Принцип «stare decisis» в українській правовій системі: теоретико-правові засади та практичні виклики

Анотація

У статті здійснено комплексне теоретико-правове дослідження принципу «stare decisis» та особливостей його впровадження в українській правовій системі, що є актуальним у контексті євроінтеграційних процесів і гармонізації національного законодавства із сучасними світовими тенденціями. Проаналізовано доктринальні засади судового прецеденту, який, попри належність України до романо-германської правової сім’ї, поступово набуває все більшого значення як інструмент забезпечення єдності судової практики та правової визначеності. Розкрито етимологію принципу «stare decisis», що походить від латинського вислову «Stare decisis et non quieta movere» («стояти на вирішеному і не порушувати спокій»), а також сучасне трактування цього принципу у правовій доктрині.

У статті детально розглянуто нормативне закріплення принципу «stare decisis» в українському законодавстві, зокрема через положення частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», якими встановлено обов’язковість висновків Верховного Суду щодо застосування норм права для всіх суб’єктів владних повноважень та необхідність їх врахування іншими судами. Проаналізовано змістовне навантаження терміну «враховувати» у контексті обов’язковості правових позицій Верховного Суду для судів нижчих інстанцій, акцентовано увагу на системному тлумаченні цієї норми у поєднанні з положеннями процесуальних кодексів.

Окремо розглянуто роль рішень Європейського суду з прав людини як джерела права в Україні, обов’язковість яких закріплено Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Наведено практичні приклади формування прецедентної практики Верховним Судом у конкретних категоріях справ, що демонструють фактичне впровадження елементів прецедентного права у вітчизняну правову систему.

У статті ідентифіковано основні виклики імплементації принципу «stare decisis» в українській правовій системі щодо визначення, якою саме правовою позицією Верховного Суду мають керуватися суди нижчих інстанцій за наявності розбіжностей; неможливість комплектного аналізу великої кількості рішень Верховного Суду судами нижчих інстанцій; потенційна загроза незалежності суддів першої та апеляційної інстанцій; непослідовність правових позицій самого Верховного Суду; формальне цитування рішень ЄСПЛ без належної релевантності до обставин справи.

На основі проведеного аналізу запропоновано заходи для вдосконалення механізму застосування судового прецеденту в Україні, зокрема: законодавче визначення статусу судової практики як джерела права; розробку критеріїв для вмотивованого відступу судів нижчих інстанцій від правових позицій Верховного Суду; вдосконалення Бази правових позицій Верховного Суду; створення механізму контролю за доцільністю використання рішень ЄСПЛ у національних судових рішеннях. Зроблено висновок, що системне вирішення означених проблем сприятиме підвищенню ефективності правосуддя, забезпеченню єдності судової практики та зміцненню верховенства права в Україні в умовах євроінтеграційних процесів.