акцентовано увагу на ролі громадських організацій та засобів масової інформації у формуванні суспільного контролю за діяльністю правоохоронних органів. Громадський нагляд і відкритість поліції є критично важливими для підвищення довіри населення та зменшення корупційних ризиків.

Визначено, що основою для формування антикорупційної політики в Національній поліції є міжнародні стандарти, а також закони України, що визначають принципи запобігання корупції. Зокрема, важливою є роль спеціальних антикорупційних органів, які контролюють виконання норм законодавства, а також проводять розслідування випадків корупції. Така співпраця між державними установами дозволяє створити більш ефективну і скоординовану систему протидії корупційним діям.

Зроблено висновок про те, що для ефективної боротьби з корупцією необхідно не лише вдосконалювати законодавчу базу, але й забезпечити її належну імплементацію, зокрема через навчання та підвищення правової культури працівників поліції. Тільки через комплексний підхід можна досягти суттєвого зниження рівня корупції в правоохоронній системі та підвищити її ефективність.

Правове регулювання захисту персональних даних: GDPR та законодавство США, Канади й України

Н. Т. Головацький — 2024-11-18

У статті проведено детальний аналіз правового регулювання захисту персональних даних у різних юрисдикціях, зокрема в Європейському Союзі, США, Канаді та Україні. Особливу увагу приділено Загальному регламенту захисту даних (GDPR), який є одним із найсуворіших міжнародних стандартів у цій сфері. Розглянуто основні положення GDPR, такі як принципи законності, чесності, прозорості, обмеження мети та мінімізації даних, а також права суб’єктів даних, включно з правом на доступ, виправлення та видалення даних. Проаналізовано вплив GDPR на міжнародний бізнес, що змусило компанії по всьому світу адаптувати свої системи обробки даних для дотримання вимог європейського законодавства.

У розділі про США акцент зроблено на законодавстві штату Каліфорнія, зокрема на California Consumer Privacy Act (CCPA), який надає громадянам права на контроль над їхніми персональними даними. Хоча законодавча база в США є фрагментарною, порівняно з GDPR, CCPA є важливим кроком у захисті приватності американських громадян.

Канадське законодавство представлено через Personal Information Protection and Electronic Documents Act (PIPEDA), який забезпечує захист персональних даних у комерційних відносинах. PIPEDA передбачає збалансованість між інтересами бізнесу та правами громадян, забезпечуючи гнучкість у використанні персональних даних, з одночасним дотриманням принципів прозорості та згоди.

Окремо проаналізовано процес гармонізації законодавства України із GDPR, що є важливим етапом у контексті інтеграції країни до європейського правового простору. Реформування українського законодавства зосереджено на посиленні захисту прав громадян та вдосконаленні механізмів контролю за обробкою персональних даних.

Стаття пропонує порівняльний аналіз розглянутих законодавств, виявляючи ключові відмінності у підходах до захисту даних. На відміну від ЄС, де регулювання є всеохоплюючим і суворим, у США спостерігається фрагментація законів. У Канаді, завдяки PIPEDA, існує більш гнучка система, орієнтована на комерційний сектор. Україна, натомість, знаходиться на шляху до повної гармонізації з європейськими стандартами, що дозволить зміцнити правовий захист громадян в умовах цифрової економіки.

Вплив цифровізації на розвиток електронної комерції та її правове регулювання

В. В. Гомонай — 2024-11-18

Дана наукова стаття присвячена аналізу ключових аспектів, які виникають у зв’язку з цифровізацією економіки та зростанням електронної комерції. Досліджується вплив технологій на бізнес-моделі, правове регулювання електронних транзакцій, захист прав споживачів та питання кібербезпеки. У статті підкреслюється, що цифровізація відкриває нові можливості для бізнесу, зокрема через впровадження цифрових платформ, омніканальних стратегій та автоматизацію процесів. Цифрові платформи, такі як Amazon і Alibaba, стають важливими інструментами глобалізації бізнесу, оскільки спрощують доступ до міжнародних ринків, зменшують необхідність у фізичній інфраструктурі та забезпечують інтеграцію бізнес-процесів.

Досліджено правове регулювання електронних транзакцій і контрактів. Зазначено, що розвиток електронної комерції вимагає правової визначеності, зокрема щодо електронних підписів, електронних документів та цифрових ідентифікаторів. У різних країнах спостерігаються відмінності в підходах до цих питань, що створює виклики для транскордонної торгівлі. Зокрема, в Україні дане питання регулюється Законом «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги», який відповідає стандартам ЄС, зокрема Регламенту eIDAS.

Проаналізовано виклики, пов’язані із захистом прав споживачів у цифровій економіці. Споживачі стикаються з новими ризиками, такими як порушення конфіденційності та шахрайство в онлайн-середовищі. Міжнародні стандарти, такі як GDPR, забезпечують високий рівень захисту персональних даних, тоді як українське законодавство потребує подальшої гармонізації з міжнародними нормами для підвищення рівня захисту прав споживачів.

Досліджено політику кібербезпеки у сфері реалізації правовідносин з електронної комерції. Захист даних, запобігання кіберзлочинам та забезпечення інформаційної безпеки стають ключовими викликами для національних урядів і міжнародних організацій. Важливим є впровадження міжнародних стандартів, таких як PCI DSS, що гарантують безпеку даних платіжних карток під час їх обробки та зберігання. Підсумовано той факт, що цифровізація, з одного боку, вимагає адаптації правового регулювання до нових умов, але з іншого боку, створює нові можливості для удосконалення правових механізмів. Вивчення цих аспектів дозволяє глибше зрозуміти, як адаптувати правові системи для подальшого розвитку електронної комерції та забезпечення балансу між інноваціями та захистом прав учасників цифрової економіки.

Особливості отримання, розподілу та обліку міжнародної військової допомоги для сил безпеки й оборони України

Н. С. Горобець — 2024-11-18

Стаття присвячена дослідженню особливостей отримання, розподілу та обліку міжнародної військової допомоги для сил безпеки і оборони України з урахуванням внесених змін до законодавства. Розкрито зміст термінів «військове майно», «майно Збройних Сил України», «міжнародна військова допомога» закріплених в чинному законодавстві України. Наголошується, що незважаючи на визначення поняття «міжнародна військова допомога» на підзаконному рівні, вказівка в його змісті на «інші ресурси, не заборонені законом», не дає вичерпної відповіді на питання, що включає у себе міжнародна військова допомога. Визначено, що органи військового управління Збройних Сил України є основними суб’єктами організації отримання та передачі міжнародної військової допомоги силами безпеки і оборони, а Генеральний штаб Збройних Сил України забезпечує її розподіл між військовими частинами, які відповідають за облік такого майна. З’ясовано, що питання обліку міжнародної військової допомоги врегульовано актом, який регулює питання обліку військового майна загалом. Звернено увагу, що у разі отримання міжнародної військової допомоги, яка не може бути віднесена до військового майна в розумінні законодавця, виникає питання, на підставі якого нормативного акту здійснювати її облік. Наголошено на доцільності використання цифрових технологій для забезпечення ефективного, раціонального та прозорого використання міжнародної військової допомоги. Встановлено, що в Україні фактично запущено три рівні обліку постачання та використання озброєння: програма LOGFAS, нова програма обліку та логістики військової техніки «Коровай» та модуль на базі програми «СОТА» і стан обліку міжнародної військової допомоги за допомогою цифрових технологій все ще удосконалюється. Зазначається, що програма LOGFAS стає одним із основних інструментів оцифрування переліку наявних у Збройних Силах України ресурсів, зокрема тих, що надаються як міжнародна військова допомога, що сприяє ефективному матеріально-технічному плануванню. Зроблено висновок, що подальший аналіз юридичних аспектів отримання, розподілу та обліку міжнародної військової допомоги для забезпечення ефективності процесів надання та використання міжнародної військової допомоги Україні є актуальним напрямком наукових досліджень.

Академічна доброчесність і штучний інтелект: подолання викликів у освітньо-науковій діяльності України та зарубіжних держав

Б. С. Киричук — 2024-11-18

У статті наведено результати наукових досліджень щодо комплексного аналізу проблеми дотримання принципів академічної доброчесності за умов активного використання інструментів штучного інтелекту в освітньо-науковій діяльності України й зарубіжних держав. Акцентовано увагу на тому, що сучасний вектор освіти декларує концепт академічної доброчесності як запоруку для формування ефективної системи освіти й науки, вільної від виявів академічного шахрайства й інших видів суміжних порушень.

Встановлено, що надзвичайно швидкий розвиток технологій штучного інтелекту суттєво впливає на всі сфери людської діяльності, створюючи унікальні можливості для навчання і проведення досліджень, але водночас породжуючи нові етичні дилеми. Аналіз літературних джерел з цієї тематики демонструє, що глобальні проблеми використання штучного інтелекту в освіті й науці є об’єктом вивчення й активного обговорення багатьох вітчизняних і зарубіжних вчених. Водночас особливості дотримання і забезпечення академічної доброчесності здобувачами освіти, педагогічними й науково-педагогічними працівниками в контексті запобігання порушенням, пов’язаних зі зловживанням технологіями штучного інтелекту, залишається недостатньо дослідженою.

Авторами стаття проаналізовано процес імплементації положень міжнародних актів, зокрема, Великої Хартії університетів (1988) й Бухарестської декларації етичних цінностей і принципів вищої освіти Європи (2004) в національне законодавство України, а також вплив Болонського процесу на реформування освітньо-наукового середовища нашої держави. Встановлено, що прагнення України відповідати загальновизнаним європейським принципам розвитку системи освіти й науки висуває підвищені вимоги до реалізації концепту академічної доброчесності задля зниження ризиків вчинення порушень у такі сфері. Акцентовано увагу на необхідності якнайшвидше прийняти спеціальне законодавство про академічну доброчесність, зважаючи на актуальність і важливість досліджуваного авторами статті питання. Ухвалення відповідного закону дозволить чітко регламентувати процедуру притягнення до відповідальності за допущення випадків академічної недоброчесності в освітньо-науковому середовищі України.

Правові засади тарифного регулювання залізничних перевезень вантажів у Республіці Польща

В. В. Мушенок — 2024-11-18

У статті досліджуються правові та організаційні аспекти тарифного регулювання залізничних перевезень вантажів у Республіці Польща. Здійснено детальну характеристику польського законодавства про тарифне регулювання перевезень вантажів залізничним транспортом. Висвітлено питання його кореляції з вимогами Директиви Європейського Парламенту і Ради Європи від 21.11.2012р. №2001/14/ЄС “Створення єдиного європейського залізничного простору”.

Розкрито зміст основних положень Закону Республіки Польща “Про залізничний транспорт” в частині тарифного регулювання залізничних перевезень вантажів. Констатовано, що цей Закон забезпечує гнучкість тарифів на залізничному транспорті та є важливим інструментом лібералізації національного ринку транспортних послуг у Польщі та Європейському Союзі.

На прикладі Польщі продемонстровано, що лібералізація тарифного регулювання залізничних перевезень забезпечує розумний баланс між економічними інтересами держави та приватного бізнесу. Доведено, що в цілому тарифне регулювання залізничних перевезень вантажів у Республіці Польща характеризується високою ефективністю.

Встановлено, що у розвитку правових засад тарифного регулювання залізничних перевезень вантажів у Республіці Польща домінують тенденції щодо створення конкурентного ринку вантажних перевезень на залізничному транспорті; лібералізації тарифного регулювання залізничних перевезень; забезпечення недискримінаційного доступу до інфраструктури залізничного транспорту; включення інвестиційної складової у тарифи на обов’язкові послуги з доступу до інфраструктури.

Зроблено висновок про те, що окреслені тенденції слугують надійним орієнтиром для розбудови правових засад тарифного регулювання залізничних вантажоперевезень в Україні, яка впевнено рухається шляхом інтеграції до економічної системи ЄС. Їх урахування є важливим кроком на шляху регуляторної адаптації до acquis communautaire Європейського Союзу. Системне урахування цих тенденцій при оновленні галузевого законодавства істотно сприятиме забезпеченню стабільності, безпеки та економічної віддачі залізничних вантажоперевезень.

Правові напрями удосконалення діяльності Державного агентства відновлення та розвитку інфраструктури України

І. В. Діордіца — 2024-11-18

У статті автори здійснили системне дослідження правових напрямів удосконалення діяльності Державного агентства відновлення та розвитку інфраструктури України. Актуальність дослідження обумовлена тим, що на даному етапі діяльності Державного агентства виникає низка невирішених питань правового характеру, які потребують нормативного врегулювання, зокрема, встановлення «законодавчої рамки» щодо процесів відновлення, розподілу повноважень між ним, органами державної та місцевої влади й іншими учасниками у сфері відновлення, запровадження системи електронного документообігу від підрядника до казначейства, уніфікації процедури прийняття рішень в регіональних Службах відновлення і т. ін. З’ясовано, що компетенція Державного агентства була суттєво змінена після повномасштабного вторгнення російської федерації, зокрема у частині забезпечення ліквідації наслідків збройної агресії та відновлення інфраструктури. Державне агентство отримало та реалізує в умовах воєнного стану невластиві йому унікальні та особливі функції, що обумовлюють виконання державними службовцями нових завдань та функцій із суттєвим зростанням навантаження на них. Саме тому, зважаючи на нетривалий період функціонування Державного агентства, авторами проведено аналіз ключових нормативно-правових актів щодо відбудови та безпосередньої діяльності цього органу, залучення міжнародної технічної допомоги до процесів відновлення в Україні та визначено напрямки удосконалення його діяльності відповідно до провідних міжнародних практик та стандартів. На підставі такого аналізу сфокусовано увагу на необхідності прийняття окремого закону щодо визначення статуту Державного агентства відновлення та розвитку інфраструктури України. Обґрунтовано, що стратегічно виваженим буде прийняття Закону України «Про основні засади відновлення України» (робоча назва), у якому передбачалося б надання спеціального статусу Державному агентству відновлення та розвитку інфраструктури України. Висновується, що Кабінету Міністрів України необхідно прийняти рішення щодо збільшення штатної чисельність працівників Державного агентства до 190 та закріпити план спроможності та трансформації Державного агентства в програмних документах Уряду. Державному агентству рекомендується розробити цільову операційну модель ІТ стратегії Агентства та автоматизації бізнес-процесів Служб відновлення (зокрема ERP системи), системи документообігу.

Взаємодія митних та правоохоронних органів у питаннях протидії контрабанді

Л. М. Дорофеєва — 2024-11-18

У статті розглядається пошук шляхів поєднання зусиль митних та правоохоронних органів у боротьбі із протиправними намаганнями незаконно перемістити товари, предмети або речовини через митний кордон країни. Вивчено поняття та основні засади діяльності правоохоронних органів, а також критерії включення до такої системи. Через аналіз повноважень ряду державних органів сформовано перелік правоохоронних органів, задіяних у боротьбі з контрабандою. Наголошено, що митні органи сьогодні у повній мірі можуть бути віднесені до правоохоронних.

Детально розглянуто підходи до розуміння взаємодії правоохоронних органів, її принципи, напрями реалізації. Критично оцінена відсутність нормативно-правового акту щодо унормування порядку взаємодії органів у боротьбі із злочинністю. При тому, що потреба в цьому однозначно є, хоча питання взаємодії локально окреслюються у спеціальних законах про окремі державні (правоохоронні) органи. Визнано доцільним сучасне унормування питань взаємодії правоохоронних органів, при цьому їх перелік має бути актуалізований з урахуванням проведених реформ таких органів, і обов’язково включати митні органи.

Акцентовано увагу, що проблематика дублювання завдань і функцій, гонитви за показниками та створення ілюзії активної боротьби із злочинністю, актуальна вже більше двох десятиліть. Попри зміни законодавства, ліквідацію або реорганізацію попередніх та створення нових органів, оновлення кадрового складу служб та підрозділів, недостатньо чітке розмежування повноважень правоохоронних органів, а подекуди подвійна компетенція або відомчі амбіції, призводять до спотворення фактичної картини організації протидії контрабанді. Окреслено окремі ризики втручання в організацію та здійснення митного контролю, які виникають із деструктивного сприйняття взаємодії.

Розглянуто інституційну спроможність митних органів як важіль удосконалення механізму взаємодії Держмитслужби з правоохоронними органами. Обґрунтовано доцільність включення оперативних підрозділів з протидії контрабанді митних органів до переліку суб’єктів оперативно-розшукової діяльності. Додатково аргументовано перспективу надання митним органам права проводити досудове розслідування, та запропоновано розмежувати повноваження органів, що його проводять, для чого визначити підслідність злочину «Контрабанда товарів» за органами митної служби.

Організація та нормативно-правові засади професійного навчання поліцейських

К. В. Жданова — 2024-11-18

У статті розглянуті актуальні питання організації та нормативно-правового унормування професійного навчання поліцейських, безпосереднього проведення функціональної, вогневої, тактичної, фізичної підготовки, зокрема в рамках навчання у вищих навчальних закладах системи Міністерства внутрішніх справ України, що здійснюють підготовку фахівців для підрозділів Національної поліції України, установах та закладах, що спеціалізуються та уповноваженні на проведення занять по спеціалізації, перепідготовки та підвищенню кваліфікації поліцейських, досліджено питання особливостей взаємодії викладачів, інструкторів та інших осіб, які здійснюють професійне навчання поліцейських, методики та підходи підготовки, організації та проведення відповідних занять з використанням інтерактивних технологій, що надають змогу практично відпрацьовувати всі опановані знання.

Окремо акцентована увага на тих підходах та принципах до професійного навчання поліцейських, які здійснюють свої службові повноваження в умовах воєнного стану, та тих поліцейських, які несуть службу в складі груп швидкого реагування, зведених загонах Національної поліції України (на територіях адміністративно-юрисдикційних одиниць, де у зв’язку з безпековою ситуацією неможливе функціонування постійних територіальних органів поліції з визначеним особовим складом), а також професійного навчання тих поліцейських, що здійснюють свої повноваження у складі воєнізованих підрозділів поліції (стрілецькі батальйони поліції у складі корпусу оперативно-раптової дії та об’єднаної штурмової бригади «Лють», зведений батальйон Національної поліції України «Воля»).

Додаткового досліджено питання необхідності диференціації професійного навчання поліцейських в залежності від специфіки, повноважень та напряму службової діяльності підрозділів поліції (громадська безпека та превентивна діяльність; оперативно-розшукова діяльність з урахуванням спеціалізації підрозділу кримінальної поліції; досудове розслідування кримінальних проваджень за окремими напрямами: злочини у сфері господарської та службової діяльності, загально-кримінальна спрямованість, обіг наркотичних та психотропних речовин, засобів та прекурсорів, організована злочинність тощо). Зокрема, в контексті потреби розмежування окремих критеріїв службової відповідності при здачі підсумкової підготовки.

Роль спорту в підвищенні фізичної підготовки та стресостійкості співробітників Національної поліції України

А. В. Порохнявий — 2024-11-18

У статті наголошено на тому, що професійна діяльність співробітників Національної поліції вимагає високого рівня фізичної підготовки та стресостійкості, адже поліцейські регулярно стикаються з фізичними та психологічними викликами. Від їхньої готовності швидко реагувати на сигнали небезпеки залежить ефективність виконання службових завдань. Автор зазначає, що фізична активність є критично важливою складовою для підвищення витривалості, сили, швидкості, концентрації та координації, що дозволяє поліцейським діяти впевнено в екстремальних ситуаціях.

Окрім розвитку фізичних якостей, заняття спортом сприяють зниженню рівня стресу, покращенню психоемоційного здоров’я, позитивно впливає на навички роботи в команді та зменшують ризик появи професійного вигорання та депресивних станів. Автор підкреслює, що спортивні заняття сприяють виробленню ендорфінів, що позитивно впливають на настрій, а також можуть покращити якість сну, який є важливою складовою для відновлення після стресових ситуацій на роботі.

У статті детально аналізуються основні компоненти фізичної підготовки: сила, витривалість, швидкість, гнучкість і координація, які є ключовими у службовій діяльності поліцейських. Регулярні силові тренування, аеробні вправи та спортивні змагання допомагають зміцнювати тіло та покращувати психоемоційний стан співробітників поліції. Особливу увагу автор приділяє значенню індивідуального підходу до тренувань, оскільки кожен поліцейський має різний рівень підготовки, вік та досвід, що потребує адаптації фізичних навантажень.

Також у статті зазначені переваги командних видів спорту та їх вплив на підвищення комунікативних здібностей та розвиток командної роботи поліцейськими.

У висновках статті робиться наголос на тому, що спорт не лише підвищує фізичну готовність співробітників поліції, але й відіграє важливу роль у їхній психологічній стійкості, сприяє ефективному виконанню службових обов’язків та забезпеченню безпеки громадян. Спортивна підготовка є невід’ємною складовою частини професійної підготовки поліцейських, яка має бути інтегрована у навчальні програми на всіх етапах їхньої кар’єри.

Критерії оцінки електронних доказів в адміністративному судочинстві

Н. - Л. Д. Йосифович — 2024-11-18

Поняття електронних доказів відноситься до числа фундаментальних категорій у адміністративному процесі. Адже від правильного розуміння цього поняття залежить вміння їх використовувати та оцінювати у процесі встановлення істини. Оцінка електронних доказів – це розумова і процесуальна діяльність суду та учасників адміністративної справи, спрямована на формування остаточного висновку щодо підтвердження або спростування фактів, які підлягають доказуванню за допомогою електронних доказів. Діяльність суду з оцінки електронних доказів включає в себе ряд конкретних кроків та дій, які спрямовані на вірне вирішення спору у відповідності до засад адміністративного судочинства.

Чинним Кодексом адміністративного судочинства України передбачено порядок оцінки доказів судом, проте на сьогоднішній день у науковій доктрині та на практиці невирішеним є питання про те, які критерії оцінки доказів повинні застосовуватися щодо електронних доказів. Керівництвом «Електронні докази в цивільному та адміністративному процесі», ухваленому Комітетом міністрів Ради Європи 30.01.2019 року зазначено, що електронні докази слід оцінювати так само, як і інші види доказів, зокрема щодо їх допустимості, автентичності, точності та цілісності. Автором статті, ґрунтуючись на аналізі чинного законодавства України, зазначеного Керівництва та судової практики розкрита сутність чотирьох ключових критерії електронних доказів: достовірність, належність, допустимість, достатність, а також додатково виокремлено такий критерій як забезпечення цілісності доказів, до складу якого входить збереження оригіналу електронного доказу та протоколювання.

Сформульовано визначення поняття критеріїв оцінки електронних доказів, яким вважається розумова і процесуальна діяльність суду та учасників адміністративної справи, спрямована на формування остаточного висновку щодо підтвердження або спростування фактів, які підлягають доказуванню за допомогою електронних доказів. Чітке окреслення сутності критеріїв оцінки електронних доказів є, на дуку автора, важливим для формування нової теорії оцінки електронних доказів та нової технології практичного впровадження положення цієї теорії.

Концептуалізація державної політики щодо економічної безпеки сталого розвитку економіки

В. В. Коваленко — 2024-11-18

У статті з’ясовано, що державну політику у сфері економічної безпеки можна розглядати, як процес ухвалення законодавчих актів або управлінських рішень щодо стабільного і значного економічного зростання; ефективного задоволення економічних потреб; державного контролю за переміщенням і використанням національних ресурсів; захисту економічних інтересів країни як на національному, так і на міжнародному рівнях та подальший контроль за виконанням таких стратегічних напрямів, який визначений керівництвом держави й реалізується уповноваженими суб’єктами публічної адміністрації, а також як організуючий цілеспрямований вплив уповноважених суб’єктів публічної адміністрації на суспільні відносини у сфері економічної безпеки за допомогою нормативно визначених форм та методів.

Метою державного регулювання є оптимізація рівня економічної безпеки, що передбачає досягнення балансу між заощадженнями та інвестиціями, а також забезпечення макроекономічної стабільності. Це включає підтримку сталого економічного зростання та створення сприятливих економічних і правових умов для діяльності суб’єктів господарювання. Відповідно до завдань державної політики у сфері забезпечення економічної безпеки держави, її підвидами є нормативно-інституційна політика, політика забезпечення економічних прав громадян, політика розвитку національної економіки та економічних відносин, політика цифровізації економічних відносин, забезпечення економічної та фінансової грамотності населення, а також правоохоронна політика у сфері економічної безпеки. Наголошено, що принципи державної політики сталого розвитку економіки поділяються на загальні принципи, які можуть бути застосовані до більшості сфер соціально-політичного та соціально-економічного життя держави, а також організаційні, які характеризують предметний та просторовий компоненти формування та реалізації державної політики у сфері забезпечення економічної безпеки держави.

Констатовано, що перебування економіки України у кризовому стані вимагає реалізації на державному рівні системно-комплексної програми дій, інституційної концепції економічної безпеки в системі оновленої економічної стратегії України, спрямованої на сталий розвиток економіки держави, відродження економічного потенціалу, підвищення рівня забезпеченості національної безпеки та її економічної складової, визначення дестабілізуючих факторів, локалізації їх негативного впливу, проведення запобіжних заходів, своєчасної компенсації відхилень від нормального стану, що зумовлює необхідність проведення подальших наукових розробок у цьому напрямі.

Щодо проблемних питань застосування окремих положень Закону України «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення» № 2899-IV

Г. В. Чапала — 2024-11-18

У статті розглядається проблемні аспекти практичної реалізації статей 16, 16¹ Закону України «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення» у контексті розмежування понять реклами та стимулювання продажу тютюнових виробів, а також реклами та стимулювання продажу пристроїв для споживання тютюнових виробів без їх згоряння. На підставі аналізу чинного законодавства сформульовано відповіді на питання: по-перше, чи є стимулюванням продажу тютюнових виробів – розміщення у закладі ресторанного господарства на столах QR-коду, який містить посилання до мережі інтернет, в який вміщено меню закладу ресторанного господарства та інформацію про наявні в продажу тютюнові вироби, пристрій кальяну, послуги з приготування кальяну, пристрої для споживання тютюнових виробів без їх згоряння, електронні сигарети (стаття 16 Закону № 2899-VI); по-друге, чи є рекламою та стимулюванням продажу тютюнових виробів, розміщення тютюнових виробів та/або інформації про них на видимих елементах обладнання або на вітринах суб’єктів господарювання у підсвічених боксах або на елементах, які містять зображення, малюнки, фонові вставки, колір яких відрізняється від кольору торгівельного обладнання (стаття 16 Закону № 2899-VI); по-третє, чи є рекламою та стимулюванням продажу пристроїв для споживання тютюнових виробів без їх згоряння, розміщення пристроїв для споживання тютюнових виробів без їх згоряння та/або інформації про них (опис, ціни тощо) у місцях роздрібної торгівлі на зовнішніх елементах обладнання підсвічених рекламних конструкцій, фонових вставок, колір яких відрізняється від кольору торговельного обладнання, та в які вміщено пристрої для споживання тютюнових виробів без їх згоряння та/або інформації про них (опис, ціни тощо) (стаття 16¹ Закону № 2899-VI); по-четверте, чи є рекламою та стимулюванням продажу пристроїв для споживання тютюнових виробів без їх згоряння, розміщення інформації про виробника пристроїв для споживання тютюнових виробів без їх згоряння, а також розміщення пристроїв для споживання тютюнових виробів без їх згоряння поза межами місць реалізації цих виробів (стаття 16¹ Закону № 2899-VI).

Роль міжнародної співпраці у покращенні безпеки дорожнього руху

В. М. Когут — 2024-11-18

Стаття присвячена детальному аналізу впливу міжнародного співробітництва на підвищення рівня безпеки дорожнього руху в Україні. Автор акцентує увагу на тому, що щороку внаслідок дорожньо-транспортних пригод у світі гине близько 1,3 мільйона людей, а ще десятки мільйонів отримують травми різного ступеня важкості, що робить цю проблему однією з найбільш актуальних на міжнародному рівні. З огляду на це, міжнародна співпраця в галузі безпеки дорожнього руху набуває надзвичайно важливого значення.

Однією з основних тем статті є аналіз міжнародних угод, таких як Віденська конвенція про дорожній рух 1968 року, яка є ключовим документом у регулюванні дорожнього руху на міжнародному рівні. Конвенція встановлює єдині стандарти для країн-учасниць, сприяючи уніфікації правил дорожнього руху, що особливо важливо в умовах глобалізації транспортних систем. У статті розглядається, як Україна поступово імплементує положення цієї конвенції у своє національне законодавство, що є важливим кроком у гармонізації з міжнародними стандартами.

Окремо розглянуто такі глобальні ініціативи, як «Vision Zero», яка ставить за мету досягнення нульової смертності на дорогах. Ця ініціатива з’явилася у Швеції і набула поширення в багатьох країнах Європи та світу. У статті проаналізовано успішні кейси імплементації цієї ініціативи у країнах ЄС, що дозволило значно знизити рівень смертності на дорогах. Україна також прагне адаптувати ці стандарти, що може стати важливим фактором у зменшенні ДТП на її дорогах.

Методологія дослідження, викладена у статті, базується на глибокому аналізі нормативно-правових актів, порівняльному дослідженні міжнародних і національних стандартів безпеки дорожнього руху, а також на вивченні успішних міжнародних практик у цій сфері. Такий підхід дозволяє комплексно оцінити роль міжнародної співпраці в удосконаленні національної політики безпеки дорожнього руху.

У висновках автор підкреслює, що міжнародна співпраця не лише сприяє покращенню інфраструктури і нормативного регулювання, але й стимулює подальший розвиток культури безпеки на дорогах. Для України надзвичайно важливо продовжувати співпрацю з міжнародними організаціями та адаптувати світові стандарти до своїх умов. Це дозволить не лише покращити безпеку дорожнього руху, але й знизити рівень аварійності та смертності на дорогах.

Підходи до розуміння та зміст адміністративно-правового регулювання дискреційних повноважень органів місцевого самоврядування в сфері земельних відносин

А. І. Лавренко — 2024-11-18

Стаття присвячена детальному дослідженню дискреційних повноважень органів місцевого самоврядування у сфері земельних відносин з урахуванням нових підходів, закріплених у Законі України «Про адміністративну процедуру» (далі – ЗАП) [1]. У ході дослідження розглянуто теоретичні аспекти дискреційних повноважень у вузькому та широкому розумінні.

Аналізуючи визначення, що встановлено у ЗАП, автор надає свої розуміння дискреційних повноважень «у вузькому сенсі», як можливості адміністративного органу обирати один із кількох варіантів рішень, які є правомірними і відповідають меті, з якою такі повноваження надано. Це створює простір для прийняття індивідуальних адміністративних актів в рамках адміністративних процедур. Такі повноваження обмежуються прийняттям актів індивідуальної дії, спрямованих на вирішення конкретних земельних питань.

Дискреційні повноваження у широкому розумінні, натомість, слід розуміти як правомочності, надані органам місцевого самоврядування на підставі закону або іншого нормативно-правового акта, що дозволяють зазначеним органам здійснювати самостійне правове регулювання у сфері земельних відносин. Такі повноваження передбачають можливість ухвалення рішень на власний розсуд, зокрема через видання актів нормативного характеру. Це регулювання має відповідати не лише вимогам загального законодавства, але й бути спрямованим на досягнення цілей, закріплених у спеціальних правових актах, а також у локальних нормативно-правових актах, ухвалених самими органами місцевого самоврядування.

Автор також акцентує на необхідності подальшого розвитку доктринальних підходів до дискреційних повноважень, що має сприяти не лише підвищенню ефективності правозастосування, але й створенню правових механізмів, які б забезпечили належний рівень контролю за їх реалізацією. У статті підкреслюється значення розвитку правових гарантій захисту інтересів громадян в умовах реалізації дискреційних повноважень місцевими органами влади у сфері земельних відносин. Автор вважає, що це сприятиме підвищенню прозорості та підзвітності органів місцевого самоврядування, а також забезпеченню справедливості та законності у прийнятті рішень.

Система принципів державної політики у сфері забезпечення економічної безпеки держави під час воєнного стану

А. А. Лиманюк — 2024-11-18

У статті підкреслено важливість комплексного дослідження принципів державної політики у сфері забезпечення економічної безпеки держави, що пов’язане, насамперед із воєнним станом на території України. За таких умов економічна стабільність держави не тільки гарантує стабільність в країні, а і забезпечує ефективну роботу національного оборонно-промислового комплексу, що дозволяє виробляти необхідну зброю для охорони державного суверенітету та територіальної цілісності держави.

З метою вироблення системи принципів державної політики у сфері забезпечення економічної безпеки держави під час воєнного стану, автором застосовано комплексний підхід щодо визначення принципів функціонування економічної сфери. Хоча остання і є основною сферою, уніфікація засад забезпечення її безпеки потребує виокремлення принципів інших супутніх сфер як от правова та сфера державного управління. Це обумовлено тим, що економіка держави не існує відокремлено від інших процесів, а її функціонування забезпечується юридичними нормами. Все вказане обумовило необхідність визначення конкретного переліку принципів державної політики у сфері забезпечення економічної безпеки держави під час воєнного стану в різних галузях (менеджмент, юриспруденція, публічне адміністрування, національна безпека), їх уніфікації та класифікації за відповідними сферами та напрямами.

У підсумку, автором запропоновано власне бачення системи принципів державної політики у сфері забезпечення економічної безпеки держави під час воєнного стану, яка складається з наступних елементів (груп принципів): 1) економічні принципи; 2) міжнародні економіко-правові засади; 3) принципи державного управління та діяльності держави; 4) принципи адміністративного права (загальні принципи права як от верховенство права, демократизм, законність і т.п. та спеціальні принципи (баланс повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування, відкритість і прозорість діяльності державних інституцій, обмеженість повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування в приватній сфері, підзвітність і підконтрольність, професіоналізм, результативність діяльності державних інституцій, служіння державних інституцій інтересам громадян, спеціалізація тощо); 5) принципи національної безпеки.

Податкова процедура: від доктринальних напрацювань до закріплення законодавчої дефініції

О. В. Логвінова — 2024-11-18

Реформування сфери оподаткування та податкового законодавства мають в Україні перманентний характер. Від поновлення незалежності нашої держави цей важливий соціальний процес і його нормативно-правова регламентація знаходяться у фокусі інтересів суспільства та держави. Водночас зазначена трансформаційна діяльність супроводжується численними проблемами, чи не найбільше їх коло належить до процедурного регулювання податкових відносин. Один із ключових факторів, який негативно впливає на загальний стан нормопроєктування та правозастосування в сфері оподаткування – це відсутність законодавчої дефініції такої системоутворюючої фінансово-правової категорії як податкова процедура. Окреслена прогалина провокує науковців до прийняття дискусійних рішень, збільшує рівень колізійності підгалузевого регулювання. Відтак, напрацювання та закріплення в чинному законодавстві дефініції податкової процедури дозволить мінімізувати наведені вади, слугуватиме конструктивним кроком у модернізації оподаткування.

У статті здійснено критичний науковий аналіз існуючих доктринальних варіантів визначення правової (юридичної) процедури та податкової процедури, розкрито сучасний стан нормативно-правового забезпечення зазначених категорій. Вказується на існування кількох підходів до наукового визначення податкової процедури, на різність у поглядах на її сутність та риси, пропозиції вчених щодо можливих варіантів законодавчого дефінітування аналізованої категорії також суттєво різняться. Пропонується відмінний від двох існуючих основних наукових підходів (модельно-програмного і діяльнісного) альтернативний підхід (синтезований) до змістовного розуміння податкової процедури та похідних від неї термінів. Аргументовано авторське бачення системи податкових процедур як системи процедур з виконання податкового обов’язку, вказано на місце процедури сплати податків і зборів як їх складової. Рекомендовані ефективні кроки для досягнення коректного визначення категорій «податкова процедура», «процедура виконання податкового обов’язку» та «процедура сплати податків і зборів». Обґрунтовано внесення змін та доповнень до Основного закону нашої держави та Податкового кодексу України. Аргументується доцільність прийняття у перспективі Податкового процедурного кодексу України.

Проблеми примусового виконання судових рішень під час дії воєнного стану

Я. І. Покорська — 2024-11-18

У статті досліджується запровадження воєнного стану в Україні, який суттєво змінив ситуацію, зокрема і у системі з примусових виконань судових наказів, рішень, ухвал тощо. Проаналізовано, що примусове виконання виконавчих листів, наказів, судових рішень та постанов, написів нотаріусів здійснюють органи Державної виконавчої служби України та приватні виконавці. Зазначено, що за період воєнного стану було прийнято два основні законодавчі акти, які змінили процедуру введення виконавчого провадження. До прикладу, Закон України «Про внесення зміни до розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження»» від 15.03.2022 № 2129-IX та Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності з примусового виконання судових рішень, рішень інших органів та посадових осіб у період дії воєнного стану» від 11.04.2023.

Зʼясовано, що система примусового виконання судових рішень державних органів, юридичних та фізичних осіб важлива для забезпечення реалізації функцій держави стосовно відновлення та захисту порушених прав. Також те, що існує безліч проблемних ситуацій, які необхідно врегульовувати, наприклад: технічні неполадки та недоліки системи чи реєстрів, більш вигідне становище боржників, а не стягувачів, звуження дій державних і приватних виконавців та їхньої винагороди. Інститут примусового виконання рішень зазнав змін, але вони були тимчасовими та допомогли нашій країні підтримувати життєдіяльність під час дії воєнного стану. У період дії воєнного стану судові рішення, накази, ухвали, розпорядження та постанови мають виконуватися і їх виконання повинні забезпечувати державні та приватні виконавці. Для якісного та ефективного здійснення своїх повноважень особи та органи, які здійснюють примусове виконання рішень, мають повноваження розпорядчого характеру, у свою чергу вони передбачають можливість підпорядкування певних суб’єктів та відповідають обов’язковим до виконання приписам або наказам.

Захист дітей-інфлюенсерів: міжнародний досвід і шляхи регулювання в Україні

В. І. Гранкіна — 2024-11-18

У сучасному світі діти стають все більш впливовими, активно створюючи вміст у соціальних мережах. Ця тенденція швидко зростає, оскільки молоді впливові люди можуть досягти мільйонів і впливати на поведінку своєї аудиторії. Хоча це може призвести до значних фінансових вигод як для дітей, так і для їхніх сімей, це також викликає серйозні занепокоєння щодо їх правового захисту та загального здоров’я – як фізичного, так і психічного. Враховуючи широке використання соціальних медіа, необхідне ретельне вивчення цієї ситуації, оскільки особи, які впливають на дітей, часто опиняються в оточенні, яке може зашкодити їхньому благополуччю. Зважаючи на ці виклики, існує нагальна потреба у розробці та впровадженні ефективного законодавства, яке гарантує захист прав дітей, забезпечує належні умови праці та захищає їх від різних форм експлуатації.

У цій статті розглядається важливе питання регулювання впливу на дітей, яке стає все більш актуальним із розширенням впливу соціальних мереж. Молоді впливові особи в Інтернеті стикаються з численними ризиками, включаючи експлуатацію, маніпуляції з боку батьків або компаній, а також тиск надмірної роботи та психологічного напруження через складний графік.

У статті пропонується порівняльний аналіз законодавчих заходів, вжитих Францією та Сполученими Штатами, які почали вирішувати ці проблеми. Досліджуються ключові аспекти правового захисту дітей, залучених до створення комерційного контенту, такі як обмеження робочого часу, забезпечення доступу до освіти, надання психологічної підтримки та сприяння фінансовій прозорості. Дослідження має на меті підкреслити необхідність створення міжнародної бази для регулювання дитячої праці в цифровій сфері та запропонувати рекомендації щодо вдосконалення як національного, так і міжнародного законодавства. У статті пропонується створити спеціалізовані установи для контролю за дотриманням законодавства, що захищає права дітей на дозвілля, освіту та розвиток особистості.

Стандарти реалізації права на пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби у рішеннях Конституційного Суду України

В. Я. Бурак — 2024-11-18

У статті проаналізовано спеціальний правовий статус та особливий характер права на соціальний захист військовослужбовців, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також осіб, які звільненні з військової служби. Обґрунтовано, що особливий характер соціального захисту цієї категорії осіб зумовлений не їх непрацездатністю чи відсутністю засобів до існування, а специфікою професійних обов’язків. Досліджено нормативно-правові акти, які визначають умови, норми і порядок пенсійного забезпечення осіб, звільнених з військової служби. Встановлено особливості реалізації особами, які звільнені з військової служби права на такі види пенсій: 1) за вислугу років; 2) по інвалідності; 3) у разі втрати годувальника. Аргументовано, що пенсія особи, звільненої з військової служби, як різновид соціального-забезпечувального надання повинна відповідати одній з основних галузевих засад, яка закріплена у Конституції Україні – гарантування гідного рівня життя особи. Встановлено, що важливими ознаками прожиткового мінімуму як мінімального стандарту соціального захисту є внормування його призначення та систематичність виплати. Доведено, що важливою засадою пенсійного забезпечення осіб, звільнених з військової служби є засада правової визначеності. Проаналізовано сформульоване у рішеннях Конституційного Суду України розуміння змісту принципу правової визначеності, відповідно до якого ця засада означає, що органи законодавчої влади повинні прагнути зрозумілості та чіткості під час правотворчої діяльності, а особа повинна розуміти, яка норма права застосовується у її випадку та мати чітке розуміння щодо настання конкретних юридичних наслідків. Наведено приклади порушення вимог принципу правової визначеності у відносинах пенсійного забезпечення осіб, звільнених з військової служби. Проаналізовано запропоноване Конституційним Судом України розуміння принципу пропорційності у сфері соціального захисту, відповідно до якого цей принцип означає, що заходи, які передбачені в нормативно-правових актах, повинні спрямовуватися на досягнення легітимної мети та бути співмірними з нею.

Правове регулювання протидії харасменту в сфері праці: національний та зарубіжний досвід

А. В. Бурка — 2024-11-18

У статті наголошується, що поширеною є думка, що харасмент – це сексуальні домагання, хоча насправді цей термін має набагато ширший зміст. Харасмент є проблемою глобального характеру, який проявляється в різних сферах соціальної взаємодії і має місце в житті кожної країни. Зазначається, що не дивлячись на те, що проблема харасменту визнається серйозною та такою, що потребує вирішення, держави по-різному підходять до попередження харасменту на законодавчому рівні.

Акцентується, що національне законодавство багатьох країн дозволяє ефективно боротися з харасментом на робочому місці та запобігати цьому ганебному явищу. Визначення поняття харасменту та заходи по боротьбі з ним встановлені у відповідних загальних антидискримінаційних законах, в трудовому законодавстві та підзаконних нормативно-правових актах, що сприяє ефективній реалізації національних державних політик із питань запобігання та протидії дискримінації у сфері праці.

Звертається увага на те, що на цей час термін «харасмент» не вживається в українському законодавстві. Однак найближчим смисловим відповідником указаному терміну є поняття «сексуальні домагання», визначення якого міститься у Законі України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Правове регулювання протидії харасменту, зокрема в трудових правовідносинах, в Україні базується на нормативно-правових актах, які належать до різних галузей права.

Наголошується, що в КЗпП України відсутні прямі норми про заборону сексуального домагання (харасменту) на робочому місці. Не містить він і спеціальних норм, котрі б визначали процедурні питання встановлення факту сексуального домагання, його фіксації, доведення, розслідування та особливостей дисциплінарної відповідальності за вчинення харасменту. Попри відсутність в українському законодавстві нормативного поняття «харасмент» все ж в Україні особи, потерпілі від сексуальних домагань на робочому місці, наділені юридичними інструментами захисту своїх прав та інтересів. Ці інструменти варіюються від подання уповноваженим суб’єктам скарг на сексуальні домагання і до притягнення винуватих осіб до кримінальної відповідальності. Законодавство України з протидії сексуальним домаганням на роботі є частиною антидискримінаційного законодавства, яке нині динамічно розвивається та адаптується до потреб сучасності.

Відшкодування моральної шкоди у праві соціального забезпечення

Н. О. Галузінський — 2024-11-18

Стаття присвячена дослідженню теоретичних та практичних проблем відшкодування моральної шкоди, завданої управомоченому суб’єкту протиправними діями, бездіяльністю, рішеннями зобов’язаного суб’єкта у сфері соціального захисту, та оцінці ефективності відповідної штрафної санкції у праві соціального забезпечення.

Доведено, що з огляду на те, що санкції у праві соціального забезпечення характеризуються особливою юридичною силою, яка полягає у спрямуванні на припинення правопорушення / усунення його наслідків та перешкод, що стоять на шляху забезпечення інтересів учасників матеріальних та процедурних відносин у праві соціального забезпечення, спричиненням негативних наслідків для особи, яка не виконала передбаченого законом чи договором обов’язку у сфері соціального захисту, можна говорити, що відшкодування моральної шкоди належить до числа галузевих санкцій права соціального забезпечення, хоча й має цивільно-правову природу.

У статті йдеться, що поширення застосування відшкодування моральної шкоди у праві соціального забезпечення пов’язане з трансформацією галузевих суспільних відносин та зміною механізму їх регулювання, що характеризується появою полікомпонентних міжгалузевих правових конструкцій, які, тим не менше, повністю відповідають меті правового регулювання галузевих відносин – забезпечення соціальної захищеності населення.

Встановлено, що відсутність у соціально-забезпечувальному законодавстві прямої вказівки на можливість компенсації моральних страждань управомоченого суб’єкта не обмежує можливість громадян звертатися до суду з відповідним позовом. У будь-якому випадку при вирішенні питання про захист права на соціальний захист буде застосовуватися механізм, закріплений ст. 56 Конституції України, ст. 23 Цивільного кодексу України.

У статті робить висновок, що з огляду на суб’єктний склад надавачів соціального захисту фактична ефективність відшкодування моральної шкоди у праві соціального забезпечення все ж залежить від бюджетного фінансування виконання рішень суду, що гарантовані державою.

Застосування механізмів соціального діалогу під час альтернативних способів вирішення трудових спорів

Б. В. Досін — 2024-11-18

У статті визначено правові характеристики альтернативних способів вирішення трудових спорів під кутом зору визначення їх місця у механізмі соціального діалогу як гарантії взаємодії та взаєморозуміння його сторін. Відзначено тенденцію розвитку сучасного законодавства про працю у напрямку підвищення значення механізмів соціального діалогу під час вирішення індивідуальних та колективних трудових спорів, а також активнішого залучення учасників соціального діалогу до вирішення цих спорів. Наголошено на тому, що процедури примирення та посередництва в сучасних умовах повинні застосовуватися як при вирішенні трудових спорів про право, так і трудових спорів інтересів. Критично проаналізовано законодавче обмеження узгоджувальних процедур лише сферою відносин розроблення проектів нормативно-правових актів. Альтернативні способи вирішення трудових спорів розглянуто як одну із форм примирної процедури. Наголошено, що альтернативні способи вирішення трудових спорів передбачають можливість врегулювання суперечностей сторонами трудового спору самостійно через спільне рішення, або залучити для допомоги третю незацікавлену особу, спільно уповноваживши її виробити прийнятний варіант рішення, яке обидві сторони спору визнають обов’язковим. Автор виділяє такі альтернативні способи вирішення трудових спорів: безпосередні переговори; примирення шляхом узгоджувальних процедур; посередництво; третейські процедури. Акцентовано, що обрання комісії по трудових спорах на загальних зборах чи конференції працівників суперечить принципам соціального діалогу, закріпленим у ст. 3 відповідного Закону України. Запропоновано обирати такий орган на засадах соціального діалогу із представників працівників та роботодавця. Функціонально комісія по трудових спорах повинна бути постійно діючим примирним, а не юрисдикційним органом.

Запропоновано урегулювати можливість застосування медіації для вирішення трудових спорів на локальному рівні в колективному або трудовому договорі. Наведено аргументи, що медіація є підвидом однієї з форм соціального діалогу – узгоджувальні процедури, оскільки спрямована на примирення сторін спору і пошук взаємоприйнятного рішення. Її можна застосовувати не лише при вирішенні трудових спорів, але і при проведенні переговорів для укладення колективних договорів і угод, особливо для вирішення розбіжностей які можуть виникати у процесі підготовки проєктів зазначених угод.

Антидемократичні тенденції у статті «Трудові відносини» проєкту Закону України «Про працю» в умовах воєнного стану

Р. В. Зварич — 2024-11-18

Україна сьогодні переживає надскладні воєнні часи в утвердженні демократичних європейських цінностей суспільного життя. В умовах збройної боротьби за демократію, частиною якої виступає визнання прав людини й утвердження принципу верховенства права, законодавча ініціатива реформувати правове регулювання суспільних відносин, об’єктом яких виступає праця, має ознаки антидемократичного державно-політичного режиму. Найнебезпечнішою тенденцією проєкту є те, що його зміст всіляко надає пріоритет господарсько-економічній системі, а не людині, що не відповідає ст. 3 Конституції України і може призвести до тяжких наслідків, прикладами яких в історії держави і права були геноциди проти націй.

Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 року № 322-VIII сьогодні є єдиним нормативно-правовим актом, який справді здатний захистити права людини в Україні, зокрема, права працівника, разом із Конституцією України. Водночас, окремі інститути та підінститути трудового права потребують розвитку в результаті динаміки соціальних відносин, пов’язаних із працею. Натомість, проєкт Закону України «Про працю», поданий за законодавчою ініціативою Кабінету Міністрів України в особі Д. Шмигаля, не передбачає розвитку вже встановлених основ і принципів правового регулювання трудових відносин, а навпаки, пропонує їх скасувати, що має ознаки антидемократичного державно-політичного режиму та дискримінації людини за ознакою праці.

Чинний Кодекс законів про працю України, безперечно, потребує вдосконалення, але будь-які реформи правового регулювання не можуть скасовувати вже напрацьовані правові інститути на основі принципу верховенства права. Проєкт Закону України про працю значно обмежує права працівників, порушує Конституцію та загальні принципи трудового права. На жаль, проєкт не є еволюційним щодо інститутів права на працю, він просто їх уникає, що суперечить існуючій нормативно-правовій базі України та може призвести до непоправної соціальної ситуації, приклади якої неодноразово траплялися в історичному та правовому розвитку народів світу. Методи нашого доктринального дослідження включають метод критичного аналізу та опису, порівняльно-правовий метод тощо.

Акти соціального діалогу за законодавством України

І. М. Ласько — 2024-11-18

У статті запропоновано характеристику системи актів соціального діалогу в Україні, що покликані шляхом залучення сторін правовідносин соціального діалогу здійснювати колективно-договірне регулювання трудових відносин. Зазначено, що основним завданням актів соціального діалогу є збалансування інтересів його сторін. Наведено приклади соціального значення досягнення ними цих завдань. Наголошено, що збалансування інтересів працівників і роботодавців дає змогу забезпечити високі стандарти реалізації колективних трудових прав та сприяти досягненню соціального миру в суспільстві загалом. З’ясовано поняття актів соціального діалогу та їхню правову характеристику. Наголошено, що їм притаманні специфічні процедури прийняття, особлива структура та порядок дії та виконання. Стверджується, що акти соціального діалогу можуть укладатися як на основі прямої вказівки закону, так і самостійно за ініціативою сторін такого діалогу з метою регулювання відносин, які або не врегульовані законодавством, або, на думку сторін соціального діалогу, потребують додаткового регулювання. Проаналізовано акти соціального діалогу, щодо яких у законодавстві визначено чіткий порядок їх укладення, а також ті, щодо яких законодавець делегує сторонам питання визначення порядку їх укладення та здійснення самостійно. Результати такої спільної діяльності сторін відображаються у вигляді меморандумів, резолюцій, спільних заяв. Наведено приклади актів соціального діалогу, які можуть бути укладені задля встановлення додаткових пільг чи гарантій для працівників в межах компетенції сторін. Визначено систему актів соціального діалогу: 1) колективні угоди і договори, які укладаються відповідно до Законів України «Про колективні договори і угоди» і «Про соціальний діалог в Україні»; 2) угоди, які укладаються з метою вирішення окремих питань соціального діалогу або узгодження позицій між сторонами (протокол про проведення консультацій між сторонами; 3) локальні нормативно-правові акти, які укладаються за погодженням між сторонами соціального діалогу, або за поданням сторін соціального діалогу (Положення про оплату праці тощо); 4) акти органів соціального діалогу: пропозиції, висновки та рекомендації національної чи територіальних тристоронніх соціально-економічних рад.

Міжнародні стандарти щодо захищених ознак та антидискримінаційне законодавство України

Ю. В. Пожаров — 2024-11-18

У статті здійснено аналіз міжнародних актів, які прийняти Організацією Об’єднаних Нації, Радою Європи, Європейським Союзам у сфері протидії дискримінації та антидискримінаційного законодавства України.

Розглянуто Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», який містить узагальнююче поняття «дискримінація», надає визначення форм дискримінації та перераховує захищені ознаки.

Запропоновано закріпити у статті 1 даного закону визначення терміну «захищені ознаки».

Досліджено наукові праці В. Іськович та В. Галана у сфері вивчення нових типів дискримінації та захищених ознак.

Встановлено, що до захищених ознак, які закріплені у міжнародних актах відносять: расу, колір шкіри; стать; релігійні погляди; етнічне походження; мову; сімейний стан; політичні та інші погляди; екологічне та інше становище; місце народження; вік; стан здоров’я; народження дитини; статус; наявність власності; будь-яку форму соціальної сегрегації; генетичну спадковість; економічну діяльність та професію.

Більш детально досліджено Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенцію про права осіб з інвалідністю і Факультативний протокол до неї. Розглянуто визначення понять: «дискримінацію за ознакою раси», «дискримінацію за ознакою статі», «дискримінацію за віком», «дискримінацію за ознакою інвалідності».

Окремо звернуто увагу на реалізацію принципу рівності прав жінок і чоловіків в Україні. З метою виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» у 2020 році Кабінет Міністрів України затвердив Національний план дій на період до 2025 року. У 2022 році Міністерство соціальної політики підготувало проект Державної стратегії забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків до 2030 року та План заходів на 2022–2024 роки України.

Встановлено, що Європейського суду з прав людини має велике значення для тлумачення поняття «захищена ознака». Судова практика ЄСПЛ фактично розширює перелік захищених ознак, що необхідно враховувати при вдосконаленні національного антидискримінаційного законодавства.

Соціальні пільги як один із додаткових заходів соціального захисту військовослужбовців та працівників Служби безпеки України

Б. Б. Умаєв — 2024-11-18

Стаття присвячена дослідженню одного із важливих додаткових заходів соціального захисту військовослужбовців та працівників Служби безпеки України – соціальним пільгам, які надаються військовослужбовцям та працівникам Служби безпеки України на підставі чинного законодавства з метою компенсації певних обмежень їх прав і свобод, пов’язаних із перебуванням на службі та стимулюванням зацікавленості в її проходженні. Проаналізовано чинне національне законодавство та погляди науковців з досліджуваного питання. Зазначено, що на сьогоднішній день військовослужбовці Служби безпеки України користуються цілою низкою соціальних пільг, що надаються у сфері користування громадським транспортом різних видів (безоплатного проїзду), у сфері охорони здоров’я (безоплатного отримання ліків, першочергового медичного обстеження та диспансеризації), санаторно-курортного обслуговування, знижки у сфері оплати за комунальні послуги та користування житлом та інші пільги, що врегульовані законами України «Про Службу безпеки України», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей». Щодо працівників Служби безпеки України, які уклали трудовий договір, то їх соціальний захист забезпечується на загальних підставах відповідно до законодавства про працю та надалі конкретизується в соціально-забезпечувальному законодавстві. Зроблено висновок, що незважаючи на те, що чинним законодавством для військовослужбовців Служби безпеки України передбачено цілу низку пільг, сьогодні держава, ще не в змозі в повному обсязі забезпечити їх повну реалізацію через відсутність необхідної економічної бази, достатнього обсягу фінансових ресурсів, чіткого механізму реалізації задекларованих гарантій і пільг. Зрозуміло, що країна перебуваючи на сьогоднішній день у воєнному стані, має обмежені економічні можливості щодо фінансування багатьох сфер, постійно стоїть перед викликом балансувати потреби оборони, економіки та розвитку людського капіталу. Водночас соціальний захист даної категорії осіб повинен компенсувати важкі умови праці та обмеження їх прав, які випливають з умов проходження цього виду служби, мотивувати їх до виконання своїх завдань на високому професійному рівні, самовіддано й максимально ефективно.

Юридичні аспекти забезпечення академічної відповідності кваліфікації науково-педагогічного працівника

О. А. Лупало — 2024-11-18

У статті досліджуються питання правового забезпечення вимоги про відповідність академічної кваліфікації науково-педагогічного працівника освітнім компонентам, які він викладає у процесі реалізації освітньої програми у закладі вищої освіти. Науково-педагогічні працівники, які викладають освітні компоненти для забезпечення освітньої програми мають статус викладачів закладів вищої освіти відповідно до Професійного стандарту на групу професій «Викладачі закладів вищої освіти». У законодавстві спостерігаються розбіжності в термінології, адже в одних випадках застосовуються терміни «академічна кваліфікація», а в інших – «освітня кваліфікація». У праці доведено, що інформація про освітню кваліфікацію викладача закладу вищої освіти відображена у відомостях про освіту, науковий ступінь та вчене звання, а про професійну кваліфікацію – у даних про досвід професійної діяльності та показниках професійної й наукової активності викладача закладу вищої освіти. Освітня та професійна кваліфікація у сукупності відображають академічну кваліфікацію викладача закладу вищої освіти.

Ліцензійні умови провадження освітньої діяльності в Україні вимагають, щоб академічна кваліфікація викладача закладу вищої освіти відповідала освітній програмі та освітнім компонентам. Така відповідність підтверджується спеціальністю (за документом про вищу освіту, про науковий ступінь) або практичним досвідом у сфері професійної чи управлінської діяльності за безпосереднім предметом освітнього компонента (навчальної дисципліни).

Вимога про відповідність академічної кваліфікації викладача закладу вищої освіти тим освітнім компонентам, які він забезпечує для реалізації освітньої програми, встановлена законодавством. Тому її слід вважати одним із критеріїв добору претендентів на посаду науково-педагогічного працівника. Відповідність академічної кваліфікації викладача освітнім компонентам одночасно засвідчує і відповідність профілю кафедри. Недотримання цієї вимоги виключає правозгідне зайняття особою відповідної посади викладача закладу вищої освіти.

Дистанційна зайнятість у епоху сучасних змін: правовий аналіз

К. Б. Махітько — 2024-11-18

Стаття досліджує актуальні питання дистанційної зайнятості як однієї з форм нестандартної зайнятості в сучасних умовах. На перший погляд, цей тип зайнятості надає більше гнучкості та незалежності, але насправді він пов’язаний з численними викликами та проблемами. Одним із найважливіших аспектів є необхідність більш детальної регламентації та регулювання дистанційної зайнятості. Суттєвим є додержання загальновизнаних трудових прав, адже відсутність фізичного контакту може призвести до різних порушень у сфері праці. Проаналізовано сучасний стан законодавства та виявлено ключові аспекти проблем, що потребують вирішення для забезпечення належного рівня правового захисту працівників. Зокрема, в статті висловлюється думка про застарілість підзаконних нормативно-правових актів, які регулюють порядок дистанційної зайнятості. Враховано актуальні дані статистики та соціологічних досліджень, що підкреслюють важливість розвитку законодавчої бази у цій сфері. Це вказує на необхідність їх оновлення відповідно до сучасних реалій та викликів, які існують у сучасних трудових відносинах.

Звертається увага на стрімкий розвиток цифрової економіки, що підкреслює важливість розвитку відповідного законодавства. Це не лише забезпечить динамічний розвиток трудових відносин, а й сприятиме збереженню здоров’я та безпеки працівників. Чітке врегулювання цих питань забезпечить покращення якості життя працівників і вирішення викликів, пов’язаних з дистанційною зайнятістю. Також було відзначено активну участь українських компаній, які впроваджують передові практики управління, експериментують з дистанційною зайнятістю як однією з альтернативних форм зайнятості.

Окрім цього, у статті розглянуто переваги та недоліки дистанційної зайнятості як для працівників, так і для роботодавців, враховуючи їх погляди та інтереси. В цілому, стаття має на меті підкреслити важливість правового регулювання дистанційної зайнятості та його вплив на розвиток сучасних трудових відносин. Зосереджено увагу на необхідності удосконалення законодавства з урахуванням сучасних тенденцій і викликів, що сприятиме стабільності та розвитку ринку праці в умовах постійних технологічних трансформацій.

Правове регулювання боротьби з ядерним тероризмом: національний та міжнародний аспекти

Ю. П. Пахолок — 2024-11-18

У статті розглянуто питання правового регулювання боротьби з ядерним тероризмом. Метою статті є висвітлення проблем правового регулювання боротьби з ядерним тероризмом. Авторами статті проведений ретроспективний огляд та проаналізований стан розвитку законодавства України в сфері правового регулювання боротьби з ядерним тероризмом. За наслідками такого розгляду визначено, що останні десятиліття ХХ століття, а також ХХІ століття показали: найбільшою загрозою є терористичні організації, які мають міжнародний (транснаціональний) характер і пов’язані з організованими кримінальними товариствами. Терористичні організації значною мірою переорієнтувалися з одиночних убивств або серйозних вибухів звичайних вибухових речовин на активні спроби заволодіти засобами масового знищення або виготовити її з подальшою загрозою застосування. Рівень ризику застосування ядерної зброї та радіоактивних матеріалів можна попередньо оцінити за загрозами скоєння актів ядерного тероризму і викраденнями ядерних матеріалів. Авторами у статті наведено окремі дані пов’язані з терористичними актами, а також найнебезпечнішими випадками їх викрадення. У статті проаналізовано основні положення Міжнародної конвенції про боротьбу з актами ядерного тероризму. Автори дійшли до висновку, що Міжнародна конвенція про боротьбу з актами ядерного тероризму відіграє ключову роль у забезпеченні ядерної безпеки. До повномасштабного вторгнення рф в Україні вважалося, що Україна є прикладом послідовної та зваженої політики в сфері нерозповсюдження ядерної зброї. Події, які тривають в Україні уже майже три роки, показали, що ядерне законодавство як міжнародне, так і вітчизняне в сфері, яка пов’язана з використанням ядерної енергії є, недосконалим, і не дає адекватної відповіді на багато питань. Зовнішньо політична діяльність держав, які володіють ядерною зброєю є визначальною, для майбутнього людства, для виживання людської цивілізації. Попередити немислиме – знищення життя на землі, відстояти мир, немає на сьогодні більш важливого завдання для всіх народів нашої планети. На думку авторів, доцільно розробити та прийняти міжнародний акт про норми взаємовідносин ядерних держав, який мав би дуже важливе значення.

Медіація у спорах про державну підтримку аграріїв: оцінка правових можливостей

Х. А. Григор’єва — 2024-11-18

У статті розглядається науково-практична проблематика застосування медіації до вирішення спорів у сфері надання державної підтримки сільському господарству. Підгалузь агропротекційного законодавства є однією з найбільш проблемних у сучасному аграрному законодавстві України. Зокрема, відносини підтримки сільськогосподарських товаровиробників породжують значну кількість спорів та конфліктів. Це пояснюється кількома факторами: а) значною кількістю задіяних суб’єктів із різними правовими статусами; б) широким колом агропротекційних правових механізмів, які мають різну юридичну природу; в) високим ступенем зацікавленості суб’єктів у отриманні державної підтримки; г) недосконалістю законодавчих положень, що створює благодатне підґрунтя для спірних ситуацій. Незважаючи на те, що державна підтримка охоплює заходи сприяння, слід підкреслити, що конфліктність цих відносин досить висока через конкурентні засади надання, обмежене бюджетне чи інше фінансування, короткостроковість програм тощо. У зв’язку з цим кількість спорів у агропротекційній сфері залишається стабільно на високому рівні, вимагаючи додаткових науково-практичних розвідок у напрямі формування альтернативних способів їхнього вирішення. Ураховуючи поширену тенденцію до поглибленого вивчення медіації як найбільш відомого способу врегулювати спір поза судом, закономірно постає питання про можливість і законність застосування цієї процедури до агропротекційних спорів. На основі проведеного дослідження можна зробити деякі висновки. Спори, що виникають у сфері надання державної підтримки сільському господарству, залежно від суб’єктів та юридичної природи відносин поділяються на три категорії, що характеризуються різним ступенем можливості застосування медіації: а) інституційно-функціональна категорія спорів – спори між суб’єктами владних повноважень (немедіабельні); б) владно-адміністративна категорія спорів – спори між суб’єктами владних повноважень (або спеціальними особами публічного права) та приватними особами – адресатами підтримки (обмежено медіабельні); в) партнерська категорія спорів – спори, які виникають на основі договірних форм надання державної підтримки (умовно медіабельні).

Правове регулювання обмеження використання одноразових пластикових виробів у Європейському Союзі

О. В. Кривець — 2024-11-18

У статті аналізується проблема пластикових відходів у контексті переходу до циркулярної економіки, що є одним із пріоритетів політики Європейського Союзу. Наголошено на впровадження обмеження на використання пластикової продукції, починаючи з Директиви 2008/98/ЄС, яка встановлює основні рамки управління відходами, включаючи пластик, з акцентом на рециклінг та перехід до циркулярної економіки, з метою досягнення цільових показників до 2025, 2030 і 2035 років. Основна увага приділяється Директиві 2019/904 щодо зменшення використання одноразових пластикових виробів, що спрямована на зменшення негативного впливу пластику на довкілля. Директива передбачає заборону на певні види одноразових пластикових товарів, включаючи пластикові кришки, які повинні залишатися прикріпленими до контейнерів під час використання. Аналізується важливість гармонізації законодавства країн-членів ЄС у процесі імплементації цієї Директиви, оскільки відмінності в національних законах можуть призвести до правових конфліктів.

Окремо розглядаються економічні виклики для країн із менш розвиненими системами управління відходами, які можуть мати труднощі з виконанням вимог у встановлені строки. У статті акцентується увага на необхідності впровадження нових технологій та екологічно сталих моделей споживання, щоб забезпечити ефективне виконання положень Директиви. Розглядаються також приклади ініціатив, спрямованих на зменшення використання одноразового пластику, таких як система депозитів на пластикові пляшки в Німеччині та швейцарська програма ReCircle. Україна також впроваджує заходи щодо зменшення пластикових відходів, однак наразі законодавчі ініціативи потребують подальшого розвитку для досягнення глобальних екологічних цілей. У статті підкреслюється важливість підвищення правосвідомості серед громадян і бізнесу для успішного переходу до циркулярної економіки.

Актуалізація питання оцінки стану земель та їх відновлення, за наслідками воєнного стану

В. В. Нежевело — 2024-11-18

Стаття присвячена дослідженню вибіркових проблемних аспектів щодо оцінки стану земель та щодо потреб та можливих шляхів відновлення земель, що були пошкоджені унаслідок військових дій російської федерації на території України. Окрему увагу приділено необхідності та проблемності очищення замінованих зон, що має відбуватися з комплексним підходом, але даний процес потребує та ще буде потребувати великої кількості часу та ресурсів. Основна увага зосереджена на необхідності створення комплексної стратегії відновлення земель, яка включатиме оцінку збитків, розробку нових нормативно-правових актів, а також впровадження механізмів захисту та відновлення земельних ресурсів, як складового елементу довкілля. Особливо акцентується на необхідності запровадження так званих «червоних зон» на найбільш небезпечних та забруднених територіях, де проведення господарської чи особистої діяльності є небезпечними для здоров’я населення, що потребує врахування в тому числі і періоду ведення на певних територіях активних бойових дій. У статті також розглянуто досвід інших країн, які стикалися з такими проблемами, зокрема, для прикладу, країни Франції після Першої світової війни, та наголошено на важливості міжнародної співпраці з організацією по Програмі Організації Об’єднаних Націй з навколишнього середовища (ЮНЕП) для забезпечення ефективного відновлення земель. Крім того, пропонується внесення змін до податкового законодавства України для виваженого тимчасового звільнення землевласників чи то землекористувачів від податків на час проведення відновлювальних робіт, що сприятиме більш ефективному використанню ресурсів. Крім того, зауважено на тому, що уряд держави максимально має вчиняти усіх організаційних заходів, аби отримати репарації за злочини проти довкілля від країни-агресора. У роботі підкреслено важливість узгодження екологічної політики України з нормами Європейського Союзу в контексті європейської інтеграції, адже Україна має євроінтеграційний курс і екологічні зміни також є однією з умов вступу до Європейського Союзу, тому відбудова зруйнованих міст має відбуватись вже у відповідності до норм Європейського Союзу.

Історико-правові аспекти відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва

Н. О. Мельник — 2024-11-18

Актуальність теми зумовлена необхідністю дослідження історико-правових аспектів інституту відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва, який був запропонований ще за радянських часів і стосувався земель сільськогосподарського призначення. Запровадження цього інституту мало за мету збільшення обсягів виробництва сільськогосподарського виробництва шляхом залучення до використання якомога більшої частини земельного фонду держави. Такий підхід зумовлював необхідність включення до радянського законодавства певного кола положень, які, з одного боку, забезпечували переважне надання в користування земельних ділянок саме для сільськогосподарських потреб, а з іншого – встановлювали правові обмеження і перешкоди для зменшення площі сільськогосподарських угідь, що використовувалися для несільськогосподарських потреб. Реалізація викладеного підходу, відбувалася на підзаконному рівні шляхом прийняття низки союзних і республіканських постанов. В подальшому ст. 46 Земельного кодексу УРСР (1970 р.) закріпила відповідні законодавчі положення, який не тільки унормував відносини щодо відшкодування втрат, а і заклав основу пріоритетності земель сільськогосподарського призначення, що дозволяло забезпечувати збереження земель сільськогосподарського призначення.

Черговий етап унормування відносин щодо відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва пов’язаний з прийняттям Земельного кодексу УРСР 1990 року, який поряд з відшкодуванням втрат сільськогосподарського виробництва додатково врегулював і відшкодування втрат лісогосподарського виробництва, розширив перелік підстав відшкодування втрат, а також передбачив, що кошти, які надходять у порядку відшкодування втрат, використовуються виключно для освоєння нових земель, підвищення родючості ґрунтів і продуктивності земель лісового фонду, поліпшення угідь та охорони земель.

Наголошується, що чинний Земельний кодекс України (2001 р.) детально і системно врегулював відносини, які виникають щодо відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва. Процедура відшкодування таких втрат передбачає компенсацію суспільству негативних наслідків соціально-економічного та екологічного характеру, що наступають внаслідок переведення сільськогосподарських земель до складу інших категорій. Натомість останнім часом законодавча діяльність у зазначеній сфері демонструє поступове знецінення земель сільськогосподарського призначення як об’єкту особливої охорони. Йдеться, зокрема, про вилучення із глави 36 Земельного кодексу України норми щодо відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва, у зв’язку з чим зміна цільового призначення земель сільськогосподарського призначення здійснюється без відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва та інше. Це свідчить, як мінімум, про досягнення мети інститутом відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва, яка була поставлена при його запровадженні, та про розширення можливостей для залучення інвестицій з метою швидкої відбудови України.

Деякі правові питання освоєння підземного простору для містобудівних потреб

Н. О. Роман — 2024-11-18

Статтю присвячено окремим правовим аспектам освоєння підземного простору для містобудівних потреб в Україні. Розглянуто особливості правового регулювання процесу освоєння підземного простору у вітчизняному законодавстві як загалом, так і для містобудівних потреб зокрема. Проаналізовано особливості понять «підземний простір», «земля», «земельна ділянка» у законодавстві та науковій доктрині. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання суспільних відносин, пов’язаних зі створенням та використанням підземних просторових об’єктів для містобудівних потреб. Розглянуто проблемні питання створення та легалізації останніх. Проаналізовано історію підходів до виникнення та оформлення права власності на підземні об’єкти, пов’язані із земельними ділянками, світовий досвід використання та дії 3D кадастрів, виокремлено правові та технічні особливості запровадження, використання таких відомостей. Підкреслено необхідність створення системи 3D кадастру в Україні, проаналізовано сучасний стан Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, досліджено аспекти розвитку протягом останніх років у напрямку цифровізації та використання геопросторових даних, а також окреслено подальші перспективи запровадження 3D кадастру у нашій державі. Розглянуто окремі приклади оформлення права власності на підземні об’єкти у європейських країнах, зокрема країнах Північної Європи. На прикладі законодавства та судової практики Королівства Нідерланди продемонстровано як необхідно вирішувати проблему реєстрації права власності на підземні складові об’єктів, що виходять за межі земельних ділянок, на яких розміщені наземні частини будівель та зроблено відповідні пропозиції щодо зміни чинного вітчизняного законодавства. Розглянуто розроблену Кабінетом Міністрів України концепцію створення Національної системи реєстрів та кадастрів нерухомості та запропоновано поглиблену уніфікацію і синхронізацію даних про земельні ділянки як просторові об’єкти та підземні будівлі у відповідних електронних державних реєстрах.

Особливості суб’єктного складу постійних землекористувачів

Я. М. Романюк — 2024-11-18

Стаття присвячена актуальним питанням правової регламентації відносин щодо набуття на умовах постійного користування земельних ділянок відповідного цільового призначення. Проводиться історичний аналіз безстрокового користування починаючи із 1918 року при передачі селянам поміщицьких земель без викупу. Значна увага присвячена характеристиці Земельного кодексу 1990 року, із висвітленням переліку фізичних та юридичних осіб, яким земельні ділянки надавалися на праві постійного користування.

Детально досліджено судову практику щодо переходу права постійного користування, набутого у встановленому порядку, до 1 січня 2002 року фізичною особою для ведення селянського (фермерського) господарства до фермерського господарства зі статусом юридичної особи, а також перехід такого титульного права до правонаступників в результаті реорганізації не залежно від організаційно-правової форми та виду діяльності.

Висвітлено перелік чітких кроків щодо можливості перереєстрації права постійного користування чи оренди із засновника (члена) фізичної особи на фермерське господарство як юридичну особу. Охарактеризовано види діяльності, які можуть здійснювати постійні землекористувачі на земельних ділянках сільськогосподарського призначення.

За результатами проведеного аналізу нормативно-правової бази та судової практики сформульовано перелік суб’єктів, які на сьогодні можуть мати на праві постійного користування земельні ділянки. Серед них: 1) суб’єкти, які можуть набувати земельні ділянки згідно ч. 2 ст. 92 ЗК України; 2) фізичні особи, які мають земельні ділянки для ведення особистого (підсобного) господарства; 3) фізичні особи, які мають земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства; 4) фермерські господарства, які мають земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства; 5) юридичні особи, перелік яких визначено ст. 7 ЗУ УРСР, якщо вони діють до сьогодні або у випадку реорганізації їх правонаступники, не залежно від організаційно-правової форми та виду діяльності.

Понятійно-термінологічні особливості і правовий зміст екологічних нормативів якості для водних об’єктів в Україні та ЄС

Л. А. Васьковець — 2024-11-18

У статті досліджується відповідність українського та європейського водних законодавств в частині правових інструментів – нормативів визначення, оцінювання екологічного стану та регулювання якості поверхневих вод. Такі інструменти входять до головних еколого-правових інститутів цих законодавств. Актуальність дослідження визначається переходом українського водного законодавства у фазу практичного забезпечення реалізації європейського менеджменту річковими басейнами. Використання зазначених правових інструментів повинно передбачатися в перших українських планах управління річковими басейнами. Метою статті є визначення термінологічної коректності й поняттєвої відповідності екологічних нормативів для забезпечення українських планів управління річковими басейнами європейськими відповідниками (або аналогами) законодавчих засобів боротьби із погіршенням екологічного стану і забрудненням поверхневих вод, зокрема внаслідок впливу точкових джерел. Дослідження ґрунтується на порівняльному аналізі законодавчих вимог українського та європейського водних законодавств. Виявлено численні невідповідності, які перешкоджають гармонізації законодавств. Найзначніша з них стосується нещодавно створеної за екосистемним підходом української бази нормативів екологічного та хімічного стану (та відповідних класифікацій) масивів поверхневих вод. Ці нормативи мають істотні термінологічні некоректності та невідповідності водному законодавству України в частині поняття екологічного нормативу якості води. Визначено, що європейський термін та поняття екологічних стандартів якості не відповідає українському поняттю екологічного нормативу якості води і не дозволяє без змін у законодавстві імплементувати європейське регулювання скидання забруднювальних речовин. Крім того, створюються значні перешкоди дотриманню вимог українського законодавства у сфері питної води та питного водопостачання. Зазначено, що принцип побудови українського аналога європейської системи нормативів ускладнює політику загальнодержавної уніфікації діяльності у сферах екологічної безпеки та господарського користування водними екосистемами.

Земельно-правові аспекти застосування медіації в Україні

Д. В. Федчишин — 2024-11-18

У статті досліджуються земельно-правові аспекти застосування в Україні такого виду альтернативних способів вирішення спорів, як медіації. Визначено, що медіація має глибокі історичні корені та еволюціонувала протягом століть, перетворившись на сучасний інструмент для врегулювання спорів. Приділено увагу розгляду ролі посередників для вирішення спорів в різних культурах і суспільствах протягом багатьох тисяч років. Констатується, що сучасна медіація як інституціоналізований процес виникла в ХХ столітті, особливо після Другої світової війни. Вона стала інструментом для вирішення не лише міжособистісних або громадських конфліктів, але й бізнесових, трудових, міжнародних і навіть правових суперечок.

Встановлено, що в Україні медіація почала активно розвиватися на початку 2000-х років, коли зростала потреба в альтернативних методах вирішення спорів, які б допомагали знизити навантаження на судову систему та вирішувати конфлікти швидше і дешевше. Прийняття Закону України «Про медіацію» у листопаді 2021 року стало важливим кроком для визнання цього процесу на державному рівні. У статті приділено увагу аналізу його положень. Акцентовано увагу на тому, що цей закон все ще потребує адаптації до специфіки земельних відносин.

Відзначається, що медіація в земельних спорах може застосовуватися в різних ситуаціях, що виникають у зв’язку з володінням, використанням або управлінням земельними ділянками. Автором також визначено перспективні сфери застосування медіації у земельних правовідносинах, а саме: 1) визначення меж земельних ділянок; 2) порядок користування землею; 3) порушення екологічних норм. Наголошується, що медіація в земельних спорах в Україні має великі перспективи, особливо з огляду на потребу в прискоренні вирішення конфліктів та розвантаженні судової системи. Встановлено, що сьогодні багато землевласників і учасників земельних відносин не мають достатньої інформації про медіацію як інструмент для вирішення спорів або не довіряють його ефективності. Стверджується, що медіація потребує належної підтримки та співпраці з державними інституціями, що також сприятиме більшій ефективності вирішення спорів.

Теоретико-правові засади ґендерної рівності у законодавстві про сільськогосподарську кооперацію

О. Г. Хріщева — 2024-11-18

Статтю присвячено дослідженню теоретико-правових засад ґендерної рівності у законодавстві про сільськогосподарську кооперацію. Ґендерна рівність, яка є однією із цілей сталого розвитку, що були проголошені у 2015 році резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй № 70/1, – це запорука демократичного розвитку держав, високого рівня продуктивності праці у сільському господарстві, забезпечення продовольчої безпеки тощо. В умовах сьогодення у сільському господарстві, яке є однією із провідних сфер економіки України, зокрема у сфері сільськогосподарської кооперації, між жінками та чоловіками спостерігається значний ґендерний розрив, жінки, що мешкають у сільській місцевості, стикаються з рядом проблем та зазнають різних форм дискримінації, що є недопустимим. У статті розглянуто історичну ретроспективу участі жінок у кооперативному русі крізь призму діяльності Міжнародного кооперативного альянсу. Визначено, що в рамках європейської інтеграції, всебічна промоція ґендерної рівності у кооперативному секторі економіки України має стати однією із ключових рис національного кооперативного руху. У статті сформовано авторську періодизацію розвитку сільськогосподарської кооперації у незалежній Україні в контексті її законодавчого забезпечення та виокремлено шість періодів. Встановлено, що різні періоди розвитку сільськогосподарської кооперації у незалежній Україні, зокрема в контексті її законодавчого забезпечення, характеризуються приділенням недостатньої уваги питанню ґендерної рівності між жінками та чоловіками у сільськогосподарських кооперативах. Зроблено висновок, що законодавство України про сільськогосподарську кооперацію залишається неповноцінно ґендерно-орієнтованим та ґендерно-чутливим, оскільки досі не містить окремого принципу ґендерної рівності у кооперативах, сільськогосподарських кооперативах, закріплення якого є вкрай важливим для підкреслення значущості та пріоритетності питання забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у кооперативному секторі економіки України. У статті наголошено на необхідності доповнення законодавства про сільськогосподарську кооперацію окремим принципом ґендерної рівності.