Генеза принципу правової визначеності: від світових стандартів до доктрини Конституційного Суду України

Анотація

У статті комплексно аналізується становлення генези принципу правової визначеності як фундаментальної складової верховенства права у контексті світових правових традицій та особливостями її імплементації в українську правову систему. Підкреслено, що хоча верховенство права закріплене в Конституції України, однак сам принцип правової визначеності формувався опосередковано – не через пряму конституційну норму, а завдяки еволюційному розвитку правової доктрини та поступовому розширенню його змісту в практиці Конституційного Суду України.

Окрема увага приділяється українській правовій традиції, передусім «Руській Правді», у якій уже були закладені елементи впорядкованості, передбачуваності та нормативної чіткості, що визначали межі поведінки учасників правовідносин. Також аналізуються доктринальні підходи XIX століття, які надали цьому принципу концептуальної завершеності та заклали основу для його подальшої інтеграції в міжнародну та українську правову думку.

Розкрито, що в сучасній Україні становлення принципу відбувалося переважно через рішення Конституційного Суду України. У рішенні 1997 року Конституційний Суд України уперше визначив правову визначеність як гарантію стабільності правового порядку й акцентував на забороні зворотної дії законів у часі. У рішенні 2001 року було підкреслено, що незворотність нормативно-правових актів є основою довіри громадян до держави та важливою умовою правової стабільності. Після 2022 року швидкість і частота змін законодавства, а також порушення або скорочення vacatio legis актуалізували питання законних очікувань та передбачуваності правового регулювання. Особливо важливим в цьому питанні є рішення Конституційного Суду України від 21 січня 2025 року, яке чітко визнало необхідність встановлення належного перехідного періоду як умови реалізації правової визначеності та захисту суб’єктів права від правової невизначеності.

Зроблено висновок, що принцип правової визначеності пройшов тривалий шлях розвитку – від загальносвітових правових стандартів, сформованих у надрах античної та римської правових традицій, до сучасної української правової доктрини, де він набув самостійного змістовного наповнення. У процесі адаптації до національного правопорядку цей принцип трансформувався у ключовий інструмент забезпечення стабільності та передбачуваності правового регулювання, а також у важливий механізм зміцнення довіри громадян до держави. Його інтеграція в практику Конституційного Суду України надала принципу не лише теоретичного, а й реального регулятивного значення, перетворивши його на фундаментальну умову ефективного та послідовного функціонування правової системи.