Вдосконалення правового регулювання заходів примусу як крок до гуманізації пенітенціарної системи України

Анотація

У статті здійснено комплексний аналіз проблеми нормативно-правового регулювання застосування заходів примусу (фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї) персоналом Державної кримінально-виконавчої служби України в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах. На основі вивчення практики Європейського суду з прав людини (зокрема рішень у справах «Каверзін проти України» від 15.05.2012 № 23893/03, «Петухов проти України № 2» від 12.03.2019 № 41216/13) та рекомендацій Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню за результатами візитів до України детально розглянуто вимоги до якості закону у контексті втручання в права людини в місцях несвободи, а саме: доступність, чіткість, передбачуваність та пропорційність.

Проаналізовано чинне національне законодавство de lege lata та підзаконні нормативно-правові акти (Кримінально-виконавчий кодекс України, Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», Закон України «Про попереднє ув’язнення», Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, Правила внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів та ін.) та виявлено його системні недоліки: фрагментарність, розпорошеність норм, колізійність формулювань, надмірне делегування регулювання на підзаконний рівень, що суперечить ст. 92 Конституції України. На підставі емпіричного аналізу офіційних статистичних даних Державної кримінально-виконавчої служби за перше півріччя 2025 року (93 випадки застосування фізичної сили та спеціальних засобів, з яких 51 – кайданки, 42 – фізична сила) висвітлено практичний вимір проблеми та доведено, що чинна модель створює прямі ризики порушення ст. 3 Європейської конвенції з прав людини (заборона катувань та нелюдського поводження), загрожує безпеці в місцях несвободи та залишає працівників системи виконання кримінальних покарань юридично незахищеними в умовах правової невизначеності.

На основі позитивного досвіду кодифікації аналогічних повноважень Національної поліції України (статті 42–46 Закону України «Про Національну поліцію») обґрунтовано нагальну необхідність узагальнення та систематизації всіх норм щодо заходів примусу в єдиному законодавчому акті. Запропоновано конкретну модель такої кодифікації шляхом внесення нового вичерпного розділу до Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та визначено ключові принципи, які мають бути покладені в його основу: законність, абсолютна необхідність, пропорційність, підзвітність та детальне регламентування процедури (обов’язкове попередження, документування, медичний огляд, доповідь керівнику та, в окремих випадках, інформування прокурора та уповноваженого з прав людини). Реалізація цих пропозицій стане реальним кроком до гуманізації пенітенціарної системи України та приведення її у відповідність до міжнародних стандартів.