Примус як цивільна процесуальна гарантія: декларована мета і реальна дієвість

Анотація

У статті здійснено огляд наукових напрацювань щодо суті та правової природи процесуального примусу як правового інституту. Надана оцінка сучасного стану даного інституту в контексті його дієвості.

Зазначається, що фактична реальність під час відправлення правосуддя характеризується існуванням непоодиноких випадків демонстрації недобросовісності та несумлінності з боку учасників справи під час реалізації власних прав та виконання обов’язків, у зв’язку з чим у законі передбачені заходи процесуального примусу, як засоби протидії цьому. Ці процесуальні гарантії покликані забезпечити дотримання процесуального порядку вирішення спору і, як наслідок, сприяти виконанню завдання цивільного судочинства шляхом обмеження у тій чи іншій формі свободи певної особи-порушника, впливу на його свідомість та поведінку.

Одночасно автором підкреслюється, що судочинство не зводиться до обов’язкового застосування інституту процесуального примусу. Крім того, в ряді випадків, в контексті дієвості заходів примусу, спостерігається невідповідність форми меті, що у свою чергу породжує обґрунтовані сумніви у їх здатності попереджувати виникнення процесуальних ускладнень у ході здійснення судочинства або ж оперативно усувати наслідки таких ускладнень. Це дозволяє вести мову про декларативність інституту процесуального примусу у його сучасному форматі.

Констатується, що на забезпечення добросовісного виконання учасниками справи своїх процесуальних обов’язків, припинення зловживання правами, унеможливлення створення протиправних перешкод у здійсненні судочинства можна спрямувати інші процесуальні засоби, оминаючи при цьому взаємодію у формі примусу з тією особою, в інтереси якої явно не входить об’єктивний розгляд справи.

Висловлена критична думка щодо доречності використання у даному контексті лінгвістичної конструкції «примус», оскільки останній в ряді випадків виконує каральну функцію, що не узгоджується з декларованою метою його існування.

Натомість автором запропоновано згрупувати у окремий інститут всі цивільні процесуальні правові засоби, об’єднані визначеною метою, з подальшим відображенням їх переліку в певному структурному елементі ЦПК (розділ, глава тощо).