Цифрове забуття як проєкція п’ятого покоління прав людини: до формування нового правового інституту

Анотація

У науковій статті здійснено комплексне теоретико-правове дослідження права на забуття як новітнього інституту цифрових прав людини, що формується в умовах інтенсивної інформаційної трансформації суспільства. Встановлено, що цифрові права загалом і право на забуття зокрема не мають усталеного нормативного визначення в українському законодавстві, що зумовлює фрагментарність доктринальних підходів і ускладнює формування цілісної політики захисту особи в цифровому середовищі. Обґрунтовано, що з огляду на міждисциплінарну природу, ці права не підлягають традиційній класифікації у межах прав людини, однак відповідають сутності п’ятого покоління прав – таких, що спрямовані на захист гідності, приватності, репутації та інформаційної автономії в умовах глобалізованого цифрового простору.

У центрі дослідження – правова природа, структура та функціональне навантаження права на забуття. Підкреслено, що це право не може зводитися до технічної операції зі стирання персональних даних. Йдеться про ширше правове явище, що охоплює можливість особи контролювати власну цифрову ідентичність, обмежувати відтворення неактуальної чи надмірної інформації, а також домагатися видалення посилань із результатів пошукових систем. Розкрито його нормативну еволюцію – від положень Конвенції Ради Європи 1981 року до практики Суду ЄС у справі Google Spain (2014) та інкорпорації у ст. 17 Регламенту (ЄС) 2016/679. Порушено питання дефіциту нормативної визначеності, вказано на необхідність його автономного регулювання поза межами суто персоналізованого підходу до обробки даних.

Окреслено коло ключових доктринальних підходів до розуміння права на забуття, зокрема позиції В. Майєра-Шенбергера, Л. Флоріді, М. Аллегрі, які пропонують різні філософські, етичні та правові підходи до інтерпретації цього явища. Наголошено на важливості диференціації між правом на приватність і гідність та правом на конфіденційність даних. Звернено увагу на напруження між цим правом і свободою вираження поглядів, що потребує постійного балансування у світлі принципу пропорційності. Розглянуто етичну критику інституту щодо ризику перетворення його на інструмент цифрової цензури. Водночас показано, що право на забуття користується суспільною підтримкою як засіб відновлення інформаційного балансу в умовах зростаючої цифрової відкритості.

Узагальнено, що право на забуття слід нормативно виокремити як самостійний правовий інститут у системі цифрових прав людини. Аргументовано доцільність його інституціоналізації як частини п’ятого покоління прав людини, орієнтованого на нову модель взаємодії особи, держави та цифрового середовища. Наголошено, що ефективна реалізація цього права неможлива без чітких процедурних гарантій, інституційної зрілості механізмів балансування приватних і публічних інтересів та нормативної конкретизації меж і підстав його застосування.