Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право

Надзвичайні повноваження глави держави: правове регулювання та ризики

2025-03-27T21:22:59+02:00

У статті досліджується конституційно-правові засади надзвичайних повноважень глави держави, а також особливості їх регулювання в Україні. Окреслено правову природу, параметри та обмеження таких повноважень. Визначено, процес отримання главою держави надзвичайних повноваження та проаналізовано порядок їх використання на практиці.

Підкреслено, що надзвичайні повноваження дозволяють главі держави здійснювати повноваження за межами звичайних конституційних і правових меж, зокрема, коли має місце надзвичайна ситуація: війна, пандемія, стихійні лиха тощо. Такі повноваження сприяють урядам належним чином та в демократичний спосіб реагувати на загрози. Крім того, вони є важливими для захисту населення, хоча ризик дисбалансу у владній ієрархії, обмеження прав і свобод людини є ризиком, що потенційно впливає на зловживання владою. Проведено порівняльний аналіз щодо підходів інших країн до надзвичайних повноважень, зокрема, в статті розглядається досвід Сполучених Штатів Америки. Цей приклад розкриває сутність американської традиції в реалізації надзвичайних повноважень президентом, роль Конгресу в нагляді за такими повноваженнями, а також судовий контроль за діями виконавчої влади в кризових ситуаціях.

Ризики використання надзвичайних повноважень також є важливою частиною дослідження в контексті України, адже включають в себе питання функціонування системи стримувань і противаг. Окремо розглянуто пропозиції щодо змін, які можуть підвищити легітимність і підзвітність надзвичайних повноважень президента. Аналіз міжнародного досвіду дозволяє запропонувати практичні заходи для посилення парламентського контролю та залучення інститутів громадянського суспільства до процесу прийняття рішень у випадках надзвичайного або воєнного стану.

В якості висновку пропонується загальна теза про те, що надзвичайні повноваження повинні використовуватися у виняткових випадках, протягом обмеженого періоду та за наявності демократичного контролю для уникнення ризику зловживання владою.

Волонтерська діяльність в громадах: актуальні питання правової регламентації

2025-03-27T21:50:52+02:00

У статті досліджено поняття та зміст волонтерської діяльності на рівні громад в умовах воєнного стану. Аргументовано, що органи місцевого самоврядування уникаючи втручання у діяльність волонтерських ініціатив, організацій та установ, що залучають до своєї діяльності волонтерів, мають створювати сприятливі умови для розвитку волонтерства, громадської активності, підвищення рівня самоорганізації жителів та впроваджувати інструменти громадської участі у прийнятті та реалізації владних рішень. На основі досвіду європейських країн, де волонтерство є важливою складовою соціальної та громадянської діяльності, напрацьовано практичні рекомендації щодо посилення волонтерської діяльності в громадах, зокрема в умовах воєнного стану. Органам місцевого самоврядування рекомендовано постійно інформувати громаду, зокрема шляхом розміщення на офіційному сайті інформації про перелік організацій, що залучають до своєї діяльності волонтерів за видами та напрямами діяльності; перелік волонтерів за напрямами діяльності; заявок щодо потреб/проблем, що можуть бути вирішені за допомогою волонтерської діяльності; інформації щодо можливості надання чи отримання гуманітарної допомоги; засоби для координації дій організацій між собою. Створити та матеріально забезпечити функціонування в громадах волонтерських хабів, залучення лідерів громадської думки (громадських діячів, військових, блогерів, експертів, відомих особистостей тощо), які мають досвід волонтерської діяльності; включати організації та установи, що залучають до своєї діяльності волонтерів та/або мають волонтерське спрямування, до роботи у складі оргкомітетів, експертних та робочих груп, консультативно-дорадчих органів при органах місцевого самоврядування з питань волонтерства; проведення публічних консультацій із суспільно важливих питань, пов’язаних із волонтерською діяльністю, а також проведення громадських обговорень, слухань, засідань у форматі «круглого столу» тощо з актуальних питань громади та гуманітарних потреб, тощо. Приділено увагу правовим механізмам залучення молодих людей до волонтерства та підтримки ідей волонтерської діяльності серед учнівської молоді.

Ознаки реабілітації осіб з інвалідністю: теоретичне дослідження правових аспектів та практичних підходів

2025-03-27T22:01:03+02:00

Стаття присвячена теоретичному дослідженню основних ознак реабілітації осіб з інвалідністю, зокрема правовому регулюванню цього процесу, а також аналізу існуючих підходів до визначення цих ознак у законодавчих актах на національному та міжнародному рівнях. Оскільки ефективність реабілітаційних процесів значною мірою залежить від чіткої ідентифікації основних ознак реабілітації, ці елементи є основою для створення правової бази, яка забезпечує доступність реабілітаційних послуг для осіб з інвалідністю. Крім того, розглядаються соціальні та психологічні аспекти, які суттєво впливають на процес інтеграції осіб з інвалідністю в суспільство, зокрема через доступ до освітніх, соціальних і медичних послуг. Особливу увагу в статті приділено важливості індивідуалізації реабілітаційних програм для кожної особи з інвалідністю, що забезпечує врахування їхніх індивідуальних потреб, можливостей та обмежень. Також акцентується на необхідності безперервності та комплексності реабілітаційних заходів, включаючи медичну, психологічну, соціальну та професійну допомогу. Стаття також досліджує важливість правозахисного аспекту реабілітації, гарантуючи особам з інвалідністю право на гідне ставлення, конфіденційність та доступ до реабілітаційних послуг, що відповідно до міжнародних стандартів повинні бути доступні всім громадянам. Зокрема, в роботі розглядається ряд ключових ознак реабілітації, таких як трудова реабілітація, професійна підготовка та перепідготовка, адаптація робочих місць та умов праці, а також соціальна реабілітація, яка включає розвиток соціальних навичок і адаптацію осіб з інвалідністю до нормального життя в суспільстві. Особлива увага приділяється психологічній реабілітації, яка допомагає особам з інвалідністю адаптуватися до нових умов життя, подолати стрес, депресію та соціальну ізоляцію. Автори, яких згадує стаття, підкреслюють важливість системного підходу до реабілітації осіб з інвалідністю, що включає не лише медичну і соціальну допомогу, але й професійну підготовку, психологічну підтримку і забезпечення рівних можливостей на ринку праці.

Кримінальна відповідальність за перешкоджання здійсненню релігійного обряду як складова кримінально-правової охорони свободи віросповідання в Україні

2025-03-27T22:12:35+02:00

Вказується, в Україні свобода віросповідання є гарантованим правом, що зазначено в статті 35 Конституції України: «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання». Це право включає свободу вибору, зміну релігії або переконань, а також право публічно висловлювати свої релігійні погляди. Україна є стороною ряду міжнародних угод, що захищають свободу віросповідання, зокрема, Європейської конвенції з прав людини та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

Свобода віросповідання є однією з основних прав людини, гарантованих міжнародними договорами та Конституцією України, оскільки виступає важливою складовою демократичного суспільства, що забезпечує право кожної особи на свободу думки, совісті та релігії. В Україні це право закріплено у статтях 35 Конституції, а також у низці міжнародних актів, до яких наша країна приєдналася. Що стосується кримінально-правової охорони свободи віросповідання в Україні має на меті захистити громадян від порушень цього фундаментального права. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. На хвилі національного відродження, з урахуванням зростання ролі релігії у духовному житті українців та зміни стереотипів суспільної свідомості, законодавець у КК України передбачив одразу декілька статей, покликаних забезпечити кримінально-правову охорону свободи віросповідання (ст. 178, ст. 179, ст. 180 та ст. 181 КК України). В статті розкривається проблемні питання кваліфікації перешкоджання здійсненню релігійних обрядів, звертається увага на незаконність перешкоджання та зрив релігійного обряду, крім того аспекти понятійного характеру «релігійний обряд». Згідно з цією статтею, особа, яка перешкоджає здійсненню релігійного обряду або обслуговуванню релігійного культу (наприклад, перешкоджає здійсненню релігійних обрядів, переслідує за релігійні переконання, забороняє здійснення релігійних практик), підлягає покаранню. Дослідження в статті є поштовхом необхідності глибокого осмислення та критичну оцінку діючої редакції ст. 180 КК України, що обумовлює виявити недоліки та запропонувати відповідні зміни.

Альтернативна (невійськова) служба в умовах воєнного стану

2025-03-27T23:58:57+02:00

Право на альтернативну невійськову службу є важливим інститутом, що гарантує реалізацію свободи совісті та переконань у демократичних державах. Воно передбачає можливість виконувати обов’язок перед державою в альтернативній формі громадянам, чиї релігійні, етичні чи моральні переконання несумісні з несенням військової служби. Це право визнається як міжнародними правовими стандартами, такими як Європейська конвенція про права людини та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, так і законодавством багатьох країн, зокрема України. Водночас, його реалізація в умовах війни ставить перед правовими системами нові виклики, які потребують глибокого осмислення.

Зобов’язання держави щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки в умовах надзвичайного стану поширюються на захист суверенітету і територіальної цілісності. У таких умовах мобілізація всіх доступних ресурсів, включно з людським потенціалом, є життєво необхідною. Водночас демократична держава не може ігнорувати основоположні права людини, навіть у періоди збройного конфлікту. Це породжує складний юридичний і моральний баланс між захистом прав особистості та забезпеченням інтересів суспільства.

У статті досліджено Українську державу, яка, перебуваючи в стані збройної агресії, зіткнулася з низкою питань щодо правового регулювання альтернативної невійськової служби. Національне законодавство формально визнає право на таку службу, зокрема в Конституції України та Законі

«Про альтернативну (невійськову) службу». Проте під час воєнного стану його реалізація стикається з певними обмеженнями і практичними проблемами, які стосуються як правового регулювання, так і механізмів застосування. Наприклад, питання про можливість проходження альтернативної служби під час мобілізації досі викликає значні дискусії у суспільстві та серед правників. Особливого значення набуває питання відповідності українського законодавства міжнародним стандартам у цій сфері. Такі організації, як Рада Європи та ООН, наголошують, що право на альтернативну службу має бути гарантованим навіть у період збройного конфлікту, оскільки воно є невід’ємною складовою свободи думки, совісті та релігії. Водночас національні уряди часто обґрунтовують обмеження цього права в умовах війни нагальною потребою у військовослужбовцях.

Функції корпоративної доброчесності персоналу митної служби України: правові аспекти

2025-03-28T00:12:35+02:00

У статті досліджено правові аспекти корпоративної доброчесності персоналу митної служби України, її функціональне значення та вплив на ефективність митних органів. Проаналізовано основні функції корпоративної доброчесності, зокрема контрольну, превентивну, регуляторну та санкційну, які спрямовані на забезпечення прозорості, законності та відповідності діяльності митної служби міжнародним стандартам. Особлива увага приділена оцінюванню кваліфікації та доброчесності митників через процедури тестування, що стало підставою для укладення контрактів із кандидатами на посади у новій митній структурі.

Розглянуто роль Кодексу поведінки службових осіб митних органів, який покликаний стати основним регуляторним документом для забезпечення професійної етики та формування культури доброчесності серед персоналу. Висвітлено міжнародний досвід та стандарти боротьби з корупцією, зокрема рекомендації Всесвітньої митної організації (WCO), Організації економічного співробітництва і розвитку (OECD) та Ради Європи, які слугують основою для вдосконалення митного законодавства України.

Аналізується кадрова політика митної служби, механізми управління персоналом та оцінки професійної компетентності посадовців. Відзначено важливість запровадження моделі компетенцій та адаптації сучасних методів підготовки персоналу до вимог міжнародної практики.

Окрему увагу приділено правовому визначенню поняття корупції, її впливу на функціонування митних органів, а також основним міжнародним та національним нормативно-правовим актам, які регулюють протидію корупції в митній сфері. Розглянуто Лімську декларацію, Декларацію Аруша, законодавство України про державну службу та запобігання корупції.

Підкреслено необхідність подальшого вдосконалення правових механізмів корпоративної доброчесності, підвищення рівня контролю за дотриманням етичних норм та активного залучення громадськості до моніторингу діяльності митних органів. Впровадження ефективних антикорупційних заходів сприятиме підвищенню професійного рівня митників, зміцненню довіри до митної служби та забезпеченню відповідності її діяльності європейським стандартам.

Сімейні спори: гносеологічний та практичний аспекти у період воєнного стану

2025-03-28T00:21:41+02:00

В статті аналізуються сімейні спори, їхні причини та значення для формування виважених підходів до їх вирішення, особливо в умовах воєнного стану. Обґрунтовано необхідність комплексного дослідження детермінант сімейних конфліктів, що сприятиме розробці ефективних стратегій і тактики сімейної політики, спрямованої на зниження рівня конфліктності в суспільстві. Підкреслюється важливість усунення або нейтралізації причин спорів на основі цілеспрямованої та послідовної державної політики, виховання, зміцнення сімейних цінностей і формування культури взаємоповаги в сім’ях. Сімейні спори займають значну частку судової практики цивільних судів і характеризуються підвищеним рівнем емоційного напруження. Висока емоційність аргументації сторонами своїх вимог, суб’єктивне сприйняття конфлікту та невизначеність правових позицій ускладнюють їх розгляд, що відрізняє їх від інших категорій цивільних спорів. Встановлено, що вирішення таких справ потребує не лише юридичних знань, а й розуміння психологічних аспектів міжособистісних відносин. Це зумовлює необхідність підвищення компетентності суддів у сфері сімейної психології для забезпечення більш об’єктивного та ефективного правосуддя. Увага приділяється впливу зовнішніх та внутрішніх чинників на ескалацію сімейних конфліктів. Серед них виокремлено послаблення духовності, нехтування традиційними сімейними цінностями, соціальні та економічні труднощі, помилки у сфері сімейного та освітнього виховання, а також тривалі розлуки подружніх пар у період воєнного стану. Доведено, що усвідомлення цих чинників та прогнозування їхнього впливу сприятиме стабілізації інституту сім’ї, зниженню рівня конфліктності в суспільстві та формуванню здорового соціального середовища. Запропоновано розширити спеціалізовану підготовку суддів шляхом впровадження програм з основ сімейної психології. Це дозволить не лише удосконалити методи врегулювання сімейних спорів, а й підвищити ефективність судового розгляду, сприяючи об’єктивному та неупередженому розв’язанню сімейних конфліктів.

Правовий статус ембріону людини та його вплив на правове регулювання медико-біологічних досліджень ембріонів людини

2025-03-28T00:37:56+02:00

У статті досліджується питання визначення правового статусу ембріона людини, а також його вплив на правове регулювання суспільних відносин, які виникають в процесі проведення медико-біологічних досліджень ембріонів людини. Автор зауважує, що наразі відсутній єдиний підхід щодо правового статусу ембріона людини та вказує на наявність 2 основних підходів, які передбачають, що ембріон людини є суб’єктом або об’єктом права. Не погоджуючись з обидвома підходами, які не можуть забезпечити баланс між захистом ембріона людини і повагою до людської гідності, з одного боку, та інтересами людини, суспільства, держави і науки, з іншого, автор наголошує на необхідності закріплення за ембріоном людини особливого правового статусу, який здатен забезпечити такий баланс. Автор підкреслює, що наведений правовий статус ембріона людини повинен ґрунтуватися на повазі до людської гідності, яка є морально етичним стандартом, визнаним суспільством. Апелювання до людської гідності, як до морально етичного стандарту, а не до суб’єктивного права дозволяє надати ембріону належний, однак не абсолютний правовий захист, що дозволить будувати правове регулювання суспільних відносин, які виникають в процесі проведення медико-біологічних досліджень ембріонів людини з урахуванням балансу інтересів, про який йшлося вище. З метою дотримання балансу інтересів, автор пропонує вибудовувати правове регулювання суспільних відносин, які виникають в процесі проведення медико-біологічних досліджень ембріонів людини, основуючись на системі норм права, які встановлюють заборони та обмеження для проведення медико-біологічних досліджень ембріонів людини. Така модель правового регулювання також забезпечить дотримання морально-етичного стандарту, який існує в конкретному суспільстві та буде враховувати економічні, політичні, релігійні та інших особливості кожної країни. Здійснивши вивчення міжнародних та національних нормативно-правових актів, автор доходить до висновку, що вказана модель вже використовується як на міжнародному, так і на національному рівнях протягом багатьох років.

Міжнародна інформація у правозастосуванні: роль цифрових технологій у співпраці адвокатури та правоохоронних органів

2025-03-28T00:46:15+02:00

Вказується, з метою підвищення ефективності функціонування інституту адвокатури, забезпечення прозорості та відкритості судової системи, а також впровадження сучасних інформаційних технологій у сферу правосуддя. Постає завдання щодо забезпечення комплексного підходу до роботи єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС), та організації процесу верифікації електронних цифрових підписів, що використовуються в системі.

Сучасний розвиток цифрових технологій суттєво впливає на функціонування правозастосовних інститутів, зокрема, на взаємодію адвокатури та правоохоронних, судових органів у міжнародному контексті. Інформаційні технології відкривають нові можливості для ефективної комунікації, обміну даними та координації правозастосовних заходів, що сприяє підвищенню якості правосуддя та забезпеченню дотримання прав людини.

Стаття фокусується на аналізі ролі цифрових технологій у процесі правозастосування, визначенні ключових аспектів співпраці адвокатури та правоохоронних органів, а також оцінці викликів і ризиків, що виникають у зв’язку з використанням цифрових засобів у юридичній діяльності. Особливу увагу приділено таким технологічним інструментам, як штучний інтелект, цифрові платформи для зберігання та обміну доказами, електронний документообіг.

Розглядається практика використання електронних ресурсів, до прикладу, у національних чи міжнародних кримінальних справах, а також механізми правової допомоги за допомогою онлайн-ресурсів. також впровадження сучасних інформаційних технологій у сферу правосуддя, постають питання що забезпечити комплексний підхід до функціонування єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС). Крім того, аналізується вплив нормативно-правових актів міжнародних організацій, зокрема Ради Європи (РЄ), Європейського Союзу (ЄС) та Організації об’єднаних націй (ООН), на розвиток цифрових технологій у сфері правозастосування.

Цифрові технології є важливим чинником посилення ефективності співпраці між адвокатурою та правоохоронними органами, проте їх використання потребує належного нормативного врегулювання, забезпечення безпеки персональних даних та дотримання правових стандартів міжнародного права.

Міжнародно-правові стандарти прав людини на життя та їх імплементація у діяльність національних правоохоронних органів

2025-03-28T00:55:39+02:00

Вказується, особисті права та свободи індивіда, ключові норми та принципи визначення яких містяться в міжнародно-правових документах, впроваджуються сучасними демократичними державами до свого національного законодавства не як статичні й абсолютні шаблони, а як орієнтири, яких слід послідовно дотримуватися, враховуючи при цьому власні історичні, культурні та правові традиції і звичаї.

У процесі практичного втілення імплементованих у національне законодавство міжнародних стандартів формуються інноваційні підходи до правового регулювання прав і свобод людини, що, безумовно, справляє вплив на подальший розвиток самих міжнародних стандартів. Саме це діалектичне взаємопроникнення міжнародно-правових актів та національного законодавства становить фундамент для постійного вдосконалення правового регулювання прав і свобод людини під час їх захисту та охорони з боку правоохоронних органів загалом та поліцейських підрозділів зокрема.

У статті досліджуються окремі аспекти міжнародно-правових норм і принципів щодо прав людини на життя та характеризується сучасний стан їх імплементації у національне українське законодавство про діяльність поліцейських органів. Завдяки компаративному методу проаналізовано положення з міжнародно-правових актів (Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Європейський кодекс поліцейської етики) та здійснено їх порівняння із правовими приписами Закону України «Про національну поліцію» та «Правилами етичної поведінки поліцейських» (наказ МВС України від 09.11.2016 № 1179) щодо відповідності останніх міжнародним стандартам.

На підставі порівняння надані конкретні пропозиції щодо удосконалення існуючих положень в національних законодавчих та інших нормативно-правових актах стосовно діяльності поліцейських структур щодо захисту та охорони основного природного права людини на життя у сенсі відповідності міжнародним стандартам.

Моделі прокуратури в механізмі розподілу державної влади: досвід зарубіжних країн

2025-03-28T01:03:30+02:00

Вказується, прокуратура займає особливу нішу в системі державних інституцій сучасних країн, реалізуючи наглядові функції щодо дотримання законності та представляючи інтереси держави й суспільства. Однак, місце прокуратури в структурі розподілу державної влади характеризується істотними розбіжностями у різних правових системах світу, що обумовлює необхідність вивчення міжнародного досвіду організації прокурорських органів.

У статті здійснено комплексний аналіз інституційного статусу прокуратури в системі розподілу державної влади. Досліджено різноманітні моделі організації прокурорських систем у зарубіжних країнах та визначено їх особливості. Виокремлено п’ять основних груп країн за критерієм позиціонування прокуратури в державному механізмі: країни, де прокуратура функціонує в структурі Міністерства юстиції; країни, де прокуратура є частиною судової системи; країни, де прокуратура сформована як самостійна система адміністративних органів; країни, де прокуратура підзвітна державно-партійним органам; країни, де прокуратура або її аналог відсутні. Проаналізовано наукові підходи щодо оптимального місця прокуратури в системі державного управління, що варіюються від включення її до законодавчої, виконавчої чи судової гілки влади до функціонування як окремої контрольно-наглядової гілки влади.

Особливу увагу приділено двом основним моделям існування прокуратури в системі судової влади: повної інтеграції до судової влади зі збереженням адміністративної автономності та структурного підпорядкування органам юстиції з функціональною орієнтацією на забезпечення правосуддя. Розглянуто класифікації типологій прокурорських органів, запропоновані українськими науковцями, та їх відповідність реаліям сучасних правових систем.

Обґрунтовано, що оптимальна модель прокуратури має забезпечувати її ефективне функціонування як автономної структурної одиниці державного апарату, здатної виконувати специфічні завдання у сфері забезпечення законності та правопорядку, з одночасним збереженням балансу в системі інституційних стримувань і противаг. Відзначено позитивну тенденцію до включення прокуратури до системи правосуддя, що відповідає європейським стандартам та сприяє більш чіткому визначенню її місця серед інших органів державної влади.

Договірне регулювання об’єктів права інтелектуальної власності на виконання

2025-03-28T01:14:53+02:00

В статті здійснено комплексний аналіз правового регулювання створення та виконання об’єктів інтелектуальної власності в межах трудових відносин. Акцентується увага на прогалинах в законодавстві та колізії між нормами трудового та цивільного права щодо виплати авторської винагороди виконавцям. Особливу увагу приділено питанню створення театральних постановок і ролі цивільно-правових договорів у регулюванні відносин між учасниками творчого процесу.

Одним із важливих аспектів, що висвітлюється в роботі, є проблема участі дітей у виконанні творів і відсутність чітких законодавчих гарантій їхньої винагороди. Обґрунтована необхідність спеціального правового регулювання таких відносин, оскільки чинне законодавство не забезпечує належного захисту прав малолітніх виконавців. Окремо розглядається питання участі дітей у виконаннях, зокрема у театральних постановках, кінематографі та інших формах мистецтва, що підкреслює необхідність додаткового правового захисту їхніх прав.

Крім того, розкриті питання ліцензування виконань, зокрема механізми надання виключних, невиключних та одиничних ліцензій. Проаналізовані переваги ліцензійного договору порівняно з окремими ліцензіями, що дозволяє узгодити всі умови використання виконань. Здійснено ґрунтовне дослідження проблематики правового регулювання виконань у трудових та цивільно-правових відносинах, що надалі може використовуватися для науковців, правників та фахівців у сфері права інтелектуальної власності оскільки створення та виконання об’єктів інтелектуальної власності є важливою складовою будь-якої трудової діяльності.

У цьому контексті проаналізоване правове регулювання театральних постановок відповідно до Закону України «Про театри і театральну справу» де розглядаються такі суб’єкти права на театральну постановку, як, зокрема постановник, автор сценарію, композитор, театральний продюсер, а також особливості укладення договорів щодо їхньої співпраці. Особлива увага приділяється правовому статусу майнових прав інтелектуальної власності, що можуть належати продюсеру, постановнику та артистам відповідно до договорів.

Підкреслює неможливість врегулювання таких складних відносин виключно трудовими договорами та наголошує на важливості цивільно-правових угод.

Право на штучне переривання вагітності: окремі аспекти та новели регулювання

2025-03-28T01:47:15+02:00

Сьогодні, у контексті розвитку репродуктивних прав людини одним із найбільш прогресивних аспектів є право на вільний репродуктивний вибір. За своїм змістом, право на вільний репродуктивний вибір – це право людини вільно приймати рішення щодо свого репродуктивного здоров’я. Вільний репродуктивний вибір включає в себе й право на штучне переривання вагітності, що належить до одного з репродуктивних прав жінки. Упродовж останніх років, право на штучне переривання вагітності було предметом численних опрацювань, зокрема у контексті його співвідношення з фундаментальним правом людини життя. Проте, дискусійність цієї теми залишається актуальною, враховуючи регулярність появи закликів у суспільстві щодо необхідності заборони абортів на законодавчому рівні.

Актуальність подальшого дослідження окремих аспектів права на штучне переривання вагітності зумовлена в тому числі певною невизначеністю у правовому регулюванні. У практиці держав існують різні підходи до регулювання вищенаведеного права, класифікація яких, у тому числі, буде розглянута в основному змісті дослідження.

Крім того, найчастіше право на штучне переривання вагітності розглядається на тлі загальної проблематики прав людини, без урахування його специфічних особливостей. Проте, аналізуючи зміст права на штучне переривання вагітності, необхідно сприймати його, насамперед, як складне антропологічне й навіть аксіологічне явище, яке торкається таких інститутів як сім’я, материнство, батьківство, самовизначення тощо. Дуже часто дискусії, що точаться навколо цієї теми, нехтують соціальними, етичними, психологічними, економічними детермінантами даного права. Відповідно аргументація щодо правового регулювання права на штучне переривання вагітності зводиться до суто юридичних аспектів, або ж висвітлюється крізь призму виключно медичних показань. У той час як право на штучне переривання вагітності, зокрема його проблематика, зумовлюється значно ширшим колом факторів, ніж ті, які беруться до уваги. Також варто брати до уваги й роль права жінки на самовизначення, що так чи інакше впливає на трактування й розуміння права на штучне переривання вагітності. Відтак, встановлення ефективного правового регулювання права на штучне переривання вагітності неможливе без урахування всіх факторів впливу та всіх його сенситивних аспектів, що й стануть предметом нашого дослідження.

Правомірність правочинів: діалектика приватних та публічних інтересів

2025-03-28T01:55:55+02:00

Стаття присвячена комплексному аналізу правомірності правочинів у цивільному праві України. Досліджується сутність поняття правомірності як фундаментальної характеристики правочину, що забезпечує реалізацію інтересів його учасників у правовому полі. Автор простежує історичну спадкоємність сучасних концепцій правочинів від римського права, зокрема щодо класифікації правочинів, формальних вимог та підстав для визнання правочинів недійсними.

У роботі проводиться чітке розмежування понять «правомірність» та «законність» правочину. Обґрунтовується, що правомірність є ширшим поняттям і охоплює відповідність не лише нормам позитивного права, але й іншим джерелам цивільного права, зокрема його принципам, звичаям та загальновизнаним вимогам.

Особлива увага приділяється проблемі правочинів, що порушують публічний порядок. Автор досліджує парадокс недійсної неправової дії, яка формально не повинна породжувати правові наслідки, проте фактично їх спричиняє, аналізує критерії визначення публічного порядку та обґрунтовує необхідність його розширеного тлумачення. На основі аналізу чинного законодавства та судової практики автор доводить, що правочин може бути визначений таким, що порушує публічний порядок, якщо він спрямований на порушення публічно-правових нормативних актів держави, які визначають основи державного устрою, політичної системи та економічної безпеки держави, і кваліфікований як злочин чи адміністративне правопорушення.

Обґрунтовується позиція, що кваліфікації правочину як такого, що порушує публічний порядок, повинен передувати вирок суду про притягнення учасника такого правочину до кримінальної відповідальності або постанова компетентного органу про притягнення до адміністративної відповідальності. Автор пропонує конкретні шляхи вдосконалення правового регулювання інституту правочинів, спрямовані на забезпечення єдності судової практики та захисту прав та інтересів учасників цивільних правовідносин.

Адміністративно-правові засади управління в сфері митної справи

2025-03-28T02:03:37+02:00

У статті досліджуються адміністративно-правові засади управління в сфері митної справи як важливий елемент державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Розглядається роль ефективного митного адміністрування в умовах глобалізації світової економіки та активізації міжнародної торгівлі. Аналізуються сучасні виклики, пов’язані з необхідністю спрощення митних процедур, діджиталізацією митних операцій, протидією митним правопорушенням та гармонізацією національного митного законодавства з міжнародними стандартами.

У роботі досліджується система управління в сфері митної справи як складний адміністративно-правовий механізм, що включає нормативно-правову базу, організаційну структуру митних органів, механізми взаємодії між різними рівнями митної системи та з іншими державними органами. Простежується еволюція наукових поглядів на функції митних органів від чотирикомпонентної моделі (фіскальна, регулятивна, охоронна та економічна функції) до більш компактної тріади (захисна, регулятивна, фіскальна), що відображає тенденцію консолідації функціонального навантаження в контексті адміністративної реформи.

Особлива увага приділяється правоохоронній функції митних органів, законодавчо закріпленій ще в 1993 році. Аналізується трансформація адміністративної парадигми від командно-розпорядчої моделі до клієнтоорієнтованого підходу, де «служіння» населенню стає ключовою місією державного апарату. Підкреслюється значення принципу додержання прав та охоронюваних законом інтересів осіб, закріпленого у Митному кодексі України, як основоположного для здійснення державної митної справи.

Автор розглядає дуалістичну природу державного управління в митній сфері, що поєднує теоретичний (галузь науки з множинними дисциплінарними зв’язками) та практичний (вид державної діяльності з реалізації виконавчо-розпорядчих функцій) виміри. Обґрунтовується необхідність удосконалення адміністративно-правового регулювання митної діяльності для підвищення ефективності митного контролю, спрощення процедур митного оформлення та створення сприятливих умов для добросовісних суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Технології обробки та аналізу руху віртуальних активів під час досудового розслідування

2025-03-28T02:32:47+02:00

Сучасні інформаційні технологій дозволяють правоохоронним органам значно підвищити ефективність досудового розслідування кримінальних правопорушень. Використання правопорушником віртуальних активів в ході здійснення незаконної діяльності зумовлює необхідність впровадження в діяльність правоохоронних органів технологій обробки та аналізу руху віртуальних активів.

Метою статті є дослідження проблеми та класифікація етапів використання правоохоронними органами України технологій обробки та аналізу руху віртуальних активів під час досудового розслідування.

Основи методологічного інструментарію становили загальнонаукові та спеціальні методи пізнання, серед яких: компаративістський, синтетичний, логіко-семантичний, нормативно-догматичний (формально-юридичний), правового регулювання завдяки яким вдалося розглянути особливості застосування правоохоронними органами України технологій обробки та аналізу руху віртуальних активів під час досудового розслідування.

Визначено причини та шляхи вирішення проблем обробки та аналізу інформації про рух віртуальних активів, якими є: інформація надана в неструктурованому вигляді; надана інформація у великих обсягах; велика кількість вкладок з інформацією, що має значення для досудового розслідування (стосується форматів для файлів Microsoft Excel); необхідно проводити додаткову обробку для виокремлення реквізитів банківських рахунків; транзакції, які проводилися між користувачами сервісу обміну віртуальних активів, потребують додаткової обробки з метою отримання однієї структури всіх транзакцій; існує потреба конвертації віртуальних активів в гривневий еквівалент по курсу на день проведення транзакції тощо.

Розглянуто авторське спеціалізоване комп’ютерне забезпечення “Bankir-v.2.0”, в якому реалізовані функціональні можливості автоматизації процесів обробки та аналізу руху віртуальних активів під час досудового розслідування.

Визначено, що метою аналізу руху віртуальних активів може бути встановлення: ідентифікаційних даних фізичних осіб, пов’язаних з зареєстрованим акаунтом на сервісі обміну віртуальних активів; особливостей фінансово-господарської діяльності певних фізичних та юридичних осіб; причетності особи до збуту предметів або речовин, заборонених для цивільного обігу; незадекларованих доходів державного службовця; фактів легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом тощо.

Практична цінність наукових результатів полягає в тому, що їх може бути використано для визначення способу отримання, технологій обробки та аналізу інформації про рух віртуальних активів під час досудового розслідування.

Структура криміналістичної методики розслідування умисного знищення або пошкодження чужого майна, вчиненого шляхом підпалу

2025-03-22T18:47:10+02:00

В ході дослідження було встановлено, що кримінальні провадження про умисне знищення або пошкодження чужого майна, вчиненого шляхом підпалу є складними для правового аналізу та досудового розслідування. Це пов’язано, насамперед, із: природою пожежі та вибуху, як деструктивних процесів, що супроводжуються знищенням багатьох слідів злочину; їх проблемністю в доведені вини особи (встановлення розміру шкоди, визначення причинного зв’язку між суспільно небезпечним діянням та його наслідками, через різноманітність пожежі та вибуху, доведення умислу, особливо у випадку змішаних складів злочинів); проведенням окремих слідчих (розшукових) дій; недостатня кількість слідчих, які володіють спеціальними знаннями та навичками у розслідуванні цих видів злочинів. Зазначені труднощі зумовлені особливостями протидії цьому виду протиправної діяльності, а також витонченістю та різноманітністю способів і механізмів вчинення та приховування цих злочинів.

Розробка методики розслідування є важливим етапом у процесі забезпечення правопорядку та розкриття кримінальних правопорушень. Це структурований підхід, що містить в собі принципи, правила та методи, які застосовуються правоохоронними органами для виявлення, фіксації, вилучення, використання та оцінки доказів. Основна мета розробки методики – встановлення обставин вчинення кримінального правопорушення, встановлення учасників події, доведення вини особи та забезпечення законності процесу розслідування. Набір таких елементів складають структуру методики розслідування.

Структура криміналістичної методики розслідування умисного знищення або пошкодження чужого майна, вчиненого шляхом підпалу складається з наступних взаємопов’язаних частин: криміналістична характеристика; типовий перелік обставин, що підлягає встановленню під час розслідування; типовий алгоритм слідчих (розшукових), негласних слідчих (розшукових), процесуальних дій та інших заходів на кожному етапі розслідування з урахуванням типових слідчих ситуацій; особливості використання спеціальних знань у кримінальних провадженнях; профілактична діяльність слідчого; взаємодія слідчого у кримінальних провадженнях даної категорії.

Особливості тактики оперативних підрозділів у протидії кримінальним правопорушенням, що вчиняються молоддю в умовах воєнного стану

2025-03-22T19:32:01+02:00

У статті розкриваються особливості проведення тактики оперативних підрозділів у протидії кримінальним правопорушенням, що вчиняються молоддю в умовах воєнного стану. Висвітлено специфіку проведення оперативно-розшукових заходів, спрямованих на запобігання виявлення та припинення протиправної діяльності серед молоді в період дії особливого правового режиму. Розкрито актуальність теми щодо особливості проведення тактичних прийомів оперативними підрозділами, спрямованих на зменшення активності кримінально налаштованої молоді під час воєнних дій, зокрема зростання випадків державної зради, колабораційної діяльності, мародерства та інших кримінальних правопорушень в період воєнного часу. Окреслено систему негласних слідчих (розшукових) дій та оперативно-розшукових заходів, їх тактичні прийоми та форми реалізації з урахуванням особливостей воєнної обстановки. Наголошено на важливості проведення превентивних заходів, спрямованих на мінімізацію криміногенних факторів, що сприяють залученню молоді до протиправної діяльності в умовах війни. Розглянуто особливості проведення тактики ОРД при плануванні і реалізації стратегії у протидії злочинності, що має свої особливості в умовах воєнного стану. Також розглянуто специфіку кримінальних проявів серед молоді в період воєнного часу та їх детермінанти та необхідність проведення відповідної оперативно-розшукової тактики, що зумовлюється станом криміногенної обстановки на території конкретного оперативного підрозділу. Окреслено шляхи покращення ефективності взаємодії між правоохоронними органами для зниження рівня молодіжної злочинності у період воєнного стану.

Наголошується на необхідності адаптації тактики оперативно-розшукової діяльності до викликів воєнного часу та посилення координації зусиль оперативних підрозділів у протидії кримінальним правопорушення, що вчиняються молоддю. На підставі проведеного аналізу запропоновано авторське поняття тактики оперативних підрозділів у протидії кримінальним правопорушенням, що вчиняються молоддю в умовах воєнного стану.

Оціночні поняття як інструмент забезпечення справедливості

2025-03-23T19:15:55+02:00

У статті досліджується значення та роль оціночних понять у загальній правовій системі, зокрема їх вплив на забезпечення справедливості у правозастосуванні.

Автор досліджує природу оціночних понять та їх місце в сучасній правовій системі. Стаття також розглядає міжнародний досвід використання оціночних понять зокрема в країнах континентального та англосаксонського права. Так, автором акцентується увага на тому, що англійське законодавство в певних випадках виходить з оціночного поняття “розумна людина”, яке має ключовий статус в англійській правовій системі.

Статус “розумної людини” виконує роль об’єктивного стандарту в системі загального права, за яким оцінюється поведінка особи в конкретному контексті. Цей стандарт передбачає, що “розумна людина” має діяти з належною обачністю, відповідно до соціальних норм і очікувань результату. У цій правовій системі поняття “розумна людина” трактується саме для визначення того, як би діяла об’єктивно раціональна і відповідальна особа в аналогічній ситуації. Такий підхід дозволяє забезпечити баланс між індивідуальними особливостями суб’єкта та загальноприйнятими стандартами поведінки. Таким чином, особа може бути визнана винною, якщо вона діяла так, як би не діяла “розумна людина” у подібній ситуації.

Стандарт “розумна людина” використовується для обмеження можливого суб’єктивізму в судовому розгляді. Таким чином, “розумна людина” в англійській правовій системі є дієвим практичним інструментом, який забезпечує рівність і об’єктивність у процесі правосуддя. Завдяки цьому суд має змогу винести справедливе рішення, яке одночасно відповідає загальноприйнятим правилам і враховує специфіку конкретної ситуації.

Крім того, в роботі аналізуються проблеми, які виникають у процесі застосування оціночних понять. Зокрема, йдеться про ризики суб’єктивізму з боку суддів та правозастосовувачів, а також про необхідність розробки чітких критеріїв інтерпретації. Автор висловлює рекомендації щодо вдосконалення механізмів використання оціночних понять з метою забезпечення правової визначеності та уникнення зловживань.

Торгівля людьми, як транснаціональна злочинність: біоетичні аспекти трансплантації органів

2025-03-23T19:29:04+02:00

Стаття присвячена складній та багатогранній проблемі торгівлі людьми як формі транснаціональної організованої злочинності, зокрема в контексті незаконної трансплантації органів. За останні десятиліття значно зросла кількість випадків, пов’язаних із торгівлею людьми в медичній сфері, що викликає серйозне занепокоєння на глобальному рівні. Це явище порушує основоположні права людини, зокрема право на життя, свободу та гідність, і стає одним із найбільших викликів для сучасного міжнародного права та етики.

У статті детально аналізуються біоетичні аспекти трансплантації органів, зокрема різноманітні конфлікти між медичними потребами пацієнтів і правами донорів. Приділяється увага питанням згоди донорів, етичних норм щодо експлуатації вразливих осіб та впливу корупції на процеси, пов’язані з трансплантацією органів. Окремо розглядаються існуючі міжнародні правові рамки, що регулюють трансплантацію органів і боротьбу з торгівлею людьми, а також їх обмеження та недосконалість у вирішенні цієї складної проблеми. Визначено основні прогалини в законодавстві, які сприяють реалізації незаконних схем трансплантації органів, та розглянуто шляхи вдосконалення міжнародних правових стандартів для більш ефективної боротьби з цими злочинами. Підкреслюється нагальна потреба у всебічній реформі міжнародного законодавства для підвищення ефективності боротьби з незаконною трансплантацією органів і зменшення випадків торгівлі людьми в медичних установах. Також йдеться про необхідність створення більш суворих механізмів контролю та моніторингу, що здатні запобігти таким злочинам і забезпечити захист прав вразливих осіб, які потрапляють до рук організованої злочинності. Крім того, наголошується на важливості впровадження етичного підходу до трансплантації органів, що зберігатиме гідність і права всіх учасників процесу, включаючи донорів, реципієнтів і медичних працівників. Такий підхід дозволить забезпечити прозорість та законність у галузі трансплантології, а також для гарантування рівного доступу до медичних послуг для всіх осіб, незалежно від їхнього соціального статусу чи національності.

Враховуючи глобальний характер проблеми, стаття також розглядає можливості для посилення міжнародної співпраці між державами та міжнародними організаціями для вдосконалення боротьби з транснаціональною злочинністю, зокрема торгівлею людьми та незаконною трансплантацією органів. Важливою складовою цієї співпраці є обмін інформацією, спільні розслідування та реалізація єдиних стандартів і механізмів контролю, що дозволяють створити ефективну правову базу для боротьби з цими злочинами.

Слідчий як суб’єкт кримінального процесуального доказування (окремі аспекти)

2025-03-23T19:43:56+02:00

Кримінальна процесуальна діяльність як різновид соціальної діяльності має пізнавальний характер. Вона спрямована на встановлення обставин вчиненого кримінального правопорушення, особи, яка його вчинила, а також інших обставин, які мають важливе значення для належного її здійснення. Така спрямованість кримінального провадження може бути реалізована лише шляхом здійснення доказування, яке є основним змістом кримінальної процесуальної діяльності. Воно характеризується регламентованістю законом (визначеність засобів і порядку такого пізнання, кола суб’єктів доказування), однак має чимало недоліків і прогалин.

Відповідно до вимог Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) обов’язок доказування покладається на сторону обвинувачення (ч. 1. ст. 92). У п. 19 ст. 3 КПК зазначається, що сторони кримінального провадження – з боку обвинувачення: слідчий, дізнавач, керівник органу досудового розслідування, керівник органу дізнання, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених цим Кодексом. Посадові особи, які належать до сторони обвинувачення, уповноважені здійснювати збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій і негласних слідчих (розшукових) дій, витребування й отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових і фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених КПК (ч. 2 ст. 93 КПК). При цьому слід зауважити, що саме сторона обвинувачення зобов’язана всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень (ч. 2 ст. 9 КПК).

Дана стаття присвячена дослідженню діяльності слідчого як суб’єкта доказування в кримінальному провадженні під час досудового розслідування. У роботі проаналізовано чинне законодавство України, наукові дослідження щодо доказової діяльності слідчого в кримінальному процесі. Матеріали статті представляють як теоретичну, так і практичну цінність. Вони можуть бути використані для подальшого наукового дослідження особливостей вітчизняного кримінального процесуального доказування, а також для належного розуміння та здійснення його правозастосовної кримінальної процесуальної діяльності.

Роль інноваційних технологій у розслідуванні та попередженні злочинів: сучасні виклики

2025-03-23T19:52:20+02:00

Впровадження інноваційних технологій радикально змінює підходи до розслідування та попередження злочинів, відкриваючи нові шляхи для підвищення їх результативності. Такі розробки, як штучний інтелект, автоматизація аналітичних процедур та цифрова криміналістика, дозволяють швидше і точніше виявляти злочини, встановлювати їх закономірності та робити прогнози щодо подальших дій правопорушників. Своєю чергою, це дає змогу не лише високо ефективно розслідувати вже скоєні злочини, а й запобігати їм на різних етапах. Разом з тим, технології дають можливість значно знизити рівень людських помилок у процесі розслідування злочинів, підвищуючи точність та надійність отриманих результатів. Використання інноваційних технологій дозволяє правоохоронним органам зменшити час на виконання рутинних завдань, зосереджуючи ресурси на більш складних аспектах розслідування.

В умовах глобалізації важливою є також інтеграція інноваційних технологій у міжнародну співпрацю між правоохоронними органами різних країн, що дозволяє оперативно обмінюватись інформацією та координувати дії в режимі реального часу.

Усе це вимагає постійного вивчення і адаптації нових технологічних можливостей до специфіки криміналістичної практики.

Окреслена тематика набуває особливої актуальності, зокрема, з огляду на глобальні зміни, які відбуваються в сучасному світі. З одного боку зростає технологічний прогрес, а з іншого – трансформуються і самі форми злочинності, стають дедалі складнішими, динамічнішими та більш глобалізованими. Класичні методи боротьби зі злочинністю, які покладалися на людський фактор і традиційні інструменти, не завжди здатні ефективно протистояти новим викликам. Сучасні злочини все частіше носять цифровий, кібернетичний характер, що вимагає застосування специфічних технологічних засобів для їх розслідування.

Вивчення ролі інноваційних технологій у розслідуванні та попередженні злочинів є не тільки науково значущим, але й практично необхідним для адаптації системи правопорядку до сучасних викликів, що постають перед суспільством у глобалізованому і технологічно розвиненому світі.

Допит у кримінальному провадженні: досудове розслідування і судовий розгляд

2025-03-23T20:04:25+02:00

Досліджено процесуальний і тактичний аспекти допиту під час досудового розслідування й судового розгляду. Визначено спільні риси та відмінності допитів, що проводяться на різних стадіях кримінального провадження. Окреслено процесуальні особливості допиту учасників досудового розслідування (потерпілого, свідка, підозрюваного). Зазначено, що протоколи допитів вказаних учасників після їх оцінки слідчим і прокурором є джерелом доказів тільки для формулювання обвинувачення в обвинувальному акті. Для суду ж зафіксовані у протоколах допитів показання не є предметом дослідження – суд не має права обґрунтовувати свої рішення показаннями, наданими слідчому (прокурору), або посилатися на них. Суд повинен безпосередньо отримати від учасників кримінального провадження усні показання, тобто провести їх допит у судовому засіданні. У зв’язку з цим наведені особливості допиту учасників судового розгляду (обвинуваченого, потерпілого, свідка, експерта) і методів проведення судового допиту. Зокрема, відзначається публічний характер допиту, який відбувається під керівництвом головуючого в залі судового засідання за участі сторін, інших учасників судового провадження та присутності осіб, які мають на це право. Робиться висновок, що між слідчими і судовими допитами є закономірний зв’язок і він повинен обов’язково враховуватися суб’єктами досудового розслідування. Потрібно враховувати, що остаточна оцінка показань, наданих під час досудового розслідування, буде піддаватися всебічному та критичному аналізу сторонами та іншими учасниками кримінального провадження в атмосфері судового розгляду. Аналізу та перевірці будуть піддаватися не протоколи допитів, складених слідчими, а усні показання учасників досудового розслідування, отримані безпосередньо в залі судового засідання з використанням методів перехресного та шахового допитів. Йдеться про зіткнення різних інтересів та виникнення суперечливих ситуацій, пов’язаних з різною інтерпретацією тих чи інших обставин. Тому слідчому, прокурору на стадії досудового розслідування при проведенні допитів потрібно не тільки ретельно дотримуватися процесуальних правил, але й виважено обирати тактику їх проведення, яка б не зашкодила підтвердженню достовірності та допустимості показань у суді.

Перспективи використання дронів і супутникових даних у криміналістиці

2025-03-23T20:33:15+02:00

У статті розглянуто інноваційні підходи до використання дронів і супутникових даних у криміналістиці, які стають невід’ємною частиною боротьби зі злочинністю та викликів правоохоронної діяльності. Проаналізовано можливості цих технологій для підвищення ефективності слідчих дій. Зокрема, розглянуто застосування дронів для збору доказів, моніторингу територій, створення 3D-моделей місць злочинів, пошуку зниклих осіб та документування екологічних правопорушень. Такі можливості значно спрощують роботу слідчих, скорочуючи час на отримання важливої інформації та підвищуючи точність аналізу. Увагу зосереджено на багатофункціональності супутникових даних, які дозволяють аналізувати зміни ландшафту, моніторити транскордонну злочинність та надавати доказову базу для розслідувань у зонах конфліктів. Вони також сприяють відстеженню нелегальних міграційних потоків та розкриттю масштабних екологічних злочинів, що неможливо виявити звичайними методами спостереження. Окремо розглянуто можливості використання дронів для тактичної підтримки оперативних груп та безпеки правоохоронців під час спецоперацій. Наприклад, дрони можуть слугувати інструментом дистанційного спостереження, зменшуючи ризики для життя слідчих і спецпідрозділів. Також наголошено на значенні тепловізійного моніторингу, що дає змогу виявляти підозрюваних або зниклих осіб у важкодоступних місцях, навіть у темну пору доби. Особливу увагу приділено міжнародному досвіду впровадження цих технологій. Розглянуто приклади із США, країн ЄС, Ізраїлю та Китаю, які демонструють ефективність використання дронів і супутникових систем у правоохоронній діяльності. Водночас акцентовано на викликах, з якими стикається Україна під час інтеграції цих інновацій. До ключових проблем належать недоліки нормативно-правової бази, відсутність необхідного технічного оснащення та нестача фахівців, здатних працювати з новітніми технологіями. Автори досліджують потенціал інтеграції дронів і супутникових даних із автоматизованими системами аналізу на основі штучного інтелекту. Така інтеграція може значно підвищити ефективність розслідувань, забезпечити прозорість дій правоохоронців і скоротити час реагування на злочини. Крім того, використання штучного інтелекту дозволяє автоматично виявляти закономірності у великих обсягах даних, що сприяє швидшому розкриттю складних кримінальних справ. У підсумку запропоновано рекомендації для адаптації міжнародного досвіду та вдосконалення криміналістичних процесів в Україні, що сприятиме підвищенню довіри суспільства до правоохоронних органів.

Критерії, яким мають відповідати відомості, що викладені у заяві про вчинення кримінального правопорушення, як підстава для початку досудового розслідування і набуття особою процесуального статусу заявника

2025-03-23T20:53:08+02:00

У статті проведено дослідження наукових публікацій, положень кримінально-процесуального законодавства України, Конституції України та інших нормативних актів, а також актуальної судової практики з метою виокремлення та обґрунтування критеріїв, яким повинні відповідати відомості, які містяться у заяві про вчинення кримінального правопорушення, для того, щоб така заява розглядалася як легітимна підстава початку досудового розслідування та набуття особою процесуального статусу заявника.

На основі проведеного дослідження у роботі визначено два основних критерії оцінки відомостей, викладених у заяві: змістовний та якісний. Змістовний критерій передбачає необхідність відповідності заяви ознакам кримінального правопорушення, тобто наявність обставин, які свідчать про протиправне діяння та його юридичну кваліфікацію відповідно до Кримінального кодексу України. Якісний критерій передбачає об’єктивність, конкретність, реальність, обґрунтованість, доказуваність, юридичну аргументованість та достатність відомостей для попередньої кваліфікації діяння та прийняття рішення про внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Автор обґрунтовує необхідність комплексного підходу до оцінки уповноваженою особою заяви на предмет відповідності означеним критеріям, що сприятиме ефективному кримінальному провадженню та дотриманню принципу верховенства права у кримінальному провадженні.

Стаття містить ґрунтовний аналіз судової практики щодо тлумачення норм ст. 214 КПК України, яка закріплює обов’язок органів досудового розслідування щодо внесення відомостей до ЄРДР. Визначено два протилежні підходи: формальний, який вимагає безумовного внесення будь-якої заяви до ЄРДР, та змістовний, що базується на аналізі відповідності заяви критеріям обґрунтованості та наявності ознак кримінального правопорушення. Автор підтримує необхідність другого підходу, оскільки він забезпечує ефективність кримінального провадження та унеможливлює зловживання правом на подання заяви про злочин. Окремо розглянуто вплив національної судової практики, зокрема рішень Касаційного кримінального суду, на становлення практичних стандартів оцінки заяв про кримінальні правопорушення. Зроблено висновок, що якість первинних відомостей, викладених у заяві, є визначальним фактором для правомірного початку кримінального провадження, що узгоджується із принципами кримінального провадження.

Проведене дослідження має значну практичну цінність для слідчих, прокурорів та суддів, оскільки визначає ключові підходи до оцінки заяв про вчинення кримінального правопорушення, їхнього змісту та юридичних наслідків.

Криміналістична версія: організація та планування розслідування

2025-03-23T21:02:32+02:00

Вказується, як показує практика розслідування кримінальних правопорушень полягає в пізнанні подій минулого, тобто встановлення всіх суттєвих обставин, що мають юридичне значення та входять до предмету доказування. Пізнання істини в подіях минулого базується на законі про взаємозв’язок явищ та на теорії відображення.

Стаття досліджує роль криміналістичних версій у системі планування та розслідування кримінальних правопорушень. Розкривається діалектичний взаємозв’язок між плануванням і організацією розслідування: планування визначає програму дій, тоді як організація забезпечує практичну реалізацію запланованого. Особлива увага приділяється тому, що організація розслідування, особливо на початковому етапі, може передувати плануванню, створюючи необхідну інформаційну базу для побудови криміналістичних версій.

Автор розглядає планування як комплексний розумовий процес, спрямований на визначення напрямів і завдань розслідування, способів і засобів їх досягнення при раціональному використанні часу та ресурсів. Серед ключових завдань планування виділяються: встановлення оптимальних способів розслідування, забезпечення об’єктивності та всебічності, імплементація криміналістичних рекомендацій з урахуванням специфіки кожного провадження, організація ефективної взаємодії з іншими органами та громадськістю.

У статті виокремлюються різні рівні планування: від календарного плану роботи слідчого до планування окремих процесуальних дій, тактичних операцій та етапів розслідування. Детально аналізуються основні етапи планування на кожному рівні: визначення загального напряму дій і побудова версій, виділення обставин, що підлягають встановленню, визначення засобів встановлення цих обставин, призначення виконавців і термінів.

Розглядаються практичні аспекти планування, зокрема форми планів (письмові та усні), їх структурні елементи та допоміжна документація. Підкреслюється, що хоча КПК не зобов’язує суб’єкта розслідування здійснювати планування, відомчі нормативно-правові акти та криміналістичні рекомендації наголошують на його важливості для підвищення ефективності розслідування.

Способи вчинення умисного пошкодження або руйнування телекомунікаційної мережі

2025-03-23T21:22:08+02:00

У статті досліджено один із основних елементів структури криміналістичної характеристики – спосіб вчинення умисного пошкодження або руйнування телекомунікаційної мережі.

Доведено, що спосіб вчинення кримінального правопорушення несе в собі масив криміналістично-значущої інформації, необхідної для проведення досудового розслідування, зокрема висунення обґрунтованих версій протиправного діяння, призначення судових експертиз та проведення комплексу слідчих (розшукових) дій, необхідних для кваліфікації та притягнення винної особи до відповідальності.

Автором проведено комплексний аналіз підходів учених щодо способів вчинення злочинів, як частини криміналістичної характеристики, пов’язаних із вчиненням умисного пошкодження або руйнування телекомунікаційних мереж. За результатами проведеного дослідження автором зазначається, що спосіб вчинення злочинів, кваліфікованих за ст. 360 КК України складається із підготовчих заходів, безпосереднього вчинення та приховування.

В статті запропоновано визначення та розкрито складові елементи способу вчинення злочину, які найбільш притаманні злочинам щодо умисного пошкодження або руйнування телекомунікаційних мереж.

На підставі проведеного дослідження матеріалів кримінальних проваджень досліджуваної категорії описані складові елементи способу вчинення умисного пошкодження або руйнування телекомунікаційних мереж.

За результатами дослідження обґрунтовано доведено кореляційні зв’язки способу вчинення злочину із іншими елементами криміналістичної характеристики, зокрема слідовою картиною, обстановкою кримінального правопорушення та особою злочинця.

У статті автором наголошується що спосіб вчинення злочину є основним елементом, який формує слідову картину.

Дані, викладені у дослідженні можуть бути в подальшому використані у практичній діяльності правоохоронних органів зокрема профілактики кримінальних правопорушень які вчиняються шляхом вчинення умисного пошкодження або руйнування телекомунікаційної мережі. Крім цього, результати дослідження в подальшому можуть бути використані у наукових розробках методики розслідування окремих видів кримінальних правопорушень та подальшого наукового дослідження.

Загальні умови допустимості доказів у кримінальному провадженні

2025-03-23T21:35:51+02:00

Вимога допустимості доказу логічно витікає із положень Конституції та КПК України про верховенство права та законність кримінального провадження, презумпцію невинуватості. Завдання кримінального процесу також досягаються через застосування норм про допустимість доказів. Доказ визнається допустимим за одночасного дотримання двох загальних умов: 1) позитивної – він отриманий із неухильним дотриманням порядку, встановленого чинним кримінальним процесуальним законодавством (ст. 86 КПК); 2) негативної – доказ сформовано без істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією, Законами та ратифікованими міжнародними договорами України (ст. 87 КПК). Оцінка допустимості доказу з огляду на дотримання чинного кримінального процесуального порядку при його отриманні передбачає комплексний підхід. Нами окреслено сукупність із семи загальних процесуальних умов збирання (формування) та використання доказів, які є загальними умовами їх допустимості. Також було вказано на спеціальні норми (винятки із загальних правил КПК та норми, які діють під час воєнного стану), які впливають на допустимість доказів. Недопустимими є також докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією, Законами та ратифікованими міжнародними договорами України. Розглянуто зміст і сферу застосування правила “отруйних плодів” як підстави для визнання похідних доказів недопустимим. Відзначено, що до переліку безумовних підстав для визнання доказів недопустимими у ч. 2 ст. 87 КПК слід включити норму про дотримання права свідка на адвоката, права потерпілого на представника, права осіб, які не володіють мовою судочинства, на перекладача, права на законного представника для неповнолітніх, обмежено чи цілком недієздатних осіб. Доказування підстави для визнання доказів недопустимими через істотні порушення прав людини здійснюється диференційовано: при застосуванні ч. 1 ст. 87 КПК необхідно вказувати, яке право учасника кримінального провадження порушено і в чому проявляється істотність такого порушення. Якщо наявна безумовна підстава для визнання доказів недопустимими (ч. 2-3 ст. 87 КПК), то суду достатньо констатувати відповідне порушення прав, не надаючи окремої оцінки його істотності. Узагальнено тенденції і колізії практики Верхового Суду щодо оцінки допустимості доказів, визнання їх недопустимими у кримінальному провадженні.

Свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї як засада кримінального провадження

2025-03-23T21:45:49+02:00

У науковій статті зазначено, що закріплення державою прав людини гарантується механізмом їх реалізації. Одним з основних прав, передбачених статтею 63 Конституцією України є право не свідчити проти себе чи своїх близьких родичів та членів сім’ї. У даній науковій статті підкреслено, що дане право відіграє особливу роль у сфері кримінального процесу, оскільки відповідно до чинного Кримінального процесуального кодексу України становить одну із засад кримінального провадження. Автори підкреслюють, що визнання даного права може свідчити про наявність конфлікту між публічними та приватними інтересами у кримінальному провадженні, тому метою даного дослідження є визначення основних умов реалізації цього принципу та його сприяння виконанню завдань кримінального провадження. Передусім автори приділяють увагу історії становлення права особи не свідчити проти самої себе або близьких родичів та членів сім’ї, розглядаючи зокрема етап зародження принципу «імунітету свідка» у праві Античних держав, та подальші особливості його застосування у період середньовіччя, Просвітництва, а також окремо досліджується розвиток цього принципу на території України. Здійснено аналіз норм Конституції України та Кримінального процесуального кодексу України, які є сучасними джерелами права не свідчити проти себе та близьких родичів. З’ясовано, що зміст даної засади кримінального провадження є сукупністю прав особи: не відповідати і не давати свідчень з приводу підозри чи обвинувачення, так і з будь-яких інших питань, які, можуть в результаті стати підставою для підозри, право відмовитися відповідати на запитання; не свідчити проти себе; бути поінформованим про ці права тощо. Розглянуто особливості реалізації цих прав різними суб’єктами кримінального провадження. Зазначено, що реалізація цієї засади має бути гарантована на всіх стадіях кримінального провадження, однак основну увагу зосереджено на досудовому розслідуванні. Додатково автори зауважують, що дане право може бути реалізоване і до початку кримінального провадження. Проаналізовано порушення засади свободи від самовикриття на прикладі справи Європейського суду з прав людини.

Строки досудового розслідування: проблеми правозастосування та шляхи їх вирішення

2025-03-23T21:54:35+02:00

Одним із фундаментальних завдань кримінального провадження, закріпленим у Кримінальному процесуальному кодексі України (КПК України), є забезпечення права кожного учасника на належну правову процедуру. Це передбачає як дотримання розумних строків досудового розслідування та судового розгляду, а також безпосередньо гарантує право особи на перебування під процесуальним примусом впродовж розумного строку.

Однією з основних гарантій закріплених в КПК України, зокрема, є розумність строків, що гарантує право особи щоб обвинувачення щодо нього в найкоротший строк або стало предметом судового розгляду, або щоб відповідне кримінальне провадження щодо нього було закрите.

Належне функціонування кримінальної юстиції значною мірою залежить від чіткого дотримання процесуальних строків. Проте, на практиці виникають труднощі у тлумаченні та застосуванні норм КПК України щодо продовження строку досудового розслідування. Це призводить до неоднакової судової практики, порушення прав учасників провадження та закриття кримінальних справ за формальними підставами.

Зокрема, дискусійним залишається питання визначення моменту, з якого починається відлік строку досудового розслідування, особливо у справах, де досудове слідство було розпочате до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 № 2147-VIII. Різні підходи до тлумачення відповідних норм КПК України призводять до суперечливої судової практики та ставлять під загрозу дотримання права на розгляд справи протягом розумного строку.

Важливим аспектом цієї проблеми є баланс між забезпеченням ефективності розслідування та захистом прав підозрюваного. Надмірне затягування досудового розслідування може призвести до порушення права на свободу та особисту недоторканність, а надто швидке закриття провадження - до безкарності винних осіб.

У цьому контексті особливого значення набуває роль судового контролю за дотриманням строків досудового розслідування. Ефективний механізм судового контролю має забезпечити своєчасне виявлення та усунення порушень, а також сприяти формуванню єдиної правозастосовчої практики.

Міжнародний досвід правового регулювання та доказування у кримінальних провадженнях в сфері оподаткування

2025-03-23T22:10:41+02:00

Визначається, що в Україні під час дії воєнного стану кримінально-правові норми в частині охорони системи оподаткування не зазнали змін.

Сплата податків є конституційним обов’язком кожного громадянина. Стаття 67 Конституції України покладає на кожного обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Однак, бажання суб’єктів господарювання зменшити або уникнути своїх податкових зобов’язань створило низку схем ухилення від сплати податків в українській податковій системі.

Оскільки проблема боротьби з ухиленням від оподаткування є однією з найгостріших для України, автором статті наголошується, що потрібно враховувати міжнародний досвід правового регулювання та практику доказування у зарубіжних країнах з цього питання. Світовий досвід та історія свідчать про те, що ця проблема є гострою не тільки для нашої держави, але й для інших держав з розвинутою економікою та високим рівнем правосвідомості населення, а також ефективно діючими правоохоронними органами.

У статті розглядається досвід таких країн як Франція, Канада, Німеччина, Казахстан, Англія.

Автором наголошується, що у сучасній правовій науці України в контексті оцінки доказування й у зв’язку з поглибленням змагальних засад кримінального провадження актуалізується питання щодо стандартів доказування. Проте, незважаючи на те, що у вітчизняній юридичній літературі цьому питанню приділено чимало уваги, на практиці досі залишається чимало невирішених питань, що підкреслює актуальність теми, особливо щодо імплементації позитивного зарубіжного досвіду в українське законодавство.

Зазначається, що в країнах англосаксонської системи права, доказування традиційно відіграє вагому роль. Водночас для континентального законодавства і правознавства воно не є характерним. Отже, правила оцінки доказування, які мають місце в англосаксонських і континентальних юрисдикціях, істотно різняться. За результатами проведеного аналізу автором зроблено висновок щодо необхідності системного підходу у запровадженні загальних та спеціальних заходів щодо запобігання кримінальним правопорушенням у сфері оподаткування в Україні, а також щодо необхідності використання доказів та доказування по цій категорій кримінальних проваджень, з урахуванням досвіду інших зарубіжних країн.

Здійснення кримінального переслідування поза межами процесуальних строків

2025-03-23T22:21:26+02:00

Наукову статтю присвячено дослідженню випадків здійснення кримінального переслідування поза межами процесуальних строків. Зазначено, що кримінальне переслідування може здійснюватися поза межами процесуальних строків на різних етапах кримінального провадження. Аргументовано, що кримінальне переслідування може здійснюватися поза межами процесуальних строків у таких випадках: 1) до повідомлення особі про підозру; 2) під час зупинення досудового розслідування; 3) у випадку повернення обвинувального акта прокурору. Безстрокове кримінальне переслідування особи у цих випадках може реалізовуватися досить тривалий термін часу без забезпечення прав, свобод і законних інтересів людини. Досліджено, що приписами кримінального процесуального закону не встановлюються часові межі здійснення кримінального провадження до повідомлення про підозру, сторона обвинувачення до цього моменту не обмежуються процесуальними строками щодо проведення процесуальної діяльності, спрямованої на викриття конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення. Доведено, що початковий момент кримінального переслідування та початку відліку строків досудового розслідування не слід пов’язувати з певними формальними рішеннями сторони обвинувачення. Відлік строку кримінального переслідування має розпочинатись з моменту проведення першої процесуальної дії, яка направлена на викриття конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення. Встановлено, що можливість сторони обвинувачення зупиняти досудове розслідування створює підґрунтя для здійснення кримінального переслідування поза межами встановлених законом строків. Констатовано, що у зупиненому досудовому розслідуванні реалізація функції кримінального переслідування може здійснюватись через низку слідчих (розшукових) дій, які досить умовно можуть бути направлені на розшук підозрюваного, а також через застосування окремих заходів забезпечення кримінального провадження. Відмічено, що безстрокове викриття конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення може здійснюватися у ситуації повернення прокурору обвинувального акта. У такому разі процесуальні норми не регламентують часових меж для повторного звернення прокурора до суду з обвинувальним актом та не забороняють стороні обвинувачення проводити процесуальні дії щодо встановлення причетності певної особи до вчинення кримінального правопорушення.

Використання електронних доказів у кримінальному провадженні: проблеми їх збору, перевірки та оцінки

2025-03-23T22:28:34+02:00

У сучасному кримінальному процесі використання електронних доказів стає важливим інструментом у доказуванні винуватості чи невинуватості обвинуваченого.

З розвитком інформаційних технологій та цифровізації суспільства, роль електронних доказів, таких як файли, переписки, відео та аудіозаписи, дані з мобільних пристроїв, а також інші форми цифрової інформації, значно зросла.

Ці докази можуть мати вирішальне значення для підтвердження фактів, що мають суттєве значення для кримінальної справи, а також для ефективного розслідування правопорушень, особливо в умовах, коли традиційні методи збору доказів є менш ефективними.

Проте, поряд із значним потенціалом, виникають і серйозні проблеми в процесі використання електронних доказів.

Однією з основних проблем є забезпечення їх автентичності, оскільки електронні докази можуть бути підроблені, змінені або знищені, що ускладнює їх прийняття в судовому процесі. Для того, щоб електронні докази могли бути використані в суді, вони повинні відповідати вимогам щодо допустимості, технічної цілісності та законності збору.

Однак, на практиці часто виникають ситуації, коли відсутність чітких процесуальних норм або неправомірне збирання доказів призводять до їх відхилення судом. У той же час, з огляду на те, що багато електронних даних зберігаються на серверах за кордоном, виникає необхідність міжнародної співпраці для їх отримання та використання в національних судах.

Проблеми також виникають через обмеженість доступу до таких даних та складність у їхньому вивченні.

Враховуючи це, є необхідність адаптації національного законодавства до сучасних технологічних викликів, а також прийняття міжнародного досвіду для удосконалення процесу збору, перевірки та оцінки електронних доказів.

Важливим є також підвищення кваліфікації суддів та правоохоронців у галузі цифрової криміналістики та забезпечення відповідними технічними засобами, що дозволить покращити процесуальний контроль і зменшить ризики фальсифікацій. Тільки за умови належної правової та технічної підготовки можливо забезпечити ефективне застосування електронних доказів у кримінальному судочинстві, що, в свою чергу, підвищить рівень справедливості в процесі.

Здійснення кримінального провадження в умовах воєнного стану: практика ЄСПЛ та Верховного Суду

2025-03-23T22:48:33+02:00

У статті автором зазначається, що упродовж дії воєнного стану в Україні вносяться зміни та доповнення до норм чинного законодавства, які регулюють процедури розслідування у кримінальних провадженнях. Відповідно до Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи, передбачені ст. 63 Конституції України не можуть бути обмежені, в тому числі в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 64 Конституції України). При цьому введення воєнного стану на всій території України та внесення змін, запровадження новел у КПК України щодо особливого режиму досудового розслідування, судового розгляду в таких умовах не означає автоматичного застосування «особливих положень» на всій території України.

Автор зазначає, що на практиці виникає багато питань при реалізації норм кримінального процесу в умовах воєнного стану та забезпечення ефективного досудового розслідування. Дана тематика є актуальною і потребує подальшого дослідження.

Відмічено, що досудове розслідування кримінальних правопорушень, вчинених в умовах збройного конфлікту, може займати тривалий час, а тому важливо вживати заходів для збереження інформації, у першу чергу показань потерпілих і свідків. При цьому повинні дотримуватись конституційні права і свободи громадян.

Дуже важливою є правова визначеність у питанні щодо особливого режиму кримінального провадження в умовах воєнного стану. Значну роль в цьому відіграють правові висновки Верховного Суду, які є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, що застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, який містить відповідну норму права.

Зміни, які внесено до нормативно-правих актів України у період дії воєнного стану, у складний для нашої держави час, мають забезпечити стабільне функціонування системи кримінального процесу. У статті проаналізовано окремі положення, викладені у рішеннях ЄСПЛ та правових висновках Верховного Суду та констатовано порушення істотних вимог кримінального процесуального закону під час ухвалення рішення про проведення судового розгляду справи під час дії воєнного стану в режимі відеоконференції без особистої участі обвинуваченого.

Докази у кримінальному проваджені про організовані групи та злочинні організації у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів: поняття та види

2025-03-23T22:56:38+02:00

У статті наголошено, що сьогодні Україна стикається з численними національними викликами, такими як війна, глобалізація, пандемії, екстремізм і тероризм, екологічні катастрофи та злочинність. Однією з найгостріших проблем є незаконний обіг наркотиків і психотропних речовин, оскільки це сприяє розвитку організованого наркобізнесу, що, в свою чергу, веде до зростання злочинності, насильства та корупції. Ця проблема стосується людей незалежно від їх соціального статусу, статі, релігії чи раси. Сучасні тенденції у сфері злочинності, пов’язаної з наркотиками та психотропними речовинами, свідчать про те, що вона набуває нових форм і може призводити до виникнення кримінальних угруповань навіть на рівні псевдодержав.

Автором надано визначено поняття та види доказів у кримінальному проваджені про організовані групи та злочинні організації у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів. Підтримана думка вчених, що доказами у кримінальному провадженні про організовані групи та злочинні організації у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів є фактичні дані, які відшукані, розшукані, виявлені, витребувані, вилучені, перевірені й оцінені отримані у передбаченому. Основними джерелами доказів у кримінальних провадженнях, що стосуються обігу та збуту наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів виступають речові докази, електронні докази та експертні висновки, які одночасно є і процесуальними джерелами доказів, і засобами кримінального процесуального доказування у досудовому розслідуванні.

Важливою складовою досудового розслідування в цій категорії кримінальних правопорушень є вилучення об’єктів незаконного обігу та їх належне процесуальне оформлення відповідно до вимог кримінального процесуального закону України. Звернута увага, що сукупність зібраних доказів у кримінальному провадженні та їх ретельна оцінка є основою для формування відповідних висновків і прийняття процесуальних рішень. Водночас, помилки, допущені учасниками процесу під час аналізу та оцінки доказів, можуть призвести до неправильних рішень і порушення прав учасників кримінального провадження.

Роль принципу пропорційності під час обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні: проблеми теорії та практики

2025-03-23T23:05:40+02:00

Вказується, у реаліях, які сформувалися в нашій країні за останні роки, дотримання принципу верховенства права, зокрема його елементу пропорційності, набирає все більшої актуальності. Дедалі більше у суспільно-правових відносинах зустрічаються випадки обмеження прав людини, тому вивчення ролі принципу пропорційності під час обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні наразі становить крайню необхідність. Зокрема, виникають питання щодо правомірності та доцільності обмежень прав людини і громадянина під час воєнного стану, коли інтереси держави мають вищий пріоритет над інтересами окремої особи. Тому важливою є проблема вдосконалення законодавчого регулювання принципу пропорційності, що дозволить ефективно захищати права людини та підтримувати баланс між індивідуальними правами і публічними інтересами, зокрема в умовах надзвичайних ситуацій.

Стаття аналізує пропорційність як важливий елемент принципу верховенства права у контексті конституційного права. Зосереджено увагу на невід’ємності даного принципу у сфері обмеження прав людини в Україні у сучасних умовах. Окремо розглядається історичний розвиток принципу пропорційності, пов’язані з ним поняття, його закріплення у міжнародній практиці, зокрема рішеннях Європейського суду з прав людини, а також використання в українській судовій практиці, зокрема в умовах воєнного стану.

Підкреслено актуальність принципу пропорційності під час обмеження прав і свобод людини в умовах кризових ситуацій, таких як карантин чи воєнний стан, і наголошується на необхідності чіткого закріплення цього принципу в національному законодавстві.

Автор приходить до висновку, принцип пропорційності є не лише юридичним інструментом для забезпечення законності і справедливості при обмеженні прав людини, але й важливим елементом для збереження демократії, правової держави і основних прав і свобод в незалежній суверенній Україні. Саме він забезпечує повне та всебічне дотримання прав і свобод людини і громадянина зокрема під час особливих правових режимів, таких як воєнний стан. Він також визначає, що обмеження повинні бути мінімальними і не перевищувати те, що є необхідним для досягнення конкретної мети.

Щодо кола учасників судового провадження

2025-03-23T23:14:51+02:00

У статті констатується, що в науці кримінального процесуального права уявлення про учасників судового провадження розглядалося в кореляції з такими поняттями, як: «учасник кримінального провадження», «суб’єкт кримінальної процесуальної діяльності», «суб’єкт кримінального провадження», «сторони кримінального провадження». Наголошується, що наразі чинний Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК України) виокремлює термін «учасники судового провадження» (п. 26 ч. 1 ст. 3 КПК України). Між тим, залишається відкритим питання щодо кола осіб, які мають бути віднесені до учасників судового провадження, їх класифікації та процесуального статусу.

Окреслена мета дослідження – з’ясувати, чи всі суб’єкти, які потрапили в орбіту кримінального процесу, охоплені поняттям «учасники судового провадження», зробити висновки з окресленого питання. Для її досягнення виокремлюються критерії, за яким законодавець відніс до учасників судового провадження осіб, перелік яких закріплений п. 26 ч. 1 ст. 3 КПК України, та крізь їх призму з’ясовано, які суб’єкти, що знаходяться в орбіті кримінального судочинства, не охоплені поняттям «учасники судового провадження». Розглядається виключно суб’єктний склад осіб, які є учасниками судового провадженні в першій інстанції.

Критеріями, за яких суб’єктів віднесено до категорії «учасники судового провадження», у сукупності є: а) відповідний етап кримінального провадження; б) важливість результату розгляду кримінального провадження по суті для таких учасників; в) можливість впливу ними на рух провадження. У зв’язку з цим видається раціональним підхід законодавця щодо віднесення до такої групи представника персоналу органу пробації. Вбачається за доцільне до учасників судового провадження віднести також: а) представника служб у справах дітей та уповноваженого підрозділу органів Національної поліції; б) представника-фахівця спеціального закладу з надання психіатричної допомоги, в якому застосовуються стаціонарні види примусових заходів медичного характеру; в) фізичну або юридичну особу, майнові права яких обмежуються або яких вони позбавляються у кримінальному провадженні.

Сутність оперативно-розшукової діяльності

2025-03-23T23:27:35+02:00

У статті досліджується сутність оперативно-розшукової діяльності як важливого елементу забезпечення інтересів кримінального судочинства, що набуває особливого значення в умовах сучасних викликів. Визначено теоретичні засади цієї діяльності та правові основи, які регулюють її проведення в Україні. Проаналізовано статусні нормативно-правові акти, що забезпечують проведення оперативно-розшукових заходів, зокрема в умовах військової агресії та загроз, пов’язаних із транснаціональною злочинністю.

Значну увагу приділено історичному розвитку оперативно-розшукової діяльності, який пройшов кілька етапів: від централізованої моделі до сучасної системи, адаптованої до потреб незалежної України. Описано процес реформ, що розпочався після 2014 року, коли військова агресія проти України стала каталізатором змін у структурі й функціонуванні оперативних підрозділів. Після 2022 року ситуація набула нових викликів, що вимагали посилення координації між правоохоронними органами та впровадження інноваційних підходів до організації оперативно-розшукової діяльності.

Окремим напрямом дослідження став порівняльний аналіз правових та організаційних аспектів оперативно-розшукової діяльності в інших країнах. У статті висвітлено особливості у підходах до організації оперативно-розшукової діяльності, виявлено спільні виклики, серед яких загрози транснаціональної злочинності, тероризму та нелегальної (незаконної) міграції. Зазначено, що досвід цих країн може бути корисним для України за умов адаптації до національного контексту. На основі проведеного дослідження запропоновано низку рекомендацій для вдосконалення оперативно-розшукової діяльності в Україні. Особлива увага приділена необхідності чіткого розмежування правоохоронних та воєнних функцій для уникнення дублювання завдань, підвищення професійного рівня кадрів через спеціалізовані навчальні програми, а також впровадження сучасних технологій для якісної роботи підрозділів. Крім того, наголошено на важливості посилення міжнародного співробітництва, зокрема з країнами Європейського Союзу, у сфері боротьби з організованою злочинністю.

Стаття підкреслює, що інтеграція міжнародного досвіду та інноваційних технологій в діяльність оперативних підрозділів дозволить вчасно реагувати на сучасні виклики, забезпечуючи надійний захист інтересів громадян, суспільства і держави.

Концепція розвитку ювенальної юстиції в Україні

2025-03-23T23:44:09+02:00

Концепція розвитку ювенальної юстиції в Україні потребує суттєвих вдосконалень та нормативного уточнення для ефективної реалізації правосуддя щодо неповнолітніх. Першим і ключовим кроком на шляху до цього є прийняття спеціального закону, який визначатиме правові основи ювенальної юстиції, що наразі залишається невирішеним питанням. Незважаючи на наявність законопроєкту, його ухвалення досі не відбулося. Крім того, необхідно внести зміни до Кримінального процесуального кодексу України, щоб включити чіткі механізми застосування відновного правосуддя стосовно неповнолітніх правопорушників. Проблема полягає в тому, що хоча медіація є дієвим інструментом для роботи з неповнолітніми, законодавство ще не містить відповідних правових норм для її регулювання. Також необхідно врахувати в концепції ювенальної юстиції також інтереси неповнолітніх потерпілих та свідків, які потрапили в сферу правосуддя. Це передбачає залучення кваліфікованих ювенальних фахівців для роботи з цими категоріями осіб та створення правосуддя, яке буде зважати на потреби дітей. Важливим етапом є також створення дієвої спеціалізованої підготовки для всіх учасників процесу ювенальної юстиції, включаючи адвокатів. Крім того, необхідно посилити превенцію дитячої злочинності, створюючи багатогранну систему профілактичних заходів. Система превенції має бути двошаровою, з глобальними заходами, які поширюються на всю країну, та цільовими напрямами, спрямованими на специфічні соціальні та психологічні аспекти. Цільові профілактичні заходи повинні охоплювати освітній, сімейний, медичний та психологічний напрями, що забезпечить ефективну підтримку неповнолітніх, що потрапили в конфлікт із законом. Водночас, впровадження підходу «спочатку діти, потім правопорушники» є важливим кроком для формування справедливої та гуманної ювенальної юстиції. Окремої уваги потребує система реінтеграції неповнолітніх, яка передбачає розробку стандартів і програм для соціальної адаптації дітей, що повертаються до суспільства після конфлікту із законом. Залучення громад до процесу реінтеграції є необхідним для ефективності цієї роботи. Лише завдяки комплексному мультидисциплінарному підходу можливо досягти успішної моделі ювенальної юстиції в Україні, яка відповідатиме міжнародним стандартам і гарантуватиме захист прав неповнолітніх.

Удосконалення механізму міжнародного співробітництва у сфері виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів

2025-03-24T00:01:54+02:00

У статті розглянуто механізм міжнародного співробітництва у сфері виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, окреслено нормативне забезпечення Інституту боротьби з незаконними активами. Боротьба з незаконними активами на міжнародному рівні ґрунтується на таких ключових угодах і стандартах: Конвенції ООН проти корупції (UNCAC); Конвенції Ради Європи про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом; Ініціативі StAR; рекомендації ФАТФ (FATF). В Україні процес повернення незаконно набутих активів регулюється низкою нормативно-правових актів, серед яких: Кримінальний процесуальний кодекс України, Закон України «Про Національне агентство з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів», а також Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом». Висвітлено позитивний досвіт іноземних країни у сфері виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів. Здійснено порівняння повноважень міжнародних органів та Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (АРМА). Звернено увагу на те, що у міжнародній практиці такі країни, як США, Велика Британія, Канада та Франція, мають органи та механізми, схожі на українські, які не лише координують внутрішні заходи з виявлення та управління незаконно отриманими активами, але й мають розширені повноваження для запуску міжнародних процедур з повернення цих активів.

Проаналізовано проблеми механізмів повернення незаконно набутого майна та запропоновано перспективи вдосконалення механізмів повернення незаконно набутого майна, надано пропозиції щодо вдосконалення українського законодавства у сфері виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів. Для покращення українського законодавства у сфері повернення незаконних активів необхідно: закріпити на законодавчому рівні повноваження АРМА щодо самостійного подання міжнародних запитів на арешт і повернення активів; оптимізувати процедури міжнародної взаємодії та розширити співпрацю з іноземними фінансовими установами і правоохоронними органами; привести національне законодавство у відповідність до міжнародних стандартів, зокрема рекомендацій FATF та норм ЄС; запровадити ефективні механізми для оперативного обміну інформацією між АРМА та міжнародними структурами; посилити міжнародну взаємодію у питаннях розшуку і повернення активів. Приділено увагу підвищенню ефективності міжнародного співробітництва у протидії відмиванню коштів, одержаних злочинним шляхом, проаналізовано норми проекту Закону № 12446 від 27.01.2025 року, окреслено виклики, що виникають у практичній діяльності органів, діяльність яких пов’язана із виявленням, розшуком та управлінням активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, звернено увагу на важливості запровадження ефективних правових механізмів повернення активів для боротьби з корупцією та економічною злочинністю.

Практика застосування INCOTERMS 2020 в зовнішньоекономічних договорах

2025-03-24T16:14:14+02:00

Вказується, для України, де зовнішньоекономічна діяльність є важливим елементом економіки, ці проблеми стають ще більш актуальними. Брак чіткого розуміння правил INCOTERMS 2020, помилки у їх застосуванні створюють додаткові проблеми для українських підприємств, що в результаті призводить до судових спорів та фінансових втрат. Серед основних проблем виділено: складність у виборі оптимальних умов постачання, які б відповідали специфіці товару, маршруту перевезення та типу транспорту; юридичні колізії між положеннями Incoterms і національним законодавством країн; а також випадки неправильної інтерпретації або використання термінів у договорах.

Практика застосування INCOTERMS 2020 в зовнішньоекономічних договорах є важливим інструментом регулювання взаємовідносин між сторонами міжнародної торгівлі. Завдяки стандартизації умов передачі ризиків, витрат та відповідальності, ці правила значно спрощують процес укладання договорів, забезпечуючи прозорість та ефективність їх виконання.

У сучасній системі міжнародної торгівлі INCOTERMS 2020 є основним механізмом у запобіганні конфліктів між контрагентами та допомагають забезпечити юридичну визначеність у зовнішньоекономічних контрактах. Однак недосконале розуміння специфіки цих правил, а також помилки у їх застосуванні можуть стати джерелом фінансових втрат і правових суперечок.

Особливо актуальним є вивчення практики використання INCOTERMS 2020 в Україні, де питання правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності залишається недостатньо унормованим. Українські підприємства часто стикаються з проблемами у виборі оптимальних умов постачання, їхньою адаптацією до національного законодавства, а також у забезпеченні виконання контрактних зобов’язань відповідно до міжнародних стандартів.

У роботі проаналізовано ключові аспекти INCOTERMS 2020, особливості їх використання у зовнішньоекономічних договорах, а також основні проблеми, які виникають у цій сфері. Розгляд судової практики та надання рекомендацій для усунення труднощів у застосуванні правил INCOTERMS дозволять покращити ефективність їх використання в зовнішньоекономічній діяльності українських підприємств, підвищивши їхню конкурентоспроможність на міжнародних ринках.

Інституційний розвиток європейського поліцейського відомства (Європолу) після ухвалення конвенції про Європол

2025-03-24T16:35:19+02:00

В статті розглядається розвиток Європейського поліцейського управління (Європолу) в 2000-х роках та спроби реформування Конвенції про Європол в зазначений період. Досліджується реформа Європолу, що відбулася за рішенням ЄС, якою Європол був перетворений на виконавчий орган Союзу та відбулося розширення функціонального охоплення організації для боротьби з організованою злочинністю, тероризмом та іншими серйозними формами злочинності. Таким чином, Європол перетворювався на організацію в межах ЄС. Відбувся процес централізації управління ним, спрямований на те, аби зробити структуру поліцейського співробітництва більш ефективною та формалізованою для того, аби європейські держави могли долучитися до ухвалення рішень в галузі поліцейського співробітництва на європейському рівні.

Розглядаються проблеми в діяльності Європолу, що призвели до потреби його реформи, зокрема недоліки інституційної структури, порядку управління та організаційна фрагментованість. Підкреслюється значення проблеми узгодження спільних дій в окремих питаннях боротьби з організованою злочинністю, що розглядається на прикладі боротьби з відмиванням грошей. Наголошується на тому, що лише реформа дозволила Європолу стати повноцінним актором міжнародного поліцейського співробітництва. В тому числі, це відбулося шляхом включення до його мандату нових видів злочинності, проти яких була спрямована діяльність організації, таких як кіберзлочинність та терористична злочинність.

Наголошується на значенні політизації діяльності Європолу в процесі його розвитку, що призвело до подальшого розширення його повноважень, зокрема шляхом уповноваження європейських поліцейських чиновників брати участь в роботі спільних слідчих груп та координації слідчих дій, а також зміни порядку інформаційного обміну в рамках Європолу. Підкреслюється посилення операційної ролі Європолу, що було викликано зміною характеру організованої злочинності, якій протистояла організація. Досліджуються проблеми, що постали на шляху розвитку Європолу, такі я державний суверенітет та бюрократичний супротив. Робиться висновок, що посилення організаційної ролі Європолу стало результатом балансу між міжурядовою природою Європолу та захистом інтересів окремих держав-членів ЄС.

Право на свободу вираження політичних поглядів в умовах сучасних збройних агресій: проблемні аспекти в контексті обмежень прав людини та практики ЄСПЛ

2025-03-24T16:48:16+02:00

Вказується, право на свободу вираження політичних поглядів є фундаментальною гарантією демократичного суспільства, проте його реалізація стикається з численними викликами під час збройних конфліктів. У сучасних умовах агресії, таких як війна в Україні, це право часто обмежується з метою забезпечення національної безпеки, захисту громадського порядку чи запобігання ворожій пропаганді.

У статті досліджено та проаналізовано проблемні аспекти реалізації права на свободу вираження політичних поглядів в умовах сучасних збройних агресій в контексті обмежень прав людини та практики ЄСПЛ. Доведено, що свобода вираження політичних поглядів – конституційне фундаментальне право, яке виправдано відноситься до базових прав людини, оскільки тісно пов’язане з її ідентичністю та політичним світоглядом. Така свобода має важливе значення для налагодженого функціонування всього суспільства, підтримання суспільного діалогу у політичній площині та демократії. Відповідно без встановлення належних гарантій щодо існування цього права фактично стає неможливим нормальне функціонування більшості демократичних інструментів, таких як вільні вибори чи референдуми. Практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) доводить, що обмеження свободи вираження під час збройних агресій може бути виправданим лише за умов дотримання принципів законності, пропорційності та легітимності мети. Обґрунтовано, що проблематика забезпечення права на свободу вираження політичних поглядів в умовах збройних агресій вимагає розробки нових підходів до правового регулювання, гармонізації міжнародних стандартів і впровадження механізмів контролю за дотриманням прав людини. Зроблено висновок, що забезпечення права на свободу вираження політичних поглядів у сучасних умовах, коли окремі актори міжнародних відносин, нехтуючи основними принципами міжнародного права, вчиняють збройні агресії, є складним, але критично важливим завданням. Практика ЄСПЛ демонструє, що такі обмеження можуть бути допустимими лише за умов дотримання чітко визначених критеріїв. Однак новітні виклики, зокрема інформаційна війна та гібридна агресія, вимагають перегляду існуючих підходів і вироблення нових шляхів вирішення окреслених проблем.

Міжнародно-правові основи співробітництва між правоохоронними органами України та Європолом

2025-03-24T17:22:34+02:00

У статті здійснено всебічний аналіз міжнародно-правових основ співробітництва між Україною та Європейським поліцейським офісом, який є ключовою агенцією Європейського Союзу у забезпеченні безпеки та ефективній боротьбі з транснаціональною злочинністю. Досліджено місце та роль Національного центрального пункту Європолу в Україні у сучасній національній системі забезпечення правопорядку.

Крім того, вивчено положення основних міжнародно-правових документів, які регламентують порядок взаємодії між Україною та Європолом. Увага зосереджена на ключових міжнародних угодах, меморандумах про взаємодію та інших нормативно-правових актах, що встановлюють рамки співпраці. Аналіз цих документів дозволяє окреслити як позитивні тенденції, так і існуючі проблеми в правовому регулюванні, зокрема, щодо адаптації національного законодавства до міжнародних стандартів та вимог, що постійно змінюються у відповідь на нові виклики.

Особлива увага в статті приділяється механізмам взаємодії між Україною та Європолом, розглядаються як структурні, так і процедурні аспекти співпраці. Розкрито основні інструменти оперативного обміну інформацією, зокрема, механізми координації діяльності правоохоронних органів, що дозволяють ефективно реагувати на сучасні загрози. Порівняльний аналіз процедурних підходів, використання новітніх технологій та обмін оперативною інформацією дозволяють виявити переваги існуючої системи, а також окреслити перспективи її удосконалення. Крім того, окремою розглядаються питання поглиблення та посилення міжнародного співробітництва у межах розслідування кримінальних правопорушень.

Одним із компонентів дослідження є розгляд ролі мережевого додатку безпечного обміну інформацією «SIENA», який є однією з найсучасніших технологічних платформ Європолу для зв’язку між правоохоронними структурами. Використання SIENA забезпечує не лише високий рівень захисту переданої інформації, але й сприяє оперативному обміну даними, що є вирішальним фактором у боротьбі з міжнародною злочинністю. Докладно розглянуто технічні та юридичні особливості застосування цієї системи в контексті міжнародного співробітництва.

Таким чином, представлений у статті комплексний підхід дозволяє не лише окреслити історико-правові засади співробітництва між Україною та Європолом, а й виявити ключові механізми, що забезпечують оперативний обмін інформацією та інтеграцію у сфері боротьби з кримінальними правопорушеннями. Результати дослідження свідчать про необхідність постійного удосконалення нормативно-правової бази, розширення спектру застосовуваних технологічних рішень та поглиблення міжнародної співпраці, що в свою чергу сприятиме зміцненню правопорядку та підвищенню рівня безпеки як на національному, так і на міжнародному рівнях. Зроблено висновок, що інтеграційні процеси між Україною та Європолом мають стратегічне значення для сучасного суспільства, адже вони створюють передумови для ефективної взаємодії правоохоронних органів, що є ключовим чинником у протидії глобальним загрозам.

Щодо проблеми міжнародно-правової відповідальності російської федерації за вчинення екологічних правопорушень на території України

2025-03-24T17:53:42+02:00

Стаття присвячена аналізу екологічних злочинів, скоєних російською федерацією (далі – рф) під час агресії проти України, зокрема їх масштабів, наслідків та правових механізмів притягнення до відповідальності. Збройний конфлікт, який розпочався у 2014 році й досяг апогею після повномасштабного вторгнення у 2022 році спричинив масштабні екологічні збитки, які мають не лише національний, а й глобальний характер. Воєнні дії супроводжуються систематичним руйнуванням інфраструктури, забруднення ґрунтів, повітря та водних ресурсів, знищення природних екосистем, – і це лише частина екологічних наслідків війни. Деградація навколишнього середовища та руйнування в результаті війни не тільки завдає шкоди самій природі, але й загострює питання втрати продовольства та води, знищуючи засоби до існування людей. Особливо загрозливою стала ситуація на Сході України, де бойові дії спричинили пошкодження промислових і критичних інфраструктурних об’єктів, створивши додаткові екологічні ризики. Однак, попри очевидність цих злочинів, притягнення росії до міжнародно-правової відповідальності за них стикається з низкою проблем.

Авторками встановлено, що попри значний міжнародний досвід боротьби з екологічними злочинами, визначення поняття «екоцид» у міжнародному праві залишається неврегульованим. Відсутність чітких механізмів притягнення до відповідальності за екологічні злочини, включаючи екоцид, ускладнює досягнення справедливості та ефективної компенсації завданих збитків.

У статті висвітлено концепцію екологічних злочинів у міжнародному праві, яке не має загальновизнаного визначення цього явища, але містить низку універсальних і регіональних актів, що регулюють такі правопорушення.

Особливу увагу приділено оцінці завданої шкоди, яка нараховує мільярди доларів і включає як матеріальні втрати, так і незворотну шкоду природному середовищу. Розглянуто основні міжнародно-правові механізми, що можуть бути застосовані для покарання винних та відшкодування збитків, включаючи репарації, сатисфакцію та створення спеціальної компенсаційної комісії. Та приділено увагу ініціативі створення Міжнародного реєстру збитків («RD4U»), що покликаний стати базовим елементом механізму компенсації за екологічні та інші збитки.

Взаємодія Європейського суду з прав людини та Суду Справедливості ЄС: на прикладі правопорядку Бельгії

2025-03-26T14:41:53+02:00

Станом на сьогодні Європейський Союз і Рада Європи відіграють ключову роль у встановленні стандартів захисту прав людини. Європейський суд з прав людини та Суд справедливості ЄС в загальному об’єднані єдиною фундаментальною метою – захистом прав людини, і час від часу звертаються до практики один одного, що має наслідком «взаємне перехресне запліднення», тому на перший погляд здається, що ці міжнародні правозахисні інституції дуже схожі, проте, у ході більш детального аналізу їх співвідношення можна побачити ряд суттєвих відмінностей, які було розкрито у даній статті. Із 46 країн-членів Ради Європи 27 входять до Європейського Союзу, відповідно їх громадяни мають доступ до захисту своїх прав в рамках обох судових інстанцій.

У статті досліджується взаємодія Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та Суду справедливості Європейського Союзу (СЄС) у контексті правопорядку Бельгії. Автор аналізує вплив рішень цих двох ключових судових інституцій на розвиток національного законодавства та судової практики в Бельгії, з акцентом на гармонізацію європейських і національних правових стандартів. Особливу увагу приділено механізмам співвідношення юрисдикцій ЄСПЛ та СЄС, а також їхньому впливу на забезпечення прав людини у багаторівневій правовій системі Бельгії.

Стаття розкриває історичні аспекти інтеграції Бельгії в правопорядок ЄС, зокрема рішення Касаційного суду у справі Le Ski (1971), яке стало переломним моментом у визнанні верховенства права ЄС над національним законодавством. Розглядаються також особливості застосування принципів еквівалентності та ефективності, впроваджених Судом ЄС для уніфікації процесуальних норм держав-членів. Увага зосереджена на взаємозв’язку права ЄС із Європейською конвенцією з прав людини (ЄКПЛ) та ролі доктрини «поля розсуду» у забезпеченні балансу між міжнародними зобов’язаннями держав-членів та їхньою правовою автономією.

Наукова новизна полягає в аналізі сучасної практики судового діалогу між ЄСПЛ і СЄС, а також у дослідженні впливу цього діалогу на правові процеси в Бельгії. Автор робить висновок, що синергія між юрисдикціями ЄСПЛ та СЄС сприяє посиленню захисту прав людини у державах-членах ЄС, хоча залишається низка викликів, пов’язаних із їхньою правовою автономією та практикою тлумачення норм.

Женевські конвенції та новітні технології війни: проблеми ефективного правового застосування

2025-03-26T18:19:16+02:00

Стаття присвячена проблемам ефективного правового застосування Женевських конвенцій у контексті новітніх військових технологій та сучасних збройних конфліктів. Мета дослідження – проаналізувати недоліки чинних норм міжнародного гуманітарного права в умовах російсько-української війни та запропонувати оновлення положень Женевських конвенцій для регулювання воєнних злочинів, захисту цивільного населення і військовополонених, криміналізації екоциду, а також відповідальності за застосування новітніх військових технологій і гібридних методів війни. В ході наукового дослідження використовувалися загальнонаукові методи пізнання, зокрема аналіз, синтез, порівняння, систематизація та узагальнення правових норм і міжнародних практик. Результати дослідження показують, що Женевські конвенції та їхні Додаткові протоколи є фундаментом міжнародного гуманітарного права, однак реалії сучасних збройних конфліктів виявили їхню недосконалість. Виявлено, що однією з основних проблем є відсутність ефективного механізму контролю за дотриманням норм, що призводить до безкарності за воєнні злочини. Також встановлено, що чинні положення не забезпечують належного захисту військовополонених, жінок і дітей, які часто стають жертвами насильства та репресій. Виявлено прогалини у регулюванні діяльності приватних військових компаній, а також використання новітніх технологій, зокрема кіберзброї та штучного інтелекту, що створює нові загрози для безпеки цивільного населення. Досліджено проблему екологічних злочинів, які не мають чіткої правової кваліфікації у межах міжнародного гуманітарного права, що ускладнює притягнення до відповідальності за екоцид. Обґрунтовано необхідність створення обов’язкових міжнародних трибуналів для розслідування воєнних злочинів, які не залежатимуть від політичної волі держав. Зроблено висновок, що для підвищення ефективності міжнародного гуманітарного права необхідно оновити Женевські конвенції з урахуванням сучасних викликів, автоматизувати процеси правозастосування, розширити юрисдикцію міжнародних судових органів, посилити відповідальність за порушення гуманітарного права та встановити дієвий контроль за використанням новітніх військових технологій. Практичне значення дослідження полягає у розробці рекомендацій щодо вдосконалення Женевських конвенцій для ефективного реагування на сучасні загрози у сфері міжнародного гуманітарного права.

Правовий режим перебування в ЄС громадян України

2025-03-26T18:35:27+02:00

Вказується, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Через військове вторгнення Росії в Україну мільйони громадян України були змушені тікати від війни до сусідніх держав-членів ЄС. Ці країни ЄС відповідно до норм національного законодавства гарантують громадянам України основні права і свободи. Також ці держави є учасниками інтеграційного об’єднання, норми первинного права якого також гарантують громадянам України основні права і свободи.

В статті фокусується увага на каталозі прав громадян України в ЄС та на механізмах їх захисту. Підкреслюється, що каталог прав людини, який міститься в первинному праві ЄС, не тотожній каталогу прав людини, який закріплений в національному законодавстві країн-учасниць ЄС. Зазначається, що громадяни України, які перебувають в ЄС мають права, гарантовані їм законодавством ЄС, що встановлює мінімальні стандарти, та національним правом держави-учасниці ЄС, в якій громадянин України перебуває. Мінімальні стандарти прав людини, встановлені нормами первинного права ЄС, мають бути забезпечені кожному громадянину України, який перебуває в будь-якій державі-учасниці ЄС. Більш високі стандарти прав людини, які гарантовані нормами національного законодавства – різняться в кожній державі-учасниці ЄС.

В цій статті виділено особливості реалізації прав громадян України, правовий режим перебування в ЄС яких є тимчасовий захист. Підкреслено, що до 4 березня 2022 р. такого режиму для громадян України не існувало. Виділено особливості реалізації таких прав громадян України, які користуються тимчасовим захистом: дозвіл на проживання; доступ до роботи; доступ до освіти: діти до 18 років мають право навчатися в навчальних закладах на тих же умовах, що й громадяни країни перебування; забезпечення житлом; доступ до соціального забезпечення; доступ до медичного обслуговування; доступ до інформації про тимчасовий захист; можливість отримання статусу біженця; можливість повернутися до держави громадянства у будь-який час. Підкреслюється, що кожна держава-учасниця ЄС самостійно встановлює вимоги щодо скасування статусу тимчасового захисту для громадян ЄС.

Локальні війна та воєнний конфлікт: поняття та міжнародний досвід

2025-03-26T18:52:45+02:00

Локальні війни та воєнні конфлікти є однією із головних загроз як для національної, так і для міжнародної безпеки. У статті наголошується, що міжнародний досвід вирішення таких конфліктів вимагає як дипломатичних зусиль, так і економічних санкцій, гуманітарної допомоги, тощо. При цьому локальні війни є джерелом нестабільності, яка поширюється на сусідні країни і навіть на інші континенти. Сучасні методи ведення війни, зокрема гібридні операції, кібернапади, використання дронів та інших технологічних інновацій, змінюють традиційні підходи до стратегії військових дій. У відповідь на ці виклики міжнародні організації, як-то Організація Об’єднаних Націй, Європейський Союз, а також окремі інші держави, мають більше акцентувати увагу на вирішенні локальних конфліктів, шукаючи ефективні стратегії для зменшення насильства та запобігання ескалації збройних протистоянь.

Автор вказує на те, що переважна більшість науковців лише у загальних рисах зазначають межу між локальними війнами і воєнними конфліктами, зближуючи ці нетотожні форми збройного насильства. Разом з тим, різницю між ними можна визначити, використовуючи критерії якісного та кількісного аналізу. Крім того, воєнний конфлікт від війни відрізняє міжнародно-правовий аспект.

У статті наголошено на важливості додержання прав людини в процесі мирного врегулювання збройних конфліктів. Зазначається, що захист прав людини в період конфлікту та після нього є важливою умовою для встановлення стабільного миру в світі. Для України критичним наразі є забезпечення прав людини як на захоплених територіях, так і на тих, що знаходяться під контролем держави. Це включає в себе належне ставлення до цивільного населення, захист прав військовослужбовців та осіб, які перебувають під незаконним утриманням, а також реабілітацію жертв конфлікту через забезпечення доступу до медичних, юридичних, соціальних послуг.

За результатами аналізу досвіду інших зарубіжних країн, автором зроблено висновок про те, що наразі для нашої держави необхідним є створення чіткої стратегії правової реабілітації та реінтеграції після припинення конфлікту, а також налагодження ефективної роботи інститутів правосуддя, які могли б забезпечити стабільність після припинення воєнного стану у період відбудови країни.

Емансипація: шлях до гендерної рівності та забезпечення прав жінок

2025-03-26T19:03:39+02:00

У статті здійснено аналіз ідеї жіночої емансипації, що означає процес звільнення жінок від традиційних обмежень і надання їм прав, свобод і можливостей для соціального, політичного та економічного прогресу. Розглянуто механізм, стратегію та численні зусилля, за допомогою яких жінки прагнуть звільнитися від влади та контролю чоловіків і традиційних владних структур, а також необхідність забезпечення рівних прав для жінок, усунення гендерної дискримінації із законів, інституцій та поведінкових моделей, встановлення правових стандартів, які сприятимуть їхній повній рівності з чоловіками.

Представлено різні теоретичні підходи до емансипації, зокрема феміністичні концепції, що підкреслюють необхідність не лише юридичних, а й соціальних змін для забезпечення рівності. Авторка звертає увагу на те, що емансипація жінок не обмежується лише боротьбою за політичні та економічні права, але також передбачає культурні та ідеологічні трансформації, які дозволяють зламати стереотипи та традиційні уявлення про роль жінки в суспільстві.

Важливою частиною дослідження є вивчення сучасних викликів на шляху до гендерної рівності, зокрема структурних бар’єрів, таких як дискримінація на робочих місцях, насильство за ознакою статі та обмежений доступ жінок до ресурсів та можливостей на рівні з чоловіками. У дослідженні підкреслюється важливість розширення прав і можливостей жінок через комплексний підхід, який включає як зміни в законодавстві, так і програми соціальної підтримки та освіти.

Запропоновано шляхи подолання гендерної нерівності, що включають посилення освітніх ініціатив, впровадження більш ефективних механізмів захисту прав жінок, а також сприяння розвитку гендерно чутливої політики на всіх рівнях суспільного життя.

Питання емансипації жінок і гендерної рівності є не тільки правом, але й необхідною умовою для побудови справедливого та рівноправного суспільства, яке поважає права та гідність кожної людини, незалежно від її статі. У свою чергу, тема гендерної дискримінації в суспільній свідомості вписана в контекст загальносоціальних проблем. Іншими словами, слабке усвідомлення актуальності подолання гендерної дискримінації призводить до викривленого зв’язку між гендерною дискримінацією і основною проблемою соціальної нерівності, яка проявляється в гендерних стереотипах.

Кібербезпека: сучасні виклики та міжнародно-правові рамки щодо захисту даних

2025-03-26T20:18:21+02:00

Стаття присвячена дослідженню поняття та характеристики кібербезпеки як багатовимірної реальності сучасного інформаційного світу, ключових викликів та основних міжнародно-правових рамок щодо захисту даних. Окрему увагу приділено аналізу політичних, безпекових, економічних, правових, соціальних, технологічних, психологічних та культурних аспектів, які загалом мають вагомий вплив на еволюцію загальних і конкретних проблем, які виникають у сфері кібербезпеки. Зі збільшенням кількості атак кібербезпека стає необхідною для глобальної стабільності, що вимагає міжнародної співпраці, стратегічних інвестицій та колективних зусиль для боротьби з цими загрозами. Доведено, що поява у сучасному світі надскладних кіберзагроз та проблема убезпечення конфіденційності даних підштовхнуло багато країн до розробки відповідних правових рамок, що мають урегулювати захист даних і безпеку кіберпростору. Акцентовано увагу на тому, що вирішення міжнародних проблем кібербезпеки та захисту даних вимагає поєднання співпраці між державами, зміцнення технічних і правових можливостей, а також формування глобальної культури кібербезпеки. Проаналізовано, що однією з найважливіших віх у цьому відношенні є Конвенція Ради Європи про кіберзлочинність, спрямована на гармонізацію національних законодавств і зміцнення міжнародного співробітництва у боротьбі з кіберзлочинністю. На сьогодні ЄС відіграє провідну роль у просуванні стандартів захисту даних захисту даних за допомогою Загального регламенту про захист даних (GDPR). Аргументовано, що хоча прогрес у цьому напрямку має підстави для певного оптимізму, багато роботи ще належить виконати для забезпечення безпечного кіберпростору. Наголошено, що продовження співпраці між урядами, бізнесом і громадянським суспільством матиме вирішальне значення для вирішення цього спільного завдання та захисту наших прав у цифровому світі. Акцентовано, що головне в умовах ескалації кіберзагроз, зокрема, у контексті збройних конфліктів, – створити гармонізовану міжнародно-правову базу для урегулювання питань кібербезпеки та захисту даних.

Створення Кодексу Аліментаріус та його вплив на становлення міжнародних правил харчової безпеки

2025-03-27T17:50:52+02:00

Стаття присвячена історії створення Кодексу Аліментаріус та його ключовій ролі у регулюванні правил харчової безпеки на міжнародному рівні. Цей документ є унікальною збіркою стандартів, рекомендацій і настанов, спрямованих на захист здоров’я споживачів і забезпечення чесної практики у торгівлі харчовими продуктами. Кодекс Аліментаріус має особливе значення, оскільки він став результатом тривалого процесу формування норм харчової безпеки, які розвивалися протягом тисячоліть.

Відомо, що перші писані правила харчової безпеки з’явилися ще у національних законодавствах окремих країн. Історичні джерела свідчать, що деякі з цих норм було впроваджено приблизно у 2000 році до нашої ери. Вони мали на меті гарантувати безпечність споживання продуктів, запобігати обману покупців і забезпечувати справедливі умови торгівлі. Однак із розвитком міжнародної торгівлі постала потреба у створенні загальноприйнятих стандартів, які могли б забезпечити уніфікований підхід до питань харчової безпеки у глобальному масштабі. Ця потреба стала основою для формування Кодексу Аліментаріус, офіційно прийнятого у 1963 році.

Кодекс Аліментаріус є результатом спільної роботи Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (FAO) і Всесвітньої організації охорони здоров’я (WHO). Комісія Кодексу Аліментаріус, яка виконує функцію допоміжного органу для впровадження міжнародних стандартів, об’єднує сотні країн-учасниць, що демонструє його глобальний масштаб і значущість. Сьогодні до Кодексу входить величезна кількість норм, стандартів і рекомендацій, які охоплюють широкий спектр питань – від вимог до якості продуктів харчування до регулювання технологічних процесів їх виробництва.

Важливість Кодексу Аліментаріус полягає також у його впливі на міжнародну торгівлю харчовими продуктами. Уніфіковані стандарти сприяють усуненню бар’єрів у торгівлі, забезпечують рівні умови для всіх учасників ринку та підвищують довіру споживачів до продукції, що постачається з різних країн світу. Завдяки своїй універсальності та широкому охопленню регулюванням Кодекс залишається ключовим документом у системі міжнародного співробітництва у сфері харчової безпеки.

Міжнародно-правовий вимір військового співробітництва в рамках міжнародних регіональних організацій на прикладі Європейського Союзу

2025-03-27T18:15:26+02:00

Стаття присвячена розгляду питань, пов’язаних із міжнародним військовим співробітництвом у рамках Європейського Союзу. Окрему увагу приділено аспектам військового співробітництва між Україною та Європейським Союзом. На конкретних прикладах розкрито важливість євро-атлантичних інтеграційних процесів в контексті міжнародного оборонного співробітництва для України, як однієї з ключових умов для забезпечення її воєнної безпеки.

Стратегічний курс на інтеграцію України до Європейського Союзу є основою зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Підтвердженням цього може слугувати закріплення курсу на євроінтеграцію та подальше набуття членства в Європейському Союзі у низці нормативно-правових актів вітчизняного національного законодавства, а саме: у Конституції України, Законі України «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики», «Стратегії зовнішньополітичної діяльності України», «Стратегії воєнної безпеки України». На шляху до реалізації цього курсу в України є низка здобутків, ключовими з яких є підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом (2014 рік) та отримання статусу кандидата на членство в Європейському Союзі (2022 рік).

У сфері оборони реалізація євроінтеграційних процесів здійснюється з використанням механізмів міжнародного військового співробітництва. Події 2022–2025 років довели, що Європейський Союз є надійним партнером України не лише в економічному та політичному вимірах, а й у питаннях безпеки та оборони.

З огляду на вищевикладене, метою статті є аналіз нормативно-правового закріплення механізмів військового співробітництва в Європейському Союзі та аналіз окремих аспектів військового співробітництва між Україною та Європейським Союзом в рамках Угоди про асоціацію.

У зв’язку з цим, в статті проаналізовано першооснови військового співробітництва між Україною та Європейським Союзом (закладені ще в положеннях Угоди про асоціацію). Визначено причини важливості активізації та посилення такого співробітництва. Досліджено особливості співробітництва держав-членів Європейського Союзу в рамках Спільної зовнішньої та безпекової політики, Спільної політики безпеки та оборони, Європейського оборонного агентства.

Юридичні основи взаємозв’язку соціальної держави та сталого розвитку

2025-03-27T18:26:07+02:00

У статті здійснено комплексний аналіз взаємозв’язку між концепціями сталого розвитку та соціальної держави, що є визначальними для сучасної правової системи та суспільного розвитку. Розглянуто основні принципи сталого розвитку, який поєднує економічне зростання, соціальну справедливість та екологічну безпеку. Автор акцентує увагу на тому, що сталий розвиток не повинен обмежуватися лише економічними аспектами, а має включати інтеграцію екологічних та соціальних стандартів.

Досліджено концепцію соціальної держави, що передбачає рівний доступ громадян до соціальних благ, захист прав людини та забезпечення соціальної справедливості. Автор аналізує правові засади, які сприяють поєднанню соціальної політики та екологічної відповідальності держави. Зокрема, розглянуто міжнародні правові акти, які закладають основу для гармонізації цих концепцій на національному рівні.

Автор проаналізував нормативно-правові механізми, що сприяють впровадженню концепції сталого розвитку в соціальну політику, а також аналізує роль державних інституцій у досягненні цього балансу. Важливим аспектом є розгляд екологічного права як складової сталого розвитку, що визначає відповідальність держави за забезпечення екологічної безпеки громадян. Окрему увагу приділено аналізу міжнародних угод, таких як Цілі сталого розвитку ООН, які визначають загальний вектор для країн у напрямку інтеграції екологічних і соціальних стандартів.

Отримані результати свідчать про те, що сталий розвиток та соціальна держава є взаємодоповнюючими концепціями, які потребують ефективного правового регулювання та інтегрованого підходу в реалізації державної політики. Запропоновано рекомендації щодо удосконалення правових механізмів забезпечення балансу між економічними, соціальними та екологічними аспектами сталого розвитку. Аналіз підтверджує необхідність конституційного закріплення принципів сталого розвитку та соціальної справедливості, що сприятиме створенню гармонійного суспільства.

Українська актуалізація справедливості в глобальній кліматичній політиці

2025-03-27T18:39:45+02:00

У статті розглядається концепція кліматичної справедливості як ключового елемента ефективної кліматичної політики в Європі у боротьбі з глобальним потеплінням та актуалізація цього питання в Україні внаслідок російської військової агресії. Висвітлено роль міжнародного права у регулюванні впливу людини на кліматичну систему та забезпеченні екологічної справедливості. Проаналізовано зусилля Європейського Союзу щодо імплементації Паризької угоди з метою не допустити збільшення приросту глобальної середньорічної температури на планеті до 2100 року більш ніж на 2 градуси від доіндустріального рівня, зокрема щодо реалізації Європейської зеленої угоди та пакету законодавчих ініціатив “Fit for 55”, до яких доєднались всі члени ЄС, проголосивши амбітну мету перетворити Європу на перший кліматично нейтральний континент до 2050 року і скоротити викиди на 55% до 2030 року. Напрацювання європейських стратегій переходу до безвуглецевої економіки спрямовані на інтеграцію кліматичних зобов’язань у різні сектори економіки, що історично співпало з війною на східних кордонах. Автор звертає увагу на відсутність механізму відшкодування значних об’ємів викидів парникових газів, заподіяних в результаті збройних конфліктів, що є суттєвим недоліком сучасної методології концепцій досягнення нормативно закріпленої довгострокової мети ЄС щодо досягнення кліматичної нейтральності країнами-членами до 2050 року відповідно до Європейського закону про клімат. Особлива увага приділена ситуації в Україні, де питання кліматичної справедливості актуалізується у зв’язку з наслідками російської агресії, що спричинила масштабні екологічні злочини. Увагу приділено викликам, пов’язаним із екологічним расизмом, воєнними екологічними злочинами, і запропоновано шляхи вдосконалення правових механізмів для забезпечення кліматичної справедливості на міжнародному рівні. Автор наголошує на необхідності ефективної імплементації та синхронізації екологічного та кліматичного законодавства ЄС в правову систему України, що має стати важливою передумовою для “зеленого” та сталого післявоєнного відновлення країни.

Співпраця України з міжнародними організаціями у сфері екологічної безпеки

2025-03-27T19:14:47+02:00

У статті досліджено основні аспекти співпраці України з міжнародними організаціями у сфері екологічної безпеки. Це є важливим чинником у забезпеченні сталого розвитку, адаптації до глобальних екологічних викликів та впровадженні міжнародних екологічних стандартів.

Підкреслено, що у рамках співпраці з Програмою розвитку ООН, Програмою ООН з довкілля, Європейським Союзом та іншими міжнародними інституціями Україна реалізує низку стратегічних програм, спрямованих на охорону довкілля, боротьбу зі зміною клімату, управління природними ресурсами та екологічну реабілітацію територій, постраждалих від збройного конфлікту.

Значну роль у цьому процесі відіграє Програма розвитку ООН, яка надає технічну та фінансову підтримку для реалізації екологічних ініціатив, модернізації системи управління відходами, розвитку відновлюваної енергетики та впровадження принципів «зеленої економіки». Зазначено, що Програма ООН з навколишнього середовища здійснює незалежний моніторинг стану довкілля в Україні, надаючи рекомендації щодо подолання екологічних криз та зменшення впливу військових дій на природні екосистеми. Підкреслено, що спільні програми ПРООН та України спрямовані на створення сталих екологічних рішень та зміцнення національного потенціалу у сфері довкілля. Вони сприяють інтеграції екологічної безпеки в державну політику, що є важливим кроком на шляху до сталого розвитку країни.

Проаналізовані окремі аспекти співпраці з ЄС. Одним із ключових напрямів є гармонізація екологічного законодавства України з нормами та стандартами ЄС. Важливим аспектом є участь України у фінансованих ЄС програмах, таких як LIFE Programme, Horizon Europe, European Climate Initiative, які сприяють реалізації екологічних реформ та підтримці місцевих громад у впровадженні екологічних заходів.

Зроблено висновок, що міжнародне екологічне співробітництво сприяє підвищенню рівня екологічної безпеки України. Фінансова та технічна підтримка міжнародних організацій дозволяє впроваджувати екологічні реформи, адаптувати національне законодавство до європейських стандартів та підвищувати ефективність управління природними ресурсами.

Класифікація та механізми застосування міжнародних економічних санкцій

2025-03-27T20:07:59+02:00

Міжнародні економічні санкції стали важливим і потужним інструментом зовнішньої політики, використовуваним державами та міжнародними організаціями для регулювання поведінки країн чи інших суб’єктів міжнародного права. Вони здатні впливати на політичну, економічну та соціальну діяльність держав-цілей, сприяючи досягненню різноманітних політичних цілей, таких як змінення політичної поведінки, забезпечення дотримання міжнародних стандартів, боротьба з тероризмом, підтримка прав людини, охорона навколишнього середовища та зміцнення національної безпеки. У сучасному світі санкції часто використовуються не тільки для покарання за порушення міжнародного права, а й для вирішення конкретних політичних чи економічних проблем, наприклад, для забезпечення глобальної стабільності або зупинення агресивних дій на міжнародній арені.

Застосування економічних санкцій може бути дуже різноманітним. Найпоширенішими є торговельні санкції, які зазвичай застосовуються як перший крок у відповідь на порушення міжнародного права. Вони можуть обмежувати або забороняти імпорт і експорт товарів і послуг, охоплюючи певні категорії товарів, що мають стратегічне або військове значення. Одним з найбільш ефективних інструментів є фінансові санкції, що включають блокування активів, обмеження на інвестиції, кредити, а також заборону на доступ до міжнародних фінансових ринків. Такий тип санкцій здатен серйозно ослабити економіку країни-цілі, приводячи до значних економічних труднощів, таких як інфляція, дефіцит валютних резервів та зростання безробіття.

Економічні санкції можуть бути застосовані як на національному рівні, так і через міжнародні організації, такі як ООН або ЄС. ООН через Раду Безпеки має повноваження вводити санкції проти держав, що загрожують міжнародному миру та безпеці, що додає санкціям міжнародну легітимність. Європейський Союз також активно використовує санкції, спрямовані на підтримку глобальної безпеки та прав людини, і часто приймає заходи щодо економічного ізолювання держав-агресорів або порушників міжнародного права. Однак застосування санкцій має свої складнощі та виклики. Ефективність економічних санкцій залежить від чітко визначених цілей, масштабу їх впровадження, міжнародної координації та здатності запобігти обходу санкцій. Крім того, санкції можуть призвести до значних гуманітарних наслідків, зокрема для цивільного населення країни-цілі, що робить важливим ретельний підхід до їх застосування.

Таким чином, міжнародні економічні санкції є складним і багатогранним інструментом, що дозволяє державам і міжнародним організаціям здійснювати тиск на країни або інші суб’єкти міжнародного права, змушуючи їх змінювати свою політику або поведінку. Однак їх ефективність та доцільність застосування повинні оцінюватися з урахуванням можливих соціальних, економічних та гуманітарних наслідків для мирного населення.

Особливості визначення ринкової влади покупця у правовому регулюванні конкуренції в Європейському Союзі та Україні

2025-03-27T20:20:01+02:00

Стаття присвячена дослідженню основних підходів до оцінки ринкової влади покупця у конкуренційному праві Європейського Союзу та України. Зазначене дослідження здійснено на основі актів первинного та вторинного права Європейського Союзу, а також правозастосовної практики Європейської Комісії та Суду справедливості Європейського Союзу. Крім того, також у статті проаналізовано національне законодавство про захист економічної конкуренції та акти «м’якого» права, а також правозастосовну практику Антимонопольного комітету України, на предмет наявності достатнього інструментарію для оцінки ринкової влади покупця через призму статей 12 та 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції». За результатами проведеного дослідження встановлено, що у переважній більшості випадків конкуренційне правозастосування в розрізі домінування спрямоване на дослідження ринкової влади продавця з огляду на незначну кількість справ, що розглядалися у Європейському Союзі та Україні, предметом яких була поведінка покупців.

Визначено основні підходи, які використовуються Європейською Комісією та Судом ЄС при оцінці ринкової влади покупця, та встановлено, що зазначені підходив за своєю суттю є зворотнім відображенням традиційних підходів, що використовуються при дослідженні ринкового становища продавця. Крім того, висвітлено роль визначення поняття «підприємство» та відповідного ринку у випадку оцінки ринкової влади покупця через призму статті 102 Договору про функціонування Європейського Союзу. Виявлено, що національне законодавство про захист економічної конкуренції передбачає притягнення до відповідальності суб’єктів господарювання, які виступають покупцями певного товару, за дії/бездіяльність у вигляді зловживання (монопольним) домінуючим становищем, свідчення чого є правозастосовна практика Антимонопольного комітету України. Крім того, у статті проаналізовано актуальні акти Антимонопольного комітету України, предметом яких виступають питання, пов’язані з особливостями визначення товарних меж ринку при наявності ознак ринкової влади покупця.

Автором наголошено на подальшій необхідності удосконалення національного законодавства України шляхом прийняття методики визначення монопольного (домінуючого) становища, яка б відображала сучасні підходи до визначення та оцінки ринкової влади покупця та товарних меж ринку з ознаками монопсонічної або олігопсонічної структури.

Роль ЄСПЛ у формуванні стандартів функціонування суспільних медіа

2025-03-27T20:36:36+02:00

У статті досліджується практика Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як ключового інституту формування стандартів функціонування суспільних медіа у демократичному суспільстві. Основна увага приділена дослідженню рішень ЄСПЛ, які визначають межі свободи вираження поглядів, принципи плюралізму думок, а також гарантії редакційної незалежності суспільних медіа.

На основі аналізу справи «Манолє та інші проти Молдови» розкривається проблема політичного втручання у редакційну політику суспільного медіа та наголошується на необхідності забезпечення його незалежності. Справа «Лентія та інші проти Австрії» висвітлює питання неприпустимості монополізації медіапростору та важливості забезпечення плюралізму думок. У контексті справи «Радіо-Франс проти Франції» розглядаються межі відповідальності журналістів за поширення недостовірної інформації та наголошується на важливості дотримання професійних журналістських стандартів. Особливий акцент зроблено на справі «Войтас-Калета проти Польщі», яка закріплює право журналістів висловлювати публічну критику щодо програмної політики суспільного медіа.

З’ясовано, що практика ЄСПЛ безпосередньо впливає на формування національного законодавства та правозастосування у сфері медіа. У статті також окрема увага приділяється рекомендаціям Ради Європи, які разом з судовою практикою створюють цілісну систему стандартів функціонування суспільних медіа з метою забезпечення балансу між свободою вираження поглядів і захистом прав людини в інформаційному просторі.

У висновках наголошено, що держава має позитивний обов’язок забезпечувати функціонування суспільних медіа відповідно до демократичних стандартів, гарантуючи неупередженість новин, прозорість власності медіа, економічні стимули та захист редакційної автономії.

Визначено, що пріоритетними завданнями для розбудови плюралістичного медіапростору є впровадження обґрунтованих обмежень щодо концентрації медіавласності, паралельно з розвитком системи суспільних медіа та підтримкою некомерційних інформаційних платформ через економічні стимули й цільове фінансування.

Правова характеристика принципів охорони ґрунтів у праві Європейського Союзу

2025-03-27T20:49:10+02:00

У даному дослідженні увага присвячується принципам охорони ґрунтів, як основоположним засадам екологічного права Європейського Союзу. Зокрема, досліджено спеціальні принципи, головною метою яких у сфері охорони довкілля є досягнення високого рівня його захисту та реалізацію усіх цілей Європейського Союзу. При цьому, встановлено, що дані принципи не обмежуються сферою охорони права навколишнього середовища, але й застосовуються до політики та дій Європейського Союзу в цілому. При цьому вони постійно знаходили своє вираження та відображення в різних установчих Договорах Європейського Союзу та остаточно закріпились у Лісабонських договорах.

Зокрема, аналізуються такі основоположні засади охорони ґрунтів, як принцип обережності. Акцент робиться на практичному застосуванні, що включає в себе необхідність обрати, належно зваживши в умовах невизначеності рівень ризику, дію або бездіяльність. Принципу запобігання який ґрунтується на оцінці ризиків, проте його відмінною ознакою є спрямованість на уникнення передбачуваних ризиків. У статті увага зосереджена на тому, що держави повинні не лише утримуватися від завдання шкоди, але й вживати заходів спрямованих на охорону довкілля. Проаналізовано принцип ліквідації забруднення в джерелі та, зокрема, встановлено, що потрібно його усувати на місці виникнення, а не боротися з наслідками такого забруднення вже після розповсюдження. Окрім цього, встановлено, що принцип «забруднювач платить» мав виключно «економічне» наповнення і тільки у результаті подальшого розвитку набув нового, більш розширеного тлумачення та трансформувався у принцип права. У статті зроблено висновок, відповідно до якого буквальне трактування принципу «забруднювач платить» неспроможне розкрити багатошаровість його практичної реалізації. Отже, обов’язок «забруднювача» платити не обмежується випадками безпосереднього забруднення довкілля, адже впроваджуються адміністративні збори, за рахунок яких мають покриватися витрати на контроль за станом навколишнього середовища та на превенцію ймовірного забруднення.

Проблеми повернення культурних цінностей під час збройних конфліктів

2025-03-27T21:00:05+02:00

Культурні цінності відіграють ключову роль у формуванні національної ідентичності, підтриманні культурного різноманіття та збереженні історичної пам’яті. В умовах збройного конфлікту в Україні, спричиненого агресією росії, ці цінності зазнають серйозних ризиків знищення, пошкодження та незаконного вивезення. Особливе значення у цьому контексті має процес реституції – повернення втрачених або викрадених культурних об’єктів.

Ця стаття аналізує проблеми та перспективи реституції культурних цінностей в Україні, зокрема на основі міжнародного досвіду і правових механізмів. Окрему увагу приділено нормативно-правовій базі, що регулює охорону культурної спадщини, включаючи Гаазьку конвенцію 1954 року, ратифіковану Україною, та інші міжнародні угоди. У роботі розглядаються також практичні заходи, спрямовані на захист культурної спадщини, зокрема систематизація інформації про культурні об’єкти, плани евакуації та протипожежна безпека.

В умовах російської агресії, яка почалася у 2014 році та загострилася під час повномасштабного вторгнення у 2022 році, значна кількість об’єктів культурної спадщини зазнала пошкоджень або була знищена. У статті наведено статистику втрат, підготовлену ЮНЕСКО, Міністерством культури України та іншими організаціями. Зазначено, що культурні цінності на окупованих територіях піддаються систематичним злочинам, включаючи пограбування музеїв, археологічні розкопки без належного дозволу та вивезення об’єктів за межі країни.

Окремо висвітлено міжнародний досвід у сфері реституції, включаючи ініціативи ЮНЕСКО, повернення культурних об’єктів через судові рішення та впровадження цифрових технологій. У роботі підкреслено важливість багатосторонньої співпраці, використання сучасних інструментів, таких як блокчейн і NFT, а також активної участі громадськості в процесі збереження культурної спадщини.

Висновки статті акцентують увагу на необхідності вдосконалення національного законодавства, посилення міжнародної співпраці та впровадження нових механізмів і технологій для захисту та повернення культурних цінностей. Захист культурної спадщини в умовах війни є не лише національним, але й глобальним викликом, який потребує системного підходу, координації зусиль і підтримки міжнародної спільноти. Реституція культурних цінностей не лише сприяє відновленню історичної справедливості, але й відіграє важливу роль у збереженні культурного надбання для майбутніх поколінь.

Уповноважений орган, який забезпечує організацію та незалежність суддів (на прикладі Азербайджанської Республіки та України)

2025-03-24T00:16:41+02:00

Статтю присвячено вивченню природи та значення уповноваженого органу, який забезпечує організацію та незалежність суддів, на прикладі Азербайджанської Республіки та України, з огляду на наявні наукові підходи та положення чинного законодавства наведених країн.

Встановлено, що положеннями національного законодавства України та Азербайджанської Республіки запроваджено відповідний механізм та детерміновано релевантний правовий режим спеціального органу, який забезпечує організацію та незалежність суддів, в рамках соціально-економічного та правого поля вказаних держав.

Визначено, що Вища рада правосуддя та Судово-правова рада за своєю природою та значенням в правовому полі України та Азербайджанської Республіки відповідно досить схожі й є надбанням довготривалої імплементації основних міжнародних стандартів у сфері судоустрою та правосуддя у національне законодавство. Метою такого органу є поєднання наступних складових: 1) захист судових органів та суддів від зовнішнього впливу інших гілок влади під час здійснення правосуддя; 2) забезпечення ефективного та якісного правосуддя; 3) оптимізація організаційних та фінансових питань в межах управлінської діяльності судовою системою.

Підтримано наукову позицію, згідно якої Вища рада правосуддя та Судово-правова рада фактично є органом державної влади зі спеціальними повноваженнями й порядком формування, який поєднав у собі функції усіх трьох гілок влади у розрізі формування судової системи та забезпечення правосуддя. Висловлені пропозиції щодо взаємної імплементації положень українського та азербайджанського законодавства в частині дефініції Вищої ради правосуддя та Судово-правової ради, а також детермінації основних засад їх конституційно-правового статусу. Звернена увага на суперечливість питань формування наведених органів та удосконалення такої процедури шляхом залучення у більшій мірі інституцій громадянського суспільства, як наслідок зменшення питомої ваги представників органів державної влади у їх складі, що сприятиме реалізації змісту незалежності наведених органів.

Підтримано наукову позицію щодо розширення функціоналу вказаного органу через наділення його певними функціями нормотворчого характеру та участі у законодавчому процесі.

Аморальні проступки та професійна діяльність адвоката

2025-03-24T00:37:43+02:00

Вказується, розкриваючи сутність правового статусу адвоката та окремих його складових (права, обов’язки, гарантії та відповідальність), ми неодноразово звертали увагу на фундаментальне значення моральних засад для всієї професійної діяльності адвоката.

У даній статті, виходячи із специфіки правового статусу адвоката, через призму розкриття сутності аморальних його проступків, аналізується негативний вплив таких проступків на авторитет адвокатури як інституту громадянського суспільства та правової держави.

Аналізуються позиції і вітчизняних, і зарубіжних науковців, які виділяють різні прояви діяльності адвоката, які за своєю сутністю є аморальними. Аргументується позиція, за якою аморальною може бути поведінка адвоката, яка проявляється у вчиненні: – умисних діянь (наприклад, неявка в судові засідання без поважних причин, різні прояви неповаги до суду та інших учасників процесу, свідоме неналежне надання правової допомоги чи невиконання своїх професійних обов’язків, зокрема, з корисливих мотивів); – ненавмисних неетичних діянь насамперед у випадках неналежної професійної підготовки адвоката щодо діяльності у складних та стресових ситуаціях.

Для розкриття поставлених перед автором завдань, а саме задля досягнення обумовленої мети, автором були застосовані діалектичний метод пізнання правової дійсності та методи, що характерні для правової науки (зокрема, формально-догматичний та системно-структурний).

У статті розкривається вплив аморальної діяльності адвоката, яка вчиняється насамперед з корисливих мотивів на незалежний правовий статус адвоката. Робиться висновок, за яким аморальна поведінка адвоката, що впливає на його незалежність та об’єктивність прийняття рішень має безпосередній зв’язок, зокрема, з фінансовим аспектом здійснення адвокатської діяльності, коли адвокат ставить свої інтересів вище інтересів його клієнта, або ж навпаки – намагається «допомогти» своєму клієнту за будь-яку ціну не гребуючи засобами, які суперечать принципу законності та моральним засадам, що підриває авторитет адвокатури та суперечить фундаментальним засадам здійснення адвокатської діяльності.

Окремі аспекти нотаріального посвідчення договорів, укладених при здійсненні внутрішньо переміщеними особами права на підприємницьку діяльність в умовах цифровізації

2025-03-24T00:49:50+02:00

Вказується, цифровізація охопила різні сфери суспільного життя, у тому числі підприємницьку діяльність та нотаріальне посвідчення правочинів.

У рамках статті представлено трансформаційні впливи на нотаріальну діяльність, важливість при цьому впровадження подальших реформ у контексті європеїзації для гарантування повоєнного відновлення України, створення сприятливих інвестиційних умов для розвитку підприємницької діяльності, у тому числі для ВПО. Виявлено статистичні дані, що відображають міграційну кризу у масштабах Європи та водночас проблеми вимушеного внутрішнього перемщення цілих родин, переважно жінок із дітьми, осіб похилого віку.

На основі зібраних емпіричних даних та проведеного дослідження виявлено, що серед ключових потреб ВПО у Закарпатській області є питання доступу до житла, інших засобів для існування, ліків, медичної допомоги, соціальних послуг та допомоги, правничої та психологічної допомоги тощо. Виявлено, що тільки 11,9% опитаних ВПО задоволені своєю занятістю, а переважна більшість із них є найманими працівниками (отримують пенсії чи соціальні виплати) та тільки 2,8% мають дохід від підприємницької діяльності. Доведено, що на покращення вказаного показника має бути спрямована як державна, рефмована відповідна регіональна політика по інтеграції ВПО. Запропоновано впроваджувати успішний досвід «бізнес-інкубаторів» для ВПО із паралельним запровадженням податкових пільг, інвестиційних бонусів у вигляді пільгової чи безоплатної передачі у користування для підприємництва, землі чи інших приміщень, що перебувають у власності територіальних громад.

Встановленно позитивне значення для майбутнього відновлення України «Єдиної державної електронної системи е-нотаріату», що має сприяти максимальному спрощенню можливості електронного нотаріального посвідчення договорів, зокрема і у сфері підприємницької діяльності.

Доведено доцільність розробки програм для розвитку підприємництва на державному рівні та рівні окремих громад, компклесної підтримки для відкриття власної справи та здійснення права на підприємницьку діяльність ВПО.

Уникнення конфлікту інтересів в органах прокуратури

2025-03-24T01:02:14+02:00

У статті досліджується проблема уникнення конфлікту інтересів в органах прокуратури як ключовий чинник забезпечення об’єктивності, незалежності та ефективності їхньої діяльності. Попри наявність загальних законодавчих механізмів попередження та врегулювання конфлікту інтересів, особливості функціонування органів прокуратури часто залишаються поза увагою дослідників, що ускладнює ефективну імплементацію відповідних норм. Автором, зокрема, акцентується увага на недостатній розробленості цієї проблематики в сучасній юридичній науці, що особливо актуально з огляду на підвищення вимог до прозорості та підзвітності органів публічної влади. У роботі проведено аналіз правової бази, яка регулює питання уникнення конфлікту інтересів у діяльності органів прокуратури, зокрема розглядаються недоліки чинних нормативно-правових актів та їх відповідність сучасним викликам. Зазначається, що формальний характер деяких положень, відсутність чітких процедур для оцінки ризиків конфлікту інтересів, а також низький рівень правової культури є основними чинниками, що перешкоджають належному функціонуванню системи врегулювання конфліктів інтересів. У дослідженні всебічно обґрунтовується важливість підвищення професійної обізнаності працівників прокуратури щодо механізмів уникнення конфлікту інтересів, що є однією з ключових передумов забезпечення належного функціонування правоохоронної системи, зміцнення суспільної довіри до органів прокуратури та запобігання можливим корупційним ризикам у їхній діяльності. Автор наголошує, що конфлікт інтересів у діяльності прокурорів може проявлятися у різних формах, зокрема у випадках, коли особисті інтереси працівника вступають у суперечність із його професійними обов’язками, що може призвести до прийняття необ’єктивних або упереджених рішень, зловживання службовими повноваженнями та порушення принципу неупередженості. У цьому контексті дослідження підкреслює необхідність не лише розширення знань прокурорів про нормативно-правову базу, яка регламентує питання конфлікту інтересів, а й запровадження ефективних практичних механізмів для їхньої ідентифікації, оцінювання та мінімізації потенційних ризиків, що можуть виникати у процесі здійснення професійної діяльності.

Життєвий та творчий шлях патріарха української юриспруденції – Василя Яковича Тація (1940–2022): до 85-річчя вченого

2025-03-28T02:44:32+02:00

У процесі написання наукометричної статті про академіка В.Я. Тація нами ретельно проаналізовано понад 150 наукових фахових статей присвячених постаті лідера сучасної юриспруденції. Левова частка наукових праць вийшли безпосередньо з під пера заслуженого і почесного ректора НЮУ ім. Ярослава Мудрого. Матеріал в роботі може стати хорошою основою для цитувань та написання нових наукових праць про В.Я. Тація. У рамках наукометричної парадигми, слід відзначити, що досить потужними є наукові праці про В.Я. Тація написані В.І. Борисовим, які вирізняються особливою атмосферою перейняття творчості лідера, як стратега і фундатора науки кримінального права [1].

Слід відзначити, що велика когорта вчених з кримінального права Харківського національного університету внутрішніх справ (ХНУВС), безпосередньо пов’язана з колективом НУ ім. Ярослава Мудрого, а в окремих моментах позаяк це й належить, щоб учневі бути кращим за вчителя свого, особливо що стосується кримінологічних напрацювань, ХНУВС, як поліцейський ЗВО займає передові позиції завдяки таким вченим як О.М. Литвинов, Ю.В. Орлов та багато іншим знаним особистостям. В.Я. Тацій по праву пишався харківською юриспруденцією, харківською юридичною школою, що не мислима без Харківського національного університету внутрішніх справ. Прикро, що сьогодні Національна академія правових наук України зазнала серйозних руйнувань від обстрілів російської агресії, президентом якої багато років був В.Я. Тацій.

Будь-яке слово Василя Яковича відзначалося особливою простотою, мудрістю, та натхненністю. Завжди вселяло віру і надію у багатотисячні колективи юристів та продовжує жити й сьогодні у душах і серцях вдячних учнів, усіх небайдужих, кого зацікавила ця велика постать сучасної юриспруденції.

Кажуть, людина живе до тих пір, допоки живе пам’ять про неї. Саме тому, з нагоди славного ювілею 85-річчя з дня народження Василя Яковича Тація, колектив Харківського національного університету внутрішніх справ виражає найщиріші почуття поваги, з усього серця вдячності за великий/високий внесок на благо юридичної науки й народу України. Висловлюємо щиру пошану В.Я. Тацію за еталон/зразок/приклад життя та наукової діяльності, людяності й вихованості, високоінтелектуального служіння українському народові. Бажаємо усім нам, у цей непростий час російсько-української війни творчого натхнення і нових великих звершень на благо світлого майбутнього України та довгоочікуваного миру, якого так не вистачає зараз.