Зовнішньополітичні орієнтири державотворення в українській політико-правовій думці в Галичині у міжвоєнний період (1918-1939 рр.): до проблеми політичних метаморфоз Василя Панейка

Анотація

Стаття присвячена аналізу геополітичної парадигми української зовнішньої політики, яка активно формувалась в українській політико-правовій думці на етапі розбудови ЗУНР для визначення місця України у світовому політичному процесі. Показано, що пріоритетним завданням було формування концептуальних засад зовнішньої політики та організація дипломатичної служби. 9 листопада 1918 року був створений Державний секретаріат закордонних справ, який очолив член Української національно-Демократичної Партії Василь Панейко.

Досліджено, що від перших днів розбудови ЗУНР перед ним, як керівником відомства, постали два стрижневі зовнішньополітичні завдання: по-перше, забезпечити протидію полякам на міжнародній арені й довести світові, передусім державам-переможцям у війні, легітимність і правомірність утворення Західноукраїнської держави, а, по-друге, знайти союзників і допомогу в боротьбі проти Польщі. Наголошено, що в тогочасних реаліях міжнародних відносин уряду ЗУНР довелось змінювати зовнішньополітичний курс (виходячи із геополітичної та воєнної ситуації – А.М.) від пропаганди ідеї соборної Української Народної Республіки до самостійної й нейтральної Галицької республіки. Доведено, що дипломатична діяльність В. Панейка віддзеркалює складнощі періоду становлення ЗУНР і засвідчує, що його погляди на посту керівника Державного секретаріату закордонних справ, пройшли значну еволюцію. Найбільш зримо це проявилось на Мировій Конференції в Парижі, куди він виїхав за дорученням державного секретаріату і Національної Ради у Львові, щоби добиватися незалежності новоствореної української держави. Однак Антанта і США, попри те, що засуджували загарбницьку війну Польщі проти ЗУНР, вважали надійнішим і реальнішим бар’єром Польщу та Румунію.

Підкреслено, що за цих складних суспільно-політичних обставин, коли більшість європейських політиків не вірила у життєздатність незалежної української держави і перед загрозою поширення соціалістичних революції схилялась до думки, що Європі потрібна сильна Польща, яка зможе протистояти більшовицькій Росії, керманичі ЗУНР зосередили увагу дипломатичного відомства на об’єднанні етнічних українських земель в єдиній соборній державі та визнанні ЗУНР країнами Антанти та США і за їх сприяння припинити агресію з боку Польщі. Акцентовано, що урядам ЗУНР і УНР хоч і вдалося направити на Міжнародну конференцію в Парижі єдину делегацію, яка мала вирішити українське питання, обидві українські держави зберігали існуючі інституції влади, а їх керівники по-різному ставились до зовнішньої та внутрішньої політики.

Константовано, що В. Панейко від імені уряду ЗУНР виступав за зміцнення суверенності західноукраїнської держави, тоді як принципово інших засад дотримувалася Директорія, яку в середині лютого 1919 р. очолив С. Петлюра. Це засвідчувало різні підходи членів українських делегацій до результатів злуки ЗУНР і УНР і відповідно до позиції, яку вони займали на Міжнародній конференції у Парижі. Причина зміни курсу галицькими представниками полягала, передусім, у тому, що в Парижі стало очевидним небажання Заходу сприяти розв’язанню українського питання. З огляду на це, В. Панейко, який на перших порах був прихильником розв’язання українського питання з допомогою країн Антанти, розчарувавшись в їх упередженому ставленні до ЗУНР, спрямував свої погляди на федерацію з Росією.