Новочасні диспутації про юрисдикцію спорів з релігійним компонентом у практиці Верховного Суду

Анотація

Динаміка суспільних відносин в релігійній сфері сьогодні має епохальне значення, що у свою чергу спричиняє втягування держави у справи церковні. Через колізії та прогалини, застарілість та недосконалість національного законодавства відбуваються спроби підміни норм канонічного права нормами позитивного прави, а також намагання вирішувати за посередництва останніх канонічні спори. Саме тому визначальна роль для упередження таких ситуацій належить Верховному Суду. Саме на Верховному Судові нині лежить тягар відповідальності за поширення судової юрисдикції національних судів на спори з релігійним компонентом.

Важливим також мають бути сформульовані концептуальні засади, які Верховний Суд реалізовує під час визначення юрисдикції спору, цей підхід повинен базуватися не на прикладі виключно однієї справи, але мати ознаки універсального, бути дороговказом для національних судів.

У цьому контексті потрібно зазначити, що таким підходом, зокрема може стати диференціація відносин з релігійним компонентом за ознаками первинності (основні) та вторинності (похідні) відносин, про що зокрема наголошується в окремій думці суддів Верховного Суду. Відповідно можна постулювати, що якщо відносини виникають із релігійної сфери і потім формально набувають інших правових ознак, то у разі виникнення спору, останній підлягає розгляду саме церковним судом, а не державним. Якщо ж відносини виникають на основі норм позитивного права (купівля земельної ділянки для будівництва хруму, оренда будівлі, яка використовується як культова споруда тощо), тоді такі відносини не можуть трансформуватися у релігійні лише через цей компонент.

Із викладеного закономірно виникає запитання, якщо брати за основи тезу, що відносини з релігійним компонентом мають вирішуватися у національних судах тільки з тих підстав, щоб гарантувати особі право на справедливий суд (доступ до суду), то на які результати ми очікуємо. Запитання про те, чи може суд вселити до келії монастиря колишню монахиню, не є риторичним, оскільки суд першої інстанції так і вчинив, а проте, чи не є таке рішення суду втручанням держави за посередництва суду у справи церковні? Чи не будуть такі рішення підважувати хиткий баланс відокремлення держави від церкви, це є питанням, на яке нам ще потрібно буде дати відповідь.

Вочевидь, одним із завдань Верховного Суду при вирішенні спорів з релігійним компонентом є поступальна секуляризація судової практики.

Мусимо також визнати як загальну заувагу, що нормативіський підхід при вирішенні спорів із релігійним компонентом є мало зарадним та ефективним, ба більше, може наштовхнути на хибні умовиводи. Помічними у цьому сенсі є комплексний, комбінаторний та міждисциплінарний тощо підходи.