Державна зрада і колабораційна діяльність: питання кримінально-правової кваліфікації

Анотація

Дослідження присвячене аналізу кримінально-правової кваліфікації державної зради та колабораційної діяльності в Україні в умовах воєнного стану та активних бойових дій, зокрема з урахуванням сучасних загроз національній безпеці. Проблематика роботи зумовлена складністю розмежування складів цих кримінальних правопорушень, що часто призводить до їх одночасної кваліфікації за ст. 111 та ст. 111-1 Кримінального кодексу України (далі – КК України), створюючи ризик фактичного подвійного притягнення до відповідальності та порушення принципів правової визначеності. В аналізі враховано як чинне законодавство, включно зі змінами, внесеними Законом України № 2113-IX від 03.03.2022 р., так і судову практику, що демонструє неоднорідність застосування норм, зокрема у випадках добровільної участі громадян у незаконних збройних формуваннях або надання допомоги державі-агресору.

У роботі виявлено ключові відмінності між державною зрадою та колабораційною діяльністю за елементами складу: об’єктом, предметом, суб’єктом, об’єктивною та суб’єктивною сторонами. Державна зрада спрямована на шкоду основам національної безпеки та може вчинятися лише громадянами України з прямим умислом на виконання завдання іноземної держави, тоді як колабораційна діяльність має факультативні додаткові об’єкти (життя, здоров’я, право власності), предмет – матеріальні ресурси, допускає участь осіб без громадянства або іноземців та характеризується прямим умислом без виконання завдання держави-агресора.

На основі аналізу законодавства та практики пропонується низка заходів для підвищення правової визначеності та уніфікації судової практики: уточнення тлумачення понять «перехід на бік ворога» та «колабораційна діяльність», внесення змін до законодавства або надання узагальненого висновку Верховного Суду щодо єдиного застосування норм ст. 111 та ст. 111-1 КК України. Реалізація цих рекомендацій сприятиме ефективнішому кримінально-правовому захисту національної безпеки та забезпеченню права громадян на справедливий суд.

У роботі враховано принцип non bis in idem, закріплений у ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Практика ЄСПЛ (зокрема у справах Nikitin v. Ukraine, A and B v. Norway) підтверджує недопустимість подвійного переслідування за одне й те саме діяння. Це дозволяє висвітлити ризики, пов’язані з одночасним застосуванням ст. 111 та ст. 111-1 КК України.