Право на медіацію як соціальну послугу: проблеми реалізації в територіальних громадах України

Анотація

У статті досліджено проблеми реалізації в територіальних громадах України права на медіацію як соціальну послугу. Зауважено, що право на медіацію отримало своє нормативне відображення біля двадцяти років тому і пов’язане з розвитком в українському суспільстві соціальної політики, орієнтованої на міжнародні та європейські стандарти.

Обґрунтовано, що непослідовність законодавця у сфері соціальних послуг стала однією з проблем реалізації права на медіацію. З початку на рівні підзаконно-правових актів медіацію було визнано другим етапом соціальної послуги посередництва (медіації), а на забезпечення ефективного надання даної послуги було затверджено державний стандарт (Державний стандарт соціальної послуги посередництва (медіації), 2016 р.). Прийнявши у 2019 р. Закон України «Про соціальні послуги», визнано медіацію і посередництво двома окремими «базовими» соціальними послугами, але не внесено при цьому жодних змін, які б заклали основи державного стандарту з медіації як самостійної соціальної послуги. Що ж стосується затвердженого у 2020 р. Класифікатора соціальних послуг, то у наведеному ним переліку соціальних послуг використано лише термін «посередництво» як найменування соціальної послуги, хоча термін «медіація» вжито при розкритті характеристики місця надання соціальної послуги «посередництво». Такі законодавчі суперечності, термінологічні неузгодженості впливають на роботу органів місцевого самоврядування, що зобов’язані здійснювати повноваження із забезпечення надання/надання соціальної послуги лише з підстав, у спосіб та у межах, передбачених Конституцією та законами України.

Наголошено, що заявлений у державному стандарті підхід трактування медіації як другого етапу соціальної послуги посередництва (медіації) є «застарілим», адже не відповідає положенням п.п. 10, 18 ч. 6 ст. 16 Закону України «Про соціальні послуги», нівелює право на вільний вибір надавача соціальної послуги (право одразу обрати медіатора, а не посередника), а також право на забезпечення найкращих інтересів осіб/сімей, що потребують соціальної медіації.

Закцентовано на проблемі низького рівня обізнаності як населення, так і посадових осіб / відповідних працівників органів місцевого самоврядування у питаннях медіації (її сутності та особливостей, медіабельності спорів, пошуку і залучення медіаторів, тощо), а також на обов’язках останніх активно інформувати населення про соціальну послугу медіацію і здійснювати консультування з питань реалізації права на її отримання.