«Мовчазна довіра» як стратегія комунікації в публічному управлінні: ризики, межі та приховані ресурси

Анотація

Вказується, сучасне публічне управління характеризується прагненням до відкритості, прозо- рості та активної взаємодії з громадськістю, що узгоджується з принципами демократичного вря- дування. Однак у діяльності органів публічної влади все частіше спостерігається застосування мовчання як особливого засобу управлінської комунікації — у вигляді відмови від надання комен- тарів, затягування з реагуванням або свідомого ухилення від обговорення проблемних питань.

У статті досліджено феномен «мовчазної довіри» як нетрадиційної, але дедалі більш акту- альної стратегії комунікації в публічному управлінні, що формується на перетині управлінських практик, політичної культури та суспільних очікувань. З’ясовано, що в умовах гібридних загроз, інформаційних криз, дефіциту суспільної довіри й високої вразливості комунікаційного простору саме мовчання може набувати значення не лише пасивної реакції, а й свідомого управлінського інструменту. Проаналізовано типи владного мовчання та визначено їхню функціональну роль у системі публічної влади. Розкрито український контекст застосування комунікативного мовчання, де надлишкова відкритість могла б створити додаткові загрози. Наголошено, що некероване мов- чання здатне породжувати інформаційний вакуум, провокувати поширення чуток і дезінформації, знижувати рівень легітимності влади та руйнувати суспільний діалог. Водночас показано, що ке- роване мовчання, підкріплене прозорими рамками відповідальності й подальшою комунікацій- ною компенсацією, може виконувати продуктивну функцію, забезпечуючи баланс між безпекою, ефективністю управлінських рішень та суспільною стабільністю. Проведено порівняльний ана- ліз європейських практик стратегічного мовчання в публічному управлінні, що дозволяє вияви- ти як потенційні ресурси, так і межі його використання. Обґрунтовано, що «мовчазна довіра» є контекстуально залежним явищем, яке може виступати як прояв відповідального управлінського мінімалізму або ж як ознака комунікаційної слабкості, і потребує чітких етичних, правових та управлінських регуляторів для збереження довіри громадян та стійкості публічної влади. Автор робить висновок про те, що «мовчазна довіра» в публічному управлінні повинна розглядатися як потенційний ресурс, який вимагає тонкого балансування між інтересами інформаційної безпеки, прозорості та демократичної легітимності.