Новітні медичні права українських біженців у міжнародно-правовому та європейському контексті

Анотація

Сучасні міграційні процеси, спричинені повномасштабною збройною агресією проти України, зумовили безпрецедентне зростання кількості осіб, які набули статусу біженців у країнах Європейського Союзу. Така ситуація актуалізувала питання не лише базових соціальних гарантій, а й доступу до новітніх медичних послуг, зокрема трансплантації анатомічних матеріалів та застосування допоміжних репродуктивних технологій. Міжнародно-правові документи, що визначають статус біженців, передбачають загальні принципи недискримінації та рівного доступу до медичної допомоги, однак не містять прямих та чітких гарантій забезпечення права на доступ до високоспеціалізованих медичних послуг. Це створює суттєві прогалини у практичній реалізації прав осіб, які перебувають у статусі біженців, та обумовлює нерівність у доступі до медичних ресурсів.

Дослідження виявило, що ключовими перешкодами у реалізації відповідних прав є мовні та культурні бар’єри, брак медичної документації, відсутність ефективних механізмів обміну інформацією між країнами, низька поінформованість біженців щодо власних прав і доступних послуг, обмеженість ресурсів систем охорони здоров’я, а також неузгодженість дій між різними надавачами медичних послуг. Зазначені бар’єри у сукупності істотно обмежують можливості доступу до трансплантаційного лікування та репродуктивних процедур, навіть попри наявність загальних правових гарантій.

У статті проаналізовано міжнародно-правові акти, що регулюють статус біженців, зокрема Конвенцію про статус біженців, Директиву ЄС про тимчасовий захист, а також положення Нового пакту про міграцію та притулок.

Крім того, виявлено, що національні системи охорони здоров’я окремих держав ЄС демонструють позитивні приклади інтеграції біженців до системи надання медичних послуг, зокрема Польща, де забезпечено рівний доступ до медичної допомоги, передбачено переклад інформації українською мовою та створено механізми покриття вартості лікування. Водночас такі практики залишаються фрагментарними й потребують більшої системності та узгодженості на рівні Європейського Союзу.

Зроблено висновок, що для забезпечення ефективного та рівноправного доступу біженців до високоспеціалізованих медичних послуг необхідно вдосконалити нормативно-правову базу як на міжнародному, так і на національному рівнях, створити механізми обміну медичною інформацією, усунути комунікаційні бар’єри та запровадити цілісний організаційний підхід у системі охорони здоров’я.