Принцип субсидіарності в діяльності інституцій Європейського Союзу

Анотація

У статті досліджено практичне застосування принципу субсидіарності в діяльності основних інституцій ЄС, що набуває особливої ваги в умовах євроінтеграційного курсу України та розширення сфери політик Союзу. Вихідною проблемою є розрив між договірною формулою ст. 5(3) Договору про ЄС (далі – ДЄС) і повсякденною нормотворчою практикою. Зокрема необхідним є обґрунтування «чому рівень ЄС?», вибір інтенсивності втручання, а також зв’язок між оцінкою впливу.

Запропоновано інституційно-процедурну рамку, яка перетворює субсидіарність на повторюваний доказовий стандарт. Показано, що в Європейській комісії ключову роль відіграють такі документи як: «Настанови з кращого регулювання» та додатки до них: вони структуровано вимагають проведення перевірок щодо рівня застосування заходів, аналіз альтернатив між національним і європейським рівнями, добір інструмента (координація, мінімальна чи повна гармонізація), оцінювання тягаря з окремим фокусом на МСП, територіального виміру та плану моніторингу; зовнішній контроль забезпечує Регуляторна рада з нагляду. У Європейському парламенті діють процесуальні фільтри комітетів (Правило 43, роль JURI), аналітичний супровід EPRS (первинні оцінки ІА, ex ante для поправок, ex post оцінки) та блок «Європейської доданої вартості», що кількісно зіставляє варіанти й «вартість не-Європи». У Раді ЄС перевірки здійснюються в робочих органах і Корепері, а Юридична служба забезпечує належне мотивування й якість тексту; прозорість «законодавчих обговорень» та тріалоги переводять висновки субсидіарності в рецитали й статті. Європейська рада задає політичні пороги через стратегічні настанови та перехідні механізми, не підміняючи законодавця. Суд ЄС застосовує стриманий, але структурований контроль; провідні рішення окреслюють критерії належного вибору рівня. Комітет регіонів доповнює систему правом позову у випадках обов’язкової консультації, а EESC надає соціально-економічну експертизу.

Для України сформульовано прикладні орієнтири: «ланцюжок субсидіарності» від оцінки
впливу до показників перегляду, чек-лист для пояснювальних записок і парламентських оцінок, інтеграцію територіального та МСП-вимірів. Результатом є стандартизація доказовості, зменшення зайвого тягаря та посилення легітимності рішень.