Необґрунтована відмова в працевлаштуванні як різновид дискримінації

Анотація

Аргументовано доведено, що на практиці спостерігається порушення роботодавцем прав кандидата в працівники на етапі працевлаштування у вигляді необґрунтованої відмови у працевлаштуванні. Між іншим, трапляються резонансні випадки відмови у прийнятті на роботу без пояснення роботодавцем причин. Дискримінація дестабілізує трудові правовідносини, порушує право на працю, призводить до виникнення трудових спорів.

Зроблено висновок, що роботодавець може дискримінувати працівника при працевлаштуванні, керуючись хибним сприйняттям тієї чи іншої хвороби. Підкреслено заборону для роботодавця відмовляти у працевлаштуванні особам, які живуть із ВІЛ/СНІДом.

Проаналізовано Рекомендацію МОП № 200, норми якої відображають необхідність посилення профілактичних заходів на робочих місцях і забезпечення доступу осіб, які живуть із ВІЛ/СНІДом або постраждалих осіб, до лікування. Сформульовано заклик до розроблення та ухвалення національної тристоронньої політики та тристоронніх програм щодо ВІЛ/СНІДу на робочих місцях, а також їх інтеграції в загальну національну політику й програми щодо ВІЛ/СНІДу. Викладено погляд з приводу необхідності дотримання основних прав людини для всіх працівників, включаючи додержання права бути вільним від обов’язкового тестування на ВІЛ і розголошення ВІЛ-статусу, тоді як акцентовано увагу на заохоченні всіх якомога раніше пройти добровільне конфіденційне консультування й тестування на ВІЛ.

Якщо під час працевлаштування роботодавець вимагає результати тестування на ВІЛ або без таких результатів не приймає на роботу, що стало наслідком необґрунтованої відмови у працевлаштуванні, то у кандидата в працівники є можливість захистити свої права, скориставшись таким алгоритмом: 1) отримання відмови (усної або письмової) у прийнятті на роботу; 2) звернення до суду за захистом порушених прав; 3) звернення до фахівців органів Держпраці.

Виокремлено ще одну категорію осіб, які часто потерпають від дискримінаційних дій з боку роботодавця, як на етапі працевлаштування, так і у перебігу роботи, – внутрішньо переміщені особи.

Констатовано, що відстежити та довести необґрунтованість відмови у працевлаштуванні для внутрішньо переміщених осіб досить складно. Окрім цього, неможливо законодавством ввести в примусовому порядку надання якихось певних переваг внутрішньо переміщеним особам у разі прийняття на роботу.

Доведено, шо до категорій осіб, які на рівних не можуть конкурувати на ринку праці та піддаються дискримінації при працевлаштуванні, належать особи, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування.