Судовий контроль за обранням та зміною запобіжного заходу: стандарти ЄСПЛ і українська правова реальність

Анотація

В статті розглядається комплексний аналіз практичного застосування інституту запобіжних заходів у кримінальному процесі України, який є однією з ключових гарантій забезпечення правосуддя в демократичному суспільстві. Підкреслюється, що призначення цього інституту полягає не лише у забезпеченні належного ходу кримінального провадження та досягненні його цілей, а й у дотриманні делікатного балансу між інтересами держави у боротьбі зі злочинністю та фундаментальними правами та свободами людини, зокрема конституційним правом на свободу та особисту недоторканність. Особливого значення в цьому контексті набуває ефективний, неупереджений та обґрунтований судовий контроль за обранням, зміною та скасуванням запобіжних заходів, який розглядається як одна з ключових форм реалізації принципу верховенства права та гарантія від незаконного та свавільного позбавлення волі.

Як аксіологічний орієнтир та об’єктивний критерій оцінки національної правозастосовної практики у дослідженні виступають стандарти, розроблені у практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у сфері тлумачення та застосування положень статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Детально розглядаються вимоги Суду щодо дотримання критеріїв законності, пропорційності, обґрунтованості та необхідності у демократичному суспільстві будь-якого рішення про обмеження конституційних прав особи у вигляді ізоляції від суспільства. Підкреслюється імперативний характер цих стандартів для всіх держав-учасниць Ради Європи, включно з Україною, зобов’язаних не лише формально виконувати окремі рішення ЄСПЛ, а й інтегрувати загальні принципи Конвенції у свою правову систему та судову практику.

Проведений у статті аналіз сучасної української правозастосовної практики виявляє низку системних проблем та суперечностей, що перешкоджають повноцінній імплементації європейських стандартів. Серед них: переважання формалізму та шаблонності у судових рішеннях щодо обрання запобіжних заходів; недостатнє та невмотивоване на підставі відповідних доказів обґрунтування судами необхідності застосування саме найбільш суворих заходів, зокрема тримання під вартою; нерідке порушення принципу змагальності сторін та презумпції невинуватості, коли тягар доведення відсутності підстав для запобіжного заходу фактично покладається на захист; неефективність судового контролю на пізніших стадіях провадження щодо зміни запобіжного заходу на м’якший.

Ці проблеми свідчать про глибшу системну кризу, пов’язану з успадкованими підходами часів радянської правової системи, де запобіжний заходу часто сприймався як каральний інструмент, а не гарантія успішного провадження. Саме тому центральним завданням дослідження постає проведення глибокого порівняльного аналізу між високими стандартами ЄСПЛ та реальною практикою українських судів. Таке зіставлення дозволяє не лише констатувати розбіжності, а й чітко ідентифікувати конкретні правові прогалини, процедурні вади та методичні помилки, що призводять до порушень прав людини.

На основі цього аналізу у статті пропонуються альтернативні шляхи та механізми подолання виявлених дисонансів.

Метою статті є не лише теоретичне дослідження механізмів судового контролю за обранням і зміною запобіжного заходу в Україні через призму стандартів ЄСПЛ, а й розробка практично орієнтованих пропозицій щодо вдосконалення чинного кримінально-процесуального законодавства та судової практики його застосування. Запропоновані заходи спрямовані на посилення гарантій прав особи, запровадження більш деталізованих критеріїв оцінки ризиків, підвищення якості судового обґрунтування, розвиток спеціалізації суддів у даній сфері та утвердження сучасного, більш раціонального підходу до інституту запобіжних заходів як невід’ємного елементу справедливого судочинства в Україні.