Забезпечення якості законів: від теоретичних засад до практичних механізмів

Анотація

Статтю присвячено комплексному дослідженню теоретичних засад та практичних механізмів забезпечення якості законів в умовах сучасної правової системи України. Актуальність обраної проблематики зумовлена об’єктивною потребою в підвищенні ефективності правотворчого процесу, що є визначальним чинником для утвердження принципу верховенства права, стабільного розвитку держави, а також забезпечення прав і свобод людини.

Автором досліджено сутність та зміст поняття «якість закону», яке розглядається як багатоаспектна категорія, що охоплює не лише дотримання формально-юридичних вимог (юридичної техніки, системності, відсутності колізій), а й такі важливі критерії, як його соціальна, економічна, політична та етична обґрунтованість. Проведено ґрунтовний аналіз наукових основ правотворчості, зокрема, розглянуто методологічні підходи до оцінки законодавчих актів, включаючи порівняльно-правовий метод, метод системного аналізу, а також соціологічні та економічні методи, які дозволяють прогнозувати наслідки ухвалення тих чи інших правових норм. Особливу увагу приділено практичним механізмам, що застосовуються на різних етапах правотворчого процесу.

На підставі проведеного аналізу виявлено низку системних проблем, що перешкоджають забезпеченню високої якості законодавства в Україні. Виявлено, що ці недоліки часто призводять до виникнення правових колізій, зниження ефективності правозастосування, зростання рівня правового нігілізму в суспільстві та підриву довіри до державних інституцій. Доведено, що низька якість законів може стати також перепоною для євроінтеграційних процесів, оскільки унеможливлює повну гармонізацію національного законодавства з правом Європейського Союзу.

З урахуванням проведеного аналізу запропоновано конкретні та обґрунтовані шляхи вдосконалення правотворчого процесу в Україні. Зокрема, автором сформульовано пропозиції щодо впровадження обов’язкових та уніфікованих процедур наукової експертизи проєктів законів на всіх етапах їх розробки, посилення ролі інститутів громадянського суспільства шляхом розширення можливостей для громадських консультацій та моніторингу, а також створення ефективного механізму зворотного зв’язку між правотворчими органами та суспільством.