Система суб’єктів забезпечення безпеки на автомобільному транспорті

Анотація

У статті здійснено комплексний аналіз системи суб’єктів забезпечення безпеки на автомобільному транспорті в Україні. Визначено правовий статус, функціональне навантаження, організаційні зв’язки та механізми взаємодії між ключовими учасниками цього процесу – як з числа органів державної влади, так і недержавного сектору. Особливу увагу приділено аналізу діяльності патрульної поліції, кримінальної поліції та слідчих підрозділів як головних виконавців функцій запобігання кримінальним правопорушенням у транспортній сфері. Проаналізовано нормативно визначені повноваження цих структур, виявлено суперечності у чинному законодавстві, зокрема щодо статусу «органів досудового розслідування» в контексті положень КПК України. Розглянуто роль Укртрансбезпеки як органу нагляду, контролю та ліцензування у сфері автомобільного транспорту, а також функції Укравтодору у сфері розвитку дорожньої інфраструктури.

Наголошено, що суб’єкти формування політики у сфері безпеки на автомобільному транспорті є ключовими учасниками цього процесу, оскільки лише вони мають мандат діяти від імені народу, ухвалювати обов’язкові до виконання рішення, здійснювати контроль і розпоряджатися національними ресурсами. Розкрито значення участі громадськості у забезпеченні безпеки – як через громадський контроль, інформування, звернення та участь у слуханнях, так і через правову співпрацю з органами влади. Окремо проаналізовано роль засобів масової інформації, які виконують як позитивну, так і деструктивну функцію, спричиняючи недовіру до державної політики, спотворення образу поліції, маніпуляцію фактами про порушення. У статті також відзначено вагоме значення військових адміністрацій як тимчасових органів управління в умовах воєнного стану, що виконують безпекові функції на транспорті на прифронтових територіях.

На основі проведеного аналізу обґрунтовано необхідність запровадження низки системних змін: законодавчого унормування процедури розроблення стратегічних документів у сфері транспортної безпеки; чіткого розмежування компетенції суб’єктів; створення дієвого органу міжвідомчої координації; імплементації кращих зарубіжних практик; зміцнення ролі громадянського суспільства; формування ефективної інформаційної політики.