Міжнародні і національні правові засади та філософські основи права на свободу мирних зборів у контексті принципів законності і верховенства права

Анотація

Стаття присвячена міжнародним і національним правовим засадам права на свободу мирних зборів у контексті принципів законності і верховенства права.

Окреслено основні міжнародні стандарти права на свободу мирних зборів. Проаналізовано основні положення Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року, (Європейської) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, а також практики Європейського суду з прав людини щодо права на мирні збори.

Висвітлено основні положення національного та, зокрема, конституційного права, що гарантує свободу мирних зборів.

Проакцентовано на монопольному праві держави застосовувати примус.

Визначено основні засади розмежування мирних і немирних зібрань. Зазначено, що використання мітингувальниками масок, касок, щитів, палиць, «коктейлів Молотова», жбурляння бруківки, підпалювання покришок, штурми і захоплення будівель, напади на працівників правоохоронних органів чи інших громадян, захоплення заложників, продовження вчинення насильницьких протиправних дій незважаючи на вимогу правоохоронців їх припинити, обʼєднання у всілякі «сотні» і «самооборони» тощо є явними ознаками немирного характеру масових зібрань.

Вказано на ту обставину, що право на свободу мирних зібрань за жодних обставин не можна плутати з діями, спрямованими на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, масовими заворушеннями та різноманітними злочинами незаконних воєнізованих чи збройних формувань тощо.

Наголошено на кримінально-правових аспектах кваліфікації діянь учасників «немирних зібрань», а також необхідності притягнення до юридичної відповідальності всіх видів співучасників (організаторів, виконавців, підбурювачів і пособників) у вказаних видах злочинів.

Піддано критиці теорію «народного суверенітету» та ідею «безмежної свободи».

Зауважено, що теорія суспільного договору і природного права дає можливість заперечити право на повстання та обґрунтувати державний абсолютизм.

Обґрунтовано думку про те, що «право на повстання» суперечить законності і демократії та є знаряддям узурпації влади і встановлення тиранії.

Визначено основні засади законної діяльності держави щодо недопущення перетворення мирних зібрань на бунти, повстання, революції і заколоти тощо.