Зарахування зустрічних вимог у цивільному праві України – Iura mutat curia?

Анотація

Стаття присвячена проблемі визначення цивільним законодавством та судовою практикою критеріїв допустимості зарахування зустрічних однорідних вимог. Зокрема дискутується обґрунтованість застосування такого критерію як безспірність вимоги, що підлягає зарахуванню, в умовах, коли діюче цивільне законодавство України, в т. ч. ст. 601 ЦК України, такої вимоги до можливості проведення зарахування не висуває.

Автор аналізує вітчизняні наукові дослідження по даній тематиці та актуальні правові позиції судів, особливо об’єднаної палати Касаційного господарського суду, які переважно схиляються до можливості зарахування лише тих вимог, які є безспірними, тоді як вимоги, що оспорюються, повинні для остаточного зарахування спочатку пройти перевірку в рамках відповідної судової справи. Разом з цим відзначається, що як представники науки, так і судді-практики розходяться у поглядах на способи захисту цивільних прав у даній ситуації – палітра варіантів різниться від визнання правовідношення припиненим за позовом боржника, до потреби визнання недійсним одностороннього правочину про зарахування зустрічних вимог чи розгляду питань правомірності проведеного зарахування в рамках справ про стягнення відповідної заборгованості за позовами особи, яка заперечує проведення зарахування.

В результаті, автор робить висновок про те, що критерій безспірності вимог, що підлягають зарахуванню, не повинен використовуватися принаймні до тих пір, поки відповідні положення не будуть прямо передбачені цивільним законодавством України. Водночас, вихід Верховним Судом за рамки заповнення правових прогалин (в т. ч. шляхом застосування аналогії закону чи права), зокрема при формулюванні критеріїв допустимості зарахування зустрічних вимог, означає недопустиме втручання судової влади в компетенцію законодавчого органу та ставить питання про наявність суттєвих порушень конвенційних прав особи на справедливий суд і на мирне користування майном, а також цілого ряду порушень норм національної Конституції щодо правових засад функціонування держави, поділу влади і захисту прав людини.