Історія становлення та розвитку запобіжного заходу «тримання під вартою» в кримінальному процесі (радянський період)

Анотація

У статті досліджується історія становлення та розвитку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (арешту) в кримінальному процесі радянського періоду. Аналізується нормативно-правова база, що регулювала застосування арешту в період з 1917 по 1991 роки, а також визначаються ключові тенденції змін правового регулювання інституту запобіжних заходів. Визначено, що на початкових етапах радянської влади регламентація арешту мала фрагментарний характер і здійснювалася через некодифіковані нормативні акти, ухвалені як на рівні УСРР, так і РСФРР. З 1920-х років, незважаючи на ухвалення КПК УСРР 1922 року, яким було закріплено процесуальні підстави та порядок застосування арешту, загальний розвиток інституту запобіжних заходів характеризується відходом від принципів процесуальної справедливості на користь пріоритетності державних інтересів, що було на даному етапі однією з ключових рис радянського кримінального судочинства.

Встановлено, що з середини 1950-х років, на тлі загальної тенденції до пом’якшення політичного курсу, розпочався процес реформування кримінально-процесуального законодавства, який ознаменувався прийняттям Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік 1958 року та КПК УРСР 1960 року. Було уточнено підстави, строки та порядок застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, запроваджено додаткові гарантії прав заарештованих осіб. Водночас, прокуратура продовжувала відігравати провідну роль у процесі санкціонування арештів, що суперечило принципу змагальності сторін у кримінальному процесі.

Відзначено, що в період Перебудови відбулися суттєві зміни, спрямовані на розширення судового контролю та зменшення кількості випадків безпідставного взяття під варту. Зокрема, набули поширення альтернативні запобіжні заходи та запроваджено механізм судового оскарження арешту. Втім, реальна реформа системи запобіжних заходів залишалася обмеженою, оскільки рішення про взяття під варту ухвалювала виключно прокуратура. Лише з розпадом СРСР стало можливим докорінне реформування цієї сфери, що забезпечило реалізацію принципу змагальності в кримінальному процесі України.