Проблемні аспекти допустимості доказів у кримінальному провадженні: теорія та практика

Анотація

У статті досліджуються проблемні аспекти допустимості доказів у кримінальному провадженні з урахуванням положень кримінального процесуального законодавства України, практики національних судів та стандартів міжнародного права. Розкривається співвідношення допустимості з такими категоріями, як належність і достовірність, а також підкреслюється формальний характер цього інституту.

Окрему увагу приділено аналізу критеріїв, що визначають законність отримання доказів, зокрема джерелу інформації, повноваженням суб’єктів кримінального процесу, дотриманню процесуальної форми та гарантіям прав і свобод людини. Показано, що істотні порушення цих вимог автоматично зумовлюють недопустимість доказів відповідно до ст. 87-88 КПК України.

Розглядаються дискусійні питання застосування принципу “плодів отруєного дерева” та підходів щодо повного чи диференційованого виключення недопустимих доказів. У цьому контексті аналізується судова практика, де вирішальне значення мали процедурні помилки під час фіксації обшуку, допиту або проведення негласних слідчих дій.

Особливої уваги у забезпеченні допустимості доказів на досудовому розслідуванні потребує інститут слідчого судді. Саме на нього покладено функцію судового контролю за дотриманням прав і свобод людини під час проведення слідчих (розшукових) дій, що обмежують конституційні права особи, як-от обшук житла чи надання дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів. Законність та обґрунтованість ухвал слідчого судді є первинною передумовою для визнання отриманих на їх підставі доказів допустимими. Водночас практика свідчить про наявність проблем, пов’язаних як із формальним підходом окремих слідчих суддів до розгляду клопотань, так і з подальшою оцінкою судами наслідків порушень, допущених на цьому етапі.

Актуальним викликом для інституту допустимості є розвиток цифрових технологій та використання у кримінальному провадженні електронних доказів. Проблеми їх отримання, фіксації та дослідження породжують спори щодо їх допустимості. Ключовими питаннями стають автентичність цифрових даних, належний процесуальний порядок їх вилучення (наприклад, з комп’ютерної техніки, хмарних сховищ), цілісність інформації та дотримання права на приватність. Недостатня законодавча врегульованість цих аспектів створює ризики визнання важливих для справи доказів недопустимими через формальні порушення.

Важливе місце відведено аналізу рішень Верховного Суду та практики Європейського суду з прав людини, які формують орієнтири для національної судової практики. Підкреслюється, що допустимість доказів має не лише процесуально-правовий, а й конституційний вимір, адже пов’язана з реалізацією права на справедливий суд і верховенства права.

У підсумку автором обґрунтовується необхідність удосконалення кримінального процесуального законодавства шляхом уточнення дефініцій, закріплення системи властивостей доказів, а також врегулювання питань фіксації процесуальних дій. Це дозволить забезпечити єдність правозастосовної практики та належний баланс між ефективністю кримінального переслідування і захистом прав людини.