Феномен правотворчості та його осмислення у правових вченнях епохи Просвітництва

Анотація

В статті автором розкрито особливості зародження та розвитку правових учень епохи просвітництва в країнах європейського континенту, охарактеризовано їх основні положення. Відзначено та охарактеризовано положення, які склали основу подальшого виокремлення та розвитку уявлень про правотворчість та її політику. Узагальнюючи сформовані філософами минулого правові уявлення, акцентовано увагу на їх особливостях та значенні для подальшого наукового осмислення феномену правотворчості. Відзначено, що поняття «правотворча політика» до поч. ХІХ ст. не була виокремлена як самостійна категорія, водночас такими філософами як Платон, Арістотель, Цицерон, Гай, Ульпіан та ін., починаючи з періоду античності, піднімаються питання про походження права, його поділу на природне та позитивне, формалізацію позитивного права, співвідношення права і закону, вивчення яких створює фундамент для подальшого вивчення різноманітних аспектів природи права та надання йому відповідного формального виразу.

Встановлено, що в епоху просвітництва категорії «право», «закон» та «політика» у поглядах філософів минулого розглядаються як взаємопов’язані категорії, зв’язок між якими насамперед виявляється у тому, що вони є явищами дійсності будь-якої держави та тогочасного соціуму. Право переважно розглядається як явище, що походить від законів природи, є складовою природи та може набувати свого позитивного виразу у вигляді законів. Розуміння закону зводиться до особливого монопольного державно-владного інструменту впливу, що становить систему та, з одного боку, забезпечує узгодження життя людей відповідно до законів природи, а з іншого боку – дозволяє закріпити та поширити волю правителя, правлячої верхівки, народу, відобразити та закріпити публічні інтереси. Крім того, підсумовано, що в період просвітництва розвиваються уявлення про: а) феномен правотворчості як особливого процесу підготовки, розгляду та прийняття актів позитивного права; б) феномен політики, що є особливим мистецтвом (діяльністю) стосовно забезпечення управління та організації соціуму, її націленості на результат відповідної діяльності.

За результатами проведеного дослідження зроблено висновок, що погляди філософів епохи просвітництва, які не лише переосмислили феномен таких явищ як політика та право, але і довели можливість й доцільність органічного поєднання категорій різних наукових сфер, стимулювали в подальшому доктринальне зародження та виокремлення понять «правотворчість» та «правотворча політика».