Законодавча функція Великого князя Київської Русі

Анотація

Репрезентовану статтю присвячено комплексному аналізу законодавчих повноважень Великого князя Київської Русі.

Автором досліджено походження та еволюція титулу «Великий князь», з’ясуванню його хронологічні межі і політичне значення. Порівнюються різні наукові підходи – від віднесення виникнення титулу до ІХ ст. до обмеження його поширення другою половиною XII ст. Підкреслюється, що навіть за відсутності усталеного офіційного статусу, титул виконував функцію піднесення авторитету київського правителя як найстаршого серед князів.

Узагальнено позиції провідних істориків та правознавців – М. Грушевського, В. Кульчицького, І. Бойка, Б. Грекова та ін., які визнають, що київське законодавство формувалося як поєднання княжих постанов і звичаєвого права громади, але саме великі князі відігравали ключову роль у реформуванні та уніфікації правової системи, скасовуючи або змінюючи місцеві норми.

Автором докладно проаналізовано правотворчу діяльність окремих князів. Встановлено, що договори Олега з Візантією 907 і 911 рр., відомі як «Руський закон» Олега, містили норми, що регулювали торгівлю, кримінальне право, спадкові відносини та порядок повернення втікачів, і стали важливим етапом у письмовій фіксації права. Княгиня Ольга реформувала систему збору данини, встановивши чіткі «устави» й «уроки» та запровадивши адміністративні одиниці – «погости» і «становища», що забезпечило регулярність надходжень і зменшило зловживання. За Володимира Великого християнізація Русі започаткувала взаємодію світської та церковної юрисдикцій, а також привела до санкціонування норм кримінального права, зокрема щодо покарання розбійників після належного розслідування, що сприяло утвердженню принципів правосуддя. За Ярослава Мудрого створено «Правду Ярослава» – перший писаний звід законів, що обмежив кровну помсту, захистив особу і власність, врегулював спадкові відносини та встановив єдиний правопорядок на всій території держави. Його сини продовжили кодифікаційну роботу, феодалізувавши право та посиливши захист інтересів панівної верстви. Завершальним етапом стала діяльність Володимира Мономаха, чий «Устав» обмежив лихварство, зловживання кредиторів, захистив найманих працівників, регламентував кредитні та спадкові відносини, що мало соціально-орієнтований характер.