Судова практика та правові позиції Верховного Суду як джерела права в умовах правової невизначеності

Анотація

У сучасних умовах трансформації правової системи України проблема визнання судової практики та правових позицій Верховного Суду України джерелом права набуває особливої актуальності. Незважаючи на те, що за формальними ознаками судова практика не включена до переліку офіційних джерел права, вона виконує істотну регуляторну функцію. У статті здійснено комплексний аналіз доктринальних та нормативних підходів до розуміння судової практики, визначено її фактичне значення в контексті правозастосування та тлумачення норм права. Особливу увагу приділено правовим позиціям Верховного Суду, які формуються під час розгляду конкретних справ та мають міжгалузевий характер.

У дослідженні доводиться, що правові позиції не лише конкретизують загальні положення закону, а й сприяють уніфікації правозастосування, створюючи орієнтири для судів нижчих інстанцій. Розглянуто приклади із судової практики, зокрема щодо комплексного підходу у спорах про незаконне звільнення, де Верховний Суд поєднує норми трудового та цивільного законодавства. Також аналізується регуляторна роль рішень Європейського суду з прав людини, які згідно з Конституцією України та процесуальними кодексами визнаються джерелом права.

У статті вказано на існуючі прогалини у нормативному регулюванні статусу правових позицій: відсутність прямої вказівки на їх обов’язковість у законодавстві поєднується з практикою їх фактичного застосування судами. Це породжує правову невизначеність, яка вимагає як доктринального осмислення, так і вдосконалення процесуальних механізмів врахування позицій Верховного Суду.

Таким чином, автор обґрунтовує необхідність визнання судової практики (зокрема правових позицій) допоміжним або навіть самостійним джерелом права в умовах постійних правових змін і реформ. Окрему увагу приділено аналізу нововведень процесуального законодавства, зокрема обов’язку касаційних судів передавати справи до Великої Палати при відступі від правової позиції, що свідчить про зростання ролі Верховного Суду як інституційного гаранта єдності судової практики.

У підсумку сформульовано висновок про необхідність законодавчого осмислення статусу судової практики в системі джерел права, попри їхню очевидну та визнану роль в уніфікації правозастосування, конкретизації законодавства та орієнтири для судів нижчих інстанцій, пряме конституційне закріплення обов’язковості рішень судів створює дискусію щодо того, чи набуває судова практика характеру джерела права.