Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право

Ґенеза поняття міжнародного комерційного арбітражу

2025-05-26T22:31:48+03:00

Дана стаття присвячена дослідженню та розкриттю правового змісту міжнародного комерційного арбітражу як правового явища, що становить альтернативний спосіб вирішення міжнародних комерційних спорів, має стійку тенденцію до зростання популярності серед суб’єктів зовнішньоекономічних відносин та розширення предметної юрисдикції. Досліджено різні підходи до визначення сутності вказаного правового явища, зокрема, з’ясовано три основні його прояви: 1) як постійно діючого чи разового третейського органу, завданням якого є вирішення міжнародних комерційних спорів; 2) як процедури (механізм, процес) вирішення спорів відповідно до правил, встановлених арбітражем, чи погоджених сторонами; 3) як конкретного складу арбітражу, що вирішує певний спір – арбітри (арбітр), обрані або призначені у встановленому сторонами порядку, обрані або призначені у встановленому сторонами порядку, які уповноважені на вирішення конкретного спору по суті та винесення арбітражного рішення. Досліджено споріднені до міжнародного комерційного арбітражу поняття, такі як «арбітраж», «комерційний», «міжнародний арбітраж», розкрито сутність понятійного співвідношення міжнародного комерційного арбітражу із третейським судом, а також із поняттям «міжнародного арбітражу», які необхідно виокремлювати одне від одного. Встановлено наявність понятійних протиріч у визначенні «арбітражу», «арбітражного суду», «арбітражної установи», «третейського суду» відповідно до національного законодавства України з еквівалентними поняттями, що використовуються у міжнародному праві, як то «arbitration», «arbitral tribunal» та «arbitral institution». Встановлено предметний та суб’єктний склад правовідносин, спори у яких можуть бути передані на розгляду арбітражу. Розкрито зміст основних характерних ознак арбітражу та запропоноване нове визначення міжнародного комерційного арбітражу, котре враховує як підхід чинного українського законодавства до розуміння арбітражу, так і вимоги міжнародного права. Визначено переваги вказаного альтернативного способу вирішення комерційних спорів в порівнянні з вирішенням останніх в національних судах: варіативність доступних видів арбітражу та інституційних арбітражних установ; можливість залучення компетентного арбітра, який може бути кваліфікованим фахівцем/спеціалістом у певній вузькій галузі спірних правовідносин сторін та може не бути юристом; конфіденційність арбітражного розгляду; оперативність і швидкість розгляду спору; остаточність та обов’язковість арбітражного рішення для сторін; екстериторіальність виконання арбітражного рішення.

Вибори до Європейського Парламенту Європейського Союзу: нормативно-правове регулювання та вплив на процедури виборів у країнах-членах ЄС

2025-05-26T22:42:29+03:00

В ході дослідження було визначено, що вибори до Європейського Парламенту є ключовім елементом демократичного урядування в Європейському Союзі (далі – ЄС). Встановлено, що основою правового регулювання виборів до Європейського Парламенту є Акт «Про введення загальних та прямих виборів депутатів Європейського Парламенту» 1976 року, прийнятий Радою ЄС. Він закріплює ключові принципи виборчого процесу, серед яких: використання пропорційного представництва як основної системи розподілу мандатів у Європейському Парламенті; забезпечення загального, прямого та рівного виборчого права для всіх громадян ЄС; гнучкість у застосуванні виборчих систем, що передбачає можливість встановлення закритих чи відкритих списків або системи єдиного перехідного голосу. Водночас встановлено, що на відміну від національних виборів у країнах-членах ЄС, де можуть діяти суворіші обмеження, Акт 1976 року надає країнам певну автономію в адаптації виборчих процедур, що сприяє політичному різноманіттю, але з іншого боку ускладнює уніфікацію. У контексті еволюції права ЄС актуальним є питання адаптації Акту до сучасних реалій, зокрема з урахуванням цифровізації виборчого процесу та захисту даних виборців відповідно до Загального регламенту про захист даних 2016 року.

Порівняльний аналіз виборчих систем країн-членів ЄС дозволив встановити, що відкриті списки сприяють персоналізації виборів, підвищуючи відповідальність кандидатів перед виборцями. Проте вони потребують складнішого підрахунку голосів і можуть призводити до фрагментації політичного спектру. Закриті списки, навпаки, зміцнюють дисципліну всередині партій, але обмежують індивідуальний вибір громадян. Система єдиного перехідного голосу, хоча й забезпечує більшу справедливість, потребує значних ресурсів для реалізації та навчання виборців, що робить її менш доступною для країн із обмеженим бюджетом.

Запропоновані реформи виборчого процесу, такі як єдиний день виборів, електронне голосування та посилення просвітницької роботи, можуть стати кроком до модернізації виборчого процесу в умовах глобалізації та розширення ЄС.

Роль Європейського суду з прав людини у формуванні міжнародних стандартів захисту прав людини

2025-05-26T23:08:26+03:00

У статті досліджується ключова роль Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у формуванні, розвитку та імплементації міжнародних стандартів захисту прав людини. Автором проаналізовано історію створення, організаційну структуру та правові засади функціонування ЄСПЛ, а також його юрисдикцію та компетенцію в контексті забезпечення ефективного механізму захисту прав і свобод людини на європейському континенті. Особливу увагу приділено взаємодії Суду з національними правовими системами та його впливу на трансформацію внутрішнього законодавства держав-учасниць Європейської конвенції з прав людини.

У центрі аналізу – стандарти, які були сформовані Судом у ході його судової практики. Зокрема, розглянуто принцип пропорційності та справедливого балансу між правами особи та інтересами держави, тлумачення заборони дискримінації, підходи до захисту свободи вираження поглядів і права на приватне життя, а також застосування статті 3 Конвенції, яка гарантує заборону катувань і жорстокого поводження.

Окремий розділ статті присвячено питанням впливу рішень ЄСПЛ на національні правові системи, способам імплементації його рішень, включаючи аналіз практичних прикладів з різних країн. Розглянуто як позитивні приклади трансформації законодавства, так і типові проблеми, що виникають у процесі впровадження практики ЄСПЛ.

Також проаналізовано механізми співпраці ЄСПЛ з іншими міжнародними судовими інституціями, зокрема Міжнародним судом ООН, Судом Європейського Союзу та міжнародними кримінальними трибуналами. Окреслено загальні тенденції у розвитку міжнародного правозахисного права та підкреслено важливість системної взаємодії між різними міжнародними органами правосуддя для формування універсальних підходів до захисту прав людини.

У підсумку доводиться, що ЄСПЛ не лише тлумачить положення Конвенції, а й активно впливає на еволюцію міжнародного права, формуючи правові стандарти, що визнаються й застосовуються на глобальному рівні. Стаття буде корисною для науковців, юристів-практиків, студентів юридичних факультетів та всіх, хто цікавиться питаннями міжнародного права та захисту прав людини.

Забезпечення гендерної рівності – шлях до сталого розвитку

2025-05-26T23:29:55+03:00

У статті розкривається роль гендерної рівності як ключової складової концепції сталого розвитку в контексті сучасних викликів правової держави. Звертається увага на інтеграцію гендерного підходу до правової системи як необхідної передумови забезпечення соціальної справедливості, економічного зростання та демократичних процесів. Аналізуються міжнародні та національні документи, зокрема Резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Перетворення нашого світу: Порядок денний сталого розвитку до 2030 року». Зроблено акцент на цілі 5 сталого розвитку, що спрямована на досягнення гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок. Показано міжзв’язок гендерної рівності з іншими цілями сталого розвитку, зокрема якісною освітою, гідною працею, економічним зростанням та зменшенням нерівності.

У статті простежено еволюцію поняття «гендер» у правовому дискурсі – від психологічного терміну до міждисциплінарної правової категорії. Розглянуто внесок Рут Бейдер Гінзбург у впровадження терміну «gender» у юридичну практику, що відкрило нові горизонти для правозахисних стратегій.

На основі аналізу досліджень українських та зарубіжних вчених, міжнародних рейтингів (Глобального індексу гендерного розриву, Індексу людського розвитку ООН, Індексу гендерної рівності ЄС) зроблено висновки про поточний стан гендерної рівності у світі та в Україні. Висвітлено динаміку змін у різних сферах: політиці, економіці, освіті, охороні здоров’я. Наголошено на недостатньому прогресі в подоланні структурної нерівності, особливо у політичному представництві жінок.

Авторка підкреслює необхідність правового забезпечення не лише формальної, а й фактичної гендерної рівності, що охоплює створення умов для повної реалізації потенціалу кожної особи незалежно від статі. Особлива увага приділена українському контексту, зокрема запровадженню національного Індексу гендерної рівності, який дозволяє цілісно оцінити баланс між жінками й чоловіками в ключових сферах життя. Стаття обґрунтовує необхідність послідовної гендерно-чутливої політики на всіх рівнях державного управління для досягнення цілей сталого розвитку.

Правове забезпечення цифровізації публічного адміністрування в Європейському Союзі

2025-05-26T23:39:12+03:00

У статті здійснено детальний аналіз процесу правового забезпечення цифровізації публічного адміністрування в Європейському Союзі, зокрема етапів розвитку електронного врядування та впливу інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) на трансформацію відносин між державою та громадянами. Особлива увага приділяється історичним етапам становлення і подальшого розвитку нормативно-правової бази, що регулює цифровізацію, зокрема доповіді Бангемана 1994 року, ініціативі «e-Europe», Лісабонській стратегії, а також основним стратегічним ініціативам, зокрема «Плану дій e-Europe 2002» та «e-Europe 2005». Цифровізація розглядається як ключовий чинник, що сприяє підвищенню ефективності, прозорості та відкритості системи публічного адміністрування, а також зумовлює потребу в перегляді стратегічних орієнтирів розвитку Європейського Союзу шляхом адаптації нормативно-правової бази та інтеграції принципів сталого розвитку.

В ході дослідження розглянуто процес оновлення Лісабонської стратегії у 2005 році, що визначив три ключові напрями: залучення інвестицій, зростання на основі знань і створення якісних робочих місць. Серед важливих етапів зазначено прийняття стратегії «i2010» та підписання Талліннської декларації 2017 року, які встановили основні принципи розвитку електронного урядування в Європейському Союзі. Особлива увага приділяється ініціативам, пов’язаним із цифровими правами та принципами, що акцентують значення інклюзивності, соціальної інтеграції та захисту основних прав громадян у процесі цифрової трансформації.

Автором розглянуто сучасні базові документи, зокрема «Цифровий компас» та «Шлях до цифрового десятиліття», які окреслюють стратегічні орієнтири цифрової трансформації Європейського Союзу до 2030 року. Наголошується на важливості забезпечення цифрового суверенітету ЄС, розвитку цифрових компетенції громадян і підприємств, а також інтеграції цифрових технологій у соціально-економічний розвиток ЄС. Особливу увагу приділено зміцненню цифрового суверенітету та забезпеченню рівного доступу до цифрових послуг, що є важливою складовою створення єдиного цифрового ринку та забезпечення соціальної інтеграції в умовах цифрової трансформації.

Історія міжнародно-правового регулювання дистанційного зондування землі з космосу для мирних потреб

2025-05-27T22:52:40+03:00

Сучасний розвиток суспільства нерозривно пов’язаний з доступом до інформації про його існування: новітні відкриття, поточний стан об’єктів чи просторів, існуючі загрози і т. ін. Задля цього людство постійно вишукує нові засоби забезпечення доступу до інформації. Одним із найвпливовіших інформаційних засобів сьогодні виступає дистанційне зондування Землі з космосу. У зв’язку з цим виникає потреба у дослідженні правових засад становлення цього засобу на усіх рівнях правового регулювання. Зазначена праця присвячена міжнародно-правовому регулюванню даного явища для мирних потреб людства.

Дослідження базується на тому, що дистанційне зондування Землі з космосу може використовуватися як для мирних та воєнних потреб людства.

В статті розглядається історія формування та розвитку правового регулювання дистанційного зондування Землі (ДЗЗ) з космосу як інституту міжнародного космічного права. Виокремлюються 3 етапи його становлення: 1) 1959–1977 роки – розробка та прийняття 5 основних міжнародних договорів ООН з космічного простору, норми і принципи яких покладено в фундамент подальшого регулювання ДЗЗ; 2) 1978–2003 – становлення і розвиток міжнародно-правового регулювання діяльності з ДЗЗ; 3) 2004 – теперішний час – розширення і поглиблення сфер застосування правових настанов щодо ДЗЗ, перенесення акценту регулювання на національний рівень.

З’ясовано, що для мирних потреб, дистанційне зондування Землі з космосу, на міжнародному рівні, почало використовуватись з 1959 року – з дати заснування Комітету ООН з мирного використання космічного простору (COPUOS). Встановлено, що в розуміння «використання дистанційного зондування Землі з космосу для мирних потреб» входить здійснення такої діяльності для потреб екологічного моніторингу, раціонального використання природних ресурсів Землі, прогнозування погоди і клімату, для сфери охорони здоров’я, для пом’якшення наслідків та попередження надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру і надання допомоги у зв’язку з цим.

Встановлено, що особливістю другого етапу розвитку міжнародно-правового регулювання ДЗЗ для мирних потреб було розроблення зведення принципів діяльності з ДЗЗ, які планувалось покласти в основу спеціального інструмента міжнародного космічного права – міжнародної конвенції ООН з дистанційного зондування Землі з космосу. Однак оскільки ця ідея допоки так і не була реалізована, робиться висновок, що правове регулювання ДЗЗ на міжнародному рівні продовжує знаходитись на стадії свого формування.

Третій етап розвитку ДЗЗ, з точки зору міжнародного правового врегулювання, визначається не таким активним, як два попередні, однак, характеризується значним поглибленням знань щодо здійснення ДЗЗ, удосконалення технологій для його проведення, а також розширенням сфер застосування та розвитком законодавства окремих держав з цього питання.

Міжнародний кримінальний суд: досвід України

2025-05-27T23:12:19+03:00

У статті досліджується діяльність Міжнародного кримінального суду (МКС) у контексті збройного конфлікту між Російською Федерацією та Україною. Виклад основного матеріалу охоплює аналіз юрисдикції МКС, його ролі в розслідуванні воєнних злочинів, а також співпраці України з цим судом. Автори зазначають, що за останні десятиліття збройні конфлікти призвели до численних порушень міжнародного гуманітарного права, які кваліфікуються як геноцид, воєнні злочини та злочини проти людяності. Генеральний секретар ООН та Генеральна Асамблея ООН наголошують на важливості відповідальності за такі порушення та необхідності ефективних розслідувань. Проте значна кількість таких злочинів залишається безкарною. Стаття розглядає хронологію російської агресії проти України, починаючи з 2014 року, включаючи анексію Криму та подальші воєнні дії на Донбасі, а також повномасштабне вторгнення РФ у 2022 році. Підкреслюється важливість міжнародного засудження цих дій, зокрема через резолюції Генеральної Асамблеї ООН. Також вказується на документально зафіксовані воєнні злочини, скоєні РФ на окупованих територіях, які підпадають під юрисдикцію МКС відповідно до статей 6, 7, 8 та 8 bis Римського статуту. Окремо розглянуто питання юрисдикції МКС щодо злочинів, скоєних на території України, а також механізми співпраці між Україною та Судом. Україна, не будучи державою-учасницею Римського статуту, скористалася механізмом визнання юрисдикції МКС через подачу відповідних декларацій у 2014 та 2015 роках. Це дозволило МКС розпочати попереднє розслідування, яке у 2022 році переросло в повноцінне кримінальне провадження. Важливим кроком у цьому процесі стало ухвалення Україною Закону про співпрацю з МКС, який визначив правові механізми такої взаємодії. Стаття також аналізує діяльність Офісу прокурора МКС, який неодноразово направляв місії в Україну для збору доказів, а також роль міжнародних партнерів у процесі документування воєнних злочинів. Зазначається, що розслідування МКС здійснюється у взаємодії з національними органами правосуддя, адже МКС має доповнювальну, а не замінюючу роль щодо національних судових систем. Окремо акцентовано увагу на необхідності створення спеціального міжнародного трибуналу для розслідування злочину агресії Російської Федерації. Це питання залишається на порядку денному міжнародної спільноти, оскільки злочинні агресії є одним із ключових моментів у контексті воєнного конфлікту.

Захист прав жінок в міжнародному гендерному законодавстві

2025-05-27T23:24:28+03:00

У сучасному міжнародному праві напрям захисту від проявів гендерної нерівності займає одне з ключових місць. Держави-члени Організації Об’єднаних Націй доклали значних зусиль для формування нормативної бази, спрямованої на забезпечення гендерної рівності та усунення всіх форм дискримінації щодо жінок. У результаті цього на міжнародному рівні сформовано гендерне законодавство, яке містить більш ніж 30 конвенцій, договорів, протоколів. які забезпечують захист прав жінок у політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах суспільного життя. Завдяки цим зусиллям міжнародна спільнота створила потужний правовий фундамент для захисту та просування прав жінок у глобальному масштабі. Метою цієї статті є дослідження формування міжнародного гендерного законодавства в частині захисту прав жінок. Генезис міжнародного гендерного законодавства в частині захисту прав жінок можна поділити на 5 етапів. Формуванням законодавства кожного етапу відбувалося під впливом розвитку суспільства певної доби. Так, перший етап схарактеризований поступовим рухом до розуміння необхідності виокремлення та закріплення норм щодо недопущення гендерної дискримінації, формування окремого напряму захисту прав жінки. Другий етап відзначений прийняттям одного з найважливіших документів людства, який вплинув на формування всього міжнародного законодавства - Статуту ООН. Принципи закріпленні у Статуті ООН створили передумови розробки та впровадження ряду конвенцій щодо недопущення дискримінації жінки. Найголовнішим досягненням третього етапу стало прийняття Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Принципи цієї конвенції обумовили подальший розвиток міжнародного гендерного законодавства в частині захисту прав жінок. Четвертий етап сформував ключові міжнародні документи, які стали основою глобальної політики у сфері забезпечення прав жінок та гендерної рівності. Метою п’ятого етапу є удосконаленням законодавства, прийнятого до початку 21 століття, в т.ч. врахування впливу новітніх технологій на захист прав людини, в т.ч. захисту прав жінок.

Захист ділової репутації компанії та індивідуальної професійної діяльності у практиці Європейського суду з прав людини

2025-05-27T23:36:33+03:00

У статті досліджується складне питання правового захисту ділової репутації юридичних осіб і професійної діяльності фізичних осіб у контексті застосування ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенції), яка гарантує право власності. Автори приділяють увагу аналізу практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), де ділова репутація та професійна діяльність дедалі частіше розглядаються як об’єкти, що підпадають під захист цієї норми у разі завдання їм шкоди внаслідок втручання – переважно з боку держави або інших осіб.

Аналізуються ключові рішення Суду, що стосуються завдання шкоди діловій репутації, яка є нематеріальним активом, а посягання на неї, включно з втручанням у професійну практику, завжди має матеріальний вимір. В основі дослідження лежить концепція розширеного тлумачення поняття «власність» у рішеннях ЄСПЛ, де Суд безпосередньо чи опосередковано визнає, що втрата клієнтури, неможливість здійснювати професійну діяльність або шкода діловій репутації можуть кваліфікуватися як втручання у право мирно володіти майном.

Проаналізовані в статті судові рішення по суті стали прецедентами та мають вплив на національну юридичну практику і правову систему. Визнання ділової репутації та професійної клієнтури ЄСПЛ, що становлять специфічний різновид права власності, має важливе значення для розвитку правового регулювання у сфері захисту ділової репутації компаній як на міжнародному, так і на національному рівнях.

Результати дослідження сприяють кращому розумінню специфіки тлумачення ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції. Вони демонструють можливі напрями формулювання вимог скарги до ЄСПЛ щодо порушення конвенційних прав. Стаття становить цілісний внесок у розуміння проблем і перспектив розвитку захисту ділової репутації компаній у сучасному світі. Зокрема, розглядається проблема надмірного регулювання або втручання з боку державних органів, що може призводити до порушення ст. 1 Протоколу № 1, якщо такі дії спричиняють непропорційне втручання в економічну діяльність або необґрунтоване знищення ділової репутації.

Автори акцентують увагу на тому, що Європейський суд з прав людини розглядає питання шкоди, завданої діловій репутації, не лише в розрізі ст. 1 Протоколу 1, а й у контексті порушень прав, передбачених іншими статтями Конвенції. У статті також аналізується взаємозв’язок між правом на захист репутації, яке розглядається у контексті статті 10 Конвенції, та економічними аспектами цього захисту, коли ділова репутація має матеріальний вимір.

Особливості правового статусу культурних пам’яток під час російсько-української війни

2025-05-27T23:48:34+03:00

Проблематика охорони на збереження культурних пам’яток України гостро постала в умовах окупації Російською федерацією частини території України, адже під загрозою знаходиться значна частина культурної спадщини нашої держави як надбання усієї світової спільноти. Метою цієї статті було дослідження правового статусу культурних пам’яток, механізмів правового захисту українських пам’яток під час війни шляхом аналізу міжнародних договорів та національного законодавства. Методологія дослідження включала використання різноманітних наукових методів для досягнення поставленої мети, зокрема: теоретичний аналіз літератури, порівняння, формально-правовий метод та документальний аналіз. В ході вивчення теми було з’ясовано, що захист пам’яток культури в умовах російсько-української війни охоплює як гуманітарний так і кримінальних аспекти. Проведено аналіз окремих наукових розвідок з питань захисту, збереження та використання пам’яток культури в умовах збройних конфліктів. Основна увага приділяється міжнародним та національним правовим нормам, які регулюють охорону пам’яток культури, а також аналізу їхнього застосування на практиці. На прикладі античного міста-музею Херсонес (об’єкта світової спадщини ЮНЕСКО) висвітлюються питання порушення міжнародного гуманітарного права та складнощі в реалізації заходів з охорони культурної спадщини в умовах збройної агресії та протидії незаконних дій в умовах довготривалої окупації. Аналіз норм міжнародних конвенцій, ратифікованих чи підписаних Україною, а саме: Європейської конвенції про охорону археологічної спадщини, Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи, Конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, дає підстави констатувати той факт, що охорона та збереження культурної спадщини є міжнародно-правовим зобов’язанням нашої держави перед світовою спільнотою. У статті розглядається взаємодія державних органів України, міжнародних організацій та громадських ініціатив у сфері захисту пам’яток. Результати дослідження спрямовані на підвищення обізнаності суспільства про значення збереження культурної спадщини як важливої складової національної ідентичності, а також на зміцнення правових гарантій її захисту в умовах війни.

Правопорядок: сучасні виклики та умови ефективної правової регламентації

2025-05-28T00:15:06+03:00

Стаття присвячена дослідженню сучасних викликів, які постають за умов геополітичних викликів перед міжнародним правовим порядком та умов його ефективної правової регламентації. Проаналізовано, що міжнародне право як сукупність норм, що регулюють відносини між державами та іншими міжнародними суб’єктами, відіграє ключову роль у глобальному світопорядку з моменту його виникнення. За своєю сутністю міжнародне право є основою для підтримання миру та безпеки, сприяння співпраці та вирішення конфліктів між державами.

Доведено, що незважаючи на свою важливість, міжнародне право стикається з численними викликами у XXI столітті. Однією з головних проблем є суперечність між принципом державного суверенітету та необхідністю ефективного глобального управління. Установлено, що, на жаль, нинішня тенденція зміни державних режимів свідчить про зменшення кількості демократичних держав і відповідне зростання кількості авторитарних держав, що може мати значні наслідки для міжнародного порядку. Сьогодні міжнародний правопорядок перебуває під величезним навантаженням, проте він не руйнується, а перебуває у певному сенсі в «точці перелому». Сучасний міжнародний правовий порядок, заснований на правилах стикається з серйозними викликами, які здатні змінити нинішній світовий «ландшафт міжнародних відносин».

Доведено, що питання про те, чи може міжнародний правопорядок керуватися верховенством права, завжди було актуальним, і стало ще більш нагальним після вторгнення рф в Україну. Адже збройний конфлікт не тільки порушив цілісність та державний суверенітет України, але й зумовив системне порушення прав людини та посягнув на встановлений у державі правопорядок. Незважаючи на сьогоднішні виклики, що стоять перед міжнародним правом, міжнародний правопорядок переживає трансформацію, набуваючи нових якостей. У підсумку зазначено, що держави не лише повинні протистояти самим загрозам демонтажу міжнародного правопорядку, але докласти зусиль для того, щоби зміцнити та розвивати міжнародний порядок, заснований на чітких правилах.

Проблеми виконання вироків Міжнародного кримінального суду

2025-05-28T00:49:02+03:00

У науковій статті комплексно досліджується система виконання вироків Міжнародного кримінального суду (МКС) та аналізуються проблеми, з якими стикається міжнародне правосуддя на етапі реалізації судових рішень. Автори розглядають нормативно-правове регулювання виконання вироків МКС, яке здійснюється на підставі Римського статуту та Правил процедури і доказування.

Особлива увага приділяється проблемі співробітництва держав з Міжнародним кримінальним судом щодо виконання покарань. У статті наголошується, що ефективність міжнародного кримінального правосуддя значною мірою залежить від готовності держав до співпраці, оскільки МКС не має власних виконавчих органів та пенітенціарної системи. Автори детально аналізують питання добровільного характеру такого співробітництва, зазначаючи, що держави-учасниці Римського статуту не зобов’язані приймати засуджених осіб для відбування покарань у виді позбавлення волі.

У статті розглядаються проблеми, пов’язані з конституційними обмеженнями деяких держав щодо застосування довічного позбавлення волі, та аналізується порядок відбування покарання у вигляді позбавлення волі в державах-учасницях Римського статуту. Досліджується механізм нагляду МКС за виконанням покарань та умовами утримання засуджених осіб, а також процедура перегляду вироків та зменшення термінів покарання.

Значну увагу приділено питанню виконання рішень МКС щодо штрафів, конфіскаційних заходів та відшкодування шкоди потерпілим, заподіяної міжнародними злочинами. Автори аналізують роль держав у забезпеченні виконання цих рішень та наголошують на необхідності імплементації відповідних положень у національне законодавство.

У контексті нещодавньої ратифікації Україною Римського статуту автори розглядають перспективи співробітництва нашої держави з МКС, зокрема щодо виконання вироків. Проаналізовано відповідні положення Кримінального процесуального кодексу України, що регулюють порядок виконання рішень МКС.

За результатами дослідження автори приходять до висновку про необхідність гармонізації національного законодавства держав з міжнародними стандартами поводження із засудженими та подальшого розширення практики укладання двосторонніх угод між державами (навіть не учасниками Римського статуту) та Міжнародним кримінальним судом для забезпечення ефективного виконання його вироків.

Міжнародне співробітництво України та органів кримінальної юстиції Європейського Союзу

2025-05-28T01:02:05+03:00

У статті досліджено ключові аспекти міжнародного співробітництва України з органами кримінальної юстиції Європейського Союзу. Здійснено аналіз поняття кримінальної юстиції в ЄС, яка включає комплекс правових, інституційних та процедурних механізмів, що спрямовані на забезпечення кримінального правосуддя, запобігання та розслідування злочинів, а також притягнення винних до відповідальності. Визначено, що система кримінальної юстиції ЄС охоплює такі ключові елементи: правоохоронні органи, органи прокурорського нагляду, судові інституції, а також спеціалізовані європейські агентства, які здійснюють координацію та аналітичне забезпечення у сфері боротьби з транснаціональною злочинністю.

До складу органів кримінальної юстиції Європейського Союзу входять: Європол (Агентство ЄС із співробітництва правоохоронних органів), Євроюст (Агентство ЄС із співпраці у сфері кримінального правосуддя), ОЛАФ (Європейське управління з боротьби з шахрайством), EPPO (Європейська прокуратура), а також національні органи держав-членів, які здійснюють оперативно-розшукову та процесуальну діяльність у межах правового простору ЄС.

У межах дослідження здійснено загальний огляд діяльності Європолу як ключової аналітичної та координаційної структури, що сприяє обміну інформацією між правоохоронними органами держав-членів, надає аналітичну підтримку у справах щодо організованої злочинності, тероризму, торгівлі людьми, кіберзлочинності, корупції та інших тяжких злочинів. Підкреслено, що Європол виступає основним партнером для держав, які не є членами ЄС, але прагнуть інтегруватися у європейський простір безпеки.

Окремо охарактеризовано діяльність Євроюсту, який є органом підтримки та координації дій прокурорських і судових органів держав-членів ЄС у сфері кримінального переслідування. Основними функціями Євроюсту є організація спільних слідчих груп, сприяння взаємному визнанню судових рішень, координація екстрадиційних процедур та правова допомога у складних кримінальних справах з міжнародним елементом.

Проаналізовано основні форми та напрями співпраці України з Європолом та Євроюстом, які включають підписання міжнародних угод, створення спільних аналітичних груп, обмін оперативною інформацією, участь у міжнародних операціях і проєктах. Зокрема, Україна активно співпрацює з Європолом у рамках стратегічної та робочої угод, а також має представників при штаб-квартирі агентства. Співпраця з Євроюстом здійснюється через контактну точку та дозволяє українським правоохоронним органам ефективніше реагувати на запити про правову допомогу, організовувати міжнародні розслідування та ініціювати спільні дії.

У підсумку зазначено, що міжнародна кооперація між Україною та інституціями кримінальної юстиції ЄС відіграє важливу роль у зміцненні національної безпеки, удосконаленні механізмів розслідування тяжких злочинів, а також інтеграції України до європейського правового простору.

Презумпція невинуватості у Міжнародному кримінальному суді: загальна характеристика

2025-05-28T15:39:42+03:00

У статті надана загальна характеристика презумпції невинуватості у Міжнародному кримінальному суді. Звертається увага, що в МКС презумпція невинуватості не є ані новою концепцією, ані семантично відмінною для розуміння від національного судочинства. У найзагальнішому формулюванні ця презумпція зводиться до права «вважатися невинуватим, доки вину не буде доведено в суді». Вона розглядається як фундаментальний принцип кримінального правосуддя та права на справедливий судовий розгляд, що має забезпечити повагу до людської гідності під час провадження у Міжнародному кримінальному суді. Досліджений як вузький, так і широкий підхід до розуміння презумпції невинуватості.

Звертається увага, що відповідно до п. 1 ст. 66 Статуту МКС, «кожний вважається невинуватим, доки його вину не буде доведено в Суді відповідно до застосовного права». Таке формулювання презумпції невинуватості відрізняється від аналогічних норми міжнародно-правових актів із захисту прав людини та статутів міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc. Відповідно до п. 1 ст. 66 Статуту МКС не тільки підозрюваний чи обвинувачений мають право на презумпцію невинуватості, а «кожен», тобто будь-яка особа. Акцентовано, що у початковому проекті Статуту Міжнародного кримінального суду було передбачено презумпцію невинуватості «обвинуваченого», але Підготовчий комітет змінив це формулювання на «кожного». Відтак, презумпція невинуватості спрямована не тільки на захист підозрюваних чи обвинувачених, а й апелянтів, які були засуджені Судовою палатою та яким винесено вирок або чиї справи знаходяться на апеляції.

Підкреслюється, що презумпція невинуватості не зобов’язує прокурора утримуватися від висловлення думки щодо доказів на підтвердження винуватості чи невинуватості підозрюваного або обвинуваченого, принаймні під час судового провадження. Навпаки, стаття 66 Римського статуту передбачає, що «обов’язок довести вину обвинуваченого покладається на Прокурора». Таким чином, вимога неупередженості накладає різні обов’язки на прокурора та суддів.

Окрему увагу приділено генезису розуміння презумпції невинуватості під час розробки Римського статуту Міжнародного кримінального суду.

Щодо правового захисту цивільного населення під час збройного конфлікту у світлі імплементації норм міжнародного гуманітарного права

2025-05-28T16:50:25+03:00

Стаття присвячена дослідженню основних аспектів щодо правового захисту цивільного населення під час збройного конфлікту у світлі імплементації норм міжнародного гуманітарного права.

Автори вказують, що основними міжнародними нормативно-правовими актами, які врегульовують питання щодо захисту цивільного населення в умовах міжнародного збройного конфлікту, є Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни (Женевська конвенція IV) 1949 року та Додатковий протокол І 1977 року. Переважна більшість міжнародно-правових норм, що міститься у вказаних міжнародних договорах, реалізується через національний механізм імплементації.

Автори зазначають, що поняття «цивільної особи» у міжнародному праві визначено доволі широко, що створює певні проблеми із визначенням правового статусу тієї чи іншої конкретної особи. Цивільну особу можна визначити як будь-яку фізичну особу, яка знаходиться на території воюючої держави і не бере або припинила приймати участь у збройному конфлікті. До цивільних осіб не включаються комбатанти, тобто особи, які мають право брати участь у воєнних діях між державами, члени регулярних збройних сил сторони конфлікту (за винятком медичного і духовного персоналу), партизани за умови відкритого носіння ними зброї під час бою та при розгортанні в бойові порядки перед боєм і за наявності особи-керівника, відповідальної перед стороною конфлікту за їхні дії. Комбатантами можуть бути особи з цивільного населення неокупованої території, що стихійно взяло в руки зброю при наближенні супротивника і не встигло зорганізуватися в регулярні війська сторони конфлікту лише за умови відкритого носіння зброї та поваги до законів і звичаїв війни. До комбатантів відносять поліцейських, прикордонників або аналогічних осіб, що входять до складу збройних сил держави.

Автори доходять до висновку, що ратифікація Україною Римського статуту Міжнародного кримінального суду є позитивним сигналом у частині правильного тлумачення правоохоронними та судовими органами положень ст. 438 «Порушення законів і звичаїв війни» Кримінального кодексу України. Норми Римського статуту дають можливість більш чітко з’ясувати зміст поняття «закони і звичаї війни». Одночасно із цим постає проблема щодо наявних умінь, знань та навичок у галузі як кримінального, так і міжнародного права співробітниками правоохоронних органів та суддів.

Щодо питання ратифікації Україною Римського статуту Міжнародного кримінального суду

2025-05-28T17:29:40+03:00

У статті розглядаються фундаментальні питання, пов’язані з правовими, політичними та геополітичними аспектами ратифікації Україною Римського статуту Міжнародного кримінального суду (МКС) в контексті збройної агресії росії.

Проаналізовано причини затримки процесу ратифікації, включаючи правові застереження Конституційного Суду України, політичні обставини та міжнародний контекст. Досліджено наслідки ратифікації для правової системи України, зокрема зміни в кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві, а також особливості співпраці з МКС.

Розглянуто роль Римського статуту у забезпеченні правосуддя щодо воєнних злочинів, злочинів проти людяності та злочину агресії, скоєних під час війни росії проти України. Акцентовано увагу на принципі комплементарності, що визначає пріоритет національної юрисдикції над міжнародною. Зазначено, що завдяки цьому принципу Україна має можливість першочергово здійснювати розслідування злочинів, що дозволяє уникнути надмірного втручання міжнародних судових інституцій у внутрішні справи країни.

У статті також підкреслюється, що ратифікація Римського статуту несе потенційні ризики, зокрема можливість переслідування українських військовослужбовців у разі виникнення сумнівів щодо дотримання ними норм міжнародного гуманітарного права. Проаналізовано політичні виклики, пов’язані з ратифікацією, включаючи ймовірні спроби держав-агресорів використати механізми МКС для політичного тиску на Україну. Висвітлено міжнародні зобов’язання України перед Європейським Союзом у світлі євроінтеграції, зокрема відповідність нормам Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

Водночас, оцінюються переваги, які отримала Україна після приєднання до Римського статуту, включаючи розширення міжнародного співробітництва, посилення ролі України в глобальному правозастосуванні та зміцнення позицій у сфері міжнародного правосуддя. Проте наголошується на необхідності подальшого вдосконалення національного законодавства з метою ефективного виконання положень Римського статуту.

Зроблено висновок про те, що ратифікація Україною Римського статуту є важливим кроком у зміцненні міжнародного правопорядку та боротьбі з безкарністю за найтяжчі злочини, однак вимагає ретельного підходу до адаптації національного законодавства та механізмів правозастосування.

Співпраця України з міжнародними фінансовими організаціями в умовах війни, глобалізації та євроінтеграції

2025-05-28T22:39:47+03:00

Сучасний етап розвитку суспільства характеризується процесами глобалізації та інтеграції, що супроводжуються фундаментальними змінами політичної, економічної, соціальної та правової систем України. Ця трансформація вимагає комплексного наукового аналізу та оцінки. Першочергового значення набуває дослідження механізмів взаємодії України з міжнародними організаціями, з’ясування політичних, соціально-економічних та інших аспектів такого співробітництва. Саме через цю взаємодію формуються та впроваджуються універсальні міжнародні стандарти, що охоплюють різноманітні сфери – від захисту прав людини до регулювання торговельних відносин, охорони здоров’я та забезпечення економічного розвитку держави.

Стаття присвячена дослідженню співпраці України з міжнародними фінансовими організаціями (МФО). Актуальність теми обумовлена зростанням ролі цих організацій в умовах військової агресії Росії проти нашої країни, а також визначається такими світовими чинниками як глобалізація та міждержавна інтеграція, коли МФО виступають рушійною силою розвитку цих процесів, сприяють напрацюванню різного роду міжнародних актів для забезпечення економічної стабільності та безпеки у світі, підтримки прав людини та сталого розвитку демократичних країн.

У роботі висвітлюються питання співпраці України з МФО з моменту набуття незалежності нашої держави і по сьогодні. Акцентується увага, що будь-яка країна, яка розвивається, зацікавлена у фінансовій підтримці МФО з метою її економічного зростання і процвітання, а для України, яка перебуває у стані війни, співпраця з МФО є критично важливою, оскільки від її успіху залежить ще й фінансування пріоритетних видатків держбюджету, які спрямовуються на задоволення нагальних потреб постраждалого від війни населення, виплату заробітної плати працівникам та пенсій пенсіонерам, відновлення пошкодженої вітчизняної критичної інфраструктури, надання найважливіших державних послуг, таких як освіта, медичне обслуговування та інших соціальних послуг, наприклад, житло для внутрішньо переміщених осіб тощо.

Висновки дослідження вказують на важливість співпраці України з міжнародними фінансовими організаціями як для підвищення економічного рівня розвитку нашої держави, так і для забезпечення прав і свобод людини в Україні. При цьому зазначається, що межі впливу МФО на вітчизняні процеси державного будівництва мають відповідати національними інтересами та визначатися законодавством України і обсягом взятих на себе нашою державою міжнародних зобов’язань.

Міжнародні правові обмеження щодо можливості законно накладати міжнародні економічні санкції

2025-05-28T22:57:26+03:00

Міжнародні економічні санкції стали одним із ключових інструментів впливу держав на міжнародній арені, спрямованих на підтримання миру, безпеки, забезпечення прав людини та реагування на порушення міжнародного права. Однак застосування таких заходів нерідко супроводжується правовими і політичними суперечностями, оскільки вони можуть порушувати принципи суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи держав і вільної торгівлі.

У статті здійснено аналіз міжнародно-правових обмежень, які регулюють можливість застосування санкцій та окреслено проблемні аспекти практичного застосування санкцій у сучасних умовах. Основними джерелами легітимності санкцій є рішення Ради Безпеки ООН, ухвалені відповідно до статті 41 Статуту ООН, та механізми, що випливають із регіональних угод. Водночас односторонні санкції, запроваджені без санкції міжнародних організацій, залишаються суперечливим інструментом, що часто викликає критику через можливе порушення принципу невтручання.

Особлива увага приділяється аналізу ключових принципів, які обмежують держави у запровадженні санкцій: пропорційність, цільова спрямованість та недопустимість створення гуманітарних криз. Санкції, що порушують базові права людини чи ускладнюють доступ до гуманітарної допомоги, суперечать нормам міжнародного гуманітарного права.

Окремо робиться акцент на можливості вдосконалення міжнародно-правових механізмів застосування економічних санкцій. Пропонуються певні вектори такого вдосконалення. Зокрема, автор зауважує на важливості реформування механізму Ради Безпеки ООН в частині прийняття резолюцій – розширення складу, обмеження права вето, прозорість у прийнятті рішень.

Підкреслюється важливість посилення ролі допоміжних органів ООН та впровадження гуманітарних виключень, останні мають дозволяти імпорт гуманітарної допомоги, ліків та продуктів харчування.

Зазначається, що сьогодні доцільним є гармонізація підходів до односторонніх санкцій, які накладаються, як правило, країнами без погодження з ООН та іншими міжнародними організаціями, обґрунтовуючи це політичною необхідністю.

Висновки роботи акцентують на необхідності вдосконалення механізмів правового регулювання санкцій, які б забезпечували їх узгодженість із нормами міжнародного права та принципами справедливості.

Забезпечення прав потерпілих в міжнародному кримінальному судочинстві

2025-05-28T23:17:31+03:00

У статті досліджено правовий статус потерпілих у міжнародному кримінальному судочинстві та проаналізовано процесуальні гарантії забезпечення їхніх прав у межах діяльності Міжнародного кримінального суду (МКС). Зазначено, що міжнародний захист прав потерпілих є невід’ємною частиною загального процесу захисту прав і основних свобод людини та громадянина. З урахуванням ратифікації Україною Римського статуту, акцентовано увагу на актуальності захисту прав жертв міжнародних злочинів, зокрема у контексті збройної агресії. Звернено увагу на те, що в Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН, міститься поняття жертв злочинів, а Правила процедури і доказування Міжнародного кримінального суду, конкретизуючи вищевикладене визначення для інтересів міжнародного кримінального судочинства, визначають, що під потерпілими розуміють фізичних осіб, яким заподіяно шкоду в результаті вчинення будь-якого злочину, що підпадає під юрисдикцію Суду. Визначено підстави набуття статусу потерпілого й окреслено коло прав, якими особа наділяється після його набуття. Досліджено комплекс прав потерпілих у справах про злочини під юрисдикцією МКС, зазначено, що право на захист у разі загрози їхньому життю та здоров’ю є важливою гарантією реалізації всіх прав потерпілих, закріплених в Римському статуті. Також охарактеризовано основні механізми забезпечення безпеки, участі у процесі та відшкодування шкоди.

Зауважено, що ні Римський статут, ні Правила процедури і доказування не містять чіткої вказівки, з якого моменту особа визнається потерпілою, а також, яка саме особа і в якому процесуальному порядку наділяє особу статусом потерпілого. Обґрунтовано доцільність нормативного закріплення обов’язку Прокурора МКС оперативно визначати характер і розмір заподіяної шкоди та приймати процесуальне рішення про визнання особи потерпілою. Запропоновано шляхи вдосконалення міжнародно-правового регулювання у сфері захисту потерпілих з метою ефективнішої реалізації їхніх прав у міжнародному кримінальному судочинстві.

Проблеми участі приватних військових компаній у сучасних міжнародних політичних процесах

2025-05-28T23:40:46+03:00

В статті розглянуто проблеми та специфіка участі приватних військових компаній у сучасних міжнародних політичних процесах. Виокремлені основні наукові підходи до дослідження діяльності приватних військових компаній. на основі аналізу наукової літератури сформульовані основні етапи еволюції поглядів вітчизняних і зарубіжних науковців на феномен приватних військових компаній починаючи з 1960 років. Визначено термін «приватні військові компанії» та доведено, що приватні військові компанії стали невід’ємною частиною сучасних міжнародних політичних процесів. Доведено, що діяльність приватних військових компаній набула тенденції до сталого розвитку, що обумовлено, насамперед, їх великим досвідом та унікальними компетенціями у військовій сфері та у сфері забезпечення безпеки. Проаналізовано тенденції міжнародного розвитку приватних військових компаній та визначено низку факторів, переваг та недоліків взаємодії приватних військових компаній з державою, використання приватних військових компаній у порівнянні з регулярними збройними силами держави, вплив діяльності ПВК на безпеку державного суверенітету та обороноздатність країни. Розглянуто існуючі моделі взаємодії національних держав із приватними військовими компаніями.

Незважаючи на наявність активної політичної та наукової дискусії про ПВК в Україні на даний момент відсутній відповідний закон, який би регулював діяльність приватних військових компаній. В Україні існують приватні охоронні організації, статус яких закріплено на законодавчому рівні, і так звані «неформальні приватні військові компанії», які вирішують деякі завдання у галузі військової безпеки. Розглянуто взаємодію великих приватних військових компаній з Організацією Об’єднаних Націй та НАТО їх позитивні та негативні сторони. Водночас можна стверджувати, що якщо в рамках окремих держав можливо забезпечити відносно ефективний контроль за діяльністю ПВК шляхом удосконалення національного законодавства, то на міжнародному рівні для формування єдиних стандартів та норм, що регулюють діяльність приватних військових компаній, потрібні значні зусилля світової спільноти.

Юрисдикція Європейського суду з прав людини та деякі аспекти державного суверенітету

2025-05-28T23:52:34+03:00

В статті аналізуються різні аспекти діяльності ЄСПЛ, пов’язані із питаннями державного суверенітету. Розглянута сутність принципу субсидіарності в діяльності ЄСПЛ, зокрема, матеріальний та процесуальний аспекти. Наголошено, що ЄСПЛ не може підміняти собою компетентні національні органи влади, а кожна держава вільна у виборі засобів виправлення порушених прав людини. Проаналізована доктрина «поля розсуду», яка стосується можливостей держави обмежувати основні права людини у певних випадках. Важливе значення для ЄСПЛ має принцип еволюційного тлумачення Конвенції, який передбачає врахування відповідних змін у суспільстві, культурі та моралі при здійсненні такого тлумачення. Підкреслюється роль так званого «автономного тлумачення» норм Конвенції, згідно із яким ЄСПЛ не пов’язаний у своїх оцінках положеннями національного права.

Характеризуються так звані «пілотні постанови» ЄСПЛ, в яких мова йде про наявність структурної або системної проблеми в державі та необхідні заходи її вирішення. Запобіжником проти занадто розширювального тлумачення судом норм ЄКПЛ стало ухвалення у 2013 р. протоколу, який чітко окреслив межі субсидіарності. Підкреслено, що чимало прецедентів ЄСПЛ викликають критику, зокрема, щодо пріоритету конвенційного права над конституціями (справа щодо громадських організацій, які інформували про аборти в Ірландії) або взагалі не виконується владою країни, оскільки вимагають зміни чинного законодавства (справа щодо права голосу засуджених в Британії).

Аналізуються спори щодо екстериторіальної юрисдикції, зокрема, про відповідальність держави за дії її службових осіб або підлеглої адміністрації у випадку здійснення «ефективного контролю» над ними. Розглянуті справа «Ель-Масрі проти Македонії», в якій йшлося про застосування до особи тортур агентами ЦРУ на території Афганістану, куди вона була незаконно вивезена з території Македонії за сприяння влади останньої та справа «Хірсі Джамаа проти Італії» про насильницьке відправлення до Лівії сомалійських і еритрейських біженців на кораблях ВМС Італії. Важлива для ЄСПЛ справа Аль-Адсані стосувалась вирішення складної проблеми співвідношення імперативних норм в сфері прав людини та державного суверенітету.

Судова практика ЄСПЛ: суспільний інтерес та медіа

2025-05-29T00:02:48+03:00

У статті досліджується судова практика Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) щодо застосування критерію суспільного інтересу при балансуванні права на приватність та свободи вираження поглядів у журналістській діяльності. Аналізуються ключові судові справи, які встановили важливі прецеденти у цій сфері.

На прикладі справи «Вайт проти Швеції» розглядається доцільність публікації серйозних звинувачень особи у вчиненні злочинів за умови сумлінної роботи журналістів, зокрема перевірки інформації та надання можливості висловитися всім зацікавленим сторонам. У справі «Селісто проти Фінляндії» ЄСПЛ підкреслив пріоритетність свободи преси, особливо при висвітленні питань значного суспільного інтересу, як-от безпека пацієнтів у медичних закладах.

У рішенні за справою «Гусєва проти Болгарії» ЄСПЛ розширив коло суб’єктів, на яких поширюється захист свободи вираження поглядів, визнавши, що роль «сторожового пса» можуть виконувати не тільки медіа, але й неурядові організації та активісти. Водночас рішенням у справі «SRG проти Швейцарії» підкреслено важливість доступу медіа до інформації про резонансні події та неприпустимість нав’язування їм методів і форматів висвітлення подій.

У статті зазначено, що держава має обов’язок забезпечити пропорційне регулювання, уникаючи необґрунтованих обмежень свободи слова, а також створити ефективні механізми доступу до інформації.

На підставі аналізу судової практики ЄСПЛ зроблено певні висновки. Ключовим критерієм для оцінки правомірності втручання у приватне життя є наявність суспільного інтересу, що дозволяє забезпечити справедливий баланс між правом на приватність та свободою вираження поглядів. Визначаючи наявність суспільного інтересу, журналіст повинен керуватися не тільки потенціалом інформаційного матеріалу викликати резонанс, але і його здатністю сприяти змістовній дискусії з питань, що мають значення для суспільства. Вагомість суспільного інтересу прямо пропорційна допустимому рівню втручання у приватність. Водночас наголошено, що свобода медіа передбачає професійну відповідальність та етичні зобов’язання журналістів, зокрема щодо перевірки фактів і забезпечення об’єктивності подачі інформації.

Тимчасовий захист громадян України в ЄС у контексті світових міграційних процесів та війни в Україні

2025-05-29T00:13:50+03:00

У статті здійснено аналіз проблем тимчасового захисту громадян України в Європейському Союзі крізь призму світових міграційних процесів та війни в Україні. Зазначено, що держави-члени ЄС, здійснюючи співробітництво в галузі надання статусу європейської протекції особам, щодо яких існує реальна загроза в країні транзиту чи країні походження, взяли на себе політико-правову й моральну відповідальність за життя цих осіб, захист їхніх прав і законних інтересів, організацію соціального й економічного забезпечення їх існування в межах ЄС. З огляду на перспективи України стати повноправним членом ЄС, комплексне вивчення заходів нормативно-правового й інституційного характеру, реалізованих у сучасних умовах війни в Україні з боку РФ, а також аналіз і прогнозування потенційних наслідків дії актів у сфері тимчасового захисту громадян України, що сукупно становлять так званий міграційний пакт Європейського Союзу, набувають особливої актуальності в контексті оновленого політико-правового порядку денного ЄС щодо України. Окрім того, накопичений європейський досвід правового забезпечення інтеграційної політики у сфері вимушеної міграції може вплинути на розвиток правового регулювання відповідних суспільних відносин у рамках спільних інтеграційних проєктів ЄС та України в частині інтеграції нашої держави в європейську спільноту. Повномасштабна агресія проти України створила нові виклики й загрози для країн: для України як жертви агресії; для країн ЄС, як до держав, які надають тимчасовий прихисток українським громадянам-втікачам від війни; для інших країн, які приймають у себе українських біженців. Громадяни України, які вимушено перебувають у країнах Європейського Союзу, мають право на набуття статусу тимчасового захисту (відповідно до умов Директиви про тимчасовий захист (RTB). Наголошено, що через військову агресію Росії проти України мільйони людей втекли від війни, шукаючи притулку в країнах Європейського Союзу. ЄС повністю солідарний з Україною і її народом. У відповідь на агресію Росії ЄС продемонстрував єдність і силу та надав Україні скоординовану гуманітарну, політичну, фінансову й матеріальну підтримку. Вжито, зокрема, конкретні заходи щодо надання допомоги біженцям з України, а саме: тимчасовий механізм захисту для українців у ЄС, гуманітарна допомога внутрішньо переміщеним особам в Україні, підтримка цивільного захисту України, країн, які приймають біженців (Чехія, Польща, Словаччина і Республіка Молдова), а також Агентства ООН у справах біженців, фінансова й технічна підтримка держав-членів, які приймають біженців, підтримка прикордонного контролю для країн ЄС, які приймають біженців. Зроблено висновок, що практика європейських держав щодо біженців показує прагнення всебічного співробітництва. При цьому правове регулювання у цій сфері відображає внутрішню політику держав щодо надання притулку. Притулок – це надання державою захисту вимушеному мігрантові, який полягає в гарантії неповернення до країни, де йому загрожує небезпека такого переслідування (принцип non-Refoulement), можливості тимчасового чи постійного перебування та наділення такої особи основними правами і свободами людини. Безумовним досягненням міжнародної правової системи захисту біженців можна назвати додаткове закріплення інституту тимчасового притулку.

Вплив етнічного фактору на проблему захисту прав людини та безпекову ситуацію на Африканському континенті

2025-05-29T17:17:34+03:00

Проблематика захисту прав людини на Африканському континенті не втрачає своєї актуальності і є доволі гострою як для науковців так і для практиків. Не дивлячись на те, що світове співтовариство має доволі широку міжнародно-правову базу захисту прав людини, робота у цій сфері продовжується.

До особливостей регіону, поряд із проблемами колоніального минулого, треба віднести те, що в Африці функціонує багата система традиційного та звичаєвого права, а також правил поведінки, які досі використовуються корінними народами. Сучасні процеси глобалізації та регіоналізації не стали стабілізуючим фактором для ситуації у сфері регіональної безпеки, а навпаки, призвели до загострення багатьох глибинних, етнополітичних і етноконфесійних конфліктів, що історично склалися у цьому регіоні.

Означені проблеми зробили Африку одним із найпроблемніших регіонів у сфері захисту прав людини та забезпечення безпеки. Велике значення у дестабілізації регіону відіграв і етнічний чинник. При цьому слід наголосити, що етноконфесійні конфлікти нерозривно пов’язані з історичним і колоніальним минулим тієї чи іншої держави та етносу. Населення більшості африканських держав відрізняється строкатим етнічним складом, що не сприяє їхній внутрішній єдності та політичній стабільності.

З урахуванням складних регіональних умов держави Африканського континенту розробили доволі широку міжнародно-правову базу у сфері захисту прав людини, яка серед іншого враховує і великий вплив етнічного фактору на суспільно-політичні відносини у регіоні. Створено відповідні інститути і механізми захисту прав людини, зокрема це Африканська комісія з прав людини та народів та Африканський суд з прав людини та народів.

В той же час, невирішеність більшості етнічних конфліктів негативно впливає на безпекову ситуацію і на проблему дотримання прав людини на Африканському континенті.

В основі всіх етнополітичних конфліктів лежить боротьба за владу та за матеріальні і фінансові ресурси. Всупереч очікуванням, досягнення незалежності не призвело до вирішення соціально-економічних проблем населення колишніх колоній. В результаті, на перший план вийшло питання про розподіл ресурсів між окремими етносами і регіонами, про зміну системи етнічного поділу праці та етнічної стратифікації, що склалися в колоніальний період, подолання розриву між осередками економічного розвитку та великими відсталими регіонами.

Ці обставини, а також давні етнополітичні та етноконфесійні проблеми, набувають особливого звучання у зв’язку з новими соціальними, економічними, демографічними кризами, які кидають виклик сучасним африканським державам. В той же час, можна з впевненістю стверджувати, що зняття гостроти етнічного чинника у суспільно політичних відносинах сприятиме і покращенню ситуації у сфері захисту прав людини на Африканському континенті та безпекової ситуації в цілому.

Вплив збройних конфліктів на довкілля

2025-05-29T18:49:50+03:00

Збройні конфлікти завжди супроводжуються масштабним руйнуванням не лише інфраструктури та людського потенціалу, а й природного середовища. Сучасна практика ведення воєнних дій засвідчує, що екологічні наслідки війни можуть бути довготривалими, транскордонними та незворотними. Особливу стурбованість викликає відсутність належних механізмів реагування та притягнення до відповідальності за воєнні екологічні злочини.

У статті розглядаються ключові міжнародно-правові акти, що регламентують захист довкілля під час збройних конфліктів, зокрема Додатковий протокол І до Женевських конвенцій. Аналізується також практика Комісії міжнародного права ООН щодо проекту принципів захисту довкілля у період конфліктів, а також позиції провідних науковців щодо удосконалення правових механізмів захисту природи в умовах війни.

Увага акцентується на складності практичного застосування існуючих міжнародно-правових норм, відсутності ефективного моніторингу та прогалин у притягненні до відповідальності за завдання шкоди довкіллю. Розглядаються також приклади з міжнародної практики, що засвідчують необхідність посилення правового захисту довкілля у період збройного конфлікту.

Окреме місце у статті відведено аналізу впливу збройної агресії російської федерації проти України, яка триває з 2014 року та набрала повномасштабного характеру з лютого 2022 року. На прикладі України досліджуються реальні наслідки бойових дій для довкілля: масштабні пожежі на забруднених територіях, підрив дамб, обстріли промислових об’єктів, витоки хімікатів, руйнування екосистем, знищення заповідних зон та загроза ядерній безпеці. Україна стала одним із перших прикладів у новітній історії, коли питання воєнної екології активно документуються та фіксуються на міжнародному рівні для подальшого правового реагування.

Окремо аналізується потенціал концепції екоциду як міжнародного злочину, який може стати основою для формування нової парадигми міжнародного права у сфері екологічної безпеки.

Висновки статті вказують на необхідність розробки спеціалізованої міжнародної угоди щодо захисту довкілля під час збройних конфліктів, посилення ролі міжнародних інституцій у сфері екологічного моніторингу та адаптації існуючих норм до викликів гібридних та затяжних війн.

Конституційно-правові аспекти реалізації права на вищу освіту в умовах надзвичайних правових режимів: порівняльно-правове дослідження

2025-05-29T22:03:34+03:00

У статті проведено ґрунтовне порівняльно-правове дослідження конституційно-правових механізмів забезпечення права на вищу освіту в умовах дії надзвичайних правових режимів. Розкрито комплекс системних викликів, з якими стикається сфера вищої освіти у періоди воєнного та надзвичайного станів, включаючи суттєві обмеження фізичного доступу до освітніх установ, звуження простору академічної свободи, порушення цілісності освітнього процесу та трансформацію традиційних форм забезпечення освітніх прав. Аргументовано, що право на освіту, хоча й не віднесене до переліку абсолютних (невідчужуваних) прав, має розглядатися як конституційна цінність особливого порядку захисту, оскільки саме воно виконує ключову функцію стабілізації суспільного життя в умовах кризових трансформацій, сприяючи збереженню соціального капіталу, інституційної безперервності та демократичного розвитку.

У статті здійснено порівняльний аналіз правових і інституційних підходів до забезпечення безперервності освітнього процесу в умовах збройних конфліктів на прикладі Ізраїлю, Боснії і Герцеговини, Грузії та Колумбії. Резюмовано, найбільш ефективними є моделі, які поєднують нормативну гнучкість, інфраструктурну захищеність закладів освіти, використання дистанційних форм навчання та залучення міжнародно-правових механізмів захисту освітніх прав. На основі зарубіжного досвіду сформульовано пропозиції щодо вдосконалення національного законодавства України, зокрема через розширення повноважень органів освіти в умовах надзвичайних ситуацій, створення нормативної бази для оперативного управління освітнім процесом у кризових умовах, а також впровадження цілісної державної політики з післявоєнного відновлення системи вищої освіти.

Підкреслено стратегічну доцільність формування національної моделі стійкої вищої освіти як системного інструменту, здатного забезпечити функціонування освітнього процесу в умовах глибоких суспільних потрясінь, надзвичайних правових режимів та тривалих безпекових загроз. Ідеться про необхідність комплексної інституційної та нормативної підготовки системи вищої освіти до реагування на кризові обставини, що включає не лише технічну адаптацію форм і змісту навчання, а й гарантування невід’ємних освітніх прав громадян як прояву конституційного гуманізму. Забезпечення безперервного доступу до вищої освіти в умовах війни постає не лише як обов’язок держави у сфері прав людини, а як фундаментальний компонент національної безпеки, соціальної згуртованості та довгострокової стратегії відновлення державності в післявоєнний період.

Соціальне підприємництво як інструмент економічної реінтеграції ветеранів: український та міжнародний досвід

2025-05-29T22:17:50+03:00

У статті розглянуто соціальне підприємництво як ефективний правовий та економічний інструмент поствоєнної реінтеграції ветеранів у сучасному суспільстві. Досліджено європейський та англосаксонський підходи до розуміння явища соціального підприємництва, по результатах дослідження узагальнено, що обидва підходи сходяться на тому, що мета соціального підприємства – суспільний вплив важливіший за максимізацію прибутку. Аргументовано, що економічна реінтеграція передбачає перетворення ветерана з отримувача допомоги на активного учасника ринку, здатного самостійно забезпечувати себе і внесок якого в економіку визнається державою. Здійснено огляд чинного українського законодавства, а також законопроектів з питань соціального підприємництва та ветеранського бізнесу. Проведено аналіз ключових викликів, що стоять перед ветеранськими ініціативами в Україні, зокрема таких як: обмежений доступ до фінансування, фрагментарне правове регулювання, нестача системної підтримки з боку держави та інституцій.

На основі кейсів соціальних підприємств, створених ветеранами в Україні (зокрема, мережі Veterano Group), виявлено соціально-правові передумови їх функціонування та правові бар’єри, які стримують їх розвиток. Представлено порівняльно-правовий аналіз міжнародних моделей підтримки ветеранського підприємництва, зокрема у США (SBA, VBOC, EBV), Великій Британії (X-Forces Enterprise) та Ізраїлі (Restart, Innovation Authority), які демонструють практичну ефективність законодавчо закріплених механізмів стимулювання соціальних підприємств.

Обґрунтовано необхідність створення в Україні спеціального правового режиму для соціальних підприємств із ветеранським компонентом, а також запропоновано комплекс інституційних рішень: запуск інкубаційних програм, пільгове оподаткування, цільове фінансування, менторська й освітня підтримка. По результатах проведеного дослідження сформульовано висновок про те, що соціальне підприємництво має потенціал стати не лише інструментом соціальної адаптації, а й фактором сталого економічного розвитку та згуртованості українського суспільства в умовах повоєнної трансформації.

Економічна дипломатія та нетарифне регулювання як чинники зміцнення зовнішньоекономічних відносин України в умовах війни

2025-05-30T19:41:30+03:00

У статті розглянуто взаємозв’язок між економічною дипломатією та нетарифним регулюванням як ключовими чинниками зміцнення зовнішньоекономічної діяльності України в умовах війни. Визначено роль економічної дипломатії у посиленні міжнародної підтримки, залученні іноземних інвестицій та адаптації національної економіки до нових реалій. Проаналізовано вплив заходів нетарифного регулювання, таких як квоти, сертифікація, стандартизація та санітарні норми, на забезпечення продовольчої безпеки, підтримку стратегічних галузей та розвиток експорту. Обґрунтовано вплив заходів нетарифного регулювання на стабілізацію економіки. Проаналізовано успішні кейси, як-то експорт української аграрної продукції до ЄС, інтеграцію до Європейської мережі операторів систем передачі електроенергії (ENTSO-E), реалізацію «Зернового коридору» та інші. Розкрито синергію між економічною дипломатією та нетарифними заходами, що забезпечує доступ до нових ринків, адаптацію продукції до міжнародних стандартів та зміцнення позицій України на світовій економічній арені.

За результатами дослідження сформульовано висновок про взаємозв’язок між економічною дипломатією та нетарифним регулюванням, який сприяє поглибленню торговельно-економічних відносин із країнами ЄС, розширенню географії експорту та інтеграції України до світового економічного простору. Запропоновано рекомендації з удосконалення зовнішньоекономічної політики України в сучасних умовах, включаючи розвиток інструментів підтримки експортерів, гармонізацію стандартів із міжнародними нормами та підвищення ефективності міжвідомчої координації. Стаття загалом підкреслює вагоме значення економічної дипломатії та заходів нетарифного регулювання як основи стійкого економічного розвитку України в умовах війни та повоєнного відновлення.

Надано рекомендації для вдосконалення зовнішньоекономічної політики України, включаючи розробку національної програми підтримки експортерів, повну гармонізацію українських стандартів із міжнародними вимогами, розвиток економічної дипломатії та посилення міжвідомчої координації. Акцентовано увагу на перспективах використання економічної дипломатії та нетарифного регулювання як основи для довгострокового післявоєнного відновлення економіки України.

Нормопроєктування і соціальна відповідальність у забезпеченні житлом військовослужбовців

2025-05-30T20:15:26+03:00

Стаття присвячена комплексному аналізу окремих соціальних гарантій, передбачених для військовослужбовців, зокрема в частині забезпечення їх житлом. Особливу увагу приділено практичним механізмам реалізації цих гарантій, які розглянуто крізь призму принципів нормопроєктування та у світлі триваючого процесу європейської інтеграції України.

У межах дослідження, окрім актів національного законодавства, проаналізовано також акти ЄС, Ради Європи та практику Європейського суду з прав людини.

Обґрунтовано, що в умовах повномасштабної війни та соціально-економічної нестабільності гарантії для військовослужбовців мають набувати пріоритетного статусу не лише на рівні декларативних норм, а й через чітко визначені, забезпечені ресурсами та реалістичні механізми реалізації.

Підкреслено необхідність урахування суспільних настроїв та очікувань під час розробки нормативно-правових актів, особливо у соціально чутливих сферах. Висвітлено основні проблеми нормативного закріплення житлових гарантій для військовослужбовців та бар’єри їх імплементації, які зумовлені недотриманням фундаментальних принципів правотворчості – юридичної визначеності, недискримінації, пропорційності та соціальної справедливості.

У статті запропоновано низку практичних рішень, зокрема: надання мобілізованим військовослужбовцям права на участь у програмі пільгового іпотечного кредитування «єОселя» на умовах, рівнозначних контрактникам; розширення сфер застосування державно-приватного партнерства (ДПП) у сфері житлової політики; підтримка будівництва доступного житла з можливістю дострокової оренди з правом викупу. Окрему увагу приділено необхідності створення фонду соціального житла для представників суспільно важливих професій та соціально вразливих категорій населення. Підкреслено роль соціально відповідального бізнесу у реалізації житлових програм за умов обмежених бюджетних ресурсів держави. Сформульовані висновки спрямовані на посилення ефективності державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та гармонізацію відповідного законодавства з європейськими стандартами.

Суспільна участь у формуванні державної політики в освіті: роль громадських організацій та освітніх ініціатив

2025-05-30T21:21:12+03:00

У науковій статті аналізується роль громадськості у формуванні державної політики в освіті в Україні та зарубіжних країнах, а також механізми її участі в управлінні освітніми процесами. Особлива увага приділена нормативно-правовим засадам участі громадян у цій сфері, зокрема після прийняття Постанови Кабінету Міністрів № 996 «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» та Закону «Про освіту» № 2145-VIII, який закріплює публічність і підзвітність органів управління освітою. Описуються різні форми участі громадськості, зокрема через консультативно-дорадчі органи, публічні обговорення, громадські слухання, а також через участь громадських організацій, професійних об’єднань, батьківських рухів та студентських союзів у формуванні політики.

Зокрема, зазначено, що громадські ради при Міністерстві освіти і науки України та на місцевому рівні забезпечують відображення інтересів громадськості, здійснюють контроль за діяльністю влади і надають рекомендації щодо нормативних актів. Окремо розглядаються приклади ефективного діалогу між державою і громадянським суспільством, як це було при розробці Концепції «Нова українська школа», де враховано численні пропозиції практиків.

Також акцентується на важливості залучення громадськості в управлінські процеси на локальному рівні через органи самоврядування в освітніх закладах, що дає можливість ухвалювати рішення, що стосуються навчальних планів, внутрішнього розпорядку та розвитку закладів.

Досліджено зарубіжний досвід організації та функціонування суспільної участі в реалізації освітньої політики крізь призму досвіду таких країн, як: Фінляндія, Сінгапур, Швеція, Канада, Німеччина.

Висвітлено роль неприбуткових організацій і освітніх ініціатив у забезпеченні стратегічного розвитку освіти в Україні, їхній вплив на політику через лобіювання змін, суспільний тиск і контроль. Стаття містить рекомендації щодо форм суспільної участі в освітній політиці, таких як нормативно-правова, дискусійно-аналітична та інтегративна участь, що сприяють демократичному, прозорому та ефективному управлінню освітньою системою.

Дослідження підкреслює, що за активної участі громадськості освітня політика стає більш обґрунтованою і легітимною, враховуючи потреби громадян. Європейські стандарти належного врядування підсилюють значущість участі стейкхолдерів у процесі реформування освіти.

Інформована згода донора як гарантія забезпечення конституційних прав у процесі постмортальної репродукції

2025-05-30T21:58:53+03:00

У статті досліджено роль інформованої згоди донорів у контексті постмортальної репродукції з точки зору захисту конституційних прав. Постмортальна репродукція, що передбачає використання репродуктивного матеріалу після смерті донора, є складною та контроверсійною проблемою, яка потребує ретельного правового регулювання. У центрі уваги дослідження – питання забезпечення прав донорів, їхніх родин, а також прав майбутніх дітей.

У контексті російсько-української війни питання постмортальної репродукції набуває особливого значення. Захисники України, ризикуючи своїм життям та здоров’ям, часто опиняються у ситуаціях, які ставлять під загрозу їх право на продовження роду. Поранення, отримані під час бойових дій, можуть призвести до втрати репродуктивної функції, а загибель військовослужбовця позбавляє його родину можливості мати нащадків. У таких випадках, можливість збереження та використання генетичного матеріалу військовослужбовців, які загинули або отримали важкі поранення, є надзвичайно важливою. Це не тільки дає змогу реалізувати право військовослужбовця на батьківство, але й сприяє збереженню генофонду нації, особливо в умовах демографічної кризи, спричиненої війною. Чітке законодавче врегулювання постмортальної репродукції для військовослужбовців є актом визнання їхнього внеску у захист країни та гарантією того, що їхня пам’ять та генетичний спадок будуть збережені для майбутніх поколінь.

У статті аналізуються національні та міжнародні правові норми, що регулюють інформовану згоду в постмортальній репродукції, а також практики інших країн, зокрема досвід Європейського Союзу. Окрему увагу приділено конституційним гарантіям прав людини, таким як право на життя, право на автономію, приватність, інформацію та право на повагу до приватного життя.

Дослідження охоплює аналіз правових аспектів інформованої згоди донорів у постмортальній репродукції, включаючи питання моральної відповідальності, ризики та потенційні конфлікти інтересів.

Автори статті також досліджують роль судової практики у формуванні правового регулювання постмортальної репродукції та інформованої згоди донорів. Зокрема, аналізуються прецеденти, що вплинули на розвиток цієї галузі права, та оцінюється їхній вплив на формування законодавства в Україні.

Наприкінці підведений підсумок щодо питання важливості забезпечення прав донора та його родини шляхом інформованої згоди, яка, на думку авторів даного дослідження, є ключовою умовою дотримання конституційних прав і свобод у постмортальній репродукції.

Ця стаття слугуватиме важливим інформаційним ресурсом для юристів, науковців, медичних працівників та всіх зацікавлених у питаннях репродуктивного права та біоетики. Вона сприятиме глибшому розумінню складних правових та етичних аспектів постмортальної репродукції і формуванню правових підходів, що максимально захищатимуть права усіх учасників цього процесу.

Oсобливості викладання інформаційних дисциплін: врахування безпеки інформаційних систем та комплексів

2025-05-30T22:23:30+03:00

У сучасну епоху формування інформаційного суспільства роль інформаційної безпеки та кібербезпеки стрімко зростає, що обумовлює необхідність формування ефективної державної політики та підготовки кваліфікованих кадрів у цій сфері. У статті проаналізовано еволюцію підходів до захисту національних інтересів України в інформаційній сфері та акцентовано увагу на важливості інформаційної та кібербезпеки як інтегральних і самостійних складових національної безпеки. Підкреслюється, що сучасні загрози набувають нових форм, а традиційні методи ведення війни доповнюються інформаційним і кібернетичним протиборством.

У статті особливу увагу приділено освітнім аспектам підготовки фахівців з інформаційної безпеки. Окреслено основні педагогічні підходи до викладання дисциплін із кібербезпеки, такі як традиційний лекційний формат, підхід скрайбів, запрошення експертів, самостійне навчання, проєктне навчання, синергія досліджень та навчання, а також методика атака/захист у лабораторних умовах. Розглядаються переваги і недоліки кожного з підходів, акцентується на важливості розвитку критичного мислення, творчості й аналітичних навичок у студентів.

Проаналізовано також результати міжнародних освітніх і науково-дослідних проєктів за участю студентів, зокрема CRDF Global і TEMPUS ENGENSEC. Наведено приклади реалізації STEM-підходу в навчанні кібербезпеці через участь студентів у розробці методів автентифікації пристроїв за допомогою фізичних характеристик електронних компонентів, а також через ігрові освітні проєкти з формування навичок кібергігієни серед студентів нефахових спеціальностей.

У роботі підкреслюється важливість мотивації студентів до вивчення кібербезпеки, зокрема через використання таких моделей, як тріархічна теорія інтелекту Стенберга і таксономія Блума, що сприяють комплексному розвитку аналітичних, практичних і творчих навичок. Окрему увагу приділено впровадженню методу eduScrum для підвищення когнітивної активності студентів у процесі навчання і розробки освітніх і дослідницьких проєктів.

Результати дослідження доводять, що інтеграція активних методик навчання та залучення студентів до практичної діяльності у сфері кібербезпеки є ключовими чинниками формування висококваліфікованих фахівців, здатних ефективно захищати національні інтереси в умовах інформаційної війни та глобальних кіберзагроз. Отримані висновки можуть бути використані для подальшого вдосконалення освітніх програм, підготовки кадрів для сектору безпеки і оборони України, а також для розробки національних стратегій розвитку інформаційної безпеки.

Роль штучного інтелекту в адміністративному судочинстві України: виклики цифрової держави

2025-05-30T22:53:56+03:00

Стаття присвячена розгляду проблем ролі штучного інтелекту в адміністративному судочинстві крізь призму впливу інформаційних технологій на судову систему. Наголошено, що використання цифрових технологій у правосудді має значні переваги в порівнянні з потенційними можливостями однієї особи або навіть кількох осіб, зокрема, це: створення бази зберігання необмеженої кількості джерел (нормативно-правових актів, судових рішень, коментарі чинного законодавства тощо); систематизація джерел з можливістю автоматичного позбавлення від нормативно-правових актів, що втратили чинність; швидкий доступ до бази даних та систематизованих джерел, а також пошук необхідних документів; прискорення процесу аналізу та тлумачення правових норм; можливість ведення електронного документообігу, відстеження перебігу судового розгляду, автоматизованих розрахунків відшкодування заподіяної шкоди; можливість спрогнозувати рішення та перевірити проєкт рішення, що виноситься електронною програмою на основі дослідження та оцінки нею доказів, на його відповідність чинному законодавству України тощо. Зазначено, що інформаційні технології сприяють дебюрократизації здійснення правосуддя, роблять правосуддя економічним, доступним та оперативним. Інформаційні системи здатні зіставляти великі масиви даних, фактичних обставин справи, забезпечуючи високу точність відповідності остаточного рішення у справі чинному законодавству. З цього приводу варто навести думку зарубіжних дослідників, які виокремлюють кілька моделей штучного інтелекту: прогнозуючий (дозволяє визначити ймовірність настання певної події), наказовий (дозволяє визначити найбільш підходящі дії для досягнення наміченої цілі, тобто оптимізує прийняття рішень) і генеруючий (працює з базами даних, які мають більш складний алгоритм дій, що дозволяє генерувати мову людини та вступати з діалог з людиною). Зроблено висновок, що впровадження цифрових технологій в адміністративне судочинство пов’язано з низкою ризиків. Розширення сфери застосування штучного інтелекту під час здійснення правосуддя насамперед має бути як допоміжна можливість для суддів, але не повна їх заміна. Інформаційні технології здатні виявити на основі аналізу величезного обсягу винесених судових рішень проблеми формування однакового застосування правових норм. Проте, штучний інтелект не може відповідати за неправильно прийняте ним рішення, яке буде підлягати оскарженню. Відповідальність за винесене рішення має покладатися виключно на суддю.

Науково-практичні аспекти правового регулювання використання природних ресурсів для рибогосподарських потреб

2025-05-30T23:27:00+03:00

Вказується, раціональне природокористування є нагальним пріоритетом як для України, так і для всієї світової спільноти. Рибогосподарська галузь, що демонструє стрімкий розвиток серед харчових виробництв і потенційно може негативно впливати на екологічний стан природних ресурсів та екосистем, потребує запровадження спеціального правового режиму використання природних ресурсів. Ефективне правове регулювання використання водних біоресурсів, водних об’єктів та земель водного фонду виступає ключовим фактором, який одночасно сприяє сталому розвитку і продовольчій безпеці, а також забезпечує баланс між публічними та приватними інтересами суб’єктів рибного господарства та правову визначеність їхнього правового статусу.

В статті висвітлюються підходи щодо наукового тлумачення і системного застосування законів України «Про аквакультуру», «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів», ВК України, ЗК України у правовідносинах із захисту суб’єктивних прав на спеціальне використання водних об’єктів, водних біоресурсів та земель водного фонду в процесі рибогосподарської діяльності. Наголошується, що зазначене право реалізується на перетині аграрних та природоресурсних правовідносин з метою забезпечення сталого розвитку та раціонального використання природних ресурсів, а також збалансованості публічних і приватних інтересів.

В результаті проведеного аналізу сформовано висновки, що зазначені правовідносини за своєю юридичною природою є комплексними приватно-публічними відносинами. Крім того, підкреслюється необхідність чіткого розмежування правосубʼєктності субʼєктів рибного господарства задля забезпечення принципу правової визначеності при реалізації права спеціального використання природних ресурсів субʼєктами рибного господарства. В свою чергу визначення змісту правосубʼєктності та правового режиму використання природних ресурсів залежить, передусім, від виду господарської діяльності з використання рибогосподарських водних об’єктів та водних біоресурсів: аквакультура (рибництво) чи промислове рибальство (промисел), а також вид та функціональне призначення водного обʼєкту, де ця діяльність здійснюється.

Зв’язок держави і права у контексті реформи соціальної безпеки державної служби України

2025-05-30T23:40:24+03:00

Стаття присвячена з’ясуванню сутності зв’язку права і держави в контексті реформи соціальної безпеки державної служби в Україні. Встановлюється, що право і сучасна держава характеризується особливим зв’язком, вираженим в формальному та матеріальному аспектах, адже право обумовлює створення та розвиток правової держави, а держава формує умови для дії права, його охорони і захисту від порушень. У зв’язку із цим, в Україні реформа соціальної безпеки державної служби (в цілому та в контексті глобалізації зокрема) повинна ґрунтуватись на відповідній нормативно-правовій основі та в результаті дії правового механізму здійснення такої реформи. При цьому повноцінна дія правового механізму здійснення реформи соціальної безпеки державної служби України в умовах глобалізації неможлива без дотримання формального і матеріального зв’язку між правом і державою, адже: цей механізм є правовим, а Україна – правовою державою; цей механізм ґрунтується на комплексі правових принципів. Обґрунтовується, що нормативно-правова основа здійснення реформи соціальної безпеки державної служби в умовах глобалізації – це складовий елемент правового механізму здійснення відповідної реформи, який складають норми чинного законодавства України, які стосуються мети, завдань, форми та змісту здійснення цієї реформи. Структурно ця нормативно-правова основа об’єктивується у чотирьох рівнях нормативно-правових актів. Перший – Конституція України, як фундамент здійснення цієї реформи. Другий – міжнародно-правовий рівень актів, що містять норми, у відповідності до яких здійснюється реформа соціальної безпеки державної служби в умовах глобалізації. Третій та четвертий – законодавчий та підзаконні рівні актів, які містять норми, згідно яких здійснюється реформа соціальної безпеки державної служби в умовах глобалізації.

Застосування фінансового моніторингу державними та комунальними підприємствами як механізм протидії сумнівним фінансовим операціям

2025-05-30T23:59:08+03:00

Великий обсяг фінансування з державного та місцевих бюджетів припадають на державні та комунальні підприємства. Враховуючи існуючу сталу практику в країні щодо привласнення та розкрадання коштів державних та комунальних підприємств, посадовим особам державних та комунальних підприємств слід застосовувати нові підходи, методи, механізми та практики щодо аналізу контрагентів під час публічних закупівель з метою уникнення нанесення збитків державному бюджету (втрат коштів платників податків).

Правозастосування фінансового моніторингу державними та комунальними підприємствами дозволить щорічно економити кошти державного бюджету та знизить навантаження на правоохоронну та судову систему України.

Запропоновані нові підходи для державних та комунальних підприємств як суб’єктів первинного фінансового моніторингу, що ліквідує ринок тіньової економіки під час публічних закупівель, а також, завдяки цьому збільшиться надходження до державного бюджету.

Використання відкритих джерел інформації та інформаційних баз даних податкової служби посадовими особами державних та комунальних підприємств зменшить правопорушення та зловживання під час проведення тендерних процедур.

У статті пропонуються нові підходи у застосуванні інструментів аналізу контрагентів/постачальників з метою уникнення репутаційних ризиків, необґрунтованих витрат бюджету для державних та комунальних підприємств.

Проведеним аналізом Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» запропоновано включити до суб’єктів первинного рівня фінансового моніторингу державні та комунальні підприємства, що позитивно відобразиться на економії бюджетних коштів.

Створення нормативно-правових актів на базі вже існуючих актів Національного банку України та банків України в контексті правозастосування фінансового моніторингу державними та комунальними підприємствами зекономить час для дискусій та опрацювання представниками влади під час написання положення про здійснення державними та комунальними підприємствами фінансового моніторингу.

Дискреційні повноваження та судовий контроль за їх реалізацією

2025-05-31T00:10:11+03:00

Дану статтю присвячено дослідженню дискреційних повноважень суб’єктів владних повноважень та судового контролю за їх реалізацією.

В Україні, лише відносно нещодавно на рівні закону, надано визначення поняттю дискреційних повноважень. Зокрема в Законі Україні «Про адміністративну процедуру» № 2073-IX від 17.02.2022 року, дискреційні повноваження визначено як повноваження, надане адміністративному органу законом, обирати один із можливих варіантів рішення відповідно до закону та мети, з якою таке повноваження надано.

Швидкий розвиток суспільних відносин, виникнення нових явищ як об’єктів правового регулювання а також функціонування органів державної влади в період кризи зумовлює активне застосування дискреційних повноважень адміністративними органами.

Враховуючи, що судові органи, з однієї сторони, здійснюють перевірку реалізації дискреційних повноважень суб’єктами владних повноважень шляхом оцінки законності рішень органів публічної влади із застосування ними адміністративного розсуду, а з іншого боку, сама судова влада для належного виконання покладених на неї функцій застосовує власну дискрецію – так званий судовий розсуд, тому в даних правовідносинах, дискреція проявляє себе у двох формах.

У випадку застосування дискреції адміністративним органом, такі повноваження є знаряддям яке розширює здатність органів публічної влади забезпечити ухвалення оптимального рішення по справі з метою якнайкращого виконання покладених на такий орган обов’язків. Своєю чергою, судова дискреція, виконує функцію ефективного, справедливого, незалежного, своєчасного захисту порушених прав, зокрема і таких що порушенні суб’єктом владних повноважень із застосуванням адміністративного розсуду.

У висновках даної роботи підсумовано, що судова дискреція виконує, ще одну фундаментальну функцію, оскільки через призму концепції «стримувань і противаг», є засобом збалансування державної влади, а також акцентовано увагу що втручання судових органів в межі адміністративного розсуду суб’єктів владних повноважень має бути виправданим, мотивованим та спрямованим на утвердження і забезпечення основних прав і свобод людини.

Цифровізація вищої освіти у закладах вищої освіти із специфічними умовами навчання: адміністративно-правові засади

2025-05-31T00:44:38+03:00

У статті досліджено особливості цифровізації вищої освіти у закладах вищої освіти із специфічними умовами навчання. Зазначено, що сучасні інформаційні технології в освіті створюють можливості її якісних змін. Інтернет є великою базою даних, яка доволі корисна для формування освітнього ландшафту. Це певний каталізатор, інструмент для передачі знань, вмінь та навичок. Наголошено, що інформаційні технології надають можливість раціонально організувати пізнавальну діяльність студентів та курсантів у навчальному процесі; зробити навчання більш ефективним, залучаючи всі види їх чуттєвого сприйняття в мультимедійний контекст та озброюючи інтелект новим концептуальним інструментарієм; побудувати відкриту систему вищої освіти, яка забезпечуватиме кожному власну траєкторію навчання; залучити до навчального процесу категорії студентів та курсантів, що вирізняються особливими здібностями до навчання; використовувати специфічні властивості Інтернет мережі, що дозволяють індивідуалізувати навчальний процес; інтенсифікувати всі рівні навчально-виховного процесу тощо. Зроблено висновок, що зростання масштабів цифровізації та розвиток цифрових платформ є закономірними та обумовлені глобальними тенденціями в правоохоронній діяльності. Інституційні аспекти цифровізації вищої освіти у ЗВО із специфічними умовами навчання не є виключенням. Їх сфера пов’язана із виконанням соціальних функцій, основна з яких – забезпечення високої якості вищої освіти. Ця функція в сучасних умовах доповнюється діяльністю з формування професійних та соціальних компетенцій, необхідних для зайняття відповідного соціального статусу випускниками ЗВО із специфічними умовами навчання. Сформовані компетенції становлять основу компетентності, до якої додається мотивація, спрямована на освоєння нових знань та їх застосування у своїй професійній діяльності, відповідно до специфічного напряму підготовки. Забезпечення такого доступу стає інституційною функцією вищої освіти в умовах інформатизації суспільного життя, оскільки комп’ютерні та цифрові технології настільки глибоко вкоренилися у всі сфери суспільного життя, що зумовили зміни умов праці працівників правоохоронних органів. Утім, багато проблем в цій сфері є ще не вирішеними, зокрема: відсутня науково обґрунтована концепція модернізації системи професійного навчання поліцейських, а саме: належна первинна професійна підготовка; підготовка у ЗВО зі специфічними умовами навчання, цифровізація ЗВО із специфічними умовами навчання тощо.

Адміністративно-правові засади професійної психологічної підтримки працівників Національної поліції України в умовах війни

2025-05-31T01:05:12+03:00

У статті досліджено відповідність чинного нормативно-правового регулювання професійної психологічної підтримки працівників Національної поліції України умовам війни з РФ. Автор підкреслює, що психологічна стійкість поліцейських є критично важливою як для виконання ними службових завдань у зоні бойових дій, так і для захисту психічного здоров’я та безпеки цивільного населення. Аналізується стан нормативно-правового регулювання діяльності психологічної служби Національної поліції України. Встановлено, що нормативна база переважно орієнтована на мирний час і потребує адаптації до екстремальних умов війни. Узагальнено дослідження українських і зарубіжних авторів, які окреслюють потребу в системному підході до психологічного супроводу працівників поліції, включаючи розвиток стресостійкості, запобігання емоційному вигоранню, надання консультативної допомоги та супроводження в екстремальних ситуаціях. Автор наголошує на важливості впровадження доказових психологічних практик та адаптації наявних програм до викликів воєнного часу. У статті обґрунтовано необхідність вдосконалення чинного нормативно-правового регулювання психологічної служби Національної поліції України з врахуванням викликів воєнного стану, а саме: імплементація анонімних звернень за психологічною допомогою з гарантіями конфіденційності; розширення психологічних заходів підтримки та психоедукації під час несення служби, а не лише за наслідком травмуючих подій; розширення співпраці з державними органами та неурядовими організаціями; запровадження системи незалежного аудиту якості наданих психологічних послуг. Зроблено висновок про необхідність комплексного реформування підходів до організації психологічної допомоги працівникам Національної поліції України з урахуванням сучасних викликів та кращих міжнародних практик.

Юридична логіка через призму ідей Дмитра Чижевського

2025-05-29T20:00:24+03:00

У статті досліджується юридична логіка крізь призму ідей видатного українського філософа, історика культури, літературознавця та славіста Дмитра Чижевського. Особлива увага приділяється його праці «Логіка: Конспект лекцій» (1924), що стала одним із перших україномовних підручників з логіки та містить унікальні методологічні підходи до аналізу мислення, структури аргументації й категоризації понять. У статті розглянуто основні напрями розвитку логіки Чижевського, зокрема емпіричну, математичну, трансцендентальну логіку, історико-методологічний підхід та критику психологізму. Аналізується вплив його логічних концепцій на формування української академічної традиції та їхня актуальність у сфері юриспруденції.

Особливий акцент зроблено на ролі логіки у юридичній діяльності, зокрема на аналізі нормативно-правових актів, судових рішень, формалізації аргументів та усуненні логічних помилок у правових текстах. Запропоновані Чижевським принципи структурованого мислення, ієрархії понять та аксіоматичного підходу можуть бути ефективно застосовані для впорядкування правових норм та побудови узгодженої системи права. Відзначається міждисциплінарний характер науки логіки у його концепції, що охоплює не лише філософію та математику, а й юриспруденцію, історію, культуру та мистецтво.

Стаття також висвітлює історичні аспекти наукової спадщини Чижевського, зокрема труднощі її дослідження через еміграційний контекст, а також вплив радянської ідеології на сприйняття його праць. Дмитро Чижевський, за часів радянської України, вважався ворогом радянського народу, адже вживав у своїх працях такі поняття як «нація», «національна осібність», а також посилався на рукописи філософських та теологічних лекцій українських вчених-мислителів, зокрема, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Григорія Сковороди та ін.

Стаття має на меті популяризацію логічних ідей Дмитра Чижевського в сучасній юридичній науці та підкреслює їхню значущість для розвитку правової аналітики, судової аргументації та формування правової культури в Україні. Конспект лекцій Дмитра Чижевського з логіки, хоча й не був створений спеціально для правників, має універсальні підходи, які можуть бути адаптовані до юриспруденції.

Неокантіанське гносеологічне підґрунтя чистої теорії права Ганса Кельзена

2025-05-29T20:55:13+03:00

Автори статті аналізують значення неокантіанської гносеології у формуванні та обґрунтуванні науковості чистої теорії права Ганса Кельзена та, зокрема, її вплив на концепцію засадничої норми. Актуальність дослідження зумовлена недостатньою вивченістю теорії Г. Кельзена в українській науці та необхідністю ґрунтовного аналізу її методологічного та гносеологічного підґрунтя. У статті розглядається використання Г. Кельзеном трансцендентального методу, розробленого І. Кантом та інтерпретованого Г. Когеном, як основи чистої теорії права. Особлива увага приділяється аналізу засадничої норми як гносеологічного принципу пізнання права. Розглядається її трансцендентально-логічний характер та функція обґрунтування нормативного порядку. Проводиться порівняння засадничої норми з кантівськими імперативами та обґрунтовується її необхідність як мисленнєвого припущення, за аналогією з Когенівською концепцією гіпотез, що уможливлює наукове дослідження права. Розрізнення явищ онтологічного та деонтологічного ряду та неможливість логічного переходу між ними лежить в основі необхідності впровадження гносеологічного припущення засадничої норми як найвищого принципу пізнання всієї системи порядку норм права. Г. Кельзен адаптував трансцендентальний метод, який І. Кантом застосовувався у сфері теоретичного розуму та обґрунтування науковості природничих досліджень. Г. Кельзен же використав його у сфері практичного розуму для обґрунтування наукового дослідження норм права, окремого від дослідження інших нормативних систем. Автори наголошують, що Г. Кельзен аналізує норми права як об’єкти пізнання, впроваджує поняття засадничої норми як гносеологічне припущення, необхідне для можливості пізнання права та пояснення чинності нормативного порядку. А отже, чиста теорія права є теорією пізнання права, наукова та емпірична за своїм характером, подібно до природничих дисциплін, однак яка вивчає не природні явища, а нормативні смисли. Такий аспект чистої теорії права Г. Кельзена в українській юриспруденції розглянуто вперше та наголошено на його актуальності для сучасного теоретичного та практичного вимірів права. Автори окреслюють напрями подальших досліджень, зокрема вивчення інших зв’язків з гносеологією Г. Когена, а також таких категорій, як imputare, нормативний зв’язок та суб’єкт права.

Про деякі антиномії концепту гендерної рівності

2025-05-29T21:35:13+03:00

У статті здійснюється експлікація логіко-філософських засад концепту гендерної рівності. Обґрунтовується, що категорія гендеру відсилає до принципово відмінного, порівняно з традиційним, вирішення питання про природу людини і її призначення. В людині і для людини все проголошується релятивним і змінним, від ментальних і ціннісних установок, до її тілесної будови. Філософія гендеру робить акцент на тому, що людина це принципово не її тіло. Останнє постає зовнішньою і відчуженою від людини частиною природи, відкритою для розпорядження і маніпуляцій ним. Зі сфери людського елімінуються всі стійкі детермінанти природного характеру, людина постає мінливим культурним концептом.

Людина в її гендерній інтерпретації постає самозаконодавчою волею, звільненою від природних детермінантів й відкритою лише до впливу культурних і правових факторів. Поняття статі стає зайвим. В людині не залишилося нічого природного. А отже знімається і природне обґрунтування відмінності чоловіків і жінок. Маніфестація людини в якості культурно сформованої необмеженої волі бути будь-ким відкриває шлях до універсалізації цієї волі і, як не дивно, її уніфікації. Кожен може бути кожним. Кордони і межі між чоловічим і жіночим долаються. Чоловіки і жінки можуть бути локалізовані в межах єдиного для них символічного і правового простору. Такий уніфікуючий чоловіків і жінок смисловий і правовий простір був названий гендерною рівністю. Однак, з точки зору його логіко-філософських характеристик, він виявляється антиномічним. В його основі апорія – немає насправді рівності між чоловіками і жінками, тому що знищена сама основа їх відмежування – природна детермінованість ідентичності і призначення. Гендерна рівність виступає актом трансцендування – перевищення чоловічого і жіночого, не їх узгодження, а їх подолання. Рівність є результатом порівняння як дії формально-логічного закону виключеного третього. Однак концепт гендерної рівності є виявом дії іншого логічного закону – закону тотожності. Рівність чоловіків і жінок в сфері права – надання їм цілком однакових прав – стає можливою через те, що філософія гендеру робить чоловіків і жінок тотожними один одному. Але це тотожність у точці перевершення чоловічого і жіночого – це тотожність в уніфікованому смисловому просторі де можливо все, воля безмежна. Але безмежність волі, якою проголошена людина, може виявитися несумісною зі свободою, смислом і будь-яким призначенням. Тому концепт гендерної рівності потребує радикального філософсько-правового переосмислення.