Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право

Конституційно-правові аспекти функціонування інститутів представницької демократії в Україні та Франції

2025-05-05T23:33:43+03:00

Довгий час політична теорія ставила під сумнів природу представницького зв’язку. Безумовно, менш всеосяжним є дослідження політичною соціологією ефективності представницької демократії з точки зору відповідності публічних дій очікуванням громадян. Представницька демократія – це політична система, яка дозволяє громадянам здійснювати своє право голосу для обрання представників, які прийматимуть рішення від імені народу. Представники обираються на визначений термін і несуть відповідальність за реалізацію політики та законодавства, спрямованих на інтереси своїх виборців.

Система представницької демократії працює, дозволяючи громадянам обирати своїх представників шляхом вільних і справедливих виборів. Виборці можуть обирати своїх представників, виходячи з їхніх політичних поглядів та вподобань. Після обрання представники повинні представляти інтереси своїх виборців і приймати рішення, які відображають їхні погляди.

Представницька демократія має значний вплив на соціальну справедливість. З одного боку, вона надає громадянам можливість брати участь у прийнятті політичних рішень та висловлюватися з важливих питань. Це дозволяє громадянам долучитися до процесу прийняття рішень та зробити так, щоб їхній голос був почутий. З іншого боку, представницька демократія дозволяє громадянам обирати своїх представників і покладати на них відповідальність за свої дії.

Представницька демократія – це інститут обмеження влади поза суспільством, що в кінцевому підсумку стати інститутом влади над громадою, але таким, що виходить її. З цього моменту існуватиме постійна неоднозначність і напруга між приналежністю громадян до цього уряду, який стає «їхнім» влади, і зовнішність, яка проявляється в праві на опозицію.

Феномен конституційно-правової відповідальності: від ціннісної характеристики – до формування аксіометрії сучасного конституціоналізму

2025-05-06T00:02:00+03:00

Сформульовано методологічні засади аксіології конституційно-правової відповідальності, що базуються на ціннісному підході. Завдяки цьому методу наповнюється змістом аксіологічна парадигма конституційно-правової відповідальності та в цілому сучасного конституціоналізму. Ціннісний підхід до конституційно-правової відповідальності виходить за нормативно-правові межі при визначенні пріоритетів у суспільному житті, включаючи конституційно-правову сферу. Визначено, що вплив цінністного підходу на доктринальні дослідження конституційно-правової відповідальності полягає в такому: під час дослідження конституційно-правових норм, відносин та процесів звернуто увагу на те, які саме моральні, ціннісні засади в наявності у них і чи вони взагалі присутні; дає можливість сформулювати як зміст самих конституційних цінностей, так і виробити механізм їх забезпечення та захисту з урахуванням стану суспільного розвитку; дозволяє привести норми чинного законодавства, які регламентують відносини у сфері конституційно-правової відповідальності у відповідність до конституційних цінностей.

Зазначається, що цінність конституційно-правової відповідальності має багатоаспектний характер та пов’язана із її комплексним функціональним призначенням для правової охорони конституції, розвитку конституціоналізму, правової держави та громадянського суспільства, забезпечення конституційного правопорядку тощо.

Робиться висновок, що сучасних умовах розвитку конституціоналізму, інститут конституційно-правової відповідальності потребує відповідного доктринального забезпечення та модернізації як на теоретичному, так і на законодавчому й правозастосовному рівнях з метою її відповідності потребам та умовам розвитку правової держави та громадянського суспільства та комплексної реалізації її ціннісних аспектів. Для сучасної конституціоналістики аксіологічні дослідження слід розвивати в напрямках не тільки аксіосфери конституційного права, а й аксіосфери конституційної держави. У силу зазначеного, найважливішим завданням ціннісної характеристики конституційно-правової відповідальності є закріплення та реалізація відповідних цінностей у межах формування аксіометрії конституціоналізму.

Репродуктивні права як складова прав четвертого покоління: теоретико-правовий аналіз

2025-05-06T00:16:08+03:00

У статті здійснено комплексний аналіз проблемних аспектів реалізації репродуктивних прав людини та громадянина в сучасних умовах. Встановлено, що репродуктивні права є невід’ємною складовою прав четвертого покоління, які базуються на незалежному та альтернативному виборі правомірної поведінки і пов’язані з особистою автономією індивіда. Досліджено правове регулювання репродуктивних прав в Україні, яке здійснюється нормами Конституції, Цивільного та Сімейного кодексів, законодавства про охорону здоров’я. Виявлено, що в національному законодавстві відсутній єдиний нормативний акт, який би комплексно регулював репродуктивні права, що призводить до численних правових прогалин.

Здійснено класифікацію репродуктивних прав на права позитивного характеру (право на штучне запліднення) та права негативного характеру (стерилізація, аборт). Проаналізовано проблеми правового регулювання допоміжних репродуктивних технологій, зокрема відсутність визначень ключових понять «безпліддя», «ембріон», «сурогатне материнство», «генетичні батьки», вікових обмежень для застосування ДРТ, правового статусу ембріона.

Досліджено міжнародну практику щодо стерилізації, зокрема справу V.C. проти Словаччини, яка продемонструвала важливість отримання інформованої згоди пацієнта. Проаналізовано проблему неврівноваженості прав подружжя при прийнятті рішень щодо стерилізації та аборту. Обґрунтовано необхідність законодавчого закріплення обов’язкової згоди другого з подружжя на проведення процедур, що можуть назавжди позбавити можливості мати спільних дітей.

Особливу увагу приділено дослідженню правового статусу ембріона як суб’єкта права, що набуває актуальності з розвитком репродуктивних технологій. Розкрито етичні та правові дилеми щодо балансу між правом на життя ембріона та репродуктивною свободою особи. Сформульовано рекомендації щодо вдосконалення правового регулювання репродуктивних прав в Україні.

Порівняльний аналіз статусу глави держави у Німеччині, Франції та Польщі

2025-05-06T00:26:22+03:00

У статті досліджується конституційно-правовий статус глав держав Німеччини, Франції та Польщі у контексті їхньої ролі в механізмі державного управління. Визначено главу держави як центральний елемент у структурі державної влади, від компетенції якого залежить характер держави, її форма правління та політичний режим.

Проведено аналіз історичної еволюції цього інституту, починаючи від сакрального уособлення волі Бога до сучасного демократичного представника інтересів народу. Визначено, в історії Німеччини, Франції та Польщі становлення інституту глави держави відбувалося в умовах особливих соціальних, політичних та правових традицій. Кожна із досліджуваних держав пережила різні політичні режими, які сформували особливості сучасного конституційно-правового статусу президентів. На сьогодні порядок обрання та припинення повноважень глав держав у цих країнах має специфічні особливості, зокрема, це стосується вікового цензу кандидатів на посаду президента, права на самовисування, нормативних обмежень щодо сумісництва посад, а також порядку та підстав застосування процедури імпічменту.

Виявлено, що у Німеччині президент виконує переважно репрезентативні функції з обмеженим політичним впливом, тоді як канцлер є фактичним керівником держави. У Франції та Польщі президенти володіють ширшими повноваженнями, особливо у сфері оборони, зовнішньої політики та виконавчої влади. Виявлені відмінності пояснюються специфікою історичного розвитку, традиціями та особливостями політичної культури кожної з держав.

Встановлено, з одного боку, поняття «глава держави» можна вважати родовим, оскільки якщо не отримати статус президента і монарха, відповідно не можна отримати статус глави держави. Особа, яка стає президентом або монархом, відповідно стає на верхівці державного механізму, тобто стає главою держави. З іншого боку, президент та монарх мають повноваження, значно ширші, ніж передбачає статус глави держави. Наголошено, враховуючи, що глава держави взаємодіє з усіма гілками влади – законодавчою, виконавчою і судовою, – його статус є маркером рівня демократичності, централізації чи децентралізації влади в державі, а також відображає загальну модель політичного управління.

Роль і місце демократії участі в багаторівневій системі управління в Європейському Союзі

2025-05-06T00:43:22+03:00

У статті досліджено роль і місце демократії участі в багаторівневій системі управління Європейського Союзу (ЄС) в контексті перспектив вступу України до ЄС. Зазначено, що отримання Україною статусу кандидата на членство в ЄС активізувало виконання положень установчих договорів про заснування ЄС та закріпленого в Конституції України євроінтеграційного курсу.

Розглядаються ідеї зарубіжних та вітчизняних вчених, зокрема В.О. Серьогіна, Ф. Брана, Д.О. Бодіслава, К.В. Рэдулеску, А.І. Соловйова, О.Ю. Оржеля, О.М. Палія, Ю.Д. Полянського, С.М. Гладкової, С.В. Соколика, П.І. Крайника, Т.О. Гусаченка тощо, що дали змогу поміркувати щодо рівнів багаторівневої системи управління ЄС. Автор звертає увагу на необхідність розуміння правової природи багаторівневого управління, яке характеризується розподілом повноважень між наднаціональним, національним, регіональним і місцевим рівнями.

Встановлено, що багаторівневе управління ЄС не означає обмеження суверенітету держав-членів, натомість вказує на погоджене здійснення спільної політики. Основу цього процесу становить принцип участі, закріплений у Білій книзі Європейського управління 2001 року. У статті охарактеризовано суб’єктів багаторівневого управління та розмежовано їх повноваження.

Особливу увагу приділено демократії участі як ключовому інструменту забезпечення легітимності влади в ЄС. Автор дійшов висновку, що з метою дотримання стабільності належного управління «good governance» необхідно знайти золоту середину між участю громадян і довірою до представницьких органів, які мають повноваження ухвалювати складні стратегічні рішення.

Розглянуто її традиційні та цифрові форми: громадські консультації, громадянські панелі, електронні петиції, опитування тощо. У контексті цифровізації ЄС аналізуються платформи Have your word, SINAPSE, Citizens’ Engagement, що підвищують рівень залученості громадян до процесів прийняття рішень. Зроблено висновок, що демократія участі пронизує всі рівні управління – наднаціональний, національний і субнаціональний – забезпечуючи доступ громадян до процесів формування політики. Такий підхід сприяє зміцненню демократичної легітимності, прозорості та публічності діяльності європейських інституцій, а також адаптації України до європейських принципів управління.

Вплив рішень ЄСПЛ на захист прав людини: виклики сучасного світу

2025-05-06T00:53:34+03:00

Вказується, належна охорона фундаментальних прав особи виступає ключовим критерієм існування справжньої правової держави. Висвітлення функціонування Європейського суду з прав людини набуває все більшого поширення в інформаційному просторі. Значимість цієї інституції з часом не лише не зменшується, а й посилюється. На сьогодні ЄСПЛ перетворився на дієвий механізм правового захисту для тих громадян, які вичерпали можливості добитися справедливості в межах національної правової системи.

У статті досліджено вплив рішень ЄСПЛ на захист прав людини крізь призму сучасних викликів та загроз. Зазначено, що недосконалість національної судової системи є очевидним фактом. При цьому Україна входить до п’ятірки країн з найбільшою кількістю звернень до Європейського суду з прав людини. Наголошено, що той факт, що дедалі більше людей звертається до Європейського суду з прав людини, засвідчує, що він є ефективним механізмом захисту їхніх прав і свобод. Проте ЄСПЛ є наддержавним механізмом захисту прав людини: його можливості обмежені його повноваженнями, широта яких визначається із врахуванням поваги до суверенітету держав-членів, які добровільно взяли на себе зобов’язання виконувати рішення Суду, в яких вони є сторонами. Ефективність механізму правового захисту, створеного Європейською конвенцією з прав людини, залежить не тільки від ефективності роботи Суду, а й від того, наскільки сумлінно держави виконують його рішення. І лише сукупність цих двох факторів має своїм наслідком забезпечення прав людини та основоположних свобод, передбачених Конвенцією. Зроблено висновок, що у контексті адаптації українського законодавства до законодавства ЄС забезпечення соціальних прав людини (право на гідний рівень життя та соціальний розвиток), політичних прав (дотримання міжнародних виборчих стандартів, права на об’єднання), захист прав людини є запорукою стабільних партнерських відносин з державами-членами ЄС. Україні необхідно й надалі докладати чималих зусиль для забезпечення дієвості Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, створити нові ефективні національні засоби правового захисту від її порушень, адаптувати національне законодавство до європейських стандартів. Тобто найефективніший і безпосередній захист прав та свобод людини, гарантованих Конвенцією, має забезпечуватися на національному рівні.

Правовий аналіз постмортальної репродукції в аспекті прав військовослужбовців

2025-05-06T01:04:20+03:00

У статті досліджується юридизація репродуктивних прав людини, а тим більше прав прямо пов’язаних з постмортальною репродукцією військовослужбовців. Зокрема, акцентується увага на тому, що постмортальна репродукція визначається як зачаття та народження дитини після смерті одного з батьків. Законодавство недостатньо регулює питання постмортальної репродукції, особливо щодо військовослужбовців, які зазнають травм репродуктивної системи під час військової служби. Зокрема, звертається увага на проблеми збереження репродуктивного матеріалу жінок-військовослужбовців, які стикаються з ризиком втрати репродуктивного здоров’я. Автор пропонує удосконалити законодавчу базу в нормах забезпечення безоплатного зберігання репродуктивних клітин після загибелі військовослужбовця та розширення прав спадкоємців щодо розпорядження цим матеріалом. Також у статті розглядаються міжнародні підходи до регулювання постмортальної репродукції, зокрема, концепція «біологічного заповіту», яка дозволяє особам за життя визначати долю свого біологічного матеріалу після смерті. Автор підкреслює важливість врахування репродуктивних прав як складової гендерної рівності та пропонує конкретні рекомендації щодо вдосконалення законодавства, в питаннях забезпечення соціальних гарантій для дітей, народжених після смерті батьків. Стаття наголошує на тому, що для ефективної реалізації постмортальної репродукції, необхідно: удосконалити нормативно-правові акти щодо репродуктивних прав жінок-військовослужбовців; у Порядку здійснення забору, кріоконсервації та зберігання репродуктивних клітин військовослужбовців та інших осіб на випадок втрати репродуктивної функції під час виконання обов’язків із оборони держави, захисту Вітчизни внести поправки: «що після припинення чи скасування воєнного стану зберігання репродуктивних клітин військовослужбовців здійснюється за рахунок державних коштів»; забезпечення соціальних гарантій батьків (жінки чи чоловіка) та дітей, народжених після смерті військовослужбовця. Стаття містить критичний аналіз існуючих нормативно-правових актів та пропозиції щодо їх удосконалення, що робить її актуальною для розвитку законодавства у сфері репродуктивних прав та соціального забезпечення військовослужбовців.

Окремі проблеми забезпечення неприпустимості обмеження права на судовий захист в умовах воєнного стану

2025-05-06T01:12:10+03:00

На відміну від деяких прав і свобод людини і громадянина, які можуть бути обмежені в умовах воєнного стану, в Україні право на судовий захист перебуває під абсолютним конституційним захистом – воно не може бути обмежене за жодних умов.

Стаття присвячена вивченню питання стосовно того, чи не містять норми Конституції України, які визначають права особи, що підпадають під режим можливого обмеження, елементів необмежуваного права особи на судовий захист та наскільки практична необхідність у з’ясуванні цього питання враховується суб’єктами, уповноваженими встановлювати відповідні обмеження, у процесі їх нормотворчої діяльності.

Мета дослідження полягає у здійсненні теоретико-правової оцінки актів чинного законодавства, якими встановлено окремі обмеження прав і свобод людини і громадянина, на предмет дотримання суб’єктами видання таких актів заборони обмеження права особи на судовий захист, а також у підготовці відповідних пропозицій у разі наявності підстав для цього.

На основі аналізу положень Конституції України, актів чинного законодавства щодо введення та продовження воєнного стану в Україні, а також документів комунікації Постійного представництвом України при Раді Європи із Генеральним секретарем Ради Європи автором виявлено окремі проблеми забезпечення неприпустимості обмеження права на судовий захист в умовах воєнного стану.

Зокрема, з’ясовано, що гарантія судового захисту права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації є об’єктом потенційного обмеження.

Також виявлено наявність передумов для ініціювання розгляду питання щодо внесення змін до п. 3 Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 64/2022 шляхом конкретизації його положень в частині зазначення у цій нормі ст. 32 Конституції України з метою виключення з тексту вказаного підзаконного акту положень, які охоплюють зміст ч. 4 ст. 32 Конституції України.

Проблеми правового регулювання діяльності органів місцевого самоврядування у сфері забезпечення соціальної політики на місцях щодо внутрішньо переміщених осіб

2025-05-06T18:26:28+03:00

Соціальні проблеми та пошук шляхів їхнього вирішення є безумовним супутником розвитку сучасного суспільства та держави. Соціальна політика є частиною внутрішньої політики держави та являє собою систему заходів, спрямованих на забезпечення добробуту населення, захист соціально вразливих груп, регулювання ринку праці, доступу до освіти, охорони здоров’я, поліпшення житлових умов та інших важливих соціальних аспектів. Внаслідок реформи децентралізації та постійного зростання важливості діяльності органів місцевого самоврядування соціальна політика стала одним із ключових напрямків їх роботи.

Повномасштабне вторгнення росії в Україну у 2022 році призвело до безпрецедентного збільшення кількості внутрішньо переміщених осіб. Вимушено покинувши рідні домівки, зазначені особи потребують особливої уваги з боку органів місцевого самоврядування на територіях, куди вони перемістились. Основними потребами внутрішньо переміщених осіб, які необхідно забезпечувати, є доступ до житла, право на соціальну допомогу, освіту, медичні послуги, працевлаштування тощо. В контексті децентралізації влади значна частина повноважень в зазначеній сфері належить органам місцевого самоврядування. Правове регулювання соціальної політики щодо внутрішньо переміщених осіб в Україні ґрунтується на поєднанні норм Конституції та законів України, а також міжнародних зобов’язань, які Україна взяла на себе. Проте ефективність реалізації цих норм на практиці значною мірою залежить від чіткості нормативно-правової бази, достатнього фінансового забезпечення та належної організації діяльності відповідальних органів, в тому числі й органів місцевого самоврядування.

Враховуючи масштаб наявних проблем, актуальним є розроблення комплексного підходу, який включав би внесення змін до законодавства щодо чіткого визначення повноважень органів місцевого самоврядування у сфері соціального захисту внутрішньо переміщених осіб, вдосконалення механізмів взаємодії між державними органами, органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями, а також створення ефективної системи підтримки ВПО через соціальні програми та житлові ініціативи.

Завершення реформи децентралізації влади в Україні: порівняльно-правовий пошук оптимальних моделей

2025-05-06T18:45:39+03:00

У статті висвітлені актуальні проблеми, пов’язані з децентралізацією публічної влади в Україні, проаналізовані сучасні підходи, погляди науковців щодо вирішення цих питань. У роботі досліджено питання, пов’язані з реформою децентралізації, а саме: визначення поняття децентралізації, її видів; особливості політичних, економічних та соціальних процесів, які впливають на реформацію муніципальної влади на прикладі Франції, Польщі та України у контексті децентралізації; проблеми, які виникають при укрупненні громад, розширенні повноважень певних рівнів місцевого самоврядування та можливості ефективного здійснення місцевого самоврядування в нових умовах. Серед основних проблем, пов’язаних із реалізацією делегованих повноважень, слід виокремити кілька ключових аспектів. Зокрема, йдеться про обмежені фінансові можливості органів місцевого самоврядування, що ускладнює належне виконання переданих функцій; відсутність ефективного механізму передачі таких повноважень; недосконалість системи контролю за їх реалізацією; а також правове регулювання повноважень місцевого самоврядування виключно в межах позитивного принципу, що суттєво обмежує їхню автономію. Крім того, звертається увага на практичний підхід до вирішення даних проблем шляхом прийняття нових нормативно-правових актів, розробки програм розвитку відповідних територій, розширення можливостей жителів громад впливати на місцеве самоврядування.

Метою статті є запропонувати перспективні напрямки здійснення реформи децентралізації влади, з урахуванням досвіду реформування Франції та Польщі, які сприятимуть ефективному завершенню цієї реформи після закінчення воєнного стану.

У статті акцентована увага на: (а) проблемах, з якими довелося стикнутися Франції та Польщі під час реформи децентралізації та шляхи якими ці країни їх вирішували; (б) законодавчих прогалинах, способах і методах їх подолання в сучасних умовах, (в) необхідності внесення змін до чинного законодавства, (г) переконаннях, поглядах і висновках науковців щодо ефективного завершення реформи децентралізації в Україні тощо. Враховуючи погляди науковців, вітчизняну практику та досвід європейських держав, у статті наводяться конкретні пропозиції щодо способів вирішення зазначених проблем.

Юридична конструкція виборчих прав в Конституції України: питання трансформації в умовах євроінтеграції

2025-05-06T18:55:29+03:00

Стаття присвячена визначенню змісту юридичної конструкції виборчих прав, яка закладена в текст Конституції України, а також питанням можливості її зміни в аспекті євроінтеграції України. Автор звертає увагу, що положення Розділу ІІ Конституції України визначають різний склад суб’єктів реалізації політичних прав. При цьому конституційна юридична конструкція виборчих прав, зокрема визначення їх суб’єктів, визначає в їх переліку виключно громадян України як для реалізації права обирати, так і для реалізації права бути обраним. В статті наголошено, на помилковості припущень, які існують в наукових колах стосовно колізійного змісту положень ст. 140 і ст. 141 Конституції України за змістом яких допускаються судження, що суб’єктами виборчих прав на місцевих виборах можуть бути й іноземці, враховуючи застосування в згаданих статтях категорії “жителі”. Автор наголошує, що визначення положеннями Розділу ХІ Конституції України суб’єктами права голосу на місцевих виборах категорії “жителі” не означає можливість іноземців або осіб без громадянства брати участь у виборах, а означає, що суб’єктами виборчих прав на виборах до органів місцевого самоврядування є громадяни України, які є жителями відповідних територіальних громад де проводяться місцеві вибори. Цей висновок базується на твердженні, що юридичні конструкції передбачають розкриття істинного змісту правових явищ через системний аналіз норм Конституції, виходячи з загального й переходячи до особливого.

Між тим, в статті привертається увага до питання, що євроінтеграція України вимагає трансформації існуючої юридичної конструкції виборчих прав, зокрема одного з її елементів - суб’єктів виборчих прав на місцевих виборах. Зміни мають передбачати визнання суб’єктами виборчих прав не лише громадян України, а й іноземців (громадян ЄС). Такі трансформації можливі лише після проведення всеукраїнського референдуму предметом якого має бути питання зміни суб’єктного складу виборчих прав.

Децентралізація нормопроєктування: імплементація принципу субсидіарності в правотворчості

2025-05-06T19:13:50+03:00

Стаття присвячена дослідженню децентралізації нормопроєктування в контексті імплементації принципу субсидіарності в правотворчості. Розглянуто значення принципу субсидіарності для забезпечення ефективності правотворчих процесів на місцевому рівні, його нормативне закріплення в законодавстві Європейського Союзу та України. Визначається, що принцип субсидіарності, який передбачає прийняття рішень на найнижчому рівні влади, найближчому до громадян, є ключовим інструментом забезпечення балансу між централізацією та децентралізацією у правотворчості. Підкреслюється, що його реалізація передбачає гнучке поєднання цих підходів, де співвідношення рівнів централізації та децентралізації визначається конкретними потребами та контекстом. Аналізуються основні функції принципу субсидіарності: нормативна, захисна та інституційна, які сприяють розвитку демократичних процесів та врахуванню локальних потреб.

Децентралізація нормопроєктування розглядається як механізм делегування правотворчих повноважень від центральної влади до регіональних та місцевих органів, що дозволяє враховувати специфіку місцевого економічного, соціального та культурного розвитку. Аналізується роль органів місцевого самоврядування у правотворчості, а також основні виклики, пов’язані нормопроєктуванням на регіональному та місцевому рівнях.

Виокремлюються форми децентралізації нормопроєктування, включаючи політичну, адміністративну, фіскальну та функціональну децентралізацію, а також їх практичне застосування в країнах Європи. Обґрунтовується необхідність пошуку оптимального балансу між централізацією та децентралізацією правотворчого процесу задля уникнення правової фрагментації та дублювання компетенцій.

Розглядаються інноваційні підходи до нормопроєктування, зокрема цифровізація правотворчого процесу, використання штучного інтелекту та Big Data для оцінки ефективності правових норм. Наведено приклади успішного застосування таких технологій у правотворчості європейських країн та їх потенційне впровадження в Україні. Зроблено висновки про важливість цифрових інструментів для підвищення прозорості та ефективності процесу нормопроєктування.

Конституційні засади розвідувальної діяльності в Україні

2025-05-06T19:24:17+03:00

У статті досліджується конституційно-правова природа основ діяльності розвідувальних органів. Шляхом порівняння норм законодавства європейських країн визначені загальні засади організаційного та функціонального забезпечення діяльності органів розвідки в їхніх правових системах. Розглянуто основні напрями розвідувальної діяльності у сфері забезпечення національної безпеки та оборони. Визначено ключові питання та перспективи розвитку у галузі інформаційної розвідки у кіберпросторі. Метою дослідження є комплексне вивчення конституційно-правових засад організації діяльності та функціонування розвідувальних органів в Україні з урахуванням процесів євроінтеграції.

Матеріалами дослідження є: 1) нормативно-правове забезпечення щодо регулювання розвідувальної діяльності; 2) праці вітчизняних та зарубіжних авторів, що провадять свої науково-практичні дослідження у сфері правових засад розвідувальної діяльності. У процесі дослідження використано наступні методи: філософські, загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання, зокрема синтезу, аналізу, індукції, дедукції, структурно- функціональний метод та інші. Охарактеризовано поняття та сутність розвідувальної діяльності, її значення та основну ідею. Розглянуто питання забезпечення ефективності та доцільності діяльності органів розвідки.

Розкрито питання основних конституційних принципів, що регламентують здійснення розвідувальними органами своєї діяльності. До їх переліку, перш за все, входить: верховенство права, законність, дотримання конституційних прав і свобод, охорона законних інтересів суспільства і держави. Висвітлені теоретичні аспекти діяльності розвідувального співтовариства. Окреслено напрямки розвитку та впровадження нових механізмів діяльності в сфері національної безпеки та оборони для реалізації євроатлантичного курсу України в умовах воєнного стану. Аналіз викликів і загроз для національної безпеки, викликаних збройною агресією рф. На основі вищевказаного, охарактеризовано нововведення українського законодавства в системі діяльності розвідувальних органів з урахуванням іноземного досвіду.

Диференціація меж та шляхів обмеження свободи мирних зібрань в умовах воєнного стану з урахуванням вимог Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод

2025-05-06T19:54:53+03:00

Вказується, право на мирні зібрання як фундаментальна демократична цінність і необхідна умова стабільного розвитку суспільства, попри усталене уявлення про можливість його обмеження за умов воєнного чи надзвичайного стану, демонструє життєздатність навіть у воєнний час, що підтверджується практикою українського суспільства. З огляду на це, регулювання процедури здійснення права на мирні зібрання під час воєнного чи надзвичайного стану потребує суттєво більшої гнучкості з ретельно продуманою системою диференційованих обмежень цього права.

У статті автор витлумачив у світлі принципу верховенства права положення Конституції України щодо свободи мирних зібрань та щодо можливості її обмеження в умовах воєнного стану з урахуванням вимоги Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод щодо свободи мирних зібрань та меж відступу від зобов’язань щодо її дотримання. Автор визначив, що загрози національній безпеці, територіальній цілісності та громадському порядку можуть бути перешкодою для реалізації свободи мирних зібрань з урахуванням фактичних особливостей безпекового середовища й можливості сталого функціонування суспільства у конкретній адміністративно-територіальній одиниці (гостроти становища) у той чи інший час. Свобода мирних зібрань також покладає на держави позитивні зобов’язання, у тому числі щодо уможливлення проведення мирних зібрань шляхом запобігання або мінімізації актів насильства проти учасників мирних зібрань (присутність служб першої допомоги на місці проведення демонстрацій тощо). У світлі цього, автор дійшов висновку, що одним з варіантів підходу до визначення способу реалізації конституційного положення про можливість обмеження свободи мирних зібрань в умовах воєнного стану є диференціація територій за ступенем загроз для учасників мирних зібрань та з точки зору можливості залучення сил та засобів державних органів щодо забезпечення правопорядку під час проведення мирних зібрань. Залежно від зазначеного критерію, прийняте військовим командуванням разом із військовими адміністраціями рішення про заборону проводити мирні зібрання може перевірятись у ході його адміністративного оскарження за процедурою усунення перешкод та заборону втручання у здійснення права на свободу мирних зібрань або у розрізі конкретного мирного зібрання (на більш безпечних територіях), або щодо проведення будь-яких мирних зібрань на території конкретної адміністративно-територіальної одиниці (на менш безпечних територіях).

Гарантії свободи совісті та віросповідання в світлі альтернативної (невійськової) служби в Україні

2025-05-06T20:18:42+03:00

Свобода совісті та віросповідання є одним із найважливіших фундаментальних прав людини, закріплених у міжнародних та національних правових актах. Вона включає можливість людини сповідувати будь-яку релігію або бути нерелігійною, а також право на відмову від дій, які суперечать її релігійним чи моральним переконанням. Однією з найважливіших форм реалізації цього права є можливість відмови від військової служби та проходження альтернативної (невійськової) служби.

Україна, як демократична держава, визнає право громадян на альтернативну службу та закріплює його в Конституції та спеціальному законодавстві. Однак, попри наявність правових гарантій, існують численні виклики у сфері реалізації цього права, пов’язані з адміністративними труднощами, суспільним сприйняттям та недостатньою обізнаністю громадян.

З моменту оголошення мобілізації в Україні на тлі повномасштабного російського вторгнення віряни тих релігійних громад, яким заборонено тримати зброю в руках, опинилися у скрутному становищі. Адже якщо в мирні часи замість служби у війську вони могли розраховувати на альтернативну службу (хоч із цим також були проблеми), то в умовах мобілізації це виявилося практично неможливим.

Метою статті є аналіз міжнародного та українського законодавства, виявлення основних проблем у сфері проходження альтернативної служби та надання рекомендацій щодо удосконалення законодавства у цій царині.

Предметом статті виступає право на свободу думки, совісті та релігії, закріплене в Європейській конвенції з прав людини, законодавстві України та рішеннях судів. При написанні статті були задіяні порівняльний, системний та формально-юридичні методи.

За підсумками проведеного дослідження у статті представлені висновки про існування та значення свободи думки, совісті та релігії за змістом Європейської конвенції з прав людини та українського законодавства.

Тематика прав і свобод людини, у тому числі у світлі Європейської конвенції з прав людини, безумовно, досить широко розроблена як українськими, так і зарубіжними дослідниками. Однак досліджень вітчизняних авторів, присвячених саме гарантованості свободи совісті та віросповідання в світлі альтернативної (невійськової) служби в Україні, вдається знайти не так багато, що робить проведення подібної дослідницької роботи бажаним для України.

Стійкість територіальних громад в Україні

2025-05-06T20:50:12+03:00

Стаття присвячена аналізу стійкості територіальних громад України в умовах військової агресії, економічної нестабільності та соціальних змін. Автори зазначають, що термін «стійкість» використовується у різних сферах життя, а тому акцентують свою увагу на відсутність єдиного його розуміння, що підтверджується науковою спільнотою та аналізом юридичної літератури. Однак автори дійшли висновку, що авторитетне визначення «стійкості» міститься в аналітичній доповіді ООН під яким розуміють «здатність системи, громади або суспільства, що зазнають впливу небезпеки, протистояти, поглинати, пристосовуватися та відновлюватися від наслідків небезпеки своєчасно та ефективно, включаючи збереження та відновлення своїх основних базових структур та функцій». У статті проаналізовано законодавче регулювання «стійкості» в контексті національної безпеки, але зауважується, що досягнення національної стійкості неможливе без розвитку стійкості територіальних громад України. Автори акцентують увагу на багатовимірному характері стійкості, що охоплює економічну, фінансову, соціальну, інституційну та кадрову стійкості. Зазначається про посилення зовнішніх та внутрішніх викликів, які підривають стійкість громад, а тому необхідна побудова комплексної системи управління ризиками на основі превентивних та реактивних механізмів. Проте превентивні механізми не знаходять свого швидкого розвитку через фрагментарний підхід до управління ризиками. Автори наголошують на розробленні Концепції забезпечення стійкості територіальних громад, яка стане стратегічною основою для формування стійких, самодостатніх та адаптивних громад. Така Концепція повинна базуватися на моделі стійкості громади: ідентифікація ризиків, запобігання, готовність, попередження, реагування, відновлення та навчання, результатом чого буде стійкість громади або її дезадаптація. Окрім цього автори наводять приклади стійкості територіальних громад України при повномасштабному вторгненні та наголошують, що ефективна комунікація між бізнесом, місцевою владою та жителями громади, а також розвиток кожного з компонентів стійкості територіальних громад можуть не лише зберігати функціонування, а й демонструвати стійкість до будь-яких загроз та викликів.

Закон України «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій»: конституційно-правовий, адміністративно-судовий процесуальний та богословський аспекти

2025-05-06T21:10:55+03:00

Наукова публікація присвячена проблематиці регулювання питання обмеження (заборони) діяльності деяких релігійних організацій в Україні. Проаналізовано Закон України від 20 серпня 2024 року № 3894-IX «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» (далі – Закон України) з конституційно-правового, адміністративно-судового процесуального та богословського аспектів. Надано критичні зауваження щодо окремих положень цього закону.

Встановлено, що Конституція України та Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – ЄКПЛ) допускають можливість обмеження в реалізації свободи совісті та релігії, якщо такі обмеження є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Зроблено акцент на неможливості заборони окремих релігійних організацій поза судовою процедурою. Наголошено на тому, що лише суд, здійснюючи правосуддя, а також реалізовуючи контрольну функцію, може встановити відповідність релігійної організації критеріям, за якими діяльність такої організації може бути обмежена (заборонена).

Надано рекомендації щодо внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України, які сприятимуть ефективному розгляду справ про припинення релігійної організації. Зокрема, звернено увагу на необхідність імплементації непозовних порядків адміністративного судочинства та здійснення розгляду такої категорії справ за більш спрощеною, проте ефективною процедурою (потенційно – в межах пропонованого нами в попередніх працях контрольного провадження).

Встановлено, що при здійсненні розгляду справи, визначеної в ст. 289-9 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний суд здійснює функцію контролю за дотриманням законодавства в публічно-правовій сфері з метою захисту прав, свобод та законних інтересів приватних осіб та громадськості. Запропоновано зміни до ст. 289-9 КАСУ, що спрямовані на те, аби розгляд цієї категорії справ був ефективним, об’єктивним та швидким.

Конституційно-правові засади функціонування і формування поняття «демократія братерства» в Україні

2025-05-06T21:54:02+03:00

Стаття присвячена проблематиці конституційно-правових засад функціонування і формування поняття «демократія братерства» в Україні.

При цьому, оскільки демократія потребує свого удосконалення, звернення до проголошеного Французькою Республікою гасла: «Свобода, Рівність, Братерство» і, на цій підставі, аналіз базових параметрів «демократії братерства» має актуальний характер.

Отже, метою цієї статті є дослідження конституційно-правових засад функціонування і формування «демократії братерства» в Україні. Реалізація зазначеної мети потребує виконання низки наукових завдань.

У статті обґрунтовано, що якщо XVIII ст. стало останнім століттям «Епохи Революцій», під час якої розпочався перехід від аграрного до індустріального суспільства, який в економічній сфері втілився в капіталізмі, а в ідеологічній – в лібералізмі, котрий, на концептуальному рівні, став апелювати до ідеї свободи. З’ясовано, що, на сьогодні існує два виміри демократії: демократія свободи, яка вважається ліберальною і демократія рівності, яка визначається як соціальна. Доведено, що в України розпочала формуватися «демократія братерства», основу якої складає потужне громадянське суспільство. Стаття містить висновок про те, що вітчизняне патріотичне громадянське суспільство нині складається з трьох страт (добровольці, волонтери і пересічні патріоти), кожна з якої стає важливим елементом «демократії братерства». Наголошується, що навіть існування православних братств та Війська Запорозького не змогло остаточно сформувати в Україні базові засади «демократії братерства», оскільки не вистачало головного – наявності повноцінно функціонуючої держави, що ефективно взаємодіє із громадянським суспільством. При цьому відзначається, що основні засади взаємодії держави і громадянського суспільства, яке, в розвиненому стані, закладає базові інституції «демократії братерства» були сформульовані як на конституційному рівні, так і на рівні законодавчому й підзаконному. З’ясовано, що «демократія братерства» схематично являє собою систему, котра передбачає існування двох страт, першу з яких утворюють провідні верстви, що ініціюють та організовують прийняття суспільно важливих рішень (аналог «старшого брата»), а другу утворюють верстви, які підтримують і забезпечують (у тому числі – фінансово) реалізацію зазначених рішень (аналог «молодшого брата»).

Практична цінність роботи полягає у необхідності створення базових засад демократії нового типу в умовах потужної трансформації демократії в світі.

Явище людської гідності та історичний аспект права на гідність людини

2025-05-06T22:02:49+03:00

У статті аналізується право на гідність людини та поняття гідності людини, як родового поняття, а також розвиток формування правових норм на території сучасної України, що забезпечують реалізацію права на гідність людини.

Гідність людини неможливо розглядати поза контекстом суспільства, адже саме суспільство формує запит щодо встановлення норм та врегулювання відносин у моральному та правовому полі. Проте, за відсутності належного рівня правосвідомості, а відтак усвідомлення морально-категорійного апарату прав людини, гідність також існувати не може. Право на гідність, як і всі інші права, не може існувати поза межами громадянського суспільства, але його забезпечення напряму залежить від рівня правосвідомості як суспільства, так і кожної окремої особи. Відтак, задля якомога більш повної реалізації права на гідність людини, існують правові норми, що його забезпечують. Відповідно до етапів розвитку суспільства, змінюються суспільні відносини, а тому нормативно-правове забезпечення прав також зазнає відповідних змін. Щодо визначення права на гідність людини та, власне, поняття гідності людини серед науковців все ще точаться суперечки, проте єдиний підхід до визначення досі відсутній. Відтак науковий потенціал дослідження права на гідність людини є невичерпним, як і весь спектр природних прав людини.

Право на гідність людини є основоположним та фундаментальним, а власне гідність людини може виступати основою та мірилом для всього комплексу природних прав людини. Відтак правове регулювання права на гідність людини зазнавало змін протягом всього періоду існування людства. На теренах сучасної України письмова гарантія права на гідність людини була вперше зафіксована у тогочасній збірці звичаєвого права «Руська правда». Сучасна правова система України має розгалужену систему норм для забезпечення реалізації права на гідність людини. Проте із розвитком досліджень гідності людини як такої та права на гідність людини, можна прогнозувати реформування теперішніх нормативно-правових гарантій щодо розширення критеріїв реалізації права на гідність людини.

Концептуальні основи корпоративної соціальної відповідальності

2025-05-06T22:11:44+03:00

У роботі досліджено базові категорії у структурі корпоративної соціальної відповідальності. Економічна відповідальність фірми залишається важливою частиною, оскільки вона забезпечує економічну стабільність. Базовим елементом є юридична відповідальність бізнесу як суб’єкта господарювання, який має дотримуватися встановлених правил – законів та нормативних актів, які формулюють фундаментальні поняття чесної ділової практики, встановлені законодавцями на державному та місцевому рівнях. Етична поведінка бізнесу зводиться до дотримання як духу, так і букви закону, однак, навіть за відсутності законів чи нормативних актів бізнес працюватиме справедливо, відповідатиме за весь спектр норм, стандартів, цінностей, принципів та поважатиме те, що, як вважають споживачі, працівники, власники, спільнота, відповідає захисту моральних прав зацікавлених сторін. Четвертим компонентом корпоративної відповідальності бізнесу є дискреційна відповідальність, яка передбачає добровільні функції, які беруть на себе підприємства, але які не передбачені в етичній категорії. Концептуальні категорії корпоративної соціальної відповідальності (економічна, правова, етична, дискреційна/благодійна), не визначали соціальні проблеми чи сфери, у яких ці обов’язки мають застосовуватися. Процес управління проблемами включає виявлення, аналіз і визначення пріоритетності цих проблем, планування відповіді на проблеми та оцінка результатів. Концепції управління проблемами поступилися концепціям зацікавлених сторін і управління зацікавленими сторонами. Підхід зацікавлених сторін, посилений у глобальному масштабі імперативом сталого розвитку, стає основним мотивом діяльності компаній. У статті здійснена оцінка результатів діяльності у сфері корпоративної соціальної відповідальності за критеріями: продуктивність, результативність та ефективність. Проаналізована відмінність концепцій ефективності та результативності організації від концепції зацікавлених сторін, оскільки зацікавлені сторони можуть по-різному сприймати діяльність організації. Тому, КСВ можна розглядати як сприйняття організації, а корпоративний соціальний вплив як сприйняття або розпізнавання зацікавлених сторін.

Соціальна справедливість як засада житлової політики

2025-05-05T17:40:06+03:00

Стаття присвячена визначенню соціальної справедливості як засаді житлової політики. Наголошено, що житлова політика може бути частиною політики соціального забезпечення, складовою економічної політики, самостійною політикою, що формується та реалізується на державному, регіональному, місцевому рівні. В українських реаліях важливо чітко розрізняти житлову політику в умовах мирного часу, під час воєнного стану та в період повоєнного відновлення. Кожен із цих етапів вимагає специфічного підходу, оскільки кожен з них має свої унікальні виклики та напрями реалізації. Метою дослідження є визначення характеристик соціальної справедливості як засади житлової політики. У наукових дослідженнях увагу зосереджують на стратегічних напрямах житлової політики, проте її базові засади досі потребують глибшого вивчення. Підкреслено, що соціальна справедливість є ґрунтовою засадою, що передбачає забезпечення рівних можливостей для всіх громадян, незалежно від соціального статусу, матеріального становища, віку чи інших ознак. При цьому соціальна справедливість має два аспекти вияву та реалізації – матеріальний та моральний. Визначено, що соціальну справедливість можна трактувати як основоположний принцип державної політики, що передбачає створення рівних можливостей для всіх громадян у доступі до матеріальних і нематеріальних ресурсів, забезпечення справедливого розподілу благ, надання соціальних гарантій та підтримання достойного рівня життя, спираючись на цінності поваги до людської гідності, солідарності та суспільної відповідальності. Соціальна справедливість у житловій політиці виявляється через рівний доступ до достатнього/адекватного житла, підтримку вразливих груп, розвиток сільського житлового фонду, баланс інтересів власників і тих, хто потребує житла, а також формування безпечного, інклюзивного та енергоефективного житлового середовища. Важливими складовими є прозорість на місцевому рівні, боротьба з дискримінацією та розгляд житла як основи гідного життя й інструменту подолання соціальної нерівності.

Шляхи розв’язання вірмено-азербайджанського конфлікту: правомірність паралелей з російсько-українською війною та вплив на формування концепції повоєнної держави

2025-05-05T18:02:07+03:00

Автори дослідили історико-правові витоки вірмено-азербайджанського конфлікту, які вони вбачають у недосконалому національно-територіальному ладі, запровадженому радянськими конституціями 1924, 1936, 1977 років. Аналізуються правові та неправові способи урегулювання одного з тривалих пострадянських конфліктів, насамперед дипломатичні, політичні та мілітарні, їх етапи та ефективність. Визначаються специфічні особливості вірмено-азербайджанського конфлікту та правові можливості відвернення конфлікту на основі діючої на той час Конституції СРСР. Автори виявили неефективність політико-правового інструментарію, задіяного у 1989-1991 рр. для урегулювання міжнаціонального конфлікту. Найголовніша особливість цього конфлікту полягає в тому, що він почався задовго до розпаду Радянського Союзу і переріс у міжнародний. З набуттям реального суверенітету вказаними кавказькими країнами з’явилася можливість використання міжнародно-правових механізмів відвернення збройних конфліктів, однак ці спроби виявилися млявими та непослідовними. При цьому використано було достатньо широкий спектр таких механізмів, як універсального (ООН), так і регіонального характеру (ОБСЄ). Прийняття у 1992 р. чотирьох резолюцій Ради Безпеки ООН та Мадридських принципів мінської групи ОБСЄ у 2007 р. не відвернуло як окремих спалахів збройного протистояння, так і масштабних бойових дій восени 2020 року.

Основна відмінність розглянутого конфлікту від російсько-української війни, що триває зараз, полягала в тому, що між обома його учасниками не було підписано міждержавних угод про взаємовизнання державних кордонів після розпаду СРСР. Міжнародно-правові механізми припинення воєнного протистояння, попри багаторічні зусилля, позитивного результату не принесли. Фактично конфлікт було вирішено на користь Азербайджану виключно військовими методами протягом двох операцій у 2020 та 2023 роках, під час яких кардинально змінився етнічний склад населення спірних територій, що порушує кілька фундаментальних принципів міжнародного права. Можна припустити, що подібні зміни позбавляють Вірменію будь-яких правових підстав для продовження конфлікту.

Еволюція ідеї свободи в Україні (ІХ – перша половина ХІV ст.)

2025-05-05T18:51:01+03:00

Стаття присвячена дослідженню ідеї свободи як загального принципу права в Україні протягом ІХ – першої половини ХІV ст.

Авторка наголошує, що прагнення до свободи є ментальною особливістю українців, а ідея свободи визначала зміст світогляду української нації. У ньому відображалися ставлення людини до навколишньої дійсності, формувалися переконання, ідеали, принципи буття та ціннісні орієнтації. Ідеали свободи лягли в основу українського звичаєвого права. Правовий звичай, маючи за основу природно-правові ідеї та цінності, визначав обсяг свободи як для громади загалом, так і кожного члена суспільства зокрема. Концепт свободи в українській правовій традиції передавався шляхом сприйняття таких категорій, як «воля» і «неволя», тому його сприйняття відбувалося через протиставлення волі та неволі.

Авторка робить висновок, що після виникнення держави у ІХ ст. принципи та норми звичаєвого права склали основу писемних форм права, виняткове місце серед яких належить Руській Правді. Зміст ідеї свободи полягав у тому, що статус свободи впливав на поділ населення; правові норми Руської Правди визначали обсяг прав і свобод фізичних осіб усіх суспільних верств, у тому числі іноземців. За означеного періоду почався процес становлення права на свободу підприємницької діяльності, однак щодо окремих суспільних верств (купців, ремісників, лихварів та торговців). У випадку неможливості виконати боргові зобов’язання перед кредитором підприємець-боржник за певних обставин міг втратити особисту свободу.

Акцентується увага на цінностях свободи, які утверджувалися шляхом формування основ права на свободу віросповідання: законодавчі новели не містили нормативних положень щодо прямого чи непрямого обмеження прав або встановлення привілеїв за ознаками релігійних переконань. Зосереджується увага на праві на свободу пересування, правосуб’єктності жінки, а також на відсутності у системі давньоукраїнського права такого виду кримінального покарання, як обмеження чи позбавлення волі (фактично – обмеження або позбавлення особистої свободи) на певний строк за вчинення кримінального правопорушення (злочину).

Єдність та сталість судової практики в контексті розумної передбачуваності судових рішень

2025-05-05T19:46:27+03:00

Наразі, здійснюючи зворотню комунікацію з суспільством, одночасно виконуючи просвітницьку й роз’яснювальну функції, судді Верховного Суду активно обговорюють правозастосовні новели судової практики, зупиняючись на окремих правових позиціях. Визнається як факт наявності розбіжностей у судовій практиці, так і обставина, що непослідовність і суперечливість не мають наслідком справедливість.

Стаття присвячена питанню єдності та сталості судової практики в одному аспекті – передбачуваності змін правозастосовних підходів й правових позицій: на прикладі окремих питання щодо спадкування, а також спростування недостовірної інформації.

Авторками проаналізовано низку джерел стосовно доктринальної розробки питання, а також постанови Верховного Суду. Концепція добірки – авторська.

У процесі здійснення дослідження виявлено послідовну зміну підходів Верховного Суду до закріплення примату матеріального права над процедурою, зокрема, унормованою законодавством про нотаріат. У правових позиціях Верховного Суду в аналізованій категорії справ увага акцентується на свободі заповіту як принципі спадкового права, повазі до волі заповідача та обов’язковості її виконання. Формуючи таку позицію, Верховний Суд послідовно й неухильно застосовує положення ст. 4 ЦК України – в контексті визнання Цивільного кодексу України основним актом цивільного законодавства й вирішення з урахуванням цього положення правових колізій. При цьому констатовано звернення Верховним Судом до положень доктрини.

Проаналізовано також зміну правових позицій, пов’язану з вилученням норми ч. 3 ст. 277 ЦК України щодо презумпції недостовірності негативної інформації, яку Верховний Суд розтлумачив як «презумпцію добропорядності». За визначенням Суду скасування правової норми позбавило позивача імунітету не застосування до нього звичайного алгоритму доказування в цивільному процесі та переклало на нього тягар доказування недостовірності поширеної про нього інформації.

В цілому зроблено висновки щодо: 1) розумності, передбачуваності та єдності підходів стосовно вирішення спадкових справ, оскільки перевага віддається останній волі заповідача. Недотримання вимог законодавства про нотаріат (щодо якого справедливо зауважується, що воно не є складовою цивільного законодавства) нотаріусами пропонується вирішувати в порядку дисциплінарної відповідальності; 2) цілковитої непередбачуваності зміни судової практики, пов’язаної з вилученням норми ч. 3 ст. 277 ЦК України.

Право на захист: особливості національного досвіду

2025-05-05T20:28:55+03:00

Проблема забезпечення права на захист завжди була однією з ключових у правових системах будь-якого суспільства. Реалізація конституційних положень, встановлених статтею першою Конституції України, про те що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава, не можлива без розвитку права, його вдосконалення та встановлення ефективних механізмів його захисту та відповідно реалізації права на захист. Це право є основоположним у демократичній державі, адже саме від можливості людини відстояти свої права та інтереси залежить ефективність правової системи та рівень довіри до неї. Серед загальнотеоретичних підходів подолання правового нігілізму, як одного з проявів зневаги до права слід виділити необхідність трансформації правової системи, підвищення рівня правової культури, в розрізі яких особливої уваги набуває всебічне дослідження сутності такого явища як право на захист.

У сучасних умовах розвитку міжнародного права та розбудови правової системи України однією з ключових категорій виступає право на захист, яке нерозривно пов’язане з фундаментальними правами і свободами людини. Забезпечення права на захист є складовою верховенства права і справедливого правосуддя, що передбачає ефективне функціонування як національних правових механізмів, так і можливість звернення до міжнародних інституцій для додаткового захисту прав і свобод громадян. Попри значні кроки, здійсненні для імплементації міжнародних стандартів у вітчизняному законодавстві, дослідження практичної реалізації права на захист в Україні засвідчує низку проблем, пов’язаних із уніфікацією правових норм, належного організаційного процесу, а також з дотриманням процесуальних гарантій.

В історичній ретроспективі у національній правовій думці «право на захист» тривалий час ототожнювалося переважно з діяльністю адвокатури в рамках кримінального процесу. Проте у сучасному правознавстві це поняття набуло більш розширеного розуміння, охоплюючи і цивільні, і адміністративні процеси, і механізми альтернативного врегулювання спорів.

Дана стаття присвячена дослідженню вітчизняного досвіду та еволюції розуміння права на захист у національній правовій думці. Проаналізовано чинне законодавство України та наукові дослідження щодо забезпечення і захисту прав людини, а також сформульовано можливі подальші кроки реформування цієї сфери.

Вплив римського права на регулювання податкових та митних відносин у середньовічних колоніях Генуезької республіки на теренах сучасного півдня України (1266–1475 рр.)

2025-05-05T21:30:55+03:00

Стаття присвячена дослідженню рецепції римського права у сфері податкового та митного регулювання в середньовічних колоніях Генуезької республіки, що існували на території сучасного півдня України в 1266–1475 рр. Визначено характерні риси податкового та митного права Данього Риму. Проаналізовано основні правові механізми, за допомогою яких норми римського права були адаптовані до економічної, політичної та соціальної реальності середньовічної Газарії. Особлива увага приділяється джерелам права, що стали підґрунтям для цієї рецепції, зокрема Статуту генуезьких колоній 1449 р., норми якого значною мірою визначали правові засади податкової та митної системи колоній.

Досліджено, яким чином рецепція римського права впливала на регулювання оподаткування купців, ремісників і місцевого населення, а також на встановлення митних зборів на імпортні та експортні товари. Окрему увагу приділено питанням податкових привілеїв, які отримували купці Генуї та Венеції, а також правовому обґрунтуванню цих привілеїв через римське право. Проаналізовано роль католицької церкви як інституції, що сприяла рецепції римських правових норм у сфері оподаткування, регулювала боргові зобов’язання та забезпечувала правове оформлення торговельних контрактів.

Окремо розглянуто деякі особливості функціонування податкової адміністрації в генуезьких громадах причорноморських міст, насамперед у Кафі. Проаналізовано правові основи встановлення різних видів податків, включаючи земельний, прибутковий і митні збори, а також з’ясовано їхній вплив на фінансову стабільність колоній. Вивчено процедури збору податків, заходи щодо протидії ухиленню від сплати та механізми вирішення конфліктів між місцевими чиновниками, купцями та населенням.

Автор доходить висновку, що рецепція римського права в колоніях Генуї відігравала ключову роль у формуванні ефективної податкової та митної системи, що, своєю чергою, сприяло економічному розвитку регіону та забезпечувало стабільність колоніальної адміністрації. Досвід рецепції римського права в середньовічній Європі дозволяє краще зрозуміти його значення у формуванні правових інститутів оподаткування й митного регулювання.

Функціонально-видова характеристика юридичних конструкцій

2025-05-05T21:51:27+03:00

У статті здійснено науковий огляд основних авторських підходів щодо розуміння явища юридичної конструкції в аспектах функціонального підходу та видової класифікації. Обидва аспекти дозволяють скласти більш повне уявлення про явище конструкції, зважаючи на те, що зазначена проблематика не є достатньо розробленою у теоретичному правознавстві, хоча мають місце відносно ґрунтовні напрацювання, в тому числі й на рівні дисертаційних досліджень. Якщо функції дозволяють осмислити призначення юридичних конструкцій у правовому регулюванні, зрозуміти їх інструментальні можливості, то використання класифікаційного методу з використанням різних критеріїв дозволяє поглянути на зазначене явище з позицій множинності форм прояву, розкрити його структуру, що формується як складне утворення з поділом на певні класи, підсистемні елементи. Всі разом вони наповнюють змістом поняття внутрішньої будови юридичної конструкції, дозволяють побачити внутрішньо системні взаємодії, необхідні для забезпечення гармонії дії права в окремих сферах соціального регулювання, в суспільстві в цілому. Наголошується, що функціональна характеристика дозволяє не лише виокремити певні функції явища, але й розкрити його значущість для сфери професійної діяльності юристів. Практичне значення має інтерпретаційна функція юридичної конструкції, при умілому використані якої правники отримують можливість осмислення істинного змісту правової норми, виявлення волі законодавця, яку було закладено за допомогою юридичного тексту та спеціального моделювання. Доведено, що важливим є також розуміння і методологічної функції юридичних конструкцій, що частіше за все виявляється при реалізації пізнавальних завдань. Але й у сфері нормопроєктування також не обійтись без чіткого методологічного інструментарію, який дозволяє формулювати правові приписи відповідно до мети правового регулювання. Також акцентується увага на тому, що в процесі підготовки проектів правових актів фахівцями використовуються так звані моделі організації суспільних відносин, які ґрунтуються на чіткому розподілі прав, обов’язків та заборон, що свідчить про необхідність виокремлення й функції моделювання. Сформульовано висновки, в яких зазначено найбільш суттєві положення, пов’язані з виокремленням видів юридичних конструкцій та розумінням їх найбільш важливих функцій.

Юридична природа царської влади у Скіфській державі

2025-05-05T22:05:09+03:00

У статті здійснено комплексний аналіз юридичної природи царської влади у Скіфії у контексті правових, політичних і сакральних чинників, що визначали функціонування влади у скіфському суспільстві. Зосереджено увагу на правових засадах легітимації царської влади, особливостях її функціонування та зв’язку з елементами сакрального і звичаєвого порядку, а саме, які правові засади лежали в основі його правління, та яку роль відігравали звичаєві, військові та релігійні елементи в юридичному обґрунтуванні його статусу.

Особлива увага приділяється аналізу джерел античної традиції, передусім праць Геродота, Страбона, Юстина, а також низці праць українських та іноземних науковців, які надали цілісну картину уявлень про право, владу та політичну організацію скіфів. У статті доведено, що скіфський цар не був лише військовим лідером, а й виконував функції вищого судді, адміністратора та сакрального посередника між богами і людьми. Окрім того, автором виокремлено дипломатичну функцію царя, оскільки саме він виступав єдиним легітимним представником Скіфії на міжнародному рівні. Саме він укладав угоди, приймав послів, дарував подарунки та демонстрував свою велич через міждержавні церемонії. Тобто, царська влада у Скіфії не мала чітко розмежованих гілок, а зосереджувала в собі усі ключові владні повноваження, що надає їй характеру централізованої традиційно-правової моделі управління.

Глава держави Скіфів переважно спирався на звичаєве право, що передавалося усно, регулювало взаємини в межах племені та підтримувало авторитет правителя. Цар виступав не лише гарантом цих норм, а й їхнім живим уособленням, що зумовлювало тісний зв’язок права з особою монарха. Водночас, у роботі підкреслюється, що така форма влади була цілком відповідною до соціальної структури кочового суспільства, в якому необхідність швидкого прийняття рішень і авторитет сили поєднувалися з глибоким ритуальним та релігійним змістом.

Таким чином, юридична природа царської влади у Скіфії – це явище, що формувалося на основі синтезу звичаєвих правових норм, сакральної ідеології та політико-військових потреб, та відображає специфіку державності у скіфському середовищі. Така модель влади відповідає політико-правовим особливостям кочової цивілізації та є важливою складовою у розумінні розвитку архаїчних форм державності.

До питання про роль насильства у державогенезі та бутті держави і права

2025-05-05T22:20:26+03:00

Стаття присвячена ролі насильства у державогенезі та бутті держави і права.

Вказано, що насильство є конститутивною ознакою держави, влади, права і цивілізованого буття суспільства. Зазначено, що історичний досвід переконливо вказує на насильницьку природу держави, влади і права, які виникають із завоювання або фізичного насильства, яке, згодом, може переродитися на економічне. Зауважено, що насильницьку природу держави, влади і права доводить величезна кількість різноманітних малопомітних фактів.

Окреслено основні відмінності додержавного і державного стану, які відображають основні риси держави. Зауважено, що історично найдавнішими були східні деспотії та інші рабовласницькі держави Стародавнього світу (Греція, Рим тощо), що яскраво відбиває істинну сутність держави. Вказано, що у германських народів державогенез відбувався шляхом переходу від родоплемінного ладу відразу до ранньофеодального і супроводжувався переродженням виборної військової влади вождів у спадкову владу королів, що вказує на насильницький характер влади, монополію на яку військовий стан (рицарі, дворяни, офіцери) зберігав аж до ХІХ – ХХ ст.

Зазначено, що однією з найдавніших функцій держави є правосуддя, тобто здійснення державно-організованого насильства щодо правопорушників, при цьому, поступове витіснення самосуду і кровної помсти остаточно закріплює за державою монопольне право на насильство, що відображає її сутність. Зауважено, що недорозвинення монопольного права держави на насильство, брак сили і насильства, виродження класу владарюючих, що здійснюють насильство, загрожують загибеллю державі і суспільству.

Вказано, що насильницький характер держави і влади підтверджується такими визначальними ознаками права, як забезпеченість державним примусом і загальнообов’язковість; при цьому, право і правопорядок, що забезпечуються державною монополією на насильство, є запорукою мирного і цивілізованого буття суспільства, а важливою ціллю права є визначення форм і міри насильства та упорядкування його застосування державою.

Вказано, що міжнародне право не є правом, оскільки воно не забезпечується державним примусом і не є загальнообов’язковим; насправді воно являє собою лише узгоджену волю суб’єктів міжнародного спілкування, тобто є суто добровільним і майже не має дієвих механізмів захисту. Зазначено, що насильницький характер властивий всім державам, як тоталітарно-авторитарним, так і ліберально-демократичним, що випливає із самої природи влади, тоді як відрізнятися можуть лише окремі аспекти насильства.

Зауважено, що насильство було, є і буде фундаментальною засадою утворення та існування всякої держави і права; при цьому, брак державного насильства або оспорювання монополії держави на насильство таять у собі величезну небезпеку для суспільства тощо. Зроблено висновок про те, що насильство відіграє важливе значення у державогенезі й бутті держави і права.

Особливості кодифікації законодавства України у сфері оборони під час дії правового режиму воєнного стану

2025-05-05T22:40:13+03:00

У статті досліджуються актуальні проблемні питання і особливості кодифікації законодавства України у сфері оборони, які виникли під час введення на усій території України правового режиму воєнного стану у зв’язку із широкомасштабною збройною агресією російської федерації проти України. Проводиться теоретико-правове дослідження поняття “кодифікація”, наведеного у наукових працях провідних вчених, аналізуються нормотворча діяльність органів державної влади з питань кодифікації законодавства у сфері оборони. Проведено загальний аналіз існуючої системи кодифікаційних актів України, до складу якої включено 24 кодекси України (серед них 3 кодекси, які були прийняті до проголошення Україною незалежності). Розглянуто особливості кодифікації законодавства України у сфері оборони під час дії правового режиму воєнного стану. Наголошено на необхідності вдосконалення юридичного механізму правового регулювання питань у сфері оборони. Визначено спеціальний предмет правового регулювання законодавства у сфері оборони, основу якої складають понад 40 законів України (у тому числі чотири кодифіковані акти – Статути Збройних Сил України). Підкреслюється важливість перегляду правових актів, закріплених у законах України у сфері оборони. Також у статті досліджуються новели законодавства України, які стосуються прийнятого у 2023 р. Закону України “Про правотворчу діяльність”. Проводиться теоретико-правове визначення поняття “кодекс”, яке знайшло нормативне закріплення на законодавчому рівні. Проводиться структурний аналіз основних вимог до структури кодексу, його внутрішньої будови, яким має відповідати цей вид нормативно-правового акту. Підкреслюється важливість дотримання визначеного у законодавстві порядку розробки проекту кодексу як окремого виду нормативно-правового акту, досліджується питання необхідності і обов’язковості розробки концепції проекту кодексу (як первинного закону), який є юридичною передумовою кодифікації законодавства у певній галузі. Визначено особливий порядок набрання чинності та введення в дію (правозастосування) окремих правових приписів, передбачених Законом України “Про правотворчу діяльність” (через один рік з дня припинення (скасування) воєнного стану в Україні). Особлива увага приділяється дослідженню особливостей застосування спеціального порядку введення в дію (через один рік з дня припинення (скасування) воєнного стану в Україні) окремої правової норми, передбаченої у частині другій статті 27 Закону “Про правотворчу діяльність”, в частині обов’язковості розроблення концепції проекту кодексу. Результати дослідження вказують на наявність особливостей кодифікації законодавства України у сфері оборони, які виникли під час запровадження на усій території України правового режиму воєнного стану, які зумовлені наявністю спеціальних правових приписів, новел у законодавстві. У висновках підкреслюється необхідність вироблення єдиних концептуальних засад, застосування комплексного підходу під час кодифікації законодавства у сфері оборони, що дозволить гармонізувати, удосконалити законодавство у сфері оборони з урахуванням визначеного Президентом України відповідного завдання органам державної влади. Наголошено, що під час подальшої роботи по кодифікації законодавства у сфері оборони важливим аспектом залишатиметься розробка кодифікованого акту у сфері оборони з дотриманням приписів (новел) законодавства про правотворчу діяльність, введення якого в повному обсязі відбудеться через один рік з дня припинення або скасування правового режиму воєнного стану в Україні.

Тлумачення Правил дорожнього руху: мета та суб’єкти тлумачення

2025-05-05T22:51:25+03:00

В статті розглянуто походження терміну «тлумачення» та його наукове визначення, досліджена мета процесу інтерпретації норм права, яка полягає у однаковому розумінні Правил дорожнього руху всіма суб’єктами правозастосування. Здійснено аналіз робіт українських науковців, які працювали над проблематикою методології тлумачення норм права. Проаналізована актуальність тлумачення Правил дорожнього руху з урахуванням їх історичних рис, які зберіглись з радянських часів та необхідності відступу від усталених стереотипів та помилок правозастосування. Зроблено акцент на необхідності дотримання юридичної визначеності тексту Правил дорожнього руху з оглядом на практику Європейського суду з прав людини та періодичним аналізом їх норм для усунення плутанини та нееквівалентного тлумачення. Обґрунтовано необхідність тлумачення Правил вважаючи на численні зміни в українській мові та сучасному правописі, які сталися за останні тридцять років.

В роботі піднімається проблематика, яка напряму пов’язана з відсутністю офіційного суб’єкта, а також механізму тлумачення ПДР в Україні, що стало причиною помилок правозастосування. Досліджено історію прийняття національних Правил дорожнього руху та оглянуто в історичній ретроспективі суб’єктів, які були уповноважені Кабінетом Міністрів України, погоджувати видавництво Правил та коментарів до них. З проведеного дослідження зроблено висновок, що жоден з цих органів не створювався для дослідження проблем застосування Правил, розробки змін до них чи їх офіційного тлумачення. Порівняно тексти коментарів до Правил дорожнього руху від радянських часів до теперішнього часу, та встановлено, що вони залишаються майже незмінними протягом трьох десятирічь, а несистематизована судова практика не забезпечує єдність правозастосування. В статті зроблено висновок, про те, що брак єдиного органу або процедури офіційного тлумачення став причиною неоднозначного застосування Правил різними суб’єктами, але запровадження органу або процедури офіційного тлумачення для створення офіційних коментарів до ПДР, сприяло би усуненню зазначених проблем.

Історичні засади соціальної процедури як передумови розвитку процедури юридичної

2025-05-05T23:13:21+03:00

Статтю присвячено дослідженню історичних засад соціальних процедур, які відіграють ключову роль в упорядкуванні життєдіяльності людей, є найдавнішим і найважливішим соціальним регулятором та визнаються передумовою розвитку досконаліших процедур – юридичних.

Ґрунтовно вивчаються такі соціальні процедури, як обряди, й передусім ініціації, церемоніали, ритуали тощо, наводяться їх визначення, співвідношення, ознаки, загальна характеристика та класифікація, окреслюється їх вплив на тогочасне суспільне життя, а також аналізуються приклади закріплення таких процедур у найбільш ранніх правових документах, серед яких: Закони Ур-Намму, Закони Хаммурапі, Закони Ману, Закони XII таблиць та ін., що певним чином свідчить про існування «перехідної ланки» між суто соціальними процедурами та юридичними процедурами.

Зазначається, що з давніх часів соціальні процедури мали вкрай важливе значення для кожної людини, адже вони впливали на її становище в суспільстві та подальшу долю. У тому чи іншому вигляді вони знаходили свій прояв у різних сферах, зокрема у судових процедурах, які є хронологічно першим видом юридичних процедур. Доводиться, що найбільш виразно обрядовість і ритуалізація судової процедури була втілена шляхом проведення так званих ордалій – особливих випробувань «вогнем і водою» стосовно правдивості якоїсь претензії чи звинувачення. Для підтвердження цієї тези наводяться конкретні приклади застосування ордалій у вищевказаних правових пам’ятках.

Окрема увага приділяється вивченню таких специфічних ритуальних дій, притаманних римському приватному праву, як манципація, стипуляція, акцептиляція та ін., які широко застосовувались не тільки в повсякденному житті, а й під час судового процесу, що також випливає з аналізу відповідних правових джерел.

У підсумку підкреслюється, що хоча в сучасному суспільстві більшість з окреслених процедур уже не мають того значення та поширення, як раніше, проте деякі з них продовжили своє існування та, отримавши правову форму, перейшли до категорії юридичних процедур, які так само потребують всебічного та ґрунтовного наукового дослідження.

Цивільно-правовий захист права на зображення

2025-05-06T22:32:38+03:00

Дане дослідження присвячено комплексному аналізу цивільно-правового захисту права на зображення як одного з ключових елементів охорони приватного життя людини та її нематеріальних благ. У сучасному цифровому середовищі, де фотографії, відео- та мультимедійні матеріали поширюються миттєво і безперешкодно, проблема належної правової охорони зображення набуває особливої актуальності. Зокрема, це право тісно пов’язане з повагою до особистості, людської гідності, а також забезпеченням інформаційної безпеки. У статті акцентовано увагу на положеннях Цивільного кодексу України, які встановлюють обов’язковість отримання згоди фізичної особи на виготовлення та подальше розповсюдження її зображення, крім випадків, передбачених законом, як-от участь у публічних заходах або у разі поширення суспільно значущої інформації. Проведено порівняльний аналіз правозастосовної практики, у тому числі рішень Верховного Суду, щодо встановлення факту порушення права на зображення та визначення розміру компенсації моральної шкоди. Також розглянуто складні правові ситуації, що виникають на перетині особистого немайнового права на зображення та майнових авторських прав творця фотографії чи відеозапису. Увагу зосереджено на тому, що наявність авторських прав не скасовує обов’язку отримання дозволу від особи, яка зображена на матеріалі. Окремо досліджено проблематику захисту права на зображення в Інтернет-просторі, де ускладнюються питання ідентифікації правопорушників, визначення юрисдикції та реалізації права на видалення незаконного контенту. Запропоновано напрями вдосконалення чинного законодавства, зокрема введення чітких зобов’язань для адміністраторів онлайн-платформ щодо блокування або видалення зображень, поширених без згоди особи. Крім того, автори наголошують на необхідності підвищення рівня правової обізнаності громадян у сфері цифрової безпеки та захисту особистих немайнових прав. Зроблено висновок, що ефективний правовий захист зображення особи має базуватись на системному підході, який забезпечує баланс між правом на приватність та свободою поширення інформації. Перспективним є подальше дослідження цього питання з метою гармонізації національного законодавства із європейськими стандартами захисту прав людини.

Відшкодування моральної шкоди в разі захисту особистих немайнових прав особи в умовах цифровізації

2025-05-06T23:10:24+03:00

З одного боку, інститут особистих немайнових прав був предметом інтересів дослідників протягом останніх десяти років. З іншого боку, глобалізація та цифровізація спричинили значний вплив на сутнісний зміст особистих немайнових прав. Ці виклики спричинили потребу в нових дослідженнях, які стосуються цифрової трансформації суспільних відносин, корегування правових норм, які регулюють особисті немайнові відносини, і водночас створення основи для правового захисту та безпеки учасників таких правовідносин.

Стаття 56 Конституції України: Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Основним способом захисту особистих немайнових прав є відшкодування моральної шкоди в умовах постійної діджиталізації міжособистісних контактів. Під моральною шкодою розуміють негативні наслідки морального чи немайнового характеру, що виникли внаслідок фізичного болю, порушення особистих немайнових прав або прав, нерозривно пов’язаних з майновими правами, чи інших негативних явищ, спричинених протиправними діями. Позитивні емоції можуть пом’якшити завдану шкоду шляхом відшкодування. Стаття присвячена особливостям цивільно-правового аналізу відшкодування моральної шкоди в разі виникнення порушення особистих немайнових прав в мережі Інтернет, через використання відповідних додатків. Науковці стверджують, що необхідно чітко розмежовувати права на захист даних, конфіденційність і ідентичність. І це не лише для того, щоб система права була логічною та ефективною, але особливо для забезпечення широкого та надійного захисту всіх аспектів особистості людини. Дійшовши висновку, що при порушенні ОНП під час цифровізації моральна шкода має бути компенсована на загальних підставах, за винятком того, що особа може зазнати лише психічних страждань і переживань, які нічим не відрізняються від реальних страждань. Переслідування особи за допомогою інформаційних технологій завдає ще більших страждань, ніж переслідування в реальному житті. Враховуючи проведене дослідження запропоновано внести зміни в ч. 2 статті 23 Цивільного кодексу України щодо відшкодування моральної шкоди.

Правове регулювання спадкування в період воєнного стану в Україні

2025-05-06T23:18:27+03:00

У статті досліджується правове регулювання спадкування в Україні в умовах воєнного стану, запровадженого Указом Президента України. Акцентовано увагу на змінах у правовому механізмі спадкових правовідносин, зумовлених особливим правовим статусом держави. Досліджено практичні аспекти роботи нотаріусів за умов відсутності доступу до Спадкового реєстру, регламентовані Порядком вчинення нотаріальних дій та іншими підзаконними актами. Виявлено прогалини у правовому регулюванні, зокрема відсутність чітких механізмів підтвердження неналежного функціонування Спадкового реєстру, що ускладнює нотаріальну практику та може призводити до притягнення нотаріусів до відповідальності. Розглянуто судову практику щодо поважності причин пропуску строку для прийняття спадщини в умовах воєнного стану. Запропоновано внесення змін до законодавства, що унормовує ці аспекти. Розглянуто питання внесення відомостей про заповіти, посвідчені уповноваженими особами в умовах воєнного стану, а також юридичну невизначеність щодо заповітів військовослужбовців, отриманих нотаріусами або ж уповноваженими працівниками органів місцевого самоврядування після завершення воєнного стану. Запропоновано продовжити дію відповідних положень на один рік після припинення воєнного стану. Проаналізовано правовий статус осіб, які мають право посвідчувати заповіти під час воєнного стану, та запропоновано удосконалення законодавства шляхом узгодження Закону України «Про нотаріат» із постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану». Також розглянуто питання видачі свідоцтва про право на спадщину особам, пов’язаним із державою-агресором, та перспективи законодавчого врегулювання цих відносин. З урахуванням іноземного досвіду запропоновано впровадити в Україні особливий вид заповітів, посвідчуваний свідками. Запропоновані зміни спрямовані на забезпечення правової визначеності та ефективного функціонування механізму спадкування в умовах воєнного стану.

Проблемні аспекти відводу судді в цивільному судочинстві України

2025-05-06T23:30:28+03:00

Стаття присвячена аналізу проблемних аспектів інституту відводу судді у цивільному процесуальному праві. У статті відвід розглядається як невід’ємний елемент правосуддя та один із механізмів реалізації принципу справедливого судочинства. Адже безсторонній та неупереджений розгляд і вирішення судових справ – один із головних обов’язків кожного судді, а також складова частина присяги судді, порушенням якої визнається, зокрема, вчинення суддею дій, що можуть викликати сумнів у його неупередженості та підірвати довіру до судової влади в цілому з боку громадськості.

Інститут відводу судді є однією з ключових гарантій забезпечення об’єктивності судового розгляду в цивільному процесі України. Водночас, практика його застосування в Україні свідчить про наявність низки проблем, які потребують детального аналізу та вдосконалення. Однією з основних труднощів є баланс між забезпеченням реальної неупередженості суду та недопущенням зловживань процесуальними правами з боку учасників справи.

Зокрема, серед проблем зловживання процесуальними правами можна виділити зловживання правом на відвід, у формі подання сторонами необґрунтованих заяв з метою затягування судового процесу відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 36 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Така практика не лише ускладнює здійснення правосуддя, а й підриває довіру до судової влади. Наявність формального підходу до розгляду заяв про відвід також породжує ситуації, коли відводи рідко задовольняються навіть за наявності обґрунтованих підстав.

У статті здійснено спробу виявити недосконалості інституту відводу судді в цивільному судочинстві України на підставі аналізу норм чинного законодавства, судової практики та практики ЄСПЛ. На підставі проведеного аналізу, розглянуто практичні приклади, що вказують на недоліки законодавчого регулювання відводу судді. Запропоновано шляхи удосконалення механізму відводу судді, які спрямовані на конкретизацію підстав для його застосування, удосконалення процедури розгляду заяв про відвід.

Таким чином, стаття підкреслює необхідність удосконалення правового механізму відводу судді для забезпечення справедливого, неупередженого та ефективного судочинства в Україні. Вирішення виявлених проблем сприятиме зміцненню довіри громадян до судової системи, підвищенню рівня правової культури та розвитку правової держави.

Фіксація технічними засобами процесу встановлення нотаріусом дійсних намірів сторін правочину: перспективи та особливості

2025-05-06T23:40:44+03:00

У статті досліджується питання необхідності проведення фіксації протягом процесу встановлення нотаріусом дійсних намірів сторони/сторін правочину за допомогою технічних засобів. Уже згадана фіксація зможе не просто довести факт здійснення всіх необхідних дій відповідно до чинних вимог законодавства України, а й вирішити всі спірні моменти й суперечності в суді, у разі оскарження дій нотаріуса. Такі проблеми й непорозуміння можуть стосуватися волевиявлення сторони/ сторін правочину, відсутності чи наявності будь-якого впливу, примусу або фізичного чи психічного тиску на них. Відтак було підтверджено, що аудіо- чи відеозаписи слугуватимуть ефективним доказом того, що процедура встановлення нотаріусом дійсних намірів сторони/сторін правочину відбулася та ще й була вчинена з урахуванням усіх вимог чинного законодавства й належним чином. Крім того, у статті зверталася увага, що фіксація - це додатковий захист від шахрайства як сторони/сторін відповідного правочину, так і самого нотаріуса. Це можна пояснити тим, що ризик бути введеним в оману різко знизиться, якщо в нотаріальному архіві буде зберігатися прямий доказ, демонстрація якого в суді дозволить відразу прояснити всю ситуацію та вирішити спір. До того ж не лише дії чи бездіяльність нотаріуса можуть цікавити суд під час розгляду справи, а також та інформація й відповіді на запитання, які надавали самі сторони, їх представники, адвокати або навіть перекладачі, якщо їх участь була необхідною.

Доведена необхідність та ефективність використання фіксації протягом встановлення дійсності намірів вразливих верств населення, які або виступають стороною правочину, або є зацікавленою особою через наявність власного інтересу в посвідченні правочину. Насамперед доцільним буде проводити аудіо- чи відеозапис протягом посвідчення правочинів, стороною якого є люди похилого віку, малолітні або неповнолітні діти, недієздатні або обмежено дієздатні особи.

Підтверджено, що для того, аби якісно впровадити фіксацію в нотаріальний процес, потрібно не тільки прописати її в Законі України «Про нотаріат», а також детально розтлумачити порядок й особливості її проведення та характер зберігання в архіві нотаріуса в Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Проблеми влаштування дітей з інвалідністю в сімейні форми виховання

2025-05-06T23:51:28+03:00

У статті розглянуто сучасний стан правового регулювання влаштування дітей у сімейні форми виховання в Україні в тому числі дітей з інвалідністю. Проаналізовано українське законодавство, міжнародні норми, зокрема Конвенцію ООН про права дитини, яка визначає пріоритет найкращих інтересів дитини при ухваленні будь-яких рішень щодо її майбутнього. Увагу приділено питанням негайного відібрання дітей у разі загрози їх життю та здоров’ю, а також вибору подальшої форми їхнього влаштування.

Досліджено переваги сімейних форм виховання, таких як прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу та тимчасове влаштування до сім’ї фактичного вихователя. Визначено ключові аспекти їхнього впливу на емоційний, соціальний та особистісний розвиток дитини. Окремо проаналізовано труднощі влаштування дітей з інвалідністю, включаючи проблеми інклюзивної освіти, соціальної адаптації та фізичної доступності, низького рівня адаптації державних закладів, проблеми правового регулювання.

Виявлено системні проблеми, що перешкоджають ефективному влаштуванню дітей з інвалідністю у сімейне середовище, зокрема недостатню державну підтримку, обмежену кількість прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу, низький рівень підготовки фахівців.

Визначено ключові аспекти, що потребують удосконалення, зокрема комплексний міжвідомчий підхід, посилення соціального та матеріального забезпечення сімей, розвиток інклюзивної освіти та адаптація законодавства.

Запропоновано заходи, спрямовані на покращення умов виховання дітей з інвалідністю у сімейних формах виховання, що сприятиме їхній успішній соціалізації та реалізації прав.

Автор робить висновок, що влаштування дітей з інвалідністю є важливим, тому що воно сприяє їхньому гармонійному розвитку, соціалізації та самореалізації. Інклюзивна освіта забезпечує рівні можливості для всіх дітей, допомагає їм розвивати навички, необхідні для майбутнього життя, та сприяє толерантному суспільству.

Правильна підтримка таких дітей дозволяє їм розкрити свій потенціал, отримати якісну освіту та інтегруватися в суспільство, а ключовим аспектом всього цього передує перебування дитини в сімейних формах виховання. Таким чином, забезпечення належних умов для дітей з інвалідністю є не лише питанням справедливості, а й важливим кроком до створення інклюзивного суспільства.

Принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини

2025-05-07T00:01:45+03:00

Право на особисте життя є окремим, особистим немайновим правом, що належить кожній фізичній особі від народження незалежно від обсягу дієздатності, і складається з таких правомочностей: по-перше, мати особисте життя; по-друге, визначати своє особисте життя і режим доступу до інформації про нього; по-третє, вимагати від інших осіб утримуватися від втручання в цю сферу життєдіяльності. Особисте життя є ключовим аспектом існування будь-якої людини, і право на повагу до приватного життя визнається основним правом людини в низці міжнародних документів з прав людини. Його забезпечення гарантується шляхом реалізації принципу неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя, який ґрунтується на свободі однієї особи до свободи іншої. Однак принцип недопустимості втручання в особисте життя немає абсолютного характеру. Оскільки таке втручання можливе та допустиме, за умови, якщо воно здійснюється у випадках, встановлених законом, що необхідно у демократичному суспільстві і з легітимною метою. До того ж, важливо щоби законодавство цього питання було чітке, передбачуване та адекватно доступне. Закон має бути достатньо чітким у своєму вираженні, щоб дати громадянам зрозумілу інформацію про умови та обставини, за яких влада має повноваження вживати будь-яких заходів таємного нагляду та збору даних про особисте життя людини. При цьому, законодавство повинно з достатньою чіткістю вказати обсяг та спосіб здійснення відповідного рішення, що надається органам державної влади, з тим щоб забезпечити особам мінімальний рівень захисту, на який вони мають право при верховенстві права у демократичному суспільстві. Зокрема: легітимність втручання це: по-перше, наявність певного підґрунтя у національному праві для застосування заходів втручання у сферу особисто життя; по-друге, доступність та чіткість закону, який встановлює таке підґрунтя, яка, окрім того, повинна бути здатна передбачити для себе його наслідки; по-третє, заходи втручання повинні бути сумісні з верховенством права.

Договірне регулювання сурогатного материнства у праві України та країн ЄС: порівняльний аналіз

2025-05-07T00:13:35+03:00

У статті здійснено комплексний порівняльно-правовий аналіз договірного регулювання сурогатного материнства в Україні та державах-членах Європейського Союзу. Автор розглядає основні підходи до правової природи договору про сурогатне материнство в українському законодавстві, де такий договір здебільшого трактується як договір про надання послуг із елементами медичних, цивільно-правових та сімейно-правових зобов’язань. Наголошено на необхідності кваліфікації цього договору як змішаного та спеціального правового інструменту, що потребує чіткого визначення істотних умов, процедури укладення та обов’язкового нотаріального посвідчення.

Особливу увагу приділено аналізу моделей правового регулювання сурогатного материнства у країнах ЄС: таких як Греція (дозволена форма із судовим дозволом), Великобританія (на момент членства в ЄС,часткова легалізація на неприбутковій основі), Франція (загальна заборона), а також у Нідерландах (модель обмеженого дозволу). Розкрито суттєві відмінності у підходах до дозволеності, законності та визнання договорів, укладених за межами країни.

У контексті розвитку транскордонного сурогатного материнства окреслено основні виклики міжнародного приватного права, зокрема щодо визнання батьківства, набуття громадянства, реєстрації дитини та забезпечення права на сімейне життя. Проаналізовано європейську судову практику (зокрема, рішення ЄСПЛ у справах Mennesson v. France, Paradiso and Campanelli v. Italy), яка формує підходи до визнання правовідносин, що виникають із договорів сурогатного материнства. У підсумку сформульовано пропозиції щодо вдосконалення національного правового регулювання в Україні з урахуванням міжнародних стандартів та європейських практик із дотриманням принципу найкращих інтересів дитини та поваги до людської гідності.

Автор робить висновок, що Україна дотримується однієї з найбільш ліберальних моделей договірного регулювання сурогатного материнства серед європейських країн, водночас не маючи цілісного та систематизованого законодавчого акта у цій сфері. Першочерговим завданням є розробка спеціального закону, який би врегулював ключові аспекти правовідносин, пов’язаних із сурогатним материнством.

Відповідальність за розголошення таємниці усиновлення: міжнародно-правові стандарти та національне законодавство України

2025-05-07T00:26:55+03:00

Охорона дитинства, забезпечення всебічного нормального фізичного, інтелектуального, психологічного та соціального розвитку дітей є одним із основних напрямків внутрішньої державної політики кожної держави. В сучасних умовах інститут усиновлення (удочеріння) набувають, поряд із національним, міжнародного статусу. Тому і правила та вимоги щодо усиновлення встановлюються як на рівні внутрішньонаціонального законодавства, так і на рівні міжнародних нормативно-правових актів.

Метою даної статті буде встановлення відповідності норм українського законодавства у сфері забезпечення таємниці усиновлення міжнародним стандартам у цій сфері регулювання.

У законодавстві України таємниця усиновлення регулюється низкою нормативно-правових актів. Усиновлення в Україні, окрім норм національного законодавства регулюється міжнародними документами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Схожа практика щодо захисту інформації про усиновлення спостерігається і у зарубіжному законодавстві, хоча ставлення до розголошення інформації щодо усиновлення у різних країнах також є різним: від заборони до повного дозволу і відкритості процесу усиновлення.

Неоднозначне ставлення суспільства різних країн до таємниці усиновлення обумовлено, в першу чергу, особливостями їх історичного та соціального розвитку. Велике значення має практика застосування того чи іншого інституту, що обумовлює розробку дієвих механізмів та підвищення їх ефективності. Питання щодо доступності інформації про усиновлення на міжнародному рівні може бути вирішене шляхом включення у міжнародне законодавство відповідних норм рекомендаційного (а не обов’язкового) характеру. Вони мають передбачати умови доцільності/недоцільності, обов’язковості або заборони розголошення усиновителями або відповідними державними органами дитині чи іншим особам відомостей про усиновлення: про походження дитини, про історію її походження (родовід), біологічних батьків та інших кровних родичів дитини тощо. Обов’язковою умовою правомірності таких дій має бути дотримання найвищих інтересів дитини, серед яких можна назвати особисту безпеку, право на таємницю особистого життя і право на нормальний розвиток і виховання у сім’ї.

Дане дослідження не вирішує проблему відповідальності за розголошення таємниці усиновлення на рівні міжнародного законодавства. Але воно є перспективним при виробленні універсальних міжнародних стандартів (правил) щодо інформації про усиновлення.

Проблеми доступу до правосуддя у цивільних справах в Україні

2025-05-07T00:37:56+03:00

У статті проведено аналіз актуальної та ключової проблеми доступу до правосуддя у цивільних справах, яка потребує негайного вирішення для забезпечення особі її гарантованого Конституцією України права на звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина. Це право закріплене як в ч. 1 ст. 15 ЦК України, яка передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення, так і в ст. 4 ЦПК України, в якій зазначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Аналізуючи судову практику, було встановлено, що залишаючи позовні заяви без руху чи відмовляючи у відкритті провадження у справі, суди нехтують такими базовими принципами, як верховенство права, розумність строків розгляду справи судом та гарантованим правом кожної особи на доступ до правосуддя.

У статті здійснено детальний аналіз конкретних ухвал про залишення без руху та відмови у відкритті провадження у справі місцевих судів України, знайдено невідповідності з нормами процесуального та матеріального права, а також нехтування актуальними постановами Верховного Суду, що призводить до затягування розгляду справи, перешкоджанням особі зверненню до суду за захистом свого порушеного права через призму надмірного формалізму та вільного тлумачення закону судами першої інстанції.

Авторкою запропоновано вирішення проблеми доступу до правосуддя на підставі актуальної практики Верховного Суду, порівняльного аналізу постанов апеляційних судів, які скасовують ухвали про відмову у відкритті провадження у справі, висновків провідних науковців та власного адвокатського досвіду.

Ця стаття буде «настільною книгою» адвокатам, які зіштовхнуться у труднощах у доступі до правосуддя задля захисту прав своїх клієнтів.

Реформування нотаріату України в умовах євроінтеграції

2025-05-07T00:48:20+03:00

У статті досліджуються ключові напрямки реформування нотаріату України, запропоновані Нотаріальною палатою України, що враховують євроінтеграційну політику держави. Зокрема, розглядаються питання запровадження електронної системи нотаріату, переходу до єдиного нотаріату, розширення повноважень нотаріусів та саморегулювання нотаріальної професії. Проаналізовано як перспективи реалізації кожного з цих заходів, так і потенційні виклики, що можуть постати перед державними органами, нотаріальною спільнотою та українським суспільством.

Вивчення міжнародного досвіду організаційно-правового забезпечення діяльності нотаріату, зокрема моделей, що функціонують у країнах Європейського Союзу (далі – ЄС) та Міжнародного союзу латинського нотаріату, дозволяє оцінити відповідність запланованих змін європейським стандартам та принципам латинської моделі нотаріату. До того ж такі заходи відповідають спільним цінностям, закріпленим в Угоді про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі – Угода про асоціацію).

Окрему увагу приділено вже впровадженим реформам, зокрема створенню Єдиної державної електронної системи е-нотаріату, складові якої поступово інтегруються в нотаріальну практику. Стаття також висвітлює основні проблемні аспекти нотаріальної діяльності в Україні, які потребують вирішення в межах запропонованої реформи. До них належать відсутність єдиного кодифікованого акту, безсистемність внесення змін до Закону України «Про нотаріат», низький рівень цифрової грамотності нотаріусів та громадян, ризики, пов’язані з кібербезпекою, та фінансування державних нотаріальних контор бюджетними коштами. Особливо наголошується на необхідності забезпечення безпеки даних користувачів електронної системи нотаріату та запобігання несанкціонованим втручанням.

Крім того, у статті представлено аналіз статистичних даних щодо діяльності державних нотаріальних контор та приватних нотаріусів в Україні, що дозволяє оцінити ефективність їх функціонування та доцільність запровадження єдиного нотаріату. Такий підхід сприяє комплексному висвітленню теми та визначенню її перспектив у контексті євроінтеграції.

Правова природа стартапу як учасника IT-відносин

2025-05-07T00:58:23+03:00

Статтю присвячено вивченню правової природи стартапу як учасника ІТ-відносин з огляду на наявні наукові підходи, економічну сутність цього поняття та положення чинного законодавства.

Здійснено аналіз сутності стартапу як проєкту реалізації ідеї, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок у відповідній сфері людського буття.

Встановлено, що стартап є однією з форм інноваційної діяльності, для якої вирізняльними є риси оперативного виробничого циклу та максимальної ефективності (співвідношення витрат до отриманої вигоди, висока вірогідність досягнення інноваційного результату у порівнянні з іншими формами такої діяльності). У порівнянні з іншими формами інноваційної діяльності комплексне поєднання засобів досягнення поставленої цілі та ймовірності формування визначальних рис стартапу (оперативність, обмеженість ресурсами, новизна, інноваційність) є найбільш ефективним.

Для стартапу досить ефективною є процедура інвестування, яка забезпечує його розвиток у геометричній прогресії за рахунок різних джерел, не пов’язаних із автором проєкту і учасниками відповідної юридичної особи, яка є формою його реалізації.

Договір є визначальною формою реалізації змісту правосуб’єктності стартапу, що відповідним чином диференціюється у можливих напрямках його діяльності.

Стартап, як суб’єкт господарської діяльності відповідного виду, цілком ототожнюється з правосуб’єктністю фізичної особи-підприємця, приватного підприємства, товариства з обмеженою відповідальністю або, навіть, структурним підрозділом певного господарюючого суб’єкта.

Доведено, що організаційно-правова форма стартапу в переважній частині реалізується посередництвом одного з різновидів підприємницьких товариств, де пріоритет надається таким, які обмежують вклади учасників. Водночас, у випадку, коли проєкт стартапу реалізується в рамках структурного підрозділу юридичної особи, то остання може і не відноситись до підприємницьких товариств.

Процесуальний порядок вчинення виконавчих написів

2025-05-07T19:12:59+03:00

В статті проаналізована нотаріальна та виконавча практика, зокрема, процедура вчинення нотаріусом виконавчого напису на документах заборгованості виникнення як матеріального, так і процесуального спору.

Автор статті зазначає, що нотаріальний процес має визначати не лише порядок, а й чітку послідовність вчинення цих дій та їх взаємозв’язок в одному нотаріальному процесі. Ці дії не можуть розглядатися без взаємозв’язку з іншими нотаріальними діями в даному процесі; послідовність нотаріального провадження характеризується через ознаку стадійності, яка є невід’ємним атрибутом процесуальної матерії, що притаманна будь-якому юрисдикційному процесу, що кожне нотаріальне провадження, яке вчиняє нотаріус, проходить у своєму розвитку певні стадії, які визначають динаміку, послідовність вчинення процесуальних дій. Щоб уникнути можливих помилок, необхідно визначити, до яких стадій слід віднести окремі процесуальні дії, які потім складуть нотаріальне провадження або окремий його етап. Це надасть можливість конкретизувати дії нотаріуса в різні проміжки часу та на різних етапах провадження, створить умови для самоконтролю. В статті визначаються особливості використання механізмів стягнення з боржника боргу на підставі виконавчого напису нотаріуса як одноразових чи багаторазових процесуальних актів (дій) у нотаріальному та виконавчому процесі. Так наприклад, сімейним та нотаріально-процесуальним законодавством передбачається вчинення виконавчого напису на аліментному договорі як гарантія виконання зобов’язань щодо утримання, проте не визначається періодичність звернення отримувача аліментів до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису, якщо боржник не сплачує аліменти. В такому випадку, нотаріальні провадження щодо надання виконавчої сили договорам, за яким стягнення слід проводити частинами, наприклад, періодичні аліментні платежі, слід відносити до багатоетапних нотаріальних проваджень, що пояснюється правовою природою періодичності виконання зобов’язань.

Автор звертає увагу на особливостях дотримання строковості в цивілістичній науці, оскільки у ч. 1 статті 87 Закону України «Про нотаріат» було зазначено, що нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.

Недоліки законодавчого врегулювання питань недійсності правочинів у контексті співвідношення понять «публічний порядок» та «інтереси держави»

2025-05-07T19:31:58+03:00

Стаття присвячена аналізу недоліків правового регулювання недійсності правочинів у контексті співвідношення понять «публічний порядок» та «інтереси держави». Звернуто увагу на недоліки ст. 228 ЦК України, в якій поєднано нікчемні правочини (ті, що порушують публічний порядок) та оспорювані (ті, що суперечать інтересам держави, суспільства та його моральним засадам). Обґрунтовано позицію про те, що запроваджене поєднання суперечить усталеній структурі регулювання питання недійсності правочинів у ЦК України, де кожна стаття присвячена лише одному виду недійсності правочинів – нікчемним або оспорюваним. Досліджується генезис становлення вказаної суперечності, зокрема акцентовано уваги на недостатньому аргументуванні необхідності внесення змін до ст. 228 ЦК України у пояснювальній записці до Закону України № 2756-VI, що свідчить про вади нормотворчої техніки.

Обґрунтовано невідповідність назви ст. 228 ЦК України її змісту: у чинній редакції («Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства») назва статті не відображає самого правила поведінки, створюючи хибне враження, що стаття стосується лише правочину, що порушує публічний порядок, тоді як насправді правочин, що порушує публічний порядок та правочин, що суперечить інтересам держави і суспільства виступають окремими видами недійсних правочинів. Така неузгодженість ускладнює розуміння норми та суперечить критеріям якості закону, таким як чіткість, точність, зрозумілість і послідовність.

У статті проведено аналіз понять «публічний порядок», «інтереси держави» та «моральні засади суспільства» через призму судової практики, зокрема рішень Верховного Суду, та сформованих доктринальних підходів. Вказаний аналіз надав змогу обґрунтувати тезу про те, що правочин, який не відповідає інтересам держави, за своєю суттю є правочином, що порушує публічний порядок, а відтак повинен визнаватись нікчемними, а не оспорюваними, як це передбачено чинним законодавством.

Розглянуто проблему окреслення кола суб’єктів, які можуть ініціювати питання визнання правочину, що суперечить інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, недійсними, з урахуванням сформованої судової практики, яка наділяє таким правом лише певне коло суб’єктів владних повноважень. Запропоновано до вказаного переліку суб’єктів відносити не лише суб’єктів владних повноважень, а й сторони такого правочину та інших осіб, заінтересованих у визнанні таких правочинів недійсними.

Цифрова річ та інші цифрові блага як об’єкти цивільних прав

2025-05-07T20:10:41+03:00

Досліджено подальше правове регулювання правовідносин щодо криптовалюти, об’єктів комп’ютерних ігор, NFT. Визначено, що такий підхід сприяє охороні, захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин, визначенню абсолютних прав на цифрові речі, їхньої оборотоздатності. Необхідні подальші кроки законодавця щодо правового регулювання правовідносин із цифровими благами.

Доведено, що пануванням над цифровою річчю чи іншим цифровим благом є наявність доступу до них через автентифікацію та авторизацію завдяки логіну, паролю, іншим засобам ідентифікації, передбаченим електронною системою доступу. Встановлено, що форма не єдиним критерієм розмежування цифрових і матеріальних речей. Існують особливості набуття, здійснення та припинення цивільних прав і обов’язків щодо них. Програмне мережеве підключення дозволяє отримати доступ до цифрового контенту.

Критикується уявлення, що цифрова річ – це цифровий код, яке є дещо однобічним щодо неї. Визначено, що це є виробничий підхід. Він відрізняється від споживацького. Споживач у цифровій речі бачить готовий продукт (гру, цифровий контент). Споживацькі якості цифрового блага досягаються завдяки можливості конверсії (перетворення) цифрового коду у зображення, звук чи інший ефект. Для цифрового блага важливою є наявність його споживацьких якостей, наприклад, для комп’ютерної гри – можливість у неї грати. Цифрове благо: криптовалюта; NFT; аксесуари комп’ютерних ігор тощо є візуальною, аудіо- чи іншою конверсією цифрового коду у такому вигляді, що людина здатна сприймати це як звук чи зображення тощо на комп’ютерному обладнанні: смартфоні, ноутбуці тощо.

Встановлено, що природа цифрової речі зокрема і цифрового блага загалом є подвійною. Перше, вона має технічну (цифрову) основу у вигляді програмного коду; друге, це є майнове або особисте немайнове благо, що має споживацькі якості. У цивільному праві ця специфіка має значення при визначенні об’єкту правовідносин, прав на них, укладанні договорів.

Конституційно-правові аспекти реалізації права власності на землю

2025-05-07T20:40:23+03:00

Земельна реформа в Україні є однією з найтриваліших та найскладніших у Європі, а її реалізація супроводжується тривалими дискусіями та правовими суперечностями. Наведена стаття аналізує конституційно-правові аспекти цієї реформи, зокрема питання об’єкта права власності на землю у контексті Конституції України та прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення». Досліджено правову природу землі як національного багатства, як об’єкта права власності Українського народу та як об’єкта цивільних прав фізичних та юридичних осіб. Особливу увагу приділено аналізу положень статей 13, 14 та 41 Конституції України, які визначають правові засади регулювання права приватної власності та права власності на землю. На основі конституційних положень досліджено відповідні норми Цивільного та Земельного кодексів України, які регламентують реалізацію права власності на землю, визначають коло суб’єктів набуття та відчуження земельних ділянок, зокрема, сільськогосподарського призначення. Проаналізовано наукові дискусії щодо подвійної природи права власності на землю, співвідношення приватного та публічного інтересу, а також питання визначення суб’єктного складу осіб, яким може належати вказане право. Розглянуто позиції українських правознавців щодо юридичних колізій та ризиків, пов’язаних із запровадженням ринку землі, а також наслідки прийняття згаданого вище Закону для земельного ринку, економіки та прав власників.

Окрему увагу приділено конституційним поданням народних депутатів щодо неконституційності окремих положень законодавства, що врегульовує зняття мораторію та умови вільного обігу земель сільськогосподарського призначення та аналізу позиції Конституційного Суду України щодо цих питань. Проаналізовано можливі наслідки визнання згаданого Закону неконституційним, включно з правовою невизначеністю, переглядом укладених договорів відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення та потенційними змінами у правозастосовній практиці.

Результати дослідження можуть бути корисними для правників, науковців, державних службовців і службовців органів місцевого самоврядування, а також всіх, хто цікавиться питаннями врегулювання земельних відносин і перспективами розвитку умов обігу землі в Україні.

Особливості оскарження виконавчого напису нотаріуса

2025-05-07T20:56:24+03:00

Стаття присвячена дослідженню особливостей оскарження виконавчого напису нотаріуса як альтернативного позасудового способу захисту цивільних прав у контексті сучасної судової практики. Автор аналізує природу виконавчого напису як позасудового механізму захисту прав кредитора, звертаючи увагу на обов’язкову умову його вчинення – безспірність заборгованості. Наголошено, що навіть за наявності формально належних документів, поданих нотаріусу, не завжди можна виключити наявність спору про право, що дає підстави для визнання напису таким, що не підлягає виконанню.

У статті розглянуто процесуальні особливості звернення до суду з позовом про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, зокрема щодо форми позовних вимог, суб’єктного складу сторін та строків звернення. Висвітлено важливість дотримання кредитором попередньої процедури повідомлення боржника, реєстрації забезпечувального обтяження, дотримання строку позовної давності та інших юридично значущих обставин.

Особливу увагу приділено судовій практиці, зокрема правовим позиціям Верховного Суду, який акцентує на необхідності комплексної оцінки правових підстав для вчинення виконавчого напису нотаріусом.

Проаналізовано судові рішення про подання стягувачем відповідних документів нотаріусу для вчинення ним виконавчого напису; щодо безспірності заборгованості як обов’язкову умову вчинення нотаріусом виконавчого напису; про сторони справ з оскарження виконавчих написів; щодо строку звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису; про дії суду для правильного вирішення спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає застосуванню; про строк для звернення до нотаріуса та строк позовної давності; про співвідношення заходу забезпечення позову про зупинення стягнення на підставі виконавчого напису нотаріуса з позовною вимогою про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.

Виокремлено основні підстави для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню: відсутність або недійсність зобов’язання; наявність спору між сторонами щодо суми боргу або підстави зобов’язання; порушення нотаріусом вимог щодо оформлення напису; недотримання строків давності; неналежне повідомлення боржника про стягнення або вимогу про усунення порушення.

З аналізу судової практики зроблено висновок, що суди не обмежуються формальною перевіркою дій нотаріуса, а досліджують фактичні обставини, зокрема наявність боргу, його розмір, надання повідомлень тощо; захід забезпечення позову (зупинення стягнення) не є тотожним позовній вимозі про визнання напису таким, що не підлягає виконанню, але є дієвим способом запобігання негативним наслідкам до розгляду справи по суті; строк на звернення за виконавчим написом прив’язується до загального трирічного строку позовної давності, незалежно від домовленостей сторін або їх правового статусу.

Європейський досвід правового захисту конфіденційної інформації (на прикладі окремих держав)

2025-05-07T22:40:39+03:00

Установлено, що майбутнє України нерозривно пов’язане із гармонізацією національного законодавства та правової системи Європейського Союзу. Крім цього, обґрунтовано, що глобальні тенденції до стрімкого збільшення обсягу інформації в цифровому вигляді та, відповідно, зростання ризиків її неправомірного розголошення чи втрати, обумовлюють потребу використання якісних правових інструментів для захисту відомостей конфіденційного характеру. Як наслідок, доведено, що для досягнення цієї мети актуальним буде вивчення передового досвіду провідних держав Європи. Зроблено висновок про те, що визначальну роль у забезпечення охорони відповідної інформації відіграє Директива (ЄС) 2016/943 про захист нерозголошеного ноу-хау та ділової інформації (комерційної таємниці) від їх незаконного набуття, використання та розголошення. Доведено, що вказаний акт «м’якого права» (soft law) є базою для формування засад правової політики у галузі охорони конфіденційної інформації та комерційної таємниці в більшості держав європейського континенту. Встановлено, що саме на положеннях вказаної Директиви, в основному, базуються підходи до захисту інформації конфіденційного характеру в таких державах, як, наприклад, Німеччина, Бельгія, Нідерланди та Швейцарія. При цьому, зроблено акцент на тому, що основним механізмом охорони таких відомостей у договірних відносинах є договір про нерозголошення (NDA). Проаналізовано, що на законодавчому рівні ні процедури ні особливостей укладення такої угоди в жодній з вищенаведених держав не визначено. Як наслідок, сторони керуються засадою свободи договору як при укладенні, так і при виконанні договору про нерозголошення. Також визначено, що особливістю німецької системи захисту конфіденційної інформації є те, що особа повинна мати законний інтерес у захисті відповідних відомостей, що не передбачено текстом вищезгаданої Директиви ЄС. У Нідерландах, натомість, витоки системи охорони інформації конфіденційного характеру слід шукати в галузі кримінального права. Встановлено, що у Бельгії суди мають широкі повноваження щодо захисту інформації, у тому числі, забороняти її подальше використання на вимогу уповноваженого суб’єкта. Обґрунтовано, що швейцарський підхід, у свою чергу, виходить із необхідності захисту економічної конкуренції, складовою частиною якої є охорона комерційної таємниці.

Інститут цивільної емансипації осіб неповнолітнього віку: компаративне дослідження

2025-05-07T22:51:50+03:00

У статті розглянуто основні проблеми інституту цивільної емансипації осіб неповнолітнього віку. Емансипація розглядається як підстава для придбання неповнолітнім повної (іноді з певними обмеженнями) дієздатності шляхом зрівняння його в цивільних правах та обов’язках з повнолітніми громадянами, якщо інше не передбачено законодавством. Необхідність введення даного інституту обумовлюється тим, що для функціонування громадянина в суспільстві в повному обсязі він повинен мати повну дієздатність. Неповнолітній виявляється повністю залежним від рішень своїх законних представників, не може керувати своєю діяльністю та приймати пов’язані з нею рішення самостійно. Інститут емансипації необхідний саме задля забезпечення незалежності неповнолітнього у прийнятті самостійних рішень щодо розпорядження своїми доходами, укладання великих угод, зайняття законною підприємницькою діяльністю тощо. Але питання щодо обсягу прав, які надаються емансипованій особі, досі залишається відкритим. Аналіз практики інших країн світу показує, що емансипація як об’єктивне явище дійсності представляє собою визначені відносини між його учасниками. У багатьох країнах емансипація розглядається не як право неповнолітнього, а як привілей, що надається лише тим неповнолітнім, які можуть продемонструвати, що вони готові жити в суспільстві, як дорослі. Для придбання дієздатності у випадку емансипації осіб неповнолітнього віку вимагається наявність певних умов і виконання ряду інших дій (наприклад, подача неповнолітніми заяв (петицій) про оголошення його дієздатним, пред’явлення для цього необхідних доказів і документів, прийняття відповідним органом рішення про емансипацію), після чого стає можливою практична фіксація та подальша реалізація права на придбання цивільної дієздатності. Встановлено, у США емансипація є привілеєм, а не правом неповнолітнього, і надається лише тим неповнолітнім, які можуть продемонструвати, що вони готові жити в суспільстві, як дорослі. Отримання неповнолітнім емансипації не повністю прирівнює його до повнолітніх і повністю дієздатних, залишається багато обмежень, встановлених для осіб неповнолітнього віку, які виражаються у неможливості здійснення емансипованим деяких прав, для яких законодавством встановлено досягнення певного віку.

Гармонізація цивільного та господарського права після скасування Господарського кодексу України: виклики та перспективи

2025-05-07T23:09:58+03:00

У науковому дослідженні здійснено комплексний аналіз процесу гармонізації цивільного та господарського права України в контексті скасування Господарського кодексу України (далі – ГК України). З огляду на активізацію євроінтеграційних прагнень нашої держави, вивчення правових наслідків такого скасування набуває особливої актуальності, адже питання уніфікації приватного права перебуває у центрі уваги науковців, правозастосовців і законодавця. Метою дослідження стало визначення теоретичних засад гармонізації права, виявлення ключових викликів, пов’язаних із зміною господарсько-правової системи, а також формування науково обґрунтованих пропозицій щодо подальшого розвитку цивільного законодавства України.

Статтю присвячено аналізу теоретико-методологічних основ гармонізації права, включно з поняттям гармонізації, її значенням у сфері приватного права, а також досвідом європейських країн. Особливу увагу приділено проблемі дуалізму приватного права в Україні, що спричиняє колізії між положеннями Цивільного і Господарського кодексів, ускладнюючи правозастосування.

Розкрито передумови скасування ГК України, зокрема концептуальні вади його положень, які дублюють або суперечать нормам Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Окремо проаналізовано наслідки цього процесу для регулювання правового статусу суб’єктів господарювання, корпоративних та договірних відносин, а також адміністративно-правових механізмів супроводу підприємницької діяльності.

Обґрунтовано перспективи інтеграції господарсько-правових положень до ЦК України. Авторами запропоновано низку практичних кроків, включаючи запровадження спеціального розділу в ЦК України, вдосконалення регулювання підприємництва, прийняття спеціального законодавства у сфері господарської діяльності та підвищення ролі судової практики у формуванні єдиного підходу до приватного права.

Дослідження базується на аналізі наукових праць українських та зарубіжних дослідників. Методологічною основою стали порівняльно-правовий, системно-структурний, логіко-юридичний та формально-догматичний методи.

Зроблені висновки та рекомендації можуть бути використані в процесі удосконалення законодавства України та підготовки кодифікаційних змін, спрямованих на досягнення єдності приватного права та забезпечення його відповідності європейським стандартам.

Класифікація договорів у сфері розпоряджання майновими правами на об’єкти суміжних прав за законодавством України

2025-05-07T23:18:40+03:00

Ідея написання даної роботи виникла у зв’язку з відсутністю в діючому законодавстві як то в Цивільному кодексі України, так і в профільному Законі України «Про авторське право і суміжні права» окремої статті, яка б визначала, що є предметом форм розпоряджання майновими правами на об’єкти, в контексті даної роботи, суміжних прав. Чому визначення предмету є важливим і для чого воно потрібне? Визначення предмету будь-якого договору є важливим з точки зору дотримання істотних умов і це те, що відрізняє відповідні форми розпоряджання від інших видів договорів. Що представляє собою предмет договорів у даній сфері? Фактично, предмет договорів у даній сфері представляє собою майнове право, юридична доля останнього, яка може реалізовуватися через дві групи договорів.

Таким чином, автором пропонується наступне визначення предмету договорів у даній сфері «1. Предметом договорів у сфері розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності є майнові права на об’єкти права інтелектуальної власності. У визначених законом випадках, предметом окремих видів договорів можуть виступати особисті немайнові права. Майнові права, що не виникли не можуть бути предметом договорів у сфері розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності».

Щодо системи договорів у сфері розпоряджання майновими правами на об’єкти суміжних прав, то автор дає її наступне розуміння як таких форм розпоряджання майновими правами, які передбачають або передання (відчуження) майнового права в частині, що передаються (відчужуються) або таких форми розпоряджання, що передбачають надання майнового права в користування щодо визначених способів.

Пропонується, що дана система має складатися з наступних видів договорів: договір про передання (відчуження) майнового права на службові об’єкти суміжних прав, договір про створення за замовленням об’єкту суміжних прав, договір про передання (відчуження) майнового права на об’єкт суміжних прав, ліцензійний договір на використання майнового права на об’єкт суміжних прав, публічна ліцензія на використання майнового права на об’єкт суміжних прав.

Проблемні аспекти судової практики щодо ефективного способу захисту права одного з подружжя, який вважає себе співвласником обʼєкта будівництва

2025-05-08T11:48:45+03:00

У науковій статті розглядається проблематика розподілу спільної сумісної власності, зокрема одного з подружжя, який вважає себе співвласником обʼєкта будівництва. Проаналізовано юридичну природу ефективного способу захисту порушених прав одного з подружжя, який вважає себе співвласником обʼєкта будівництва. Встановлено, що питання щодо ефективного способу захисту при аналізі проблематики спільної сумісної власності подружжя досі залишається дискусійним з точки зору судової практики.

Встановлено, що саме у судовій практиці України спостерігається змішування концепції ефективності та належності способів захисту порушених прав, що призводить до того, що особа, право якої порушене, не може його захистити саме у той спосіб, який вона вважає ефективним. Доведено, що у спорах щодо розподілу майна подружжя, залежно від конкретних обставин справи, спосіб захисту порушеного права є ефективним тоді, якщо на підставі судового рішення позивач може реально набути майно, як повноправний власник з усіма правомочностями щодо володіння, користування і розпорядження таким майном, чи може зареєструвати своє речове право на нерухоме майно згідно чинного законодавства, у разі якщо таке судове рішення є реальним до виконання та не суперечить розумінню ст.316 ЦК України, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Звернено увагу, що проаналізовані у статті судові рішення свідчать про можливість реєстрації та набуття особою, яка вважає себе співвласником обʼєкта нерухомості, відповідних прав щодо поділу обʼєкта нерухомості за рішенням суду у разі обрання способу захисту порушених прав з врахуванням ступеня готовності об’єкта саме незавершеного будівництва. Зроблено висновок, що ефективним способом захисту права одного з подружжя, який вважає себе співвласником обʼєкта будівництва слід вважати такий спосіб, відповідно до якого особа самостійно матиме можливість реєстрації та набуття прав і обовʼязків щодо «поділеного» обʼєкта нерухомості.

Роль онлайн медіації у розв’язанні сімейних спорів

2025-05-08T12:10:38+03:00

У статті висвітлено зростаючу значущість альтернативного способу вирішення конфліктів – онлайн медіації у сфері сімейного права в умовах трансформаційних процесів в українському суспільстві, спричинених пандемією та війною. Зазначається, що стрімке зростання кількості розлучень та пов’язаних із цим правових спорів вимагає гнучких, гуманних і сучасних підходів до їх розв’язання, що забезпечують баланс між інтересами сторін і захистом прав дитини.

Онлайн медіація розглядається як доступна, економічно вигідна, ефективна, конфіденційна й оперативна альтернатива судовому процесу, яка дає змогу парам, що знаходяться у різних регіонах чи країнах, брати участь у переговорному процесі. Проаналізовано нормативно-правову базу України у сфері медіації, зокрема Закон України «Про медіацію» та рекомендації ГО «НАМУ» щодо онлайн-формату проведення процедури. Підкреслено важливість нейтральності медіатора, дотримання принципу добровільності, рівності сторін та зосередження уваги на інтересах, а не лише на позиціях учасників конфлікту.

У статті також надано аналіз міжнародного досвіду який демонструє успішну реалізацію онлайн медіації, використання цифрових платформ. Водночас, не оминається і низка проблемних питань застосування медіації: технічні складнощі, відсутність живого емоційного контакту, обмеження у випадках домашнього насильства, а також відсутність обов’язкової юридичної сили угоди за результатами медіації, якщо її не затверджено судом.

Робиться висновок, що онлайн медіація в Україні має високий потенціал, особливо у період війни та масової міграції. Її розвиток потребує детального нормативного врегулювання, роз’яснювальної роботи серед населення та підготовки медіаторів до роботи з цифровими інструментами та викликами сучасності. Водночас, ефективність медіації можлива лише за умови готовності сторін до конструктивного діалогу та пошуку компромісу. Онлайн медіація розглядається не лише як сучасна технологічна опція, а як правовий інструмент, здатний забезпечувати інтереси, честь та гідність сторін і сприяти зниженню конфліктності в суспільстві, використовуючи провідні цифрові технології сучасності.

Захист прав інтелектуальної власності на комерційну таємницю в Україні та Європейському Союзі

2025-05-08T12:20:49+03:00

У статті здійснено комплексне дослідження правових аспектів захисту комерційної таємниці як об’єкта інтелектуальної власності через порівняльний аналіз законодавства України та Європейського Союзу. Проаналізовано національну нормативно-правову базу України, включаючи Цивільний кодекс, Закон України «Про інформацію», Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції», а також положення Директиви (ЄС) 2016/943 щодо захисту нерозголошеної ноу-хау та комерційної інформації. Визначено ключові проблеми українського законодавства: фрагментарність правового регулювання, відсутність спеціалізованого законодавчого акта, неоднозначність розмежування понять «комерційна таємниця» та «ноу-хау», недостатня ефективність судового захисту. Детально охарактеризовано спільні риси та суттєві відмінності між комерційною таємницею та ноу-хау, зокрема в аспекті їх віддільності від особи носія та можливості передачі третім особам.

Досліджено специфіку імплементації Директиви (ЄС) 2016/943 у законодавстві різних європейських країн – Німеччини, Франції, країн Скандинавії, Балтії та Бенілюксу, проаналізовано відмінності в підходах до встановлення юридичної відповідальності за порушення режиму комерційної таємниці. Здійснено порівняльний аналіз судової практики України та ЄС, виявлено значні відмінності в доказуванні порушень прав на комерційну таємницю. Проаналізовано правові механізми відповідальності за порушення прав на комерційну таємницю в Україні, включаючи цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність.

Досліджено практику Антимонопольного комітету України щодо захисту комерційної таємниці через призму законодавства про захист від недобросовісної конкуренції. Вивчено особливості кримінальної відповідальності за незаконне збирання та розголошення комерційної таємниці в європейських країнах, зокрема проаналізовано відмінності у санкціях від найсуворіших у Швеції та Латвії до більш м’яких у країнах Бенілюксу. Обґрунтовано необхідність гармонізації українського законодавства з європейськими стандартами, запропоновано шляхи вдосконалення правового регулювання через впровадження спеціального законодавчого акта, уточнення критеріїв віднесення інформації до комерційної таємниці, посилення цивільно-правових механізмів захисту. Розроблено рекомендації щодо запровадження європейського досвіду в українську правозастосовну практику для створення сприятливого інвестиційного клімату та забезпечення конкурентоспроможності українського бізнесу на міжнародному ринку.

Сучасна судова практика оскарження виконавчого напису нотаріуса

2025-05-08T19:05:01+03:00

У статті розглядається актуальна проблема оскарження виконавчого напису нотаріуса у контексті сучасної судової практики України. Автор здійснює комплексний аналіз юридичної природи виконавчого напису, окреслює його правову природу як засобу позасудового захисту прав кредитора та акцентує на межах його правомірного застосування. Зосереджено увагу на ключовій умові вчинення виконавчого напису – безспірності заборгованості, а також на типових порушеннях, що призводять до визнання такого напису таким, що не підлягає виконанню.

У статті детально досліджено позиції Верховного Суду щодо правомірності вчинення виконавчих написів у справах про стягнення заборгованості, звернення стягнення на предмет іпотеки, дотримання процедур повідомлення боржника та застосування позовної давності. Особливу увагу приділено аналізу судових рішень, в яких встановлювались порушення нотаріусами процедурних вимог, зокрема відсутність доказів безспірності, невручення повідомлень про порушення забезпечених зобов’язань, або порушення строків реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Також проаналізовано практику визнання неправомірними електронних торгів, що відбулися до моменту скасування виконавчого напису.

Наведено правові висновки щодо наслідків порушення нотаріусом вимог законодавства, а також процесуальних особливостей захисту прав боржника у справах про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Автор підкреслює, що оскарження виконавчого напису саме по собі не перериває перебіг позовної давності, не створює нових правових підстав для стягнення заборгованості, а рішення суду про скасування напису не має зворотної дії щодо правочинів, здійснених до набрання ним законної сили.

У статті сформульовано висновок про необхідність посилення стандартів нотаріального контролю та врахування судової практики щодо оскарження виконавчого напису нотаріуса задля забезпечення балансу інтересів сторін у сфері позасудового стягнення заборгованості, що відповідає принципам правової визначеності та справедливості.

Самозахист як форма захисту цивільних прав в умовах воєнного стану в Україні

2025-05-08T19:38:32+03:00

У статті здійснено дослідження особливостей самозахисту як форми захисту цивільних прав, зокрема в умовах воєнного стану. Встановлено, що Цивільний кодекс України передбачає різні можливості захисту цивільних прав, серед яких науковці виокремлюють юрисдикційні і неюрисдикційні форми захисту. Виявлено, що юрисдикційні форми захисту конкретизовані у чинному законодавстві і здійснюються різними спеціально уповноваженими на цей вид діяльності державою органами із властивим кожному з них певним порядком діяльності. До юрисдикційних форм зараховують судову, адміністративну та нотаріальну форми. Серед них провідне місце надається судовій формі захисту.

Досліджено, що неюрисдикційні форми захисту цивільних прав не мають чіткого законодавчого окреслення та дозволяють вчиняти будь-які дії, що сприятимуть захисту порушеного права чи запобігатимуть такому порушенню. Самозахист цивільних прав належить до неюрисдикційних форм захисту і має здійснюватись із застосуванням засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

Доведено, що захист цивільного права у третейському суді чи міжнародному комерційному арбітражі можна зараховувати до неюрисдикційних (альтернативних) способів захисту цивільних прав лише в тому разі, якщо сторони третейського (арбітражного) розгляду виконують рішення цих недержавних органів добровільно. Якщо ж сторона конфлікту відмовляється від виконання рішення третейського суду чи міжнародного комерційного арбітражу, яке ухвалене на користь іншої сторони, то в цьому разі можуть бути застосовані юрисдикційні способи захисту права шляхом звернення заінтересованої особи до суду для визнання та надання дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу, якщо його місце знаходиться за межами України (ст. 474 Цивільного процесуального кодексу України) або для видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду (ст. 483 ЦПК). Якщо за такими зверненнями буде застосований державний примус у вигляді примусового виконання рішень третейського суду чи міжнародного комерційного арбітражу органами Державної виконавчої служби (ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження»), то таку форму захисту не можна вважати самозахистом, адже в цьому випадку здійснюється діяльність судових органів та Державної виконавчої служби, тобто юрисдикційних органів.

Висловлено міркування про те, що в часі війни, який зараз переживає наша держава, важливість самозахисту як правової можливості захистити свої цивільні права без залучення допомоги державних інституцій значно зростає. Констатовано, що самозахист є найменш законодавчо врегульованою формою захисту цивільних прав і потребує більш детального правового регулювання.

Виникнення та розвиток права забудови чужої земельної ділянки (суперфіцію)

2025-05-08T20:39:03+03:00

Стаття присвячена розгляду етапів історії розвитку правового титулу забудови земельної ділянки (суперфіцію). Автором досліджується суть поняття користування чужим майном, а саме користування чужою земельною ділянкою з метою забудови в римському праві, передумови його виникнення, мета використання даного інституту, права і обов’язки сторін правовідносин. Стаття демонструє процес встановлення і розвиток права користування чужою земельною ділянкою з метою її забудови від його зародження до сьогодення. Автором розглядаються спільні і відмінні риси у поняттях суперфіцію за часів стародавнього Риму та у сучасному законодавстві України.

Так наприклад, за часів Римської імперії на етапі зародження суперфіцію, право власності на все збудоване належало власнику ділянки. Тогочасний розвиток публічних та приватно – правових відносин, вимоги та спори, які виникали в ході реалізації цих правовідносин, зумовили розвиток і удосконалення інституції. Суперфіцій, пройшовши різні щабелі свого історичного розвитку, став джерелом речового права на чуже майно у правових системах європейських держав. В українському ж законодавстві поняття суперфіцію було вперше визначено в Цивільному кодексі України у редакції від 16.01.2003 р.(глава 34).

В статті резюмується, що інститут суперфіцію виник в часи Римської імперії. Бурхливий розвиток суспільства, економіки і держави в цілому диктували вимоги щодо змін і вдосконалення норм цих правовідносин. Таким чином, з усіма історичними і віковими змінами він став джерелом сучасних норм речового права – права користування чужою земельною ділянкою для її забудови. Також варто відзначити, що термін суперфіцію в українському законодавстві є відносно молодим, тому можна ствердно сказати, що свій розвиток і удосконалення ця інституція проходить і в наш час через внесення відповідних змін до законодавства та шляхом наукових досліджень у цій сфері. В ході реалізації договорів суперфіцію, вирішення спорів, які виникають, в судовому порядку ми стикаємося із прогалинами, які, відповідно, необхідно заповнювати. Це важливо, оскільки сучасний швидкий розвиток економічних відносин зумовлює необхідність розширення процесу будівництва, що у свою чергу потребує чітких і зрозумілих правил, яких в законодавстві в повній мірі немає.

Узагальнити можна, що як за часів Римської імперії, так і в сучасні часи розвиток суспільних відносин стимулює подальше удосконалення суперфіцію та створює тенденції на розширення сфери його використання. Саме з причин збільшення території міст та потреби у будівництві житла і виник інститут суперфіцію в римському праві.

Комерційне найменування: проблеми правового регулювання

2025-05-08T21:21:28+03:00

У статті розглядаються окремі проблемні аспекти щодо правового режиму комерційного найменування за законодавством України. Встановлено, що комерційне найменування є одним із засобів індивідуалізації, який заслуговує на правову визначеність та належне правове регулювання. Доведено, що правове регулювання комерційного найменування є неналежним, оскільки немає спеціального закону про правову охорону комерційного найменування, який мав би бути покликаний комплексно унормувати правовий режим комерційного найменування: виникнення прав на нього, суб’єктний склад, здійснення прав, припинення прав, захист прав на комерційне найменування, особливості передання майнових прав на нього.

Доведено, що фізичні особи – підприємці мають право на комерційне найменування, однак особливості його набуття та змісту мають бути визначені законом, якого наразі немає.

Обґрунтовано, що комерційне найменування може використовуватися у доменних іменах (при чому як повне, так і скорочене комерційне найменування), у контенті сайту (в різних рубриках), у ключових словах в інформаційних матеріалах на веб-сайті, у ключових словах у так званій «адмінці» сайту, в гугл-рекламі, іншій Інтернет-рекламі як в назві чи тексті оголошення, так і в ключових словах в «адмінці» цієї реклами.

Обґрунтовано, що враховуючи те, що Цивільний кодекс України не містить спеціальних законодавчих положень щодо захисту прав на комерційне найменування у главі 43, то при захисті прав на комерційне найменування застосуванню підлягають загальні положення щодо захисту прав інтелектуальної власності, які викладені у ст.ст. 431, 432 Цивільного кодексу України; також застосуванню підлягатимуть і загальні положення, визначені главою 3 Книги 1 Цивільного кодексу України, зокрема, ст. 15 (право на захист), ст. 16 (способи захисту) та інші.

Доведено, що стягнення компенсації замість відшкодування збитків за неправомірне використання комерційного найменування міг би бути дієвим механізмом притягнення винної особи до майнової відповідальності, оскільки стягнути збитки з порушника прав інтелектуальної власності доволі проблематично з урахуванням складності доведення розміру збитків. Обґрунтовано, що доцільно запозичити законодавчий підхід щодо конкретизації законодавчих положень про можливість стягнення компенсації, який з 2023 р. передбачено для захисту прав на інші об’єкти промислової власності. Тому варто доповнити главу 43 Цивільного кодексу України нормою про можливість суб’єкта права на комерційне найменування вимагати припинення порушення і обов’язок порушника відшкодувати завдану майнову шкоду шляхом відшкодування збитків чи виплати компенсації та/або завдану немайнову (моральну) шкоду.

Доведено необхідність належного закріплення способів використання комерційного найменування у цифровому середовищі, оскільки мережа Інтернет є поширеним місцем використання комерційних найменувань.

Ґенеза правового інституту цивільно-правової відповідальності в Україні

2025-05-08T21:31:55+03:00

В Україні існує нагальна потреба у перегляді підходів до інституту цивільно-правової відповідальності. Сучасна уніфікація приватного права та запровадження європейських стандартів зумовили необхідність оновлення положень чинного законодавства щодо інституту цивільно-правової відповідальності. Крім того, сучасна правозастосовна практика потребує добре розробленої та науково обґрунтованої концепції цивільно-правової відповідальності, яка б дозволила досягти максимальної ефективності у відновленні та захисті порушених цивільних прав. При цьому мають бути враховані основні функції цивільно-правової відповідальності, такі як компенсаційна (спрямована на відновлення порушеного інтересу потерпілого) та превентивна (забезпечення належних стимулів для вжиття запобіжних заходів з метою зменшення або уникнення очікуваної відповідальності).

Заходи відповідальності є невід’ємною частиною захисту, адже відповідальність притаманна лише окремим способам захисту цивільних прав та інтересів. Сама по собі відповідальність не може забезпечити такий захист, оскільки є статичною правовою категорією. Ця функція реалізується через застосування конкретних заходів відповідальності, які в цивілістичній науці називаються санкціями. Досить поширеною сьогодні є правова позиція, що цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника правових наслідків, які проявляються в позбавленні його певних прав або в заміні наявного права новим, або в приєднанні до наявного додаткового. У цивілістичній літературі підкреслюється, що застосування заходів відповідальності завжди ґрунтується на принципі вини. Коли на особу покладається обов’язок, який вже існував, але який вона не виконала добровільно, то це не міра відповідальності, а міра захисту. Перелік способів захисту цивільних прав є ширшим, ніж передбачені законом заходи відповідальності, що дозволяє значно розширити фактичну можливість захисту порушених прав та максимально ефективно відновлювати порушені права, а також спонукати учасників цивільних відносин до соціально бажаної поведінки. Водночас перспективними для подальших досліджень є питання загальних підстав відповідальності за заподіяння шкоди та умов цивільно-правової відповідальності, а також застосування окремих санкцій.

Виконавчий напис нотаріуса у контексті права особи на захист: нотаріат, суд, виконавче провадження

2025-05-08T21:45:16+03:00

Стаття присвячена аналізу такого способу позасудового захисту як вчинення нотаріусом виконавчого напису. Порівняльний аналіз права на захист у судовому, нотаріальному процесі та виконавчому провадженні надав можливість глибоко зрозуміти правову природу виконавчого напису як нотаріальної дії, яка вчиняється за умов, передбачених в законі та на підставі безспірних доказів. Встановлена відмінність між поняттям “право на позов” та “право на звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису”, але мета суду та нотаріуса єдина - захистити, відповідно, право особи шляхом вирішення спору та/або шляхом констатації правопорушення у безспірному позасудовому порядку. Обгрунтовано, що повноваження нотаріуса при вчиненні виконавчого напису стабільні і він вправі лише констатувати наявність правопорушення з боку боржника або його відсутність на підставі безспірних доказів. У першому випадку він вчинить виконавчий напис, а у другому, якщо у кредитора відсутні безспірні докази невиконання боржником своїх зобов’язань, то нотаріус повинен відмовити у вчиненні нотаріальної дії. Така проста схема сприйняття відмінностей у діяльності суду та нотаріуса надає можливість говорити про певну схожість їх повноважень і, водночас, про істотну різницю між судовою та позасудовою формою захисту, відповідно, спірних та безспірних прав. Проаналізовано судову практику щодо визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Акцент зроблено на тих наслідках, які виникають при розгляді такої справи судом, тобто зупинення виконавчого провадження. Праналізована сутність виконавчого напису та особливість його природи, оскільки він має подвійне значення, з одного боку він розцінюється як нотаріальний акт, з іншого - як виконавчий документ. Проведене дослідження доводять, що виконавчий напис нотаріуса є позасудовим способом захисту прав осіб, але при неправильній регламентації процедури його вчинення у законі він стає механізмом зловживання правами не тільки з боку кредиторів, а й, доволі часто, з боку боржників. Внесені пропозиції з удосконалення відповідного законодавства.

Звернення стягнення на частку у статутному капіталі товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю як підстава припинення корпоративних прав учасника

2025-05-08T21:58:28+03:00

Стаття присвячена аналізу правових аспектів звернення стягнення на частку у статутному капіталі товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю як підстави припинення корпоративних прав учасника. Обґрунтовано, що звернення стягнення на частку у статутному капіталі ТОВ/ТДВ є юридичним фактом, який призводить до припинення права власності на неї, а отже – і до припинення корпоративних прав учасника, які базуються на такому праві. Акцентовано увагу на необхідності розмежування понять «право на частку» та «корпоративні права» в контексті правозастосування.

Досліджено порядок реалізації виконавчих документів, що передбачають стягнення на частку, а також розкрито особливості позасудового способу звернення стягнення на частку у статутному капіталі ТОВ і ТДВ відповідно до договору застави. Проаналізовано положення Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» щодо повідомлення товариства, проведення оцінки частки, забезпечення переважного права учасників на її придбання та наслідків невиконання таких умов. Окрему увагу приділено впливу змін законодавства, зокрема Порядку ведення облікової системи часток ТОВ і ТДВ, на реалізацію процедури.

Підкреслено, що навіть у позасудовому порядку звернення стягнення на частку повинне супроводжуватись дотриманням переважного права інших учасників товариства. Наведено приклади судової практики, зокрема висновки КГС ВС щодо правової природи договору про передачу майна в рахунок погашення боргу, а також щодо необхідності дотримання переважного права інших учасників товариства при зверненні стягнення на частку учасника-боржника. Розкрито механізм передачі частки обтяжувачу як наслідок невиконання забезпеченого зобов’язання та ризики зловживання механізмом застави задля обходу переважного права.

Обґрунтовано потребу вдосконалення норм законодавства для забезпечення прозорості та добросовісності процедури звернення стягнення на частку у статутному капіталі ТОВ/ТДВ та гарантій реалізації корпоративних прав інших учасників. Зроблено висновок про важливість балансу між правами кредитора й учасників товариства у випадках звернення стягнення на частку учасника-боржника.

Місце врегулювання спору за участю судді в системі способів вирішення спорів

2025-05-08T22:22:50+03:00

Врегулювання спору за участю судді є відносно новим способом вирішення спорів в Україні. Його запроваджено у 2017 році на підставі Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів». Доволі часто його порівнюють із уже відомими способами вирішення спорів: медіація, арбітрування тощо. До характерних ознак цієї процедури відносять: добровільність, рівність сторін, неформальне ставлення, конфіденційність, відсутність фіксації процесу. Значна кількість наукових публікацій стосується порівняння саме медіації і врегулювання спору за участю судді. Очевидно, це пояснюється схожістю деяких ознак даних процедур: конфіденційність, наявність посередника між сторонами та ін. Низка науковців вважають, що процедура врегулювання спору за участю судді є окремим видом медіації чи похідним від медіації способом. У статті розглядаються подібні позиції, однак, звернено увагу, що із прийняттям Закону України «Про медіацію» у 2021 році, подібні твердження втратили свій сенс.

У публікації проаналізовано вимоги до проведення процедури врегулювання спору за участю судді. Наведене дало змогу виявити тісний зв’язок і нерозривність цієї процедури із традиційним судовим процесом. Встановлено, що врегулювання спору за участю судді можна вважати окремим інститутом процесуального права України. Разом з тим, характерні ознаки процедури врегулювання спору за участю судді, дозволяють розглядати цю процедуру як додатковий, альтернативний спосіб для сторін судового процесу врегулювати спір.

Тісний взаємозв’язок процедури врегулювання спору за участю судді та законодавчі вимоги до завершального етапу процедури дають підстави розглядати її як несамостійний спосіб вирішення спорів. Встановлено, що поміж іншого, процедура врегулювання спору за участю судді завершується шляхом укладення мирової угоди, а тому із врахуванням інших ознак, ця процедура може розглядатись як комбінований альтернативний спосіб вирішення спорів.