Інституційна архітектоніка управління педосферою: види суб’єктів і межі їх компетенції

Анотація

В статті запропоновано цілісну модель інституційної архітектоніки управління педосферою України, зосереджену на типології суб’єктів та окресленні меж їхньої компетенції у воєнний і післявоєнний періоди. Відзначено головні повноваження окремих центральних органи виконавчої влади: Міністерство економіки, довкілля та сільського господарства України (стандарти якості ґрунтів, державний екомоніторинг, політика ґрунтозахисту в агросекторі, агротехнологічні регламенти, стимулюючі інструменти), Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (кадастровий облік, землеустрій, зміна цільового призначення, обмеження у користуванні), Державна екологічна інспекція (нагляд, перевірки, розрахунок і стягнення збитків), Державна служба надзвичайних ситуацій та оператори гуманітарного розмінування (обстеження, очищення, безпекові протоколи), Міністрество охорони здоров’я України (санітарно-епідеміологічні критерії ризику). Окремою категорією визначено військові адміністрації (тимчасові режими безпеки, доступ на території), органи місцевого самоврядування (просторове планування, локальні регламенти ґрунтокористування, комунікація ризиків, утримання об’єктів), спеціалізовані державні агенції/фонди (фінансування ремедіації, управління проєктами), а також наукові установи та верифікаційні лабораторії (методики, MRV-системи даних), які виконують експертно-аналітичну функцію. До стейкхолдерів залучаються землекористувачі, агрокомпанії, оператори інфраструктури, громади та міжнародні донори.

Обґрунтовано принципи розмежування компетенцій: законність і спеціальна компетенція, субсидіарність (перенесення виконання на рівень, найближчий до проблеми), запобіжність і ризик-орієнтованість (пріоритизація ділянок за токсикологічними, агрономічними та соціально- економічними критеріями), «забруднювач платить», відкриті дані/прозорість. Виявлено типові колізії: дублювання нагляду Державної екологічної інспекції України та органами місцевого самоврядування; неузгодженість процедур тимчасового обмеження користування землями; прогалини у взаємодії кадастрових і екомоніторингових реєстрів; невизначені «ворота даних» для гуманітарного розмінування. Запропоновано інструменти архітектурного вирішення: матриця RASCI для міжвідомчих ролей; кризові SOP (інвентаризація забруднень, відбір проб, GIS-картографування, chain of custody); єдиний реєстр забруднених/відновлених земель; стандартизовані пороги ризику для управлінських рішень; контрактні механізми (PSO/PPP) для ремедіації; екологічні фонди з прозорими правилами доступу; ex ante/ex post оцінювання політик через KPI (повнота інвентаризації, швидкість очищення, відновлена площа, зниження ризиків здоров’ю). Стаття демонструє, як узгоджена інституційна архітектоніка перетворює розпорошені повноваження на керований, підзвітний і результативний процес відновлення ґрунтів у відповідності до європейських стандартів.