Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право

Рецензія на підручник «Митне право»

2025-01-25T20:42:30+02:00

З проголошенням незалежності України виникла об’єктивна потреба у визначенні і реалізації митної політики держави, спрямованої на прискорення товарообігу, стимулювання розвитку економіки країни, захист внутрішнього ринку та власного виробництва, а також на розвиток митної справи відповідно до загальновизнаних міжнародних норм та національного законодавства. За останні тридцять років даній проблематиці присвячена низка монографічних праць, дисертаційних досліджень, навчальних посібників, статей у наукових виданнях тощо.

На стан та тенденції розвитку митного права України значною мірою впливає політика Європейського Союзу. Починаючи з підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, отримала нові імпульси тенденція наближення митного законодавства України до стандартів ЄС, що пов’язано з прагненням України до подальшого удосконалення і формування якісного та ефективного митного законодавства, яке б відповідало цим стандартам.

Етична складова правового статусу адвоката

2025-01-20T20:08:17+02:00

У статті викладено результати дослідження автором місця адвокатської етики у системі елементів правового статусу адвоката.

Системний аналіз усталених міжнародних стандартів і правових позицій Європейського суду з прав людини вказують на визначальну роль адвокатської етики у формуванні авторитету професії адвоката та суспільної довіри до неї. Проте вони поглинаються загалом авторитетом правосуддя в державі, тягар забезпечення якого покладається не лише на суд, а і на адвоката як одного з учасників судового процесу. Негідна поведінка цих суб’єктів дискредитує ідею правосуддя, що надає особливе теоретичне та практичне значення етиці. Саме тому адвокат повинен бути моральним і етично спрямованим. Це підкріплюється комплексом обов’язків етичного характеру та відповідальністю.

Проте у вітчизняній науковій доктрині переважає підхід, відповідно до якого правовий статус адвоката охоплює такі елементи як: професійні права та обов’язки, відповідальність адвоката та гарантії його професійної діяльності. Водночас окремі науковці відзначають етичний характер професійних обов’язків адвоката. Етична природа професійних обов’язків адвоката тісно пов’язана з незалежним і самостійним характером професійної діяльності адвоката. Її ефективність залежить від його власних уявлень, особистих поглядів і розуміння таких категорій, як совість, справедливість, відповідальність перед іншими, а також переконання щодо належної поведінки. Тому етика є іманентною основою обов’язків адвоката. Проте, вона не обмежується ними.

Етика визначає не лише моральну основу його обов’язків, а і його прав та гарантій діяльності, адже останні безпосередньо пов’язані з певними привілеями. І в такому аспекті наявність певних переваг повинна бути обґрунтована не лише специфікою професійного статусу особи, завданнями, які вона реалізує, а і наявністю в неї високих моральних цінностей і орієнтирів. Крім того, як випливає із практики Європейського суду з прав людини, етика стосовно адвоката регулює значно ширшу за змістом ніж права, чи обов’язки, чи гарантії категорію. Мова йде про поведінку адвоката, яка охоплює не лише традиційні елементи його правового статусу, а й такі прояви як жести, мімічні реакції, інтонацію висловлювань тощо.

У підсумку зроблено висновок, що етика є необхідною обов’язковою складовою правового статусу адвоката. Будучи іманентно притаманною таким його компонентам як права, обов’язки, відповідальність, гарантії професійної діяльності, що у взаємозв’язку та взаємодії утворюють єдину систему, етика не поглинається ними та заслуговує посісти в ній окреме місце.

Комунікативна компетентність адвоката як важлива складова професії

2025-01-20T21:06:06+02:00

У статті акцентується увага на важливості розвитку комунікативних навичок адвоката для забезпечення ефективного надання правової допомоги, формування довірчих відносин із клієнтами та успішної взаємодії з учасниками процесуальних відносин. Проте сучасна юридична освіта концентрується переважно на технічних аспектах права та приділяє недостатньо уваги розвитку саме комунікативних навичок, що створює розрив між теоретичною підготовкою та практичними вимогами професії. Саме тому дослідження комунікативної компетентності адвоката як складової його професії є актуальним як з точки зору професійного розвитку, так і для забезпечення ефективного надання правової допомоги.

Для того, щоб адвокат на високому професійному рівні здійснював професійну діяльність та був компетентним, йому необхідно мати сукупність базових знань на основі яких здійснюватиметься професійна діяльність, мати соціальні уявлення про те що можна робити, а що ні, мати уміння, навички, докладати вольові, емоційні зусилля. У статті пропонується виділяти такі основні елементи компетентності, як галузеві знання, практичні навички, етичні та моральні цінності, емоційно-вольова складова.

На основі проведеного дослідження сутності комунікативної компетентності пропонуємо розглядати її як здатність особи ефективно взаємодіяти з іншими людьми у процесі спілкування, враховуючи контекст, соціальні норми та індивідуальні особливості співрозмовника.

Комунікативна компетентність відіграє в професійній діяльності адвоката важливу роль - допомагає побудувати довірчі відносини з клієнтом, забезпечує ефективну взаємодію з учасниками процесу, допомагає у розв’язанні конфліктів, формує професійний авторитет.

Автором акцентується увага на ряді проблем розвитку комунікативної компетентності адвокатів. Серед яких – приділення недостатньої уваги формуванню комунікативної компетентності у освітніх програмах, відсутність достатньої кількості практичних тренінгів, низький рівень самооцінки адвокатів.

Зроблено пропозицію, вирішення зазначених проблем розпочинати із перегляду підходів до формування комунікативних компетентностей на рівні отримання здобувачами базової юридичної освіти, а удосконалення комунікативних компетентностей практикуючих адвокатів можливо за рахунок організації та проведення тренінгів і семінарів, використання симуляційних ігор, моделювання судових засідань, залучення фахівців з комунікації до навчання адвокатів, проведення психологічних тренінгів.

Стягнення в дохід держави активів підсанкційних осіб: правова природа спору про право

2025-01-20T21:17:30+02:00

У статті здійснено розвідку правової природи спору про стягнення в дохід держави активів підсанкційних осіб, вирішення якого віднесено до юрисдикції Вищого антикорупційного суду, крізь призму з’ясування правової природи інтересів, що виникають під час розгляду цієї категорії справ. Встановлено, що триваючий правовий режим воєнного стану породжує нові виклики перед Україною, які вимагають вжиття виняткових засобів, реалізація яких може призвести до обмеження певних прав осіб, водночас сприяючи забезпеченню національної безпеки, оборони країни та захисту її національних інтересів, одним із яких є застосування Вищим антикорупційним судом санкції у виді стягнення в дохід держави активів підсанкційних осіб.

Констатовано відсутність концептуального обґрунтування обраної законодавцем судової юрисдикції для вирішення цієї категорії справ, а також виду судочинства, попри те, що ця категорія справ пов’язана із позбавленням права власності на активи.

Висвітлено доктринальні положення та судову практику стосовно сутнісних ознак публічно-правових та приватно-правових спорів. Обґрунтовано, що стягнення в дохід держави активів підсанкційних осіб має загальні характеристики публічно-правового спору змішаної приватно-публічної правової природи, а також спеціальні риси, властиві лише цій категорії справ, що зумовлює особливу увагу до перевірки у судовому порядку легітимної мети застосування такої санкції та дотримання принципу пропорційності, спрямованого на забезпечення у правовому регулюванні розумного балансу приватних і публічних інтересів, щодо розумного співвідношення між метою впливу з боку держави в особі її компетентних органів та мірою втручання у право власності особи.

Аргументовано доцільність закріплення на законодавчому рівні можливості застосування такого виду санкції не лише під час дії правового режиму воєнного стану, що зумовлює потребу у розширенні на законодавчому рівні підстав припинення права власності. Запропоновано авторську дефініцію правового інституту «стягнення активів в дохід держави підсанкційних осіб». Визначено перспективи подальших наукових розвідок у сфері досліджуваних питань.

Поняття та ознаки контролю за діяльністю органів адвокатського самоврядування

2025-01-20T21:30:01+02:00

У статті зауважено, що контроль за діяльністю органів адвокатського самоврядування є критично важливим для забезпечення правильного функціонування правосуддя та захисту прав громадян. У зв’язку з підвищенням кількості скарг на некоректні дії адвокатів та органів адвокатського самоврядування, питання їхнього контролю стає все більш актуальним. Відсутність належного контролю може призвести до порушення прав громадян, зниження довіри до правової системи та виникнення юридичних конфліктів.

Наголошено, шо останні законодавчі зміни в Україні були спрямовані на покращення механізмів контролю за діяльністю адвокатів та органів адвокатського самоврядування. Це включає впровадження нових стандартів етики, підвищення прозорості різноманітних кваліфікаційних процедур та посилення відповідальності за професійні порушення. Такі ініціативи мали на меті забезпечити високий рівень професіоналізму та відповідальності серед адвокатів, а також підвищити довіру громадськості до правової системи.

Підкреслено, що дослідження цієї теми є важливим для аналізу ефективності існуючих механізмів контролю та виявлення можливих шляхів їх вдосконалення, що, у свою чергу, сприятиме зміцненню правопорядку в Україні.

У підсумку встановлено, що ознаками контролю за діяльністю органів адвокатського самоврядування є: цілеспрямований вплив – забезпечення дотримання та виконання законодавства органами адвокатського самоврядування, уникнення правопорушень, надання організаційної та практичної підтримки; об’єкт контролю: діяльність органів адвокатського самоврядування; характер контролю – як внутрішній, так і зовнішній, здійснюється самими органами адвокатського самоврядування на основі саморегулювання та спеціально уповноваженими суб’єктами державного контролю; специфіка мети, функцій та задач; особливості у формах та методах контрольної діяльності.

Відкритість судової системи та правові межі громадської участі

2025-01-20T21:43:56+02:00

Судова гілка влади суттєво відрізняється від виконавчої та законодавчої. Правові норми, які регулюють судовий процес, обмежують будь який вплив на процес прийняття судами рішень. Суди ізольовані від інших органів держави, захищені від стороннього втручання, а їхня діяльність у деталях регламентована законом. Водночас, на практиці судовий процес складно скерувати виключно у професійну юридичну площину, виключити усі можливі соціальні чинники, які на нього впливають.

Якість системи правосуддя – важливий індикатор рівня демократії у державі. Ми переконані, що тільки демократична держава здатна створити необхідні умови для розбудови самоврядної і, водночас, соціально відповідальної судової системи з реалізацією можливості активної участі громадян у здійсненні правосуддя. До завдань такої держави належить створення умов для рівного та вільного доступу до правосуддя, забезпечення порядку у процесі здійснення судочинства, де кожен учасник може скористатися правами, наданими йому законом.

Демократичне суспільство базується на ідеї спільної відповідальності за ефективне функціонування держави. Кожен громадянин, беручи участь у процесах публічної влади, сприяє зміцненню демократичних інститутів, захисту прав людини та забезпеченню загального добробуту. У статті проаналізовано важливі правові та етичні аспекти взаємодії судової системи з громадянами у демократичній державі. Чимало уваги присвячено аналізу обмежень, які встановлюються державою задля збереження балансу між принципом відкритості і необхідністю захисту прав учасників судового процесу.

Громадська участь не може бути хаотичною чи безмежною. Цього принципу дотримується більшість сучасних демократичних держав. Законодавство таких держав визначає не лише права, але й обов’язки громадян, які бажають спостерігати за розглядом справи у суді, окреслюючи таким чином правові рамки меж громадської участі у функціонуванні судової системи. У статті сформульовано авторську класифікацію правових меж громадської участі у функціонуванні судової влади.

Оскарження постанови нотаріуса про відмову вчинення нотаріальної дії

2025-01-20T21:58:39+02:00

Наукова стаття направлена на розкриття особливостей оскарження відмови у вчиненні нотаріальних дій у судовому порядку. Досліджується значення нотаріальних дій в механізмі реалізації цивільних прав та обов’язків, вказуються наслідки відмови у вчиненні нотаріальної дії.

Розкривається поняття та сутність відмови у вчиненні нотаріальної дії, яка є результатом нотаріального провадження та за своєю природою виступає процесуальною дією нотаріуса. Порівнюється відмова у вчиненні нотаріальної дії нотаріуса з іншими процесуальними діями нотаріального провадження.

Аналізується питання юрисдикції вимоги про оскарження відмови у вчиненні нотаріальної дії нотаріуса та відзначається існування на практиці проблеми розмежування між цивільною та адміністративною юрисдикціями цієї категорії судової справи. Особливо це проявляється у разі оскарження відмови у вчиненні нотаріальних дій, що здійснюють посадові особи органів місцевого самоврядування, які працюють у владних органах.

Відзначається, що оскарження відмови у вчиненні нотаріальної дії здійснюється в цивільному процесі за правилами позовного провадження. У зв’язку з цим вказується на існування певних проблем на практиці під час реалізації права на позов у цій категорії цивільної справи. Зокрема, досліджується ситуація, коли нотаріус, який відмовив у вчиненні нотаріальної дії, не видає з цього приводу постанову, як цього вимагає Закон України «Про нотаріат». Аналізується правова позиція Верховного Суду, що пропонує вихід з такої ситуації та відзначається, що таке вирішення питання ускладнює доступ до правосуддя щодо перевірки законності нотаріальної діяльності при відмові у вчиненні нотаріальної дії.

Досліджується особливість рішення суду при задоволенні позову про відмову у вчиненні нотаріальної дії та проблема незалежності органів нотаріату в зв’язку з цим.

Принципи прокурорського самоврядування в Україні

2025-01-20T22:11:21+02:00

Стаття присвячена визначенню поняття та характеристиці принципів прокурорського самоврядування в Україні.

Визначено, що принципами прокурорського самоврядування є основні засадничі ідеї, положення, вимоги, що характеризують сутність та зміст прокурорського самоврядування, порядку його здійснення, відображають основні його закономірності.

Звернуто увагу, що існування самого прокурорського самоврядування вже визначається як принцип організації прокуратури. Сформовано систему принципів прокурорського самоврядування, до якої віднесено принципи спрямованості прокурорського самоврядування на забезпечення незалежності прокурорів, виборності, колегіальності, прозорості, заборони втручання органів прокурорського самоврядування у здійснення прокурорами своїх повноважень.

Проведено аналіз кожного з зазначених принципів.

Звернуто увагу на те, що серед усіх завдань прокурорського самоврядування, одним з найбільш важливих є те завдання, яке спрямоване на зміцнення незалежності прокурорів, захисту від втручання в їх діяльність. У зв’язку з цим сформульовано самостійний принцип прокурорського самоврядування – принцип спрямованості прокурорського самоврядування на забезпечення незалежності прокурорів. Принцип виборності означає те, що органи прокурорського самоврядування формуються шляхом проведення виборів. Гарантією реалізації принципу виборності є право кожного прокурора обирати та бути обраним у органи прокурорського самоврядування. Звернуто увагу на неузгодженості використання у законодавстві термінів «обрання» та «призначення».

Принцип колегіальності як принцип прокурорського самоврядування є органічним продовженням самої сутності самоврядування як колективного вирішення прокурорами питань внутрішньої діяльності. Звернуто увагу, що колегіальність в діяльності органів прокурорського самоврядування різко контрастує з іншою формою вирішення питань у прокуратурі – єдиноначальністю.

При характеристиці прозорості як принципу прокурорського самоврядування визначено, що прозорість можна розглядати як внутрішню, так і зовнішню. Принцип заборони втручання органів прокурорського самоврядування у здійснення прокурорами своїх повноважень означає, що ці органи не вправі в будь-який спосіб впливати на прийняття прокурорами своїх рішень при виконанні визначених законом функцій прокуратури.

За наслідками дослідження сформульовано пропозицію щодо вдосконалення законодавства.

Розвиток деонтологічних засад професійної діяльності учасників судового процесу в умовах діджиталізації судочинства

2025-01-20T22:39:17+02:00

Дослідження присвячене аналізу впливу діджиталізації судочинства на розвиток деонтологічних засад професійної діяльності учасників судового процесу. У сучасних умовах цифрові технології стають невід’ємною частиною правової системи, змінюючи традиційні методи роботи суддів, адвокатів, слідчих та інших фахівців. Впровадження електронних систем управління справами, онлайн-конференцій та цифрових комунікаційних інструментів сприяє підвищенню ефективності та доступності судових послуг, скороченню часу розгляду справ та зменшенню ризиків корупції. Проте, цей процес супроводжується викликами, такими як забезпечення кібербезпеки, захист персональних даних та необхідність рівного доступу до цифрових ресурсів для всіх учасників процесу. Діджиталізація також впливає на етичні норми та професійну відповідальність учасників судового процесу. Підвищення прозорості судових процесів вимагає від фахівців дотримання принципів чесності та відкритості, а також забезпечення конфіденційності інформації. Використання електронних засобів комунікації накладає вимогу підтримання високих стандартів етики у віртуальному просторі, що включає уникнення конфліктів інтересів та забезпечення справедливості у взаємодії між сторонами процесу. Одним із ключових аспектів дослідження є необхідність постійного професійного навчання та адаптації до швидких технологічних змін. Учасники судового процесу повинні освоювати нові цифрові інструменти, розуміти їхні можливості та ризики, що сприяє розвитку етичної свідомості та професійної компетентності. Це забезпечує високу якість судових рішень та підвищує довіру громадськості до судової системи. Висновки дослідження підкреслюють, що діджиталізація судочинства є каталізатором для розвитку деонтологічних засад професійної діяльності, сприяючи створенню більш прозорої, справедливої та надійної судової системи. Інтеграція цифрових технологій не лише підвищує ефективність судових процесів, але й формує нові етичні стандарти, які є фундаментом для сучасної правової практики.

Організаційно-правові засади діяльності прокурора із протидії злочинам щодо підпалів авто військових

2025-01-20T22:54:05+02:00

Стаття присвячена розкриттю організаційно-правових засад діяльності прокурора із протидії злочинам щодо підпалів транспортних засобів військовослужбовців. У зв’язку з необхідністю розкриття мети даної наукової праці пропонується розглянути особливості кримінально-правової кваліфікації таких діянь, визначити алгоритм організації прокурором процесуального керівництва досудовим розслідуванням злочинів даної категорії і надати практичні поради щодо протидії такому кримінально-правовому явищу.

Значної уваги приділено аналізу та узагальненню вивчених реальних кримінальних проваджень про злочини даної категорії, що дало можливість визначити основні проблемні питання прокурорської та слідчої діяльності на цьому напрямку, серед яких: проблематика первинної кваліфікації, визначення органу досудового розслідування, тактика і методика організації прокурором процесуального керівництва досудовим розслідуванням.

На конкретних прикладах акцентовано увагу на необхідності ретельного вивчення суб’єктивної сторони споріднених, у даному випадку, злочинів, які передбачають кримінальну відповідальність за умисне знищення (пошкодження) чужого майна (в контексті даної статті – транспортного засобу військового), вчиненого шляхом підпалу, а також, перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України. Надано певні методичні рекомендації з цього приводу.

Окрім пропозицій удосконалення кримінальної та кримінально-процесуальної діяльності прокурора на цьому напрямку запропоновано дієвий алгоритм організаційно-координаційних заходів органів прокуратури із протидії злочинам щодо підпалень автомобілів військових. Зокрема, створення міжвідомчих робочих груп із залученням представників правоохоронних органів (прокуратури, Національної поліції, Служби безпеки України, Військової служби правопорядку), а також органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування. Викладено суть, мету, форми і методи їх діяльності.

Координація онтологічних та деонтологічних аспектів розсуду суб’єктів правозастосування

2025-01-22T01:22:00+02:00

Актуальність дослідження розсуду суб’єктів правозастосування зумовлена тим, що по-перше, навкруги самого поняття розсуду постійно точаться палкі дискусії на тему - що таке розсуд сам по собі й де межі його застосування, а по-друге, аналіз ряду класичних джерел й сучасних досліджень цієї проблематики дає підстави стверджувати, що погляди науковців з цього питання діляться на дві течії: одні з них відстоюють доцільність (навіть необхідність) розсуду, в той час як інші висловлюють побоювання, що необмежені дискреційні повноваження можуть призвести до процесуального свавілля. Не пристаючи до жодної з цих течій, тобто сповідуючи об’єктивність як необхідний елемент будь-якого дослідження, автор здійснив спробу дослідити розсуд суб’єктів правозастосування з філософської точки зору, зокрема крізь призму онтологічного та деонтологічного способів пізнання. За допомогою методу аналізу автору вдалося встановити, що правовий концепт розсуду слід досліджувати не лише в онтологічному вимірі, але й в деонтологічному аспекті, поєднуючи ці способи пізнання для більш повного усвідомлення дискреційних повноважень, тоді як для обґрунтування результатів і формулювання висновків пропонованого дослідження автором були застосовані методи дедуктивно-логічного аналізу, індуктивного узагальнення та аналогії, які дали змогу прийти до висновку, що фундаментальною умовою оптимізації дискреційних підходів до прийняття процесуальних рішень є взаємоузгодження деонтологічного змісту останніх з онтологією природного та суспільного контекстів. Автор переконаний, що дослідження проблематики розсуду суб’єктів правозастосування на сьогодні є вельми актуальними та потребує більш широких дискусій поміж науковцями та практиками, а його спроба вирішити цю проблематику у філософський спосіб є доволі оригінальною та має наукову новизну, позаяк до цього часу розглядувані питання з подібного кута зору на такому рівні не досліджувалось, тим паче – ідея про доцільність взаємоузгодження цих двох способів пізнання при осмисленні такого феномену як розсуд досі не було предметом ґрунтовних наукових досліджень. Поряд з цим, на переконання автора, усвідомлення розсуду суб’єктів правозастосування у філософський спосіб має неабияку практичну значущість, адже навряд чи можна зрозуміти той чи інший предмет або явище без його усвідомлення та пізнання.

Бангалорські принципи поведінки суддів як основа суддівської етики

2025-01-22T01:38:37+02:00

Стаття присвячена особливостям забезпечення та реалізації Бангалорських принципів поведінки суддів як основи суддівської етики, метою яких є встановлення стандартів етичної поведінки суддів задля підтримки і розвитку в суспільстві довіри до судової влади.

З’ясовано, що Бангалорські принципи поведінки суддів визначають основоположні етичні стандарти суддівства загалом та морально-етичні вимоги до особи судді зокрема. Ці принципи визначають незалежність, об’єктивність, чесність, непідкупність, рівність, компетентність та старанність ключовими чинниками у судочинстві, а їх дотримання у професійній діяльності та повсякденному житті сприяє формуванню і зміцненню довіри громадян до судової влади.

Наголошено, що чинний в Україні Кодекс суддівської етики, сформований на основі аналізованих принципів, обґрунтовує важливість їх втілення в національних судових системах, так як їх дотримання сприятиме заохоченню та підтримці високих морально-етичних і професійно-компетентнісних стандартів у поведінці суддів.

Зазначено, що суддівська етика охоплює професійні і особисті аспекти життєдіяльності судді, досліджує і розвиває морально-етичні відносини між суддями та учасниками судового процесу. Морально-етичні норми у суддівстві повинні формуватися на основі принципу людиноцентризму, пріоритету прав і свобод людини.

Акцентовано увагу на тому, що сьогодні в Україні ціннісні орієнтири розвитку суспільства набули особливого значення у всіх сферах життєдіяльності особи, адже консолідоване, злагоджене морально і духовно стабільне суспільство здатне повноцінно розвиватися та забезпечувати і гарантувати основні права і свободи людини та громадянина.

Наголошено, що зазначені принципи спрямовані не лише на встановленні і рекомендаціях щодо дотримання етичних принципів як регулятивах внутрішніх вимог до поведінки суддів. Вони повинні сприяти підтримці здійснення правосуддя представниками виконавчої і законодавчої влади, адвокатами, суспільством, що розвиватиме взаємодію між ними з метою забезпечення верховенства права і закону та торжества справедливості.

Напрями отримання оперативно-розшукової інформації оперативними працівниками у протидії злочинам, що вчиняються молоддю в умовах воєнного стану

2025-01-18T20:10:31+02:00

У статті досліджується актуальна проблема щодо отримання значущої оперативно-розшукової інформації оперативними працівниками у протидії злочинам, що вчиняються молоддю в умовах воєнного стану. Висвітлюються проблемні аспекти реалізації оперативно-розшукових заходів в умовах воєнного стану та пропонуються шляхи їх вирішення. Наголошується на необхідності адаптації тактики оперативно-розшукової діяльності до викликів воєнного часу та посилення координації зусиль оперативних підрозділів у протидії молодіжній злочинності. Автори у статті також досліджують особливості оперативної обстановки, що склалася в результаті воєнних дій. Акцентуються питання на важливості проведення систематичного аналізу та оцінки оперативної обстановки з прогнозування стану криміногенної ситуації на території (лінії, напрямі) оперативного обслуговування з метою планування і проведення відповідних, у тому числі й оперативно-розшукових заходів щодо протидії злочинності у молодіжному середовищі. Це дозволить своєчасно виявляти нові зовнішні та внутрішні загрози, а також адаптувати тактику оперативно-розшукової діяльності до умов воєнного стану. Аналізуються основні джерела отримання оперативно-значимої інформації, зокрема конфіденційне співробітництво, оперативне впровадження, оперативний пошук, оперативні комбінації та оперативно-технічні заходи. Висвітлюються проблемні аспекти реалізації оперативно-розшукових заходів в умовах воєнного стану та пропонуються шляхи їх вирішення. Наголошується на необхідності адаптації тактики оперативно-розшукової діяльності до викликів воєнного часу та посилення координації зусиль оперативних підрозділів у протидії злочинам, що вчиняються молоддю в умовах воєнного стану. Особлива увага приділяється питанням налагодження ефективної взаємодії між оперативними підрозділами правоохоронних органів та іншими суб’єктами у протидії злочинності в умовах воєнного стану. Підкреслюється важливість своєчасного обміну інформацією та проведення спільних оперативно-профілактичних заходів з метою попередження та розкриття злочинів, що вчиняються молоддю. Вивчено дискусійні питання й надано пропозиції щодо вдосконалення досліджуваного напряму.

Аналіз інституту зупинення судового провадження в кримінальному судочинстві під час воєнного стану в Україні: окремі проблеми та перспективи

2025-01-18T20:25:27+02:00

Стаття присвячена дослідженню проблемного питання застосування норми кримінально-процесуального закону, що дає змогу суду зупинити судове провадження у зв’язку з призовом обвинуваченого для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період. Метою аналізу та пропонування шляхів вирішення цього питання є забезпечення справедливого балансу між завданнями України, які ставлять перед нею бойові дії, з однієї сторони, та необхідність проведення якісних правових реформ, з іншої. У статті проаналізовано наукову літературу та судову практику, в яких ще не сформувався єдиний підхід щодо тлумачення норм кримінально-процесуального закону, пов’язаних із зупиненням судового провадження. Висвітлено буквальний, системний, порівняльний та функціональний підхід до тлумачення даних норм, продемонстровано переважаючі підходи у судовій практиці та науковій літературі. Досліджено окремі аспекти зупинення і відкладення судового провадження, висвітлено їхню відмінність у правовій природі та наслідках, які вони спричиняють для судового провадження.

Проведено аналіз окремих складових норми про зупинення судового провадження, визначено, що саме слід розуміти під зупиненням, які документи можуть підтвердити проходження особою військової служби та які особи уповноважені їх надавати. Описано правові наслідки звільнення з військової служби, самовільного залишення військової частини або місця служби, добровільної здачі у полон у контексті здійснення судового провадження.

В межах даного дослідження звернено увагу на доповнення та виклад норми кримінально-процесуального закону у вигляді, що сприятиме реалізації засад, передбачених безпосередньо у кримінально-процесуальному законодавстві. Розглянуто перспективи внесення змін до ч. 1 ст. 335 КПК України, із зобов’язанням суддів з’ясовувати обставини щодо можливості чи неможливості обвинувачених брати участь у судовому засіданні, що дасть змогу розглядати справи швидше та ефективніше, правомірно вирішувати питання необхідності зупинення судового провадження в кримінальному судочинстві під час воєнного стану в Україні.

Інститут арешту майна та гарантія забезпечення недоторканості права власності: окремі аспекти

2025-01-18T20:40:13+02:00

Стаття присвячена дослідженню інституту арешту майна у кримінальному провадженні України та його впливу на гарантії недоторканності права власності. Мною аналізуються чинні законодавчі норми, зокрема положення Конституції України, Кримінального процесуального кодексу України (надалі – «КПК України»), а також міжнародні стандарти захисту права власності, встановлені Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та практикою Європейського суду з прав людини (надалі – «ЄСПЛ», «Суд»). У роботі наголошується на важливості дотримання балансу між публічними інтересами та правами власника, а також розглядаються ключові проблеми, пов’язані із застосуванням арешту майна.

Однією з таких основних проблемних аспектів є необов’язкова участь власника майна під час судового розгляду стосовно вирішення питання про арешт, що суперечить принципам змагальності сторін, доступу до правосуддя та пропорційності втручання у права власності. Автор звертає увагу на відсутність у КПК України, а також серед доктринальних джерел, чіткого визначення поняття «обмеження права власності» та механізму забезпечення ефективного захисту прав осіб, майно яких арештовується. Це створює передумови для потенційних зловживань стороною обвинувачення та порушує права власників майна на його мирне володіння.

Особливу увагу приділено аналізу практики ЄСПЛ, яка визначає, що будь-яке втручання у право власності повинно бути передбачене законом, відповідати публічному інтересу та забезпечувати справедливу рівновагу між інтересами суспільства й особи. А саме, дані аспекти розглянуто на прикладі позиції ЄСПЛ у справі «Брумареску проти Румунії», «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» та інші, які встановлюють, що накладення «надмірного тягаря» на власника є неприйнятним. Враховуючи зазначене, пропонується внесення змін до ч. 1 ст. 172 КПК України, які б забезпечили обов’язкову участь власника майна під час розгляду питання про арешт та закріпили конкретний перелік винятків для таких випадків. Це сприятиме підвищенню юридичної визначеності та зміцненню гарантій захисту права власності в кримінальному провадженні.

Характеристика злочинних об’єднань, що вчиняють злочини у сфері сурогатного материнства

2025-01-19T15:00:40+02:00

У статті досліджено характеристику злочинних об’єднань, що вчиняють злочини у сфері сурогатного материнства, задля подальшого її використання під час виявлення та розслідування цих деліктів.

Замовниками послуг у сфері кримінально протиправного комерційного сурогатного материнства є передусім іноземці (громадяни Італії, Китаю, Німеччини, Чехії, Франції, а також інших країн, зокрема із забороненим режимом сурогатного материнства).

Учасники злочинних об’єднань, що спеціалізуються на комерційному сурогатному материнстві, з метою недопущення їх викриття та притягнення до кримінальної відповідальності за торгівлю людьми або вчинення інших кримінальних правопорушень, застосовують заходи конспірації: приховують відомості про перебування сурогатної матері у фіктивному шлюбі з іноземцем-замовником, про наявність у них спільної біологічної дитини; спілкуються у закритих групах (наприклад в месенджері «Viber»); забороняють сурогатним матерям повідомляти третім особам про настання вагітності, участь у програмі сурогатного материнства, постановку на лікарський облік для спостереження за перебігом вагітності в інших лікарів, окрім визначених учасниками злочинної організації тощо.

Потерпілими від досліджуваних деліктів є особи, які, перебуваючи в уразливому стані, зумовленому збігом тяжких життєвих обставин, добровільно погоджуються на участь в програмах комерційного сурогатного материнства, хоча в подальшому до них може бути застосовано примус. Організаторами злочинів у сфері сурогатного материнства можуть бути особи, які створюють медичні центри та керують ними (наприклад, директори). Учасниками злочинних організацій, що вчиняють ці делікти, є передусім особи, які працюють у сфері надання медичних послуг (адміністратори/менеджери в медичних центрах), а також можуть бути юристи, перекладачі, особи, які мають зв’язки із замовниками за кордоном. До вказаної злочинної діяльності можуть залучатися інші особи (наприклад, медичні працівники, юристи), які не обізнані з кримінально протиправними намірами злочинної організації, оскільки межа між законним і кримінально-протиправним сурогатним материнством є незначною.

Затримання як захід забезпечення належної правової процедури у кримінальному процесі

2025-01-19T15:39:50+02:00

Досліджено проблемні питання інституту затримання з точки зору забезпечення належної правової процедури під час здійснення кримінального провадження. Метою є визначення сутності затримання особи без ухвали слідчого судді (суду), а також недоліків чинного кримінального процесуального законодавства щодо правового регулювання даного процесуального заходу. Вихідним для цього є тлумачення затримання особи, як примусового процесуального заходу, і формулювання пропозицій щодо удосконалення правового механізму його здійснення. Для цього проаналізовано два види затримання: 1) затримання підозрюваного, обвинуваченого на підставі ухвали слідчого судді, суду з метою приводу (статті 187–191 КПК України); 2) затримання особи без ухвали слідчого судді, суду (статті 207-208 КПК України).

Відзначається, що затримання особи без ухвали слідчого судді, суду є примусовою процесуальною дією, яка здійснюється до внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і початку досудового розслідування. Дане затримання відбувається у зв’язку із вчиненням діяння, передбаченого чинним законодавством про кримінальну відповідальність, що є ознакою кримінального провадження (п. 10 ст. 3 КПК України). Метою такого затримання є припинення кримінального правопорушення і забезпечення притягнення винної особи до кримінальної відповідальності із дотриманням належної правової процедури. Затримання особи на місці вчинення (замаху) кримінального правопорушення без ухвали слідчого судді (суду) розглядається як юридичний факт, що містить приводи і підстави для початку досудового розслідування.

Відзначається, що чинне кримінальне процесуальне законодавство щодо інституту затримання містить низку суперечностей і прогалин, які роблять його незбалансованим і не здатним забезпечити належної (справедливої) правової процедури. Це стосується правового регулювання затримання особи без ухвали слідчого судді або суду, яке містить неточності і суперечності у формулюванні підстав затримання осіб, які вчиняють злочини і кримінальні проступки, строків утримування підозрюваних, заплутаність у формулюванні процесуальних приписів. Для усунення недоліків пропонується, внести в статтю 298-2 КПК України положення в наступній редакції: «Особу, яка вчинила кримінальний проступок, може бути затримано: 1) не більш як на три години з моменту фактичного затримання для складання протоколу; 2) до двадцяти чотирьох годин, якщо особа перебуває у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння та може завдати шкоди собі або оточуючим; 3) до сімдесяти двох годин для встановлення особи, проведення медичного освідування та з’ясування інших обставин вчинення складного кримінального проступку».

Зроблено висновок, що усунення вказаних недоліків чинного процесуального законодавства забезпечить дотримання прав осіб, що затримуються, і створить чіткі і зрозумілі підстави щодо здійснення належної правової процедури у кримінальному провадженні.

Складнощі доведення вини у кримінальних провадженнях, пов’язаних з колабораціонізмом: технічні та юридичні аспекти

2025-01-19T15:55:48+02:00

У статті розглядаються специфічні труднощі, з якими стикаються правоохоронні органи під час здійснення доказування колабораційної діяльності в умовах воєнного конфлікту. Аналізуються технічні та юридичні аспекти, що ускладнюють процес встановлення вини, такі як доступ до об’єктивних доказів, вірогідність свідчень, автентичність цифрових матеріалів, а також відповідність доказів стандартам українського та міжнародного законодавства. Досліджено двоелементну структуру предмету доказування – загальний та спеціальний елементи. Запропоновано підходи до вирішення проблем, пов’язаних із доступом до доказів на окупованих територіях і перевіркою достовірності зібраної інформації, що сприятиме дотриманню принципів справедливості та верховенства права в умовах збройного конфлікту. Дослідження проблем доказової бази у кримінальних провадженнях за колабораціонізм вказує на численні юридичні та практичні труднощі, що виникають під час збору та оцінки доказів. Створення доказової бази в таких провадженнях є складним процесом через специфіку колабораційної діяльності, яка у більшості випадків здійснюється під тиском або через загрозу насильства, що ставить під сумнів добровільність і свідомість таких дій. Встановлення факту співпраці з окупаційними силами потребує наявності прямих і достовірних доказів, таких як письмові документи, свідчення, аудіо- і відеофіксації, проте часто виникають труднощі в доступі до таких матеріалів, їх достовірності та автентичності. Особливе значення мають електронні докази, серед яких листування, банківські транзакції, мобільні дані, соціальні мережі та відеозаписи. Їх використання у судовому процесі вимагає ретельної перевірки на достовірність та зв’язок з іншими доказами, що підвищує вимоги до технічних засобів перевірки та процесуального забезпечення.

Зроблено висновок, що ефективне розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних з колабораціонізмом, потребує інтеграції традиційних та новітніх методів доказування, зокрема ретельної перевірки електронних доказів та свідчень, що підкріплюються іншими фактами.

Криміналістична характеристика кримінальних правопорушень: поняття, ознаки та суміжні правові конструкції

2025-01-19T16:10:16+02:00

Пропонована стаття подає детальний розгляд питань, що виникають в ході пошуку міждисциплінарних зв’язків криміналістикою з кримінальним, кримінальним процесуальним, кримінально-виконавчим правом, теорією оперативно-розшукової діяльності, адміністративним деліктним правом, а так само з кримінологією і психологією злочинної діяльності.

Дослідником звертається увага, що на сьогоднішній день нема єдиної позиції авторів щодо визначення поняття та змістовного наповнення суттєвих ознак будь-якої із зазначених вище характеристик, що пов’язані з таким фундаментальним явищем (процесом), яким є кримінальне правопорушення у формі злочину або кримінального проступку.

Автор доводить, що подальше наукове наповнення криміналістичної характеристики як однієї з центральних категорій сучасної криміналістики, а також інших суміжних галузевих характеристик (кримінально-правова, кримінальна процесуальна, кримінологічна, оперативно-розшукова характеристика, психологічно-правова, адміністративно-деліктна та ін.) доцільно здійснювати з використанням сучасної методології, тобто сукупності обраних дослідником інструментів (методів), а також обов’язково зважаючи на значення офіційно визнаної на рівні нормативно-правових актів вищої юридичної сили (визначених у Кримінальному, Кримінально-виконавчому, Кодексі України про адміністративні правопорушення та Кримінальному процесуальному кодексах України), термінології, у тому числі поняття «кримінальне правопорушення».

Водночас, констатується, що в переважній кількості сучасної навчальної літератури з криміналістики та публікацій в цій царині правові пізнавальні характеристики криміналісти прив’язують лише до застарілого поняття злочину, забуваючи про другу форму кримінального правопорушення – кримінальний проступок, визначаючи поняття та основні його ознаки, вдаючись до застосування словосполучення «криміналістична характеристика злочину», а слід було б вжити – «криміналістична характеристика кримінального правопорушення».

Автор заперечує проти безпідставного обмеження предмету вивчення наук кримінально-правового циклу шляхом використання лише старого терміну «злочин», нехтуючи його логічними зв’язками з такими категоріями як «кримінальне правопорушення» та другу його форму – «кримінальний проступок».

Вплив сучасних інформаційних технологій на діяльність правоохоронних органів: основні тенденції та ризики

2025-01-19T16:22:41+02:00

Розглянуто цифрову трансформацію розкриття, розслідування та попередження кримінальних правопорушень, яка значною мірою впливає на слідчу діяльність та процес розслідування, змінює практики у сфері прийняття рішень. Доведено, що поява та розвиток інформаційних технологій багато в чому визначає виконання покладених на правоохоронні органи традиційних функцій, а також впливає на появу нових функцій. Зокрема майбутнє реалізації правоохоронними органами функції з розслідування кримінальних правопорушень багато в чому визначатиметься розвитком нової підгалузі криміналістики – цифрової криміналістики. Розглянуто появу нових концепцій функціонування правоохоронних органів, серед яких електронна поліція, віртуальна поліцейська ділянка та ін., як елементів електронного управління. Створення електронної поліції з точки зору ефективності та результативності має ґрунтуватися на етичних засадах, таких як повага до конфіденційності, підзвітність та прозорість. Визначено, що віртуальна поліцейська ділянка, як інноваційна новаторська технологічна платформа, оптимізує діяльність правоохоронних органів, пов’язує громадськість та правоохоронні органи через інтуїтивно зрозумілу платформу для повідомлення про злочини та доступ до послуг та багато іншого.

Доведено, що використання цифрових технологій та інформаційних систем підвищує ефективність правоохоронних органів та відкриває нові можливості запобігання злочинності, сприяє консультуванню та покращенню операційної ефективності, зокрема шляхом автоматизації слідчих процедур. Сучасні інформаційно-комунікаційні технології пропонують правоохоронним органам інструменти для оптимізації слідчих процесів, підвищення ефективності забезпечення ними громадської безпеки тощо. Однак, поряд з перевагами є ризики, серед яких порушення безпеки даних, етичні проблеми, технологічна залежність та ін. Стратегічне прогнозування, пов’язане з визначенням перспектив досудового розслідування і судового розгляду, моделюванням наслідків процесуальних рішень, що приймаються з використанням цифрових технологій і плануванням заходів щодо сучасного процесу доказування.

Система засобів доказування у кримінальному провадженні

2025-01-19T16:35:14+02:00

У статті наголошено, що одним із невід’ємних складових доказування в кримінальному провадженні є засоби доказування. Проте невиправдано мало уваги приділяється як з боку науковців, так і практиків питанню про засоби доказування, зокрема визначенню їх сутності. Підкреслено, що засобам доказування та доказуванню в кримінальному провадженні притаманні спільні ознаки, які вказують та водночас обумовлюють їх взаємозалежність. З’ясовано, що засобами доказування в кримінальному провадженні є інструменти отримання, перевірки та оцінки доказів під час досудового розслідування та судового розгляду. Виокремлено основні ознаки засобів доказування в кримінальному провадженні, які в своїй сукупності визначають їх сутність, є: регламентованість кримінальним процесуальним законодавством підстав і порядку їх використання; спрямованість на встановлення обставин, що підлягають доказуванню та мають значення для кримінального провадження, а також вмотивування прийняття процесуальних рішень і аргументування правових позицій з процесуальних питань; відповідність міжнародно-правовим стандартам; використовуються виключно уповноваженими суб’єктами під час здійснення кримінального провадження. Систематизовано засоби доказування в кримінальному провадженні за наступними критеріями: 1) залежно від способів доказування варто виокремлювати: засоби збирання доказів; засоби перевірки доказів; засоби оцінки доказів; 2) залежно від їх природи розрізняють: процесуальні дії: слідчі (розшукові), негласні слідчі (розшукові) дії, заходи забезпечення кримінального провадження, витребування та отримання речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок, інші процесуальні дії; мисленнєві дії: аналіз практики Європейського суду з прав людини, постанов Верховного Суду, наявних у матеріалах кримінального провадження доказів і т. п.; змішані – поєднання процесуальних і мисленнєвих дій; 3) залежно від призначення бувають: засоби-інструменти доказування; засоби-способи доказування.

Теоретичні засади забезпечення безпеки особи, яка погодилася на засадах конспірації надавати свою допомогу правоохоронним органам в Україні

2025-01-19T17:28:00+02:00

Негласне співробітництво правоохоронним органам за своєю сутністю є діяльністю небезпечною, насамперед для особи, яка погодилася надавати свою допомогу у виконанні завдання оперативно-розшукової діяльності та кримінального провадження. Саме тому у багатьох розвинених країнах наявні спеціальні програми із захисту таких осіб. В Україні це становить серйозну проблему, оскільки питання безпеки особі, яка погодилася на засадах конспірації надавати свою допомогу правоохоронним органам законодавчими і підзаконними актами урегульовано недостатньо повно. Окрім того, для розробки відповідних змін і доповнень до законодавства, створення нових нормативно-правових актів бракує наукового підґрунтя. Тож своє завдання вбачаємо у розробці теоретичних засад забезпечення безпеки негласного співробітництва в Україні.

Метою статті є розробка теоретичних засад забезпечення безпеки особі, яка погодилася на засадах конспірації надавати свою допомогу правоохоронним органам в Україні.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення низки завдань: 1) визначення основних нормативно-правових положень, що регламентують та розумінні поняття «безпека», «забезпечення безпеки»; 2) розробка відповідних змін і доповнень до законодавства, створення нових нормативно-правових актів дослідження окремих ризиків економічної безпеки громадян, які пов’язані із зменшенням доходів під час дії воєнного стану; 3) аналіз та детальне визначення безпеки людини, включаючи до нього і більш виважену класифікацію видів такої безпеки; 4) проведення дослідження окремих механізмів державного регулювання рівня економічної безпеки громадян під час дії військового стану.

У статті вперше розмежовуються заходи забезпечення безпеки особи, яка погодилася на засадах конспірації надавати свою допомогу правоохоронним органам на заходи запобігання виникнення загроз і заходи з їх подолання.

Як висновок, запропоновано, що заходи подолання загроз особи у разі їх виникнення мають бути представлені не лише нормами Законів України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» та «Про оперативно-розшукову діяльність», а й окремою главою КПК України «Забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні та залучаються до виконання його завдань». Доповнення КПК України такою главою має здійснюватися з одночасним вдосконаленням і «синхронізацією» положень зазначених вище законів з нормами кримінального процесуального законодавства. За такою схемою можливе значне покращення стану законодавчого регулювання забезпечення безпеки різних категорій осіб, у тому числі й негласних працівників. Серед іншого, у зазначеній главі КПК України потрібно визначити: підстави для застосування заходів забезпечення безпеки; критерії реальності небезпеки (при цьому сам факт розголошення даних негласного працівника має вважатися достатнім критерієм); обов’язок слідчого, прокурора, слідчого судді, суду в необхідних випадках приймати рішення про застосування вказаних заходів; процедуру їх застосування; суб’єктів, що мають вживати заходів.

Питання дотримання прав особи при використанні результатів негласних слідчих (розшукових) дій

2025-01-19T17:46:59+02:00

У статті розкриваються наукові підходи до розуміння сутності негласних слідчих (розшукових) дій як окремих і особливих засобів діяльності слідчого, детектива, прокурора із збирання ними доказів під час досудового розслідування. Вказується на те, що значна кількість таких негласних процесуальних дій пов’язується із вторгненням у сферу особистих інтересів особи та допускає можливість тимчасового обмеження основних прав людини, встановлених Конституцією. На сьогодні не достатньо уваги звертається науковцями на дотримання таких прав під час використання в доказуванні негласно отриманих результатів діяльності органу досудового розслідування.

Звертається увага на те, що тимчасові обмеження прав особи в кримінальному провадженні вважаються виключними заходами і допускаються лише за умов, якщо вони зумовлені публічним інтересом й інтересом розкриття та розслідування злочину, а встановлена з дозволу слідчого судді їх міра й тривалість повинні відповідати досягненню законних цілей. Обмеження конституційних прав мають бути спрямовані на встановлення розумного компромісу між суспільною необхідністю та особистими інтересами особи.

Для реалізації законних прав особи в кримінальному судочинстві потрібна розробка відповідного ефективного соціально-юридичного, а в кримінальному провадженні – процесуального механізму. Використання результатів негласних процесуальних дій слідчим, детективом, прокурором, судом має певні особливості, але повинно підпорядковуватися загальним засадам кримінального провадження, здійснення досудового розслідування й судового розгляду кримінальних справ. Зумовлені негласністю проведення процесуальних дій особливості не можуть порушувати основних вимог кримінального судочинства і повинні мати в законі однозначно визначені формулювання. Такі результати можуть бути використані не лише для збирання чи перевірки доказів, а й з тактичною метою для організації й забезпечення процесу доказування у кримінальному провадженні. Врахування прав, свобод чи інтересів особи слід відносити до ситуації проведення слідчої дії та використання отриманих результатів, незалежно від отриманого особами процесуального статусу.

Зроблено висновок, що реалізація прав кожним учасником негласної процесуальної діяльності полягає у реальному користуванні благом, яке надається цим правом, та дає можливість перетворити його юридично закріплені гарантії у фактичну поведінку для задоволення й захисту певних особистих потреб та інтересів.

Забезпечення прокурором реалізації засади законності під час складання обвинувального акта

2025-01-19T18:10:08+02:00

У статті досліджено таку форму закінчення досудового розслідування як направлення до суду обвинувального акту. Констатовано, що значну роль у забезпечені засади законності протягом усіх стадій кримінального провадження відіграє прокурор, саме він є гарантом законності рішень слідчого та дізнавача на стадії досудового розслідування, а також забезпечує реалізацію законності прийняттям рішень самостійно, в тому числі й рішення про направлення обвинувального акту. Констатовано, що складання обвинувального акта є дуже відповідальним моментом саме для прокурора, після його направлення до суду, оскільки з цього моменту у прокурора виникає можливість оперувати лише зібраними доказами. Акцентовано увагу на тому, що у разі невірної оцінки достатності доказів та незабезпечення засади законності під час складання обвинувального акту саме прокурор буде вимушений відповідати під час підготовчого провадження за ті недоліки, які були допущені слідчим чи дізнавачем. Констатовано, що при складанні обвинувального акту слідчим чи дізнавачем прокурор зобов’язаний у повній мірі досліджувати зібрані докази, оцінювати їх достатність та забезпечувати. Зроблено висновок про те, що повернення обвинувального акта судом під час підготовчого провадження породжує ряд питань, які є спірними під час практичної діяльності та у теоретичних дослідженнях.

Відмічено, що повернення обвинувального акта може бути пов’язане лише з виправленням технічних формальних помилок самого документу, але не з метою виправлення недоліків досудового розслідування, доопрацювання доказової бази стороною обвинувачення. Саме тому розглядається можливість про повернення до інституту додаткового розслідування, що суттєво підриває справедливість кримінального провадження у цілому. Запропоновано внести зміни у кримінальне процесуальне законодавство щодо: виключення з переліку рішень у підготовчому судовому засіданні можливості повернути обвинувальний акт, якщо він не відповідає вимогам; необхідності визначення процедури повернення обвинувального акта в межах підготовчого судового; необхідності встановлення строку для виправлення формальних помилок; визначення підстав у вигляді неподання виправленого обвинувального акта прокурором в строк після повернення його судом як підставу до закриття кримінального провадження.

Досудове розслідування воєнних злочинів в Україні: стандарти, ризики для особистого життя і здоров’я

2025-01-19T18:26:55+02:00

Досудове розслідування воєнних злочинів є одним із найважливіших етапів у забезпеченні правосуддя та дотримання міжнародних стандартів прав людини. В Україні ця сфера набула особливого значення через тривалі бойові дії та численні порушення норм міжнародного гуманітарного права. Воєнні злочини, скоєні під час війни, мають значний вплив на життя мирного населення, руйнують суспільний лад і створюють виклики для правової системи держави. У статті детально розглядаються основні стандарти досудового розслідування воєнних злочинів, які забезпечують об’єктивність, незалежність, прозорість та ефективність процесу. Особливий акцент зроблено на важливості дотримання прав усіх учасників процесу — потерпілих, свідків, підозрюваних і обвинувачених – у відповідності до міжнародних зобов’язань України. Окрему увагу приділено ризикам, які виникають для особистого життя і здоров’я учасників досудового розслідування, зокрема слідчих, прокурорів, експертів та свідків. Фізичні загрози, як-от прямі акти насильства чи залякування, є серйозним викликом для ефективності роботи правоохоронних органів. Психологічний стрес, пов’язаний із роботою з травматичними матеріалами та тиском громадськості, може призводити до професійного вигорання. Інформаційні атаки та кіберзагрози, спрямовані на дискредитацію учасників процесу або порушення цілісності доказів, становлять додаткову небезпеку. Відзначається потреба впровадження спеціалізованих програм захисту, включаючи фізичну охорону, забезпечення конфіденційності даних, юридичну підтримку та психологічну допомогу. Аналіз актуальної практики розслідування воєнних злочинів в Україні демонструє як досягнення, так і прогалини. Українські правоохоронні органи активно співпрацюють із міжнародними партнерами, такими як Міжнародний кримінальний суд, що дозволяє запозичувати передовий досвід і вдосконалювати процедури. Однак відсутність чіткої нормативної бази та недостатня технічна оснащеність слідчих органів ускладнюють процес. Зокрема, потребують удосконалення механізми збору, збереження та перевірки доказів, а також інтеграції сучасних технологій для їхньої обробки. На основі аналізу пропонуються рекомендації щодо підвищення ефективності досудового розслідування воєнних злочинів.

Чи можуть докази бути недопустимими?

2025-01-19T18:48:11+02:00

У статті зазначається, що пізнавальна діяльність з розслідування кримінальних правопорушень здійснюється у формі кримінального процесуального доказування. Особливістю такої діяльності є її ретроспективний характер, тобто слідчий пізнає обставини події за її відображеннями в матеріальному середовищі. Для цього використовуються не будь-які засоби пізнання, а лише ті, що передбачені законом для кожної із сторін кримінального провадження, і які дозволяють кожній стороні збирати та подавати суду відомості про обставини розслідуваної події.

Зазначається, що судових доказів у готовому вигляді в природі не існує, а тому точніше говорити про процес формування доказів у кримінальному провадженні. Висловлюються сумніви щодо доцільності поділяти докази на досудові та судові. Якщо фактичні дані відповідають вимогам належності, допустимості, достовірності, а їх сукупність – достатності, вони є доказами на будь-якому етапі провадження.

Метою дослідження є аналіз інституту доказів та норм кримінального процесуального законодавства, якими регулюється порядок їх формування у кримінальному провадженні, а також теоретичних розробок науковців для розроблення пропозицій щодо подальшого удосконалення такої діяльності.

Здійснено аналіз теоретичних розробок та нормативного регулювання інституту доказування в історичному аспекті. Відмічається особлива активність науковців до питання визнання фактичних даних недопустимими як докази після ухвалення чинного КПК України. Висловлюються сумніви щодо доцільності розподіляти докази на ті, що використовуються під час досудового розслідування та ті, що використовуються під час судового провадження. Наводяться аргументи на підтвердження того, що за чинним КПК України досудове розслідування набуло ознак колегіального (слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, слідчий суддя), що наблизило процес формування доказів до такого, що відбувається в судових стадіях.

У висновках констатується, що недопустимими у провадженні слід вважати не докази, а фактичні дані, відомості, що отримані з порушенням визначеної законом форми.

Поняття допустимості доказів у кримінальному процесі

2025-01-19T19:03:54+02:00

У статті, на основі аналізу чинного законодавства, наявних наукових джерел, з’ясовано поняття та зміст допустимості доказів у кримінальному процесі України. Встановлено, що допустимість доказів можна трактувати як: вимогу закону; процесуальну форму; інститут кримінального процесуального права; висновок щодо конкретного доказу після відповідної оцінки; характеристику (властивість) доказу. Допустимість характеризує можливість використання фактичних даних про вчинений злочин для доказування. Порушення процесуальної форми отримання доказів не дозволяє використовувати їх для доказування, оскільки використання в процесі доказування доказів, отриманих відповідно до вимог закону, є не лише гарантією об’єктивного дослідження матеріалів кримінального провадження та прийняття по ньому правильного рішення, але й гарантією дотримання прав і законних інтересів представників усіх сторін кримінального провадження в ході збору доказів.

Обґрунтовано, що допустимість являє собою одну з ключових характеристик (властивостей) доказу. Кожну з цих властивостей слід розглядати як самостійну конструкцію, що має притаманну тільки їй внутрішню структуру і функціональну цілісність. Основна відмінність допустимості від інших властивостей доказів полягає в тому, що допустимість ґрунтується не тільки на положеннях Кримінального процесуального кодексу України, а також на положеннях Конституції України. Визначено, що на підставі положень КПК України та Конституції України докази вважається допустимими, якщо: вони отримані стороною кримінального провадження, правомочною проводити процесуальні дії; вони отримані із належного джерела відомостей про фактичні дані; вони отримані в результаті проведення тільки зазначених у законі процесуальних дій; дотримана процесуальна форма проведення процесуальних дій та закріплення їх результатів; забезпечені права, свободи і законні інтереси людини.

На основі проведеного аналізу запропоновано: 1) викласти ст. 86 КПК України «Допустимість доказу» в новій редакції; 2) доповнити ст. 84 КПК України «Докази» частиною третьою.

Особливості кваліфікації шахрайства, пов’язаного з використанням криптоактивів

2025-01-19T19:28:10+02:00

У публікації розглянуто питання підстав кримінальної відповідальності за шахрайство за ст. 190 Кримінального кодексу України. Окреслено особливості кваліфікації, що містяться, зокрема, у четвертій частині зазначеної статті стосовно незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки і п’ятій частині стосовно шахрайства, вчиненого організованою групою. Акцентовано, що в національному законодавстві немає чіткого визначення поняття «електронно-обчислювальна техніка» та зазначено, що використання законодавцем даного терміна в тексті статті не цілком відповідає принципу юридичної визначеності.

Виокремлено кримінально-правові ознаки шахрайства, пов’язаного з використанням криптоактивів шляхом незаконних операцій, здійснених за допомогою електронно-обчислювальної техніки, і шахрайства, пов’язаного з використанням криптоактивів, учиненого організованою групою.

Досліджено типову організацію злочину з деталізованим розподілом ролей співучасників шахрайства, пов’язаного з використанням криптоактивів. Визначено додаткові ознаки організованого злочинного угруповання, яке вчиняє шахрайства, пов’язані з використанням криптоактивів, зокрема тривалість діяльності злочинного угруповання; наявність спеціалізації в діяльності злочинного угруповання; наявність лідера з владними повноваженнями; розподіл функціональних обов’язків серед членів угруповання; корислива спрямованість злочинної діяльності групи; створення системи захисту від викриття. На підставі аналізу судових рішень наведено приклади таких дій.

Найпоширенішим видом шахрайств, пов’язаних з використанням криптоактивів в Україні, 2024 року визнані шахрайства, вчинені з використанням міжнародних криптовалютних бірж (наприклад Binance).

Історія становлення та розвитку пред’явлення для впізнання як способу отримання доказів у кримінальному провадженні

2025-01-19T20:29:51+02:00

У науковій статті розглянуто процес утворення і трансформації інституту пред’явлення для впізнання в кримінальному процесі, його місця серед слідчих (розшукових) дій. Підкреслюється, що в історичному аспекті пред’явлення для впізнання було нерозривно пов’язано з допитом. Зокрема, відзначається, що спочатку пред’явлення для впізнання розглядалося як складова частина допиту, але з часом було усвідомлено, що дана процедура виходить за його межі і повинна розглядатися як окрема слідча дія. Підставою для цього було встановлення того, що сутність впізнання полягає в ідентифікації певного об’єкта за уявним образом, який утворився в пам’яті людини у зв’язку з розслідуваною подією. Таким чином пред’явлення для впізнання сформувалося як різновид слідчої (розшукової) дії, спрямованої на безпосереднє використання в доказуванні образів в пам’яті людини, яка сприймала подію кримінального правопорушення та окремі об’єкти. Його метою є встановлення того, що об’єкт, виявлений під час розслідування (людина, річ, труп), є тим самим, який був задіяний у механізмі вчинення кримінального правопорушення, що є прямим доказом у кримінальному провадженні.

Звертається увага, що в чинному КПК України містяться норми, які регулюють пред’явлення для впізнання окремих об’єктів: особи (ст. 228); речей (ст. 229); трупа (ст. 230). Але при цьому норми статей 228-231 КПК України містять у різному викладі обов’язкові вимоги щодо підготовки до проведення цієї слідчої (розшукової) дії. Зокрема, вони різняться в залежності від об’єкту впізнання. До того ж одним із проблемних питань, що потребує наукового дослідження, є питання щодо співвідношення процесуальної процедури пред’явлення для впізнання з тактичними особливостями проведення цієї слідчої (розшукової) дії.

На підставі проведеного історичного аналізу надається визначення поняття пред’явлення для впізнання, як слідчої (розшукової) дії, яка полягає в ідентифікації пред’явленого об’єкта (людини, речі, трупа) за уявним образом, що зберігся в пам’яті певної особи.

Щодо поліпшення процесуального порядку міжнародного співробітництва в межах кримінального провадження

2025-01-19T20:49:13+02:00

Статтю присвячено удосконаленню процесуального порядку міжнародного співробітництва в межах кримінального провадження. В межах роботи наголошено увагу на важливості поліпшення міжнародно-правової сфери взаємодіє в сфері кримінального процесу, оскільки цей вектор оптимізації чинного кримінального процесуального законодавства є невід’ємною складовою внутрішньодержавної та зовнішньої євроінтеграційної політики нашої держави. В статті проаналізовано зміст погоджувальної і забороняючої діяльності прокурора під час санкціонування певних процесуальних дій в межах кримінального провадження. Наголошено увагу на зафіксованих в кримінальному процесуальному законі категоріях «дозвіл» та «спеціальний дозвіл» в контексті регламентації прокурором певних процесуальних дій с межах міжнародного співробітництва. Висловлено авторську зору, що законодавцю варто конкретно визначити єдину категорію за для погодження прокурором певних процесуальних дій в межах міжнародного співробітництва у кримінальному провадженні та серед згаданих категорій обрати одну. Крім цього слід окремо законодавчо встановити форму та зміст такої дозвільної процедури з боку прокурора. В статті також розглянуто процесуальний порядок вручення документів за запитом компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову допомогу. Зазначено на доцільності факт вручення особі таких документів в обов’язковому порядку здійснювати за участі не менше двох понятих. Звернуто увагу на використанні вітчизняним законодавцем категорії «прохання» у контексті визначення дозволу про тимчасову передачу особи для її участі в процесуальних діях. Вказано, що подібна категорія в повній мірі не відповідає сутності міжнародно-правових відносин у сфері кримінального провадження. Тому пропонується в таких випадках використовувати категорію «клопотання», яке за своїм змістом фактично уособлює собою офіційне прохання про здійснення процесуальних дій чи прийняття рішень за участі певної особи, яке спрямоване до компетентних органів іноземної держави. Крім цього, в статті розглянуто чинні процесуальні особливості відновлення кримінального провадження в Україні та подальшого його розслідування у випадку попереднього його закриття компетентним органом іноземної держави.

Проблемні аспекти доказування події кримінального правопорушення: аналіз документування часу, місця, способу та інших обставин вчинення кримінального правопорушення

2025-01-20T18:33:48+02:00

У статті аналізуються проблемні аспекти доказування події кримінального правопорушення, зокрема фіксація ключових обставин, таких як час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину. Особливу увагу приділено тлумаченню п. 10 ст. 236 кримінального процесуального кодексу України, який встановлює обовʼязковість фіксації слідчих дій за допомогою аудіо- та відеозапису. Зокрема, досліджується проблема «безперервності фіксування», на яку вказують науковці та яка є причиною неоднозначних судових рішень.

Стаття присвячена обґрунтування невідкладності обшуку як процесуальної дії у кримінальному провадженні. Наголошується на необхідності чіткого зʼясування уповноваженими особами причин, які обґрунтовують невідкладність проникнення до житла чи іншого володіння. Проаналізовано правові підстави для проведення невідкладних обшуків та підкреслено, що невідкладність має ґрунтуватися на чітких законодавчих засадах, зокрема майна або життів, а не на загальних цілях збору доказів.

Розглянуто приклади із судової практики, що демонструють наслідки недотримання вимог фіксації обшуків. Аналізується вплив таких порушень на допустимість доказів у кримінальному провадженні та забезпечення прав учасників. Особлива увага приділяється проблемам переривання відеофіксації, що може стати підставою для визнання доказів недопустимими і суттєво вплинути на результати розслідування. Вказано на необхідність удосконалення законодавчих норм, що регулюють процедуру фіксації обшуку, задля підвищення їх правової визначеності та забезпечення захисту прав учасників кримінального провадження.

Окрему увагу приділено хибному ототожненню «врятування майна» із виявленням і вилученням доказів, що створює ризики зловживання цим процесуальним інструментом.

Наголошено на необхідності вдосконалення правового регулювання та його тлумачення з метою забезпечення належного процесуального порядку проведення слідчих (розшукових) дій, що сприятиме повному й обʼєктивному встановленню обставин вчинення кримінального правопорушення.

Зроблено висновок, що обшук залишається одним із ключових засобів встановлення обставин кримінального правопорушення, проте його ефективність залежить від правильного тлумачення і застосування норм законодавства. Запропоновано шляхи вдосконалення правового регулювання для забезпечення балансу між ефективністю розслідувань та захистом прав і свобод громадян.

Особливості розслідування кримінальних проваджень за фактами привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем у сфері будівництва закладів для дітей

2025-01-20T18:46:34+02:00

У цій статті розглянуто основні складові криміналістичної характеристики кримінальних правопорушень щодо привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем у сфері будівництва закладів для дітей, які включать: спосіб учинення викрадення матеріальних цінностей та грошових коштів; дані про основні обставини вчинення кримінального правопорушення (час, обстановка, місце, обставини); відомості про особу правопорушника; відомості щодо предмету злочинного посягання. Значну увагу приділено характеристиці найпоширеніших способів вчинення кримінальних правопорушень цієї категорії, до яких відносяться розкрадання різних видів, що вчиняють службові особи.

Акцентовано увагу на судовій практиці розгляду кримінальних проваджень даної категорії судами першої інстанції, що дозволило визначитись з найбільш поширеними способами вчинення привласнення, розтрати майна, заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем щодо будівництва навчальних закладів, закладів охорони здоров’я, соціального захисту та інших у сфері охорони дитинства.

Виходячи з аналізу судової практики, автор визначає найбільш поширені види розкрадань чужого майна у сфері будівництва: заволодіння коштами, що виділені для будівництва, шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем; привласнення виділених на будівництво або закупівлю будівельних матеріалів коштів, шляхом зловживання службовим становищем; розтрата коштів, виділених на будівництво, шляхом зловживання службовим становищем. Автор доходить висновку, що усі елементи криміналістичної характеристики злочинів у сфері будівництва є надзвичайно важливими в контексті протидії досліджуваним кримінальним правопорушенням. На них обов’язково потрібно звертати увагу під час розслідування усіх категорій злочинів у сфері будівництва, оскільки будівельна галузь надзвичайно багатогранна та містить у собі складні взаємопов’язані процеси фінансового, матеріального, документального обігу, кожен з яких характеризується притаманними лише йому особливостями, закономірностями та прогалинами законодавчого забезпечення.

Обставини, що підлягають встановленню при розслідуванні злочинів проти життя та здоров’я особи, учинених членами молодіжних неформальних груп (об’єднань)

2025-01-20T19:29:34+02:00

У статті зазначається, що обставини, що підлягають встановленню при розслідуванні злочинів проти життя та здоров’я особи, учинених членами молодіжних неформальних груп (об’єднань) є окремим розділом відповідної криміналістичної методики. Саме ж розслідування злочинних проявів неформальної молоді є інформаційним, розумово-пізнавальним процесом та вимагає від слідчого (прокурора) складної аналітичної роботи, яка має закінчитися встановлення усіх обставин вчиненого та притягнення винних до кримінальної відповідальності.

Пропонується усі обставини, які підлягають встановленню, під час розслідування злочинів проти життя та здоров’я особи, учинених членами молодіжних неформальних груп (об’єднань) розділити на п’ять блоків: 1. Обставини, що стосуються події злочину (злочинів). Це відомості про час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину. Вкрай важливим є чітке встановлення меж території, де було вчинено злочинне посягання. Досить часто це велика за обсягом територія на якій розміщені будинки, будівлі, спортивні споруди тощо. Встановлення способу вчинення злочину, при розслідуванні злочинів проти життя та здоров’я особи, учинених членами молодіжних неформальних груп (об’єднань), має вкрай важливе значення, адже він має демонстративний характер та акцентував увагу на специфіці тих поглядів, які пропагує угруповання.

2. Обставини, що стосуються організації, діяльності молодіжної неформальної групи (об’єднання), її членів мають бути встановлені та ретельно дослідженні. Це: коли була створена група (об’єднання); хто був її організатором (організаторами), яка структура групи (об’єднання): скільки ланок; яка чисельність групи (об’єднання); як група змінювалася та трансформувалася група (об’єднання); що пропагують члени молодіжної неформальної групи (об’єднання). Підлягає встановленню винуватість кожного члени молодіжної неформальної групи (об’єднання), форма вини, мотив і мета вчинення злочину (злочинів). 3. Обставини, що стосуються потерпілого (потерпілих). Слід підкреслити, що потерпілим від злочинів зазначеної категорії можуть бути як фізичні особи, як чоловічої, так і жіночої статі. Необхідно встановити стать, вік особи, расову, національну приналежність, релігійні переконання, соціальний статус, час та причини настання смерті (у разі, якщо було вчинено вбивство), ступінь та характер тяжкості тілесних ушкоджень, чому потерпілий (потерпілі) опинилися на місці вчинення злочину, чи існує зв’язок між потерпілою особою (особами) та нападниками – членами молодіжної неформальної групи (об’єднання). 4. Обставини, що стосуються шкоди, завданої злочином (злочинами). Вкрай важливою складовою правозастосовної діяльності під час розкриття та розслідування злочинів, які вчиняються членами молодіжних неформальних об’єднань, є встановлення всіх злочинних наслідків. 5. Інші обставини.

Транспортна логістика та особливості обcлуговування небезпечних вантажів у портах (міжнародно-правовий аспект)

2025-01-21T16:53:46+02:00

Значний за номенклатурою та обсяг нормативних і рекомендаційних актів, що прагне до всеохоплюючої дії, розроблений і розробляється на міжнародному, регіональних (ЄС) та національних рівнях, свідчить про постійно зростаючу актуальність питання, пошуки його системного вирішення щодо всього транспортного комплексу, що обслуговує світову торгівлю.

Враховуючи географічне положення та плановану інтеграцію до європейської транспортної системи, Україна зобов’язана створити нормативно-правову базу з перевезень небезпечних вантажів, що відповідають міжнародним стандартам та вимогам ЄС. Особливо важлива для транспортного комплексу України портова складова транспортування (перевалка та зберігання, взаємодія різних видів транспорту), оскільки в даний час порти як логістичні центри стали не тільки транспортними вузлами, а й основними складовими морського транспорту, на частку якого припадає більша частина міжнародних перевезень.

Таким чином, системоутворюючими напрямками досліджень, що проводяться, повинні стати:

уніфікація правил перевезення небезпечних вантажів у європейських та інших країнах, що торгують з ними;
уніфікація правил управління безпечними умовами перевезень різних видів транспорту;
прив’язка нормативів, що розробляються, до специфічних умов портової діяльності.

Система міжнародного регулювання перевезення небезпечних вантажів є досить складною та її нормативно-правове забезпечення включає безліч конвенцій та угод. Схема дій основних конвенцій та угод, що регламентують перевезення небезпечних вантажів різними видами транспорту, та міжнародні організації, що забезпечують їх розробку та сприяють імплементації у регіональні норми та національні транспортні законодавчі масиви.

Стивідорні компанії, що здійснюють перевалку небезпечні вантажі та експлуатують гідротехнічні споруди, причали, накопичувальні майданчики для робіт з небезпечні вантажі повинні мати ліцензію на вантажно-розвантажувальну діяльність стосовно небезпечних вантажів у морських портах та ліцензію на експлуатацію вибухонебезпечних виробничих об’єктів (небезпечних виробничих об’єктів, на яких одержуються) використовуються, утворюються, зберігаються, транспортуються, знищуються речовини, здатні утворювати вибухонебезпечні суміші при взаємодії з киснем або один з одним (горючі гази, легкозаймисті та горючі рідини, пилетворні речовини), твердофазні та рідкофазні речовини, здатні до спонтанного розкладання з вибухом).

Доброчесність в органах державної влади як елемент правової ідеології сучасного суспільства

2025-01-25T15:21:56+02:00

Вказується, розбудова демократичної правової держави вимагає посиленої уваги до питання забезпечення доброчесності у функціонуванні органів державної влади. Традиційне розуміння доброчесності як морально-етичної категорії еволюціонує, перетворюючись на фундаментальний правовий інститут та істотний компонент правової ідеології у сучасному суспільстві. Значущість цього питання суттєво зростає з огляду на євроінтеграційні прагнення України та потребу приведення системи публічного управління у відповідність до міжнародних стандартів.

У статті досліджено сутність та особливості доброчесності в органах державної влади як елементу правової ідеології сучасного суспільства. Розкрито еволюцію поняття доброчесності у нормативно-правовому полі України та його трансформацію від морально-етичної категорії до важливого правового інституту. Проаналізовано взаємозв’язок доброчесності та правової ідеології через формування системи цінностей у суспільстві, де етична поведінка посадових осіб стає обов’язковою вимогою. Особливу увагу приділено дослідженню різних підходів до розуміння доброчесності, включаючи морально-етичний, соціально-психологічний, політичний та правовий аспекти. Висвітлено роль доброчесності як превентивного механізму у системі антикорупційного регулювання та її значення для забезпечення довіри громадян до державних інституцій. Проаналізовано сучасну систему забезпечення доброчесності в органах державної влади України, яка включає механізми запобігання конфлікту інтересів, фінансового контролю та етичної поведінки публічних службовців. Обґрунтовано, що доброчесність є ключовим елементом правової ідеології, що визначає спрямованість діяльності державних органів на забезпечення публічних інтересів та дотримання принципів верховенства права. Розглянуто інституційні механізми забезпечення доброчесності, включаючи створення спеціалізованих органів та впровадження нових інструментів контролю. Визначено роль доброчесності у процесі модернізації державної служби та її значення для формування професійного корпусу державних службовців. Наголошено на важливості комплексного підходу до забезпечення доброчесності, що охоплює як правові, так і організаційні аспекти. Підкреслено значення доброчесності для розвитку демократичної правової держави та її відповідності міжнародним стандартам публічного управління.

Гуманітарна допомога: постановка проблеми

2025-01-21T17:45:59+02:00

В статті аналізуються питання, пов’язані із проблемами, що виникають у сфері надання Україні гуманітарної допомоги країнами ЄС, США та іншими іноземними партнерами України. Наголошено на тому, що у зв’язку із тим, що зовнішньополітичними планами України є інтеграція в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі, безумовно, національне законодавство повинно враховувати загальноприйняті міжнародні принципи в тому числі базові принципи здійснення гуманітарної допомоги. Визначено роль, що відіграє Міністерства соціальної політики України в питаннях, пов’язаних із гуманітарною допомогою, як спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, надання гуманітарної допомоги. Зазначено, що наразі активно здійснюються наукові дослідження обраної проблематики. Однак такі дослідження здійснюються переважно у сфері кримінального права, кримінального процесу та кримінології. Комплексне дослідження сучасних проблем щодо правового режиму гуманітарної допомоги, особливо, зважаючи на введення воєнного стану, відсутнє. Що у свою чергу посилює рівень актуальності та своєчасності здійсненого дослідження. З’ясовано динаміку надання Україні гуманітарної допомоги ЄС та його державами-членами, США, іншими країнами-партнерами України, міжнародними організаціями, зокрема ООН, з 2014 р. та її посилення з часу повномасштабного вторгнення рф. Позначено причини сучасного спаду надання гуманітарної допомоги і можливі шляхи виходу з цієї кризи. Акцентовано увагу на необхідності дослідження таких основних проблемах в означеній сфері:

питання діючих механізмів здійснення та контролю гуманітарної допомоги з точки зору визначення внутрішніх та зовнішніх факторів корупційних ризиків у виконанні відповідних функцій уповноваженими державними органами у сфері гуманітарної допомоги;
невідповідність нормативно-правової бази України в сфері гуманітарної допомоги принципам надання гуманітарної допомоги закріпленим у міжнародному праві;
відсутність достатніх і завершених правових механізмів реалізації державного контролю і моніторингу процедури визнання вантажу гуманітарним, його розмитнення, розподілу та звітування;
визначення принципових антикорупційних запобіжників, що мають бути відображені в процедурі ввезення, надання, оформлення, розподілу і контролю за цільовим використанням товарів, визнаних гуманітарною допомогою.

Найдавніші міжнародні договори Великого Князівства Литовського, Руського і Жемайтійського (друга половина ХIV ст.)

2025-01-21T18:13:35+02:00

У статті висвітлено процеси формування комплексу пам’яток міжнародного права – найдавніших з нині відомих в історико-правовій науці договорів Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, які були укладені в період входження земель сучасної України до складу ВКЛ, що відтоді поступово стало відігравати вагому роль у тогочасних європейських міжнародних відносинах.

Зазначено, що за доби середньовіччя право міжнародних договорів набуло помітного розвитку. Поступово угоди стали застосовуватися все частіше і з часом почали посідати одне з важливих місць у системі тогочасного міжнародного права, зокрема й у практиці міжнародних відносин ВКЛ з іншими державами та квазідержавними утвореннями. Певна їхня частина фіксувалася письмово, завдяки чому нині сучасні дослідники мають можливість ознайомитися зі змістом цих пам’яток права.

Здійснено джерелознавчий аналіз литовсько-русько-польського договору 1352 р., двох договорів 1366 р. – між великим князем литовським Ольгердом, його братами Кейстутом, Явнутом і Любартом з їхніми синами, з одного боку, та польським королем Казимиром ІІІ Великим разом з його васалами – з іншого, та спеціальної угоди з Любартом, що доповнювала першу. Також звернено увагу на литовсько-русько-московський договір 1368 р. – мирну угоду, що завершила перший етап литовсько-русько-московської війни 1368–1372 рр. Зазначено, що показовою пам’яткою міжнародно-правового регулювання відносин ВКЛ з Московією є укладена в липні 1372 р. Любуцька угода – мирний договір, який завершив литовсько-русько-московську війну 1368–1372 рр. Висвітлено передумови, зміст та значення договору про укладення Кревської унії 1385 р. Проаналізовано зміст договору смоленського князя Юрія Святославовича про союз із королем польським, литовським, руським та ін. Володиславом (Ягайлом) та великим князем Скиргайлом (16 вересня 1386 р.), який закріпив союзні відносини між сторонами та гарантував надання королю всебічної допомоги. Наголошено, що важливе місце в ряду міжнародних договорів ВКЛ цього періоду посідає Острівська угода від 4 серпня 1392 р. – договір, який поклав край двом війнам – литовсько-руській громадянській війні 1389–1392 рр. та війні за галицько-волинську спадщину. Розглянуто також Салінський (Залінвердерський) договір між Великим князівством Литовським і Тевтонським орденом від 12 жовтня 1398 р.

Обґрунтовано висновок про те, що коло текстів договорів ВКЛ названого періоду, які збереглися до нашого часу в оригіналах або літописних списках, є доволі нешироким. Договори могли бути не лише двосторонніми, але й багатосторонніми. Вони мали персональний характер; контрагентами литовських князів при укладенні договорів виступали глави усіх найвпливовіших на той час держав та квазідержавних утворень регіону (Польщі, Тевтонського ордену, Московії). Всі розглянуті угоди, більшою або меншою мірою вплинули на подальший державно-правовий розвиток українських земель, які перебували у складі Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. Деякі з них зумовили перетворення в формі держави, інші стали підґрунтям для змін у правовому регулюванні цивільних відносин, зумовили виникнення нових норм військового права і, звичайно, усі ці джерела суттєво посприяли розвитку правової регламентації міжнародних взаємин у регіоні.

Деякі питання застосування права справедливості у справах про тимчасово окуповані території України

2025-01-21T18:43:23+02:00

Автором наукової статті розглядаються передумови та подальші перспективи застосування права справедливості (також відомого як «common law») у якості елементу англосаксонської правової сім’ї при вирішенні судових спорів, які пов’язані з тимчасово окупованими територіями України. Зокрема, для вирішення поставленого завдання розглядаються особливості використання принципів права, які поширені в праві справедливості – безпосередньо принципу справедливості (також відомий за назвою «принцип equity»), принципу довірчого управління (також відомий за назвою «принцип trust»). Крім цього, проведено аналіз механізму «estoppel», який можливо використати для захисту майнових прав громадян, інших фізичних осіб та юридичних осіб, а також для відновлення справедливості в умовах недостатньої правової бази для вирішення даної правової проблеми.

В той же час, автор не обмежився розглядом лише теоретичних аспектів права справедливості з англосаксонської правової сім’ї, а й було здійснено порівняння підходів до даного правового феномену в межах й континентальної правової сім’ї – так, здійснено порівняльний аналіз підходів наведених вище правових сімей до вирішення правових спорів в кризових умовах, включаючи випадки військової окупації та збройного протистояння. Особливу увагу приділено існуючим міжнародним прецедентам, включно з практикою Європейського Суду з прав людини, Міжнародного кримінального суду, а також рішень національних судів держав із англосаксонською правовою сім’єю. Додатково розглянуто можливості імплементації цих підходів в національну судову практику України.

Автором наукової статті окремо розглянуто існуюче нормативно-правове регулювання правовідносин на тимчасово окупованих територіях України, включно із законодавчими актами, судовою практикою та міжнародними стандартами. Запропоновано здійснити адаптацію принципів права справедливості для покращення вирішення спорів про майнові права, відшкодування завданої шкоди та захисту інтересів юридичних осіб. Надано рекомендації щодо вдосконалення існуючої судової практики України в частині вирішення спорів міжнародного та транскордонного характеру.

Технології військового штучного інтелекту: сучасні міжнародно-правові напрямки наукових досліджень

2025-01-21T19:09:42+02:00

Стаття присвячена розгляду сучасних міжнародно-правових напрямків наукових досліджень використання технологій штучного інтелекту у військовій сфері. Автори відмічають, що сучасна проблематика використання технологій штучного інтелекту у військових цілях набуває особливої уваги у широкому колі як практиків, так і науковців і продовжує залишається одним з найбільш складних об’єктів для вивчення. Сучасне міжнародне право постало перед необхідністю відповісти на нові виклики і загрози, які несуть технології штучного інтелекту, зокрема у військовій сфері, де неконтрольоване використання технологій штучного інтелекту спроможне загрожувати міжнародному миру і міжнародній безпеці. У зв’язку з цим, важливими, актуальними і цікавими постають ідеї та позиції провідних фахівців, які надають власне бачення тим чи іншим аспектам міжнародно-правового регулювання використання технологій штучного інтелекту у військових цілях.

Метою статті є визначення сучасних міжнародно-правових напрямків дослідження використання технологій штучного інтелекту у військових цілях. Автори, враховуючи наукові роботи останніх років, визначають основні напрямки розвитку міжнародно-правової думки у проблематиці використання штучного інтелекту у військовій сфері і відмічають, що їх головна увага сфокусована на теоретичних питаннях місця, ролі, необхідності і здатності міжнародного права врегулювати використання цих технологій. Зокрема, у статті йдеться про наступну проблематику: (а) здатність міжнародного права до регулювання використання технологій ШІ у військових цілях; (b) можливості міжнародно-правового регулювання щодо визначення морально-етичних аспектів (критеріїв) для оцінки використання ШІ у військових цілях; (c)можливості міжнародно-правового регулювання при комбінованому використанні штучного інтелекту і роботизованих (кіберфізичних) систем у військових цілях, а також їх використання в автономних системах озброєнь;(d)можливості міжнародного права для зменшення загроз людству при неконтрольованому використанні технологій штучного інтелекту та відповідної зброї у військових цілях; (e) питання термінології. Автори надають стислий огляд і доходять висновку щодо цих тематичних наукових розробок, що дозволяє концептуально поглянути на доволі широкий спектр фахових теоретичних позиції і підходів.

Питання імплементації міжнародно-правових норм у галузі міграції в національну правову систему Азербайджанської Республіки

2025-01-21T19:27:08+02:00

Вказується, однією з наукових парадигм сучасного міжнародного права, яка має теоретичне та практичне значення, є питання, пов’язані з національно-правовою реалізацією міжнародно-правових норм. З огляду на те, що норми міжнародного права, пов’язані з міграцією, виникли як потреба сучасності, важливість імплементації цієї категорії правових норм у національне право стає більш очевидною. У цьому контексті національно-правова імплементація міжнародно-правових норм у сфері міграції має як теоретичне, так і практичне значення. Збільшення кількості міжнародних договорів у цій сфері потребує включення положень «цих міжнародних договорів у національне законодавство».

У статті розглядається національна правова імплементація міжнародно-правових норм у сфері міграції. Специфіка національної правової імплементації визначається на прикладі національної правової системи Азербайджанської Республіки (АР). І тому аналізується законодавство Азербайджанської Республіки. Проведено порівняльний аналіз існуючих у правовій доктрині підходів до визначення особливостей національної правової імплементації. Зокрема, аналізуються позиції національної правової доктрини Азербайджанської Республіки з цього питання, яке є постійним об’єктом дослідження. На основі цього аналізу визначено особливості, характерні для національної правової імплементації міжнародно-правових норм у галузі міграції. Ці особливості зумовлені як специфікою міграційної сфери, так і особливостями законодавства Азербайджанської Республіки. У цьому сенсі імплементація міжнародно-правових норм у галузі міграції до національної правової системи Азербайджанської Республіки привертає увагу двома важливими особливостями. По-перше, реалізація міжнародно-правових актів з питань міграції в нашій країні включає як законодавчі заходи, так і комплекс інституційних заходів. По-друге, основною метою цього процесу є надання впливу на суспільне життя шляхом покращення прав мігрантів та внесення мотиваційного внеску в міграційні правові відносини Азербайджанської Республіки загалом. Імплементація міжнародно-правових норм у сфері міграції до національної правової системи Азербайджанської Республіки є сукупністю національних правових та організаційних засобів застосування міжнародно-правових норм у сфері міграції. У цьому сенсі міжнародні договори щодо міжнародного міграційного права, учасником яких є Азербайджанська Республіка, включають інкорпорований тип імплементації, що діє як частина національної законодавчої системи Азербайджанської Республіки.

Скасування арбітражних рішень в Україні

2025-01-21T21:00:38+02:00

У статті досліджено ключові тенденції скасування арбітражних рішень в Україні. Арбітраж є однією з найважливіших форм альтернативного вирішення спорів у сфері міжнародного комерційного права. Проте практика скасування арбітражних рішень залишається важливою темою для аналізу через її вплив на стабільність та передбачуваність арбітражного процесу, а також на інвестиційний клімат країни.

У дослідженні розглянуто основні причини, через які арбітражні рішення можуть бути скасовані судами України. Серед них: порушення процесуальних норм під час арбітражного розгляду, невідповідність рішення публічному порядку, відсутність арбітражної угоди або перевищення арбітрами своїх повноважень.

У статті також досліджено динаміку судової практики, зокрема роль Верховного Суду у формуванні єдиного підходу до розгляду справ про скасування арбітражних рішень. Проаналізовано конкретні судові прецеденти, які свідчать про поступове зміцнення підходу, орієнтованого на захист принципів автономії арбітражу. Виявлено, що суди починають відходити від суто формалістичного підходу до більш гнучкого аналізу обставин кожної справи.

Особливу увагу приділено порівняльному аналізу з міжнародною практикою. Дослідження демонструє, що в країнах ЄС і США практика скасування арбітражних рішень є значно менш поширеною, оскільки суди приділяють більше уваги підтримці остаточності арбітражних рішень. Автори вказують, що українська судова система потребує подальшої гармонізації із міжнародними стандартами, такими як Нью-Йоркська конвенція про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень та модельний закон ЮНСІТРАЛ.

У висновках статті наголошено на необхідності комплексної реформи, яка б включала покращення як законодавчої бази, так і практичної реалізації судового контролю. Рекомендується запровадження додаткових навчальних програм для суддів з питань арбітражу та розробка чітких рекомендацій для застосування концепції публічного порядку.

Таким чином, розвиток єдиного підходу до скасування арбітражних рішень має стати одним із ключових пріоритетів для української правової системи. Це дозволить забезпечити баланс між необхідністю судового контролю та повагою до арбітражного процесу, що є важливою умовою для залучення іноземних інвестицій та підвищення ефективності арбітражу як інструменту вирішення спорів.

Виклики міжнародно-правової регламентації права на забуття в Інтернеті

2025-01-21T21:17:04+02:00

Стаття присвячена дослідженню особливостей міжнародно-правової регламентації права на забуття в Інтернеті як самостійної правової категорії. Розглянуто витоки концепції «right to be forgotten» або «right to erasure» у європейському праві. Проаналізовано сучасний стан міжнародно-правового регулювання права бути забутим у всесвітній мережі. Здійснено розподіл міжнародних актів у даній сфері на дві групи: 1) документи, спеціально присвячені захисту персональних даних особи; 2) договори, які визнають право на конфіденційність як складову одного з основних прав людини.

Окрему увагу приділено дослідженню викликів та проблемних питань, які перешкоджають уніфікації норм щодо права на забуття на глобальному рівні. Проаналізовано підходи до визнання і тлумачення даного права державами світу. Наголошено на суттєвих відмінностях, зумовлених особливостями їх правових систем, практикою правозастосування, специфікою культури та національних традицій. Розглянуто різницю між європейським підходом, який визнає перевагу права на невтручання в особисте життя над свободою вираження поглядів, та американським, який тлумачить свободу слова надзвичайно широко.

Досліджено юрисдикційні ризики у сфері права на забуття. Наразі невирішеним є питання щодо територіальної дії наказів про видалення даних. Суд Європейського Союзу залишає це на розсуд держав-учасниць, не зобов′язуючи компанії знищувати відомості у пошукових системах за межами країни, в якій було ухвалено відповідне рішення. Окрім цього, існує загроза невизнання судових рішень третіми державами, і, як наслідок, їх невиконання.

Проаналізовано необхідність забезпечення балансу між захистом права на приватність та права на свободу слова у світлі практики Європейського суду з прав людини та Суду Справедливості Європейського Союзу. Розглянуто виклики, пов′язані з автоматизацією процесу деіндексації даних. Висвітлено загрозу зловживань правом на забуття з боку публічних осіб з метою приховування інформації, що становить інтерес для громадськості, а також ризики, пов’язані з автоматичним видаленням окремих відомостей.

Космічні юрисдикції: quod lege naturae, moribus et consuetudine inductum est

2025-01-21T21:41:01+02:00

Дослідження присвячено питанню організації правового простору Всесвіту на основі «ius naturale», традицій та звичаїв космічної діяльності, з урахуванням перспектив існування у Всесвіті позаземних розумних істот.

За результатами проведеного дослідження виділено 7 природних факторів та 2 технічні фактори, вплив яких фактично визначає простори, на які поширюється суверенітет та юрисдикції як держав, так і всього людства.

На основі цих факторів запропоновано Концепцію NMC «natura, moribus et consuetudines», згідно з якою, з огляду на природні та інші фактори, весь космічний простір над поверхнею Землі ділиться на «домашню кімнату» (наша Сонячна система) та «чужу кімнату» (за межами нашої Сонячної системи), кордоном між якими буде пояс Койпера і центр Сонця.

При цьому для «домашньої кімнати» пропонується застосувати принцип «Res Communis Humanitatus», а для «чужої кімнати» – новий принцип «Res Nullius Civitatis et Res Communis Animal Rationale».

Також автори звертають увагу на те, що вказані фактори вже сформували структуру «домашньої кімнати» незалежно від існуючих бажань і пропозицій, і нам залишається лише визнати її і прийняти. У структурі «домашньої кімнати» сформувалися два типи просторів: «єдині та суверенні просторово-територіальні домени держав», на які поширюється виключна юрисдикція держав, і «Res Communis Humanitatus» – на який поширюється загальноприйняте міжнародне право.

При цьому, враховуючи всі природні та технічні фактори, автори виділяють у «Res Communis Humanitatus» два окремі шари: «Орбітальний шар» і «Балістичний простір».

Крім того, авторами запропоновано створення «санітарної атмосферної зони» для забезпечення безпеки людства від впливу фактора «Х».

Водночас, авторами заініційовано впровадження різних принципів міжнародного регулювання для «Балістичного простору», «Орбітального шару» і простору за його межами, на основі механізмів «мовчазної згоди», «мовчазної незгоди», «активної згоди» і «активної незгоди».

Результатом цього дослідження стала пропозиція проєкту Пакту про Космос.

Вплив міжнародних організацій на національний правотворчий процес в державах-членах ЄС

2025-01-21T21:59:18+02:00

Стаття присвячена дослідженню впливу міжнародних організацій на національний правотворчий процес у Європейському Союзі, зосереджуючи увагу на адаптації законодавства ЄС до міжнародних правових стандартів. Актуальність теми обумовлена зростанням ролі міжнародного права в умовах глобалізації, коли країни змушені координувати свої дії для забезпечення стабільності, безпеки, підтримки прав людини та сталого розвитку. Міжнародні організації, такі як Організація Об’єднаних Націй (ООН), Світова організація торгівлі (СОТ), Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) та Рада Європи, здійснюють значний вплив на формування правових норм ЄС, що забезпечують гармонізацію національного законодавства держав-членів та завершує правову визначеність на всій території Союзу.

У роботі висвітлюються основні форми впливу міжнародних організацій на правотворчість у країнах ЄС, зокрема через прийняття рекомендацій, директив, конвенційних міжнародних угод, а також через виконання рішень міжнародних судів. Особливо увага приділяється сферам прав людини, економічного регулювання, захисту довкілля та безпеки. Аналітичний підхід дозволяє оцінити, як міжнародні організації не тільки адаптують законодавчі акти ЄС до глобальних вимог, але й забезпечують ефективність внутрішнього порядку, безпеку ринку громадян, соціальну справедливість та захист прав людини.

Стаття також розглядає перспективи подальшої інтеграції міжнародних стандартів у правову систему ЄС, зокрема в умовах нових глобальних викликів, таких як кіберзагрози, пандемії, міграційні кризи та кліматичні зміни. Висновки дослідження вказують на важливість співпраці ЄС з міжнародними організаціями як для підвищення рівня правового захисту громадян, так і для посилення ролі ЄС як глобального правового актора. На основі проведеного аналізу стаття підкреслює взаємодію міжнародного права та регіональних нормативних актів як фактор підвищення стабільності та розвитку правової системи ЄС.

Міжнародно-правове регулювання права на освіту

2025-01-21T22:22:28+02:00

В статті проаналізовано міжнародно-правове регулювання права на освіту, здійснюється аналіз універсальних міжнародних актів, що регулюють відносини у сфері освіти, досліджуються нормативно-правові акти, прийняті Україною з метою імплементації міжнародних норм в українське законодавство.

Проаналізовані такі документи: Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., Конвенція про права дитини 1989 р., Конвенція з подолання дискримінації в освіті 1960 р. та ін. Вони містять фундаментальні стандарти в сфері освіти і покладають відповідні зобов’язання на держави.

Позначено, що освіта є одним із базових прав людини, яке визнається міжнародним співтовариством як необхідна умова для забезпечення соціального розвитку, рівності, миру та добробуту. Міжнародні принципи та стандарти в сфері освіти закладені в проаналізованих міжнародних правових документах, які визначають ключові зобов’язання держав щодо гарантування права на освіту.

Проаналізовано думки вчених у сфері права на освіту та запропоновано виокремити наступні основні міжнародні принципи в сфері освіти: універсальність, доступність, якість освіти, недискримінації, різноманітність, право на безкоштовну освіту.

Встановлено, що для забезпечення дотримання права на освіту міжнародне співтовариство застосовує різні механізми моніторингу та підтримки, такі як: Комітет ООН з економічних, соціальних і культурних прав здійснює нагляд за виконанням Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права і забезпечує рекомендації щодо покращення політик у сфері освіти;. ЮНЕСКО проводить моніторинг освітніх програм і підтримує країни у впровадженні політик, спрямованих на забезпечення рівного доступу до освіти; діяльність Ради Європи.

Вивчається вплив різноманітних сучасних тенденцій на процеси, що відбуваються в галузі освіти, визначаються завдання держави у сприянні розвитку освіти з урахуванням міжнародних стандартів у цій сфері.

Формулюються проблеми, пов’язані з забезпеченням права на освіту, вдосконаленням якості освіти та освітянських стандартів, пропонуються шляхи вирішення окремих проблемних питань.

Правові особливості внутрішніх водних шляхів

2025-01-21T22:36:35+02:00

Констатується, що віднесення водних судноплавних об’єктів до тих чи інших класів здійснюється у вітчизняній практиці за суперечливими нормами. Правові дослідження обґрунтованості класифікації внутрішніх водних шляхів відсутні. Результати дослідження показують, що правове регулювання параметрів внутрішніх водних шляхів у різних країнах Європи має як спільні риси, так і суттєві відмінності. У більшості випадків у його основі лежить Європейська угода про основні внутрішні водні шляхи міжнародного значення. Порівняно з іншими країнами більш деталізоване регулювання існує у Румунії, Нідерландах і США, що пов’язано з розвиненістю у зазначених країнах внутрішнього судноплавства. Якщо визначення класу внутрішнього водного шляху обґрунтовується якісними нормами права, це тягне позитивні правові, транспортні, економічні, соціальні та екологічні наслідки.

У дослідженні наведено результати аналізу окремих положень законодавства та практик, пов’язаних з класифікацією внутрішніх водних шляхів в Україні, Молдові, Польщі, Словаччині, Румунії та США. Результати показують, що кваліфікації внутрішніх водних шляхів є потужним і динамічним інструментом реалізації політики і проєктів у цій галузі. Для боротьби із сумнівним розширенням приватного контролю над водними об’єктами держави можуть використовувати концепцію судноплавності, яка застосовується у США. Впровадження американської концепції судноплавності надає правову можливість обмеження приватних впливів на водні ресурси та використання екологічних рухів для забезпечення законних інтересів прибережних землевласників. При вдосконаленні законодавства щодо класифікації внутрішніх водних шляхів в Україні бажано врахувати досвід Нідерландів, Румунії та США. Доцільно розширити перелік внутрішніх водних шляхів, додавши до нього судноплавні канали та шляхи, що проходять через внутрішні морські води. Застосування правових критеріїв для класифікації внутрішніх водних шляхів зможе прискорити інтеграцію внутрішнього судноплавства України у транспортну мережу ЄС і запобігти зловживанням приватними правами на водні об’єкти. Це також допоможе задовольнити зростаючий попит на перевезення вантажів і переміщення людей.

Порівняльно-правовий аналіз стратегій доходів в Україні та зарубіжних країнах

2025-01-21T22:54:47+02:00

У статті досліджено стан нормативно-правового забезпечення переходу вітчизняної бюджетної системи до європейських стандартів формування доходів країни. Визначено необхідним наукове осмислення формування національної політики формування доходів держави та здійснення порівняльно-правового аналізу існуючого міжнародного та національного досвіду у цій царині. Проаналізовано позиції сформованої наукової доктрини щодо економіко-правового базису створення національної стратегії бюджетних доходів та узагальнено, що зазначений процес в умовах сучасних глобальних викликів не досить широко відображено у сучасних наукових розвідках, що спонукає авторський колектив до дослідження окремих особливостей міжнародно-правового регулювання стратегії формування бюджетних доходів. Здійснено аналіз Національної стратегії доходів до 2030 року та визначено її головні перспективі: підвищення рівня довіри суспільства до органів публічного управління, зростання фіскальної спроможності України, адаптація податкового та митного законодавства до стандартів ЄС, формування економічних стимулів для післявоєнного відновлення нашої держави тощо. Визначено, що основою формування доходів в ЄС є забезпечення правомірної поведінки суб’єктів фінансових відносин. Недопущення таких правопорушень як шахрайство відносно доходів, видатків та активів загального бюджету ЄС, фінансових операцій щодо запозичення та кредитування. Звернута увага на досвід формування національної стратегії доходів у окремих країнах-членах ЄС (ФРН, Франції) та Японії. Встановлено, що при ефективній правовій регламентації та дієвому механізму реалізації, країни досягли високого рівня податкової та бюджетної прозорості та мінімізації правопорушень. Перспективою для України, поряд із імплементацією ряду новел формування та реалізації бюджетної стратегії, є досвід тісної співпраці наукової спільноти та суб’єктів публічного управління, де важливу додаткову роль у розробці та реалізації стратегії доходів відіграють науково-дослідні інститути, експертні ради, вчені, які формують прогнози різнопланового розвитку держави. Запропоновано здійснення законодавчого закріплення в Україні необхідності співпраці з науково-дослідними дорадчо-консультаційними організаціями та науковцями-фахівцями по формуванню та реалізації національної бюджетної стратегії.

Особливості процедури попереднього розслідування справи у міжнародних кримінальних судах

2025-01-21T23:08:28+02:00

У статті досліджено процедуру попереднього розслідування у міжнародних кримінальних судах, що має надзвичайно важливе значення для належного функціонування міжнародного кримінального правосуддя. Вона є першим етапом у розслідуванні та притягненні до відповідальності осіб, які скоїли найтяжчі злочини, що мають міжнародне значення, зокрема геноцид, воєнні злочини та злочини проти людяності. Процедура попереднього розслідування здійснюється перед тим, як справа буде передана до основного судового провадження, і є критично важливою для забезпечення правосуддя, а також для захисту прав підозрюваних і жертв цих злочинів.

Позначено, що процедура попереднього розслідування спрямована на встановлення фактів і доказів, що свідчать про наявність серйозних підстав для порушення кримінальної справи на міжнародному рівні. Вона передбачає перевірку інформації щодо можливих міжнародних злочинів і має на меті забезпечення справедливого та ефективного судочинства. Оскільки попереднє розслідування є важливим етапом кримінального процесу, його особливості та процедурні аспекти потребують детального вивчення.

Одним з основних органів, що здійснює попереднє розслідування у міжнародних кримінальних судах, є прокурор МКС. Він може ініціювати розслідування за різними каналами, включаючи повідомлення держав-учасниць або навіть за власною ініціативою, якщо є достатні підстави вважати, що скоєно злочини, що підпадають під юрисдикцію суду. На цьому етапі важливо оцінити достатність доказів для початку основного процесу, а також врахувати політичні та правові фактори, які можуть впливати на прийняття рішення щодо порушення справи.

Попереднє розслідування охоплює кілька ключових аспектів: збір доказів, перевірку фактів, розгляд потенційних порушень міжнародного права і вирішення питання про юрисдикцію суду щодо конкретних подій. Важливим елементом є також співпраця з іншими міжнародними організаціями, державами і правозахисними структурами.

Розглядаючи специфіку попереднього розслідування, слід також зазначити, що на цьому етапі важливо враховувати міжнародні та національні правові норми, а також специфічні обставини, що можуть виникати в межах конкретних злочинів.

У підсумку, процедура попереднього розслідування є невід’ємною частиною міжнародного кримінального правосуддя. Враховуючи актуальність цієї теми, важливо продовжувати дослідження і вдосконалення міжнародно-правових стандартів, спрямованих на покращення цієї процедури, що в свою чергу сприятиме розвитку міжнародного кримінального правосуддя.

Концепція вакфу в ісламському праві: природа, ключові особливості та доктринальні обмеження

2025-01-21T23:19:26+02:00

Стаття присвячена аналізу оригінальної концепції довірчої власності - вакфу, спеціального релігійного фонду, створення та функціонування якого регулюється системою норм ісламського права. Активи вакфу формуються завдяки добровільному і зазвичай безповоротному пожертвуванню та спрямовуються на благодійні цілі або цілі, які відповідають ісламському праву.

Система вакфів є одним із наріжних каменів ісламської цивілізації. Вакфи як філантропічні установи традиційно відігравали ключову роль у розвитку освіти, науки, охорони здоров’я, юриспруденції. З економічної точки зору вакф можна розглядати як ощадно-інвестиційний механізм, де ресурси не споживаються, а інвестуються в певну діяльність, яка забезпечує дохід.

У статті описано модель утворення та функціонування традиційного вакфу: засновник вакфу (вакіф) передає майно спеціальному управителю (мутаваллі) для використання з певною метою на користь визначених бенефіціарів. Проаналізовано основні типи вакфів – благодійний (створений з певною благодійною метою) і сімейний (створений для підтримки сім’ї), а також об’єднаний вакф, який поєднує елементи обох попередніх.

Встановлено, що дійсний вакф повинен відповідати п’яти умовам. По-перше, активи, передані до вакфу, мають бути кількісно визначеною власністю, яку можна продати. По-друге, вакф має бути заснований для досягнення благочестивих цілей, що може включати благодійність та підтримку сім’ї. По-третє, активи, передані до вакфу, повинні бути певними та визначеними, що унеможливлює, наприклад, створення вакфу щодо майбутнього об’єкта. По-четверте, вакф повинен бути безумовним, безстроковим і невідчужуваним. По-п’яте, вакіф повинен мати повну правоздатність та дієздатність.

У статті також аналізуються доктринальні обмеження для вакфів, зокрема принцип безстроковості існування вакфів та принцип невідчужуваності майна, переданого до вакфу. Сьогодні ці доктринальні обмеження можна обійти завдяки гнучкішому тлумаченню вимог до вакфів деякими школами ісламського права, а також модернізації вакфів шляхом запозичення концепцій з права довірчої власності (трастів).

Європейські стандарти організації та здійснення наукових досліджень та їх правове забезпечення в Україні

2025-01-21T23:35:34+02:00

Стаття присвячена визначенню європейських стандартів організації та здійснення наукових досліджень та правових засад їх упровадження в Україні в аспекті інтеграції України у Європейський дослідницький простір. Серед основних принципів організації та функціонування Європейського дослідницького простору (ЄДП): відкритість та взаємодія між вченими, дослідженнями, науковими закладами; єдина система нормативних актів та стандартів для наукових досліджень; кар’єрний розвиток як можливість покращення умов праці для дослідників, забезпечення їх соціально-економічної підтримки; міжнаціональна співпраця. Основними засадами відкритої науки як зберігання, управління та обмін даними про дослідження повинні відповідати керівним принципам FAIR: доступність, взаємодія, можливість багаторазового використання. Правові засади забезпечення цих принципів визначаються законами України «Про наукову і науково-технічну діяльність» та «Про хмарні послуги», а також низкою підзаконних актів, які, переважно мають концептуальний характер.

Наголошено, що в умовах триваючої війни вкрай складним завданням видається упровадження в повному обсязі механізмів забезпечення європейських стандартів у сфері наукових досліджень, особливо в частині кар’єрного розвитку як можливості покращення умов праці для дослідників. В аспекті запровадження та підтримання єдиної системи нормативних актів та стандартів для наукових досліджень у всій Європі важливим є забезпечення скоординованих дій всіх уповноважених та зацікавлених суб’єктів у науковій, освітній сферах та їх тісний зв’язок із виробничим сектором. У зв’язку з чим потрібно створити умови для появи попиту на інноваційні технології.

Відповідність організації та здійснення наукових досліджень також потребує сучасної системи управління в сфері науки, здатної виробити внутрішню та зовнішню (міжнародну, в тому числі європейську) правову політику на віддалену та найближчу перспективу, здійснювати системний та прогнозний вплив на розвиток науки в її міждисциплінарному та міжсекторальному різноманітті, та відповідних суспільних відносин.

Реалізація принципу верховенства права у практиці Європейського Суду з прав людини

2025-01-22T00:01:24+02:00

Стаття присвячена дослідженню деяких аспектів реалізації принципу верховенства права у практиці Європейського Суду з прав людини. Автор зазначає, що принцип верховенства права є основною складовою міжнародних правових актів, які регламентують права людини та основоположні свободи. Наголошується, що Конституція України проголошує, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, але самого поняття «верховенство права» не розкрито в національному законодавстві у повному обсязі. Принцип верховенства права є фактично єдиним ефективним засобом забезпечення непорушності демократії.

Розглядаються окремі елементи цього принципу як його невід’ємні частини та обов’язкові передумови, через які Європейський Суд з прав людини розкриває зміст верховенства права. Автор наводить приклади групування окремих вимог верховенства права у практиці Європейського суду з прав людини. Автор зазначає, що немає уніфікованих підходів до розуміння точного змісту принципу верховенства права ні у теорії, ні у практиці. Обґрунтовується, що елементами верховенства права у практиці Європейського Суду з прав людини виступають законність, правова визначеність, справедливість судочинства та дотримання прав людини. Головним елементом верховенства права у практиці Європейського суду з прав людини є законність. Вимога законності має формальні (процедурні) та матеріальні аспекти (вимоги до якості закону). Зазначено, що вимога дотримання прав людини та визнання їх пріоритетності є ключовим у практиці Європейського суду з прав людини. Випадки обмежень прав людини мають відповідати принципу пропорційності.

Проаналізовано положення документів Венеціанської комісії щодо розуміння змісту принципу верховенства права, досліджено діяльність Європейського Суду з прав людини у забезпеченні принципу верховенства права в процесі захисту прав і свобод людини.

Зроблено висновок, що судова практика Європейського суду з прав людини є основою для розуміння сутності верховенства права як принципу. Наголошується, що практика Європейського суду з прав людини позитивно впливає на показники посилення верховенства права у державі, сприяє удосконаленню кожного окремого елемента цього принципу та усіх їх у сукупності.

Універсальні правові стандарти стійкого суспільства у контексті права на гідне життя

2025-01-22T00:16:10+02:00

Нині в межах Стійкого розвитку потреби нинішнього покоління задовольняються без шкоди інтересам майбутніх поколінь, що характеризується трьома його орієнтирами. Стійка соціальність, одне з найсильніших опор, займає одне з найважливіших місць у забезпеченні гідного життя людей. Суспільство може досягти поліпшення добробуту людей шляхом адекватного забезпечення їх основних прав у рамках сталої соціальності. Іншими словами, Стійкий розвиток – це діяльність з використання всіх засобів для захисту людства в найбільш ідеальній формі та збереження його існування на тривалий час. Ця діяльність стосується всіх однаково, без різниці між поколіннями, і спрямована на рівний розподіл природних ресурсів між ними, маючи на увазі зрештою діяльність урядів, спрямовану на постійні, але повністю задовольняємі потреби. Держави повинні здійснювати політику, спрямовану на захист прав не лише сьогодення, а й потенційних громадян, які існуватимуть у майбутньому.

В історичному аспекті сталий розвиток, що включає п’ять етапів розвитку, розглядається в контексті взаємин, і ми спостерігаємо три напрями: екологічний, економічний та соціальний. Хоча екологічна та економічна стійкість досить вивчені, дослідники приділяють порівняно мало уваги соціальній стійкості. Однак соціальна стійкість включає фактори, спрямовані на підвищення добробуту людей і забезпечення гідного рівня життя.

У статті розглядаються джерела, що відображають етапи розвитку та правові основи секторів соціальної стійкості, запланованих як Цілі розвитку тисячоліття, аналізуються одинадцять із сімнадцяти цілей як соціальні права, а також наводяться посилання на дослідження різних авторів з цього питання. Крім того, в дослідницькій роботі автор висуває ідею забезпечення соціальних благ як найважливішої умови досягнення сталого розвитку, ідею про те, що ця мета є головною умовою шляху до двох інших (економічного та екологічного) обстоюються цілі, озвучуються пропозиції та рекомендації в цьому напрямі.

Правові питання використання геостаціонарної орбіти: між національними інтересами та міжнародним космічним правом

2025-01-22T00:32:08+02:00

Стаття присвячена дослідженню правових питань використання геостаціонарної орбіти (ГСО) у контексті національних інтересів та міжнародного космічного права. ГСО є дефіцитним природним ресурсом, що має вкрай важливе значення для розміщення телекомунікаційних, метрологічних, навігаційних космічних апаратів, а також розв’язання наукових і військових завдань. Через обмеженість геостаціонарних позицій, використання орбіти є предметом міжнародної конкуренції, що потребує ефективного правового регулювання для забезпечення справедливого до неї доступу та усунення потенційних міждержавних конфліктів.

Відзначена правотворча діяльність Міжнародного союзу електрозв’язку (МСЕ), який відповідає за розподіл геостаціонарних сегментів, необхідних для функціонування космічних апаратів. Механізм розподілу обмежених природних ресурсів між державами передбачає застосування МСЕ таких додаткових критеріїв як тип та геопросторове відношення території певної держави. Окреслено правові наслідки ухваленої Боготської декларації, відповідно до якої ГСО розглядається як природний ресурс, що не є частиною космічного простору. Особливу увагу приділено нормам конституційного права Колумбії та Еквадору, що передбачають реалізацію абсолютного та виключного суверенітету цих держав щодо сегментів орбіти геостаціонарних супутників, які відповідають їхнім територіям.

Установлено, що регулювання геостаціонарних відносин на внутрішньодержавному рівні породжує низку правових питань щодо співвідношення національних інтересів і міжнародних зобов’язань держав у сфері використання орбітальних ресурсів.

Визначено, що конституційно-правове визнання сегментів ГСО частиною території окремих екваторіальних держав демонструє суттєві відхилення від усталених норм і принципів міжнародного космічного права. Підкреслюється необхідність модернізації міжнародного космічного права – формування нових міжнародно-правових конструкцій, спрямованих на вдосконалення інструментів, що забезпечують справедливий і ефективний розподіл компонентів орбіти геостаціонарних супутників.

Міжнародні та національні неурядові організації у сфері захисту правозахисників

2025-01-22T00:48:19+02:00

Стаття присвячена висвітленню діяльності міжнародних і національних неурядових організації у сфері захисту правозахисників; визначенню їх місця і ролі в існуючій міжнародній і національній правозахисних системах. Зосереджено увагу на діяльності таких неурядових правозахисних організацій як: Міжнародна федерація прав людини (FIDH), Всесвітня організація проти катувань (OMCT), «Обсерваторія із захисту правозахисників», Amnesty International, Front Line Defenders (FLD), Міжнародна коаліція жінок-правозахисників (WHRDIC) та ін. Констатовано, що існує тенденція до збільшення чисельності неурядових організацій на африканському континенті у відповідь на чисельні порушення прав правозахисників. Серед таких організацій зазначено: Інститут прав людини та розвитку в Африці (IHRDA), Західноафриканська мережа правозахисників (WAHRDN), AfricanDefenders (Панафриканська мережа правозахисників), Мережа правозахисників Центральної Африки (REDHAC), Мережа африканських національних правозахисних установ (NANHRI), DefendDefenders (Проект правозахисників Східної Африки та Африканського Рогу (EHAHRDP)), SouthernDefenders (Мережа правозахисників Південної Африки (SAHRDN)).

Зроблено висновок про те, що значення міжнародних і національних неурядових організації полягає в тому, що вони: по-перше, є невід’ємною складовою міжнародного універсального і регіонального механізмів захисту прав людини, оскільки правозахисникам гарантуються права, передбачені міжнародними актами з прав людини, отже, у разі їх порушення, вони мають право звернутися до контрольних (договірних) органів, передбачених міжнародними угодами (Комітет прав людини, Європейський суд з прав людини, Комітет проти катувань та ін.); по-друге, означені організації сприяють відстоюванню прав і свобод правозахисників з урахуванням особливостей регіону, національного законодавства; акцентують увагу на дотримані гендерної рівності; докладають суттєвих зусиль щодо удосконалення існуючої правової основи захисту правозахисників, розширення прав цієї категорії осіб, зважаючи на змінну ситуацію у світі з правами людини та з викликами сьогодення.

Способи (методи) тлумачення права в практиці Суду Справедливості ЄС

2025-01-22T01:05:11+02:00

Суд Справедливості Європейського Союзу (Court of Justice of the European Union) використовує в своїй діяльності різноманітні інструменти, серед яких важливими є способи тлумачення. За допомогою цілого спектру способів (методів) тлумачення він заповнює існуючі прогалини в праві або роз’яснює значення і сферу застосування норм права Європейського Союзу. Суд Справедливості ЄС в правоінтерпретаційній діяльності використовує способи, застосовувані як в національному, так і міжнародному праві. Однак їх використання при тлумаченні права ЄС дещо відрізняється.

Науковці, на основі аналізу правоінтерпретаційної практики Суду Справедливості ЄС, виділяють різноманітні способи (методи) тлумачення, серед яких основними є мовний, системний, телеологічний, а також історичний та ін. Поєднання таких методів дозволяє адаптувати право ЄС до мінливих умов та уніфікувати його багатомовну природу. В роботі основний акцент робиться на найчастіше застосовуваних методах тлумачення: філологічному, системному та телеологічному.

Філологічне тлумачення застосовується Судом Справедливості ЄС дещо інакше, ніж в загальноприйнятому класичному сенсі. Це є наслідком мультилінгвістичної природи права ЄС, що впливає і на порядок, і на черговість використання цього способу тлумачення. Системний спосіб вказує на необхідність такого результату тлумачення, яке дозволило би об’єднати норми права ЄС у змістовну цілісність та узгодженість в межах складної системи джерел права ЄС, з урахуванням ієрархії первинного та вторинного права. Важливими в цьому аспекті є загальні принципи права ЄС. В результаті застосування Судом Справедливості ЄС системного механізму тлумачення забезпечується уніфікація розуміння права ЄС у правових системах, що діють у різних державах-членах. Телеологічне тлумачення в практиці Суду Справедливості ЄС закладає основи прецедентного права, з врахуванням наявності в актах права ЄС розлогих преамбул.

Аналіз способів, методів і практики тлумачення норм права ЄС необхідний для підготовки вітчизняної правової системи та національних судів до співпраці в рамках діяльності Суду Справедливості ЄС.

Сутність та зміст легітимації юридичних осіб за законодавством України

2025-01-25T15:37:18+02:00

У статті розглянуто загальнотеоретичні правові підходи до розуміння сутності та змісту легітимації юридичних осіб, зроблено акцент на її комплексності та міжгалузевому характері, визначено загальне поняття легітимації юридичної особи, що ґрунтується на значенні терміну «легітимація» та сутності самої процедури. Також проведено етимологічний та науковий порівняльний аналіз понять «легалізація» та «легітимація» для позначення процесу узаконення юридичної особи і зроблено висновок, що саме термін «легітимація» є найбільш прийнятним і таким, що відображає сутність самої процедури узаконення організацій зі статусом юридичної особи.

Автори визначили, що легітимація юридичних осіб – це сукупність юридично значимих дій та процедур, спрямованих на визнання державою факту виникнення нових суб’єктів права зі статусом юридичної особи та узаконення здійснюваної ними діяльності на підставах та за умов, передбачених законом. Зміст легітимації складає ряд юридичних процедур, головними з яких є державна реєстрація створення юридичної особи; ліцензування; дозвільні процедури. Легітимація юридичних осіб також може включати в себе ряд дій та процедур, які передують державній реєстрації створення юридичної особи або здійснюються після неї. Як правило, необхідність таких процедур прямо передбачені законом, саме тому вони є невід’ємною частиною легітимації юридичних осіб. Сама легітимація юридичної особи також є процедурою, оскільки передбачає визначену послідовність дій щодо узаконення юридичної особи та через яку реалізується найважливіша частина процесу її створення. Процедури легітимації є нормативно регламентованими, їх проходження супроводжується імперативними вимогами на всіх етапах, а отже, сама процедура легітимації є публічно-правовою, адміністративною, чим відрізняється від інших стадій і дій в процесі створення юридичної особи. Автори дійшли висновків, що зміст процедури легітимації є індивідуальним для кожної конкретної юридичної особи, містить свій комплекс юридичних дій та процедур і залежить від правових якостей юридичної особи (організаційно-правової форми, форми власності, сфери діяльності тощо).

Поняття «легат» в спадковому праві України

2025-01-25T17:20:25+02:00

Вказується, одним із проявів диспозитивності спадкового права є закріплена у статті 1237 Цивільного кодексу України, правова можливість встановити заповідальний відказ, що є втіленням свободи заповіту.

Норми спадкового права почали активно розвиватися ще за часів Стародавнього Риму. На кожному етапі розвитку зміст спадкового права зазнавав певних формацій та перетворень, що були пов’язані з розвитком держави, особливо її соціальної та економічної сфери. Хоча на всіх стадіях основою незмінно залишалося майнове правонаступництво. Особливістю римського спадкового права є те, що воно розвивалося паралельно з інститутом власності та сім’ї, адже мало сімейний характер зумовлений всеохоплюючою та абсолютною владою батька. Це означає, що власність зберігалася в межах однієї сім’ї, одного роду.

Якщо звернутися до сучасного спадкового права, то ми бачимо суттєву схожість. Так, сучасне спадкове право також забезпечує та охороняє перехід майна від померлого до його правонаступника. Ці норми закріплені в Цивільному кодексі України, а деякі положення також містяться в інших нормативних актах – наприклад, у Законі України «Про нотаріат». Поряд з спадкуванням за законом і заповітом в римському праві існувало сингулярне правонаступництво, тобто надання особі певних прав без покладання на неї обов’язків. Воно існувало в двох форма: легат та фідеїкоміс. Розглянемо більш детально, термін «легат» у спадковому праві України.

Легат - це заповідальний відказ, безоплатне заповідальне розпорядження спадкодавця, яке робилося в заповіті, щодо надання спадкоємцям деяких грошових сум або речей визначеній особі, на підставі чого виникало сингулярне спадкування. Тоді як, фідеїкоміс – це неформальний легат, усне або письмове розпорядження останньої волі спадкодавця, через яке він під чесне слово зобов’язує спадкодавця видати третій особі спадщину або її частку. За часів Стародавнього Риму особа мала право відмовитися від прийняття спадщини, аналогічне положення існує і в сучасному спадковому праві.

Громадські організації як основа формування правової ідеології сучасного суспільства

2025-01-25T17:36:13+02:00

Вказується, наша держава на конституційному рівні гарантує, що суспільне життя основується на засадах політичного, економічного та ідеологічного плюралізму. Проте, правова ідеологія повинна бути моністичною в її змістовному та функціональному підпорядкуванні верховенству права, адже за своєю природою є вагомим рушієм позитивної зміни правової дійсності. Як показує історичний досвід, правова ідеологія стала способом організації громадянського суспільства та його інституцій, вектором кардинальних світових трансформацій, домінантою розвитку та функціонування більшості держав, критерієм позитивного правового поступу.

У статті розкрито роль громадських організацій у формуванні правової ідеології українського суспільства. Розкриваючи потенціал діяльності громадських організацій у формуванні правової ідеології українського суспільства визначено такі їх функції у цьому процесі: громадянської та професійної соціалізації; функцію комунікації; нормативно-регулятивну, організаційну, опозиційну, захисну, виховну та кадрову функції. У статті з’ясовано, що серед найбільш популярних способів формування правової ідеології українського суспільства, які використовуються громадськими організаціями, і є вкрай значимими у військових умовах слід виокремити: волонтерську та благодійницьку діяльність, просвітницьку й наукову роботу, налагодження міжнародних зв’язків, надання підтримки соціально незахищеним громадянам, внутрішньо переміщеним особам, постраждалим від військових дій, і військовим та їхнім сім’ям.

У статті акцентується на тому, що роль громадських організацій у формуванні правової ідеології полягає передусім у досягненні загального соціального консенсусу, суспільного компромісу, на засадах усталеного, цілісного бачення ролі права в державі та громадянському суспільстві, а також у визначенні основних цілей, методів і механізмів правового регулювання. Одним із зобов’язань держави стосовно громадських організацій є нормативно-правове забезпечення їх діяльності та взаємодії з органами публічної влади, зокрема прийняття спеціальних законів, які визначають їх правовий статус.

Адміністративно-правовий механізм протидії домашньому насильству на територіях, на яких ведуться бойові дії: проблеми реалізації

2025-01-25T17:50:02+02:00

Стаття присвячена дослідженню адміністративно-правового механізму протидії домашньому насильству на територіях, на яких ведуться бойові дії, з урахуванням специфічних викликів, що виникають у цих умовах. Охарактеризовано проблему зростання рівня домашнього насильства в Україні на фоні активних бойових дій. Наводяться статистичні дані, що підтверджують загострення проблеми, зокрема, значне збільшення кількості звернень щодо домашнього насильства, попри зниження чисельності населення у зонах бойових дій.

Основна частина дослідження зосереджена на вивченні специфічних факторів, які сприяють виникненню домашнього насильства в умовах війни. Автори визначають такі фактори, як економічна нестабільність, зростання рівня стресу, посттравматичні стресові розлади серед військовослужбовців, а також соціальні, культурні й правові бар’єри, які обмежують можливості протидії домашньому насильству. Звертається увага на особливості домашнього насильства у сім’ях військових, обумовлене психологічним напруженням, полегшеним доступом до зброї та, в окремих випадках, маргінальною поведінкою.

У статті детально розглянуто адміністративно-правовий механізм протидії домашньому насильству, що базується на національному законодавстві України та міжнародних актах. Зроблено акцент на змінах адміністративного законодавства щодо протидії домашньому насильству до поточних викликів. Розглянуті нововведення 2024 року до Кодексу України про адміністративні правопорушення, які стосуються запобігання та протидії домашньому насильству.

Окрема увага приділяється важливості організаційних заходів, які мають бути спрямовані на посилення взаємодії між державними органами, місцевим самоврядуванням, громадськими організаціями та міжнародними партнерами. До таких заходів належать створення спільних робочих груп, розповсюдження інформації про сервіси підтримки постраждалих, розробка спеціальних протоколів сумісних дій і формування реабілітаційних програм, що мають сприяти забезпеченню соціальної стабільності.

Економічний порядок та конституційний лад

2025-01-25T18:07:25+02:00

Вказується, архітектура сучасної держави та її соціально-економічний розвиток базуються на двох основоположних категоріях - конституційному ладі та економічному порядку. Ці категорії утворюють комплексну систему взаємозалежних відносин: з одного боку, норми конституції окреслюють правове поле для економічної діяльності, а з іншого - економічні процеси впливають на втілення конституційних принципів і дотримання прав громадян.

У статті досліджується взаємозв’язок між конституційним ладом та економічним порядком як фундаментальними категоріями, що визначають архітектуру сучасної держави. Проаналізовано теоретичні підходи до розуміння сутності конституційного ладу та його співвідношення з категоріями «державний лад» і «суспільний лад». Висвітлено особливості конституційно-правового регулювання економічних відносин та роль конституції у формуванні економічної системи держави. Обґрунтовано, що конституційний лад передбачає не лише формальне конституційне оформлення державно-суспільних відносин, але й обов’язкове визнання державною владою своєї обмеженості правом та суверенного права народу на здійснення влади. Досліджено трансформацію ролі держави в економічній сфері та її відображення в сучасних конституціях, зокрема щодо захисту конкуренції, протидії монополізації, підтримки національного виробника та забезпечення соціальної спрямованості економічної політики. Розглянуто особливості становлення економічної системи України в контексті переходу від планово-командної до ринкової економіки та необхідність формування такої економічної моделі, яка б відповідала національним особливостям. Підкреслено важливість забезпечення балансу між економічною свободою та державним регулюванням, між приватними економічними інтересами та суспільним благом. Визначено, що ефективність конституційно-правового регулювання економічних відносин залежить від врахування національних особливостей та історичних умов розвитку держави при формуванні економічної моделі та механізмів її правового забезпечення.

Публічний порядок як правова категорія: доктринальний аналіз

2025-01-25T18:33:49+02:00

Сучасна правова доктрина розглядає публічний порядок як багатогранну юридичну конструкцію, що інтегрує ключові принципи правопорядку, етичні норми суспільства та базові правові цінності.

У статті досліджується інститут публічного порядку як комплексне правове явище в системі цивільного права України. На основі аналізу наукових джерел та законодавства розкривається сутність та зміст категорії публічного порядку, її особливості та значення для правової системи. Особлива увага приділяється дослідженню публічного порядку в контексті недійсності правочинів та міжнародного приватного права. Аналізується проблема визначення змісту публічного порядку в судовій практиці та доктрині, його співвідношення з нормами цивільного законодавства. Розглядаються теоретичні та практичні проблеми застосування категорії публічного порядку як підстави нікчемності правочинів. Досліджено історичний розвиток концепції публічного порядку від римського права до сучасності, її трансформацію в радянський період та особливості розуміння в умовах ринкової економіки. Окрема увага приділяється аналізу публічного порядку як механізму обмеження застосування іноземного права в міжнародному приватному праві. Проаналізовано підходи до визначення публічного порядку в законодавстві та судовій практиці України, зокрема окремі позиції Верховного Суду України щодо тлумачення цієї категорії. Досліджено проблематику співвідношення публічного та приватного права у контексті публічного порядку, а також особливості його застосування у різних правових системах. Розглянуто специфіку застосування категорії публічного порядку в міжнародному комерційному арбітражі та при визнанні і виконанні іноземних судових рішень. На основі проведеного дослідження обґрунтовується необхідність чіткого законодавчого визначення категорії публічного порядку та вдосконалення механізмів його застосування в судовій практиці. Зроблено висновок про подвійну природу публічного порядку в цивільному праві та його важливе значення для захисту фундаментальних інтересів суспільства і держави. Запропоновано шляхи вдосконалення правового регулювання публічного порядку з урахуванням міжнародного досвіду та сучасних тенденцій розвитку права.

Визначення поняття та цілі сталого розвитку

2025-01-25T18:45:48+02:00

Стаття досліджує поняття сталого розвитку, його теоретичні основи, глобальну еволюцію та практичну реалізацію в Україні. Сталий розвиток визначається як комплексний процес, що спрямований на гармонізацію соціальних, економічних і екологічних складових з метою ефективного використання, збереження та відновлення природного середовища. Основний акцент робиться на забезпеченні умов, які дозволяють досягти високої якості життя для сучасного та майбутніх поколінь. Ідея сталого розвитку виникла внаслідок інтеграції трьох ключових підсистем: економічної, соціальної та екологічної, і ґрунтується на принципі їх збалансованості.

Висвітлюється глобальний контекст розвитку ідей сталого розвитку. Зокрема, аналізується перехід від Цілей розвитку тисячоліття (2000) до Цілей сталого розвитку (які були ухвалені Організацією Об’єднаних Націй у 2015 році). Цілі сталого розвитку охоплюють 17 цілей і 169 завдань, спрямованих на подолання бідності, зменшення нерівності, захист навколишнього середовища, стимулювання сталого економічного зростання та зміцнення інституційного потенціалу. У статті розглядаються такі важливі аспекти, як забезпечення доступу до якісної освіти, гендерної рівності, охорони здоров’я, боротьби зі зміною клімату та збереження екосистем суші й океанів. Наголошується, що успіх в одній із цілей залежить від прогресу в інших, що вимагає інтегрованого підходу.

Особливу увагу приділено впровадженню Цілі сталого розвитку в Україні. Зокрема, стаття описує адаптацію глобальних цілей до національних умов, розроблення національної системи, яка включає 86 завдань, створення індикаторів для моніторингу виконання та визначення цільових орієнтирів до 2030 року. Увага зосереджена на політичній підтримці Цілей сталого розвитку, яка була закріплена через ухвалення стратегічних документів, таких як Національна доповідь «Цілі сталого розвитку: Україна» та зміни до урядового регламенту, які враховують досягнення Цілей сталого розвитку у процесі державного планування.

Розглядається важливість моніторингу виконання Цілей сталого розвитку, удосконалення національної статистичної системи та запровадження постійного контролю за індикаторами. Згадується перший добровільний національний огляд виконання Цілей сталого розвитку, представлений Україною на міжнародній арені у 2020 році. Також наголошується на необхідності ефективного фінансування сталого розвитку, включаючи залучення міжнародних ресурсів і оптимізацію наявних механізмів. Описуються ініціативи міжнародних організацій, таких як ПРООН, ВООЗ і ЮНІСЕФ, у співпраці з українським урядом для вдосконалення механізмів фінансування Цілей сталого розвитку.

Стаття підкреслює значущість міжгалузевої співпраці, забезпечення прозорості, підзвітності та участі всіх зацікавлених сторін у процесі сталого розвитку. Акцент зроблено на необхідності інтеграції прав людини, охорони здоров’я та захисту довкілля в усі аспекти політики та планування. Висвітлюються виклики, пов’язані з нестачею ресурсів, невідповідністю політик і необхідністю глобальної координації. Підкреслюється, що успішна реалізація Цілей сталого розвитку можлива лише за умови мобілізації фінансових ресурсів, впровадження інновацій та посилення міжнародного партнерства.

Зміст правового механізму забезпечення соціальної безпеки держави

2025-01-25T18:56:04+02:00

Стаття присвячена з’ясуванню сутнісного змісту правового механізму забезпечення соціальної безпеки сучасної України. Встановлюється, що правовим механізмом забезпечення соціальної безпеки держави є узгоджений з принципами права комплекс елементів, передбачених чинним законодавством форм, способів і засобів забезпечення соціальної безпеки, а також процесів (відносин), в яких суб’єкти забезпечення соціальної безпеки держави планують, створюють, охороняють, захищають і відновлюють умови, за яких в державі усуваються соціальні ризики, а ті, які не підлягають усуненню – компенсуються. Автором обґрунтовується, що цей правовий механізм характеризується рядом особливих характеристик. По-перше, цей правовий механізм має очевидний системно-організаційний характер і ґрунтується на загальній політиці держави в соціальній та суміжних сфері. По-друге, розглядуваний механізм створений та діє за принципом поєднання дії загальних норм соціального законодавства і спеціальних норм адміністративного законодавства. По-третє, для цього механізму характерним є те, що він враховує специфіку реальних і потенційних соціальних ризиків та викликів для соціальної безпеки держави, поширюючи свою дію на все населення держави. По-четверте, передбачає дію системи суб’єктів забезпечення соціальної безпеки держави. У статті наголошується на тому, що правовий механізм забезпечення соціальної безпеки держави є системою елементів, до складу якої належать, по-перше, принципи забезпечення соціальної безпеки держави. По-друге, важливим компонентом цього механізму є норми чинного законодавства, які регулюють різні аспекти забезпечення соціальної безпеки держави. По-третє, складовим елементом цього механізму є суб’єкти забезпечення соціальної безпеки. У висновках до статті узагальнюються результати проведеного наукового дослідження.

Обґрунтування правомірної поведінки особи як гарантії безпеки та цілісності держави

2025-01-25T19:10:00+02:00

У статті наголошено на тому, що збереження цілісності держави є можливим завдяки свідомому дотриманню громадянами законів, моральних і правових норм, високому рівню правосвідомості і правової культури населення, поваги до правопорядку, які й визначають правову і правомірну поведінку громадян. Зауважено, що цілісність держави ‒ це складний і багатогранний процес, який вимагає збалансованого підходу до узгодження індивідуальних і суспільних інтересів, а також гармонійної взаємодії між державою та громадянами. Відзначено, що основою розуміння впливу правомірної поведінки на цілісність держави є людина, рівень і глибина її соціалізації, розвиненість політичної і правової свідомості, правової культури взагалі, громадянська позиція та інші чинники. Однозначно, що правомірна поведінка громадян створює умови для стабільного та безпечного функціонування держави. Вона сприяє підтриманню громадського порядку, захисту прав і свобод громадян, а також забезпечує цілісність та безпеку країни. Натомість розкриття причин, проявів і наслідків протиправної поведінки як загрози соціальній стабільності, миру та безпеці, відіграють не менш важливу роль, а тому їх подальший аналіз матиме актуальність для обґрунтування правомірної поведінки особи як гарантії безпеки та цілісності держави. І, нарешті, з’ясовано, в який спосіб можна впливати на людину (громадянина) з точки зору її правового виховання, розвитку правової культури та громадянської свідомості. Зауважено, що особлива роль у виконанні означених завдань належить освітнім установам, які мають забезпечувати не лише отримання академічних знань, але й формування у молоді розуміння соціальної важливості правомірної поведінки. Крім того, констатовано, що вагому роль у зміцненні національної безпеки та стабільності відіграють міжнародна співпраця та підтримка, активна участь України у глобальних і регіональних зустрічах, конференціях, організаціях. Лише при взаємодії названих та багатьох інших чинників можна досягти справжньої цілісності та стійкості держави.

Щодо питань адаптації норм Кодексу України про адміністративні правопорушення відповідно до положень Стамбульської конвенції

2025-01-25T19:24:19+02:00

Стаття присвячена аналізу питань адаптації норм Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП) відповідно до положень Стамбульської конвенції, що стало наслідком ратифікації Україною цього міжнародного документа. Особливу увагу приділено змінам, передбаченим Законом України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та інших законів України у зв’язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами».

У статті розглянуто ключові нововведення, зокрема: посилення адміністративної відповідальності за домашнє насильство та насильство за ознакою статі; виокремлення правопорушення «насильство за ознакою статі» в нову самостійну норму, що дозволяє чітко розмежувати його від інших видів насильства та забезпечити належний збір статистичних даних відповідно до вимог Стамбульської конвенції; введення окремої частини статті 173-2 КУпАП, яка передбачає адміністративну відповідальність за домашнє насильство, вчинене стосовно дітей; введення нових складів правопорушень, таких як сексуальне домагання, включаючи використання електронних комунікацій; обмеження можливості звільнення від адміністративної відповідальності при малозначності правопорушення щодо випадків, пов’язаних із домашнім насильством; розширення правового статусу потерпілих осіб, включаючи дітей, які стали свідками насильства (малолітні та неповнолітні особи визнаються потерпілими, якщо вони були присутні під час вчинення домашнього насильства); підвищення ефективності превентивних заходів, зокрема адміністративного затримання, яке передбачає збільшення до 12 годин строку адміністративного затримання осіб у випадках вчинення ними домашнього насильства, насильства за ознакою статі або невиконання термінового заборонного припису, у необхідних випадках, для встановлення особи або з’ясування обставин правопорушення.

Проаналізовано виклики, що постають у процесі імплементації норм Конвенції в національне законодавство, зокрема необхідність узгодження правозастосовної практики, підготовки кадрів у сфері правоохоронної діяльності та покращення міжвідомчої взаємодії у сфері протидії домашньому насильству. Висвітлено значення цих змін для наближення України до європейських стандартів захисту прав людини та ефективного реагування на прояви домашнього насильства.

Роль ЗМІ у забезпеченні державної політики у сфері прав людини

2025-01-25T19:36:32+02:00

Дослідження обумовлене зростаючою роллю інформаційного простору у забезпеченні стабільності держави, дотриманні демократичних принципів та захисті прав людини. В умовах глобалізації, активного розвитку цифрових технологій та посилення інформаційних загроз, включаючи пропаганду та кіберзлочинність, важливість ЗМІ як інструменту впливу на суспільство та гарантії свободи слова є більш ніж очевидною. Особливо це актуально для України, яка стикається з військовими викликами та інформаційною агресією, що вимагає вдосконалення нормативно-правового регулювання та формування ефективної інформаційної політики.

Підкреслюється значення ЗМІ як найважливішого інструменту просування та реалізації державної політики у сфері прав людини. ЗМІ відіграють вирішальну роль у формуванні громадської думки, сприянні прозорості державного управління та забезпеченні прав громадян на доступ до інформації. Зважаючи на численні виклики, з якими ми стикаємося сьогодні, зокрема військові конфлікти, інформаційні війни, поширення дезінформації та маніпулятивного контенту, питання про те, як держава та ЗМІ можуть співпрацювати для створення безпечного та демократичного інформаційного простору, є надзвичайно важливим.

У статті проаналізовано нормативно-правову базу, що регулює діяльність ЗМІ в Україні, а також функції ЗМІ щодо утвердження принципів верховенства права, забезпечення доступу до інформації, моніторингу порушень прав людини та їх висвітлення. нормативно-правова база, що регулює діяльність ЗМІ в Україні, а також функції ЗМІ щодо утвердження принципів верховенства права, забезпечення доступу до інформації, моніторингу порушень прав людини та їх висвітлення. Особливу увагу приділено викликам щодо обмеження свободи слова, впливу цензури та забезпечення інформаційної безпеки державою.

Наголошується на важливості формування державної інформаційної політики, яка забезпечує баланс між забезпеченням національної безпеки та дотриманням прав і свобод громадян. Підкреслюється важливість співпраці між урядом, ЗМІ та громадянським суспільством у створенні ефективної інформаційної екосистеми, яка сприяє розвитку демократії та захисту прав людини.

Роль і значення Кирила Трильовського в юридичному оформленні українського січового руху

2025-01-25T20:11:15+02:00

У статті аналізуються роль і значення К. Трильовського в юридичному оформленні українського січового руху. Зауважується, що перші січові організації виникли в українських землях внаслідок конституційних перетворень та політичного реформування імперської влади Австро-Угорщини. Конституційний закон 1867 року передбачав, що всі народності, які проживали на території імперії, оголошувалися рівними перед законом. Їм декларувалися рівні права. Однак на практиці проголошені норми часто не відповідали букві закону. Це спричинило самоорганізацію українських національно-патріотичних сил та сприяло появі низки освітніх, громадських та культурно-просвітницьких організацій. Однією із таких організацій було засноване К. Трильовським товариство «Січ». Відзначається, що одним із важливих напрямів функціонування січових організацій проголошувалась їх підготовка до майбутньої боротьби за власну державність і незалежність. Враховуючи державно-політичні суперечки між європейськими країнами та їхні можливі наслідки для українців, К. Трильовський та його однодумці усвідомлювали, що «Січі» повинні виступити у майбутньому конфлікті як окрема військова сила. З огляду на це постала необхідність юридичного оформлення товариства «Січ», що в умовах польсько-австрійського режиму було вкрай проблематично. Саме тому в процесі легалізації січових організацій К. Трильовський задекларував їх як пожежно-спортивні громадські об’єднання, що спрямовані на популяризацію спорту та культурно-просвітницької діяльності серед населення. Мережа січових товариств стрімко поширювалася по території західноукраїнських земель і за короткий проміжок часу об’єднала кілька тисяч українських патріотів. Констатується, що важливою метою діяльності січових організацій К. Трильовський вбачав відродження кращих традицій устрою Запорізької Січі, забезпечивши тим самим принципи рівноправ’я та справедливості серед населення, поваги до традицій українського державотворення в минулі історичні епохи. Водночас статутні документи мали на меті також врахування подібного досвіду державотворення національно-патріотичних організацій, які вже тривалий час функціонували на території чеських та польських земель.

Організаційна структура нотаріату та принципи її побудови

2025-01-25T20:20:33+02:00

Стаття присвячена дослідженню організаційної структури нотаріату та принципам його побудови. В цьому контексті зазначено, що організаційна структура нотаріату відображає компетенцію та систему нотаріальних органів та посадових осіб, які уповноважені здійснювати нотаріальну діяльність. Встановлено, що організаційна система нотаріату залежно від правового статусу її суб’єктів та наявності у них правомочностей щодо нотаріальної діяльності включає: 1) загальних суб’єктів, які можуть вчиняти будь-які нотаріальні дії – а) нотаріуси, які можуть бути як державними, так і приватними; б) уповноважені посадові особи, що залучені до нотаріальної діяльності через територіальну ознаку (ті, що знаходяться за межами території України або на території сільських населених пунктів); 2) спеціальних суб’єктів, що можуть вчиняти окремі нотаріальні дії у визначених законом випадках – уповноважені посадові особи, що залучені до нотаріальної діяльності через локальну ознаку.

Акцентовано увагу на тому, що організаційна система побудови нотаріату заснована, в першу чергу, на принципах всеохопленості та територіально-локальної доступності. Проаналізовано вплив цих принципів на діяльність усіх суб’єктів, що здійснюють нотаріальну діяльність в повній мірі або вчиняють окремі нотаріальні дії, незалежно від їх перебування на території України або поза її межами. Зазначено, що впровадження в Україні правового режиму воєнного стану опосередкувало потребу обов’язкового врахування законодавства про санкції, що має прояв у здійсненні додаткового контролю під час прийняття документів дипломатичними та консульськими інституціями на предмет статусу осіб, які звернулись та дотримання ними законодавства про правовий режим воєнного стану.

Виокремлено похідні принципи організації нотаріату, а саме: вчинення нотаріальних дій та прирівняних до них дій лише уповноваженими на те особами; можливість оскарження щодо вчинених нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні; зобов’язання підпорядковуватись Міністерству юстиції України незалежно від місця посадової особи, що вчиняє нотаріальну дію чи прирівняну до неї в системі нотаріату чи від місця вчинення нотаріальної дії; зобов’язання до реєстрації нотаріальних дій та прирівняних до них дій незалежно від місця посадової особи, що вчиняє нота- ріальну дію в системі нотаріату чи від місця вчинення нотаріальної дії тощо.