Форми участі населення у здійсненні правосуддя в Російській імперії ХІХ століття на прикладі волосних судів та органів місцевого самоврядування Півдня України

Анотація

Стаття присвячена дослідженню форм участі населення у здійсненні правосуддя в Російській імперії ХІХ століття на прикладі волосних судів та органів селянського самоврядування Півдня України. Метою наукового дослідження є аналіз історичних передумов створення волосних судів, їхнього складу, порядку формування, правової культури та свідомості суддів у контексті реформ другої половини ХІХ – початку ХХ століття, зокрема Селянської реформи 1861 року. Ця реформа поставила перед імперським урядом завдання створити ефективну судову модель для селянських громад, яка б не вимагала значних фінансових ресурсів. Волосні суди стали відповіддю на цей виклик, заповнюючи юридичний вакуум і забезпечуючи оперативне, доступне та звичне для селян судочинство, що поєднувало норми писаного та звичаєвого права.

Автор детально розглядає механізми залучення селян до судового процесу. Основною формою участі було право громад обирати суддів на волосних сходах, де селяни обирали від 4 до 12 суддів, які виконували обов’язки почергово протягом року. Зроблено висновок, що право обирати волосних суддів не належало усім членам громади, оскільки законодавство та звичаї закріплювали існування різноманітних цензів (майновий, статевий чи релігійний), що впливали на склад учасників сходів та позбавляли частину населення можливості брати участь у формуванні суду. Наприклад, у мусульманських та іудейських громадах Півдня України право голосу надавалось лише чоловікам, тоді як у православних українських громадах до участі в сходах нерідко залучалися жінки, зокрема вдови, які самостійно вели господарство.

Другою формою залучення населення до відправлення правосуддя стає надання право бути обраним на посаду судді волосного суду. У статті аналізуються вимоги до суддів, зокрема віковий ценз (спочатку 25, згодом 35 років), відсутність обов’язкової грамотності через низький освітній рівень селян, хоча в громадах Півдня України, особливо менонітських, відсоток грамотних суддів був вищим завдяки розвиненій системі початкової освіти. Майновий ценз офіційно не застосовувався, але заможність кандидатів часто враховувалася громадою, оскільки фінансування суддів покладалося на селян. Зарплата суддів була мінімальною, а іноді замінювалася пільгами, що ускладнювало залучення кандидатів.

Особливу увагу автор приділяє позасудовим формам вирішення спорів, де ключову роль відігравали авторитетні члени громади, старости чи волосні сходи. Часто справи вирішувалися до передачі в суд, а рішення суддів нерідко базувалися на громадській інтерпретації звичаїв, що могло призводити до самосуду в разі «неправедних» вердиктів. Поліетнічність і релігійна різноманітність Півдня України зумовлювали унікальність судового процесу, де звичаєве право відігравало значну роль у легітимізації рішень.