Міжнародне співробітництво та його роль в забезпеченні права кожного на охорону здоров’я та медичну допомогу

Анотація

В статті зазначається, що право на охорону здоров’я та медичну допомогу є гарантією права на життя. На державу відповідно до ч. 2 ст. 3 Конституції України покладається обов’язок утверджувати і забезпечувати права і свободи людини, в тому числі – право кожного на охорону здоров’я та медичну допомогу. Такий обов’язок держави визначається як головний з-поміж інших її обов’язків. На його виконання Україна має створити ефективний механізм забезпечення згаданого вище права. Пандемія Covid-19, агресія росії щодо України і як наслідок тимчасова окупація росією частини території України, вчинення на таких територіях злочинів, що підпадають під юрисдикції Міжнародного кримінального суду і свідчать про порушення прав людини в сфері охорони здоров’я, актуалізували питання особливостей міжнародного співробітництва держав в сфері охорони здоров’я в умовах режиму воєнної окупації, пандемій тощо та його ролі в забезпеченні вище зазначеного права кожної людини.

Проаналізовано доктринальні підходи щодо визначення понять «співробітництво», «міжнародне співробітництво», міжнародні договори з прав людини. Встановлено, що в науковій літературі висловлюються діаметрально протилежні точки зору: від проголошення співробітництва як обов’язку держав до повного заперечення юридичної сили цього принципу. Сформульовано авторське визначення поняття міжнародне співробітництво в сфері охорони здоров’я – це комплекс правових засобів, способів та інститутів, які є результатом спільної багатосторонньої або двосторонньої діяльності держав і які вони використовують для досягнення спільних цілей сталого розвитку в сфері охорони здоров’я відповідно до загальновизнаних принципів, норм міжнародного права. Акцентовано увагу на тому, що результатом міжнародного співробітництва є міжнародні стандарти прав людини в сфері охорони здоров’я, які прийняті міжнародними організаціями універсального та регіонального характеру, і які імплементуються в національне законодавство, але такі стандарти – результат співробітництва саме держав, хоча і в рамках міжнародних міжурядових організацій оскільки ці організації не наділені спеціальною компетенцією від природи, а наділені нею державами шляхом її визначення в статуті таких організацій.