Релокація бізнесу в умовах воєнного стану: нормативно-правові аспекти диференційованого регулювання

Анотація

У статті досліджено класифікацію різних видів релокацій (переміщення) суб’єктів господарювання, зокрема релокації, зумовленої наслідками повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України, через призму нормопроєктування.

Українське законодавство вже тривалий час перебуває в умовах постійних змін. Останнім часом це зумовлено, зокрема, зобов’язаннями України в рамках європейської інтеграції щодо адаптації національного законодавства до права Європейського Союзу. Відзначимо, що нормативно-правові акти мають бути адаптовані не лише за змістом до положень директив і регламентів ЄС, а й з урахуванням загальних підходів та принципів нормопроєктування, усталених для правової системи ЄС, але абсолютно нових для України.

Відзначено, що на національне законодавство суттєво вплинуло повномасштабне вторгнення російської федерації. Зазнало змін передусім законодавство, що регулює господарську діяльність.

Крім того, з’являються нові явища, які держава намагається нормативно врегулювати. Одним із таких нових явищ є релокація бізнесу, тобто переміщення підприємств із регіонів, що зазнають найбільших втрат унаслідок бойових дій (Херсонщина, Донеччина, Луганщина тощо), до більш безпечних областей (Львівщина, Закарпаття, Івано-Франківщина тощо). Із самого початку повномасштабного вторгнення держава напрацювала інструментарій підтримки релокації бізнесу, і нормативно-правові акти були зосереджені саме на цьому напрямі.

Відзначено, що наразі державна політика у сфері релокації бізнесу використовує універсальний підхід, тобто до різних підприємств застосовуються однакові правила та умови, зокрема щодо державної підтримки релокації бізнесу.

Хоча релокація бізнесу на практиці може набувати різних форм і може бути представлена різними видами, кожен із яких має свою специфіку та особливості. Слід визнати, що кожен конкретний випадок переміщення підприємства є унікальним.

Обґрунтовано, що державна політика, а відповідно і нормативно-правові акти, повинні враховувати цю специфіку та застосовувати диференційований підхід, тобто диференційоване правове регулювання.