Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право

Віртуальна реальність у судовому процесі: погляд з Німеччини та України

2025-08-08T21:35:36+03:00

Стаття досліджує інтеграцію технологій віртуальної реальності («VR») в судовий процес. Дослідження починається з аналізу практичних кейсів використання віртуальної реальності в судових процесах у Німеччині та інших державах, де відомі випадки застосування інструментів віртуальної реальності для таких цілей, як відтворення місця злочину та презентація доказів.

Серед згаданих прикладів застосування віртуальної реальності в судовому процесі, зокрема, використання віртуальної реальності для реконструкції місця злочину вбивства двох поліцейських у місті Кузелі, судовий процес проти колишнього охоронця концтабору Аушвіц-Біркенау Райнхольда Ганнінга, розслідування ДТП зі смертельним наслідком у місті Вісбадені (кримінальні справи в Німеччині), а також цивільна справа у США «Stephenson v. Honda Motors Ltd. of America». Крім того, в статті розглядаються деякі поточні пілотні проєкти та ініціативи щодо використання віртуальної реальності в сфері права, зокрема, для моделювання судових засідань, юридичної освіти та професійного навчання.

Далі у статті проаналізовано поточний стан та перспективи інтеграції віртуальної реальності в судову систему України. У дослідженні розглянуто погляди українських науковців-правників, які вивчали потенціал віртуальної реальності.

Наприкінці дослідження окреслено ключові переваги та виклики, пов’язані з інтеграцією віртуальної реальності в судовий процес. Хоча віртуальна реальність пропонує значні переваги, вона також породжує складні юридичні та етичні виклики. Судді повинні бути готовими до розгляду спорів та вирішення складних правових питань, пов’язаних з використанням технологій віртуальної реальності, що вимагає водночас і прийняття відповідних нормативно-правових актів, які б могли тлумачитися та застосовуватися судами.

У статті зроблено висновок, що ефективна інтеграція віртуальної реальності в судовий процес повинна спиратися на спеціалізовану нормативно-правову базу, яка має визначати правовий статус віртуальної реальності, регулювати допустимість і процесуальний статус доказів, заснованих на віртуальній реальності, а також вирішувати проблеми захисту даних та інші проблеми, пов’язані з використанням віртуальної реальності в судовому процесі.

Закон ЄС про штучний інтелект і його вплив на судову систему України

2025-08-08T21:55:44+03:00

Стаття присвячена з’ясуванню ключових положень Закону ЄС про ШІ та його впливу на судову систему України. Зазначено, що ШІ істотно розширив можливості інформаційних технологій у судах, а такі країни як Китай, США, Японія, Великобританія вже сьогодні мають практику застосування ШІ у судочинстві. Вказано, що в більшості країн має місце істотний розрив між рівнем впровадження ШІ в судові системи і правовим регулюванням цих процесів, що й обумовило прийняття Закону ЄС про ШІ положення якого набуть чинності у 2026 році. Розкрито доктринальне розуміння поняття «штучний інтелект». З’ясовано, що Закон ЄС про ШІ не дає визначення ШІ, водночас містить поняття «система ШІ», на рівні національного законодавства поняття «штучний інтелект» закріплено в Концепції розвитку штучного інтелекту. Встановлено, що прийняття Закону ЄС про ШІ має стати основою для формування правового режиму ШІ на міжнародному та національному рівнях. Наведено доктринальне розуміння поняття «правовий режим ШІ». Зазначено, що необхідність формування правового режиму ШІ обумовлена низкою переваг (автоматизація правничих процесів, аналіз великих масивів даних, використання алгоритмів для прогнозування судових рішень) та потенційних ризиків таких технологій (проблеми з прозорістю та відповідальністю, дискримінація, загроза приватності та конфіденційності), що вимагає оцінки їх впливу на права людини та принципи судочинства. Встановлено, що Закон ЄС про ШІ є загальним, але відносить судову систему до високоризикованих сфер застосування ШІ та висуває обов’язкові вимоги до технологій ШІ в цій сфері (прозорість, недискримінація, якість даних, контроль людини, безпека і кіберзахист). Зроблено висновок, що встановлення таких вимог Законом ЄС про ШІ однозначно вплине на судову систему України, так як його положення має бути імплементовано до національного законодавства з метою його гармонізації з європейським законодавством. При цьому судова система України має бути відкритою до адаптації положень Закону ЄС про ШІ та забезпечити функціонування технологій ШІ, які відповідають встановленим ним вимогам.

Реалізація функцій органів прокуратури України в період дії воєнного стану

2025-08-08T22:01:36+03:00

У статті автором розглядаються питання особливостей реалізації органами прокуратури України конституційних функцій під час дії воєнного стану в державі. Здійснено аналіз законодавчих змін щодо повноважень прокурора під час воєнного стану, у тому числі у кримінальному провадженні. Акцентується увага на окремих кримінально-процесуальних нормах, які внесено законодавцем до Кримінального процесуального кодексу Україні, деякі з них наразі мають дискусійний характер. При цьому наголошується, що під час дії воєнного стану діяльність органів прокуратури насамперед зосереджена на виконанні такої конституційної функції як організація і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку.

Також автором звертається увага на те, що набуває все більшого значення при здійсненні цієї функції міжнародне співробітництво прокуратури, в межах якого органи прокуратури України отримують допомогу від інших країн в питаннях, які стосуються розслідування кримінальних правопорушень, зокрема, щодо встановлення місця знаходження розшукуваних осіб, проведення їх екстрадиції тощо. При цьому автором статті вказується, що відповідно до Конституції України, чинного законодавства здійснення міжнародного співробітництво не є окремою функцією прокуратури. Вказується на існуючі на практиці проблемні питанні при виконанні судових рішень, постановлених при виконанні прокурорами таких конституційних функцій як представництво інтересів держави в суді, підтримання державного обвинувачення. Аналізуються норми законодавства щодо повноважень прокурора при виконанні судових рішень, звертається увага на невідповідність окремих з них нормам КПК України.

Також зазначаються законодавчі зміни, якими регламентовано питання виконання судових рішень на тимчасово окупованих територіях під час дії воєнного стану.

За результатами проведеного аналізу автором робиться висновок про те, що прокуратура під час дії воєнного стану в Україні продовжує виконувати встановлені Конституцією України функції, проте їх реалізація має певні особливості.

Розміри страхових внесків та страхового покриття як важливі елементи механізму страхування цивільно-правової відповідальності адвоката: досвід зарубіжних країн

2025-08-08T22:16:13+03:00

У межах даної статті розкривається правова природа інституту страхування цивільно-правової відповідальності адвоката насамперед через призму визначення розумних та справедливих розмірів як страхових внесків, так і страхового покриття. Акцентується увага на тому, що визначення розмірів і страхових внесків, і страхового покриття, як важливих елементів механізму страхування цивільно-правової відповідальності адвоката, сприймається як явна перепона для запровадження механізму такого страхування в Україні.

Робиться висновок про те, що складність закріплення вищевказаних розмірів насамперед в аспекті визначення оптимального співвідношення між ними, зокрема, полягає в тому, що з одного боку, розмір страхових внесків не повинен сприйматись як фінансовий тягар для адвоката, а з іншого – розмір страхового покриття повинен в свою чергу забезпечувати майнові інтереси клієнта адвоката.

Дана стаття присвячена й з’ясуванню досвіду законодавців зарубіжних країн (Республіки Італії, Федеративної Республіки Німеччини, Республіки Австрії, Французької Республіки, Литовської Республіки, Румунії, Сполучених Штатів Америки, Канади) насамперед щодо визначення мінімальних (гарантійних) розмірів страхових сум. Робиться висновок, що насамперед задля забезпечення інтересів клієнта адвоката, ряд зарубіжних країн на законодавчому рівні встановлюють мінімальні (гарантійні) розміри страхових сум, а також різні показники, які впливають на визначення такого розміру в умовах обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності адвокатів. Акцентується увага на тому, що хоча зарубіжні країні (зокрема, європейські) і використовують різні підходи щодо їх визначення, ми вважаємо, український законодавець повинен закріпити мінімальні розміри страхових сум, розрахунок яких повинен залежати від певних показників (насамперед форми та сфери діяльності адвоката, тривалості зайняття адвокатською діяльністю взагалі).

Всеукраїнська конференція прокурорів як організаційна форма прокурорського самоврядування в Україні

2025-08-08T22:25:32+03:00

Стаття присвячена аналізу особливостей всеукраїнської конференції прокурорів як організаційної форми прокурорського самоврядування в Україні.

Обумовлено, що Закон України «Про прокуратуру» визначає всеукраїнську конференцію прокурорів найвищим органом прокурорського самоврядування. Однак, таке визначення носить пафосний характер. Фактично всеукраїнська конференція прокурорів має найвищий статус лише у порівнянні з Радою прокурорів України.

Визначено, що «конференція» як найменування органу фактично вказує на більш нижчий рівень або ж значення цього органу прокурорського самоврядування у порівняні з відповідними з’їздами як органами самоврядування у інших інституціях правосуддя. Запропоновано назвати найвищий орган прокурорського самоврядування з’їздом.

Недоліком, який не надає авторитету всеукраїнській конференції прокурорів, є те, що її найменування у законодавстві розпочинається з маленької літери. Запропоновано найменування всеукраїнської конференції прокурорів розпочинати з великої літери.

У статті досліджено повноваження всеукраїнської конференції прокурорів та зроблено висновок, що окремі з них на сьогодні потребують уточнення з урахуванням діючого законодавства.

Обумовлено, що згідно з демократичними засадами кількість делегатів на конференцію пропорційно повинна відповідати кількості прокурорів, яку вони репрезентують. У формуванні складу всеукраїнської конференції прокурорів вбачається порушення цих засад.

Досліджено також особливості процедури проведення всеукраїнської конференції прокурорів. Встановлено такі етапи в її роботі: 1) підготовка до роботи Конференції; 2) вступна частина; 3) етап розгляду та вирішення питань порядку денного по суті; 4) закриття роботи конференції.

Досліджено питання про оприлюднення рішень всеукраїнської конференції прокурорів. Визначено, що законодавство фактично не містить положень щодо порядку оприлюднення (опублікування або іншого способу доведення до відома прокурорів) рішень всеукраїнської конференції прокурорів. Зроблено висновок, що рішення всеукраїнської конференції прокурорів, особливо ті з них, які визначають права та обов’язки прокурорів, повинні оприлюднюватися. Це можна здійснювати на офіційних вебсайтах Офісу Генерального прокурора та Ради прокурорів. До повноважень Ради прокурорів України слід віднести її обов’язок з оприлюднення актів всеукраїнської конференції прокурорів.

За наслідками дослідження сформульовано пропозиції щодо вдосконалення законодавства.

Діджиталізація діяльності адвоката

2025-08-08T22:44:27+03:00

У статті досліджуються окремі питання використання адвокатом сучасних автоматизованих систем, цифрових та інформаційних технологій. Підкреслено, що професійна діяльність адвоката пов’язана з отриманням, обробкою, зберіганням та передачею великої кількості інформації різного роду. Тому без знання та використання комп’ютерних технологій загалом, тенденцій комп’ютеризації й інформатизації, інформаційних систем тощо адвокат не може ефективно виконувати свої функції. Вплив інформаційних технологій на діяльність адвокатів, зокрема, багато в чому обумовлений спрямованістю державного управління та сучасної політики більшості країн, в тому числі і України, на діджиталізацію різних сфер життєдіяльності суспільства. Діджиталізація визначається як процес, що включає в себе цифрову трансформацію, автоматизацію та проявляється у вигляді зміни в процедурах, врегульованих законодавством та пов’язаних з переходом від процесів у паперовій формі до прямих он-лайн процедур, які потребують безпосередньої участі посередника чи компетентного органу, використовуючи мережу Інтернет. Автоматизовані інформаційні системи та робочі місця, комп’ютерні бази та банки даних забезпечують не лише ефективну обробку та зберігання отриманої адвокатом інформації, а й можливість швидкого пошуку необхідних фактів. Поряд із поняттям діджиталізації у юридичну практику все активніше входить і поняття Legal Tech (від англ. Legal Technology – інформаційні технології в юридичній діяльності) – галузь поєднання юридичної практики та цифрових технологій, головним чином шляхом створення і розвитку комп`ютерних програм у широкому сенсі (офлайнові та онлайнові застосунки, чатботи, скрипти, пошукові системи і багато чого іншого) з метою підвищення ефективності, швидкості, якості, зручності та економності вирішення тих чи інших юридичних завдань. Діджиталізація адвокатури як важливий стандарт функціонування цього інституту передбачає насамперед застосування сучасних електронних технологій у роботі адвоката й органів адвокатського самоврядування. Отже, ефективність професійної діяльності адвоката багато в чому залежить від рівня його інформаційного забезпечення та вміння його застосування.

Тенденції функціонального розвитку інституту прокуратури в Україні поза межами сфери кримінальної юстиції: у пошуках доктринальних орієнтирів

2025-08-08T22:50:25+03:00

У статті здійснено спробу пошуку доктринальних орієнтирів та виокремлення тенденцій функціонального розвитку інституту прокуратури поза межами сфери кримінальної юстиції. Встановлено, що правова доктрина, як узгоджена система концептуальних поглядів, що містяться, зокрема, у програмних документах політичного характеру, які ідентифікують проблемні аспекти та визначають стратегічні перспективи правового розвитку держави, формує концептуальну основу для нормотворчої діяльності.

Констатовано, що одним із важливих концептуальних документів у сфері реформування системи правосуддя в Україні є стратегія розвитку цієї системи, яка, серед іншого, містить питання, що визначають тенденції розвитку не лише судової влади, а й прокуратури та адвокатури, як суміжних правових інститутів, що сприяють здійсненню судами правосуддя. Аргументовано, що зміна концептуального підходу до розуміння функцій прокуратури в Україні на сучасному етапі державотворення набуває ознак експліцитності, зокрема, крізь призму інтерпретаційних висновків Конституційного Суду України, як проєкції конституційної доктрини, що набуває особливої ваги у формуванні актуальних тенденцій зміни правового статусу прокуратури в системі органів державної влади у цілому, а також її функціонального спрямування, зокрема поза межами сфери кримінальної юстиції.

Обґрунтовано формування таких тенденцій функціонального розвитку інституту прокуратури в Україні поза межами сфери кримінальної юстиції: залишення поза реформаційною увагою потреб в удосконаленні законодавчого унормування та посиленні ефективності повноважень прокуратури поза межами сфери кримінальної юстиції; відступу від принципу субсидіарності прокурорського представництва як однієї із засад, якій має відповідати діяльність служб публічного обвинувачення у разі, якщо вони наділяються повноваженнями поза межами сфери кримінальної юстиції; усунення дефектів законодавчої регламентації представницької функції прокуратури шляхом використання можливостей інституту конституційної скарги.Виокремлено перспективні напрями подальших наукових розвідок у сфері досліджуваних питань з метою напрацювання всебічного та системного концептуального підходу при доктринальному обґрунтуванні функціональних тенденцій розвитку інституту прокуратури в Україні у програмних документах стратегічного характеру, формування одноманітного та усталеного підходу до розуміння правової природи діяльності прокуратури поза межами сфери кримінальної юстиції.

Органи досудового розслідування в Україні та країнах ЄС: порівняльно-правовий аналіз

2025-08-08T23:20:00+03:00

У статті здійснено дослідження інституційного механізму досудового розслідування в Україні у зіставленні з відповідними моделями, що функціонують у правових системах окремих країн Європейського Союзу – зокрема, Федеративної Республіки Німеччина, Республіки Польща та Французької Республіки. Аналізуючи українську модель, звернута увага на її складну структуру, що включає п’ять основних органів – Національну поліцію, Службу безпеки України, Державне бюро розслідувань, Національне антикорупційне бюро та Бюро економічної безпеки – з чітко визначеною законом підслідністю. Особливу увагу приділено інституту дізнання, що з 2020 р. функціонує як окрема процесуальна форма щодо кримінальних проступків. У статті підкреслюється, що така багатосуб’єктність породжує ризики юрисдикційних конфліктів та дублювання повноважень, що негативно впливає на ефективність та оперативність розслідувань.

Порівняльний огляд німецької моделі засвідчив її централізований характер: усі слідчі дії здійснюються поліцією під процесуальним керівництвом прокуратури, яка виступає головним суб’єктом прийняття рішень щодо висунення обвинувачення. Польська система демонструє поєднання централізованого прокурорського нагляду з делегуванням повноважень різним спеціалізованим органам, при збереженні єдиної координаційної ролі прокуратури. Французька модель вирізняється двоступеневістю досудового провадження – поєднанням поліцейського дізнання та судового слідства, що здійснюється слідчим суддею, як незалежною процесуальною фігурою, уповноваженою не лише санкціонувати, але й ініціювати та проводити слідчі дії у тяжких справах.

У результаті порівняльно-правового аналізу зазначено, що актуальними для вдосконалення української моделі є такі напрями: імплементація чітких механізмів координації між слідчими органами, підвищення ролі прокурора як єдиного процесуального керівника, спрощення процедур щодо нетяжких злочинів, а також – потенційне запровадження елементів судового слідства в окремих категоріях справ. У статті наголошується на недоцільності прямого запозичення іноземних практик без урахування особливостей національного правопорядку, але підкреслюється користь поступової адаптації найефективніших європейських підходів у межах стратегії кримінально-правової гармонізації.

Особливості реалізації керівниками прокуратур координаційних повноважень у сфері протидії організованій злочинності: аналіз останніх змін

2025-08-08T23:25:03+03:00

У статті досліджено проблемні питання реалізації координаційних повноважень у сфері протидії організованій злочинності керівництвом органів прокуратури. Виокремлено два рівня координації діяльності правоохоронних органів у цій сфері: центральний (Офіс Генерального прокурора) та регіональний (обласні прокуратури).

Зроблено висновок, що покладення координаційних повноважень на керівників органів прокуратури на центральному та регіональному рівнях зумовлене їх перебуванням на адміністративних посадах та специфікою їх процесуального та наглядового статусу. Обов’язковою умовою здійснення координації діяльності правоохоронних органів у сфері протидії організованій злочинності першим заступником та заступником як Генерального прокурора, так і керівників обласних прокуратур є покладення на них розподілом обов’язків відповідальності за стан організації роботи структурних підрозділів, що здійснюють нагляд у кримінальних провадженнях саме щодо організованої злочинності. При цьому заходи з координації здійснюються ними в межах компетенції закріплених за ними підрозділів.

Звернуто увагу на відсутність у прокурорів окружних прокуратур наглядових повноважень під час досудового розслідування злочинів, вчинених організованими групами та злочинними організаціями, а відтак і неможливість координації діяльності органів правопорядку у сфері протидії організованій злочинності керівниками окружних прокуратур.

Охарактеризовано зміни в організації прокурорського нагляду за додержанням законів як у кримінальних провадженнях щодо організованої злочинності, так і при провадженні оперативно-розшукової діяльності у цій сфері. Констатоване фактичне нівелювання спеціалізації прокурорів у сфері протидії організованій злочинності та розподілення повноважень останніх між великою кількістю інших структурних підрозділів згідно з компетенцією та спеціалізацією.

Обґрунтовано доцільність нормативного врегулювання питань організації прокурорського нагляду за додержанням законів у сфері протидії організованій злочинності, узгодження положень актів Офісу Генерального прокурора та посилення спеціалізації прокурорів саме у цій сфері.

Зелена фіскальна політика: європейський досвід впровадження екологічних податків і Україна

2025-08-09T23:33:55+03:00

У статті аналізуються концепція зеленої фіскальної політики, що передбачає використання податкових інструментів для сприяння екологічно сталому розвитку, історія впровадження та основні принципи екологічного оподаткування в європейських країнах – Німеччині, Швеції, Данії. Особливу увагу приділено механізмам стимулювання бізнесу та населення до зменшення викидів парникових газів та переходу на відновлювані джерела енергії. Вивчаються різноманітні підходи до екологічного оподаткування, а саме: введення податків на викиди вуглецю та використання природних ресурсів, а також програми субсидій і податкових знижок, які сприяють зеленому переходу. Акцентується, що досвід Європи у впровадженні екологічних податків є прикладом для інших країн, що прагнуть до високих екологічних стандартів та сталого розвитку.

Підкреслюється, що зелене оподаткування не тільки сприяє охороні довкілля, але й позитивно впливає на економіку, а саме: на зайнятість, інновації та конкурентоспроможність, на стимулювання розвитку нових технологій і створення робочих місць у зеленому секторі економіки.

Досліджено питання соціальної справедливості в контексті екологічного оподаткування, зокрема вплив податків на різні соціальні групи населення. Наведенo приклади успішних проектів, що поєднують екологічні цілі з економічними перевагами, включаючи створення нових робочих місць у відновлюваній енергетиці й ефективне використання ресурсів.

Проаналізовано міжнародні угоди й ініціативи (Паризьку угоду та Європейський зелений курс), спрямовані на просування екологічного оподаткування, значну увагу приділено вивченню внеску міжнародних інституцій у фінансування зелених проектів, а також ролі міжнародних організацій в оцінці ефективності екологічних податків.

Аналіз ролі міжнародної співпраці у впровадженні зеленої фіскальної політики, засвідчує, що координація зусиль різних суб’єктів міжнародного права на глобальному рівні, є важливим аспектом як для успішного впровадження зеленої фіскальної політики, так і в цілому для боротьби зі зміною клімату та захисту довкілля.

Вибори як владний інструмент у концепції А. Тойнбі. Історична ретроспектива: Європа та Україна

2025-08-09T23:37:29+03:00

Статтю присвячено аналізові з історико-правових позицій мало дослідженим елементам у державно-політичній концепції всесвітньовідомого британського вченого ХХ століття Арнольда Тойнбі.

Здійснюючи аналіз цивілізаційного розвитку окремих регіонів, насамперед, західноєвропейського, А. Тойнбі дійшов до висновку, що найбільш вдалою моделлю суспільно-політичного та економічного розвитку Європи стала модель англійської державності Нового Часу. Вивчаючи етапи державної та соціальної еволюції англійського, а згодом британського суспільства А. Тойнбі підкреслив, що лідерські позиції Великобританії наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ століть (період «індустріалізму») визначилася сукупністю вдалих рішень попереднього періоду, який він визначив як «парламентське врядування» (ХVІІ – перша половина ХVІІІ ст.).

На його думку найбільш ефективним рішенням стало застосування представницької демократії, що утворилася в Англії ще у ранньосередньовічному періоді на основі традиційних інституцій додержавного часу, властивих і іншим європейським народам, але змогла додати державно-правові досягнення італійських міст-держав епохи Відродження і з цього сплаву перейшла до реальної національної держави на противагу феодальній.

Поступово механізм англійського легального представництва удосконалювався і на початку ХХ століття досяг максимальної ефективності. Це дозволило Великій Британії вийти на провідні економічні та політичні позиції в європейському та світовому суспільстві протягом ста років – від Наполеонівських воєн до початку Першої світової війни.

Державно-політична ситуація у світі змінилася після Другої Світової війни – розпочався процес розпаду імперських держав і переважання держав локальних, тобто національних. Утім Тойнбі висловив сумнів, що інституції парламентського представництва зможуть бути ефективною відповіддю на трансформації сучасного державно-суспільного життя. Автори запропонованого матеріалу дійшли до висновку, що українська державність історично належить до європейської державної моделі, але через втрату суверенітету і поглинення російською імперією лише після 1991 р. отримала можливість реалізувати засади європейської демократії.

Поняття дерогації та її місце в системі обмежень прав людини

2025-08-09T23:49:19+03:00

Стаття присвячена аналізу правової природи, меж та умов застосування дерогації прав людини. У ній досліджуються міжнародні стандарти, що регламентують можливість тимчасового відступу держав від своїх зобов’язань щодо забезпечення певних прав людини, насамперед згідно з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Автор аналізує доктринальні підходи до розуміння сутності дерогації, визначає ключові критерії її правомірності, зокрема: наявність реальної загрози життю нації, офіційне проголошення надзвичайного стану, пропорційність обмежень, тимчасовий характер заходів, а також дотримання міжнародних зобов’язань.

Підкреслено, що для застосування дерогації мають бути дотримані наступні ключові умови: існування надзвичайного стану, що має реальний і серйозний характер; необхідність і пропорційність заходів; несуперечність іншим міжнародним зобов’язанням; відсутність дискримінації; наявність офіційного повідомлення.

Зауважено, що дерогація не може поширюватися на деякі права, які є абсолютними: право на життя; заборона катувань та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження; заборона рабства та підневільного стану; заборона покарання без закону.

Проаналізовано практику Європейського суду з прав людини, що відіграє ключову роль у формуванні стандартів правомірної дерогації, та свідчить про важливість контролю за дотриманням умов дерогації та недопущення зловживань з боку держав.

Підкреслено, що застосування дерогації вимагає офіційного повідомлення відповідних міжнародних органів і підлягає міжнародному контролю. Застосування дерогації можливе лише за дотримання суворих умов: наявність реальної загрози, необхідність і пропорційність вжитих заходів, відсутність дискримінації, а також обов’язкове повідомлення відповідних міжнародних органів. При цьому існує перелік прав, від яких не допускається відступ, зокрема право на життя, заборона катувань, рабства та покарання без закону.

Зроблено висновок, що дерогація – це юридичний механізм, який дозволяє державі тимчасово відступити від виконання певних міжнародних зобов’язань у сфері прав людини в умовах надзвичайного стану, що загрожує життю нації.

Вплив автоматизації морського транспорту на міжнародно-правовий статус капітана морського судна

2025-08-09T23:49:35+03:00

У статті досліджується питання трансформації міжнародно-правового статусу капітана морського судна в умовах автоматизації морського транспорту, Аналізуються наслідки впровадження автономних суден для традиційного інституту капітана, з урахуванням того, що автономні судна функціонують без фізичної присутності людини на борту під час плавання та керуються дистанційними операторами з берегових центрів управління.

Зазначено, що ключові міжнародні конвенції з морського права, які регулюють статус капітана морського судна, зокрема, Конвенція ООН з морського права 1982 року, Міжнародна Конвенція з охорони людського життя на морі 1974 року, Міжнародна конвенція про підготовку і дипломування моряків та несення вахти 1978 року виходять із припущення фізичної присутності капітана на борту судна, а його статус базується на поєднанні управлінських, адміністративних та представницьких повноважень. У зв’язку з цим виникають колізії при спробі застосування традиційного правового режиму до автономних суден, де багато функцій капітана делегуються дистанційним операторам.

Встановлено, що кваліфікація дистанційного оператора автономного судна як «капітана» залежить від рівня автоматизації судна та наявності в нього належної професійної підготовки, що охоплює як класичні навички судноводіння, так і нові цифрові компетентності – віддалене управління, взаємодію з автономними системами, дистанційне прийняття рішень в умовах обмеженого часу.

Зроблено висновок, що окремі функції капітана, зокрема представницька та нотаріальна, не можуть бути реалізовані дистанційним оператором автономного судна, а традиційна юридична модель капітанства потребує перегляду. Тим часом, визначення меж правосуб’єктності дистанційного оператора, його відповідальності та правового статусу у разі аварій залишається проблемним і вимагає оновлення міжнародно-правової бази з урахуванням технологічних викликів, зокрема шляхом розробки Міжнародною морською організацією Кодексу автономних суден із його подальшою інкорпорацією до Міжнародної Конвенції з охорони людського життя на морі 1974 року.

Міжнародно-правові засади захисту екологічних прав осіб з інвалідністю

2025-08-09T23:59:17+03:00

Стаття присвячена дослідженню міжнародно-правових засад захисту екологічних прав осіб з інвалідністю як однієї з найбільш уразливих соціальних груп у контексті сучасних глобальних викликів, пов’язаних зі зміною клімату та деградацією довкілля. Підкреслюється, що екологічні ризики мають непропорційно високий вплив на осіб з інвалідністю через їхню підвищену вразливість, зумовлену бар’єрами фізичного, інформаційного та соціального характеру. Проаналізовано міжнародні нормативно-правові акті, прийняті на універсальному рівні, які містять конкретні положення щодо захисту прав осіб з інвалідністю в екологічній сфері, зокрема Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю та Факультативний протокол до неї 2006 р., резолюції Ради ООН з прав людини, доповіді Спеціальних доповідачів Ради ООН з прав людини (зокрема Спеціального доповідача з прав людей інвалідів та Спеціального доповідача з прав людини і навколишнього середовища), зауваження загального порядку Комітету з прав осіб з інвалідністю (№ 2 щодо доступності (ст. 9) 2014 р., № 4 щодо права на інклюзивну освіту 2016 р., № 7 щодо участі осіб з інвалідністю, у тому числі дітей з інвалідністю, через їхні представницькі організації, у виконанні та моніторингу Конвенції 2018 р. тощо).

Розкрито концептуальні підходи до включення питань інвалідності в екологічну та кліматичну політику, висвітлено вимоги до врахування потреб осіб з інвалідністю у стратегіях реагування на стихійні лиха, заходах із запобігання надзвичайним ситуаціям, доступі до інформації та екологічних благ. Окрему увагу приділено регіональним механізмам захисту прав осіб з інвалідністю, включаючи практику Європейського суду з прав людини, резолюції Міжамериканської комісії з прав людини, а також нормативні акти Африканської системи захисту прав людини. Аргументується необхідність перегляду підходів до захисту екологічних прав осіб з інвалідністю як невід’ємної складової системи захисту їхніх прав людини. Сформульовані відповідні висновки і рекомендації щодо забезпечення інклюзії та нормативного визначення прав осіб з інвалідністю в екологічній сфері.

Гармонізація правового регулювання ринку криптоактивів України з правом ЄС: понятійно-категорійний та класифікаційний аспект

2025-08-10T00:04:14+03:00

Стаття присвячена дослідженню проблеми гармонізації українського законодавства у сфері регулювання ринку криптоактивів у контексті імплементації положень нового європейського Регламенту 2023/1114 від 31 травня 2023 року. З огляду на набуття Україною статусу кандидата на членство в Європейському Союзі, завдання з уніфікації правових підходів до визначення та класифікації цифрових активів набувають актуальності.

У статті здійснено порівняльний аналіз еволюції понятійно-категорійного апарату в Європейському Союзі, на прикладі положень Директиви 2018/843, яка здебільшого фокусується на боротьбі з відмиванням грошей, та Регламенту 2023/1114, та досліджено перехід від терміну “віртуальної валюти” до системного, розширеного та функціонально орієнтованого поняття “криптоактиву”, що включає як цифрову цінність, так і цифрові права.

Окрема увага приділяється також аналізу українського законодавства та останніх законодавчих ініціатив, зокрема Закону України “Про віртуальні активи” № 2074-ІХ та законопроектів № 10225 та № 10225-1. В розрізі цих документів здійснено детальне порівняння використаних дефініцій “віртуального активу” та розкрито спроби поступової адаптації українського понятійного апарату до європейських стандартів, у тому числі шляхом посилання на технологічний критерій (використання технології розподіленого реєстру) та розширення функціонального змісту активів.

Встановлено розбіжності між українським і європейським підходами як у базовій термінології, так і в системі класифікації криптоактивів. Проведено порівняння класифікаційних моделей: базової трирівневої структури, закріпленої в Регламенті 2023/1114, яка включає токени, прив’язані до активів, токени електронних грошей та інші токени, та варіантів, запропонованих в українських законопроектах, де здійснено спробу адаптації європейських категорій до національної специфіки.

Аналізуються спроби прямої рецепції класифікаційної моделі Регламенту 2023/1114 до української правової системи та виклики, пов’язані з адаптацією окремих категорій криптоактивів із урахуванням існуючого правового режиму України. Висловлено пропозиції щодо доцільності перегляду термінології та подальшої роботи над розробкою власної національної класифікації криптоактивів у межах гармонізації із законодавством Європейського Союзу.

Євроінтеграція аграрного сектора України: виклики та перспективи виконання зобов’язань

2025-08-10T23:20:38+03:00

Стаття присвячена комплексному аналізу європейської інтеграції аграрного сектора України, викликів і перспектив, які постають на цьому шляху. Автор наголошує на посиленні нагальності євроінтеграційних процесів у контексті повномасштабної агресії РФ, що робить членство України в ЄС пріоритетом державної політики.

У дослідженні розглянуто історичний аспект взаємовідносин Україна-ЄС, починаючи з офіційного закріплення наміру України розвивати відносини з ЄС у Постанові Верховної Ради України від 2 липня 1993 року «Про основні напрями зовнішньої політики України» та визнання ЄС незалежності України у грудні 1991 року. Проаналізовано ключові правові акти, що визначили курс на євроінтеграцію, зокрема Угоду про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС від 14 червня 1994 року, яка заклала перші правові основи для розвитку співпраці, та Угоду про асоціацію між Україною та ЄС у 2014 році. Підкреслено, що Угода про асоціацію зобов’язує Україну поступово впроваджувати європейські норми і вимоги у сферах безпеки харчових продуктів, контролю за використанням пестицидів, етики поводження з тваринами, підвищення конкурентоспроможності агросектора, покращення прозорості та ефективності ринків, а також створення сприятливих умов для інвестування.

Значну увагу приділено Спільній аграрній політиці ЄС як орієнтиру для адаптації української аграрної політики, що є наднаціональною системою заходів для розвитку стійкого та конкурентоспроможного сільського господарства. Відтак автор зазначає, що Україна демонструє політичну волю та інституційну готовність до масштабних трансформацій. Про це свідчить активізація процесу гармонізації національного законодавства із acquis communautaire після набуття Україною статусу кандидата на вступ до ЄС у червні 2022 року.

Проведено SWOT-аналіз, який виявив сильні сторони українського аграрного сектора, слабкі сторони, можливості та загрози. В статті наголошено, що успішність інтеграції залежить від здатності України підвищити конкурентоспроможність, гармонізувати законодавство та знайти баланс між національними інтересами й вимогами ЄС.

Вплив збройних конфліктів на довкілля: сучасні проблеми міжнародно-правової відповідальності

2025-08-10T23:24:13+03:00

У науковій статті досліджуються критичні питання впливу збройних конфліктів на навколишнє середовище крізь призму міжнародно-правової відповідальності. На тлі безпрецедентних руйнувань, спричинених сучасною війною в Україні, автори наголошують на тривожній тенденції: довкілля дедалі частіше перетворюється не лише на театр бойових дій, а й на цілеспрямовану мішень. Це призводить до масштабних і довготривалих екологічних катастроф, наслідки яких відчуватимуться десятиліттями. Дослідження обґрунтовує нагальну потребу в кардинальному оновленні міжнародного правового підходу до захисту навколишнього середовища в умовах війни, зокрема через запровадження та міжнародне визнання поняття «екоциду» як окремого злочину. Це дозволить притягати до відповідальності винних у найбільш тяжких екологічних злочинах.

Автори проводять ретельний аналіз чинних норм міжнародного гуманітарного права, включаючи Женевські конвенції та їхні додаткові протоколи. У роботі висвітлюється недостатня ефективність цих норм у сучасних умовах воєнного протистояння, де масштаби та характер екологічних руйнувань значно перевищують передбачені існуючим законодавством. Дослідження також зосереджується на таких ключових формах міжнародно-правової відповідальності, як репарації та сатисфакція. Вони розглядаються як дієві інструменти не лише для компенсації колосальних екологічних збитків, а й для досягнення всеосяжної справедливості для постраждалих громад та держав.

Особливу увагу приділено аналізу історичного прецеденту – діяльності Компенсаційної комісії ООН після війни в Перській затоці. Цей механізм, який забезпечив компенсацію збитків, завданих довкіллю, пропонується як життєздатна модель для створення аналогічного механізму в українському контексті. Запровадження такого механізму дозволило б не лише забезпечити необхідне фінансування для екологічного відновлення України, але й сформувати прозору та підзвітну систему відповідальності під пильним контролем міжнародних організацій.

Ця наукова стаття є важливим внеском у розвиток правової науки у сфері охорони довкілля та міжнародної відповідальності. Вона пропонує конкретні, обґрунтовані рішення щодо покращення міжнародної правової бази, адаптуючи її до нових, безпрецедентних викликів, які постають перед світовою спільнотою в умовах сучасних війн.

Проблеми кібербезпеки у космічній діяльності: міжнародно-правовий та технологічний аспекти

2025-08-10T23:38:22+03:00

У статті авторами досліджено актуальні проблеми забезпечення правового регулювання кібербезпеки космічної діяльності на міжнародному рівні в умовах зростаючої залежності людства від супутникових технологій. Наведено реальні приклади кібератак, здійснених на космічну інфраструктуру (зокрема інциденти із супутниками Landsat-7, Terra AM-1 та мережею Viasat), негативні наслідки яких зумовлюють необхідність побудови ефективного міжнародно-правового механізму, який здатний сприяти упередженню та протидії кіберзлочинності у космічній галузі.

З метою створення потужної системи технологічного та правового захисту супутникових космічних технологій, проаналізовано сучасні підходи провідних космічних держав (США, ЄС, Франції, Німеччини, Великої Британії) щодо вирішення цієї проблеми. Встановлено, що ці підходи виявляються у розроблені галузевих керівних правил, затверджені практик забезпечення кібербезпеки у космічному сегменті шляхом створення комплексної системи космічної кібербезпеки, яка функціонує, наприклад, у державах ЄС. В межах цієї системи здійснюється аналіз ризиків і загроз, моніторинг інформаційних потоків та технічних параметрів, що дозволяє превентивно виявляти кіберінциденти та вживати заходів кіберзахисту космічної інфраструктури. У державах ЄС достатньо ефективно працюють: Федеральне управління з інформаційної безпеки (BSI) у Німеччині, однієї із опцій якого є управління космічною кібербезпекою; Французьке агентство кібербезпеки (ANSSI), що займається захистом військових супутників, виявленням кібератак і поновленням інфраструктури після спричиненої ними шкоди. Зауважено, що космічні держави з метою укріплення оборони та стримування ворожнечі у космічному просторі співпрацюють у космічній програмі Olympic Defender.

На підставі аналізу досвіду напрацювань космічних держав у правовому регулюванні кібербезпеки космічної діяльності (зокрема супутникових систем), для запровадження ефективного міжнародно-правового механізму забезпечення кібербезпеки у зазначеній сфері з обґрунтуванням доцільності, авторами запропоновано: створення міжнародної конвенції з кібербезпеки космічної діяльності та спеціалізованої міжнародної організації як органу моніторингу і контролю, а також платформи для нормотворчої діяльності; розроблення уніфікованих міжнародних стандартів безпеки космічної діяльності, що включатиме стандарти з кібербезпеки; в умовах активної комерціалізації космічної діяльності встановлення протоколів дотримання заходів кібербезпеки для приватних компаній та передбачення в них алгоритмів та методів тестування супутникових систем з метою виявлення прогалин та упередження кібератак. Особливу увагу авторами приділено пропозиції використання технології блокчейн та запровадженню концепції bug bounty, як інноваційних інструментів у сфері кіберзахисту.

Кампальська конвенція як приклад регіоналізації міжнародного права: передумови прийняття та загальна характеристика

2025-08-10T23:41:50+03:00

Дослідження присвячене аналізу процесу регіоналізації міжнародного права на африканському континенті крізь призму становлення та розвитку правового механізму захисту прав внутрішньо переміщених осіб. Актуальність теми зумовлена динамічним зростанням масштабів внутрішнього переміщення на території Африки, яке викликане збройними конфліктами, етнічними протистояннями, політичною нестабільністю та стихійними лихами. Авторкою з’ясовано, що вперше увагу до проблеми переміщення населення в регіоні виявила Організація африканської єдності ще у 1969 р., коли була ухвалена Конвенція про статус біженців, що започаткувала африканську «політику відкритих дверей». Проте з кінця 1970-х років характер проблеми зазнав суттєвої трансформації: з’явилася потреба у регіональних правових рішеннях щодо захисту саме внутрішньо переміщених осіб.

У статті розглянуто історичні, політичні та правові передумови прийняття Кампальської конвенції – першого обов’язкового регіонального договору спеціально розробленого для захисту прав внутрішньо переміщених осіб. Простежено етапи розвитку нормативної бази: від семінарів та декларацій ОАЄ і АС до укладення «Пакту Великих озер» та відповідних протоколів, які заклали фундамент для майбутньої Конвенції. Визначено роль Африканського Союзу в ініціюванні процесу укладення Кампальської конвенції, акцентовано на особливостях її змісту, зокрема на пріоритетності державної відповідальності, недопущенні свавільного переміщення, захисті прав вразливих груп та забезпеченні добровільного повернення переміщених осіб. Кампальська конвенція розглядається як інноваційний механізм з огляду на її комплексний та обов’язковий характер, а також як приклад втілення принципу «африканських рішень для африканських проблем». Встановлено, що попри значний прогрес у правовому регулюванні внутрішнього переміщення, низка держав досі не ратифікувала Конвенцію. Це зумовлює необхідність подальшого аналізу причин інституційної інертності та пошуку ефективних інструментів імплементації її положень у національні правові системи країн Африки.

Стратегія НАТО у сфері штучного інтелекту: становлення і розвиток концептуальних міжнародно-правових засад (2021–2024)

2025-08-10T23:58:41+03:00

Стаття присвячена питанню формування сучасних концептуальних міжнародно-правових засад стратегії НАТО в сфері штучного інтелекту в період 2021-2024 років. Автор відмічає, що широкий спектр проблем та перспектив використання штучного інтелекту у сучасних військових та оборонних цілях набув значної уваги. Сучасне міжнародне право стоїть перед викликами, що виходять з відносин використання технологій штучного інтелекту, які здатні загрожувати міжнародному миру і міжнародній безпеці. У зв’язку з цим актуальними і вартими розгляду постають концептуальні основи майбутнього міжнародно-правового регулювання використання штучного інтелекту в галузі оборони і безпеки, запропонованих НАТО.

Метою статті є визначені концептуальних засад міжнародно-правового регулювання використання технологій штучного інтелекту в рамках НАТО.

Розглянувши розвиток концептуальних засад міжнародно-правового регулювання використання технологій штучного інтелекту в такому програмному акті як Стратегія НАТО щодо штучного інтелекту (The NATO Artificial Intelligence Strategy), автор зазначає, що Стратегія НАТО (в редакціях 2021, 2024 рр.) виступає актом м’якого права і, головним чином, надає бачення спільного стратегічного використання військового штучного інтелекту державами-учасницями НАТО. Зокрема, Стратегія концептуально визначає цілі, задачі, бажані результати застосування та питання його відповідального використання, мінімізації ворожого втручання і захисту штучного інтелекту від ворожого використання; визначає питання партнерства. Автор підкреслює, що серед інших перспективних тем організації проблематика використання технологій штучного інтелекту у військових цілях розглядається в рамках НАТО як одна з передових. Стратегія враховувала результати Саміту «Відповідальний штучний інтелект у військовій сфері» (REAIM 2023) та певним чином вплинула на результати Саміту «Відповідальний штучний інтелект у військовій сфері» (REAIM 2024). Стратегія НАТО, як програмний акт, заклала основи загального бачення застосування штучного інтелекту в галузі оборони і безпеки, чим сприяє розвитку стандартів «відповідального застосування» технологій штучного інтелекту відповідно до принципів і норм міжнародного права та цінностей НАТО.

Міжнародні норми та механізми правової відповідальності за звуковий терор

2025-08-11T00:05:56+03:00

У статті здійснено міждисциплінарний аналіз міжнародно-правових засад відповідальності держав за використання акустичного терору в умовах збройного конфлікту. Акустичний терор розглядається як форма насильства, що застосовується для психологічного тиску, деморалізації та позбавлення сну цивільного населення або супротивника. У контексті сучасних гібридних війн автор підкреслює дестабілізаційний і руйнівний ефект звукових атак. Окрему увагу приділено прикладам використання акустичних засобів під час російсько-української війни (з 2022 року) та під час військових дій росії в Сирії (2015–2020), коли авіаудари й обстріли супроводжувалися постійним звуковим тиском на цивільне населення.

У статті наголошується, що міжнародне гуманітарне право наразі не містить спеціальних норм щодо акустичного терору, однак наявні механізми дозволяють застосовувати аналогію до інших видів неконвенційної зброї. Аналізується судова практика Міжнародного кримінального суду, Міжнародного суду ООН та МКТЮ (зокрема справи «Конго проти Уганди», вибуху в Локербі, хімічних атак у Сирії, справи Караджича, Мілошевича та обстрілів Сараєва). Хоча жодна з них не стосувалася акустичного терору безпосередньо, вони можуть створити підґрунтя для визнання подібних дій порушенням міжнародного гуманітарного права.

Також розглянуто проблему доказування акустичного терору як форми катування. Запропоновано шляхи вдосконалення методів документування: використання психіатричної експертизи, акустичного моніторингу та технологій для фіксації звукового впливу. Автор наголошує на потребі розробки єдиних міжнародних стандартів для визнання психологічної шкоди у таких справах. У висновках підкреслюється потреба в створенні спеціального міжнародного правового механізму, який визнає акустичний терор окремим складом злочину. Пропонуються напрями вдосконалення: нормативне закріплення поняття «акустичний терор», запровадження санкцій і відповідальності за його використання, створення міжнародного реєстру для фіксації відповідних фактів. Стаття робить внесок у розвиток міжнародного права, актуалізуючи проблематику нових форм насильства в умовах гібридних збройних конфліктів.

Свобода вираження поглядів та стандарти діяльності прокурора: практика Європейського суду з прав людини

2025-08-11T00:18:47+03:00

Статтю присвячено аналізу практики Європейського суду з прав людини щодо співвідношення етичних стандартів прокурорської діяльності з правом на свободу думки і слова. Автором розглянуто найбільш резонансі справи ЄСПЛ щодо публічних виступів працівників прокуратури – «Кевеші проти Румунії» (Kövesi v. Romania), Горяйнова проти України» (Goryaynova v. Ukraine), «Бріск проти Румунії» (Brisc v. Romania), «Каясу проти Туреччини» (Kayasu v. Turkey), «Гужа проти Молдови» (Guja v. Moldova). У них заявники оскаржували незаконні дії органів влади, зокрема звільнення з посади, через їх публічні виступи (публікація відкритого листа до Генерального прокурора у мережі Інтернет, інтерв’ю місцевій пресі, публікація офіційного прес-релізу, публічні заяви з критикою законодавчих реформ та ін.). У всіх справах Суд встановив порушення ст. 10 Європейської конвенції з прав людини (свобода вираження поглядів) і визнав покарання, застосовані до заявників, такими, що не відповідають закону.

Автором вказано, що культура спілкування прокурора, яка включає в себе публічні виступи, взаємодію з медіа, публікації у мережі Інтернет, є невід’ємною складовою його професійної етики. Це відображено як в національному (Кодекс професійної етики та поведінки прокурорів), так і міжнародному (Будапештські керівні принципи, рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи) законодавстві. На думку Європейського суду з прав людини, прокурори, як і інші державні посадові особи, мають право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань. Однак це право не є абсолютним. Воно обмежене їх професійним статусом, обов’язком зберігати професійну таємницю, не поширювати конфіденційну інформацію, підтримувати авторитет судової влади. Втім, це зовсім не означає, що прокурори не мають права виражати свою позицію з питань, які становлять значний суспільний інтерес (наприклад, реформи у сфері правосуддя, корупційні правопорушення в органах влади, зловживання вищих посадовців та ін.). Основними критеріями, які застосовує Суд у подібних справах, є законність та необхідність у демократичному суспільстві.

Інститут визнання та правосуб’єктність національно-визвольного руху під час збройного конфлікту

2025-08-11T00:23:16+03:00

Завданням, яке ставить перед собою автор, є дослідження міжнародно-правового статусу та основних ознак які дають можливість руху опору вважатися суб’єктом міжнародного гуманітарного права (МГП), а його учасникам відповідно комбатантами, і навпаки, в яких випадках учасники збройного формування, яке веде збройну боротьбу проти урядових військ, не може вважатися національно-визвольним рухом та буде по суті терористичною організацією чи бандформуванням, або ж буде вважатися частиною збройних (ворожих) сил держави агресора, яка по суті здійснює повний та ефективний контроль над такими збройними групами, намагаючись видати їх за національно-визвольний рух.

Вказується, аналіз сучасних міжнародних відносин свідчить про те, що людству ще не вдається позбавитись війн та інших збройних конфліктів, які переважно є збройними конфліктами не міжнародного характеру. Це засвідчують події в колишній Югославії, Руанді, Афганістані, Іраку, Ліберії, на Кавказі, з 2014 року не виключенням стала і Україна, міжнародний збройний конфлікт на території якої з 24 лютого 2022 переріс у повномаштабну війну розв’язану рф в маштабах яких Європа не знала з часів другої Світової війни.

Відзначається, сучасні міжнародні відносини характеризуються зміною характеру конфлікту, появою ряду нових категорій та ситуацій, збільшенням числа жертв серед цивільного населення, все більшою інтернаціоналізацією збройних конфліктів неміжнародного характеру. У зв’язку з цим питання правосуб’єктності національно-визвольного руху є надзвичайно актуальним, тим більше в умовах триваючої повномаштабної війни розв’язаної росією проти України.

У статті висвітлюються положення і яким автором надана оцінка, що стосуються передумов визначення правової оцінки, кваліфікації необхідного обсягу правосуб’єктності національно-визвольного руху, адже, передумовою правильної кваліфікації є глибоке вивчення та розуміння особою, що застосовує норми права, засад міжнародного гуманітарного права, міжнародної політики держави, міжнародної судової та слідчої практики; правильне з’ясування та витлумачення змісту міжнародного договору, визначення меж дії обраної норми в часі, просторі та за колом осіб, а також встановлення всіх її ознак; збір і аналіз доказів у справі, повне й усебічне встановлення фактичних ознак збройного конфлікту, при обґрунтованому поєднанні ознак збройного конфлікту, що встановлені міжнародним правом, з ознаками вчиненого діяння.

Важливе місце в роботі займає висвітлення питання теоретичного аналізу визнання в міжнародному праві як окремого інституту та правового явища.

Судовий прецедент ЄСПЛ у правовій системі України: методологічні проблеми тлумачення

2025-08-11T00:33:56+03:00

У статті досліджено роль та значення практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у процесі трансформації правової системи України, зокрема у контексті її євроінтеграційного курсу. Зазначено, що практика ЄСПЛ нині виступає не лише джерелом тлумачення положень Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ), а й важливим орієнтиром для розбудови правової держави в Україні, утвердження принципу верховенства права та забезпечення ефективного захисту прав людини на національному рівні. У роботі підкреслюється, що судовий прецедент ЄСПЛ поступово перетворюється на ключовий інструмент впливу на українське правозастосування, однак його тлумачення та використання судами України все ще супроводжується низкою серйозних методологічних викликів. Проаналізовано основні проблеми тлумачення правових позицій ЄСПЛ українськими судами, серед яких фрагментарне та формальне використання рішень Суду, недостатнє врахування їхнього еволюційного характеру, проблеми доступу до якісного перекладу, а також брак єдиної методології та практичних рекомендацій для суддів. Окремо акцентовано увагу на тому, що для забезпечення ефективного застосування практики ЄСПЛ необхідна глибока трансформація правового мислення, відхід від формалізму та активне впровадження ціннісного підходу до тлумачення норм права. Розкрито взаємозв’язок між використанням практики ЄСПЛ і утвердженням принципу верховенства права в Україні. Наголошено, що саме через практику Суду національні суди отримують орієнтири для формування єдиної і передбачуваної судової практики, контролю за якістю законодавства та забезпечення ефективних механізмів захисту прав людини. Зроблено висновок, що інтеграція практики ЄСПЛ у правову систему України є не разовим актом, а безперервним процесом, який вимагає системної роботи всіх учасників правової системи: суддів, законодавця, освітніх закладів, правничої спільноти. У підсумку окреслено ключові напрями вдосконалення методології тлумачення та застосування судових прецедентів ЄСПЛ в Україні: створення єдиної платформи для роботи з практикою Суду, забезпечення якісного перекладу рішень, розвиток системи навчання та підвищення кваліфікації суддів, оновлення юридичної освіти, а також формування нової правової культури поваги до європейських стандартів правосуддя.

Медіація у сфері міжнародного права: вирішення транскордонних спорів

2025-08-11T00:37:14+03:00

Статтю присвячено проблемі застосування медіації у вирішенні транскордонних спорів. Узагальнено, що у сфері міжнародних відносин медіація відіграє ключову роль у мирному врегулюванні конфліктів між державами, міжнародними організаціями та іншими суб’єктами. Вона сприяє досягненню взаємоприйнятних рішень, зміцненню співпраці між сторонами та зниженню ймовірності нових конфліктних ситуацій. Процедура медіації (посередництва) є одним із найбільш оптимальних способів альтернативного регулювання транскордонних спорів. Підкреслено, що медіація – це спосіб регулювання спорів при взаємодії медіатора на основі добровільної згоди з метою досягнення сторонами взаємоприйнятного рішення.

Процедура медіації проводиться за участю нейтрального, неупередженого посередника – медіатора. Сторони вступають у процедуру і беруть участь у ній лише на добровільній основі, в умовах конфіденційності та рівноправності, рішення приймаються сторонами самостійно та виключно на основі доброї волі, що, відповідно, сприяє і добровільному виконання досягнутих угод.

Медіація застосовується в різноманітних сферах, таких як політична дипломатія, економічні відносини, торгівля, екологічні питання тощо. Головною метою міжнародної медіації є сприяння мирному вирішенню конфліктів та запобігання насильству. Конкретизовано переваги медіації (економія часу та простота на відміну розгляду спорів у національному суді; залучення незалежної сторони до аналізу проблеми; можливість припинити медіацію будь-якої миті без застосування будь-яких санкцій; конфіденційність процедури врегулювання спору, що дозволяють уникнути публічного розголосу; сторонам надається можливість самим виробити вирішення спору шляхом досягнення компромісу, тим самим конфлікт між сторонами припиняється повністю або в частині, узгодженій сторонами. Здійснено припущення, що подальший розвиток цього механізму потребує вдосконалення методології, підвищення кваліфікації медіаторів та створення нормативно-правових та інституційних рамок, які б сприяли ефективному функціонуванню медіації у міжнародній політиці.

Правове регулювання цифрової трансформації національної фінансової системи в контексті євроінтеграційних процесів

2025-08-11T00:50:18+03:00

У статті досліджено правові засади цифрової трансформації національної фінансової системи України в умовах євроінтеграції. Наголошується, що сучасна фінансова система зазнає глибоких якісних змін під впливом цифрових технологій, таких як блокчейн, штучний інтелект, fintech-рішення, цифрова ідентифікація та відкритий банкінг. Впровадження означених інновацій створює нові правові виклики, які потребують системного оновлення нормативно-правової бази та її адаптації до стандартів Європейського Союзу.

Авторами проаналізовано ключові національні акти, що становлять правовий фундамент цифровізації фінансового сектору, серед яких – Закон України «Про платіжні послуги», «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги», а також проєкти стратегічного планування, зокрема Стратегія розвитку фінансового сектору до 2025 року. Особлива увага приділена європейським документам: Payment Services Directive 2, electronic IDentification, Authentication and trust Services, Markets in Crypto Assets, Digital Operational Resilience Act, що визначають вектор реформ у цифровому регулюванні.

У ході дослідження встановлено, що попри наявність первинної законодавчої бази, цифрове фінансове регулювання в Україні залишається фрагментарним. Досі проблемним є питання правового статусу віртуальних активів, токенізації, захисту персональних даних та кібербезпеки. Відзначено недостатній рівень міжвідомчої координації та нестачу цифрових компетентностей серед регуляторів.

Запропоновано низку практичних рішень, спрямованих на вдосконалення правового регулювання: приведення національного законодавства у відповідність до General Data Protection Regulation, деталізація норм щодо віртуальних активів, запровадження регуляторних пісочниць, активізація співпраці з європейськими фінансовими інституціями та впровадження освітніх програм у сфері цифрової економіки. Отримані результати можуть бути використані для формування правових засад цифрової інтеграції України в європейський фінансовий простір.

Подвійна атрибуція та спільна відповідальність міжнародної організації та держави

2025-08-11T00:54:17+03:00

У статті досліджується питання подвійної атрибуції міжнародно-протиправного діяння одночасно і державі, і міжнародній організації. Встановлено, що у випадку подвійної атрибуції одного й того самого міжнародно-протиправного діяння обом субʼєктам, у них виникає спільна міжнародно-правова відповідальність. Спільна відповідальність має важливі наслідки для змісту цієї відповідальності, оскільки зобов’язання щодо припинення порушення та відшкодування збитків можуть також бути спільними для кількох відповідальних суб’єктів, і постраждала сторона може вимагати припинення порушення або відшкодування від кожного з них. Виявлено, що норми міжнародного права, зокрема Проєкт статей про відповідальність міжнародних організацій 2011 року, допускають можливість подвійної атрибуції, однак жодним чином не врегульовують особливості розподілу відповідальності, що виникає внаслідок цього.

Проаналізовано, що в контексті подвійної атрибуції поведінки важливими є два правила присвоєння поведінки. Зокрема атрибуція поведінки, зважаючи на органічний de jure зв’язок між органом або агентом, який фактично вчиняє міжнародно-протиправне діяння, та субʼєктом – державою чи міжнародною організацією. Іншим правилом атрибуції, яке відіграє важливу роль в контексті подвійного присвоєння поведінки, є атрибуція на основі здійснення субʼєктом ефективного контролю над органом чи агентом.

У статті було окреслено випадки, в яких може відбуватись подвійна атрибуція і, відповідно, наставати спільна відповідальність держави та міжнародної організації. По-перше, подвійна атрибуція може відбуватись у випадку, коли орган чи агент, який вчинив міжнародно-протиправне діяння, має de jure зв’язок як з державою, так і з міжнародною організацією. По-друге, спільна відповідальність може наступати у випадках, коли орган чи агент має органічний de jure звʼязок з міжнародною організацією, проте знаходиться під ефективним контролем держави у момент здійснення міжнародно-протиправного діяння.

Разом з тим, було визначено, що спільна відповідальність виникає не лише з подвійної атрибуції поведінки, але також у випадку настання похідної відповідальності, зокрема у випадках надання допомоги та сприяння, керівництва та контролю, примусу, а також ухилення від зобов’язань.

Угода про сторічне партнерство між Україною та Великою Британією: правовий аналіз

2025-08-11T01:12:52+03:00

Стаття присвячена комплексному правовому аналізу Угоди про сторічне партнерство між Україною та Сполученим Королівством Великої Британії і Північної Ірландії, укладеної 16 січня 2025 р. Аргументовано, що укладена Угода про сторічне партнерство є унікальним зразком довготривалого міжнародного договору, котрий поєднує політичну, безпекову, економічну та правову компоненти стратегічного двостороннього співробітництва. Представлено аналітичний огляд офіційних текстів, супровідних документів, британської парламентської аналітики, експертних оцінок провідних європейських дослідницьких центрів, а також міжнародного правового контексту. Зроблено акцент на історичних витоках українсько-британських відносин, які сягають глибин європейської дипломатії, та продемонстровано логічне продовження вказаних відносин в умовах нової архітектури європейської безпеки. Охарактеризовано основні положення та розкрито правову природу Угоди про сторічне партнерство як міжнародного договору, що поєднує елементи рамкової угоди, секторальних зобов’язань і механізмів політичного узгодження. Проаналізовано правовий статус Угоди про сторічне партнерство відповідно до Конституції України та норм міжнародного права, визначено співвідношення укладеної Угоди про сторічне партнерство з іншими міжнародними зобов’язаннями України, зокрема в контексті євроатлантичної інтеграції. Приділено увагу вивченню правових ризиків, пов’язаних з деякими окремими положеннями Угоди про сторічне партнерство, наприклад щодо Чорного і Азовського морів, участі у розслідуванні воєнних злочинів та правового регулювання оборонного співробітництва. Розкрито механізми реалізації українсько-британської Угоди про сторічне партнерство. Визначено можливі правові, економічні, геополітичні наслідки реалізації Угоди про сторічне партнерство в коротко- та довгостроковій перспективі. По результатах проведеного правового аналізу сформульовано висновки щодо потенціалу Угоди про сторічне партнерство як фундаменту для стратегічного альянсу нового типу та її впливу на національну правову систему України.

Правовий режим управління правами інтелектуальної власності у міжнародних космічних проєктах: перспективи та можливі моделі

2025-08-11T01:16:41+03:00

Стаття присвячена комплексному дослідженню правового режиму управління правами інтелектуальної власності (ІВ) у сфері міжнародної космічної діяльності, зокрема в контексті транснаціональних консорціумів. Здійснено міждисциплінарний аналіз, що поєднує правові, інституційно-економічні та політичні аспекти регулювання обігу об’єктів ІВ у коопераційних космічних проєктах, що охоплюють як державні, так і приватні суб’єкти. Аргументується, що зі зростанням комерціалізації космічної діяльності, залученням недержавних акторів та інтенсифікацією трансферу технологій, права ІВ набувають не лише техніко-юридичної, але й стратегічної функції. Визначено, що класичні національні механізми охорони та реалізації прав ІВ виявляються недостатніми для врегулювання новітніх викликів у цій сфері, зокрема щодо об’єктів, створених у космічному просторі, або в рамках міжнародних дослідницько-технологічних ініціатив. Обґрунтовується необхідність формування гібридного правового режиму управління ІВ, який би поєднував положення міжнародного космічного права, національного законодавства, контрактного регулювання, норм публічного права (зокрема експортного контролю), а також внутрішніх норм і політик консорціумів. Особливу увагу приділено транснаціональному космічному консорціуму як новітній формі глобального урядування, що не є аналогом транснаціональної корпорації, але виконує функції координації, інституціоналізації та формалізації спільної діяльності державних і приватних суб’єктів. Підкреслюється, що формування ефективного правового режиму ІВ неможливе без інституціоналізації процедур попереднього ліцензування, створення внутрішніх органів управління ІВ у межах консорціумів, та визначення алгоритмів розподілу прав на результати спільної діяльності. Також зазначено про потенційні ризики фрагментації міжнародного правопорядку, які можуть виникати внаслідок автономізації транснаціональних консорціумів та утворення напівавтономних нормативних режимів. У зв’язку з цим наголошується на необхідності модернізації міжнародного космічного права, яке має забезпечити баланс між інтересами приватного інноваційного розвитку та справедливим доступом до космосу.

Деякі аспекти правового регулювання протидії торгівлі людьми в Європейському Союзі

2025-08-11T01:27:06+03:00

У статті досліджуються особливості правового регулювання боротьби з торгівлею людьми в межах Європейського Союзу. Увага зосереджується на аналізі ключових нормативно-правових актів ЄС, спрямованих на запобігання торгівлі людьми, захист прав постраждалих осіб та забезпечення ефективного кримінального переслідування винних. Детально розглядається впровадження Директиви 2011/36/ЄС, яка заклала єдині стандарти криміналізації торгівлі людьми, а також встановила основні принципи надання допомоги та підтримки жертвам.

У статті також проаналізовано діяльність провідних інституцій Європейського Союзу, серед яких Європейський парламент, Європейська комісія та Європол. Висвітлено механізми координації зусиль держав-членів, спрямовані на зміцнення транскордонної співпраці в боротьбі з торгівлею людьми, обмін оперативною інформацією та створення спільних розслідувальних груп. Окрему увагу приділено ролі Координатора ЄС з питань боротьби з торгівлею людьми у впровадженні стратегічних ініціатив та посиленні ефективності взаємодії між національними і європейськими структурами.

Особлива увага у статті присвячена впливу сучасних міграційних криз на тенденції у сфері торгівлі людьми. Зокрема, розглянуто виклики, пов’язані з війною в Україні, конфліктами на Близькому Сході, політичною нестабільністю в окремих регіонах Африки та збільшенням кількості біженців. Наголошено на зростанні вразливості окремих категорій населення, особливо жінок і дітей, до різних форм експлуатації, таких як трудова та сексуальна експлуатація, примусове жебрацтво, використання у злочинній діяльності. Проаналізовано відповідні заходи, вжиті Європейським Союзом, зокрема створення платформ солідарності, ініціатив щодо раннього виявлення жертв, активізацію розслідувань і посилення превентивних заходів.

Окремо підкреслюється важливість активізації транскордонної співпраці між державами-членами ЄС, посилення координації між європейськими інституціями та національними органами влади. Зазначається роль ЄС у розвитку систем раннього виявлення жертв торгівлі людьми, а також впровадження профілактичних заходів у контексті міграційних потоків. Стаття наголошує на необхідності подальшого вдосконалення правових механізмів та узгодження зусиль на регіональному рівні для забезпечення ефективної протидії торгівлі людьми у сучасних умовах.

Формування моделі міжнародно-правового регулювання приватної військової та охоронної діяльності

2025-08-11T01:33:45+03:00

В статті розглянуто формування моделі міжнародно-правового регулювання приватної військової та охоронної діяльності. Проведено дослідження генези сучасного розвитку найманста. Визначено чотири хронологічні етапи із зазначенням ключових подій, що вплинули на появу ПВОК та формування міжнародно-правового регулювання їх діяльності. Розглянуто два підходи до регулювання приватної віськової та охоронної діяльності: міжнародно-правовий та «м’яко-правовий». У рамках дослідження під «моделлю» ми розуміємо прогнозований варіант оптимального правового регулювання майбутніх явищ і процесів, що визначає цілі та засоби формування нового правового стану і дозволяє зробити розрахунки пов’язаних із цим реальних результатів. Правова модель відображає рівень чинного правопорядку та його розвитку з урахуванням тенденцій, етапів та показників економічного, соціального та політичного розвитку, а також взаємодії з нормами зовнішнього середовища. Модель складається із комплексу елементів, пов’язаних між собою. На сьогоднішній день одним з головних доктринальних висновків, пов’язаних з регулюванням приватної військової та охоронної діяльності, є теза про те, що в сучасних умовах держава втрачає монополію на застосування збройної сили, яку називають ще «приватизацією насильства», причиною чого є кількісне зростання числа ПВОК як недержавних акторів, залучених до конфліктів у тому числі через делегування державами їм своїх функцій у сфері безпеки. Визначено, що становлення моделі міжнародно-правового регулювання приватної військової та охоронної діяльності було непростим, проте за минулі роки було пройдено шлях від готового Проєкту Конвенції до дискусійного документа у вісім пунктів і назад до Проєкту Документу, межі якого за підтримки великої групи держав-прихильників розвитку міжнародно-правового регулювання приватної військової та охоронної діяльності дозволяють прогнозувати подальші перспективи. Оптимальним виходом із ситуації з невизначеністю міжнародно-правового регулювання приватної військової та охоронної діяльності є використання комбінованого підходу до регулювання приватної військової та охоронної діяльності діяльності, що поєднує переваги сформованих моделей і позицій. Приватна військова та охоронна діяльність торкається комплексу різногалузевих, дискусійних питань міжнародного права, відповідно теоретична модель міжнародно-правового регулювання приватної військової та охоронної діяльності виходить із пріоритету використання договірних механізмів, що доповнюються рекомендаційними актами та модельним законодавством. Необхідним елементом теоретичної моделі міжнародно-правового регулювання приватної військової та охоронної діяльності є принципи визначення юрисдикції держав та заборона наділення ПВОК та їх співробітників юрисдикційним імунітетом.

Діти і молодь у фокусі міжнародної універсальної системи запобігання та вирішення конфліктів

2025-08-11T01:45:03+03:00

У статті досліджено проблематику статусу дітей та молоді в умовах збройних конфліктів. Розкрито положення базових міжнародних угод, що стосуються захисту означеної категорії осіб, прийнятих під егідою ООН; зосереджено увагу на знакових резолюціях Ради Безпеки ООН, присвяченим питанню молоді, миру і безпеки. Акцентовано на діяльності миротворчих місій ООН, спрямованій на врахуванні принципів молоді в їх роботі, такі як реформа сектору безпеки, залучення громад, роззброєння, демобілізація та реінтеграція, зменшення насильства в громадах та права людини; підтримання урядів у вирішенні проблем, що перешкоджають змістовній участі молоді, та сприяння співпраці з молодіжними організаціями, щоб переконати владу допускати молодих людей до участі в місцевому врегулюванні конфліктів та підтримці міжнародного миру. Наведено позитивні практики діяльності миротворчих операцій щодо підтримання дітей та молоді (Південний Судан (UNMISS), Косово (UNMIK), Кіпр (UNFICYP)). Зосереджено увагу на ролі Спеціального представника Генерального секретаря з питань дітей та збройних конфліктів, який здійснює активну діяльність у сфері захисту дітей у конфліктах, докладаючи зусиль щодо нарощування підтримки кампанії «Нуль до вісімнадцяти», метою якої є досягнення загальної ратифікації Факультативного протоколу до Конвенції про права дитини щодо участі дітей у збройних конфліктах^. Підкреслено, що важливим аспектом його роботи є систематична взаємодія з державами-членами. Задля цього він активно співпрацює з Генеральною Асамблеєю, Радою Безпеки, регіональними організаціями; здійснює двосторонні контакти і польові візити, щоб заручитися політичною волею міжнародної спільноти для ефективного захисту дітей та молоді, які постраждали від війни; тісно взаємодіє з агентствами та програмами ООН для розробки і впровадження порядку денного щодо дітей та збройних конфліктів. Охарактеризовано діяльність Міжнародного дитячого фонду (ЮНІСЕФ), який розробляє проєкти, що сприяють звільненню, реабілітації та реінтеграції дітей-солдатів; закликає конфліктуючі сторони дотримуватися своїх зобов’язань згідно з міжнародним правом щодо негайного припинення порушень прав дітей та нападів на цивільну інфраструктуру, включаючи школи і лікарні. Зроблено відповідні висновки і рекомендації.

Сексуальне насильство під час збройних конфліктів: міжнародно-правові механізми відповідальності

2025-08-11T01:48:45+03:00

У статті здійснено комплексний аналіз міжнародно-правових підходів до проблеми сексуального насильства, що вчиняється під час збройних конфліктів, як одного з найбільш тяжких порушень міжнародного гуманітарного права. Розглянуто сучасне розуміння сексуального насильства як прояву системної дискримінації, що посилюється в умовах конфліктного середовища. Автори акцентують увагу на тому, що сексуальне насильство у війні не є випадковим явищем, а застосовується як цілеспрямований інструмент ведення війни або політичного тиску. Досліджено ключові міжнародно-правові джерела, які містять норми, що прямо або опосередковано забороняють сексуальне насильство в умовах збройного конфлікту, включаючи Женевські конвенції, Додаткові протоколи, Римський статут Міжнародного кримінального суду, резолюції Ради Безпеки ООН та інші акти.

Окрему увагу приділено кваліфікації сексуального насильства як воєнного злочину, злочину проти людяності або геноциду в залежності від контексту його вчинення. Автори аналізують нормативні засади командної відповідальності та принципу невідворотності покарання у світлі сучасної практики міжнародних трибуналів та діяльності Міжнародного кримінального суду. Також висвітлено український досвід документування фактів сексуального насильства в умовах війни, зокрема в контексті широкомасштабної збройної агресії російської федерації. Визначено основні труднощі щодо збору доказів, захисту потерпілих, подолання стигматизації та забезпечення правосуддя.

Отримані результати свідчать про те, що ефективна протидія сексуальному насильству в умовах збройного конфлікту вимагає не лише вдосконалення правових механізмів, але й активізації міжнародної співпраці, посилення інституційної спроможності та впровадження гендерно чутливої юстиції. Автори наголошують на необхідності інтеграції міжнародних стандартів у національні правові системи, створення міждисциплінарних команд з розслідування таких злочинів, а також подолання культури безкарності. У статті запропоновано правові та інституційні орієнтири для підвищення ефективності відповідальності за сексуальне насильство в контексті сучасних воєнних конфліктів, що є передумовою утвердження гуманності як основи міжнародного правопорядку.

Поняття принципу субсидіарності в праві ЄС

2025-08-11T01:58:12+03:00

У статті розглядається принцип субсидіарності як один із ключових правових і політичних принципів функціонування Європейського Союзу (далі – ЄС). Досліджується походження цієї концепції, яка має свої корені у християнській соціальній доктрині, зокрема у католицькому соціальному вченні. Тут субсидіарність визначалась як принцип, що регулює розподіл відповідальності між індивідом, громадою та державою. У правовій системі ЄС субсидіарність виступає механізмом для визначення оптимального співвідношення повноважень між наднаціональними інституціями Союзу та державами-членами, забезпечуючи баланс між інтеграцією та збереженням суверенітету.

У статті розглядається нормативна база, яка закріплює принцип субсидіарності, такі як Єдиний європейський акт, Маастрихтський та Амстердамський договори, Протокол № 2 про принципи субсидіарності та пропорційності й Лісабонський договір. Окрема увага приділяється різниці між поняттями негативної та позитивної субсидіарності, а також способам інтерпретації цього принципу в теорії права ЄС.

Було приділено увагу ролі Суду ЄС у розвитку практики застосування субсидіарності, аналізуючи ключові судові рішення, що ілюструють складнощі застосування цього принципу в умовах розширення компетенцій Союзу. Зазначається, що хоча Суд ЄС зазвичай застосовує стриманий підхід щодо контролю за дотриманням субсидіарності, закріплення її як юридично обов’язкового принципу сприяє формуванню інституційного діалогу між державами-членами та органами Союзу.

Особлива увага приділяється перспективам використання принципу субсидіарності у процесі правової інтеграції України в ЄС. У статті стверджується, що ефективне впровадження цього принципу може стати важливим інструментом гармонізації українського законодавства з європейським правом, водночас забезпечуючи збереження національної правової специфіки.

Органи та інституції Організації Об’єднаних Націй у сфері захисту від дискримінації

2025-08-11T02:07:27+03:00

У статті охарактеризовано інституційний механізм Організації Об’єднаних Націй у сфері захисту від дискримінації. Вказано, що договірні органи Організації Об’єднаних Націй (Комітет з прав людини, Комітет з економічних, соціальних і культурних прав, Комітет з ліквідації расової дискримінації, Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок тощо) здійснюють моніторинг за виконанням державами-учасницями відповідного договору та розглядають скарги про порушення прав, гарантованих цими договорами, зокрема й щодо дискримінації. Зазначено, що Управління Верховного комісара ООН з прав людини сприяє роботі спеціальних процедур, які реалізують тематичні і країнові мандати та проводить правові дослідження і надає адміністративні послуги для договірних органів. Вказано, що Рада з прав людини розглядає випадки порушень прав людини, включаючи дискримінацію, через універсальний періодичний огляд, спеціальні процедури та розслідування. Зазначено щодо Групи експертів з прав людини щодо Нікарагуа заснованої резолюцією Ради з прав людини, уповноважену проводити ретельні та незалежні розслідування всіх передбачуваних порушень і утисків прав людини, скоєних у Нікарагуа з квітня 2018 року, включно з можливими ґендерними аспектами таких порушень та утисків. Охарактеризовано повноваження Міжнародного незалежного експертного механізму з просування расової справедливості та рівності в контексті діяльності правоохоронних органів. Акцентовано увагу на повноваженнях і методах роботи низки спеціальних процедур, як-от: Спеціальний доповідач з питань сучасних форм расизму, расової дискримінації, ксенофобії та повʼязаної з ними нетерпимості, Робоча група експертів з питань осіб африканського походження, Незалежний експерт з питань захисту від насильства та дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, Робоча група з питань дискримінації жінок і дівчат. Висвітлено діяльність спеціальних процедур у сфері захисту від дискримінації (здійснення ознайомчих візитів до країн, надання коментарів до національного законодавства, підготовка тематичних доповідей тощо). Зроблено відповідні висновки.

Право на одяг у практиці Європейського суду з прав людини

2025-08-11T02:15:39+03:00

Стаття присвячена дослідженню питання щодо окремих аспектів забезпечення права на одяг у практиці Європейського суду з прав людини. Вказано, що право на достатній життєвий рівень, складовою якого є право на одяг, не закріплене прямо в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та її протоколах. Разом з тим, Європейський суд з прав людини у своїй практиці розширив тлумачення існуючих положень Конвенції таким чином, що окремі аспекти, повʼязані з одягом, можуть опосередковано захищатися в контексті інших прав і свобод людини, таких як заборона катувань (ст. 3), право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8), свобода думки, совісті та релігії (ст. 9), заборона дискримінації (ст. 14) тощо. Зазначено, що в контексті справ щодо ймовірних порушень державою прав, гарантованих статтею 9 (свобода думки, совісті та релігії) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. практику Європейського суду з прав людини можна умовно поділити такі категорії: щодо носіння релігійних символів та предметів одягу приватними особами, носіння релігійних символів та предметів одягу на робочому місці та в освітніх закладах; носіння релігійних символів та предметів одягу працівниками приватного сектору. Вказано, що носіння релігійного символу або предмета одягу в громадських місцях є дією, захищеною статтею 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., проте це право не є абсолютним і має бути збалансоване з законними інтересами інших осіб. Відповідно, широта свободи розсуду, що залишається державі-відповідачу, залежить від контексту, в якому носиться релігійний символ або предмет одягу. Зазначено, що в справах, які стосуються носіння релігійних символів та предметів одягу на робочому місці, Європейський суд з прав людини дотримується позиції, що держава може вимагати від працівників державних органів утримувалися від носіння помітних релігійних символів та одягу, щоб гарантувати нейтральність державних послуг та рівне ставлення до всіх клієнтів. Охарактеризовано практику Європейського суду з прав людини у цій сфері. Зроблено відповідні висновки.

Міжнародні та внутрішньодержавні правові проблеми захисту меншин

2025-08-11T22:26:06+03:00

Захист меншин є одним із головних і найважливіших питань усієї світової спільноти. Через низку причин, у тому числі внаслідок історичних подій чи певних ситуацій, кожна людина може виявитися представником меншини. Часто меншини стикаються з численними формами дискримінації, яка стає причиною маргіналізації, насильства та ізоляції. Прагнення цих соціальних груп, які не належать до домінуючої частини населення зберегти свої культурні, релігійні чи етнічні особливості, виникло одночасно з виникненням національних держав. Проблеми меншин, від визначення поняття до встановлення прав їх індивіда та створення механізмів захисту і реалізації цих прав, відносяться до фундаментальних, важливих та гострих проблем прав людини, які мають не лише правову, політичну, а й важливу гуманітарну природу, які міжнародне співтовариство намагається вирішити протягом багатьох років. У цій статті аналізуються всі ці аспекти, викладається суть проблеми, наголошується, що питання захисту меншин спочатку прийняло релігійний та політичний вимір у результаті руйнівних війн у Європі між католиками та протестантами. Потім воно швидко придбало етнічний, національний та мовний вимір, а також юридичні та правові політичні рамки з ухваленням низки міжнародних угод про права меншин та їх захист, особливо після створення Ліги Націй та ООН. У статті пояснюються головні причини відсутності єдиного загальновизнаного визначення поняття меншини, і вказується, що в документах ООН найчастіше використовується підрозділ меншин на національні, етнічні, релігійні, культурні та мовні групи, які в юридичному розумінні є рівнозначними явищами і ведуть до утворення понять одного правового порядку. У статті з’ясовується, що без необхідних заходів та гарантій держав - захист самобутності меншин неможливий. Стаття також описує внутрішньодержавне законодавство України у галузі захисту прав меншин та висвітлює деякі науково обґрунтовані пропозиції. Теоретичні узагальнення та висновки цієї статті можуть бути корисними при розробці законодавства про меншини, у навчальному процесі з «Міжнародне право прав людини та конституційне право» та при підвищенні кваліфікації державних службовців.

Сутність та соціальна зумовленість криміналізації незаконного грального бізнесу

2025-08-11T23:20:50+03:00

У статті розкрито правову природу криміналізації незаконного грального бізнесу в Україні в контексті сучасних соціально-правових викликів, зокрема в умовах воєнного стану, економічної дестабілізації та зростання соціальної напруги. Обґрунтовано, що гральна діяльність, попри свою економічну привабливість і фіскальний потенціал, має суперечливий характер, оскільки справляє вагомий вплив не лише на економіку, а й на морально-психологічний стан суспільства, провокує зростання злочинності, а також посилює соціальну вразливість окремих категорій громадян.

Встановлено, що, попри легалізацію окремих форм організації азартних ігор та лотерей, кількість правопорушень у цій сфері залишається значною. Це свідчить про недостатність існуючих механізмів державного контролю та обґрунтовує необхідність удосконалення кримінально-правових підходів. Основну увагу приділено аналізу соціальних чинників, що обумовлюють криміналізацію саме незаконного грального бізнесу, зокрема: зростанню лудоманії, втягненню неповнолітніх у азартні ігри, залученню кримінального капіталу, використанню гральних закладів для легалізації злочинних доходів.

Акцентовано увагу на ризиках тінізації навіть легалізованих форм гральної діяльності та викривленні ринкових процесів. Доведено, що криміналізація як інструмент правової політики повинна базуватися не лише на формальних юридичних підставах, а й на оцінці соціальної доцільності та потенційної шкоди. Показано, що ефективне правове реагування потребує не заборонних, а збалансованих регуляторних підходів, які враховують економічні, соціальні та культурні особливості конкретної держави. порівняльно-правовий аналіз дозволяє виявити зарубіжні практики, здатні оптимізувати українську кримінально-правову політику, зокрема через інституційну взаємодію між органами контролю, правоохоронними структурами та суб’єктами господарювання, які діють у легальному сегменті гральної індустрії. У зв’язку з цим, автором запропоновано низку конкретних кроків для вдосконалення кримінально-правового регулювання, зокрема, визначено принципи пропорційності, цілеспрямованості, превентивності та правової визначеності як ключові в процесі формування збалансованої політики у сфері грального бізнесу.

Конституційно-правовий статус студента як суб’єкта освітнього права: між публічно-правовим і приватно-правовим регулюванням

2025-08-11T23:29:52+03:00

У науковій статті здійснено комплексний конституційно-правовий аналіз статусу студента як суб’єкта освітнього права. Визначено, що правовий статус студента має дуалістичну природу, оскільки поєднує елементи публічно-правового регулювання з ознаками приватноправових договірних зобов’язань.

Аргументовано, сучасне освітнє право має розглядати студента не лише як отримувача освітньої послуги, а як рівноправного партнера, залученого до формування змісту освітньої програми, її оцінювання та контролю якості. Такий підхід вимагає оновлення нормативних механізмів, що регулюють права та обов’язки студентів, у напрямі чіткого визначення інституційних гарантій, процедурної справедливості та правової визначеності у взаємодії студента з адміністрацією закладу вищої освіти.

У статті структуровано правовий статус студента за трьома вимірами: нормативно-правовим, соціокультурним та інституційним. Зокрема, нормативно-правовий вимір охоплює закріплені на рівні законів та підзаконних актів права і обов’язки студента. Соціокультурний вимір виявляється через участь студента у формуванні академічного середовища, а інституційний – через механізми участі в управлінні університетом і студентському самоврядуванні.

Резюмовано, публічно-правова площина реалізації освітніх прав забезпечується через імперативи Конституції України, профільне законодавство та внутрішньоуніверситетські регламенти, які формують правовий статус студента, визначаючи його права, обов’язки, гарантії участі в управлінні освітнім процесом, а також механізми захисту у випадках порушення прав.

У підсумку, правовий статус студента розглядається як динамічна правова конструкція, що вимагає постійної трансформації та адаптації до змін у сфері вищої освіти. Наголошено на потребі посилення реальних механізмів гарантування та захисту освітніх прав студентів, підвищення ефективності судового та внутрішнього контролю, забезпечення прозорості публічного управління та договірних відносин, а також закріплення правової визначеності у взаємодії між студентом і закладом вищої освіти як рівноправними учасниками освітнього процесу.

Співвідношення попереднього договору та протоколу про наміри: юридичне значення та судова практика

2025-08-12T00:33:31+03:00

Вказується, інститут попередніх договорів в сучасній юридичній практиці використовується досить широко, проте в той же час правове регулювання цих правовідносин досить суперечливе, що породжує виникнення суперечок відносно їх укладення, виконання і припинення. Договір є основною підставою виникнення цивільно-правових зобов’язань. Адже, договір це домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Відзначено, принцип свободи договору є одним з провідних у зобов’язальних відносинах та є однією з фундаментальних засад цивільно-правового принципу диспозитивності, через який суб’єкти цивільного права набувають і здійснюють свої цивільні права вільно, на свій розсуд. У загальному зміст свободи договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Отже, зміст даного принципу проявляється, зокрема, у свободі особи вільно вступати у договірні відносини; самостійно обирати контрагента; самостійно визначати структуру і вид договірних зобов’язань. Даний принцип існує і на всіх стадіях виникнення, зміни та припинення договору, кожній з яких притаманні свої елементи свободи договору. Поняття договір застосовується у всіх галузях права, зокрема в господарському, трудовому, сімейному, проте особливе місце посідає у цивільному праві України.

Підкреслено, попереднім є договір, сторони якого зобов’язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Отже, це дає можливість зробити висновок, що відсутні будь-які обмеження щодо виду або предмету договору, який можуть зобов’язатися укласти сторони у майбутньому на підставі попереднього договору, тому така домовленість може бути досягнута сторонами щодо будь-яких договорів: про відчуження нерухомого чи рухомого майна, об’єкта незавершеного будівництва, майбутніх об’єктів нерухомості, надання послуг, виконання робіт, надання майна в оренду тощо. При цьому необхідно чітко прописувати, що попередній договір є саме таким, оскільки, договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором. Щодо практичної доцільності укладання попереднього договору купівлі-продажу, то це може мати місце коли, наприклад, з будь-яких причин не може бути відразу укладено основний договір.

Місце і роль поліцейської освіти у забезпеченні реалізації функціонального призначення національної поліції на основі зарубіжного досвіду

2025-08-12T00:37:05+03:00

Стаття присвячена визначенню ролі і місця поліцейської освіти у забезпеченні реалізації функціонального призначення Національної поліції, на основі зарубіжного досвіду; а також обґрунтуванню необхідності реформування функціонування, управління та ефективності адміністративного апарату органів Національної поліції України. У статті досліджено основні аспекти міжнародного співробітництва у сфері підготовки працівників Національної поліції. Розкрито питання здійснення підвищення кваліфікації керівників вищої ланки Національної поліції з використанням досвіду країн Європейського Союзу. Визначено важливість інформування керівників органів та підрозділів Національної поліції України щодо сутності та важливості міжнародних норм щодо захисту прав людини та особливостей діяльності різних міжнародних правоохоронних організацій у цих процесах. Досліджено особливості застосування міжнародного співробітництва в удосконаленні системи адміністративно-правового забезпечення професійної підготовки керівного складу Національної поліції України. Наголошено на корисності позиційної ідентичності функціонального призначення Національної поліції України з органами поліції країн Європейського Союзу як ліквідації проблеми розбіжності між європейськими політичними системами, законодавством та освітою, що створює перешкоди для розвитку співпраці. Висвітлено актуальні проблеми міжнародного співробітництва у сфері підготовки керівних кадрів поліції в контексті сучасних реалій адміністративно-правового розвитку. Наведено важливі способи міжнародного співробітництва з метою удосконалення функціонального призначення поліції як включення навчальних закладів України до програм, що реалізуються міжнародними організаціями та координація досліджень з питань правоохоронної діяльності, які проводяться за підтримки міжнародних організацій на території України тощо.

Соціально відповідальне господарювання: аналіз суб’єктного складу

2025-08-12T00:52:30+03:00

Метою статті є виявлення особливостей суб’єктного складу соціально відповідального господарювання та визначення ролі кожного суб’єкта у формуванні та розвитку відповідального бізнес-середовища, зокрема в контексті наслідків російсько-української війни.

Соціально відповідальне господарювання поступово охоплює не лише суб’єктів великого підприємництва, а й представників малого та середнього бізнесу. Слід зауважити, що реалізація відповідних заходів у межах концепції соціальної відповідальності бізнесу має різноманітні форми й особливості, які залежать від ресурсного потенціалу та організаційно-економічних можливостей конкретного підприємства.

Ключову роль у забезпеченні соціально відповідального господарювання відіграють його суб’єкти та учасники. Водночас законодавство України не містить чіткого визначення їх кола, що зумовлює наявність прогалин у правовому регулюванні та ускладнює формування ефективного бізнес-середовища на засадах соціальної відповідальності.

Підкреслено, що соціально відповідальне господарювання охоплює не лише приватні компанії, а й державні та комунальні підприємства, а також компанії, у яких домінуюча частка належить державі або територіальній громаді.

Виокремлено основних учасників соціально відповідального господарювання: працівників, споживачів, територіальні громади та суб’єктів господарювання. Останніх, своєю чергою, доцільно класифікувати на: партнерів (компанії, пов’язаних договірними зобов’язаннями), конкурентів (компанії, що здійснюють конкуруючу діяльність) та інший бізнес.

Зазначено, що, так само як соціально відповідальний бізнес впливає на окремі зацікавлені сторони, так і різні учасники формують та сприяють розвитку соціально відповідального бізнес-середовища.

Визначено ключові групи, що формують суспільний запит і сприяють розвитку соціально відповідального господарювання: суспільство, держава та бізнес.

Аргументовано доцільність визначення головного органу виконавчої влади, відповідального за формування та реалізацію державної політики у сфері соціально відповідального господарювання.

Проблеми громадського контролю за реалізацією права власності територіальних громад

2025-08-12T00:58:40+03:00

Мета статті – визначити особливості громадського контролю за реалізацією права власності територіальних громад.

З’ясовано, що громадський контроль уявляє собою складне суспільне утворення, місією якого є створення передумов для постійного вдосконалення діяльності підконтрольних суб’єктів шляхом пошуку та аналізу помилок в їх діяльності і визначенні шляхів їх викорінення. Особливої значущості він набуває під час реалізації права власності територіальних громад, яке є фундаментальною матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування в Україні, забезпечуючи можливість задоволення широкого спектру потреб громади та її сталий розвиток.

Визначено, що в умовах життєдіяльності невеликих населених пунктів, в яких керівництво територіальної громади пов’язано родинними чи іншими близькими зв’язками (навчання в одній школі, робота на одному підприємстві тощо) з більшістю мешканців певного села або селища, ефективність громадського контролю може бути знижена. Це створює підстави для зловживань під час розпорядження комунальною власністю.

Акцентовано увагу на тому, що для посилення громадського контролю за правом власності територіальних громад необхідним є підвищення інформатизованості та транспарентності управління комунальним майном, що дасть змогу забезпечити жителям громади вільний доступ до релевантної інформації.

Зроблено висновок, що формування адекватної поставленим цілям системи громадського контролю у територіальних громадах має базуватися на підтримці з боку держави розвитку трьох основних умов:

підвищенні рівня інформаційної обізнаності жителів громади про об’єкти комунальної власності, їх ринкову вартість та реальну вартість оренди або продажу у разі відчуження;
підвищення рівня правової культури жителів територіальної громади, що включає активне їх залучення до системи правової просвіти та оволодіння навичками проведення громадських слухань у разі необхідності вирішення важливих для громади питань місцевого значення;
стимулювання підвищення соціальної відповідальності мешканців громади за стан розвитку систем соціального, медичного та логістичного забезпечення життєдіяльності населеного пункту, створення в ньому умов для вільної конкуренції суб’єктів підприємницької діяльності, розвитку освітнього простору тощо.

Українська національна ідентичність і правова культура

2025-08-11T22:33:04+03:00

Запровадження законодавчого регулювання суспільних відносин у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності обумовлює актуальність наукових досліджень політико-державницьких і правових аспектів української національної ідентичності. Так, для виконання основного завдання цього напряму державної політики України з усунення впливу держави-агресора в інформаційній, освітній і культурній сферах потрібно дослідити вплив російської (московської, російсько-імперської, радянської) правової культури на формування сучасної української національної ідентичності, яка ґрунтується на європейських правових цінностях верховенства права та прав і свобод людини.

За результатами дослідження встановлено, що історичний досвід понад трьохсотрічного перебування українських етнічних земель переважно під владою Московського царства, Російської імперії та Радянського Союзу згубно вплинув на розвиток української національної правової культури, зокрема кристалізував в українській правовій ментальності правовий нігілізм, який проявляється і досі у змістах вищої юридичної освіти та правової підготовки неюридичних кадрів публічної служби (наприклад, військовослужбовців Збройних Сил України й інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення), юридичній практиці тощо.

Зроблено висновок, що збереження державної незалежності, відновлення державного суверенітету та територіальної цілісності України у межах міжнародно визнаних кордонів потребує усунення впливу правової культури російської державності у різних ітераціях на національну правову систему України. З цією метою запропоновано впровадити низку заходів з підвищення загального рівня правової культури українства (наприклад, заміщення засобами правопросвітництва у суспільній правосвідомості, професійній правосвідомості правництва, компетентній правосвідомості публічних службовців пережитків російської ґенези на цінності, закладені в основу правової державності України).

Модерні філософсько-правові засади класифікації мов і мовних прав у зарубіжному дискурсі: досвід для України

2025-08-11T23:11:18+03:00

Науковиця проаналізувала класифікацію мов вченими зарубіжжя – філософами, правниками, мовознавцями в галузі мовних прав, як проблеми актуальної, що часто спричиняє конфлікти в суспільстві, державі та на міждержавному рівні, а також є причиною воєн.

Дослідниця даної проблеми акцентує: мова, мовні права, їх статус та реалізація були і залишаються надзвичайно актуальними в наш політико турбулентний час з його непередбачуваними глобалізаційними процесами та трансформаціями в системі координат національного і міжнародного права на принципах демократії та верховенства права.

Правознавиця зауважує, що мова – це тонка субстанція найделікатніша і болюча проблема буття людини. Статус мови призводить не тільки до мовно-політичних і правових конфліктів, а й до війн – громадянських та міжнародних. Підтвердженням є повномасштабна війна проти України, розпочата Російською Федерацією.

Авторка наголошує про необхідність застосування міжнародного досвіду у вирішенні даної проблеми в полінаціональних, посттоталітарних державах на засадах права, зокрема, класифікації статусу мов і мовних прав, що випливають на основі модерних філософсько-правових засад у зарубіжному дискурсі. Зосередивши свою увагу на класифікації, статусі мов і відповідно до них мовних прав, дослідниця робить висновок про необхідність усвідомлення і вироблення нового розуміння даного феномену, можливості уникнення конфліктів при переформатуванні поглядів держав в інтересах суспільств, держав і міждержавних відносин з урахуванням стану і перманентності видозмін у світі, науково-теоретичного набутку висновків і рекомендацій філософсько-правової думки сучасності, практичної реалізації на рівні національного законодавства з урахуванням базового міжнародного права з метою його подальшого вдосконалення. Це і є тими теоретико-методологічними і практичними засадами необхідності вирішення загально-людської проблеми з метою подальшого уникнення конфліктів і воєн та спільним усвідомленням важливості даної проблеми. Зробивши аналіз даної проблеми, окресливши та охарактеризувавши позиції вчених зарубіжжя, дослідниця робить висновки щодо практичного використання досвіду та теоретико-методологічних напрацювань в Україні та пострадянських країнах, що стали на шлях демократії та правового розвитку.