Захист персональних даних: західна доктрина та судова практика

Анотація

Стаття присвячена теоретико-правовому аналізу становлення та розвитку доктрини захисту персональних даних у західній правовій думці. У роботі обґрунтовується, що право на захист персональних даних еволюціонувало від галузевого інституту інформаційного чи конституційного права до самостійної міждисциплінарної категорії загальної теорії права, яка відображає трансформацію уявлень про природу приватності, автономію особи та позитивні обов’язки держави в цифрову епоху.

Проаналізовано основні етапи формування доктрини ‒ від концепції інформаційного самовизначення Спіроса Сімітіса та інституційного підходу Вольфґанґа Гоффманна-Рієма до сучасних теорій екстериторіальності (Крістофер Кунер, Лі А. Байгрейв) і етико-технологічної відповідальності (Джованні Сартор, Ліліан Едвардс). Особливу увагу приділено тому, як ці ідеї вплинули на формування нормативної моделі Загального регламенту ЄС про захист даних (GDPR) та правових механізмів забезпечення інформаційної автономії особи.

Судова практика Суду ЄС, ЄСПЛ та Верховного Суду розглядається як емпіричне підґрунтя перевірки доктринальних положень, а не як самостійний предмет дослідження. Вона виступає своєрідним індикатором життєздатності теоретичних конструкцій, відповідність реаліям цифрового суспільства та викликам технологічного розвитку. Рішення судів відображають процес практичної конкретизації загальнотеоретичних принципів ‒ пропорційності, легітимності, добросовісності та балансу між публічними й приватними інтересами. Через призму цих рішень простежується, як абстрактні доктринальні концепти набувають нормативного змісту, трансформуючись у правові стандарти поведінки держави, бізнесу та індивіда. Таким чином, судова практика стає важливим механізмом верифікації теоретико-правових ідей, сприяючи їх еволюції та адаптації до динаміки цифрової епохи.

У статті доведено, що захист персональних даних у цифровому суспільстві стає не лише інструментом охорони приватності, а й маркером рівня розвитку правової держави. Автор підкреслює, що розвиток цифрових технологій висуває перед теорією права нові методологічні завдання – осмислення феноменів цифрових прав людини, алгоритмічної етики та інформаційної автономії як категорій, що визначають нову парадигму праворозуміння у ХХІ столітті.