Право на захист Вітчизни v. обов’язок захищати Вітчизну

Анотація

Центральним питанням у контексті руссо-української війни внаслідок агресії Російської Федерації постає інтерпретація чи його слід тлумачити як право на захист, чи як обов’язок захищати Вітчизну. Проблема, ніби, малодосліджена в літературі, хоча насправді вона розкрита доволі докладно з точки зору національної безпеки та екстраординарного захисту конституції.

У статті розкривається структури здійснення права на захист вітчизни в умовах екзистенційних загроз Українській нації крізь призму позитивний обов’язків держави та принцип республіканізму як основи спільної діяльності громадян. Запропоновано підхід вирішення дилеми права/ обов’язку захисту Вітчизни як забезпечення простору безпеки вільних громадян та визначено основні складники суб’єктивного публічного права на захист Вітчизни і які обов’язки держави кореспондуються йому. Структуру права на захист Вітчизни складають комплекс інституційних та процедурних засобів забезпечення обороноздатності України як простору безпеки громадян, які реалізують своє право боронити Україну, яким кореспондуються обов’язки держави щодо:

1) ведення обліку населення, яке здатне виконувати функції із захисту Вітчизни; 2) організації військового вишколу та навчанню тактичної медицини громадян; 3) забезпечення населення військовою амуніцією та ефективного їх адміністрування; 4) організації керованості системи національної оборони у разі військової загрози. Поняття захисту Вітчизни як право на спротив деспотії та опору агресії є визначальним у розумінні структури обов’язків держави Україна та відповідної спільної діяльності громадян по втіленню систематичних заходів щодо побудови ефективної обороноздатності нації та держави. Побудова сил територіальної оборони дає змогу оперативно розгортати військові підрозділи у разі прориву війська противника у тилові частини країни та надання їм гідної відсічі із знищенням військових підрозділів противника та проведення адекватних операцій у відповідь.