Обмеження права на екологічну інформацію

Анотація

Стаття присвячена теоретико-правовому аналізу закріплених у міжнародному та національному законодавстві положень про відкритість екологічної інформації та обмежень права на доступ до та- кої інформації. Розглянуті, зокрема, норми, закріплені в універсальних та регіональних міжнародних актах, таких як Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, а також Конституції України, чинних законах України. Крім того проаналізовано обмеження доступу до інформації про довкілля в умовах воєнного стану. Актуальність обраної тематики полягає в наявності конкуруючих норм у законодавстві, які стосуються обмеження всього масиву інформації та інформації про стан довкілля як окремої його частини. Мета цієї статті – аналіз законодавства, яке регулює обмеження доступу до екологічної інформації, його застосування на практиці. Для досягнення поставленої мети автор застосовував такі методи як: аналіз, синтез, тлумачення та порівняльно-правовий. Результати дослідження такі: на сьогодні в царині міжнародного права все ще існують обмеження у праві на до- ступ до екологічної інформації. Такі обмеження законодавчо закріплені і в національному законодав- стві та в основному повторюють норми міжнародних конвенцій. Проте у практичній площині навіть в умовах введеного воєнного стану право на доступ до екологічної інформації залишається не обме- женим будь-якими додатково прийнятими нормами законодавства. У зв’язку з цим помітна суттєва трансформація саме правозастосування норм, у яких закріплені інформаційні екологічні права лю- дини, оскільки лише Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Орхуська Конвенція) відображує сучасні тенденції у праворозумінні з окресленого питання, тоді як норми у прийнятих у 40-х і 50-х роках універсальних міжнародних актах є морально застарілими.