Безальтернативність та автоматичність тримання під вартою в умовах воєнного стану

Анотація

У статті здійснюється комплексний аналіз проблематики безальтернативності та автоматичності застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в умовах воєнного стану в Україні. Наголошується, що внаслідок змін до КК та КПК, ухвалених у 2022– 2024 роках, законодавець значно розширив перелік злочинів, за якими передбачено виключно тримання під вартою, позбавивши суди можливості застосовувати альтернативні заходи. Така практика, хоча й мотивується потребами захисту національної безпеки, викликає суттєві дискусії у науці кримінального процесу та суперечить усталеним стандартам ЄСПЛ, які вимагають індивідуалізованого підходу при обмеженні права на свободу. Розглянуто конституційно-правові аспекти проблеми, зокрема різні підходи Конституційного Суду України у рішеннях 2019 та 2024 років, які демонструють коливання між захистом прав людини та виправданням посилених обмежень під час війни. Проаналізовано також положення ч. 5 і ч. 6 ст. 615 КПК України, що передбачають автоматичне продовження строків тримання під вартою. Конституційний Суд визнав їх такими, що не відповідають Конституції, оскільки відсутність мотивованого судового рішення суперечить принципу презумпції невинуватості та практиці ЄСПЛ. Особлива увага приділена міжнародним стандартам, згідно з якими навіть у надзвичайних умовах держави мають забезпечувати судовий контроль та індивідуальне обґрунтування тримання під вартою. ЄСПЛ у низці справ (“Buzadji v. Moldova”, “Letellier v. France”, “МакКей проти Сполученого Королівства”) підкреслює, що автоматичність чи безальтернативність суперечать ст. 5 Конвенції. Водночас порівняльний аналіз свідчить, що допустимим може бути лише тимчасове відступлення за умови офіційної дерогації та суворих запобіжників проти свавілля. Зроблено висновок, що попри виключні умови воєнного стану, судова дискреція у питаннях застосування запобіжних заходів повинна зберігатися. Запропоновано напрями вдосконалення законодавства, спрямовані на узгодження внутрішніх норм із принципами верховенства права, забезпеченням національної безпеки та дотриманням міжнародних стандартів захисту прав людини.