Окремі аспекти соціального захисту жертв воєнних злочинів: міжнародні стандарти та українська практика

Анотація

У статті проаналізовано правові засади соціального захисту цивільних жертв воєнних злочинів у контексті збройної агресії російської федерації проти України та міжнародних стандартів прав людини. Показано, що чинна національна модель переважно зорієнтована на військовослужбовців і ветеранів, тоді як для цивільних осіб, які зазнали катувань, депортацій, насильницьких зникнень, сексуального насильства, примусового переміщення чи втрати майна, досі не створено ефективного універсального механізму компенсації. Наголошено, що соціальний захист таких категорій осіб має розглядатися не лише як елемент гуманітарної політики, а як реалізація конституційного обов’язку держави гарантувати право кожної людини на гідність, безпеку, відшкодування шкоди та доступ до правосуддя.

Досліджено конституційні гарантії, норми спеціальних законів, а також практику Верховного Суду щодо пріоритету норм закону над підзаконними актами, що обмежують соціальні гарантії. Проаналізовано рішення Європейського суду з прав людини, які визнають відповідальність держави-агресора за системні порушення прав цивільного населення на окупованих територіях, а також доктрину «справедливої сатисфакції» як інструмент міжнародного відшкодування шкоди, спрямованого на відновлення порушених прав і людської гідності. Показано значення Женевських конвенцій 1949 року, Базових принципів і настанов ООН щодо права на засоби правового захисту та репарації (2005), Декларації ООН про основні принципи правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою (1985), а також положень Цивільного кодексу України про деліктну відповідальність держави.

Підкреслено, що міжнародні судові механізми (ЄСПЛ, МКС, Реєстр збитків Ради Європи) забезпечують юридичне визнання статусу жертв і створюють умови для формування майбутнього Фонду компенсацій, але реалізація цих прав потребує внутрішніх процедур фіксації шкоди, стандартизації доказів і створення національного реєстру потерпілих. Національна судова практика України поступово формує гуманістичний, жертв-центрований підхід – через встановлення юридичних фактів, пов’язаних із воєнними злочинами, і застосування загальних норм цивільного та адміністративного права щодо відшкодування моральної і матеріальної шкоди.

Запропоновано ухвалити спеціальний Закон України щодо захисту жертв війни та воєнних злочинів, який повинен визначити правовий статус потерпілих, джерела фінансування компенсацій, а також механізми надання безоплатної медичної, психологічної, соціальної та правової допомоги. Обґрунтовано потребу створення єдиного державного реєстру жертв війни із забезпеченням конфіденційності даних і доступу до допомоги за принципом «єдиного вікна». Акцентовано, що визнання прав цивільних жертв воєнних злочинів є не лише юридичним, а й етичним і політичним завданням, яке сприяє зміцненню верховенства права, суспільної довіри, соціальної згуртованості та міжнародної легітимності України у системі європейського правосуддя. Зроблено висновок, що ефективний соціальний захист жертв війни є стратегічною умовою відбудови держави, подолання травматичних наслідків конфлікту та інтеграції України в єдину європейську систему репарацій і прав людини.