Бойовий імунітет та стандарти НАТО: правові аспекти адаптації українського законодавства

Анотація

Стаття присвячена комплексному аналізу імплементації інституту бойового імунітету в Україні у контексті правової адаптації стандартів НАТО та підвищення ефективності сектору оборони в умовах триваючої воєнної агресії. Автор обґрунтовує актуальність дослідження потребою узгодження національного законодавства з міжнародними гуманітарними нормами, забезпечення сумісності із системами військового управління країн-членів Альянсу та гарантій правового захисту військовослужбовців і цивільних осіб.

Розглянуто сучасний стан нормативно-правового регулювання бойового імунітету, виокремлено проблеми відсутності чіткої дефініції поняття, невизначеності суб’єктного складу, процедурних недоліків у фіксації бойових рішень та недостатньої підготовки командного складу з міжнародного гуманітарного права.

Значну увагу приділено аналізу досвіду країн НАТО – зокрема США, Великої Британії, Канади, Франції та Німеччини – де бойовий імунітет функціонує на засадах прецедентного або кодифікованого права, має чіткі межі застосування та суворо не поширюється на воєнні злочини, а його реалізація супроводжується механізмами контролю й дотримання принципу пропорційності. Порівняльний аналіз демонструє різні моделі правового забезпечення: від американського підходу, що формується в судовій практиці й балансує між військовою необхідністю та захистом прав людини, до британської доктрини «combat immunity» у цивільно-правовій площині, яка обмежує деліктну відповідальність за бойові дії, водночас не звільняючи від покарання за системну недбалість.

Окремо розглянуто французьку, канадську та німецьку практики, де імунітет врегульовано військовими кодексами і розпорядчими документами (Rules of Engagement), що передбачають суворі санкції за порушення норм міжнародного гуманітарного права. На прикладі української судової практики, зокрема рішення Верховного Суду щодо справи генерала В. Назарова, показано розвиток концепції бойового імунітету та її застосування у реаліях збройного конфлікту. Автор підкреслює необхідність законодавчої уніфікації норм, нормативного визначення меж імунітету, розмежування кримінально-правової та цивільно-правової відповідальності, створення стандартизованих механізмів фіксації бойових рішень, а також системної підготовки військових кадрів і суддів.

Запропоновано впровадження комплексної моделі бойового імунітету, яка поєднує адаптований досвід країн НАТО з українськими реаліями, що дозволить ефективно захищати учасників оборонних операцій, уникати безкарності за правопорушення та зміцнити правову основу національної безпеки. Висновки наголошують, що успішна реалізація інституту бойового імунітету залежить від поєднання законодавчої реформи, процедурних стандартів та освітньої складової, що стане запорукою підвищення обороноздатності держави та її правової стійкості в умовах сучасних викликів війни.